Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)

Антон круто повернувся й пішов до своїх.

– Ну, що вам сказали в конторі, пане? – спитав його Герасім.

– Мабуть, твоя правда, Герасіме: не варто викидати гроші на вітер. Будемо робити своє діло, нікого не питаючись. Тут ніби нічия земля… Ну, а як тут справи?

– До вечора закінчимо.

І справді, до заходу сонця всередині корабля не залишилось ні піщинки.

– На завтра треба багато людей: підведемо корабля й підіпрем його. Хараламбе, ти зможеш знайти людей?

– Знайдемо, пане! – відповів замість нього Ієремія.

Цього ж вечора Антон Лупан зібрав людей на раду в хатинці Хараламба, де він зупинився.

Нарада при світлі гасової лампи тривала довго.

– Отже, тепер кожен знає, що йому робити, – сказав насамкінець Антон. – Ієреміє, залишився тільки ти. Завтра вранці підеш пароплавом у Галац і закупиш усі матеріали, які я ось записав. Посилаю тебе, бо ти найкраще знаєш місто.

При цих словах він подав йому довгий список покупок і жменю грошей: сотню золотих – ціле господарство заможної людини. Ієремія почервонів до кінчиків вух, аж засвистіло в них.

– Але ж, пане… вам… не страшно? – спитав він спантеличено.

– Страшно? Чому? Мушкет при тобі, чого ж мені боятися?

Люди перезирнулися, теж ошелешені. Коли Ієремія брав гроші, усі, навіть Хараламб, були певні, що він ніколи не повернеться. Але зараз, після Антонових слів, які той сказав, ніби не зрозумівши його запитання, відчули, що Ієремія таки повернеться, не чуючи під собою ніг… Чари!..

І він справді повернувся… Повернувся в четвер, в обід, з навантаженим ущерть кораблем. З пристані він метнувся вниз до своїх. Настала весна, зігріваючи землю й вимушуючи її м'яко дихати парою. Пішов у ріст комиш, а верба розплела над водою зелені листочки…

Біля маяка Ієремія вражено зупинився. Корабель був там само, але тепер його не впізнати. За цей час люди відкопали судно з піску, підвели й підперли стовпами. Поряд з'явився дощаний барак, за ним навіс, звідки вився дим, а Ісмаїл порядкував там з каструлями.

Побачивши прибулого, кок так і закляк із ложкою в руці – досі він не вірив ні в які чари. Але, бач, у чарів свої закони… Вечорами, коли вони теревенили з Герасімом, ні-ні та й проривалося слово, що довгенько вже нема Ієремії…

– З поверненням, Ієреміє! – це на поріг барака вийшов Антон.

– Дякую, пане!

– Ну, розказуй, як справи!

– Я привіз усе, що ви звеліли, до останнього цвяха. Тільки щоглового дерева не знайшов, зате знайшов одного плотогона, він порядний чоловік, я давно його знаю, тож навіть не спитавши вашої згоди, попросив його спустити по Бистриці дві високі сосни. Коли він прибуде в Галац, то перекаже нам через когось із капітанів.

– Правильно зробив! Щогли потрібні будуть аж під кінець… А книжечку, яку я просив для капітана порту?

– Купив, ось вона… А де Хараламб? – спитав Ієремія, озираючись довкола.

– Пішов на верф домовитись про ковальське горно та про кілька відер вугілля. А ми, як бачиш, зробили дещо, поки тебе не було.

З комишів тим часом вийшов Хараламб, несучи на спині важкий чорний мішок. Двоє людей несли за ним ковальське горно, а третій штовхав грабарку із скрипучим колесом.

– Та це ж справжня кузня! – здивувався Ієремія, побачивши все, що вони принесли.

– Гіочіку бачив? – спитав пошепки брата Хараламб.

– Ні. Зате бачив водовоза! – відповів Ієремія крізь зуби.

– Просити їсти! – почувся голос Ісмаїла.

Ієремія підійшов до Антона.

– Пане, з обідом треба або поспішати, або відкласти на потім: чекає судно в порту, і якщо ми його не розвантажимо швидко, капітан правитиме багато грошей… Крім того, я взяв із собою одного хлопчину, щоб допомагав по дорозі, а він теж голодний.

