Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XXXI
РОЗПЛАТА

В один із рідкісних сонячних днів годині о дев'ятій ранку за коліном протоки з'явились вітрила якогось корабля – це було перше судно тут за останній рік. Вітрильник, повільно пройшовши з півмилі, зупинився за островом, і дозорці на березі більше його не бачили.

Увечері, тільки-но посутеніло, Мартін Стрікленд і Блек Педро тримали в будиночку таємну раду.

– Скільки в тебе людей?

– Одинадцять, сеньйоре. Зі мною дванадцять.

– І як ви думаєте діяти?

– На мій знак троє з них тихенько вийдуть з хати, прокрадуться до берега й задушать вартового. Вся його увага – на наш берег, тому неважко буде напасти ззаду.

– А ти впевнений у своїх людях, Педро? Вони не зрадять?

– Ні, сеньйоре. Я просвітив їм мізки, і вони збагнули, що білі з корабля принесли їм нещастя. Їхня доброта – то тільки спосіб приховати злі наміри.

– Добре, Педро. І це треба зробити сьогодні, поки не повернувся найбільший розбійник – капітан! Піроги готові?

– Так. На мій знак одна підійде до корабля. Якщо вартовий на палубі не дозволить піднятися, вони жбурнуть йому в очі палаючий смолоскип. А решта накинуться ззаду. Усе буде легко, сеньйоре. У них троє людей, а наших дванадцять.

– Але ж у них рушниці, Педро, не забувай!

– Вони не встигнуть вистрілити! Сеньйоре, а за це ви мені дасте фотокартку?

– Не сьогодні, а після того, як буде покінчено з усіма, особливо з капітаном.

По обличчю Педро майнула тінь розчарування, але він покірливо схилив голову.

– Так, сеньйоре. Вони ніколи не повернуться на корабель.

– Ну, Педро, здається, пора!

Метис повернувся йти, але враз укляк, настрашено скрикнувши. Під сильним ударом двері відскочили вбік, і на порозі, випливаючи з темряви ночі, з'явилась велетенська тінь людини в чорній мантії, в натягнутому аж на очі капюшоні.

Мартін Стрікленд відскочив убік, кинувши руку до кишені, але чоловік на порозі вже вихопив револьвер.

– Руки вгору, Кларк Норман! Настав час розплати!

– Курт Шлімбах?!

– Я, друже! І давно тебе шукаю!

– Ти не помер? – пролопотів зблідлий Мартін Стрікленд.

Блек Педро заревів – і в цьому реві відбились розгублення, страх, божевілля.

– Негіднику! – прошипів його господар. – Я довірився тобі, а ти мене зрадив!

Метис захитався, витріщивши очі, і ледь не впав.

– Ні, сеньйоре, ні! Я… Гум-м-м!

Новоприбулий ступив крок уперед, не випускаючи зброї з рук, зачинив ногою двері, потім, тихо і м'яко усміхаючись, розстебнув комір, показуючи шию з страхітливими шрамами.

– Не докоряй йому даремно, Норман! – сказав він спокійно, так само усміхаючись. – Бідолашний чоловік чесно дотримав слова, ось глянь, але такого слона не дуже просто зарізати. – І, повернувшись до Блека Педро, він сказав майже по-дружньому: – Ні, хлопче, заспокойся, я не маю зла на тебе. Ти попрацював добре, тільки в тебе не було гарного ножа. Чи ти думаєш, що для моєї шиї досить отої шкрябачки, якою білують собак? Ну, іди звідси!

Метис стояв, ошаліло дивлячись то на одного, то на другого. Потім заревів, мов поранений звір, і кинувся до Шлімбаха, незважаючи на його велетенську статуру й цівку револьвера.

– Ти хочеш убити мого батька!.. Гум-м-м! Убий мене!

Шлімбах схопив його за барки однією рукою й підняв у повітря, мов комашку.

– Ага, ти, мабуть, син Філіпо? Бідолашний хлопче, твого батька нема вже п'ять років, і якщо хочеш знати, хто його вбив, то подивись!

Мартін Стрікленд почервонів, потім зблід.

– Ти брешеш! – простогнав метис.

– Брешу? Спитати його? Зараз він не відмовлятиметься, все одно настав його час!

Блек Педро розпачливо обернувся до свого господаря.

