Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)

– І що, від нього не можна дізнатися, де і як сталася катастрофа? Його не допитували?

– Допитували в Морському Трибуналі, але не дізналися нічого. Він повернувся на батьківщину десять чи одинадцять років тому на англійському кораблі, який підібрав його десь у Магеллановій протоці здичавілого, напівбожевільного. Згодом він прийшов до тями, але ніхто вже не розпитує його про ту трагедію, бо за цей час сталося багато інших корабельних катастроф.

– І ти його теж не розпитував? Не хотів дізнатися?

– Хотів, тільки з нього неможливо й слова витягнути. Крім того, щоразу, тільки-но я намагався це зробити, дід Леон проганяв мене.

– Безперечно, тут якась таємниця! – сказав Антон.

– Яка таємниця?! Звичайна корабельна катастрофа, їх безліч на морі!

При цих словах П'єр витяг шухляду стола, перевернув і висипав увесь її вміст, ніби забувши, що старий, який нікому не дозволяв заходити сюди, може повернутися будь-коли. Погляд його впав на книжку Дарвіна «Про походження видів шляхом природного добору», яка згадувалася в листі. Судячи з позначок, дід Леон читав її. Однак моряк цікавився й ще однією книжкою, сторінки якої були густо помережані позначками. П'єр глянув на обкладинку: «Чарлз Дарвін. Подорож навколо світу на кораблі «Бігл».

– Ти знаєш її? – спитав він приятеля.

– Ні. Невже я навіть не чув про неї?

Вони обидва зачитувалися різними книжками про подорожі, які потрапляли їм до рук.

– Видана недавно! – завважив П'єр. – А вже так зачитана. Я забираю її. Думаю, дід Леон не швидко помітить, що її нема…

Під книжкою був портрет Дарвіна з дарчим написом, далі товстий зошит з потертими від часу палітурками. П'єр похапцем перелистав його і впізнав важкий дідів почерк, бо дід був більше звичний до корабельного стерна, аніж до ручки. Під зошитом – ще листи від того ж самого відправника. В одному з них, датованому 1851 роком, Дарвін писав:

«Любий мій Леоне, я радий, що ти ще раз хочеш стати мені в пригоді, але, на жаль, подорож поки що не може відбутися, бо високопоставлені чиновники, до яких я звертався, вважають марними витрати на дослідження цього краю. Уряд його величності не матиме ніякого зиску від знань про Вогняну Землю. Його більше цікавить канал між Північною й Південною Америкою, який, перерізавши Панамський перешийок і з'єднавши два океани, позбавить мореплавців небезпеки стикатися з жорстокістю Магелланової протоки. Я поцікавився через своїх приятелів у Парижі, чи можна розраховувати на якусь підтримку з боку французького уряду, але їм відповіли те ж саме. Я шукаю зараз сердечну й досить багату людину, котра могла б узяти на себе витрати подорожі, хоч вона не принесе ніякого матеріального зиску…»

П'єр Ваян швиденько пробіг рядки, переклавши їх своєму другові.

Інші листи повідомляли про такі самі труднощі, аж ось один, датований 17 грудня 1852 року, починався вигуком тріумфу:

«Старий керманичу, я знайшов! Знайшов рідкісну пташку, яку шукав стільки часу! Це молодий каштан з Бостона, оселі таких самих відважних морських вовків, як і ваші корсари. Він не багатий, але має корабля, п'ятсот доларів і готовий піти в дорогу. Решту трохи докладу я зі своїх скромних статків, а ще, сподіваюся, допоможуть друзі, може, Оксфордський університет дасть кількасот фунтів стерлінгів, як було обіцяно, – і, думаю, цього вистачить. Мені дуже прикро, що ми обидва – старі, не зможемо вирушити, але замість себе я пошлю свого блискучого учня, який, гадаю, візьме з собою мою науку й запальність, зате він має на двадцять п'ять років менше, ніж я. Не змушую тебе вирушати, якщо ти відчуваєш на собі тягар років, хоча я певен, що ти такий же міцний, як і тоді, коли ми плавали разом на бригу «Бігл». Однак, старий корсаре, даю тобі спокій і радо прийму замість тебе Арнольда. Хоч я його й не знаю, зате впевнений, що він схожий на тебе, відтак зможу покладатися на нього в усьому, як на тебе. Присилай його негайно в Лондон, а коли разом із ним пришлеш іще двох відважних моряків або хоч одного, то наш корабель матиме повний екіпаж і зможе вирушити в дорогу».

