Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XI
ДИВНИЙ ЧЕРНЕЦЬ

О четвертій годині вітер посилився. Мігу заступив у дозор, а Антон узявся за стерно. Юнга стояв, дивлячись у пустельне море, а його доймала одна й та сама думка, котра від самісінького ранку не давала йому спокою. Він вагався, чи слід нею поділитися з кимось, бо ж і сам не знав, чи все це йому не привиділось. Одначе і встояти спокійно не міг.

– Що з тобою, Мігу? – помітив його тривогу капітан.

– Я хотів би сказати, пане… Мені цей чернець… – Хлопчина повагався якусь мить, потім пошепки випалив одним духом: – Чернець читає не святі книжки!

– Та що ти кажеш? – усміхнувся Антон. – І це тебе так схвилювало? Я колись бачив, як ченці грали в карти у корчмі і навіть шахрували при цьому… А звідки ти знаєш, що саме він читає?

– Я взяв сьогодні вранці у нього під головою книжку. Почувши це, він вихопив її у мене з рук і дуже розсердився.

– І не дивно. Я певен, йому не сподобалось, що ми знатимемо про його пристрасть до світських книжок. А яка то книжка?

– «Граф Монте-Крісто».

Може, й дивно, що чернець читає такі книжки. А втім…

– Та гаразд, Мігу, облишмо його на божий розсуд. Завтра вранці прибудемо на Скірос і розпрощаємося з ним.

Мігу заспокоєний пішов на ніс шхуни. Сонце хилилось до заходу. Праворуч виплив острів Страціо, мов закривавлений бескид, подірявлений ногою якоїсь велетенської потвори.

– Мігу! – гукнув Герасім. – Скажи Ісмаїлові, хай поквапиться з вечерею, бо вже початок сьомої.

Йдучи повз ілюмінатор, юнга заглянув у кубрик, ніби його щось підштовхувало. При слабкому світлі, яке пробивалося знадвору, хлопець побачив, що чернець не сидів з книжкою біля своїх бесаг, а схилився над ліжком Ієремії. Наступної миті він обернувся, і Мігу пустився навтіки.

– Дядьку Ієреміє, у вас є щось цінне в каюті?

– Нема нічого. А чому ти питаєш?

– Мені здалося, ніби чернець шукав щось у вас під подушкою.

– Отуди к бісу! Таж нема в мене чого красти!

– А що ж він шукав?

– Дідько його знає! Але якщо це так, то він не вийде на Скіросі, поки я не перевірю його бесаги.

З настанням вечора вітер послабшав, і лот показав, що «Сперанца» зменшила швидкість до шести вузлів.

О восьмій до стерна став Ісмаїл. Герасім засвітив ліхтарі. Сонце заходило, зачервонивши море. Десь далеко попереду заблимав маяк на острові Лемнос, але невдовзі він мав зникнути за хвилями, бо «Сперанца» швидко ковтала милі. Острів Страціо із заходом сонця одразу втратив кривавий відблиск і тепер ледь виднівся, ніби похмура тінь над сизим овидом.

Антон підійшов до Герасіма, який мав ставати до стерна опівночі, уточнив, як тримати курс і додав:

– Якщо вітер не переміниться і не втихне, о другій ночі ти побачиш маяк на мисі Картсімо. Триматимеш ліворуч від нього, і ми вийдемо на Скірос.

– Ясно!

– А тепер усім спати!

Спускаючись у каюту, Мігу віч-на-віч зіткнувся з ченцем, який піднімався по трапу, і швидко відхилився, даючи тому пройти.

На палубі чернець потягнувся, аж кості затріщали, потім глянув на море. Негріле підвівся й почав гарчати.

Запала темна, беззоряна ніч. Маяк на острові Лемнос зник за кормою. Тільки на заході виднілись його рудуваті спалахи.

Чернець постояв так трохи, вдивляючись у темряву, потім, тиснучись до парапету, бо остерігався Негріле, пішов на корму.

– Хто там? – злякано вигукнув Акоп.

– Я, сину, господь з тобою! – смиренно відповів чернець.

Вірменин зітхнув і знову ліг, намагаючись заснути. Ісмаїл стояв біля стерна. Шкала компаса ледь погойдувалась при слабкому світлі прихованого ліхтаря.

– Добрий вечір, керманичу! Бог на поміч! – обізвався чернець по-турецькому, зупиняючись поряд.

Ісмаїл стрепенувся.

– Який бог, твій чи мій? – буркнув він, глянувши на карту, замість того, щоб радіти, що можна перекинутися з кимось рідною мовою, бо вже досить попомучився із мовою гяурів.

