Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

Наступного дня знову почав дихати з норд-осту жаданий пасат, і невдовзі спогад про арматан стерся, як стираються всі погані спомини у душах сильних людей. Життя на кораблі знову набуло звичного ритму, але хоч екіпаж і забув про арматан, пісок ще цілий тиждень скрипів у них на зубах. Ісмаїл, якого від певного часу переповнювали добрі наміри, зібрав його повну банку.

– Що ти з ним робитимеш, Ісмаїле? – спитав здивовано Герасім.

– Чистити каструлі, робити гарний блиск!

12 вересня «Сперанца» залишила по лівому борту острів Сан-Антоніо, найзахідніший із групи островів Зеленого Мису, і звідси вже по-справжньому почався перехід через Атлантику. До Пернамбуко вони мали пройти по прямій лінії понад тисячу триста миль, а це означало цілі тижні навігації поміж небом і водою. Полярна зірка опускалася дедалі нижче, знову пасат почав вагатися, нагадуючи мореходам, що вони наближаються до екватора, де їх, звісна річ, чекали нові випроби.

І в один із таких днів сталася розв'язка справи, затіяної Ісмаїлом.

РОЗДІЛ XX
УРАГАН

16 вересня зграя касаток повернула за бразільським пароплавом, що йшов у Європу; цього ж дня зникли й літаючі риби, показавшись востаннє в сліпучому полудневому світлі. Досі вони літали, табунами, вихоплюючись із хвиль там, де ти їх не сподіваєшся, і від того поверхня океану здавалась затягнутою мантією з голубого оксамиту, поцяткованого іскристими блискітками всіх кольорів. Одна з таких зграй майже вся потрапила на палубу, і на обід екіпаж востаннє мав нагоду поласувати їхнім м'ясом, бо за останній час таке траплялося дуже часто.

Одразу після обіду пасат ущух.

«Сперанца» перебувала в точці з координатами 10°15′ північної широти, 20°40′ західної довготи, тобто їй залишалося пройти ще миль із шістсот до екватора. Звідси починалась тривожна зона безкінечних штилів, непостійних вітрів, злив, бур та ураганів, які виникають зненацька.

Капітан вдивлявся в горизонт, питаючи самого себе, котрий із цих феноменів звалиться на них, бо барометр, хоч і не дуже впевнено, падав з учорашнього дня, хитаючись між бурею та ураганом.

На розпеченій сонцем палубі в нерухомому повітрі починалася задуха. Екіпаж знову став похмурий, хоч кожен добре знав, що цей штиль один із найнезначніших.

Кок заніс три пляшки віскі в каюту Мартіна Стрікленда.

Капітан глянув на стрілку барометра, яка погрозливо стрибнула вниз, глянув на небо, що зненацька потемніло на норд-весті, і відчув полегшення: ураган!

Найрозумніше було б спустити вітрила, залишивши тільки мале штормове, і прийняти ураган з корми, бо найкращий захист від бурі – тікати разом з нею. Але це означало б відхилитися від дороги на десятки або й сотні миль, тобто втратити цілі дні. А «Сперанца» не могла собі такого дозволити, бо саме в цей час її сестра «Есперанса», знайшовши притулок у котрійсь із бухт північніше Магелланової протоки, закінчувала, мабуть, останні приготування перед дальшою дорогою.

Антон Лупан глянув по черзі на своїх людей. Окрім Герасіма й Ісмаїла, ніхто з них не знав, що таке ураган. Як вони, невипробувані, перенесуть його? А стрілка барометра вперто опускалася вниз, щохвилини поминаючи одну лінію на циферблаті.

Нарешті капітан підвів голову. Він вирішив почати боротьбу і йти вперед, приймаючи ураган на правий борт.

Люди збилися біля парапету і вдивлялися в горизонт, над яким телесувалися хмари, перемішуючись, мов недисципліновані вояки, котрі не знаходять собі місця перед наступом.

– Що будемо робити, хлопці? – спитав Антон. – Втечемо чи станемо на прю?

– Станемо на прю, пане, – відповів Герасім.

– Напремо, – швидко сказав і Ісмаїл.

Решта спершу знизали плечима, зайвий раз засвідчивши, що не знають, що таке ураган, потім сказали вслід за стерновим:

– Станемо на прю!

