Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

ЧАСТИНА ДРУГА
ОСТАННЯ СИРЕНА

РОЗДІЛ VIII
ЗУПИНКА В СТАМБУЛІ

Є кораблі з однією, двома, трьома, п'ятьма і навіть більше щоглами. Звуться вони по-різному у різних країнах, а в назвах часто плутаються навіть мореплавці.

«Сперанца» була шхуною – за кількістю щогл, і за формою вітрил. Вона мала три трикутних вітрила на носі, середнє – на малій щоглі і велике вітрило на другій, трохи вищій за першу, тобто чудове вітрильне оснащення на той час і, може, на всі часи… Це було видно при першому виході в море, а сьогодні, коли вони йшли при іншому вітрові, сильнішому, враження посилювалось.

Антон Лупан спустився в каюту й записав у бортовому журналі, про який моряк не забуває ні в шторм, ні в погожу годину:

«15 липня 1881 року о 9.30 маяк Суліни зник з поля зору. Ідемо на Стамбул, вітер західний, три бали, піднято всі вітрила. На першу вахту заступили Герасім і Крістя Бусуйок…»

Герасім стояв біля стерна, а Крістя Бусуйок був за дозорця на носі, як це робиться на всякому кораблі, коли він іде біля берега чи в відкритому морі.

Кожен на судні займався своєю справою, тільки юнга тинявся по палубі, дивуючись, що ніхто на «Сперанці» не хвилюється в такий час.

А всього лиш за крок від нього, в кубрику, кипіли справжні пристрасті.

– Це ти все наробив! – скреготів зубами Хараламб.

Ієремія сидів край ліжка й чистив свій іржавий мушкет, щиро засмучений, що не може довести його до блиску карабіна, якого йому дав капітан.

– Як же це я міг наробити? У тебе є клепка в голові?

– Ти хоч скажи, як мені виплутатись із цієї халепи?

– Вже все позаду, будь радий, що втік! Ти б краще переодягнувся в морське, бо після обіду доведеться ставати на вахту.

– Хто сказав?

– Герасім. Він начальник команди.

– Отже, хочеш чи не хочеш…

– Братику, – заспокоїв його Ієремія. – Якщо не захочеш бути моряком, ніхто тобі не перешкодить зійти в Стамбулі, знайти там якийсь корабель і повернутися назад.

– І повернусь! Бо я хочу одружитися.

– Хто ж за тебе піде? Чи не бачиш, який ти злидень?

– Еге, була б шия, а ярмо знайдеться!..

– А через тиждень знову дременеш? Хіба ти створений для того, щоб сидіти в клітці і їсти харчі заможного тестя! Ходімо краще з нами, побачиш світу, просвітлиться тобі трохи в голові, бо ж сам казав, що раніше мав розуму не більше, ніж теля. А назбираєш грошей, збудуєш хату та й одружишся з ким захочеш.

– Як же я піду, коли в мене навіть морської книжки нема?

– Капітан видасть її тобі в Стамбулі.

– То ви що, змовились за моєю спиною?

«Сперанца» йшла у відкритому морі подалі від суходолу. Герасім стояв за стерном, пильно тримаючи курс за кутом компаса, визначеним капітаном. Він плавав уже понад двадцять років, пройшов Червоне море від Суецу до Баб-ель-Мандебської протоки, Середземне сходив вздовж і впоперек, кілька разів виходив навіть на Гібралтар, у Біскайську затоку, в Ла-Манш, доходив до Амстердама, але й досі не звик до компаса. Йому легше було тримати курс по сонцю, по зірках, особливо по знаках на суходолі. Усі його колишні капітани при найменшій можливості ходили біля берега, а Антон почував себе спокійніше подалі від нього. І справді, для того, хто знає море, небезпека полягає не в відкритому обширі, а саме біля берега, у чому ми переконаємось.

Із Суліни «Сперанца» взяла курс на зюйд-ост і йшла Ним, поки зник берег за кормою; тоді капітан вказав Герасімові кут, який треба було надалі ретельно дотримувати, це дуже відповідальна справа для кожного стернового. Тому й був Герасім зараз такий похмурий. Одне діло тоді, коли вони вийшли на кілька годин у море, і зовсім інше зараз, коли за компасом треба було відміряти двісті п'ятдесят миль від Суліни через Босфор до Стамбула.

За півгодини капітан вийшов на палубу, кинув погляд на спінену смугу за кормою і сказав стерновому:

– Герасіме, візьми на вест на одну кварту!