– Бог один, сину!

– То кажи аллах, бо його так звати!

Чернець тихенько засміявся, помовчав якусь час ну, бо не хотів починати із стерновим теологічну суперечку.

Бачачи, що гість не йде і нічого не каже, а тільки стоїть, мов мумія, Ісмаїл спалахнув з досадою:

– Тобі не хочеться спати! Ти вдень виспався. Іди геть звідси!

Замість відповіді чернець підсунувся ближче до компаса, ніби вперше його бачив.

– Що таке, сину?

– Оце?.. Компас.

– А для чого він?

– А ти що, не знаєш? Показує дорогу!

Чернець здивувався ще дужче і аж прилип до компаса.

– А світло звідки? Він сам світиться?

Ісмаїл, досі похмурий, усміхнувся.

– Як це він може світитися? Він що, сонце чи місяць?

– А як же тоді, керманичу? Скажи, бо, бачу, ти людина мудра.

Турок набундючився:

– Там усередині є лампа!

– Лампа? Ти глянь, яке чудо! А чому її не видно?

– І не треба, щоб було видно. Бо вона сліпила б очі. Лампа прихована, вона світить збоку, щоб видно було тільки шкалу.

І, втішений необізнаністю цього богобоязливого мандрівника, Ісмаїл відчинив дверцята й показав йому ліхтар. Чернець нахилився, щоб краще роздивитися, і все дивувався:

– Ти тільки глянь! Я думав, що в моряків є якась, таємниця! А воно лампа як лампа! Бачиш, сину, якщо багато мандруєш по світу, то багато чому навчишся!..

Балакаючи, чернець усе крутився біля компаса.

– То, кажеш, ця машина показує дорогу! А я думав, що ви ходите тільки по сонцю або по зірках… Але якщо вона тобі показує дорогу, особливо вночі, це означає, що тут є рука господня!

Ісмаїл чмихнув, утративши терпець.

– Рука аллаха! – хутенько кинув чернець.

– Тут магніт. І не забивай мені більше голову! – вибухнув стерновий, виведений із себе. Потім злякано миркнув на компас. – Через твої балачки я помилюсь дорогою!

І справді, поки вони балакали, стрілка повернулась на дві четверті на північ. Ісмаїл крутнув ручки, поставивши корабель на попередній курс. Щастя, що Герасім спав, а то намилив би шию.

– Ану, геть звідси! – гаркнув Ісмаїл на ченця.

Той розтав у темряві.

Мале вітрило на правому борту почало надиматися, ніби знавісніло, потягнувши рею. Герасім проснувся, спантеличено протер очі і гукнув, обернувшись до стерна:

– Ісмаїле, що ти там робиш? Не бачиш, що пішов убік?

Кок втупився очима в компас.

– Та все йти правильно! – відповів він, знову переходячи на мову гяурів.

– То що ж це за чортівня? Чому так зненацька перемінився вітер? – сказав Герасім, підходячи до стерна.

Глянувши на компас, він упевнився, що все правильно, і тільки знизав плечима:

– Дідько його знає. Між цими островами заплутується навіть вітер.

На небі почали з'являтися зорі, переморгуючись між собою й сіючи над морем бліде світло, при якому горизонт був так близько, що, здавалося, його ось-ось проткни бугшприт.

«Сперанца» йшла вперед, не дивуючись, що хвилі б'ють не в корму, а по борту, ніби намагаючись перескочити через палубу.

* * *

Мігу не пам'ятав, як він заснув і скільки спав, бо проснувся від тієї самої дивної тривоги, що переслідувала його й минулої ночі. Хтось навшпиньки тихенько вийшов з каюти, залишивши прочинені двері. Прохолодне нічне повітря ввірвалося в люк і вдарило в обличчя, прогнавши сон. Каюта була оповита темрявою. Тільки ілюмінатор виднівся вгорі світлою плямою.

Мігу перехилився і глянув униз. Наскільки він міг побачити, ченця не було. Але бесаги темніли біля койки.

Надворі було спокійно. Тихенько бурмотіло море, та вряди-годи билися хвилі об борт; удари спокійніші, значить, вітер послабшав, отже, хвилі поменшали.

Хлопця охопив неясний страх. Він тихенько скочив з ліжка, навпомацки одягнувся, потім, босий, навшпиньки вийшов у двері. Над люком гойдалося небо з блідими зірками. Було так тихо, що чулося калатання власного серця.