– Сеньйоре, скажіть, що він бреше!

– Геть звідси! – скрипнув зубами Стрікленд.

На якусь мить метис завмер, витріщивши очі, потім вирвався з руки велетня, метнувся в двері й кинувся з божевільним ревом у ліс.

Шлімбах глянув йому вслід. Цей рух забрав усього лиш часточку секунди, якої не вистачить навіть найспритнішій людині вихопити револьвер, звести курок і вистрілити. Це три окремих рухи, які в свою чергу розкладаються на безліч дрібніших. А часу ледве вистачало для одного-єдиного. І Мартін Стрікленд зробив його не роздумуючи. Його рука блискавично схопила кинджал на столі і впала на спину велетневі. Далі сталося те, що й мало статися: Шлімбах випустив з рук револьвер, застогнав, обернувся, підняв руку, стиснув, пальці на горлі вбивці, ступив крок уперед, потім ще один, ще, і вони обидва, зачепившись за ніжку стола, впали… В обох наступили спазми, агонія…

А Блек Педро гнав лісом наосліп, налітаючи на дерева, спотикаючись об каміння, падаючи… Іноді він зупинявся, отупіло дивився кудись у безвість, потім хитав головою і мчав далі, дряпаючи обличчя, кусаючи кулаки, вириваючи волосся на голові й на бороді, і безперервно ревів.

Так він довго бігав, аж поки упав долілиць на дні якогось урвища. Здійнявся вітер, вгорі гойдалося гілля, лопотіли кажани в непроглядній темряві. Метис глянув на небо, відчув, як калатає його серце, глибоко зітхнув і застогнав:

– Падре!.. Падре!.. Гум-м-м!..

Відтак підвівся, довго слухав, ніби розумів мову дерев, потім узяв з землі суху гілку і, ставши на коліна над нею, тернув сірником. Смолисте дерево враз спалахнуло, випустивши чорний дим. Метис довго дивився на вогонь невидющими очима, далі скочив на ноги, підняв смолоскип над головою, розганяючи кажанів, і кинувся в діл.

* * *

Цієї ночі Хараламб вартував на березі, а Ієремія на палубі.

Зненацька Хараламбові здалося, ніби в будиночку відбувається щось дивне. Він прислухався. Трохи пізніше двері там хряснули, і Блек Педро з ревом подався до лісу. Це був саме він, а не хтось інший, бо моряк добре знав його голос. Вирішив про всяк випадок попередити брата – хай пильнує.

А згодом закричав уже Ієремія:

– Гей, брате, ти бачиш вогонь угорі в лісі?

Від річки не було видно схилу гори. Хараламб відійшов трохи вбік і справді побачив вогонь, що метався в лісі.

– Розбуди-но хлопців! – крикнув він, охоплений неспокоєм.

Герасім спав у трюмі, хоч йому ніхто не забороняв зараз спати по-людськи в носовій каюті, коли не було Аднани.

– А Ісмаїл де? – спитав стерновий. Ієремія знизав плечима.

– Ага! – здогадався Герасім. – Він, мабуть, у каюті капітана. Бачиш, кубрик йому не підходить, хоче спати по-панському!

І справді, Ісмаїл спав на койці Антона Лупана.

Бідолашний Ісмаїл!.. Хтозна, які передчуття вимусили його випробувати завчасу це ліжко! Адже невдовзі він знову лежатиме тут, порешечений кулями…

А тим часом смолоскип метався між дерев, наближаючись до краю лісу, потім підлетів до плоскогір'я над будиночком, хитнувся туди-сюди, зник за будиночком, і від того темінь стала ще непрогляднішою.

«Даремно тільки людей підняв! – докорив сам собі Хараламб. – Тепер не переслухаєш…»

Але не встиг він додумати до кінця, бо дах будиночка перетворився в омах полум'я, зачервонивши хмари в небі й дерева в лісі.

Хараламб метнувся бігцем униз.

– Герасіме, Ісмаїле!..

Шлюпка «Сперанци» наближалася швидко. Чувся плескіт води і дихання людей, що налягали на весла.

Шугнуло ще одне полум'я біля будиночка. Це вже горів склад.

– Швидше, хлопці! Він, мабуть, п'яний, як завше, і спить!