Коли П'єр закінчував читати цього листа, знадвору почулися голос діда Леона й бурмотіння старого Жіра.

– Що робити? – перелякано прошепотів Антон.

– Ховаймося в трюм!

Зовнішній трап уже скрипів під ногами діда Леона. П'єр, мить повагавшись, запхнув зошит з картонними палітурками за пазуху, до книжки Дарвіна, прочитані листи поклав на місце і прослизнув до трюму услід за Антоном.

Обидва приятелі принишкли там, аж поки запав вечір і дід Жір пішов додому. Невдовзі по цьому дід Леон ліг, – хлопці почули його хропіння. Обережно скрадаючись, мов злодії, вони тінями прослизнули на палубу, пройшли на ніс і звідти стрибнули на пісок.

Наступного дня вони не пішли з рибалками в море, не ходили навіть на берег, до нових кораблів, а сиділи в хаті й жадібно читали то книжку Дарвіна, то зошит старого моряка. Тепер вони вже не мали анінайменшого сумніву: дід Леон супроводжував Дарвіна в його мандрівці, був стерновим на «Біглі», але дивно, що сам ніколи не прохопився про це жодним словом. І в книжці, і в щоденнику описувалася та сама мандрівка, однак, ясна річ, по-різному.

Обох приятелів особливо зацікавили ті сторінки щоденника діда Леона, які трохи з'ясовували те, що сталося потім:

«16 квітня 1834 р.

Ми все ще біля Вогняної Землі, три тижні стоїмо на якорі в протоці, яку капітан Фітц Рой охрестив Бігл, за назвою свого корабля. Перед нами, на норд, височіє пасмо сірих гір з затягненими хмарами вершинами, а що там, за ними – ніхто не знає.

Сьогодні капітан і пан Роберт, разом з чотирнадцятьма моряками, повернулися на корабель після двадцяти-денного обстеження західного берега. Пан Роберт, здається, задоволений відкриттями, хоча його доймає щось інше – я про це здогадуюся з того, як він мовчки ходить по палубі, опустивши голову, і лише час від часу підводить її й дивиться на північ…»

Далі в щоденнику описано сварку між капітаном і першим помічником, а на наступних сторінках знову йдеться про Дарвіна – пана Роберта:

«Пан Роберт спитав мене сьогодні пошепки: «Корсаре, ти можеш пройти небезпечну дорогу в дві сотні миль?» – «Куди, пане?» – «На норд». – «Це ж як, по суші? – «Саме так, ми перейдемо через гори й вийдемо до Атлантики!»

Він розгорнув переді мною карту й почав пояснювати: «Бачиш, ось тут, між протокою Бігл і океаном, досі ще не ступала людська нога. Ніхто, навіть тубільці, яких я розпитував, не можуть мені сказати нічого, бо й вони жодного разу не заходили туди, ніби те місце прокляте. Може, ми знайдемо невідомі геологічні формації, рослини, звірів, комашок, які допоможуть мені упорядкувати історію виникнення життя на землі. Ти ж знаєш, я саме заради цього вирушив навколо світу, і мене ніхто не силував, як тебе…»

Дійшовши до цих рядків, П'єр якось дивно глянув на Антона.

– Що він хотів цим сказати? Хто й чому присилував його піти? Що тут за таємниця? А щоденник розповідав далі:

«Вирішено. Вирушаємо через три дні, разом з нами ще четверо людей, поміж ними й один тубілець. Ми назвали його Джіммі, він розмовляє по-англійськи і, здається, дуже відданий панові Роберту.

Перед нами ще недосліджена річка. Ми підемо вгору по течії, до витоків, потім перейдемо через гори. Що там говорити, я відчуваю, як у мене стискується серце, коли думаю про те, що буде. Дві сотні миль по ще неходженій землі!

Через тиждень після того, як ми підемо, корабель вирушить на схід, вийде в океан, і ми зустрінемось на березі, на 54°7′ південної широти, 67°12′ західної довготи, тобто якраз посередині між мисом Пенас і мисом Сан-Пабло».