Тоді моряки вимірювали кути не в градусах, як сьогодні, бо триста шістдесят ліній на циферблаті компаса, вони вважали, можуть збити з пантелику бідолашного стернового, а корабель під дією вітру все одно ніколи не зможе дотримувати курсу з точністю до одного градуса. Вони поділили шкалу на чотири чверті, за чотирма головними напрямками, а кожна чверть у свою чергу мала вісім кварт, відтак кожна кварта означала одинадцять з чимось градусів.

– А навіщо ми змінили курс, пане? – спитав Мігу Антона, прагнучи одразу вбити двох зайців – нагадати про себе, це раз, а друге – капітан з годину тому обіцяв, що вони разом кидатимуть лот.

– Річ ось у чім, Мігу… – почав Антон Лупан.

З тих пояснень виходило таке: дуже легко провести лінію на карті, з'єднавши Босфор з Суліною, виміряти кут, який утворює цей шлях з будь-яким меридіаном, і дати його стерновому. Але корабля майже неможливо втримати так. Поки його ніс весь час звернений туди, куди вказує компас, вітер і морські течії відносять його вбік, – він дрейфує, як кажуть моряки, – і відтак, незважаючи на всі виміри і на всі зусилля стернового, він прийде в інше місце, а не туди, куди ти прагнеш.

Глянувши на широку смугу за кормою, Антон на око прикинув величину дрейфу і зрозумів, що західний вітер виносить їх у відкрите море, тож якщо зробити поправки, вони замість Босфору опиняться на сході, десь в Анатолії. Капітан, зробивши поправку на дрейф, звелів стерновому змінити курс, і хоч зараз ніс «Сперанци» був звернений на чверть західніше справжньої дороги, капітан був певен, що вони ввійдуть у Босфор саме там, де їм треба.

Ледве він закінчив пояснювати, як з носового люка вийшов набурмосений Хараламб, гупаючи черевиками по східцях.

– Ого-го, який хвацький з вас моряк, дядьку Хараламбе! – вигукнув Мігу, забувши на мить про все інше.

Навіть Герасім біля стерна, хоч який був похмурий, відвів погляд від компаса й осміхнувся у вуса, задоволений появою ще одної людини в екіпажі. Ставний був Хараламб у селянському одязі, але побачили б ви його зараз, у морському!

– Іди-но сюди, Хараламбе, я зроблю з тебе стернового! – гукнув Герасім. – Якщо маєш кебету, це не дуже важко.

Та найбільше радів Антон: він давно вже придивлявся до Хараламба, знав його як доброго корабельного теслю, доброго коваля, працьовитого, дужого, іноді насмішкуватого, а ці якості важко знайти всі разом в одному морякові, то як же тут не дякувати водовозові, який так вчасно нагодився?..

– Пане, ви, здається, казали, що ми будемо кидати отой, як його… – знову почав Мігу своєї.

– Лот, Мігу! Ходімо!

Хіба можна розповідати про мандрівку корабля з минулого століття й не згадати про цей інструмент, який славно відслужив людям десятки й десятки років? Адже йдеться не про лот, яким користуються на сьогоднішніх кораблях, а про давно забутий інструмент: шматок дошки в чверть кола, а повне коло було б завбільшки з колесо до воза. На заокругленні – дірки, наповнені свинцем. До трьох виступів прив'язані три тоненькі швартовні канати, сплетені так, що не могли ні затягнутися, ні розкрутитися, хоч би як ти їх смикав, – і всі три занурювались, мов гусяча лапка, тягнучи за собою ще один швартов завдовжки в кількасот метрів. Все це кидається у воду. Свинець утримує дошку на плаву на одному місці, і вона стоїть непорушно, мов забитий у землю кілок, а канат, до якого він прив'язаний, сковзає за парапет метр за метром.

Щоб зрозуміти все, треба знати те, чого Мігу навчився в Суліні, а саме: один градус, тобто одна триста шістдесята частка меридіана, має 111 кілометрів, а кожна мінута з 60 мінут одного градуса має 1850 метрів – це довжина морської милі, єдина міра довжини, якою користувалися мореплавці і колись, і тепер.