Обережно ступаючи по трапу, юнга піднявся на два східці, напружуючи слух. Раптом він зупинився, ледь не закричавши з ляку. Чернець принишк у люку, але витяг шию, намагаючись щось побачити за парапетом. Вітер розвівав його скуйовджену бороду, схожу на овечу вовну взимку. Пола ряси звисала так, ніби трималась на чомусь твердому.

Зорі на небі почали бліднути, отже, скоро світанок. Чернець ворухнувся, підтягнув полу, і Мігу витріщив очі: з-під неї звисали важкі піхви ятагана.

– Ієреміє! – долинув згори голос Герасіма. – Ти не бачиш нічого?

– Нічого! Тільки небо й вода.

– Де ж той маяк? – здивувався стерновий. – Ми ж мали його бачити вже з годину тому!

– Мабуть, чорти дмухнули й погасили його! – відпинав Ієремія.

Мігу закам'янів на трапі, притиснувши кулаки до рота. Голоси на палубі додали йому відваги. Якусь часину він міркував, дивлячись на ченця, потім тихенько спустився в каюту, сторожко прислухаючись, розв'язав бесаги, почав нишпорити там, і його пальці натрапили на дріт клітки… Крізь ілюмінатор проникало вранішнє світло…

– Ієреміє! – знову почувся, тепер уже по-справжньому занепокоєний, голос Герасіма. – Піди-но збуди капітана!

Цієї миті Мігу метнувся в люк, майнув по палубі, немов чорти за ним гналися, скотився по трапу в каюту капітана, не постукавши, хоч це було не в його звичці, і зупинився аж біля койки Антона Лупана.

– Пане, пане, вставайте!

– Що таке, Мігу? – спитав капітан, розплющуючи очі й спантеличено дивлячись на нього.

Юнга задихався, показуючи рукою надвір:

– Чернець… чернець – пан П'єр Ваян!

Ієремія постукав у двері капітанської каюти. Зсередини почув вибачливий голос Мігу:

– Нічого мені не привиділось! Ось паспорт: я знайшов його в бесагах!

Оскільки ніхто не відповів на стукіт, Ієремія постукав ще раз, потім відчинив двері й зайшов усередину.

– Пане, Герасім послав мене…

Але враз затнувся, бо капітан, глянувши на якусь книжечку, пополотнів, і руки затремтіли, мов у хворого.

– Так, це його паспорт!.. – прошепотів він, і стіни каюти попливли перед ним.

На першій сторінці було чітко виведено: «П'єр Ваян» і всі необхідні дані, але з фото дивився якийсь незнайомий чоловік років сорока, з довгим кістлявим обличчям, з орлиним носом, з важкими бровами над пронизливими очима. Антон Лупан блискавично згадав, що цей погляд він уже відчув на собі на пристані Галати з-за спини Акопа, трохи згодом ще раз відчув його, коли мимохідь побачив, як зблиснули очі старого торговця тютюном на базарі. Враз він усе збагнув, і його охопив розпач. Щастя, яке оповило душу в Стамбулі, коли вірив, що знайшов друга, тепер розвіялось. Паспорт – безперечний доказ смерті П'єра Ваяна, оскільки чоловік на фото інакше не зважився б користуватись його документами.

– Пане, що сталося? – спитав його перелякано Мігу. – П'єр Баян – ваш друг чи ворог?

– Цей чоловік не П'єр Ваян, а його вбивця! – відповів Антон, витяг шухляду і взяв револьвер. – Де він зараз?

– На палубі, на носі. Я ще вчора вранці запідозрив, що тут щось не чисте, але коли знайшов паспорт, то подумав…

Хлопець замовк.

– Мігу, іди в каюту, підніми людей! – звелів Антон, ховаючи револьвер до кишені. – Але роби все спокійно, ніби нічого не трапилось.

Ієремія стояв біля дверей і спантеличено дивився на них.

– Що таке, Ієреміє? – капітан нарешті побачив його.

– Пане, вже четверта година, а Скіроса не видно й сліду.

– А маяк?

– Не бачили ми й маяка цілу ніч.

– Гаразд, розберемося з цим пізніше. Зараз у нас інший клопіт. Чернець на палубі?

– Так, дідько його знає, що він собі думає, але десь о третій вийшов з каюти й стоїть на носі, мов мумія.

– Добре! Будь біля нього, але прихопи добрячу мотузку, бо його доведеться зв'язати.

Обрій на сході порожевів. Зорі згасли на затуманеному небі, лиш шматочок сонного місяця ліниво гойдався на клотику.

Каштан ступив на мокру від нічної прохолоди палубу, глянув на пустельний обрій і попрямував на ніс.

Чернець стояв, вдивляючись у горизонт, ніби дозорець він, а не Ієремія.