Тут записи уривалися, а через п'ятнадцять днів:

«Наші плани летять шкереберть. Ніколи я не бачив пана Роберта пригніченішим, ніж зараз, коли він вийшов від капітана.

Протока Бігл залишилась позаду, і, мабуть, ми вже ніколи не повернемося сюди.

Я два тижні не вів щоденника, але хотів би побачити, хто це міг би зробити на моєму місці.

Ми повністю закінчили приготування до походу, наступного дня мали висаджуватися, коли зненацька з заходу налетів шторм, зірвав нас «якоря, і ми вимушені були вийти в океан, щоб нас не викинуло на скелі. Хвилі змили з палуби шлюпку, вітер зламав щоглу, з горем-бідою ми полагодили її, але, думаю, нам усім залишалося недалеко до загибелі, так нас кидало. Люди знесиліли і впали духом. Сьогодні перший день тиші, хоч іде дощ з градом. Ми тримаємо курс на норд-вест, щоб дійти на східного берега Вогняної Землі, після чого маємо зайти в Магелланову протоку.

Капітан відмовився повертатися в протоку Бігл, щоб ми могли висадитись, і цілком слушно, бо при супротивному вітрі це означало б затриматись на місяць. Ох, у південній півкулі настає зима, до її приходу ми повинні пройти всю Магелланову протоку й вийти в Тихий океан. Бо інакше нас захопить тут лиха година, і ніхто не знає, що може трапитись!

Пан Роберт дуже сердитий, і я його розумію, бо зараз і в мене в самого душа болить, що ми залишаємо недосліджену територію. Аж серце крається, коли згадаю, що ми пройшли сім тисяч миль сюди, до Англії зробимо ще тридцять тисяч, а не знайшли часу пройти отих дві сотні, де не ступала досі людська нога.

Джіммі твердить, що нам перешкодили духи і не слід їх дратувати. Вони нас попередили, мовляв, не затівайте нічого, бо буде гірше…»

Далі скупо описувалась мандрівка по протоці, через Тихий та Індійський океани, повз мис Доброї Надії, до Англії, але більше жодного пояснення про цю виправу до Вогняної Землі, яка не вдалася, бо капітан Фітц Рой не міг далі стояти кораблем у небезпечному для судна й екіпажу місці. Однак, співставивши свідчення діда Леона й повідомлення Чарлза Дарвіна, обидва юнаки легко здогадалися, що сталося в наступні роки, і добре розуміли природне хвилювання старого керманича. «Аж серце крається, коли згадаю, що ми пройшли сім тисяч миль сюди, до Англії зробимо ще тридцять тисяч, а не знайшли часу пройти отих дві сотні, де не ступала досі людська нога». Ці рядки були ключем до розгадки.

– У мене теж неспокійно на душі! – сказав з досадою Антон.

Його стриманіший товариш стояв, насупивши чоло і схилившись над сторінкою щоденника.

– Так! – пробурмотів він. – За таких обставин справжня людина не може заспокоїтись.

Стало ясно, що впродовж років старий підтримував. зв'язок із Дарвіном, готовий був піти разом з ним знову, але, коли нарешті з'явилася нагода, роки взяли своє, він підупав на силі, одначе натомість послав свого сина.

На нещастя, нова експедиція зазнала катастрофи, загинув син, загинув екіпаж, врятувався лише один чоловік, від якого нічого не можна було дізнатися. А земля й далі залишилась невідомою.

І старий керманич замкнувся в собі, став мовчазний і похмурий; безперечно, в нього боліла душа по синові, якого він особисто послав на загибель, але, мабуть, у нього й досі жила в серці колючка, що там донині не ступила людська нога, хоч заради цього розтривожено стільки людей, багато з них загинуло, а таємниця між горами й океаном залишилась таємницею.

Через тиждень юнаки все ще перегортали книжку Дарвіна й щоденник діда Леона, хтозна-вкотре повертаючись до рядків про недосліджену землю.

– П'єре! – обізвався якось Антон. – Я іноді просипаюся вночі, а потім довго не можу заснути…

Його друг, не чекаючи дальших слів, розуміюче похитав головою й потвердив:

– І я теж!

– Що там може бути, П'єре?