– Тоді давайте швиденько поїмо, – вирішив Антон. – Нема сенсу відкладати обід, все одно ми не розвантажимо судно за одну мить. А твоєму хлопцеві візьмемо щось туди.

Під навісом на забитих у землю кілках стояв стіл з смерекових дощок. По один і по другий бік – дві такі самі лави. Ісмаїл почекав, поки всі сіли, задоволено всміхнувся, розправив груди й підійшов з повною паруючою каструлею. Він приготував гяурську страву, але м'ясо не пустив через м'ясорубку, а нарізав різаком, як це робиться в Стамбулі… Та на його засмуту, люди їли квапливо, ніхто не мав часу оцінити його витвір. Пообідавши, вони тільки вигукнули на ходу: «Спасибі, Ісмаїле!» – і подалися в порт.

Є в житті повара щасливі хвилини, є й сумні. Він так старався, а ніхто не сказав про це й слова!

Вони переселились сюди три дні тому, і всі були задоволені своїм новим постоєм. Спали в гамаках, як на кораблі, всередині пахло смерековим деревом, поряд безугавно шуміло море.

Тільки Хараламб зникав щовечора й до сходу сонця; правда, ніхто його не міг присилувати ночувати тут, адже в нього було своє помешкання в місті. Тим більше, що працював він за трьох. А про платню, здається, навіть не думав: коли Антон заводив мову про гроші, він похнюплював голову і соромливо відказував:

– Та годі, пане, спершу закінчимо роботу, а вже потім заплатите.

– Але ж потім ти вимагатимеш хтозна-скільки.

– Скільки самі дасте, то й добре буде.

У порту, за австрійським пасажирським кораблем, пришвартувалося навантажене вщерть невеличке судно. Якраз посередині, біля стосу дощок, сидів, звісивши ноги, хлопчак років чотирнадцяти, в чорній гуні, накинутій на плечі, у збитій на потилицю високій шапці, і тихенько грав на чабанській сопілці.

– Грає від голоду! – сказав Ієремія. – Гей, Мігу, я приніс тобі попоїсти!

Хлопчина підвів очі, і його обличчя проясніло.

– Це той хлопець, про якого я вам казав, пане! – пояснив Ієремія.

Антон стрибнув на палубу, підійшов до хлопця, по-дружньому простягнувши руку. І тільки тепер побачив, що біля нього лежить, поклавши голову на лапи, але з пильними очима чорний вовкодав із скуйовдженою і в реп'яхах шерстю, з обскубаним хвостом.

Хлопець зніяковіло і якось недовірливо скочив на ноги, бо не дуже звик до доброзичливості своїх родичів-людей. Собака теж підвівся, відступив крок назад, та так і залишився. Антонові здалося, ніби він виказує таку проречисту гідність, мов людина, – звісна річ, та людина, котра її має. А в очах хлопця – чорних, з голубим полиском, – таке іноді буває небо, коли сутінки вже згасли, а ніч ще не набралася сили, – читався м'який сум, той, який, раз з'явившись у погляді, довго не може зникнути. Антон Лупан враз здогадався, що, коли хлопчина пішов на поклик першого стрічного, це означало, що в нього не дуже легке життя.

– Собака твій?

– З кошари, – відповів хлопець. – Він ув'язався за мною й не захотів вертатися назад, навіть коли я його проганяв. Отак ми й ходимо вдвох.

Антонові хотілося розпитати його багато про що, але згадав, що хлопець голодний, тому відклав розмову на потім, доручивши обох – і хлопця, і собаку – Ієремії, хай почастує, чим дав Ісмаїл.

Крім лісу, на кораблі напхом напхано найрізніших матеріалів – у ящиках, тюках, коробках, у бідонах і в мішках. Ієремія купив усе, що було сказано, – бухти сталевих тросів, швартові канати різної товщини, металеві бруси, шурупи, цвяхи, бідони лляної олії, банки фарби, грубе вітрильне полотно на конопляній основі і ще багато чого.