Антон зупинився за кілька кроків позад нього і спокійно сказав, вихоплюючи револьвер з кишені:

– Доброго ранку, П'єре Ваян!

На ці слова чернець скочив мов опечений і кинув руку на ятаган.

Мігу, який саме вихопився з люка, зупинився на мить, потім метнувся до нього і, перш ніж той устиг утямити, що й до чого, смикнув за бороду й відірвав її, відкривши голе обличчя.

– Безбородий! – скрикнув Герасім, випустивши стерно з рук.

Акоп тихенько скрикнув і впав непритомний на люк.

Пірат зненацька обхопив рукою Мігу й притиснувся з ним до парапету, тримаючи його перед собою, мов щит.

– Якщо вистрілиш, я його вб'ю! – скреготнув він кубами.

Антон завагався. В отворі люка з'явився Хараламб, потім Крістя Бусуйок, обидва з рушницями в руках.

– Кидайте зброю й перейдіть усі на корму! – накатні Безбородий. – Якщо не підкоритесь, я викину його ні борт!

Зненацька якась чорна тінь майнула в повітрі й опинилась на спині пірата.

– Негріле! – закричав Miry, вириваючись із залізних обіймів. – Не пускай його, Негріле, не пускай!

Безбородий покотився по палубі, захрипів, смикнувся кілька разів, намагаючись розціпити собачі зуби, потім притих.

Негріле стояв над піратом, наїжений, мов лісовий звір, з налитими кров'ю очима, дихаючи вогнем, та глухо гарчав. В його крові прокинувся дух його предка – вовка.

Пірат не рухався, тільки спазм стрепенув його коліном.

Підійшов Ієремія з мотузкою в руках.

– Хлопче, вгамуй-но пса, бо він-таки доконає його!

Безбородий розплющив очі й загнано подивився навкруг, з його шиї рясно цебеніла кров.

– Ну гаразд, братику ти мій! – докірливо обізвався Ієремія. – Чи ти при своєму розумі, чоловіче, чинити зло зеленому хлопчакові? – Потім звернувся до Антона: – Пане, поки я його в'язатиму, хай хтось принесе бинт – перев'яжемо й горлянку.

– Справді, треба потурбуватися про нього! – гаркнув Герасім. – Особливо про шию. У нього ж нема другої, на яку я накину зашморг, бо вже давно його наготував.

Капітан спустився в каюту, приніс бинт та йод і перев'язав пірата. Після цього Ієремія потягнув його, мов мішок, по палубі і прив'язав до малої щогли.

– Отак-то, братику, тепер будь розумником і чекай присуду!

– Герасіме, ти впевнений, що правильно весь час тримав курс? – спитав капітан, підходячи до стерна й дивлячись на компас.

– Пане, я ж біля стерна не від учора!

– Коли перемінився вітер?

– Десь об одинадцятій.

Антон розгублено глянув на смугу за кормою.

– Не може бути. При такому вітрі ми вже давно мили б бути на Скіросі. – Цієї миті сонце вигулькнуло я хвиль за кормою «Сперанци». – Ми не на курсі! Щось трапилось із компасом! – вигукнув капітан, одразу зрозумівши, що якби вони йшли справді на зюйд-вест, то сонце зійшло б по траверсу.

– Зараз подивимось, що тут таке! – сказав Герасім, теж спантеличений.

Обстежуючи компас, він знайшов за ліхтарем теслярське долото. Тільки-но він витяг його, стрілка одразу ж мудро повернулася на дві чверті на зюйд.

– Думаю, ясно, хто його поклав! – сказав капітан. – Як ти вважаєш, Герасіме?

– Справді. Я навіть здогадуюсь, коли це сталося: біля одинадцятої години на вахті Ісмаїла. Я ще здивувався, чому так зненацька перемінився вітер! Отже, він котів збити нас з дороги й завести на якийсь пустельний острів, де нас чекають його люди. Ну, тепер нам треба швидко взяти на південь.

– Ні! – заперечив капітан, люто оскалюючись. – Коли ми вже почали танцювати, то дотанцюймо до кінця!

– Що ви надумали, капітане?

– Підемо вперед і розіб'ємо їх. Нас семеро, без Акопа.

– З нього все одно користі ніякої.

– Ні, в дечому він нам допоміг. Без нього ми не схопили б убивцю П'єра. Чи ти думаєш, що він спокусився дошками кіра Леоніди?

– Справді, за це слід подякувати йому. Гадаю, ви дозволите, пане, трохи полегшити його майно. Ми наражаємо своє життя на небезпеку без ніякісінької плати!