– Хтозна! Там можуть бути ліси, або озера, або гори, або поля, або пустеля, або все це разом, або нічого особливого. Але чи там є що, чи нема нічого, плин життя на землі не переміниться.

– І все-таки…

– І все-таки до болю хочеться знати хоч би те, що там нема нічого.

– Так, П'єре! Людина прагне пізнати все, щоб нічого не залишилося невідомим. І ми повинні дізнатися про цю землю! – мимохіть вигукнув Антон.

Був він молодий, йому ледве виповнилося дев'ятнадцять років, і досі з ним не траплялося нічого подібного. Зараз у ньому вирувало хвилювання. Від цього старого щоденника віяло якимись чарами, що не давали спокою ні П'єрові, ні Антонові… І якщо Антон, сьогодні вже не юнак, а чоловік, стоїть зараз на причалі в Суліні, то прийшов він сюди дорогою під знаком тієї ж таки загадки щоденника.

– Мусимо дізнатися! – сказав і П'єр, уже дещо впевненіше.

Так вони й вирішили свою долю.

Цієї миті двері відчинились, і на порозі став дід Леон, втупившись очима у свій щоденник.

– Отже, це ви його взяли! Що ви шукали в мене?

Дід Жір стояв позад нього й докірливо хитав головою. П'єр, замість того щоб розгубитися, глянув йому в очі й сказав спокійно, але рішуче:

– Ми підемо туди! – Внук мовчки кивнув на щоденник.

Старий не одразу зрозумів. Але глянув на щоденник, на внука, і кров ударила йому в обличчя.

– Це тобі не Суец! Вогняна Земля – зовсім інше.

Свого часу дід засмутився, дізнавшись, що внук облишив навчання й подався в Африку. Він послав йому туди багато листів, перемішуючи в них прохання з погрозами. П'єр повернувся не через ці листи, але старий все одно зрадів, що внук будуватиме кораблі для інших, а сам залишиться на березі, у своєму домі, щоб заспокоїлась кров у роду Баянів.

– Хлопчику! – почав дід Леон, сівши на стілець і дивлячись на внука очима, повними сліз. – Ти не матимеш спокою все життя! Ті місця нікого до себе не підпускають, інакше досі вже хтось побував би там.

– Я знаю, про це написав і Дарвін у книжці, і ви в щоденнику.

Дід Жір знову докірливо похитав головою, наче хотів розрадити П'єра. А той, сівши й собі перед дідом, спитав, ніби забувши і про його пораду, і про його лють:

– Дідусю, а як ви потрапили на «Бігл»? Бо ви самі ніколи про це не розповідали і я ні від кого не чув.

Старий знову спалахнув, ледве стримуючи лють чи, може, якісь інші почуття. Однак, зиркнувши на діда Жіра, на внука й на Антона, зітхнув, трохи повагався й став розповідати:

– Потрапив я на англійський корабель не з власної волі. У мене не було іншого способу врятуватися…

Замолоду дід Леон, як і багато хто із Сен-Мало, часто ходив до берегів Англії у ватагах відчайдушних і вмілих корсарів. Вони не грабували, мов якісь там розбійники, першого-ліпшого стрічного, а налітали в затоку, висаджувались на берег, перевертали догори дном котрусь із поміщицьких садиб, мілорда роздягали, в міледі забирали коштовності, забирали й інші цінності, якщо знаходили. Корсари налітали зненацька, при дворах у них були свої люди.

І так тривало цілі роки, навіть король Англії сушив собі голову, не знаючи, як схопити французів. У Ла-Манші аж роїлося від фрегатів його величності, над берегом ходили озброєні загони, але корсари прослизали між ними і з'являлися там, де їх ніхто не сподівався.

У Леона, тоді юного, був хоробрий капітан, Філіп Геральд, який так прославився своїми справами, що сам король Англії пообіцяв велику винагороду тому, хто впіймає його й притягне на шибеницю.

Але капітан, хоч який був спритний і хоробрий, виявив неприпустиму для корсара слабинку, а це призвело до нещастя всієї ватаги. Закохався капітан в одну міледі й упадав коло неї, поки її чоловік, мілорд, видатна людина в королівстві, вирішував у Лондоні державні справи. Аж ось, прочувши від свого слуги про все, він розлютився і на свою міледі, і на зухвальство негідника-корсара, поклявшись відплатити за таку ганьбу.