– Тоді всі по місцях! – звелів капітан. – Задраїти ілюмінатори, люки, перевірити, щоб усе на борту було прив'язане!

Екіпаж заметушився по палубі. І хоч у душах людей був неспокій та острах, в рухах цього не вчувалося: все робилося поспішно, але впевнено й надійно.

Поки на палубі «Сперанци» все кипіло, океан спокійно дрімав…

На горизонті ще перемішувалися хмари, поволі розчиняючись одна в одній, їхній сірий колір все глибшав, аж поки став чорний, і з'явився суцільний, готовий до атаки фронт.

На палубі шхуни люди метушилися мовчки і стурбовано, тільки Негріле, спершись передніми лапами на парапет, вдивлявся жвавими очима в затемнений горизонт.

– Його слід було б відвести в_ трюм, Мігу, – сказав капітан.

– Він не захоче, пане.

– Так, це правда, а якщо налетить вал?

– Він зуміє вберегтися, я за це не боюся.

– Ходити в буда! – набундючився Ісмаїл. – Для чого я її робити, фарбувати, малювати, а тепер вона стояти марно?

Смуток Ісмаїла можна зрозуміти, адже досі Негріле жодного разу не переступив поріг буди, з такою любов'ю зробленої ще в Суліні.

Антон оглянув буду й вирішив, що інстинкт Негріле змусить його скористатися нею при потребі і водночас порадувати сердечного кока.

Нарешті все на борту готове, і люди почали чекати.

Мов чесний супротивник, що дав їм відстрочку, ураган не забарився й рушив з горизонту, де стояли готові до приступу хмари.

Спершу загуркотів грім, глухий, глибокий, струснувши хвилями, аж затремтів кіль шхуни, звідси вібрація, передалася щоглам, задзвеніли ванти, мов струни віолончелі, які торкнув музикант, готуючись узяти дивний акорд. Потім вертикальна блискавка розколола фронт навкіл аж до води, викинувши сліпуче світло, мов запрацював велетенський зварювальний апарат. Одразу запала тиша, і в цій тиші інші блискавки заткали горизонт, створюючи небачене видовище. Їхні короткі спалахи видавалися зблисками шабель, якими командири закликають своїх вояків до атаки.

І тоді, ніби у відповідь на цей сигнал, пішли хмари, роззявивши гігантського рота, одна щелепа рухалась по небу, друга – по океану. Вони йшли, мов чорна лава, захоплюючи воду й високе небо, занурюючись у хвилі, ніби хотіли знищити все живе в океані аж до глибин, інші підмітали небо, шукаючи зорі вгорі, щоб жодна з них не зійшла ніколи.

Палуба потемніла раніше, ніж напнулося вітрило. Верхня щелепа була довша, ніж нижня; обидві вони скидалися на щелепи акули, найбезжальнішої з усіх живих істот. Корабель почав хитатися без видимої причини, нахиляючи щогли до пащі.

Хмари в небі закліпали, мов повіко на оці хворого, потім упали, – чорна паща закрилася, піднявши з води смерч хаотичного плетива піни. Але це виявилося завчасним, паща ухопила тільки повітря, не здужавши проковтнути самотнього корабля, загубленого на сизих клекочучих водах.

Біля борту «Сперанци» звелася чорна стіна, основа якої, здавалось, ішла на п'ять тисяч метрів у глибини океану, а вершина вивищувалася над небом, щоб її не міг пройти ніхто – ні під нею, ні над нею.

Люди зблідли біля щогл, готові вхопитися за шкоти. Антан стиснув штифти стерна так, що, здавалося, вони ось-ось розламаються.

– Аллах, аллах! – прошепотів Ісмаїл, який досі наспівував газелі.

Негріле й далі стояв, зіпершись лапами на парапет, і звідти поглядав час від часу, чи запитливо, чи нетерпляче, а може, навіть неспокійно, на кожного з членів екіпажу.

Ніхто не розмовляв, ніхто не давав ніяких розпоряджень, усі тільки чекали.

І ось раптом чорна стіна, ніби підрубана під основу, хитнулася на південь, спершу повільно, потім швидше, вигнулась, крутнулась і впала, зачепившись своїми смоляними стовпами за щогли «Сперанци».

