Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XXIV
В'ЯЗНИЦІ АРГЕНТІНИ

«Сперанца» прийшла в Буенос-Айрес наступного дня вранці, незадовго перед сходом сонця. Одразу ж, тільки-но перекинули трап, Антон подався в контору порту і, незважаючи на ранню годину, таки розбуркав якогось чиновника. На жаль, у книзі не було й згадки про французьку шхуну під назвою «Есперанса».

Ісмаїл тим часом з наказу Мартіна Стрікленда зійшов на берег і в супроводі Мігу пішов до міста. Як навчив його дивакуватий пасажир, на вулиці Рівадавії знайшов лавку сеньйора Барабала, який торгував найкращим шотландським віскі, купив шістдесят ящиків цього трунку, повантажив на величезний повіз і відправив у порт під наглядом Мігу, а сам пішов трохи пройтися по місту.

– Дядьку Ісмаїле, – сказав юнга, – глядіть не запізнюйтесь, бо ми через годину відпливаємо.

– Ти не сушити собі голови!

Ісмаїл рушив по безкінечній вулиці, зиркаючи з напускною поважністю на рідкісних перехожих та поглядаючи на вітрини. Так і йшов він собі спокійно, аж раптом закам'янів біля однієї вітрини, вуса смикнулися вгору, ніби цеглина торохнула його по голові. Кок протер очі, припав носом до вікна, вщипнув себе за руку, аби переконатись, чи він не спить, потім рвонув на себе двері і кинувся в лавку.

– Сеньйоре, ця штука співати? – спитав Ісмаїл на свій лад по-іспанськи.

– Так, сеньйоре, це фонограф.

– І скільки коштувати?

– П'ять песо, сеньйоре. Але не подумайте, що це дорого, бо й митний збір, і перевезення коштують гроші.

Труба фонографа захиталася перед їсмаїловими очима.

– Кабальєро мене обманути! Шахрай! Але ж він не згадав найважливішого!

– А газель вона співати?.. Газель, Стамбул, султан?

– Ні. Є «Марсельєза», «Танненбаум» і один марш…

– Якщо не мати газель, жаль!

Опинившись на вулиці, Ісмаїл пішов далі. А вулиці тим часом почали залюднюватись, і невдовзі кок «Сперанци» опинився в галасливій юрбі жінок, дітей, чоловіків – іспанців, португальців, італійців, французів, які всі йшли в одному напрямку.

Ісмаїл поплив за цим валом, який вилився по той бік центрального вокзалу на пустир. Стільки людей Ісмаїл бачив тільки на боях биків у Іспанії. Чистий тобі байрам!

Але тут відбувалися бої не биків, а півнів! Кок купив за два сентаво квиток і, протовпившись крізь юрбу, зайшов у круглий намет. Там була посипана піском арена, таку він бачив у цирку.

Дивно, що півнячі бої прийшли не з країни, де живуть люди, гарячі на вдачу, а з країни, де люди лагідні й сумирні, тобто з Англії. І це тим більш дивно, бо півнячі бої почасти кривавіші, аніж найжорстокіша корида: крові в бугая, звісно, більше, ніж у півня, зате ні з чим не можна порівняти лють, затятість, злість, з якою дві живі істоти роздирають одна одну на очах ошаленілих глядачів.

Боротьба тривала, мабуть, давно: наглядачі саме піднімали з арени клубок закривавленого м'яса; здогадатися, що то півень, можна було лише 8 поодиноких р'їн, які стирчали то сям, то там.

Проштовхуючись ліктями, Ісмаїл добувся до балюстради, яка відділяла арену від глядачів, і зупинився між двома кабальєро у чорних жилетах, у розкльошених штанях, підперезаних широкими, оздобленими срібними цвяшками поясами.

Коли наглядачі підмели пух і пір'я, розсипані на піску, на середину арени вийшов якийсь кабальєро, підняв руку, прохаючи тиші, і сказав:

– Сеньйори, починається поєдинок між Нельсоном, півнем його екселенції сера Персі, консула Великобританії в Буенос-Айресі, і Грасією д'Оро, півнем сеньйорити Мікаели-і-Діаз, маркізи де Санта Фе.

Його слова потонули в криках і свисті – так глядачі виказували своє задоволення. Обоє власників підвелися на трибуні, вклонились людям, консул поцілував руку маркізи. Менеджери вийшли, тримаючи півнів у руках, і почали ходити перед балюстрадою, даючи змогу бажаючим вибрати фаворита.