– Капітане, отямся! – намагалися напоумити люди свого ватага.

Але той навіть слухати не хотів нічого. Він поставив корабель на якір у невеличкій бухті біля палацу і щоночі ходив до міледі, яку, здається, мало хвилювало, що її коханий не тільки француз, а ще й корсар…

І ось однієї ночі, коли капітан був у палаці, налетіли фрегати з моря, наскочили загони вояків із суші і взяли й капітана, і корабель, і екіпаж. Вони, звісно, билися – капітан у палаці, а екіпаж на кораблі, – звалили тоді до дідька ворогів…

Філіпа Геральда відвезли в Плімут і там повісили. А ватагу корсарів без суду посадили всіх до в'язниці невідомо на скільки.

Це сталося 1825 року, тоді королем Англії був Георг IV, якому залишилося жити ще п'ять років. А 1830, коли він ще був живий, почалися приготування до навколосвітньої подорожі, і для цього треба було набрати команду, здатну подолати великі небезпеки. Король через адмірала пообіцяв девонпортським в'язням, що ті з них, котрі вирушать навколо світу на бригу «Бігл» будуть відпущені на волю по закінченні подорожі, якщо дадуть клятву, що не стануть знову корсарами.

Їх було восьмеро, і всі погодились, бо інакше і їхні кістки погнили б у в'язниці військового порту. Тільки семеро по дорозі втекли, одні біля Зеленого Мису, другі в Бразілії, пересіли, мабуть, на інші кораблі та й загубилися десь у світах; все-таки краще, аніж мучитись від думки, що ти ніби й моряк, але водночас і в'язень.

Тільки дід Леон залишився стерновим на «Біглі», його шанували всі – і капітан Фітц Рой, і екіпаж, бо він був чудовий стерновий. Вони обійшли навколо світу й повернулись у Девонпорт через кілька років. Там Леон дав клятву, обіцяну покійному королеві, і його відпустили. Повернувшись у Сен-Мало, він розповів, як була розбита ватага, як він потрапив до в'язниці, як його нарешті випустили на волю. Але жодним словом не прохопився про те, що обійшов навколо світу на англійському кораблі, бо то ж величезна ганьба для справжнього корсара – служити тому, з ким боровся. І не втік він разом з усіма лише тому, що познайомився і зблизився на кораблі з отим чоловіком, Чарлзом Дарвіном, якого називав у щоденнику пан Роберт.

Решту обидва юнаки знали з щоденника. Згодом дізналися вони й про експедицію до Вогняної Землі, здійснену через двадцять років. Тільки маршрут експедиції був тепер інший: п'ятеро дослідників мали висадитись на березі океану між мисом Сан-Пабло і мисом Не-нас, пройти неходжену землю навпростець, бо цей шлях видався легшим, і вийти до протоки Бігл, тобто на те місце, звідки хотів вирушити Дарвін 1834 року, там їх мав чекати корабель.

Дослідники так і зробили; між ними був і Арнольд Ваян, батько П'єра. Дід Жір залишився на кораблі. Вони прийшли на місце зустрічі і стояли там два місяці, борючись із штормами, хоча експедиція мала тривати щонайбільше тридцять днів.

Через два місяці виникла загроза, що їх тут захопить зима, і між людьми почалися чвари: одні вимагали йти, другі вважали, що не можна кидати напризволяще експедицію тут, де не буває жодного корабля, бо якщо пізніше вони все-таки прийдуть, то без засобів пересування неодмінно загинуть на березі протоки.

Але саме тоді знялася одна з найстрашніших осінніх бур, зірвала корабель з якоря і через два дні викинула його на скелі, розбивши вдрузки. Загинули всі – і команда, і ті, що пішли сушею.

Дід Жір урятувався дивом: за мить до нещастя він кинувся у воду, хвилі винесли його до острова. Звідти, коли вщухла буря, він перебрався на північний берег протоки і всю зиму, не маючи ніякого притулку, жив поміж диких звірів, харчуючись тим, чим харчувалися й вони: мушлями, м'ясом борсуків і корінням. Весною він приблукав до Магелланової протоки, виснажений, напівздичавілий, не при своєму розумі. Тут його підібрав якийсь англійський корабель і привіз на батьківщину.

