Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XXII
ВЕСНА В БРАЗІЛІЇ

Сонце на смарагдовому небі вимушувало іскритися океан, який залишився позаду – егей, Океане, про що думаєш?! Над щоглами ширяли альбатроси, а над самісінькою водою пронизливо пищали білі чайки. Берег Бразілії виднівся попереду довгими терасами, що тонули в барвистій зелені.

Капітан стояв на носі, зіпершись на парапет, і дивився з незбагненним сумом на берег. Він перейшов Атлантику, сповнив частину своєї давньої мрії, а зараз ніби нічого й не перешкоджало сповнити її до кінця. Найважливіше, що він нарешті недалеко від П'єра Ваяна і зустріне його незабаром на цьому березі Америки. Проте на обличчі капітана не читалася радість.

Негріле сором'язливо підійшов до нього, зіперся на парапет і почав вдивлятися в берег, принюхуючись до повітря. Але, мабуть, одразу ж зрозумів, що це інша земля, і сумно простягнувся на палубі.

Антон Лупан зітхнув. Негріле глянув на нього і тихо заскавчав.

Герасіма обсіли якісь думки, він довго вагався, але нарешті таки зважився й підійшов до капітана.

– Пане, я хотів би вас щось спитати!

– Що сталося, Герасіме? – замислено обернувся до нього Антон.

Весь екіпаж був на палубі. Стерновий глянув на людей, знову завагався, здвигнув плечима й заговорив якимось незвичним для нього тоном:

– Я хотів би спитати вас, пане, якщо ви не розсердитесь, чому ми не взяли її?

– Кого, Герасіме? – зблід капітан.

– Аднану?! – вигукнув Мігу – і не знати, спитав чи ствердив.

Капітанове обличчя з блідого набуло кольору червоного ліхтаря. Силою волі Антонові вдалося приборкати хвилювання. Він зобов'язаний відповідати за долю екіпажу і в погожу годину, а не тільки в шторм. Тому відверто глянув у вічі стерновому й сказав, намагаючись погамувати калатання серця:

– Ми не взяли її, Герасіме, з багатьох міркувань…

– З яких же саме?

– Передовсім я боявся, щоб не було нарікань…

– Ми не нарікали ніколи! – майже водноголос вигукнули всі.

Капітан похитав головою, усміхнувся і сказав, зумисне відвернувшись:

– Хтось із вас назвав її сиреною, котра, мовляв, прийшла вивести нас на манівці.

– Ця дурна голова помилятися! – опустив очі від сорому Ісмаїл. – Я просити вибачення!

– Нема за що, Ісмаїле! Ми вирішили, що кожен може мати власну думку. А втім, так само думав не ти один… Але й це ще не все. Одного дня вам здалося б, що Аднана не дуже старанно виконує роботу, що вона зробила щось не так, як усі…

– Та де там! – підскочив Крістя Бусуйок, який знову заговорив після тривалого мовчання. – Ми навіть не дозволили б, аби вона бруднила руки такими справами…

– А ви гадаєте, їй приємно було б бачити, що ви з нею панькаєтесь, ніби з принцесою? – спитав капітан. – Слухайте, що я вам скажу! Спершу, може, все й добре було б, але згодом почалися б нарікання й невдоволення. Навіть Мігу набридло б бачити, що вона весь час носить його одяг.

– Ніколи, пане! – так гаряче вихопився юнга, що всі аж здивовано глянули на нього.

Антон помовчав трохи, потім, затинаючись, сказав:

– Але зараз, через два місяці, якщо ви справді вважаєте, що ми помилились, залишивши її в Марселі, то ми можемо спокутувати свою провину.

– Як, пане?

– Викличемо її каблограмою, і вона нас наздожене у Монтевідео або в Ріо-де-Жанейро.

– А це можливо? – спитав Герасім, силкуючись приховати радість. – Поки одержить каблограму, поки сяде на пароплав… А гроші?

– За гроші вона може не турбуватися. Банк видасть їй наші гроші у Марселі, а решта все буде значно швидше, ніж ви думаєте. Каблограму вона одержить наступного дня після відправки.

– Чудасія!