Розвантажували до вечора, а оскільки не мали чим перевезти, вирішили залишити все на пристані під наглядом Ієремії, а Хараламба послати до міста найняти візників на завтра.

Антон Лупан, розрахувавшись із капітаном, вийшов з каюти й побачив Мігу, – той сидів на ящику край причалу, тримаючи сопілку на колінах. Розумний пес лежав поряд. Хлопцеві належно заплатили за його труди, крім того, завдяки Герасімові дали харчів на три дні, щоб мав що їсти в дорозі.

– А зараз куди ти підеш, Мігу? – спитав Антон.

Хлопець зніяковіло підвів голову:

– Мабуть, повернуся в Галац, а там…

Антон відчув у цих словах прихований острах. І враз до болю зрозумів, що хлопцеві нікуди йти.

– Звідки ти? – спитав він, сідаючи на ящик біля нього.

– З Мусчела, це вище Рукера.

– І що робиш там?

– Доглядав вівці.

– Це ваші?

– Ні, хазяїна. Взимку ватаг пішов у діл, у Кимпулунг, я залишився сам біля п'ятисот овець. А тут накинулись вовки, зарізали дев'ять овечок… Коли ватаг повернувся, то дуже мене побив.

– І ти втік?

– Так, утік.

– Чому ж не пішов до батька-матері?

– Хіба в них без мене клопоту мало? Я подавсь у Кимпулунг, там знайшов одного купця, він ніби й непоганий чоловік, тільки сказав, щоб я прогнав Негріле, бо йому не треба собаки.

– Його звати Негріле?

– Так. Правда, гарне ім'я?..

Почувши своє ім'я, собака звів очі.

– Гарне, кращого й не придумати… Отже, кажеш, він не прийняв вас обох?

– Ні. Сказав, навіщо годувати два роти… І тоді я пішов далі, від села до села, не знаючи дороги, але розпитував скрізь і потрапив у Бухарест. Спершу злякався, так багато там було людей, а галасу стільки, як на базарі. Згодом я заприятелював з кількома людьми, вони продавали овочі. Я пробув у них ціле літо, робив сопілки й продавав на базарі. Але одного дня, коли ми, я й Негріле, йшли по вулиці, біля нас зупинився повіз. Двоє якихось чоловіків, тримаючи металеві ошийники на мотузках, скочили звідти – і до нас. Це були гицелі, земля б їх не носила! Краще вже померти з голоду, аніж займатися такою роботою! Я кинувся тікати, але, бачте, Негріле не знав, що в них на думці, і потрапив на мотузок. Я почав просити: «Дядечку, не забирайте його, він не зробив нічого поганого!» – «Ану геть звідси, – закричали вони, – бо ми й тебе заберемо і кинемо разом з ним!»

Хлопець на мить замовк і погладив собаку по голові, потім повів далі:

– Бідолашний Негріле метався на мотузку, виривався, але нашийник душив його: очі в нього зробилися червоні. І переді мною все стало червоне. «Відпусти його!» – закричав я. І хоч він був удвічі вищий за мене, я вчепився йому в горло. Другий гицель, той, що правував кіньми, шмагонув мене по спині батогом. І тоді я вже не пам'ятав, що роблю: схопив камінець і щосили жбурнув його. Хотів чи не хотів, але дуже добре, що влучив. Гицель без пам'яті впав на землю. Другий кинувся йому допомогти. Біля нас зібралося багато людей. Хтось сказав мені: «Тікай, хлопче, поки вони не опам'яталися, бо покличуть поліцію і буде тобі лихо!» Не пам'ятаю, як я визволив Негріле з ошийника, як прибіг до хатинки, де жив, і принишк там до вечора, а коли прийшли господарі, то порадили мені тікати. Вночі я й пішов. І йшов два тижні, поки прийшов до Дунаю, у Бреїлу. Пробув там з тиждень, продавав сопілки, які наробив дорогою. Ночував у порту під навісом. Потім стало холодно. Тим часом заприятелював з одним носієм, гарний чоловік, він повів мене до баби, вона жила біля цвинтаря, і попросив її взяти мене до себе в прислугу, бо вона була без ноги. Баба робила замови й ворожила на картах. Велося мені в неї і не добре, й не зле. Я був радий, що вона залишила мене з Негріле. Але залишила, щоб я виривав волосся в собаки з хвоста для її замов. А що я мав робити? Вирізував сьогодні пасмо, завтра пасмо, поки й остався Негріле безхвостий, аж соромно дивитися. Але думаю, волосся виросте, та й Негріле знає, що не було іншої ради.