Ось так П'єр Ваян дізнався нарешті, як загинув його батько. Юнака гризли думки, ними він іноді ділився з Антоном.

– Наш вік позбавленні! величі! – говорив він. – Зникли корсари на морях, ці відважні й справедливі люди, так схожі на гайдуків. І це природно: люди знайшли собі інші заняття. Однак це несправедливо, що мій дід, не боячись небезпек, обійшов землю, потім послав мого батька довершити те, чого не встиг сам, а тепер йому хочеться, щоб я безтурботно жив на суші та будував кораблі. Правильно, їх треба будувати, інакше люди залишаться на місці. Але ж я здатний на більше. Я знаю: піду до Вогняної Землі й зроблю те, чого не вдалося зробити Дарвіну з дідом. Та є в мене ще один обов'язок: знайти сліди свого батька.

– І я з тобою, П'єре! – сказав Антон внукові корсара.

Так народилася тоді й стала метою їхнього життя мрія – вирушити до тих невідомих місць.

Ой, нелегко здійснити їхній задум!

Того літа, потай від діда Леона, бо він, один із колишніх натхненників подібної виправи, став тепер найзатятішим її супротивником, хлопці написали до Дарвіна. Написав, власне, П'єр, повідомивши, що він внук Леона й син Арнольда Ваяна, що в нього є надійний товариш і вони обидва готові піти на Вогняну Землю. Одне слово, все написав П'єр відомому природознавцеві, забувши тільки сказати про їхній вік та брак необхідних для такої виправи засобів. Дарвін відповів їм за два тижні: «Приїжджайте негайно в Лондон, порадимось!»

Їхати в Лондон, коли їм треба повертатися до навчання! І де взяти гроші на дорогу?

Юнаки почали приходити до тями. П'єр Ваян знову написав Дарвінові, цього разу сказавши, що в них нема коштів навіть для поїздки в Лондон.

«Для такої поїздки, – додав П'єр, – думаю, важче знайти людей, ніж гроші. Як ви вважаєте, чи не надасть нам на Ваше прохання необхідної допомоги уряд Англії?»

«Ні, любий мій сину, – відповів Дарвін через тиждень, – уряд його величності, може, з труднощами й спорядив би саме англійську експедицію, але, думаю, не спорядив би її зовсім, пославшись на відсутність практичних наслідків для об'єднаного королівства. А про те, щоб він допоміг іноземній експедиції, я не смію навіть думати. Спробуйте щось зробити через уряд Франції, якщо маєте впливового знайомого. Я готовий допомогти усім у міру своїх сил».

– Де нам узяти впливову людину, П'єре? – спитав Антон, чухаючи голову, – це жест більше румунський, аніж французький, і він ним користуватиметься ще досить часто, особливо в хвилини безвиході, так само, як це робить румунський селянин.

П'єр Ваян склав пам'ятну записку, розмножив у багатьох примірниках і розіслав у різні культурницькі заклади, починаючи з Французької Академії і закінчуючи Енциклопедичним товариством, однак звідусюди одержав ввічливі коректні відмови.

– Ну, гаразд, П'єре, – сказав Антон, коли були вичерпані всі спроби. – Ми організуємо експедицію за власний кошт, якщо нема іншої ради!

– Ти чекаєш великої спадщини? Я – ні!

– Я теж ні. Але ж ми закінчимо школу, будемо працювати й відкладати по чотири, вісім, по двадцять франків, і за кілька років…

«Сердечний і божевільний!» – казав П'єр Ваян про свого молодшого друга, запальнішого, ніж він.

Вони вперто осилювали науку, але від свого задуму не відмовлялись, знову написали Дарвіну, просячи поради, як краще організувати експедицію. І Дарвін їм відповів, бо він цілком серйозно сприймав їхні наміри: «Найкраще підійшов би корабель водотоннажністю в триста-чотириста тонн, на якому можна було б обладнати необхідні лабораторії. Крім команди, яка повинна бути випробувана і бодай половина мати досвід плавання в Магеллановій протоці, слід було б узяти одного природознавця, одного географа, одного геолога і метеоролога – оце й був би мінімальний науковий персонал для подібної експедиції. Лабораторні прилади я вам подарую…»

Знову спохмурнів П'єр Ваян, прочитавши листа, а його спантеличений приятель почухав голову.