У хатах алкалуфів почулися крики, але моряки зараз не зважали на них. Хараламб зайшов по коліна у воду, стрибнув у шлюпку, і вони щосили погнали під берегом. Полум'я охопило будинок з усіх боків, почав обвалюватись дах, розсипаючи снопи іскор.

Моряки стрибнули на берег і бігцем подалися вперед. Тільки кок зненацька неспокійно зупинився серед дороги. Він забув тюрбан і тепер був простоволосий, мов гяур. Це ж беззаконня! Бігом назад, Ісмаїле!

Моряки підбігли до будиночка, коли вогонь охопив уже останню стіну. Затуляючи обличчя руками, Герасім підійшов до вікна, зазирнув усередину і злякано скрикнув. Біля столу на тліючій долівці лежали двоє заціпенілих тіл.

– А хто ж це? – спитав стерновий, задерев'янівши від страху. – Ніби хтось знайомий!

– Та це ж німець з «Вотана», який не дав нам води! – впізнав його Хараламб.

– Тут великі порахунки, друзі мої! Хай бог їх розсудить! – сказав Герасім, затуляючись від полум'я.

Обидва вороги лежали, оповиті димом і полум'ям; Мартін Стрікленд з ножем у руці, Шлімбах навалився на нього і стискав за горло, – чи то в бійці, чи в вищому примиренні.

На столі тріскали від вогню пляшки, і золотий пісок лився згори, покриваючи обох.

А смолоскип, який прийшов з лісу, тим часом долав річку. Блек Педро плив, важко дихаючи; течія зносила його, хвилі накочувались на голову, він ковтав воду, але вперто тримав праву руку вгору.

Налякані алкалуфи повибігали з хат, одні подалися до лісу, другі – до річки, селище спорожніло. А по той бік річки стіни будиночка й складу вже завалилися, здійнявши до неба стовпи іскор і диму.

– Ходімо! – сказав Герасім. – Треба приглянути за своїми, тут нам робити більше нічого.

На протилежному березі загорілась рудим полум'ям хата, і вітер, який дедалі посилювався, перекидав вогонь на інші хати. Завили собаки.

– Як це воно загорілося? – спантеличено спитав Хараламб.

І щодуху метнувся до річки, кленучи самого себе на чім світ стоїть. Це ж він мав вартувати село і тепер почував себе найнещаснішим, мов той вартівник, який залишив перед ворогом відчинені ворота фортеці.

Було занадто пізно що-небудь робити. Селище горіло з краю в край, алкалуфи кричали, тупотіли, плескали в долоні. У світлі полум'я їм ввижалися якісь червоні видива, і г. оді було втямити, чи вони налякані, чи веселяться, мов божевільні. Тільки собаки, які металися під ногами, були налякані по-справжньому.

А вогонь, запаливши селище алкалуфів, знову спустився до берега.

На березі протоки Блек Педро зупинився. «Сперанца» бовваніла за сотню метрів посеред кривавої води. Метис зиркнув на піроги на березі, але чомусь не взяв жодної, а кинувся вплав, тримаючи вогонь над собою. З палаючої гілки бризкали іскри і з шипінням падали у воду.

Ісмаїл, лаштуючись сісти в шлюпку, раптом витріщив очі й перехрестився, мов гяур, бо на ньому все одно не було тюрбана. Він ще ніколи не бачив, щоб вогонь ішов по воді, мов змій з палаючим хвостом.

Метис допливав до почервонілої обшивки корабля, побачив звисаючий трап, але обминув його, незрозуміло чому, так само, як обминув піроги, доплив до носа, узяв смолоскип у зуби, подерся по якірному ланцюгу, схопився руками за парапет, підтягнувся й стрибнув на палубу.

Ісмаїл бачив, як вогонь піднімається по борту, але збагнув усе лише наступної миті, коли на кораблі спалахнуло полум'я. І він уже не думав ні про що, не гукав нікого, бо не мав часу: «Сперанца» могла згоріти дотла. Кок схопив у руки весла й щосили наліг на них.