Нельсон – завбільшки з індика, білий, мов перший сніг, тільки червонів гребінь – єдиний символ майбутньої кривавої битви. Побачивши прямо перед собою його хижий дзьоб та орлині кігті, Ісмаїл сахнувся назад.

Грасія д'Оро мав лискуче, ніби вилите з важкого золота, пір'я; в рухах, якими він повертав голову, люто дивлячись по боках, було щось хижацьке, а не граціозне, всупереч його гарному імені.

Потім Ісмаїл бачив, як до півнячих лап, поміж кігтів, прив'язували міцно сплетеними шворками сталеві пластинки – лискучі, гострі й погрозливі, мов лезо ножа.

Поряд, на піску, був маленький круглий ринг, заввишки з чотири долоні, удвічі більший, ніж колесо від воза.

Менеджери присіли з протилежних боків рингу, погладжуючи півнів, і почали їх підбурювати один на одного, не випускаючи з рук, нашіптуючи підбадьорливі слова, ніби заклинали. Нарешті суддя подав знак, і менеджери одночасно випустили півнів у коло.

Грасія д'Оро і Нельсон сплелися в клубок, який закрутився дзигою, війнувши аж на балюстраду заметіллю білого та золотистого пір'я й пуху. Люди, затаївши віддих, неспроможні були нічого роздивитися в цьому вихорі. Аж ось нарешті клубок розпався на два шматки, які вилетіли за коло. Обидва менеджери кинулись кожен до свого півня, щоб поставити на місце. Але – ой лишенько! – тепер Нельсон з білого став червоний, мов пофарбований у червець.

Люди захвилювалися, стискуючи кулаки, почали кричати.

– Три песо за Грасію д'Оро! – видихнув кабальєро ліворуч Ісмаїла.

– Приймається, і ставлю ще три! – відповів другий кабальєро. – Три песо за Нельсона!

Ісмаїл покрутив головою від одного до другого, не розуміючи, що відбувається. Над рингом літало червоне пір'я, а навколо – праворуч, ліворуч, у глибині – укладались парі.

– Десять песо за Грасію д'Оро!

– П'ятнадцять за Нельсона!

А півні тим часом стрибали на рингу, ніби у віялці, кидалися один на одного, лопотіли крильми, били дзьобами, різали сталевими пластинками, намагаючись вирвати пір'я й пустити кров, аж раптом у натовпі розлігся протяжний крик.

Один із бійців, Ісмаїл не розгледів, котрий саме, бо обидва були вже пошарпані й закривавлені до невпізнання, упав край рингу й завмер, тільки очі його дивилися з жахом на ворога, який розгрібав пісок лапами, готуючись востаннє напасти на нього.

– Це ж Нельсон! – вигукнув кабальєро праворуч. – Я програв!

Менеджер маркізи кинувся до Грасії д'Оро і схопив його за крила, тримаючи на місці, а в цей час арбітр, нахилившись до Нельсона, почав повільно рахувати, махаючи рукою, як це робить арбітр у боксі, коли один з бійців падає. Але в півнячих боях правила вимагають рахувати не до дев'яти, а до сорока.

Тридцять секунд арена ревіла від криків, свистів і вигуків. Консул Англії на трибуні дивився на все флегматично, а маркіза де Санта Фе кусала губи, аби не вигукнути від радості.

На тридцять першій секунді Нельсон заплющив очі, витягнув на піску закривавлену шию та так і залишився, аж поки арбітр дорахував до тридцяти восьми. І тоді, коли цього вже ніхто не сподівався, він махнув крильми, протяжно закричав, хрипко й погрозливо – і на тридцять дев'ятій секунді Грасія д'Оро від його удару відлетів аж на балюстраду.

Менеджер маркізи схопив півня й знову кинув його в коло, де почалася ще затятіша, аніж спочатку, бійка, тільки пір'я тепер летіло менше. Не могли взяти гору ні Грасія д'Оро, ні Нельсон.

І майже в цілковитій тиші, в якій чувся тільки ляскіт крил та жалібне кудкудакання двох півнів, раптом пролунав голос Ісмаїла:

– Перемагати Нельсон!