– Потім сяде на пароплав, і поки ми прийдемо в Монтевідео, вона вже буде там. Ну, добре! – підсумував капітан. – Прийдемо в порт, одразу пошлемо депешу в Марсель… А зараз – усі по місцях! Мігу, швидко підняти бразільський прапор!

Юнга миттю подався до щогли, присоромлений, що забув про свій обов'язок. А коли вже спускався, його вухо вловило якесь дзижчання – глибоке й безперервне.

Люди теж почули його – воно пересилювало далекий гул порту й рокіт моря.

– Що це таке? – спитав Ієремія.

Антон теж спантеличено прислухався до нього, аж раптом згадав книжку Дарвіна і все збагнув.

– Це лісові комахи, Ієреміє.

– Та невже комахи можуть здійняти отакий шум?

– Так, бо їх мільярди на кожному кроці в лісі. Звісно, в них голос не бугая, але коли їх збирається стільки…

– Ой лишенько! Це ж можна збожеволіти, якщо трохи поживеш тут!

За півгодини, коли годинник на митниці вибив дванадцяту, шхуна кинула якір у порту Пернамбуко, подалі від вантажних кораблів, так що її можна було сприйняти за яхту, яка плаває тільки для задоволення свого господаря.

Тільки-но корабель пришвартувався, капітан навіть не переодягнувшись, як це він робив завжди в новому порту, доручивши Герасімові владнати справи з медиком, з поліцією та з митниками, бігдем подався в контору порту. Однак його чекало розчарування: «Есперанса» не заходила в порт Пернамбуко, але – слава богу! – вона не значилась і в списку жертв корабельних катастроф.

Антон вирішив, що його друг іде до Байї, або до Ріо-де-Жанейро, або навіть до Монтевідео, не маючи потреби заходити в усі порти вздовж східного узбережжя Америки.

«Сперанці» теж нічого було затримуватись тут, і капітан вирішив перед відходом зробити тільки одне.

Тож невдовзі він стояв на пошті перед віконечком, де приймають каблограми, і писав тремтячою рукою: «Візьми гроші в банку. Сідай на перший пароплав. Чекаємо в Монтевідео».

Потім трохи повагався і замість свого імені поставив: «Екіпаж «Сперанци».

Антон Лупан повертався в порт і думав по дорозі про шлях каблограми через паралелі й меридіани, через Гібралтар, через Балеарські острови, аж до майдану канатників, де зараз падали каштани. А друга думка водночас летіла на південь, до берегів Аргентіни, куди його вів, теж наполегливо, наказ з великої книги дружби…

Антон ще здалеку побачив «Сперанцу», яка стояла біля пристані, похитуючись на швартових. Але враз зупинився. На палубі відбувалося щось незвичайне. Що ж то може бути?

Капітан побіг, перескакуючи через кілька сходинок, пробіг перед яхт-клубом, перетнув навкіс пристань і знову зупинився здивований: якийсь матрос натирав компас, а весь екіпаж крутився біля нього…

Антон придивився і враз відчув, як у нього під ногами попливла земля, – в такому стані він опинявся тоді, коли океан і небо міняються місцями. Якась дивна сила вирвала його з цієї хитавиці й кинула на край пристані, до трапа.

– Аднана?!

Він не кликав, він запитував.

Вони стояли за п'ять кроків одне від одного, він – на краю пристані, вона на палубі, біля стерна, і ніхто з них не зважувався ступити на трап.

– Коли ти прийшла? – спитав капітан.

Вона приклала руку до грудей отим ніжним жестом, яким зачарувала його вперше:

– Я?.. Уже чотири дні тут…

– А як же ти перейшла океан?

Аднана скинула брови, здивована таким запитанням:

– Он на тому кораблі.

– А батько? Вона опустила очі:

– Він помер через тиждень, як ви пішли…

Дівчина замовкла під гнітючим тягарем, і Антон, не знайшовши інших слів, спитав:

– А пекарня?

– Її забрала пані Флоріон: вона пообіцяла мені тримати фірму «Сперанца».

– А гроші на дорогу?

– Я прийшла сюди не пасажиром першого класу: найнялася допомагати на кухні. А звільнилася годину тому, коли побачила… – І враз схаменулася – Може, я поспішила? Спершу треба було спитати… Ви приймете мене до свого екіпажу?