Корабель затріщав, застогнав голосами всіх дерев, які заболіли в ньому, і ліг на лівий борт, аж зачерпнувши воду парапетом.

На скам'янілому обличчі капітана з'явився жорстокий усміх, який перекосив його обличчя. І так, спотворений, Антон наказав, кидаючи різким рухом стерно ліворуч:

– Послабити велике вітрило! Підняти фок!

Корабель поволі підвівся з хвиль, повагався якусь мить, вітрила затріпотіли в безладді на вітрі, потім напнулись, стали опуклі, ніби каучукові, і форштевень із стогоном занурився у воду.

Це був справжній стогін, ніби стогнала людина.

І цієї миті з каюти Мартіна Стрікленда, де досі панувала могильна тиша, почувся нелюдський крик, мов там когось різали. Але люди на палубі, за стогоном форштевня, за шумом урагану, який пролітав над їхніми головами, перемішуючи океанську й небесну воду, не почули крику Мартіна Стрікленда.

* * *

Про Мартіна Стрікленда можна сказати, що він не пив води навіть у дитинстві, бо нянька, якій його довірили, домішувала в молоко йому чимало алкоголю.

Батько й мати цього навіженого персонажа тримали в той час винну лавку в Гуд Хоуп, що на річці Макензі в Канаді. Тут зупинялися весною збирачі хутра, які поверталися з півночі на собачих запрягах. У цій лавці мисливці могли знайти не тільки харчі й випивку, а й теплу ночівлю.

Джім Норман, батько Мартіна Стрікленда, замолоду займався кіньми. Займався – це м'яко сказано, бо Джім Норман, якого ще називали Дядечко Джім, займався не своїми кіньми, а чужими – ті дивовижним чином зникали у своїх господарів і вже ніколи не поверталися до них.

Під тридцять років Джім, послухавши шерифа, який, втім, був дуже прихильний до нього, вирішив «змитися» й пошукати безпечніше заняття. Так він і почав торгувати спиртним та хутром.

Мартін Стрікленд – у дитинстві його звали Кларк, а прізвище, як і в батька, було Норман – дуже мало знав про це. Дядечко Джім, хоч і став осідлою людиною, і далі зникав іноді на місяці з домівки, а повернувшись, шукав заняття переважно ночами, бо зазвичай удень він спав у Горішній кімнаті, замкнувши двері й зачинивши віконниці.

А коли господаря так подовгу не було, то хто міг займатися лавкою, як не дружина? Тому вона й віддала немовля на догляд сусідці, яка колись, при живому чоловікові, доглядала худобу, а дітей – ніколи.

Ця молоденька удовиця мала сама досить клопотів, через те не дуже дбала про чужу дитину. А бувши жінкою метикованою, відразу збагнула, що дитина гарна тоді, коли спить. І отож, готуючи їжу для немовляти, вона доливала в молоко віскі, і малюк справді, посмоктавши цієї суміші, заплющував оченята й спав мертво з ранку до обіду, а просипався тільки для того, щоб посмоктати соску.

Минули роки, немовля стало підлітком, далі дорослим чоловіком, який одного разу ледь не вбив свого таточка, утік на північ, потім повернувся на береги Макензі й зайнявся кіньми (спадковість!), бродив по землі, принаймні вздовж, якщо не вшир, від Аляски до Кейптауна, але з віскі не розлучався і, окрім віскі, не визнавав більше ніякої рідини.

16 вересня, в день урагану, як уже сказано, була задуха. Корабель наближався до екватора. Крім того, гарячий і сухий арматан так розпік стіни каюти, що вони аж горіли. Неважко уявити, як почував себе Мартін Стрікленд, загнаний під розпечену екваторіальним сонцем палубу, згадавши, що ілюмінатор та двері каюти були задраєні.

У свідомості людини існують дві антиподні концепції добра і зла, вони складають основу древніх релігій, філософій, вони ж таки створюють основи маленької щоденної філософії кожного з нас.

Для Мартіна Стрікленда добро – віскі, а зло – вода. Він не знав смаку цієї невинної рідини, зате знав, що зло – тільки вода.

Отож, ковтнувши якоїсь рідини, гадаючи, що то віскі, він схопився за живіт і почав звиватися в конвульсіях:

– Вода! Вода! Мене отруїли!