Кабальєро праворуч кивнув головою, напружено вдивляючись на ринг. А той, що ліворуч, нахилився до турка, схопив його за руку й майже погрозливо процідив крізь зуби:

– Парі?

– Парі! – гордовито погодився кок.

– П'ять песо проти Нельсона! Примаєте, сеньйоре?

Навколо них почали товпитись люди:

– Я ставлю три песо. Приймаєте, сеньйоре?

– Приймати!

– А я шість!

– Сеньйоре, я ставлю десять! Приймаєте?

– Приймати!

Поки парі хвилею звалювались на голову Ісмаїла, півні знемогли, сили їхні вичерпалися, вони дедалі нерішучіше кидалися один на одного, аж поки й зупинились на закривавленому піску.

Менеджери кинулись до виснажених бійців, узяли їх на руки й почали підбадьорливо гладити розпанахані гребені. Тим часом помічники принесли новий, наполовину менший ринг і поставили його всередину першого.

– Сеньйори! – вигукнув суддя. – Бій триває!

Нельсон, хоч і показав себе грізним бійцем, цього разу, опинившись дзьоб у дзьоб зі своїм противником, вистрибнув з рингу, потім кинувся вбік, намагаючись сховатися між глядачів. Але Ісмаїл заступив йому дорогу, розкинувши руки вбік, обурено вигукуючи:

– Киш! Ану, назад! Киш!

Менеджер стрибнув йому на допомогу, і Нельсон знову опинився в колі. На якийсь час півні на вузькому рингу знову сплелися в клубок, аж поки Грасія д'Оро впав на пісок.

Поки суддя рахував біля непритомного півня, цирк потонув у грізних вигуках.

– Хто зі мною закладатися? – крикнув Ісмаїл, підкинувши вгору тюрбан.

Тюрбан підлетів аж до стелі, зупинився там на мить, потім упав на пісок. Туркові було не до тюрбана: ще поки той летів угору, Грасія д'Оро несподівано для всіх блискавично стрибнув і впав на голову Нельсона.

Вигук подиву, спантеличення пронизав арену, і в цьому крикові чітко почулися рівномірні удари хижого дзьоба.

Суддя підняв руку:

– Сеньйори, переміг Грасія д'Оро!..

* * *

Над океаном сходило сонце… Miry сумовито йшов до боргової в'язниці. На спині він ніс торбу, в одній руці тримав фонограф, а в другій Негріле на ремені, бо в цьому місті собак можна було водити тільки на ретязях.

Тридцять п'ять кабальєро подали позов до суду на Ніла Ісмаїла Жіфера, матроса зі шхуни «Сперанца», як про це свідчили документи, знайдені при ньому. Тридцять, п'ять позовників вимагали від матроса загалом двісті сімдесят три песо – суми, якої злякався навіть суддя. Сімдесят фунтів стерлінгів, які заплатив їм Мартін Стрікленд за захід у Буенос-Айрес, вистачило заспокоїти лише третину позовників, а більше грошей екіпаж не міг знайти.

Дорога до в'язниці на протилежній окраїні міста, у Бельграно біля іподрому, була довга й звивиста. Але Мігу тривожила не дорога, він тут ходив уже не раз. Серце його розривалося від того, що він ішов прощатися з Ісмаїлом: «Сперанца» сьогодні відчалювала.

Так вирішив учора ввечері Антон Лупан на раді, переконавшись, що далі чекати не можна. Мартін Стрікленд, який заплатив неймовірну суму за захід у Буенос-Айрес, навідріз відмовився дати ще сотню фунтів стерлінгів із тих двохсот п'ятдесяти, які він мав виплатити під кінець подорожі. І ось тепер Мігу простував до в'язниці з пожитками Ісмаїла.

Годиною пізніше юнга й кок стояли один навпроти одного, розділені гратами. Ісмаїл був блідий, з зарослим обличчям, але в його очах плавала готова ось-ось вихопитись усмішка старого шибеника.

– Ви пливти?

Хлопець кивнув головою. Ісмаїл просунув руку поміж ґрат і взяв фонограф.

– Цей мерзотник, судовий виконавець, не захотіти його брати?

– Хотів, але ми сказали, що це ми його купили, а не ви.

– То навіщо ти мені його приносити? Чому не зберегти?

– Усі вирішили повернути його вам, може, вам легше буде…

– Дякувати! Цей виконавець хотіти ще щось узяти?