– Де ж нам узяти корабля, П'єре?

– Корабель то корабель, а чим ти платитимеш екіпажеві й стільком науковцям, де набрати провізії для всіх? Це ж коштує мільйони, а ми… Ти скільки вже зібрав?

– Сто франків.

– А я п'ятдесят.

– Непогано для початку, але ж нам треба дуже багато… А ти знаєш, – знову пожвавішав Антон, – ми ніколи не зможемо організувати експедицію за всіма правилами. Найважливіше дістатися туди нам двом! Це буде так романтично, П'єре!

– А наукові дослідження?

– Ми їх зробимо самі!

– Як?

– Ми поділимо з тобою науки. Я вивчу географію й метеорологію, але знай, вивчатиму їх грунтовно. Ти – геологію й природничі науки. А втім, воно все споріднене!

Сердечний і божевільний молодий румун!

– А як же корабель? – спитав приятель.

– Один шлюп тонн на десять і щонайбільше ще троє людей, крім нас. Коштує він недорого.

– Ні, невеличкий бриг на сто п'ятдесят тонн з десятком людей підійшов би краще.

– Він занадто дорогий, П'єре! Краще вже шхуна тонн на вісімдесят та з п'ятеро людей, крім нас…

Вони з головою поринули в науку. Минали роки, але поки що грошей не вистачило б навіть на кіль потрібного корабля. Та вони не втрачали надії, вивчали книжки, консультувалися з науковцями, намагалися передбачати все, що могло виникнути в далекому незнаному краю.

– Бачиш, наукова частина значно легша, ніж сама подорож! – сказав Антон Лупан. – Що нам, зрештою, треба знати? Орієнтуватися, наносити на карту деталі території, колекціонувати мінерали, рослини, комах і тварин, а потім дати їм латинські назви, як це роблять учені.

– Але крім елементарних наукових знань, – заперечив трохи розважливіший приятель, – потрібні певні відчуття.

– Ми їх набудемо, П'єре! Ти ж сам казав, Дарвін почав з того, що був звичайним туристом, а не великим природознавцем. Поки те та се, я тим часом відвідав одного майстра на рю Малерб, і він навчив мене робити опудала. Це нам пригодиться.

– Дуже добре!.. – погодився П'єр.

П'єр одержав диплом інженера-корабела лише на два роки раніше, ніж Антон, бо хвороби, набуті в Порт-Саїді, перешкодили вчасно скласти іспити. Згодом вони вимушені були ненадовго розлучитися: П'єр найнявся на верф у Сен-Назері, маючи намір використовувати для прожиття не більше чверті заробітку, а решту відкладати для відомої мети.

Влітку Антон знову не зміг виїхати до Бухареста побачити тата, бо хоч і мав два місяці канікул, один із них треба було провести на виробничій практиці, на судноверфі. Але вирішив, що неодмінно поїде на батьківщину, коли вже одержить диплом, побуде там трохи біля старенького і тільки після цього повернеться в Сен-Мало. Тоді в них будуть уже необхідні гроші, й вони почнуть будувати корабель.

Але того року, коли він закінчив школу, гроші П'єра не могли покрити навіть вартості матеріалу: інженери, які не мали права допускати найменшої похибки в розрахунку опору матеріалу, помилились у визначенні вмісту власних гаманців.

– П'єре, знаєш, що треба зробити? – запально вигукнув Антон, який ніколи не падав духом. – Відкладемо наш задум на рік, на один лише рік – і в нас будуть гроші не тільки на корабель, а й на екіпаж! Треба піти в Туреччину!

– В Туреччину? А що спільного в Туреччини з Вогняною Землею?

Антон показав на величезне оголошення на воротях політехніки, яке сповіщало, що Туреччина шукає інженерів для будівництва залізниці.

– Я все підрахував, П’єре! Турки платять у чотири рази більше, ніж можна заробити тут!

– Але ж ми корабели!

– Це нічого! Будемо будувати мости й залізниці!

П'єра не дуже довго треба було переконувати, і вже ввечері друзі їхали в Марсель, де сіли на перший же пароплав, який ішов у Стамбул.