Антон Лупан відповів швидко, від щирого серця, забувши на мить, що він капітан корабля, а екіпаж слухає кожне його слово:

– З розкритими обіймами, Аднано!

– Нарешті ви повірили в мене? – спитала вона, ледь іронічно всміхаючись. – Ти вважаєш, я буду гідним матросом?..

– Якщо ми вже тебе покликали…

– Як це ви мене покликали?

– Послали сьогодні каблограму… Тобі ніхто про це не сказав?

Плечі в неї затремтіли, вона нахилилась і відчула, що може впасти через трап, який стояв між ними, мов бар'єр.

– Отже, ти мене приймаєш? – перепитала вона, кусаючи губи.

– Так, Аднано!

– З розкритими обіймами?

Він кивнув головою, боячись, що може сказати ще щось.

– Ну то розкривай їх! – гукнула Аднана, кидаючись на трап.

Ісмаїл на носі мовив, піднявши палець:

– Якщо Магомет не йте до гори, то ця гора йти до Магомет!

– Та досить, тобі, турку, з твоїми примовками! – накинувся невідь-чого на нього стерновий. – А ви всі чого тут стали? Ану не гайте часу: беріть речі і переносьте в трюм!

Аднана опинилась в обіймах капітана, ніжна, юна, лагідна, і тихенько плакала, але слізьми солодкими, теплими. Слізьми щастя!

У Бразілії буяла весна!

РОЗДІЛ XXIII
КОНКУРЕНЦІЯ З ПРЕЗИДЕНТОМ УРУГВАЮ

Весна в Бразілії була прекрасна того дня, коли прийшла Аднана. Другого дня вони помітили, що повітря тут вологе й гаряче; воно сприяє тропічній рослинності, викликаючи до життя її чарівні сили й покриваючи землю важкою запоною зелені, якій радіють комахи та інша різна живність.

Але вже з першого вечора екіпаж «Сперанци» почав відчувати, що їм треба перемінити клімат.

Екіпаж два дні працював без передиху – завантажував воду, продукти, особливо фрукти й овочі, яких тут було досить, і третього ранку шхуна вже йшла курсом на Ріо-де-Жанейро… Вітер весь час віяв з півночі і разом з теплою течією допомагав «Сперанці» долати щодня сто сорок – сто вісімдесят, а іноді навіть двісті миль.

Шхуна йшла за п'ять-шість миль від берега. Майже щодня після обіду небо затягували хмари, і одразу цілу годину або й дві згори звалювались потоки води. Коли вщухав дощ, так само раптово, як і починався, небо виповнювалося яскравим світлом і здавалося ще чистішим та голубішим, ніж раніше, а над лісами здіймалася, ніби з величезних казанів, пара.

Антон Лупан знав із книжок, прочитаних перед мандрівкою, що в гарячому повітрі тропіків дощі – звичне явище, вода швидко випаровується. Тому й потрібні тут справжні потоки, щоб обдурити спеку й напоїти ліси.

З палуби «Сперанци» вода теж випаровувалась швидко, здіймаючись стовпами вздовж вітрил.

15 жовтня шхуна ввійшла в порт Байя. Антон знову був розчарований, дізнавшись, що «Есперанса» не заходила й сюди. Нічого про неї не знали і в Ріо-де-Жанейро, куди «Сперанца» прибула двадцять першого числа. Очевидно, П'єр пішов прямо на Монтевідео.

– Підняти якір! Підняти вітрила!.. На південь, Герасіме!

Вони йшли вздовж берега, як і досі, аж до острова Сан-Себастьян, звідти повернули на Санта-Катеріна – цього разу залишивши землю далі, праворуч, а самі повністю довірились океанові.

У бортовому журналі відзначено, що 25 жовтня на острові Санта-Катеріна капітан вирішив почистити й пофарбувати дно корабля, бо водорості стали причиною того, що «Сперанца» відчутно втратила хід.

– Пора побрити бороду, Герасіме! – сказав Антон начальникові команди. – Краще нам згаяти день тут, аніж два тижні в дорозі до Монтевідео.

– Так, пане, але ж це нам обійдеться в кругленьку суму!

Капітан засміявся, ляснувши його по плечу:

– А може, не коштуватиме жодного сантима?

– Тоді я скажу, що ви вмієте робити чудеса, пане!