«Сперанца» вже прийняла на правий борт удар урагану й неслася по хвилях на зюйд-вест. Антон Лупан тримав стерно руками, плечима, грудьми, злившись з ним воєдино, і миттєво зважував силу кожного валу.

– Трохи змиє з нас пісок! – крикнув хтось – хтось із тих згорблених тіней, що стояли під щоглою.

Мартін Стрікленд вискочив на палубу, горлаючи: – Вода! Вода! Прокляття!

– Що сталося, пане? – крикнув Антон Лупан, борючись із валом, який рвонув стерно, намагаючись висмикнути його з рук.

– Вода! – застогнав пасажир, захлинаючись.

– Вода? Де? – стурбовано спитав капітан. – Герасіме! Піди вниз і подивись, що там таке! Постав людей відкачувати воду, й знайдіть тріщину. Давайте швидше, не можна гаяти ні хвилини.

Стерновий спустився в каюту, але дуже здивувався, коли, засвітивши сірника, не побачив ніде води.

А Мартін Стрікленд тим часом метався по палубі, нетямлячись від люті. Його не лякала неймовірна хитавиця, зате вода, що намочила його до рубця, довела до божевілля.

– Я не хочу води на борту!

Люди навіть не чули його вигуків, а ті, хто чув, не надавали їм значення і займалися своїм. Нічого не зрозумів навіть Ісмаїл, хоч саме він і мав би про щось здогадатися.

Мартін Стрікленд ступив ще кілька кроків і перечепився через бочку з водою, прикріплену до палуби біля парапету.

– Вода! – закричав він, ніби наткнувся на прокаженого, і почав розлючено гатити ногою в чіп, аж поки той вискочив і з бочки потоком шугнула вода. Мартін Стрікленд потягнувся назад і наткнувся поглядом на ще одну бочку. – Усю воду за борт! – гаркнув він і заходився бити в чіп.

У стогонах урагану ніхто не звернув уваги на його крики, а він тим часом повідкривав усі чотири бочки.

– Нема там ніякої води, пане! – повідомив Герасім, вийшовши з каюти й нахилившись до вуха капітана.

– А чому той божевільний так перелякано горлає?

– Мабуть, щось приверзлося. Та хіба це дивно, коли осушив стільки пляшок?

А барометр уже впав до межі, і, якби було куди, він падав би й далі. Зараз ніхто не міг сказати – рухається «Сперанца» чи стоїть на місці. Ураган напустився на вітрила, вітрила вигинали щогли, щогли тремтіли, натягуючи ванти, а ванти гули дивними пекельними акордами, примушуючи двигтіти палубу.

Антон питав сам себе, скільки ще витримають щогли і скільки протримаються люди. Він чув, як тріщать щогли, бачив людей на палубі, але не міг достоту усвідомити, чи вони живі, чи то їхні тіні, що прийшли замість зниклого екіпажу. Він сам опинився в якомусь дивному стані – був ніби в теперішньому часі і плавав у минулому, між хвиль спогадів, іноді похмурнів, іноді усміхався.

Бортовий хронометр показував північ, але для екіпажу це могла бути й шоста вечора, і друга або четверта ночі. Порив вітру буравом угвинтився в велике вітрило й розірвав його посередині, і перш ніж хтось устиг ослабити шкоти, вітрило розпанахалося згори вниз.

– Герасіме! – крикнув Антон. – Велике вітрило вниз!

Але раніше ніж пролунав цей наказ, екіпаж кинувся до фалів. Рея тріщала, готова поламатися й полетіти за борт.

Велике вітрило з лляного полотна мало сто тридцять квадратних метрів і сухе важило сто кілограмів. Можна собі уявити, що означає вирвати його з лап урагану, додавши до тої ваги ще кілограмів двадцять води, якої набралося полотно. Для цього досить згадати, як вириває з твоїх рук порив набагато слабшого вітру парасольку, – а в неї лише один квадратний метр.

Люди з закривавленими від мокрих канатів руками під дошкульним дощем при вітрі, що звалював з ніг, промучились не менше години, поки опустили. полотно, відв'язали його й скрутили в тюк.