– Розрахуємось пізніше. А зараз слід приготуватись.

– Ну, кому це нічого було робити й він заткнув рушницю?

То Ієремія своїм звичаєм узявся чистити мушкет і побачив, що цівка заткнута клоччям.

– Ага, ось воно що! – скрикнув Герасім, ляснувши себе долонею по лобі. – Ану, хлопці, всі перевірте рушниці, бо це ж про них випитував негідник, побачити б мені його із зашморгом на шиї!

І справді, всі рушниці були заткнуті.

– Ось чому він учора весь день сидів у каюті! – сказав Герасім.

Ієремія, який стояв у дозорі, обернувся до капітана й сказав:

– Здається, я бачу землю!

Прямо на кінці бугшприта з'явилась біла пляма. Мігу видерся на клотик і, приклавши руку дашком до очей, гукнув:

– Це острів!

– А тепер глянь ліворуч, там не видно нічого?

– Ніби мріють якісь гори!

– Це, мабуть, гори Кокіла на Скіросі, а перед нами, очевидно, острів Скандзура.

Пірат, почувши назву, заметався в мотузках.

– Так, місце гарне! – вів далі Антон, підходячи ближче до нього. – Острів безлюдний, далеко від морських шляхів… Слухай, розбійнику, зараз, коли в тебе все одно нема виходу, скажи, скільки тут твоїх людей?

Безбородий пропік його очима й скреготнув зубами.

– Пане! – підскочив кок. – Дозволити Ісмаїл, він буде говорити!

– Не треба, Ісмаїле. Обійдемося й без нього! Хлопці, ану йдіть сюди, помізкуємо, що робити!..

РОЗДІЛ XII
АДНАНА

Скандзура – маленький горбистий острів завдовжки кілометрів сім, завширшки зо два, загублений між островами Скірос та Іліодромія на архіпелазі Північні Споради. На захід від нього є ще кілька маленьких безіменних острівців, таких дрібних, що на більшості карт вони навіть не згадуються.

«Сперанца» прибула до пустельного острова 23 липня об одинадцятій годині. Вітер вщух, і решту дороги вони йшли дуже повільно, на превеликий жаль Ісмаїла: очікуючи боротьби з піратами, він весь час розтирав біцепси.

Антон Лупан побачив у підзорну трубу якихось людей серед кущів на березі. Усі вони в чоботях, у довгих каптанах, на головах в одних тюрбани, в других зелені пов'язки. З вигляду їх можна було б сприйняти за мирних людей. Побачивши корабель, що йшов морем, вони витягли з кущів довгу шлюпку, зіштовхнули її на воду, й за кілька хвилин дві пари весел почали виблискувати в сонячному промінні.

– Десять метрів! – крикнув Хараламб, який, перехилившись через парапет, весь час кидав зонд.

До берега лишалося не більше восьмисот кроків. Людей у шлюпці можна було роздивитися неозброєним оком, вони налягли на весла, а їхній старший, стоячи на кормі, пильнував за шхуною, що наближалася.

– Вісім метрів! – крикнув Хараламб.

Антон опустив підзорну трубу й звелів:

– Носом до вітру! Кинути якір!

Герасім крутнув стерно, «Сперанца» повільно стала Носом проти вітру, задзвенів якірний ланцюг, з плескотом упав у воду якір, а на щоглах спустилися вітрила.

– Тепер усі по місцях, і робити так, як вирішили! – звелів Антон.

Шлюпка наближалася з кожним помахом весел. Акоп не витримав і почав скімлити, заламуючи руки:

– Ефенді, навіщо ви хочете мене занапастити? Хіба не краще нам піти своєю дорогою?

Герасім презирливо глипнув на нього:

– Пане, якщо ти не заспокоїшся, я тебе зв'яжу і кину в трюм до Безбородого, та ще впхну і кляп у рота, як це зробив йому! Краще спускайся вниз, як тобі сказано!

– Не піду! Буду тут! – Вірменин швидко метнувся до люка.

– Гаразд, але хоч поворухнешся, то я дам тобі по загривку!

Шлюпка пройшла ще трохи й притишила хід, ніби вагаючись. На палубі «Сперанци» стояли тільки двоє людей біля парапету, ще двоє вовтузились біля борту, а більше нікого. Коли шлюпка підійшла метрів на двадцять, чоловік біля стерна гукнув:

– Привіт, капітане! Яким вітром занесло вас сюди?

– Поганим! – відповів Антон. – Здається, ми збилися з курсу. Ви не знаєте, в який бік Скірос?