На канаті лота на рівній віддалі робляться вузли, між ними майже 31 метр. Швартов ковзає за борт, а ти лічи вузли й дивись на годинник. Якщо за одну хвилину, наприклад, проходить один вузол, то за цей час корабель теж пройшов майже тридцять один метр, а перемноживши їх на шістдесят, одержимо 1850 метрів, тобто морську милю за годину. Отже, скільки вузлів пробіжить за одну хвилину, скільки миль корабель пройде за одну годину, якщо, певна річ, швидкість не зміниться. Тому, говорячи про швидкість своїх корабелів, моряки називали не милі, а вузли, втім, так вони кажуть і сьогодні, бо моряки, як пригадаємо Герасімові слова, дотримуються традицій твердіше, ніж сухопутні люди.

«Сперанца» ішла із швидкістю шість вузлів, тобто шість миль за годину.

– А навіщо нам знати швидкість, пане? – спитав Мігу, коли вони витягали лот на палубу.

– Якщо знатимемо, скільки миль проходимо за годину, – відповів капітан, – то, вимірявши на карті, можна побачити, де перебуваємо зараз. Отже, я знаю: якщо вітер не вщухне, то о шостій вечора будемо навпроти Констанци. Весь час треба знати, на якій віддалі ти від берега, скільки шляху вже пройшов і скільки залишилось.

Хараламб стояв за дозорця на третій вахті, – це робота легка навіть для того, хто ніколи досі не був моряком. Він став на те саме місце, де зранку стояв плотогон, і дуже пишався дорученою йому справою.

– Ну тепер усе, пане, я його схилив на наш бік! – сказав Ієремія Антонові. – Він уже не зійде на берег у Стамбулі, навіть якщо його братиме за зятя найбагатший турок!

Ієремія вважав, що переконав брата мудрими словами, а Хараламб насправді спокусився морським одягом. Та ще й Герасім прислужився: замість того щоб поставити його мити палубу, як кожного новачка-моряка, він доручив йому стерно, не відходячи, звісно, від нього, і Хараламб цілу годину, чи рівно, чи кривуляючи, а таки вів «Сперанцу».

Десь о пів на шосту вони побачили по правому борту смугу диму з-за горизонту.

– Пароплав іде в Констанцу, – сказав капітан, глянувши на годинник. – Бачиш, Мігу, ми розрахували точно. Давай ще раз виміряємо швидкість. Зараз ти сам кинеш лот…

Надходив вечір, і перший день подорожі непомітно закінчувався. Антон, Герасім та Ісмаїл змінювали один одного щочотири години біля стерна, а Ієремія, Хараламб та Крістя Бусуйок ставали по черзі в дозор. Мігу й Негріле тинялися від одних до других.

Вільні від вахти вечеряли о сьомій. Потім Герасім спустився в трюм, узяв там два великі ліхтарі з товстим склом, один зелений, другий червоний, і повісив на парапет обабіч малої щогли.

– А навіщо, дядьку Герасіме? – спитав Мігу.

– Це позиційні ліхтарі.

Юнга так і став з роззявленим ротом.

– Бачиш, – почав пояснювати йому стерновий, – якщо вночі нам зустрінеться корабель, то по цих ліхтарях він знатиме, куди ми йдемо і як нас обминути. Одразу, коли починає сутеніти, кожен корабель повинен виставити червоний ліхтар по лівому борту, тобто ось тут, а зелений по правому, щоб їх добре було видно спереду. Розумієш?

– Не дуже, – зізнався хлопець.

– Дивись, – провадив далі Герасім, – скажімо, ти стоїш вночі у дозорі і раптом бачиш перед собою червоне світло. Що це означає?

– Звичайно, що це корабель!

– Так. І він іде на тебе носом?

Мігу подумав мить, глянувши на ліхтарі.

– Ні! Якби він ішов носом, то я бачив би обидва. А так означає, що я його бачу збоку.

– Вчись говорити. З борту, а не з боку. А з якого саме борту?

– З лівого! – відповів юнга, знову мить подумавши.

– Так, хлопче! А якщо ти бачиш його з лівого борту, де в нього ніс, тобто куди він іде?

– Ліворуч від мене, тут і говорити нічого.

– Тоді що ти повинен робити, щоб не зіткнутися з ним?

– Що робити? Взяти трохи праворуч.

– Саме так! А з того корабля який борт бачитимуть?

– Ну, якщо я візьму праворуч, то це означає, що я повернувся до нього лівим бортом!

– Добре, хлопче! Тепер ти знаєш призначення ліхтарів. Є таке правило: якщо бачиш зелене там, де і в тебе зелене, або червоне, де і в тебе червоне, тоді тобі нічого не загрожує.