Могли загорітися складені на палубі вітрила, щедро просмолена палуба, тоді згорить усе, ну геть-чисто все корабельне і його власне майно – шаровари, тюрбан, газель… Ісмаїл напружився…

А селище тим часом перетворювалося на попіл. Падали останні колоди, повітря виповнилось димом. Алкалуфи з смолоскипами прокрадалися лісом, оминаючи пожарище, до пірог на березі: це нещастя пробудило їхній мандрівний дух і погнало в дорогу…

Ісмаїл облишив весла і вчепився за трап, перевалившись, мов мішок, із човна. Над парапетом між полум'ям гидко заблищала цівка рушниці, спрямованої на нього. – Назад! Гум-м!

Блек Педро, розпатланий, мокрий, знавіснілий, з осклянілими очима дико скалився до нього.

Голубувате полум'я засліпило Ісмаїлові очі, пострілу він не почув, але щось ударило в ліве плече, і він випустив трап.

Кок схопився правою рукою за борт шлюпки, озирнувся на берег, але не побачив нікого і важко застогнав. Він відчув у лівому плечі важкий і холодний біль, ніби хтось поклав велику крижину, однак його доймав не біль, а власне безсилля.

Кок стріпнув головою, ще раз важко застогнав, пересилив біль і, схопившись обіруч за трап, подерся вгору.

Блек Педро стояв за люком з рушницею в руці.

– Назад! Гум-м!

Ісмаїл схопив рукою багор і кинувся на нього, зневажаючи цівку рушниці. Він і зараз не почув пострілу, не побачив навіть полум'я, бо й так довкола буяв вогонь; тільки відчув, як затріщало коліно, і впав долілиць на люк.

– Кидай рушницю! – гаркнув він за хвилину, підводячись на одній нозі й наставивши багор.

Куля свиснула у нього над вухом, друга обпалила шкіру на шиї, потім його ніби вдарили ковальським молотом – він знову впав.

Блек Педро стріляв, спотикаючись об бухти канатів; руки його тремтіли, сам він був наляканий. Усе життя мріяв мати рушницю, свою, власну, а зараз із жахом бачив, що рушниця не може творити чудес. Чоловік перед ним, червоний від відблисків полум'я і від власної крові, повз до нього, піднявши вгору багор, і якщо остання куля не вкладе його…

Ісмаїл відчув кулю десь у тілі, але не знав де, бо все тіло його було зрешечене, а він повз уперед, гнаний полум'ям, яке тяглося за ним по засмолених щілинах між дошками.

Побачивши його за два кроки від себе, Блек Педро випустив рушницю, сахнувся назад, перечепився через якір і впав горілиць спиною на парапет.

– Не вбивай мене! Гум-м-м! Не вбивай! – він заламав руки на грудях і зробився геть маленький.

Багор уже націлився пронизати його, та Ісмаїл похитнувся, а наступної миті метис зверетенувсь у неймовірному стрибку і звалився через парапет…

Піроги алкалуфів відчалювали від берега, розтягнувшись на воді вервечкою вогнів…

Коли Герасім, Ієремія, Хараламб, мокрі, задихані, піднялися на борт, Ісмаїл на колінах виливав останнє відро на вже погашений вогонь. Пахло димом, горілим деревом, а ще полум'яніла на палубі його власна кров.

Ісмаїл якось вибачливо глянув на товаришів і впав.

Стерновий нагнувся до нього.

– Ісмаїле! Друже мій! – простогнав він, беручи його на руки.

У лісі завиднілися нові вогні. Невдовзі почулися крики, і Хараламб здригнувся, упізнавши їх:

– Наші! Герасіме, я беру шлюпку і йду до них!

Ісмаїл злякався: капітан повертався в найнепідходящий час. Серце, наскільки воно ще було живе в ньому, впало. Він підняв руку й зробив знак стерновому, щоб той нахилився до нього.

– Герасіме… – слова давались йому важко. – Не говорити капітан… – він показав рукою на корму, – не говорити… що я спати на його койка…

Голова його впала на бік, він знепритомнів.

РОЗДІЛ XXXII
ВІДВАЖНИЙ ІСМАЇЛ

«Сперанца» підняла якір одразу ж, тільки-но почало світати. То сям, то там ще диміли хати – усе, що залишилось від селища алкалуфів.

– Пішла намарне наша робота, пане! – пригнічено сказав стерновий.

– Ні, Герасіме, наш труд відродиться. Алкалуфи втекли, розсипались по островах, по лісах і, може, блукатимуть так ще дуже довго. Та коли мине страх, коли їм допече мороз, восени, я певен, вони знову зберуться й почнуть хазяйнувати. Наші сокири залишились у них, а дерева в лісі досить.