«Сперанца» зайшла в протоку, яка відділяла бразільський берег від острова Санта-Катеріна, і поволі пішла вперед під берегом, аж перед селом Дон-Мігело капітан вирішив, що тут саме те місце, яке йому потрібне. У глибині невеличкої бухти капітан узяв стерно праворуч, корабель тихенько повернув і пішов до суші, на подив і острах екіпажу, аж поки заскрипів під кілем пісок.

– Ми сіли на мілину! – вигукнув Герасім.

– Саме цього я й хотів! – відповів капітан. Сонце недавно зійшло, а як показують морські таблиці, саме о цій порі морський приплив сягає найбільшої сили. Трохи згодом шхуна, підперта, щоб не впала на бік, стояла рівна й ніби перелякана, днище її вийшло з води, а океан тим часом відкочувався, залишаючи позад себе струмочки.

Пройшовши моря Чорне, Егейське, Середземне, Червоне й Атлантичний океан, набравши на обшивку силу-силенну водоростей та скойок, корабель мав жалюгідний вигляд, – зараз він був схожий на велетенську морську тварину, викинуту на берег.

По перекинутому через борт мотузяному трапу люди спустились на пісок і почали чистити обшивку, засмоктану скойками й водоростями. Кілька рибалок, які збирали устриці, прийшли допомогти морякам.

Мушлі, які влипли в днище, не можна було відірвати просто так, але спеціальне долото з роздвоєним лезом супроти них – мов зараз танк супроти людей. Під ним водорості й молюски відскакували, залишаючи чисті дошки – ніби щетинисте обличчя під бритвою перукаря.

До десятої години «Сперанца» позбулася паразитів, які лежали гнилою купою обабіч неї. Тепер добре було видно, який важкий баласт тягала за собою бідолашна шхуна.

Днище не потребувало ремонту, його слід було тільки пофарбувати. Екіпаж узявся до роботи, і до дванадцятої години, коли вода почала знову підніматися, свіжопофарбована шхуна блищала на сонці, мов новенька.

Перед вечором вони нанесли ще один шар фарби і відтак закінчили причепурювання.

Наступний приплив мав бути лише вранці.

Цієї ночі екіпаж спав на палубі, мов на підводі, розпряженій обіч дороги, а вранці, незважаючи на всі страхи, корабель грайливо похитувався на воді протоки, ніби радіючи, що позбувся брудного шлейфа. Розрахунки капітана були точні, відтак він міг записати до своєї бухгалтерської книги велику суму зекономлених фунтів стерлінгів.

– А якби приплив був низький, ми так і залишились би в Дон-Мігело? – спитав Герасім з запізнілою тривогою.

– Саме так! – визнав капітан. – Тому я точно вибрав день, коли приплив зростає, а не спадає. Вчора сонце збіглося з місяцем, тому приплив був найвищий, це добре відомо.

І справді, океанські води напливають на берег двічі за двадцять чотири години, створюючи припливи й відпливи, які, з одного боку, викликаються обертанням землі, а з другого – дією місячного й сонячного тяжіння. Якщо ці два небесні тіла опиняються в збігу або в протистоянні, їхня магнетична сила об'єднується і піднімає океанські води.

Від Дон-Мігело вони пішли далі, так само під берегом. Через два дні «Сперанца» ввійшла в територіальні води Уругваю, і на носовій щоглі був піднятий прапор цієї країни.

Тепер на палубі знову все блищало, канати не валялися купами, мідь натиралася тричі на тиждень, а екіпаж не забував голитися, прасувати одяг і прати білизну. Щоранку на палубі знову з'являлося простирадло Аднани, і дівчина зав'язавши в вузол волосся на голові, заводила вивезену з Сірії пісню, яка свого часу викликала стільки побоювань.

З очищеним від водоростей і свіжопофарбованим днищем шхуна щодня протягом тижня робила не менше ста п’ятдесяти миль і другого листопада кинула якір у Монтевідео – набагато раніше багатьох пароплавів, які вийшли разом з нею з Ріо-де-Жанейро.

«Есперанси» не було й тут. Невже П'єр, не заходячи в жоден порт, пішов просто до протоки, в Пунта-Аренас? Це здавалося незбагненним Антонові.

Та хоч би там як, він вирішив іти далі вздовж материка, щоб обстежити всі порти і затоки на шляху.