Коли Герасім закінчив пояснювати, дзвін вибив чотири рази, сповіщаючи кінець останньої денної вахти, тепер починалась нічна служба. На палубу вийшов капітан, заповнивши щойно в каюті бортовий журнал.

– Мігу, іди й лягай спати, бо опівночі заступиш у дозор.

Спершу Мігу не повірив власним вухам. Потім, згадавши, що Антон Лупан не з тих, хто обманює людей, почав стрибати на одній нозі на палубі, вигукуючи, мов гайдук.

– Тихше, тут тобі не кошара! – кинув йому стерновий. І, обернувшись до капітана, почухав голову. – Пане, може, негаразд перший раз ставити його вночі. Хай би почав з денної вахти…

– Не журись, Герасіме. Він все одно цілий день був за дозорця… Тільки вважай, Мігу, якщо зараз же не заснеш, то забороню ставати на вахту!

Юнга спустився в каюту, виліз на свою койку, вкрився з головою, стиснув кулаки й невдовзі заснув, бо так звелів капітан.

Опівночі, коли він прийняв пост, усе довкола здавалося йому знайомим, ніби він був дозорцем вічно. Юнга стояв на носі, зіпершись на дерев'яний парапет, втупившись очима вдалину. Місяць підіймався по небу, ховаючись за вітрилами, і море, спершу рудувате, почало сріблитися, було зовсім тихо, тільки хвилі м'яко муркотіли на тисячі голосів. З таємничим шумом форштевень розрізував воду під бугшпритом. М'яко розбивалась об обшивку котрась із хвиль, і вітер підхоплював білий букет бризок, розсіваючи його, мов вологі зірки. Вряди-годи з небесного склепіння зривалася зірочка і, прокресливши чіткий слід, згасала над хвилями. І нічого більше не видно, хоч горизонт був величезний, а море неосяжне.

– Пане, – спитав юнга, кинувшись бігцем по кормі, – а зірки, які падають, це справді душі померлих?

– Ні, Мігу, то падають не зірки, а метеорити, шматочки, що відірвалися від зірок. Швидкість їх така велика, що від тертя об повітря вони спалахують і згоряють. На землю падають дуже рідко, і я досі не чув, щоб хоч один із них завдав кому-небудь шкоди.

Мігу стрепенувся, витріщив очі й злякано метнувся на ніс. Невже зірка впала з неба й не хоче згасати? Хвилі підкидають її, а вона іскріє, жартівливо підморгуючи іншим зіркам, чітко видніючись зліва по бугшприту дедалі яскравіше.

– Пане, що це таке?

Капітан на хвильку облишив стерно й підійшов до парапету.

– Це пароплав. Не бійся, він далеко. Іде, мабуть, на Одесу.

– Дядько Герасім учив мене, як розпізнавати за світлом кораблі, але я, видно, забув, що означає біле світло.

– То Герасім забув тобі сказати, що пароплави, на відміну від вітрильників, мають ще й біле світло на носовій щоглі. А ти запам'ятай це.

– Мігу, – сказав Антон Лупан, – зараз друга година; якщо мої розрахунки правильні, ми вже пройшли сто десять миль і повинні побачити маяк на мисі Калі-акра. Ти вночі зможеш вилізти на щоглу так само, як і вдень?

– Можу, пане!

– Ну, то давай. Тільки пильнуй, не посковзнись, бо я залишусь без дозорця.

За кілька секунд юнга вже був біля хрестовини, а звідти подерся ще вище, аж до клотика.

– Як тут чудово! Бачу блискавку, але звідки вона, коли зараз погожа година?

– То не блискавка, а світло маяка, – задоволено пояснив капітан. – Придивись гарненько і скажи, до скільки ти можеш порахувати між двома спалахами.

Негріле повискував, крутячись навколо щогли.

– До восьми, пане.

– Гаразд, тепер злазь.

– То маяк з Каліакра? – спитав юнга, поправляючи одяг. – Не якийсь інший? Дядько Герасім казав, що на берегах багато маяків.

– Маяки ставлять у небезпечних місцях, на островах, на перешийках, на входах у протоки. Але двох однакових нема, вони зроблені так, що їх не можна сплутати. Вдень їх розпізнаєш за формою, бо одні вищі, другі нижчі, одні металеві, другі кам'яні, всі пофарбовані в різні кольори. Вночі – за світлом. Кожен світиться по-своєму, то рідше, то частіше…

– А моряки звідки знають?