– І глянь, уже майже виросло! – сказав Антон і показав на обчикрижений хвіст, яким собака задоволено крутив, відчувши, що мовиться про нього.

– Трохи виріс! – погодився юний господар.

– А далі, Мігу?

– Був я там до великодня, потім баба померла: видно, саму себе не змогла порятувати замовами. У порту той самий носій сказав мені, що в Галаці може бути багатий купець, якому потрібні помічники, то, може, він прийме мене із Негріле, бо я нізащо в світі не розлучуся з ним. Ну, коли я прийшов туди, в Галац, і почав шукати торговця, то й зустрівся з дядьком Ієремією, а він мені сказав іти з ним, і що я, мовляв, не пожалію…

Хлопець знову знічено замовк.

– А тепер хочеш повернутися шукати того купця?

– Так, – відповів Мігу без ніякої радості.

– А ти не хотів би залишитися з нами?

– І що я робитиму, пане? – спитав хлопчак, пожвавішавши.

– Те, що й усі. Тобі тут буде непогано, ось побачиш!

– А Негріле візьмете?

– Звичайно! Інакше й бути не може.

Обличчя хлопця просвітліло, всі його гіркоти ніби вітром змело.

Западали сутінки, коли вони підходили до барака.

Антон Лупан ішов попереду, задоволено насвистуючи. Мігу – за ним, навіть не дивлячись, куди ступає, витріщивши очі на море, що синіло в сутінках. Негріле метався по березі, то кидаючись у воду, то валяючись у піску, виповнюючи весь берег веселим гавкотом.

У бараці засвітилася лампа. Сердитий Ісмаїл розігрівав гяурську страву, яка залишилась від обіду.

– Ісмаїле! – гукнув Антон. – Відсьогодні годуватимеш іще двох: Мігу й Негріле!

РОЗДІЛ IV
НЕЗВИЧАЙНИЙ ПЛОТОГОН

Минув квітень, води Дунаю вгамувалися, несли вже менше мулу, все заспокоїлось, тільки комиші, верби і день росли безперервно.

Навесні в гирло Серету починають прибувати плотогони. Вони поодинці починають свій шлях на Бистриці на маленьких плотах з семи, восьми чи з десяти колод; пройшовши затиснуті бескидами пороги та ущелини й опинившись унизу, де води втрачають свою швидкість, плотогони зв'язують свої плоти і так довгими зчепами йдуть далі, мов горяни валкою підвід у діл, поки й приходять у гирло Серету, де назавжди розлучаються з деревом. Тут плоти забирають інші люди, а плотогони з тайстрою й ціпком повертаються додому в гори.

Одного ранку плотогони, які прибули звечора, побачили, що згори спускається Крістя Бусуйок, – він щоразу ставив на своєму плоту щоглу, піднімав на ній вітрило, і відтак його несла вниз не тільки течія, а й гнав и і тер.

Крістя Бусуйок сплавляв плоти від чотирнадцяти ропі» і вже тоді був якийсь дивакуватий. Прибувши до Думаю, він, на відміну від інших плотогонів, які верталися додому, довго стояв на березі. Бистрицю й Серет він знав так, ніби вони текли в нього на садибі. А над Дунаєм стояв заворожений.

– Куди він тягнеться вгору? – часто питав Крістя.

– До Угорщини, далі до німців…

– А вниз?

– До моря…

– А правда, що море не має меж?

– Та має, тільки ніхто їх не бачить, крім орлів, та й то не завжди, а лише після дощу, коли небо вимите й на ньому нема анінайменшої пилинки, навіть такої, як вістря голки.