Тоді їздили не так, як сьогодні. Спершу, вирушаючи з Парижа, Антон мав намір поїхати нарешті через батьківщину, бо вже десять років не бачив батька. Але так він утратив би, принаймні, місяць часу, і хтозна, чи буде потім ще вільним заманливе місце, оплачуване султаном. Може, через півроку чи за рік він добереться якимось пароплавом до Бреїли, а звідти вже поїздом до Бухареста.

Тоді й пошта працювала не так, як сьогодні: старий Лупан помер у травні, а звістку Антон одержав у серпні.

– Не карайся, що тебе не було при ньому в останні хвилини, – розраджував П'єр. – Наскільки я його знаю з листів, у смертний час він тебе не лаяв, а благословляв!

У Туреччині молоді інженери ще раз доказали свою нетямковитість у грошах. Через рік, незважаючи на всю ощадливість, вони вимушені були визнати, що зароблена сума далека до тої, яку вони планували. Відтак залишились ще на рік будувати залізницю Андріанополь-Стамбул.

Вони днювали й ночували на будівництві – влітку в наметах, взимку в землянках або в селянських хатах, навіть не виходили в місто, щоб не витрачати зайве жодної монети. І тільки навесні, коли залізниця дійшла до Золотого Рогу з його смарагдовою водою, дозволили собі розкіш: найняли човен і подалися в Стамбул, маючи намір пробайдикувати весь недільний день. Та чи могли вони піти у велике й дивне місто, не заглянувши на пристань Галату, де небо поцвяховане щоглами пароплавів і вітрильників?

Цієї неділі на початку березня у порту стояла голландська шхуна «Марта», капітан якої, зневірений, хворий і покинутий командою, продавав її за тисячу турецьких лір, тобто набагато дешевше, ніж коштує караван віслюків. Люди його один по одному найнялися на пароплави, бо там роботи менше, а платня більша. Старий капітан розумів, що пароплави незабаром витіснять вітрильники з морів. Тож йому не залишалось нічого іншого, як продати судно тут, де ще трапляються покупці, щоб перевозити вантажі по Чорному, Мармуровому морях і на архіпелаг. Але й тут покупців було не густо. Спершу він просив за шхуну три тисячі лір, потім дві, а тепер віддавав за одну…

– Дорогувато, братику! – крутили носом греки-капітани.

Турки, правовірні власники каїків на Босфорі, загнутих на кормі й на носі, мов капці в сералях, навіть голови не повертали, щоб глянути на цей чудовий корабель, хоч знавець міг би одразу сказати, що він здатний долати жорстокі шторми Північного моря і легко летіти по океану.

П'єр Ваян і Антон Лупан були добрими знавцями не тільки тому, що мали дипломи корабельних інженерів, а головне, що стільки літ підряд осягали в Сен-Мало науку ціннішу, ніж може дати будь-який інститут. А тисяча лір – саме стільки вони зуміли зібрати.

Обидва приятелі мовчки перезирнулись і, не змовляючись, подумали одне й те саме: навіщо будувати новий корабель, витрачаючи на роботу не менше року, не кажучи, що він обійдеться їм у п'ять разів дорожче?

– Пане, – сказав П'єр, відмовляючись сісти на стілець, запропонований капітаном, – «Марта» варта набагато більше, але в нас рівно тисяча лір, якраз стільки, скільки ви просите.

Вони всі троє були в каюті капітана, перед тим оглянувши судно вздовж і впоперек. Антон відчував, як під ним похитувався Босфор, у повітрі витав запах дерева, клоччя, смоли, і йому здавалося, ніби він іде океаном, і якесь ще неясне щастя підіймалося в грудях, охоплюючи його всього.

– З нашого боку непорядно користатися скрутним становищем, у яке ви потрапили, – вів далі П'єр. – Ми почекаємо тиждень, може, з'явиться купець і запропонує вам справжню ціну…

Капітанові здалося, що з нього глузують:

– Юначе, ти з якої планети впав?.. Але оскільки ти зі мною чесний, скажу і я тобі так само: ти вважаєш, що Стамбул такий порт, де хтось може прийти й сказати: «Чоловіче, ти просиш тисячу лір. Це дуже мало – візьми, будь ласка, півтори!..» Ніхто не дасть більше! Давайте ваші гроші, і вважаймо, що ми про все домовились! Інакше я виведу корабель у море і затоплю його власноручно, але не віддам береговим розбійникам!..