І все-таки, за його розрахунками, Монтевідео – останнє місце, де можна відповідно підготуватися до важких випроб у протоці. Треба було запастися теплим одягом для всіх, поставити пічки в каютах. Мартін Стрікленд, який мав оплачувати всі витрати, підписав чек без вагань.

– Де ваш кок, Ганнібал чи як там його звати? – спитав він, підписавши чек.

– Ісмаїл, – відповів Герасім, який мав зробити всі покупки, і, вийшовши на палубу, гукнув: – Ісмаїле, тебе кличе твій пан!

Але Ісмаїла не було. Він у новому тюрбані з індійського шовку в цей час гордовито ходив по вулицях міста. Хоч тут і була велика мішанина націй, а відтак і мішанина найрізнішого одягу, тюрбан був занадто незвичний для Латинської Америки, щоб його не помітили. Отож за годину кок «Сперанци» вів за собою усіх роззяв і волоцюг Монтевідео, які хотіли повеселитися задарма.

У супроводі цієї галасливої, веселої й безтурботної зграї Ісмаїл вийшов на невеличкий залюднений майдан.

– Прошу, сеньйори, починається аукціон! – вигукнув з низенької естради якийсь кабальєро з чорними вусиками, розмахуючи над головою велетенським капелюхом.

Цей кабальєро говорив чистісінькою іспанською мовою, яку Ісмаїл чув у Валенсії, в Аліканте і в Барселоні. Кок «Сперанци» проштовхався крізь натовп аж до нього, зачарований клекочучою музикою мови продавця.

– Прошу, ефенді! – вигукнув той люб'язно, побачивши тюрбан, що височів над натовпом. – Гляньте, ефенді, яка дивовижа! Ось машина, яка співає будь-якою мовою.

Ісмаїл, побувавши в багатьох портах, знав шахраїв усіх націй, тож похитав тюрбаном, мовляв, мене на полові не проведеш, і ступив крок уперед, вирішивши, будь що буде, засміятися просто в вічі шарлатанові.

– Сеньйори! – вів тим часом той далі. – Оскільки серед нас є справжній син пророка, дозвольте, хай на його честь моя дивовижна машина заспіває ніжну мелодію з берегів Босфору!

Кабальєро нахилився до столика на естраді й почав крутити ручку дивної машини, виставленої на продаж.

– Це, сеньйори, останній винахід пана Едісона, з великими труднощами доставлений сюди з Філадельфії. Досі пан Едісон зробив їх лише п'ять – одну для президента Сполучених Штатів, другу для королеви Англії, третю для папи римського, четверту для турецького султана. П'ята, як самі бачите, – ось вона, перед вами. А зараз, сеньйори й сеньйорити, помовчте і послухайте голос фонографа.

Кок уже опинився біля самісінького стола. Кабальєро узяв із скриньки продовгувату картонну коробочку, обережно дістав з неї жовтуватий циліндр, ніби сувій воску, і закріпив його на валикові, що витикався зсередини машинерії. Потім натиснув на важіль, підсунув до сувою воску щось схоже на годинник, з нього висунулась велика лійка, завбільшки з капелюх кабальєро, згорток почав обертатися, і наступної миті…

В Ісмаїла підкосились ноги. Стамбул був далеко, це він знав добре, бо відплив звідти майже дванадцять місяців тому, але зараз йому здалося, ніби Середземне море і океан – то тільки сон, а він проснувся вдома, у затінку кипариса, під ніжні звуки газелі, яку наспівує Лалель.

– Сеньйори! – сказав кабальєро. – Це справжня східна газель, пан Едісон спеціально записав її на прохання султана!

Може, хтось із присутніх і засумнівався в щирості його слів, але Ісмаїл знав цю газель, знав він і те, що так ніжно й чарівно міг співати тільки голос із берегів Босфору. Якусь часину кок стояв заціпеніло, витріщивши очі на скриньку.

Ісмаїл, хоч і був у полоні чар, вирішив вивести все на чисту воду.

– Це є шахраювати! – сказав він, силкуючись говорити мовою кабальєро і калічачи її, як і всяку гяурську. – Нема ніякого шахрайства, сеньйори. Машина пана Едісона – справді велике диво. Хто не вірить, може підійти й побачити.