– А кораблі можуть ходити отак, від берега до берега?

– Вони так і ходять, якщо їх не перекине хвиля. Ідуть до Туреччини і навіть далі…

Хлопець слухав усе, роззявивши рота. Він би хотів піднятися на корабель, пройти вгору, до угорців і німців, туди, де починається Дунай, він би хотів спуститися вниз до безмежного моря, простір якого видався йому казковим. Але кораблі проминали гирло Серету не зупиняючись, і він тільки й міг дивитись на них з берега.

Крістя Бусуйок був сам на світі, відколи себе й пам'ятав. Однієї снігової зими ченці з монастиря Дуреу знайшли його на соломі в кошарі. Хлопчик виріс, став монастирським послушником, бив у дзвони, натирав плитки у вівтарі. Але в чотирнадцять років, коли чернецтво вирішило зробити з нього благочестивого й смиренного монаха, хлопець перестрибнув через монастирський мур, мов жеребчик, який відчув, що на нього хочуть надягти хомут, і, взявши ноги в руки, опинився аж у долині Бистриці, в колибі діда Беладонни, старого й досвідченого плотогона.

Чому в старого було таке прізвисько і яке його справжнє ім'я, не міг згадати ніхто навіть того дня, коли несли на бідний цвинтар під горою. Може, тому, що він похмурий, але ж це не причина, бо одне – похмурість, а друге – мати отруйливу душу, як хлопець розумів це прізвисько.

Ось так хлопець і став плотогоном, замість того щоб бути ченцем.

Ішли кораблі по Дунаю, а хлопець проводжав їх великими очима. Він радий би піти з ними, але тільки дивився на високі щогли, на майстерно пошиті вітрила. Яке прекрасне видовище, коли йдуть кораблі!

– Дідусю, я хочу зробити одну дурницю!

– Цим ти мене не здивуєш!

– Я поставлю на пліт щоглу й вітрило!

– Тю на тебе! І справді дурниця!

На той час хлопцеві вже виповнилось двадцять. Він носив довге волосся, мав високе чоло, голубі очі й кохав одну достойну дівчину, доньку плотогона…

Та заграли сурми, сповіщаючи війну, засурмили в полях і в горах, до лісорубів і плотогонів. Лісоруби й плотогони одягли військову форму й пішли битися з турками османського паші…

А поки війна закінчилася, дівчина Крісті вийшла заміж за старосту з сусіднього села – чоловіка заможного й багатого.

Відтоді молодий плотогон спохмурнів, озлобився серцем, зробився жорстоким і став схожий на зів'ялу квітку. А коли через три роки помер і дід Беладонна, він став геть самотній, чоло його помережили зморшки, очі обрамили синці, скроні осріблились, виросла довга борода. І схожий він став на старого у свої двадцять і п'ять років.

Однак плотогоном Крістя залишався найкращим. Коли він виходив плотом на рівнину, то ставив попереду високу тичку, закріплював її, щоб вона не хиталась, І піднімав на ній величезне вітрило, пошите із власних сорочок.

І ось у травні, коли всі плотогони спустилися раз, Крістя спускався вже вдруге, женучи дві високі сосни, про які його просив шість тижнів тому в Галаці капрал Ієремія, знайомий ще із Грівіци, де їхні полки билися пліч-о-пліч проти османів.

Звісне діло, з двох сосен, хоч як їх зв'яжи, плота не зробиш, це знає кожен плотогон. Тому Крістя Бусуйок узяв ще шість, правда, не таких високих, – хай будуть, покупець на них знайдеться.

Крістя Бусуйок поминув гирло Серету і, на подив рибалок, городників та безлічі іншого берегового люду, пішов униз. Одні радісно скрикували, інші тільки роти роззявляли з подиву: це вперше пліт спускається по Дунаю, мов баркас.

Шостого дня перед смерком він прибув до Суліни, але проминув порт, бо не знав, що саме тут капрал Ієремія чекає щоглової сосни.

Північний вітер посилювався, мотузки вітрила ніби ошаленіли, а попереду здіймався якийсь стогін, мов грім, що падає в горах і стогне вже на інший голос за кожною вершиною.