І справді, мандрівники, які потім ішли протокою Бігл, бачили на захід від Ушуайї селище з дерев'яними хатами, зведеними у якийсь незвичайний для цих місць спосіб, але ніхто так і не зміг розгадати цієї загадки.

– Запам'ятай, Герасіме, труд наш дасть свої плоди!. – повторив Антон, востаннє глянувши на берег, на гори, за вершинами яких уже не було невідомої території на Вогняній Землі.

Дихав слабенький зюйд-вест, і шхуна з реями на правому борту важко йшла протокою на захід. Аднана сиділа в узголів'ї Ісмаїла, а екіпаж усував збитки, завдані вогнем, – на щастя, це можна було зробити на ходу. Подекуди прогоріли дошки на палубі, згорів тент і мале вітрило, але в них було запасне.

– Ходіть тихше, не гупайте так! – шепотів Герасім.

Усі намагалися ходити навшпиньки, ніхто не гупав, але стерновий для годиться попереджав.

За коліном протоки стояв якийсь вітрильник.

– Гей, на «Сперанці»! – крикнули звідти. – Звідки йдете?

– Ми стояли на якорі тут, у протоці, за три милі звідси.

– А ви не бачили там високого чоловіка? Він висадився учора ввечері і чомусь не повертається.

– Вітрильник його?

– Ні. Мій. Він зафрахтував його на два місяці.

– Гроші вже одержали?

– Так.

– Тоді можете йти. Він просив передати, що сам вас знайде… Ви знаєте Ушуайю?

– Як свої п'ять пальців.

– Там є шпиталь або хоч лікар?

– Спитайте при місії доктора Йозефа. Він хоч і похмурий, але досить тямковитий. У нього є пілюлі, може робити уколи.

До Ушуайї вони прибули аж наступного дня пізно ввечері.

Доктор Йозеф, якого знайшли в мурованій каплиці і привели до недужого, зняв шапку, побожно перехрестився повільними жестами смиренного монаха й підійшов до Ісмаїла.

– Рана в плечі, добре! Зараз подивимось, куля засіла там чи вилетіла через лопатку. Добре, добре! Кість не пошкоджена, добре! Ох, а тут гірше, грудна порожнина продірявлена, куля ввійшла в грудну кістку, але відхилилася вбік, добре, інакше зачепила б серце, – він не харкає кров'ю? – легені цілі, яке щастя! Ага, ось ще одна рана, в лівому коліні… Але що трапилось? Я ще в житті не бачив так подірявленої людини!

Оглянувши коліно, доктор спохмурнів, але тільки на мить, бо вже наступної миті його обличчя знову набуло ясного й благочестивого виразу.

– Чашечка й стегнова кістка розбиті! Ногу треба б відрізати, але не варто…

Капітан запитливо глянув на нього. Доктор показав на небо.

– Він помирає, сину мій! Відходить у царство небесне!

Аднана почала кусати кулаки. Антон зблід і закам'янів.

– Нам залишається зробити те, що примирить його з небом, – вів далі доктор Йозеф. При цих словах він розстебнув медичну торбу і поміж інструментами, баночками й коробочками з пігулками смиренно знайшов те, що потрібне для причастя. Капітан дивився на нього, неспроможний усвідомити, що відбувається.

– Ви лікар чи священик? – спитав він нарешті.

– І те, й друге, сину мій. Коли не можна врятувати тіло, доводиться рятувати душу.

– Не трудіться, отче. Він магометанин.

Доктор Йозеф злякано сахнувся назад, але враз очі його пожвавішали.

– Сину мій, – сказав він, – мій обов'язок спробувати перед смертю навернути раба божого до справжньої віри, щоб для нього відкрилась дорога на небо.

– Що з ногою? – спитав Антон, не дослухаючись до його слів.

– Гангрена…

– Ви не можете ампутувати?

Доктор звів руки до неба.

– У мене для цього нічого нема, – сказав він, показуючи торбу.

– А в місії?

– І в місії нема. Єдиний шпиталь у Пунта-Аренас.

Дощило, ніч була непроглядна, вода в протоці кипіла, мов смола в казані, а до Пунта-Аренас – триста п'ятдесят миль!