Капітан врахував, що вже забракне сил підняти нове вітрило на великій щоглі, а самим стерном не можна втримати потрібного курсу. Тому, затято протримавшись якийсь час, Антон послабив стерно, і ніс корабля повернувся на дві чверті на південь. Тепер хвилі били по обшивці навскіс і, розбившись, одразу лагідно бігли вздовж, лащачись об неї.

Боротьба з ураганом тривала всю ніч, і за цей час ніхто не мав часу згадати, що він мокрий, виснажений і голодний. На світанку злива вщухла, і хоч хмари й котилися лише за долоню над щоглами, сірі й важкі, мов олово, поверхня океану посвітліла. Стомлене тіло не відчувало хитавиці корабля, вуха не чули стогону урагану, не чули свисту, з яким вітер зрізував гребені хвиль і кидав їх снопами бризок через парапет, ніби в пащу молотарки. Це був початок спокою, байдужості, після якої, мабуть, люди нарешті мали звалитися.

– Намочило нас трохи, Герасіме! – гукнув Антон.

– Так, пане! Але зважте, жодна хвиля не перелетіла через борт. Нас намочило тільки дощем і водою, принесеною вітром.

– Ну, тепер уже все! Пошли людей відпочивати!

– Ви самі підіть відпочиньте, а я постою біля стерна.

– Ні, трохи згодом. Розпорядись, хай Ісмаїл приготує гарячу страву, а вже потім приходь.

До обіду ураган трохи ослаб, а людям здалося, що він геть ущух порівняно з тим, що було спочатку.

Під вечір стрілка барометра піднялась на кілька поділок, але вночі ураган почався знову. Люди вже, здається, упокорились своїй долі, а Ісмаїл навіть почав наспівувати газелі.

Наступного дня хмари на півдні почали рідшати, бо іноді, коли корабель опинявся на гребені хвилі, подекуди виднілися латочки неба, справжнього неба! Барометр знову почав підніматися, цього разу вже не вагаючись. Але ураган зненацька знову посилився. Тепер і океан почав показувати силу, яку він потай приготував для цієї атаки. Ванти так натяглися, що вже й не дзвеніли.

Екіпаж, бачачи, що ураган не вщухає, почав і надію втрачати, що він коли-небудь вщухне. Усі були похмурі, бліді, зарослі, з запалими очима, виснажені й розгублені. Не чулося ні жартів, ні розмов, тільки час від часу лунав чийсь крик.

Але їхні біди на цьому не закінчились: вони мали заплатити важку данину океанові за майбутні спокійні дні, якщо ті коли-небудь настануть.

О дванадцятій годині, скептично глянувши на барометр, стрілка якого повільно піднімалася вгору, капітан вийшов на палубу.

– Ураган не довго вже триватиме, Герасіме!

– Дав би то бог!

Герасім хотів перехреститися, але рука так і завмерла біля лоба.

– Дивіться, пане! – закричав він злякано.

Далеко з правого боку, понад хвилями, які шалено перемішувалися, лінькувато котилася, повільно наближаючись, чорна гора води, закриваючи півнеба. Вона наближалась неквапливо, поглинаючи інші хвилі, і здавалась на цьому хаотичному океанові ласковою й рівною, мов степ.

– Усім у каюту й задраїти люк! Швидко! – крикнув капітан.

Люди побачили гору води й заціпеніло дивились на неї, вчепившись руками в парапет, неспроможні поворухнутися.

– Герасіме, іди! Вона змете все на палубі! Стерновий похитав головою:

– Не думаю, пане! Цей корабель жодного разу не приймав хвилю!

– Але ж це не хвиля, це гора! Зрозумій же і йди звідси!

Нема морехода, який, переборовши ураган в Атлантиці, не зустрів би під кінець цей страхітливий вал, цей грізний кінцевий вибух океану. Морякові, щоб урятуватися, не залишається нічого іншого, як заховатись під палубу, задраївши все за собою, або видертись на вершину щогли, сподіваючись, що вал не дістане туди й не змиє його.

Коли ця велетенська маса води звалюється на палубу, хоч вона настільки потужна, що може рознести корабля на друзки, судно занурюється в неї, а потім вода котиться далі, й воно повільно випливає вгору у вихорах піни. Так розповідають мореходи. Але чи багато їх, тих, що можуть розповісти, порівняно з тими, які вже не скажуть ніколи нічого?