І враз перед очима плотогона відкрилася спінена безодня. Море стогнало, перемішуючи сірі хвилі води з синіми хвилями затуманеного неба. Крістя дивився ошелешено, бо перед ним і було оте саме безбереге море, краї якого ніхто не може побачити, крім орла, та й то лише такої погожої години, коли нема ні хмаринки, ні туманцю в чисто вимитому небі.

Крістя Бусуйок проскочив маяк, опинився в протоці, а пліт його застрибав по хвилях, мов норовистий кінь. Кілька людей кинулись йому навперейми. Серед них був і високий кістлявий чоловік, дуже схожий на капрала Ієремію.

– Це ти, Бусуйок? – гукнув він з віддалі десяти кроків.

– Я, пане капрал. Привіз вам сосни на щогли!

А сосни почали вискакувати одна по одній на берег, і Ієремія, дивлячись то на них, то на плотогона, тільки чудувався.

– Ну й відчайдух, – сказав Герасім, підходячи ближче й дивлячись на навіженого незнайомця. – Б'юсь об заклад, що розуму в тебе ні на гріш, але все одно з хвилями воював відважно. Ти в яких морях плавав?

Крістя Бусуйок нічого не відповів, тільки витріщив очі. Неподалік стояв корабель, перший корабель, якого він бачив на березі. І, незважаючи на воду, яка дзюркотіла по ньому, плотогон рушив до судна.

Обійшовши корабля довкруг, Крістя дістав з-за пояса топірець, з яким ніколи не розлучався, і спробував дерево лезом, бо розумівся на дереві так, як гендляр на конях.

Усі спантеличено дивилися на нього: не сказав навіть «Добридень», а крутиться біля корабля, мов причмелений.

– Крісте! – крикнув Ієремія. – Не крутись там, бо ще впаде щось на голову.

А плотогон, хоч був мокрий як хлющ, упав на пісок і почав оглядати днище корабля. Потім вибрався по трапу на палубу. Вперше в житті він бачив корабель на березі; отже, це єдина нагода розкрити таємниці, про які він думав, відколи й пам'ятав себе!

Через п'ять тижнів корабель уже не був схожий на жертву катастрофи. Перед Крістею стояла голландська шхуна завдовжки двадцять п'ять метрів, завширшки сім метрів, висотою п'ять. Ясна річ, у воді вона осяде на дві третини і тоді не матиме вигляду журавля, що задер носа на піску.

Зараз не було видно й сліду катастрофи: все полагоджено, зашито, де треба – поновлено під наглядом Антона Лупана.

Усі люди дивувалися його знанням. Він міг відповісти на будь-яке запитання – знав, скільки треба крейди й гарячої лляної олії, щоб вийшла добра замазка, знав, як зсукати з тоненьких конопляних ниток канат, знав, як правильно тримати долото, як підігнати дошки й забити цвяхи під ребро так, щоб наступна дошка прикрила головку й зверху нічого не було видно… Студентом він кілька років переймав ці премудрощі від корабелів Сен-Мало, і його тодішнє учнівство пригодилося тепер.

За їдальнею з'явився навіс, де розмістилася кузня з усім необхідним начинням, позиченим на верфі. Тут з раннього рана й до вечірньої зорі трудився Хараламб, чорний від кіптяви й вугілля. Оскільки кожному ковалеві потрібен помічник, то він і взяв собі за учня Мігу, єдиного, хто не міг похвалитися, що знає якесь ремесло.

У перші дні всі дивились трохи скоса на нього й на його пса. Люди їхнього гатунку важко зав'язують дружбу. Вони ще зважували один одного тайкома на тих невидимих терезах, якими так важко зважити людську душу. А тут ще цей чабанець із своїм собакою…

Але Негріле доказав свою користь раніше, ніж вони могли подумати. Першого ж вечора він обійшов усіх, понюхав, пильно подивився на кожного, потім оббіг довкола барака та Ісмаїлового навісу й подався під кіль корабля, де уподобав собі лігво між двома колодами. А годиною пізніше, коли дід Іфрім, засвітивши ліхтар на маяку, за звичкою, що з'явилася в нього останнім часом, простував до барака заглянути в каструлі, його прогнав собачий гавкіт…

Досі щоночі люди по черзі вартували, щоб не підійшов якийсь зловмисник. Відтепер Негріле взяв на себе турботу сторожа.