– Підняти якір! – наказав капітан.

«Сперанца» пішла вночі крізь дощ. Герасім біля стерна тримався дороги за звуком хвиль, що розбивалися об берег. Решта всі, збившись на носі, вдивлялися до болю в очах у темряву, щоб бачити, чути, відчувати острови, скелі, які чаїлися тут.

Вітер змінювався, він віяв то з одного борту, то з другого, і вони долали десять, двадцять миль за добу. За десять днів не пройшли й чверті дороги. Порятунок був не в Пунта-Аренас (туди вони могли прибути занадто пізно), а в тілі самого Ісмаїла.

У кормовій каюті Антон і Аднана обмінювались тривожними поглядами. Вони щодня перев'язували Ісмаїла, рани заживали, але коліно напухло й зробилося синє. Вони зі страхом усвідомлювали все, що буде.

Невдовзі зникла усмішка в Ісмаїла, а обличчя, донедавна живе, знову почало сіріти. Минув ще один день. Обличчя пораненого вкривалося то холодним, то гарячим потом, тіло почало горіти.

Антон Лупан безнадійно глянув на карту. Гангрени не уникнути, вони не мали ліку проти неї, а до Пунта-Аренас не менше трьох тижнів…

Через день Ісмаїл уже не розмовляв, але вночі Аднана, капітан і Герасім, які були біля нього, почули, що він співає – голосок якийсь тоненький, ніби в дитини, а з заплющених очей котилися сльози, перемішуючись із гарячим потом.

Аднана відвернулась і зайшлася тихим плачем, прикривши обличчя руками. У тиші каюти чулось тільки її схлипування та тоненький голос Ісмаїла, що виспівував газель.

– Герасіме! – постукав в ілюмінатор Хараламб. – Вітер стих!

– А будь воно все прокляте! – лайнувся стерновий. – І це саме тоді, коли ми так поспішаємо!

– Зараз уже однаково, Герасіме! – сказав Антон Лупан. – Марно ми поспішаємо.

– Він помре, пане?

– Не знаю. Кидай якір.

Трохи пізніше капітан вийшов на палубу і схилився на люк. Сіявся дрібний дощ, але Антон не відчував його.

– З ним погано? – спитав хтось.

– Гангрена, лікар не помилився. Нога синіє. Нема іншої ради: її треба відрізати.

Почулося важке зітхання. Мігу застогнав.

«Жінки і діти! – подумав чомусь Антон. – Жінки і діти… Душі у них слабші, але добріші…»

Думки його перемішалися в голові, крізь них напливали одна на одну картини з Стамбула, з Пірея, з Гібралтара, з нинішньої й багатьох інших, давніших доріг.

… Він пригадав один вечір на березі Сакару. У наметі долі на соломі лежав чоловік з розтрощеною ногою. На нього впала залізнична рейка… Чоловік марив і співав, як оце зараз Ісмаїл… За три кілометри повінь знесла старенький дерев'яний місток, поїзди не ходили, і поранений згасав на їхніх очах.

Лікар приплив тоді човном уранці з Везір-хана, він аж падав від утоми, брудний від голови до п'ят, але не можна було втрачати ані хвилини. Лікар випив кави, нервово викурив цигарку, поки кип'ятилися інструменти, і потім перед наметом, просто неба, на двох дошках, поставлених на забиті у землю кілки, відрізав чоловікові ногу трохи вище коліна.

Антон Лупан стояв тоді біля нього, допомагав, зав'язував артерії, щоб виграти час, інакше поранений помер би… Потім він чотири години лежав у кущах, і його всього вивертало…

А через три місяці каліка, повернувшись зі шпиталю, весело привітав його, поплескуючи рукою по дерев'яній нозі: «Я радий вас бачити… Оцю ногу може переїхати й поїзд… Тільки боюсь, що він зійде з рейок, бо дерево тверде!..»

– А хто її відріже, пане? – спитав Герасім, ніби вві сні.

Антон Лупан глибоко вдихнув, згадав усі подробиці тієї операції, побачив наяву руки лікаря, ніби це відбувалося ось тут, перед ним, і сказав:

– Я!

Він повернувся до Ісмаїла, нахилився над ним, узяв його за здорове плече. Відчув гаряче тепло. Поранений важко дихав і бубонів якісь незрозумілі слова.