Антон Лупан озирнувся.

Герасім непорушно застиг біля стерна. Мігу інстинктивно, бо ж його ніхто цьому не вчив, стрибнув на парапет, вчепившись обома руками за ванти, і вже хотів був дертися по щоглі вгору, коли побачив унизу Негріле, який докірливо й розгублено дивився йому вслід. Юнга стрибнув униз, схопив собаку за загривок однією рукою, другою обхопив щоглу та так і завмер.

Вал досяг корми «Сперанци» і ніби зупинився, вдвічі вищий за щогли, презирливо дивлячись на горіхову шкаралупу, що невідь-як опинилась на його шляху.

– Тримайся, Герасіме! – ще встиг крикнути Антон.

Далі відчув, як його кинуло на компас і він завис на канатах. Люди, ковзаючись, полетіли через палубу до носа, бо не мали змоги за що зачепитись, а вже там схопилися – хто за парапет, хто за якір, хто за люк. Мігу не втримав Негріле в руках, випустив його і побачив, що сидить верхи на щоглі, дивлячись униз, на ніс корабля, мов на дно прірви. Собака, пролетівши в повітрі, впав комусь на спину.

Усе це відбулося за якусь частку секунди. Але тривало воно для всіх довго, дуже довго, і кожен відчув, що вони летять – кормою вгору, з вертикальною палубою. Антон чітко побачив, що Герасім стоїть, стоїть ніби на підлозі, на відчиненому люкові, за два кроки нижче стерна. Потім побачив, як щогли блискавично майнули по сонцю, і зрозумів, що, опинившись на гребені цієї водяної гори, корабель знову вирівнявся, ставши горизонтально. По палубі ударив порив вітру, а потім все потонуло в піні: гора покотилася далі, а «Сперанца» провалилася в прірву, що розверзлася під кілем.

Отямившись, люди відчули палубу під ногами, на її звичному місці. Згори падала піна, мов лапатий сніг із сніжинками завбільшки з кулак.

Цей вал провіщав закінчення урагану. Після нього всі хвилі здавались лагідними, вони ніби пестили обшивку шхуни, дивуючись, що вона ще може йти своєю дорогою.

Але вітер усе ще свистів по палубі, а хвилі розхитували корабель, вимушуючи його стогнати й тріщати.

– Поламаний ватер штаг! – сказав, підбігши, Мігу.

Дивно, що поламався тільки він. Швидко опустили фок і змінили курс на зюйд-вест. Але якщо не вивільнити щоглу, то ураган таки потрощить її, коли дихне на повну силу.

Хараламб обв'язався канатами, спустився вниз, знайшов кінець ланцюга і так, повиснувши над водою, з бугшпритом над головою, промучився дві години.

Уже вечоріло, коли все було скінчено і вони знову могли поставити фок. Побачивши, що люди втомлені, мокрі, голодні, а вітер і досі сильний, капітан вирішив, що вночі вони йтимуть тільки під фоком, а решту вітрил поставлять уже завтра.

– Ну, а тепер ти можеш приготувати мені чай, Ісмаїле, – гарячий, міцний і в найбільшій чашці! – сказав Хараламб, стріпуючи з себе воду, мов собака, викупаний у річці.

Кок захоплено поплескав його по плечу:

– Дати, дати тобі найкращий чай. Ти гарний хлопець, Хараламб!

Небо на заході посвітліло, крізь хмари пробилося сонце. Антон вирішив визначити точку перебування корабля. Юнга спустився в каюту, взяв секстант і став на люкові, намагаючись утриматися при хитавиці.

– Ієремія, принеси води бігом! – гукнув Ісмаїл з камбуза.

Ієремія взяв відро й пішов до бочки біля камбуза.

– Ну й турок, – пробурмотів він згодом. – Вибив чоп і випустив усю воду. Тільки й думає про своїх дружин! – Але ось знову почувся його голос, цього разу вже не такий байдужий, як перше: – Та він що, осліп? Чи захотів, щоб ми мучились від спраги посеред океану? – А наступної миті він вигукнув уже з жахом, скликаючи людей: – Братове, нещастя! У нас нема води! Бочки порожні, геть усі!

Розпач майнув крилами у вітрилах, затьмарюючи сонце, яке поважно провістило закінчення бурі.