Люди в шлюпці підійшли ближче. Було їх п'ятеро.

– Скірос? Він десь тут, ми й самі до пуття не знаємо, бо й нас тижнів два тому, коли йшли в Салоніки, шторм викинув на берег. Відтоді чекаємо якогось корабля, і, видно, бог послав вас.

– Ну, коли так, то прошу! Ми можемо довезти вас до Скіроса або до Пірея.

Люди в шлюпці перезирнулися.

– Ви йдете із Стамбула? – спитав стерновий, м'яко усміхаючись.

– Так, із Стамбула.

– У вас є якийсь багаж, чи йдете з баластом?

– Є й вантаж, і ще дещо.

Люди в шлюпці зацікавлено перезирнулися.

– Та чому ви не піднімаєтесь на борт?

Акоп глухо застогнав, вгородивши нігті в тент на люкові.

Люди з шлюпки раптом усі кинулись через парапет; але перш ніж вони вихопили ятагани з піхов, на них дивилися п'ять рушниць із п'яти різних місць, Негріле виривався з рук Мігу, клацаючи зубами.

Пірати закам'яніли з перекошеними обличчями: погрозливо спрямовані на них цівки рушниць готові були вивергнути вогонь і свинець.

– Хто поворухнеться, буде продірявлений! – гаркнув Герасім.

Антон Лупан підійшов до ватажка, одним рухом зірвав з нього пояс, і ятаган та два вигнутих ножі в дерев'яних піхвах з грюкотом упали додолу.

Вірменин ще раз застогнав і вже не ворушився.

Коли пірати були роззброєні, капітан сказав одному о них:

– Візьми мотузку і зв'яжи всіх!

Пірат люто глипнув на нього.

– Не чуєш? – підштовхнув його дерев'яними піхвами стерновий «Сперанци».

За кілька хвилин четверо розбійників були зв'язані, мов снопи. Герасім зв'язав п'ятого, склав їх усіх біля трюму і зв'язав ще раз, уже всіх разом, зробивши з них тюк.

– І це все? – здивовано спитав він, дивлячись довкруг.

Справді, все тривало не більше півгодини і відбулося тик спокійно, аж не вірилось, що вони зустрілися з піритами.

– Стривай, Герасіме, ще не все! – відповів капітан, спрямувавши підзорну трубу на берег. – Зараз візьмемо шлюпку й провідаємо їхню домівку. Може, вони забули там щось. А тим часом витягніть Безбородого, бо він задихнеться в трюмі.

Хараламб та Крістя Бусуйок відтягли Акопа з люка, розв'язали тент, зайшли в трюм і викинули звідти надвір Безбородого, мов лантух. Пірат важко упав на своїх.

Ті спершу здивовано закричали, потім обсипали його лайками й прокляттями.

– Витягніть йому кляп, хай і він відповідає! – звелів Антон.

Але, на загальний подив, Безбородий, хоч і швидко отямився, мовчав, тільки кидав презирливі погляди на своїх поплічників.

– Ага, видно, ти незадоволений нами! – вигукнув один із піратів, метаючи полум'я з очей.

– Чому ви кинулись, не бачачи мене, як було домовлено?

Пірат, це був грек, такий миршавий, що аж дивно, як він опинився в цьому товаристві, вибухнув:

– То ми ще й винні? Ти живеш, як бей, у розкішних готелях то в Стамбулі, то в Піреї, а ми потерпаємо на безлюдному острові, що одного дня нас захопить військовий корабель і всіх повісять. Ми місяцями сидимо тут, а ти попиваєш каву та посмоктуєш цибух у «Пера-Палаці»! Е, ні, капітане, від самого початку ми не так домовлялися! – При цих словах пірат обернувся до Антона: – Пане, я хочу сказати все!

Безбородий пропік його поглядом і смикнувся до нього, але тільки безсило застогнав у мотузках.

– Думаєш, якщо все вибовкаєш, то уникнеш зашморгу? – презирливо спитав він.

Пірат люто заметався, і лють зробила цього хирляка страшним.

– Уникнути зашморгу? Ти ж дуже добре знаєш, що цього разу його не уникне жоден з нас. Але я хотів би тільки одного: щоб тебе повісили раніше від мене… Пане, питайте, я скажу все.

– Про все ми поговоримо пізніше. А зараз скажи, скільки ще людей на березі?

– Троє, але один немічний, я вже й не знаю, звідки це в нього, може, від страху, може, бог покарав цією дитячою хворобою, але коли він бере в руки ніж чи ятаган, то його хапає падуча.

– Де вони зараз, ті троє?