– Вони мають книжку, яка так і зветься «Маяки», і в ній описані всі маяки в світі, там же описані й особливості кожного. Коли я сказав тобі порахувати, то хотів дізнатися, скільки секунд минає між спалахами, хоч я й не сумнівався, що ми біля мису Каліакра…

– А може, я рахував надто швидко? Так можна й помилитися…

– Твоя правда. Тому, коли опиняєшся там, де багато маяків, і боїшся, що можеш їх переплутати, слід користуватися годинником. А тепер ставай у дозор.

О четвертій годині, коли заспаний Ісмаїл вийшов на палубу, обрій почав рожевіти, а вітер уже не дув із колишньою силою. Перш ніж спуститися під палубу, Антон з Мігу кинули лот і побачили, що «Сперанца» робила не більше п'яти вузлів.

Через день Ієремія, Хараламб і Крістя Бусуйок ставали по черзі до стерна під наглядом Герасіма. Мігу був засмучений, що не ставили і його, заспокоївся лиш тоді, коли капітан покликав до себе в каюту й посадив до столу.

– Тримати стерно легше. До цього ти призвичаїшся швидко. Тебе ж я хочу навчити більше, бо хотів би, щоб ти став моїм помічником. Може, колись будеш і капітаном.

І Антон почав грунтовно вчити Мігу.

Через три години навчання Мігу вийшов на палубу геть ошелешений. Гай-гай, стерно можуть тримати всі, навіть мовчакуватий плотогон, але ж ніхто з них не знає, як визначити на карті довжину й широту певної точки!

Потім до вечора Мігу, в голові якого гуло, ніби туди залетів джміль, грався на палубі з Негріле. По двох днях плавання вони обоє почували себе тут, ніби на рідній вулиці.

О восьмій вечора юнга став у дозор разом з Антоном Лупаном.

За першу чверть вахти вони зустріли два пароплави, які йшли з Цареграда. Мігу, побачивши зліва по борту червоні вогні, одразу зрозумів, що можна не турбуватися.

– Пане, – аж тепер здивувався він, підходячи до стерна, – але ж ми не зустріли жодного вітрильника, відколи йдемо!

– При такому вітрі вони не можуть вийти з Босфору, – пояснив Антон. – І вимушені чекати слушнішого часу.

Після вахти юнга виліз на койку і заснув мов убитий. Прокинувся він від крику на палубі.

– Земля! – кричав Ієремія.

Усі кинулись на палубу.

Сонце тільки-тільки випливло з хвиль, і море здавалося полем мишію, що хвилюється під свіжим вітром. Попереду, в ранковому серпанку, виднівся язик землі, освітлюваний навскісним промінням сонця.

– Ми прийшли навіть раніше, – сказав Антон, глянувши на годинник. – Так, вітер посилився, очевидно, в другу вахту.

– А де Босфор, дядьку Герасіме? – спитав Мігу, підходячи до стерна, тримаючи чоботи в руках, бо він так і вискочив на палубу босий.

– Май терпіння, хлопче, ми до нього ще не дійшли. Ану, взуй чоботи! Що ти за моряк?

Капітан подивився в підзорну трубу на рудий берег.

– Ось Анатоль Фенер! – сказав він, показуючи трохи правіше бугшприта. – Ми вийшли не дуже точно. Мабуть, дрейф був сильніший, ніж я думав. Ану, Герасіме, візьми-но на вест на півчверті. Ага, ось і Румель Фенер!

– Що ви кажете, пане, бо я нічого не розумію? – спитав Мігу, заправляючи чоботи під кльош.

– Босфор розділяє Європу й Азію, – пояснював йому Антон, – і турки сидять верхи на ньому, ніби на осідланому віслюку. Розумієш? Європейська частина Туреччини називається Румелія, азіатська – Анатолія. При вході в Босфор є два маяки, ніби очі віслюка, про якого я тобі говорив: один зветься Анатоль, а другий Румель Фенер. Візьми підзорну трубу і сам побачиш.

Антон Лупан спустився в каюту й виніс червоний прапор з білим півмісяцем.

– Це з-під Плевни прапор, пане? – спитав Ієремія.