Перший заприязнився з Мігу Хараламб, у якого він зараз за учня. Хлопець роздував горно, приносив вугіллі! воду, а коли майстер кидав на ковадло червоний шматок заліза, він хапався за молот і гатив з такою силою, що навсібіч снопами розліталися іскри. При кожному ударі молота Негріле підстрибував угору, гавкаючи то весело, то сердито. Іноді пес починав крутити хвостом, видно, пишався своїм роботящим господарем. А то хлопцеві інколи здавалося, ніби той готовий зайтися сміхом.

– Дивіться, він сміється з мене, дядьку Хараламбе! – здивовано казав молодий учень.

– Як же собака може сміятися, хлопче? Вигадаєш таке! Хіба він людина, щоб сміятися?!

– Сміється, єй-єй, чи я його не знаю? Він сміється й плаче достоту як людина, коли веселий або сумний.

– Та замовкни ти зі своїми вигадками!.. Бо хоч би й так, то чому йому сміятися з тебе? Що ти таке зробив?

– Йому смішно, що я чорний від вугілля.

Хараламб не знав, що відповісти, тільки знизував плечима, але відчував, яким близьким стає йому його учень.

– Не гаркай на нього! – докірливо сказав він одного разу Ієремії, бо йому здалося, ніби той підвищив голос на Мігу.

– Та ти здурів, чи що? – здивувався його двоюрідний брат. – Хіба я кричу на нього?

І справді, Ієремія мав добре серце і такий лагідний голос, яких пошукати. Але Хараламбові здавалося, ніби всі накидаються на бідолашного хлопця. І після його наполягань спершу Ієремія, далі Ісмаїл, а потім і Герасім пильнували, щоб поводитися з Мігу якомога лагідніше, а той, непомітно для всіх, ставав загальним улюбленцем.

Люди вставали рано-вранці, вмивалися морською водою, щось поспіхом їли, а потім квапилися до берега і бралися до роботи. Під навісом пахкотіло горно, гуло під молотом ковадло, співали пили й рубанки, дзвеніли молотки, чулися вигуки й крики.

Десь за годину перед обідом повар згадував, що треба відкласти шпатель, тесло чи долото й повертатися до своїх каструль. Іноді на кухонній дощці залишався шматок замазки. Іноді юшка віддавала запахом просмолених конопель або лляною олією.

Інколи вечорами до них приходив дід Іфрім, сідав на пісок, запалював люльку й починав баляндрасити.

Наймалися на роботу й інші люди, головним чином шити в портових складах вітрила для корабля. Антон часто навідувався до них, а ввечері вряди-годи зазирав до контори. Капітан порту жахливо мучився – на старості літ він вимушений був зазнати катувань, про існування яких навіть не підозрював. Чоло його проорювали глибокі зморшки, він водив носом по сторінках і бубонів:

– Б-а, б-а! Ба-ба…

Звідси Антон повертався до своїх, перекидався з ними словом-двома, загадував, що треба зробити завтра, потім ішов у барак і заглиблювався в книжки або в розрахунки.

Цього разу, повернувшись із порту, Антон побачив між своїми якогось бородатого незнайомця.

– Це той чоловік, про якого я вам говорив, пане, – пояснив Ієремія. – Я просив його пригнати сосни в Галац і переказати нам через когось, а він пригнав їх аж сюди!..

Плотогон стояв, втупившись у землю, і погладжував топірець, потім підвів сором'язливий погляд на Антона, трохи повагався і нарешті зважився.

– Ви йдете до моря, пане, – сказав він, розпростовуючи груди. – То я не прошу ніякої плати за пригнане дерево, а обіцяю бути корисним для вас і робитиму все, що ви мені скажете, тільки візьміть мене з собою хоч до Цареграда, бо я дуже давно хочу пройти цією дорогою!..