– Один тут, вартує на березі, а решта на протилежному…

– І більше нема нікого? Зваж: якщо брешеш, то опинишся на мотузці раніше від інших.

– Я не брешу, пане, ви самі побачите.

– Хто залишиться на варті? – обернувся Антон до своїх.

Люди завагалися, бо всі хотіли піти на берег у піратське гніздо.

– Я! – відповів по якімсь часі Ісмаїл, позіхаючи.

Сонце підходило до зеніту, припікаючи дедалі дужче, і на палубі почалася задуха. Вітер стих і вже не мав сили принести прохолоду з моря.

Моряки, взявши Негріле, сіли в піратську шлюпку й попрямували до берега. Ісмаїл глянув їм услід, пішов на камбуз, узяв великий металевий ополоник, запхнув його держаком за пояс і вмостився по-турецькому під парапетом, поклавши рушницю на коліна.

– Якщо хтось ворушитися, я оцим давати по голо-ні! – сказав він для початку, показавши на ополоник.

Шлюпка йшла прямо до берега.

– Нема сенсу висаджуватися в іншому місці. Він все одно нас бачить, – сказав капітан, маючи на думці миртового, який, безперечно, стежив за ними з кущів.

І справді, коли шлюпка була десь за сотню кроків від берега, у кущах щось заворушилося, якийсь чоловік у тюрбані висунув на мить голову, розгублено глянув на них, потім очманіло метнувся вгору, втягнувши голову в плечі, намагаючись загубитись серед низеньких дерев.

Ієремія приклав рушницю до плеча.

– Не стріляй! – зупинив його Антон. – Йому звідси нікуди втекти.

Через кілька хвилин вони витягли шлюпку на пісок і подалися на пагорб услід за піратом. Негріле скавучав, рвучись уперед, але Мігу, за порадою капітана, міцно тримав його, бо втікач, безперечно, озброєний, а собачі зуби заслабкі проти ятагана.

– Пане, – сказав Герасім, підозріливо дивлячись довкруг, – нам треба розсипатися, а не йти гуртом.

– Не турбуйся, – відповів капітан. – Якщо в них десь тут є схованка, ми побачимо їхні сліди в траві, вони ж бо не птахи, щоб літати в повітрі.

Вони вибрались на вершину пагорба й зупинились здивовані. Внизу глибоко в острів врізувалась бухта, вітер зовсім ущух, срібляста вода в бухті сліпуче виблискувала на сонці, ніби плавилось скло у величезному казані. Майже біля самісінького берега стояв на якорі двощогловий вітрильник і ніби теж ось-ось мав розтопитися.

Герасім приклав руку дашком до очей.

– Пане! – закричав він схвильовано. – Пане, але ж це…

Антон Лупан опустив підзорну трубу.

– Твоя правда! – відповів він. – Це «Пенелопа», і, знаєш, мені не дивно, що ми знайшли її тут…

* * *

Утікач стрімголов скотився по схилу. Тюрбан зірвався з голови, і виголена потилиця заблищала на сонці, мов зірваний з огудини турецький гарбуз. Унизу він підвівся й помчав берегом, щось вигукуючи на ходу й розпачливо махаючи руками. На палубі «Пенелопи» з'явились двоє людей. Побачивши непроханих гостей на вершині пагорба, кинулись піднімати вітрила.

– Вони такі перелякані, – сказав Антон, – що хочуть утекти, коли нема вітру!

Пірат на березі силкувався зіпхнути з піску на воду шлюпку, але це було неможливо одній людині. Переконавшись, що в нього бракує сили, він загнано озирнувся довкола, хотів кинутись у воду, зиркнув на чужинців, які спускалися по схилу з рушницями в руках, і прожогом метнувся берегом.

– Зараз я йому свисну, щоб він зупинився, – сказав Ієремія, скинувши рушницю до очей, – а якщо не зупиниться, то можете обзивати мене, як вам захочеться.

– Дивись тільки, не вбий!

– Не турбуйтесь, пане, я не забув, як тримати рушницю в руках.

Ієремія вистрілив, луна з виляском ударила по склянистій воді бухти, здійнявши в повітря зграю чайок, які дрімали на піску.

Утікач спіткнувся і впав долілиць.

– Що ти наробив, Ієреміє! – докірливо сказав Хараламб. – Ти ж його вбив!

– Давай об заклад, що ні!.. Я сказав йому зупинитися, і, бачиш, він скорився. А зараз я йому скажу, щоб пін ішов сюди.

Ще один постріл стривожив тишу острова. Лискуча потилиця пірата покрилася піском.

– Ну, якщо й зараз ти його не вбив… – почав Хараламб.