– Ісмаїле! Ісмаїле, ти мене чуєш?

Недужий здригнувся, розплющив очі:

– Треба висаджуватися на берег?

– Ні. Ми хочемо, щоб ти був здоровий. Але якщо хочеш, щоб усе було добре, треба відрізати ногу!

Ісмаїл пронизливо глянув на капітана, потім груди його опустилися, він заплющив очі й прошепотів:

– Різати!

* * *

Дув ходовий вітер. «Сперанца» йшла на захід під звуки газелі, яку невтомно виспівував м'який і ніжний голос фонографа.

Шість годин тому капітан вийшов на палубу, опустивши плечі, змарнілий на обличчі, заляпаний кров'ю, мов різник, і стомлено впав на мокрий люк. І тоді повіяв східний вітер, сильний і рівний бриз, який обіцяв триматись довго.

Коли піднімали вітрила, Ісмаїл розплющив очі, розгублено глянув довкола, впізнав Аднану і всміхнувся.

– Заспівати газель! – прошепотів він, почувши, як задзвенів якірний ланцюг і «Сперанца» рушила в дорогу.

Усе рушило разом – і вітер, і пісня, і життя в тілі Ісмаїла.

Тепер газель лунала на палубі так, що могла б підняти й мертвого з могили, тільки капітан спав на люкові, а біля голови в нього стояла велика чашка з кавою. Він не чув дзенькоту ланцюга, не чув шуму форштевня, який розрізував хвилі, не чув Ісмаїлової газелі. Вперше після десяти днів і десяти ночей безперервних тривог заснув по-справжньому.

Цей незвичайний кормовий вітер тримався цілий тиждень, даючи їм змогу пройти сто двадцять миль на захід. Звісно, вони могли б зробити й більше, але зараз ішли тільки вдень, бо нікуди не квапились.

Ісмаїл уже не горів, дихав легше, з обличчя зник землистий колір. Рана на відрізаній нозі ще гноїлася, вона ще довго мала гноїтися – тижні, місяці, але той гній уже не підніметься в тіло.

На палубі життя знову стало звичне, чулися сміх, жарти, Негріле гасав, весело гавкаючи на вітер, і, тільки опинившись біля ілюмінатора на кормі та глянувши на Ісмаїла, вгамовувався, ніби розумів, що непристойно здіймати гармидер біля хворого.

Кокові подобався рух угорі, і гавкіт Негріле, і сміх та жарти людей, бо це ж частка його життя.

– Болить, Ісмаїле? – питала Аднана.

Скільки безсонних ночей просиділа вона біля нього! Вона, звичайно, їх і не лічила, але він пам'ятає всі, навіть ті, коли був непритомний…

* * *

Рано-вранці, коли «Сперанца» при ходовому вітрі наближалась до Пунта-Аренас, Антон Лупан спустився в каюту до Ісмаїла. Аднана підвелась і вийшла заварити кави, випрати бинти – у неї багато роботи.

– Як ти себе почуваєш, Ісмаїле?

– Дякувати…

В ілюмінатор заглянув сонячний промінь і впав на обличчя недужого.

– Сьогодні ми тебе поголимо трохи, причепуримо.

– Дякувати…

Та чи йому до гоління, коли допікає інше? І Ісмаїл зважився:

– Нога… віддати акулам?

Капітан хотів був засміятися, але враз відчув, що очі його зволожіли. І відповів майже пошепки:

– Ні, Ісмаїле! Ми відвезли її на берег і там похоронили…

Ісмаїл довго мовчав; йому треба було подолати ще одну перешкоду:

– Зараз я просити щось… – сказав він, ніяково мнучи край простирадла. Зітхнув і показав очима на порожнечу під нею. – Я висаджуватись одна нога тут… А решта висадитись у Стамбул!

Капітан нахилився до нього. Якусь мить дивився йому в вічі.

«Яка ти чудова людина! Така чудова, що й сам не знаєш!»

– Ми тебе не висадимо ніколи, любий мій Ісмаїле! – сказав він, притиснувшись до його змученого обличчя. – Ти на все життя залишишся з нами, а ми все життя будемо тебе шанувати!

Ісмаїл заплющив очі, проковтнув клубок, який стільки часу стояв у нього в горлі, і прошепотів:

– Дякувати!..