Капітан поквапливо заспокоїв його, аби в того не виникло войовничих замірів:

– Це мирний прапор. І не надумай продірявити його з мушкета. – Потім звернувся до найменшого члена екіпажу: – Мігу, прикріпи його на вершині щогли!

– Турецький прапор? – здивувався хлопець.

– Так, бо такий порядок. Коли вітрильник або пароплав заходить у води чужої країни, то, крім свого прапора на кормі, треба спереду підняти прапор цієї країни.

Невдовзі стало видно Босфор – спокійний, загадковий і несподівано чистий. Годиною пізніше «Сперанца» йшла зигзагами між берегами Європи й Азії, ніби не знаючи, до якого берега пристати.

Західний берег, освітлений сонцем, стримів високими пагорбами, що збігали до самісінької води, вкриті фіговими деревами, акаціями й платанами, поміж якими то сям, то там весело блищали дерев'яні хатини – білі, жовті, червоні, жовтогарячі. Не вершинах пагорбів паслася черідка віслючків, і добре було видно, як у небі Європи ворушаться їхні довгі вуха. Затінений азіатський берег здавався сумнішим о цій ранковій порі, але якщо придивитись, то й там можна було побачити такі самі високі пагорби з хатинками, розмальованими в усі можливі кольори.

Герасім стояв біля керма байдуже, – Босфор він знав, як власну дружину. Ісмаїл спустився в камбуз готувати їсти, решта всі зібралися на носі, позад свого капітана, озброєного підзорною трубою, і вдивлялися в берег.

Попереду з'явився маленький рейд, амфітеатром здіймалася сила-силенна будинків – одні маленькі, мов коробочки, інші – мов палаци з вежами й терасами, усі розмальовані в веселі кольори.

– Це Терапія, – сказав Антон, – по-грецьки означає здоров'я. І справді, повітря там виліковує дуже багато хвороб, уявних чи справжніх. У Терапії гайнують час багаті турки.

Праворуч відкрилася широка бухта, така сонячна, аж очі сліпило. На її березі іскрилося ще одне містечко, з такими самими веселими будиночками, що губилися між платанами з велетенськими кронами.

– Прибуваємо в Буюк-Дере. Тут ми зупинимось, – сказав капітан. – Готуйтеся кинути якір і спустити вітрила! Гей, Герасіме, на дві чверті праворуч!

Чим далі вони заходили в голубу затоку, тим хвилі Босфору меншали, аж ось вода стала гладенька, мов дзеркало, і чиста, мов сльоза. Перед ними стояло багато вітрильників і баркасів, ніби дрімали на якорях. «Сперанца», діставшись до них, теж кинула якір. Тієї ж миті від берега відчалила шлюпка, за кілька хвилин на палубі з'явилися два турки в чорних штанях, у довгих до колін сюртуках, застебнутих наглухо, у червоних фесках, обидва в окулярах і з щетинистими обличчями.

– Маєте товар для Стамбула? – спитав один.

– Є хворі? – спитав другий.

Один був митник, другий – лікар. Не довіряючи словам капітана, обидва взялися за свої справи. Митник спустився в каюту, перевірив документи на вантаж, а потім заходився нишпорити всюди, ніби шукав, до чого причепитися.

– Треба дати бакшиш! – прошепотів Герасім капітанові.

– Не дам я їм нічого. Вони що, не одержують платні від султана? – відповів той.

Антон не знав, що тоді султанові доводилось дуже скрутно з грішми, він місяцями не видавав платні службовцям, більше того – неспроможний був заплатити навіть проценти по державній позиці.

Поки митник рискав по кораблю, не розуміючи, чому затримуються з бакшишем, лікар зібрав людей на носі, звелів усім роздягнутися до пояса, вивчив Герасімове татуювання, заглянув під повіки, велів кожному роззявити рота.

– Треба дати бакшиш! – знову прошепотів стерновий.

Антон знизав плечима, а побачивши, що гості й досі чекають, показав їм на трап, примовляючи за турецьким звичаєм:

– Ефенді, я дуже вдячний, що ви потрудились прийти сюди. Не смію затримувати на каву, бо вас чекає багато справ.

Обидва чиновники пішли, щось розлючено бурмочучи.

Антон весело усміхнувся і сказав:

– Хлопці, зав'язуйте вітрила, бо, видно з вітру, нікуди ми поки що не підемо, а зійдемо на берег. Ісмаїле, – звернувся він до кока, – якщо хочеш додому, то йди на дебаркадер, там є пароплави…

– Я нікуди не йти! Я стояти, вартувати палуба! – сказав турок, не вдаючись до детальних пояснень.