Кок вискочив на естраду, підозріло заглянув під стіл, потім подивився зверху, оглянув фонограф з усіх боків, постукав по ньому, всунув носа в трубу, потім сказав, усе ще сумніваючись:

– Заспівати ще газель!

Ні, це не шарлатанство, а справді диво, бо голос лунав з коробки, чисто розливаючись над майданом.

– Скільки коштувати? – спитав кок, уже нічого не тямлячи.

– Починається аукціон, сеньйори! Торги починаються з десяти песо! Десять золотих песо за машину пана Едісона!

По натовпу прокотився глухий гул. За десять песо можна було купити найчистокровнішого коня.

Запала коротка мовчанка, впродовж якої Ісмаїл намагався перевести десять песо у франки, драхми або в турецькі ліри. Та не встиг він нічого підрахувати, бо якийсь кабальєро в поношеному одязі гордовито ступив крок наперед.

– Одинадцять, сеньйоре! – вигукнув він, піднявши ціпок.

– Дванадцять! – вихопився кок, відкинувши підрахунки.

Люди повернули до нього голови, здивувавшись ще дужче.

– П'ятнадцять! – пролунав гордовитий голос.

– Двадцять! – видихнув кок, нищівно глянувши на незнайомця, який так зухвало перейшов йому дорогу.

– Двадцять п'ять, сеньйоре! – кинув той, знову піднявши ціпок.

За чверть години Ісмаїл зняв тюрбан і витер чоло. «Що хоче цей мерзотник? – подумав він, виведений із себе. – Чому він хоче забрати мою газель?»

– Ставиться п'ятдесят песо, сеньйори! – вигукнув кабальєро з машиною. – П'ятдесят песо раз, п'ятдесят песо два…

– П'ятдесят п'ять! – гаркнув Ісмаїл, мнучи тюрбан.

Противник підняв ціпок і сказав м'яко, ніби пропонував соняшникове насіння, а не великі золоті гроші:

– Шістдесят песо, сеньйоре!

– Шістдесят песо раз, шістдесят песо два…

Через дві години Ісмаїл піднімався на палубу шхуни з фонографом у руках, а кабальєро, який вів торги, залишився на пристані.

– Де ти ходиш? – накинувся на кока Герасім. Ісмаїл поставив фонограф і замість відповіді спитав:

– Капітан тут?

На борту був не тільки капітан, а й весь екіпаж – уже готувалися до відплиття.

– Що таке, Ісмаїле? – спитав Антон Лупан, виходячи на палубу.

Кок соромливо опустив очі.

– Пане, я купити оця машина, вона співати й розмовляти.

– Фонограф? Чудово, Ісмаїле!

– Ви не сердитесь?

– Навпаки, я дуже радий. Я чув про винахід Едісона, але не думав, що так швидко серед свого майна матимемо фонограф.

– Пане, – почав Ісмаїл, ніяковіючи при кожному слові, як завжди, коли мова заходила про гроші. – Можна дати сто песо?

– Сто песо? – Антон випустив карту з рук. – Ти, мабуть, збожеволів, Ісмаїле! Що ти робитимеш з ними? Це ж справжній маєток!

– Платити за оцю штуку.

– Сто песо?

– Вона співати газель, пане!

– Хто той шарлатан, який так тебе обдурив?

– Добрий день, сеньйоре! – сказав кабальєро на пристані, підмітаючи землю величезним капелюхом. – Віддайте мені, будь ласка, гроші, бо в мене є ще й інші справи.

– Це ваш фонограф, пане?

– Ні, сеньйоре! – відповів кабальєро, і його губи розтягнулися в тонкій посмішці. – Був мій, але я його продав годину тому.

– Це не продаж, а чисте ошуканство!

– Сеньйоре, прошу підбирати слова. За таку образу я можу запроторити вас до в'язниці. Це були прилюдні торги.

Антон Лупан узяв фонограф, ладен розтрощити його на друзки.

– Прошу, пане, візьміть назад свою іграшку. Може, знайдете іншого дурня, який дасть сотню песо.

– На жаль, сеньйоре! – відповів кабальєро з тією самою тонкою усмішкою. – Торги закінчено, їх не можна розпочати знову. Ваш чоловік будь-що хотів придбати фонограф і конкурував із секретарем президента, якого послав сам екселенц.