Але не встиг він докінчити, як утікач злякано підвівся, підняв руки вгору й рушив назад, стріпуючи головою, щоб струсити пісок, який сипався в очі.

Двоє людей на кораблі заціпеніли. Ієремія послав одну кулю поміж них. Один одразу ж підняв руки вгору, а другий упав на парапет і, здавалося, звалиться, мов тюк, у воду.

Екіпаж «Сперанци» спокійно спустився на берег.

– Ну, бери тепер і штовхай! – звелів Ієремія втікачеві, який тремтів біля шлюпки. Але, побачивши, що той ніби глухий, він розізлився: – А, ти розумієш тільки кулю, чортяко!

– Облиш, Ієреміє! – примирливо втрутився Герасім. – Він же не розуміє просто! Судячи з вигляду, це, мабуть, араб. – І, обернувшись до пірата, спитав його арабською: – Як тебе звати і звідки ти? – Але раптом витріщив очі: – Пане, та це ж Гусейм!.. Пригадуєте? Той самий Гусейм, якого ви викинули через борт у Порт-Саїді! Де твій корабель, поганцю?

– Потонув!.. – пробурмотів пірат, все ще тремтячи.

– І тому ти взявся за піратство, га?

– Я не пірат. Я моряк.

– Моряк із черепом на щоглі!

Через кілька хвилин троє піратів були зв'язані на палубі «Пенелопи» і настрашено дивилися на чужинців, які нишпорили по кораблю. Антон підійшов до носового люка, замкнутого зовні на засув, відчинив його й закам'янів.

Унизу біля трапа виднілася якась постать, стискуючи в руці ніж. Побачивши незнайомця, який розгублено дивився вниз, вона випустила ніж і тихенько скрикнула. Це була дівчина років вісімнадцяти з засмаглим обличчям, з чорними очима, з волоссям, мов сонце перед заходом. На ній сіра парусинова кофтина, такі ж самі шаровари, підперезані арабським поясом і зав'язані на щиколотках.

– Хто ти? – спитав Антон, неспроможний відвести від неї погляд.

Дівчина показала пальцем на себе:

– Я?.. Аднана… А ти?

Її очі стали великі, усмішка перейшла в сміх, вона стріпнула головою, ніби хотіла пересвідчитись, чи це не сон, і кинувшись по трапу, підбігла до Антона.

– Ти бити Гусейм, знаю! Я трохи по-грецьки. Ти арабською ні? Французькою, так?

– Звідки ти знаєш французьку? Ти не Гусеймова сестра?

Аднана стріпнула головою, розвіявши світле волосся, ніби хотіла показати безглуздість цього запитання, 1 почала швидко говорити по-французьки з марсельським акцентом, густо пересипаючи мову іноземними словами.

– Я не його сестра. Я сірійка. Він викрав мене, коли мені було десять років…

Герасім, відчинивши тим часом люк, вигукнув:

– Кіре Яні, то це ви?

Дівчина підвела очі й побачила Гусейма.

– Не бійся, Аднано! – заспокоїв її Антон, побачивши, що вона затремтіла. – Відтепер ти під нашим захистом.

– А решта де? – спитала Аднана, злякано глянувши на берег. – Вони пішли вчора звечора на берег, бо сьогодні має прибути Безбородий…

– Він таки прибув, але потрапив нам до рук, разом н усіма!

– Кіре Яні, невже це справді ви? – знову вигукнув Герасім.

З трюму несло кисло-солодким запахом прілої пшениці.

Капітан «Пенелопи» вийшов на палубу, зігнутий і схудлий, з бородою на цілий лікоть. Герасім схопив його в обійми, усміхаючись:

– Який я радий, що знайшов вас, кіре Яні! Гей, а скільки радості буде в Піреї, коли там довідаються, що ви живий!

Кір Яні визволився з його обіймів, сердито подивився вбік, потім пирхнув, ніби вони розлучилися тільки вчора і мовбито не він потрапив до піратів уже понад чотири місяці:

– Що тобі тут треба, негіднику? Якщо пішов, то ходи здоров, я не прийму тебе назад, бо найняв іншого стернового! – Кажучи це, він водночас сердито нишпорив по кишенях, поки знайшов недопалок сигари. – Дайте сірника! – крикнув до тих, що були поряд.

І тут з капітанської каюти вискочили Ієремія й Хараламб.

– Пане! – закричали вони водноголос, підбігаючи до Антона. – Ходімо побачите, яке багатство! Повна скриня самого тільки коштовного каміння та дорогих прикрас! Це скарб фараонів!