Герасім підвів шлюпку до тераси, що витяглась, мов дебаркадер; Крістя, який, відколи зайшли в Босфор, не сказав ні слова, а тільки дивився на все довкола, погладжуючи бороду, дістав з-за пояса топірець і загородив його лезо в дошку пристані, почорнілу від часу.

– Наша смерека! – І його голубі очі затяглися смутком.

– Ніби ніде більше в світі смерек нема! – пирхнув Хараламб.

– Є, але нашу я впізнаю будь-де!

– Хлопці, тут ми можемо випити кави й трохи причепуритись, – сказав капітан на пристані, – бо турецькі кав'ярні водночас і перукарні.

І справді, поки принесли каву, перукарі, які ніби тільки й чекали відвідувачів, заходилися їх стригти й голити. За кав'ярнею товклася зграя собак. Побачивши їх, Негріле настовбурчився, але одразу ж збагнув, що не варто зв'язуватися з турецькими родичами, які втратили навіть слід собачої гідності, і тільки презирливо глянув на них.

– Ходімо, я вам покажу платан, якого ви навіть уявити собі не можете! – сказав Антон своїм супутникам.

Вони пішли вгору широкою вулицею і на околиці містечка опинилися під деревом, яке займало півнеба. Стовбур його, високий, мов вежа, з чотири сажні завтовшки, був не суцільний, складався з семи чи восьми переплетених стовбурів. На вимитій дощами землі виднілися вузлуваті корені, покручені, мов гігантські змії, такі товсті, що їх не можна було б охопити руками. Вгорі кожна гілка здавалася величезним деревом, а всі разом вони утворювали справжній ліс. У старому стовбурі виднілися глибокі дупла, мов землянки, посипані рудуватою цвіллю, стінки їхні почорніли від диму. Пастухи приходили сюди переховатися від дощу й розводили погонь у дуплах, цілком байдужі до долі велетня.

– Ого-го, оце дерево! – вигукнув Мігу.

Решта не були спроможні й на таке. Навіть плотогон, який перебачив багато дерев у своєму житті, закам'янів і занімів від подиву.

– І скільки ж років може бути цьому велетню? – спитав Ієремія.

– Якщо вірити легенді, то майже тисяча… Ходімо пообідаємо, хлопці, – запропонував Антон Лупан. – Потім, якщо захочете, прийдемо сюди, посидимо трохи в затінку і навіть зможемо поспати.

Вони спустилися в Буюк-Дере, пообідали в таверні, а потім, як і сказав капітан, повернулись до платана, де лягли всі спати під наглядом Негріле аж до вечора.

Коли вони встали, небо зробилося голубе, мов глибоке море, а Босфор, не потривожений жодною хвилею, здавався здалеку оксамитовою завісою. Накочувалися запаморочливі запахи мирту, важкі хвилі яких залили весь обшир, мов гаряча лава вулкана.

– Ходімо звідси, бо це місце зачароване! – майже перелякано сказав Ієремія.

«Сперанца» підняла якір о четвертій ранку. Вода в протоці перед Терапією підхопила її, мов гірський потік, і жваво понесла на Стамбул.

– Mera реюма! – сказав Герасім від стерна. – Хай би так і несло!

– Що таке мега реюма? – спитав Мігу.

– Велика течія. Тут вода з Чорного моря іде в Мармурове, а трохи далі, у відкритому морі, Мармурове жене свою сюди. Бачиш, хлопче, навіть моря, які, відколи й світу, мають свої постійні береги, не можуть устояти на місці; то чого ж дивуватися, що людська душа не знає спокою? Тільки людина без прагнень чахне там, де сидить, бо моря. закриті для тих, хто не полишає берегів.

Босфор поволі вужчав, аж поки між берегами залишилось не більше тисячі кроків. Тут майже дві з половиною тисячі років тому пройшов Дарій зі своїм воїнством у похід проти скіфів. По мосту, збудованому тут Мандроклом із Самоса, переправив він свою фантастично величезну азіатську кінноту, сімсот тисяч чоловік – з кіньми, верблюдами, слонами… Тут проходили перси, римляни, турки, тут було місце взаємопроникнення континентів. Європа шукала шляхів на схід, Азія – на захід. Сьогодні, через дві з половиною тисячі років, коли не лишилося вже й сліду від мосту, зведеного Мандроклом, Чорне море й Мармурове шумлять так само, намагаючись відняти трохи місця одне в одного.