– Ну, тепер вам залишається пошукати секретаря.

– Ви вважаєте, – урвав його кабальєро, зачеплений за живе, – що президент Уругваю погодиться купити річ, від якої відмовився якийсь моряк? Прошу негайно віддати мені гроші, бо інакше я вимушений буду звернутися до суду і проситиму відшкодувати завдані мені збитки, а вони перевищать ціну покупки. У мене досить свідків, щоб відстояти свої інтереси!..

Сто песо – на той час дві з половиною тисячі франків, тобто вся сума, вкладена у французький банк Мартіном Стріклендом на рахунок екіпажу «Сперанци».

Антон Лупан зібрав людей і почав радити раду, як виплутатися з цієї халепи. Було тільки два шляхи: або віддати всім усі свої заощадження до останнього гроша, або залишити Ісмаїла в Монтевідео.

Звичайно, радості мало – залишатися за тисячі миль від батьківщини без жодної монети. Але така ж справжнісінька правда й те, що жоден з них не хотів залишати нікого у в'язниці Уругваю.

Треба було відкладати відплиття, хоч Антон не хотів гаяти жодної години в порту. Кабальєро погодився почекати до завтра до другої години, забравши собі, як гарантію, корабельні документи й морські книжки всього екіпажу…

Корабель, який іде з Пернамбуко до мису Одинадцяти тисяч дівчат, може зупинитися в Ріо-де-Жанейро, в Монтевідео, навіть в інших портах, але в Буенос-Айрес заходити йому незручно.

Другого дня, коли Антон пішов у банк по гроші, Мартін Стрікленд згадав, що ще вчора хотів поговорити з коком, тому підвівся й почав стукати в ілюмінатор ціпком.

Невдовзі кок набурмосено стояв перед своїм паном.

– Скільки віскі ще залишилось? Принеси реєстр!

Мартін Стрікленд прискалив око й почав вивчати папір, в якому Ісмаїл зазначав пляшки, взяті з трюму, потім заплющив це око і, розплющивши друге, неймовірно швидко перерахував порожні пляшки в каюті. Все було правильно, кількість пляшок, узятих з трюму, збігалася з кількістю порожніх.

– Де ми зараз? – спитав він.

– У Монтевідео, – відповів кок.

Мартін Стрікленд розпачливо махнув рукою:

– У Монтевідео! Я колись пив тут віскі й подумав, що то вода з каустичною содою.

Цієї миті у каюту зайшов Антон Лупан, аж мокрий від поту.

– Ісмаїле, я розплатився з твоїм кабальєро, але тепер ти наш боржник з ніг до голови.

– Я платити, пане! – відповів кок. – Я працювати, носити…

– У мене є прохання до вас, капітане, – втрутився до їхньої розмови Мартін Стрікленд. – Треба зайти в Буенос-Айрес.

У голові Антона Лупана спалахнули тривожні іскри… Ця дорога забере в них три-чотири дні. А якщо все-таки «Есперанса» пішла в Буенос-Айрес і сліди її можна знайти тільки там? Воднораз до його відчуттів додався ще й практичний розрахунок Герасіма.

– Ми можемо зайти, пане, але, зважаючи на великий гак, треба буде дати винагороду екіпажеві за додаткову працю… Ісмаїле, як ти гадаєш, скільки попросять люди?

– Сто песо! – швидко зметикував кок.

– Сто песо? Це ж сімдесят фунтів стерлінгів! Капітане, занадто дорогі у вас люди!

– Дорогі, нічого не скажеш, але що робити, коли Буенос-Айрес – єдиний порт у Південній Америці, де є справжнє віскі!

– Зараз іти на Буенос-Айрес! – сказав на палубі людям Ісмаїл, мов павич: він був настільки впевнений, що саме завдяки йому екіпаж заробив сто песо, що цілковито забув про іншу сотню, яку заплатили за газель.

«Сперанца» вийшла з Монтевідео 8 листопада і відтак замість того, щоб іти на південь, взяла курс на захід, на Буенос-Айрес.

А кок не міг знати, що невдовзі познайомиться із в'язницями Аргентіни, тільки дивом уникнувши в'язниць Уругваю.