«Сперанца» швидко йшла вперед, гнана течією, під європейським берегом. На березі великий гурт рибалок, напружуючись, мов коні в шлеях, тягли на канаті човни проти течії, неспроможні перебороти веслами швидкість води.

То сям, то там під берегом стриміли дерев'яні настили на палях, на яких завмерли, мов мумії, рибалки з вудочками або з сітями.

Антон безліч разів ходив Босфором, і щоразу вони здавалися йому дивними створіннями, мов журавлі з людськими обличчями, котрі народжувались у воді і помирали у воді. Він знав, що ці рибалки годинами стояли непорушно, пильнуючи вудочки. Іноді їх охоплювала дрімота, вони засинали, падали у воду й тонули сонні, навіть не побачивши, яка вона з вигляду, смерть.

Далі потяглися безперервною лінією над водою літні палаци великих вельмож – султана, візирів, пашів, міністрів…

«Сперанца» дійшла до пристані Галати, пропливши перед нескінченним рядом пароплавів, баркасів, каїків та вітрильників, що стояли вишикувані по-армійськи – всі кормою в море, носом на берег.

Хоч була тільки сьома ранку, на пристані Галати аж клекотіло від людей, які штовхалися, юрмились, кричали, лаялись майже всіма мовами світу, ніби при спорудженні нової Вавілонської вежі.

Коли «Сперанца» причалила неподалік від митниці, з натовпу, що вирував на пристані, вихопився якийсь чоловік років сорока у червоній фесці, в зелених шароварах і такій же зеленавій, потертій від часу свитині, оздобленій срібними квіточками. Незнайомець, з вигляду вірменин, шанобливо поставився до Негріле: хоч йому кортіло піднятись на палубу «Сперанци», він тільки махав людям на палубі, завбачливо зупинившись за кілька кроків від трапа.

– Що таке, ефенді? – спитав капітан турецькою мовою.

– Я хочу поговорити з ефенді капітаном.

– Я капітан. Прошу на борт.

– Прив'яжіть, будь ласка, собаку, бо він, здається, злий!

– Не турбуйтесь. Якщо ви гарна людина, він вас не зачепить! – відповів замість Антона Герасім.

Повагавшись, чоловік ступив на палубу, боязко зиркаючи на Негріле, а той сів на своє місце на люкові, ладен щомиті показати зуби.

– Я Акоп, Акоп з базару, може, ви чули, – почав гість, підходячи ближче й низько кланяючись щокроку.

– Не чули. А що вас привело до нас?

– Я мав лавки на базарі, торгував килимами й діамантами, але в війну розорився. Ох, ефенді, тепер я бідна людина!

– І що ж ви хочете від нас? Ми теж не багаті. Вірменин ще раз уклонився.

– Я прийшов спитати, чи не могли б ви мене взяти з собою до Пірея. Хочу спробувати почати торгівлю в Афінах, може, там мені поталанить, бо тут неможливо жити бідному вірменину.

Капітан запитливо глянув на стернового. Той м'яко підійшов, заклавши руки в кишені, дивлячись крізь примружені повіки на гостя.

– Пане, а що означає розоритися? Для мене й для таких, як я, розорення – коли нема й гроша на тютюн. Але ж у купців про це свої поняття. Тож скажіть-но, скільки гаманців у вас лишилося?

– Я зможу заплатити, аякже, я чесно заплачу! – відповів вірменин, уникаючи відповіді.

– То чому ж ви жебраєте в нас, а не підете на пароплав?

– На пароплаві багато злодіїв, – швидко почав Акоп. – А при мені є деякі пожитки. Ні, ні, це не цінні речі, так собі, домашнє лахміття – скриня, тюк, кілька мішків. На пароплаві за ними й слід прохолоне, бо тебе запхнуть у каюту, пожитки в трюм і до Пірея так обнишпорять, що залишишся без нічого.

Герасімові цей чоловік видався підозрілим, але не хотілося втрачати й заробітку.

– І скільки ви думаєте заплатити, якщо ми візьмемо вас?

– За себе й за багаж?

– Звичайно. Тільки беріть з собою не весь базар, інакше ми розірвемо угоду.

– Ну, палікаре. Одна скриня, один тюк, зо три мішки… Питаєте, скільки я заплачу? А скільки ви хочете?