– Так. Хотів забрати голубі атласні шаровари. Але Аднана сказала, що вони її. Я їх приніс вам у торбі.

– Дякувати Аднана. А хто готувати їсти, вона?

– Вона… Дядьку Ісмаїле, ви не падайте духом! Через шість місяців ми вертатимемось назад і тоді заберемо вас!

– Хто так сказати?

– Усі!

– І капітан?

– Він теж… Ну, я вже піду, бо в обід вирушаємо. Бувайте здорові!

– Ходити здоровий, мій хлопчику!

Мігу повернувся й швидко пішов, боячись, що в нього бризнуть сльози.

Поміж старенькими й низенькими будиночками повівав океанський бриз, у порту перегукувались гудками пароплави… Хлопець не дуже додивлявся, куди йти, бо його вів Негріле, натягуючи за повідок, ніби хотів якомога швидше дістатися додому й позбутися нашийника.

– Гей, Негріле! Що з тобою?

Мігу відчув, як затремтіла мотузка в руці. Собака зупинився на тротуарі й почав гребти землю, принюхуючись до протилежного тротуару. Там ішло багато людей, але до чого, в дідька, він принюхується? Щось там було, адже Негріле не вередував ніколи.

Перед ними був чималенький магазин. Всередині ще ходили люди з бідонами, знадвору фарбували в червоне віконниці й віконні рами, а візники розвантажували бочки й скочували їх у льох.

– Що таке, Негріле? – стурбовано спитав Мігу.

Собака відчув щось усередині лавки, це ясно.

І саме тоді там повз відчинені двері пройшов чоловік, забризканий вапном. Хлопець закліпав очима, стріпнув головою та так і закам'янів, а собака загарчав і рвонувся з повідка…

Наступної миті Мігу вже щодуху мчав у порт, тягнучи за собою Негріле, який рвався назад. Юнга біг, забувши про все, і зупинився аж на палубі «Сперанци» біля Герасіма.

– Ти певен? – спитав стерновий, вислухавши все.

– Певен! Я враз його впізнав, хоч він і поголив вуса!

Герасім стиснув кулаки. В кутику рота з'явилась зла усмішка.

– Добре! Ти потрапиш туди?

– Потраплю! А якби й не втрапив, то Негріле доведе!

Герасім пішов до капітана й почав щось розказувати, показуючи на Негріле та на його господаря.

– А ти певен, Мігу? – спитав і капітан. Юнга, ще й досі захеканий, підійшов ближче.

– Так, пане! Можу покласти руку на вогонь.

– Доведеться відкласти відплиття ще на один день, Герасіме, і все зробити належним чином.

– Можете бути спокійні, капітане! – відповів стерновий, оскалюючись. – Зроблено все буде так, що комар носа не підточить.

Решту дня люди займалися повсякденними справами, а потім дві години сиділи в трюмі й радили раду. Коли вони вийшли з трюму, на місто вже опустились сутінки. Ніхто не вибивав години вахти. На березі засвічувались ліхтарі.

– Ну, ми йдемо, пане! – обізвався Герасім.

– Добре, але дивіться, щоб усе було гаразд.

– Куди вони? – спитала Аднана, побачивши, що йдуть всі, навіть Мігу з Негріле.

– Спробують визволити Ісмаїла, – відповів Антон.

Стерновий разом з людьми пройшли в квартал за залізницею.

– Ось ця вулиця, дядьку Герасіме.

– Ще рано, – сказав Герасім. – Почекаємо, поки розійдуться люди.

Час від часу траплялися перехожі. Наші люди походили трохи сюди-туди, потім зупинилися під парканом. Мігу притримував Негріле, а той гарчав і виривався.

– Отже, він вирішив відкрити магазин! – прошепотів Герасім, намацуючи револьвер у кишені. – Почекаємо ще трохи, хай підуть малярі…

Десь далеко заплакала дитина, і жінка намагалась заспокоїти її, виспівуючи сумним голосом колискову.

– Мігу, – близько півночі прошепотів стерновий, – ти залишишся надворі, а коли ми зайдемо, закладеш штабу на двері, щоб нас ніхто не побачив знадвору.

Хлопець легенько здригнувся, наче від холоду. Негріле, ніби зрозумівши все, спокійно чекав біля нього.

Зачинивши віконниці, господар лавки зайшов усередину, мабуть, погасити світло. Герасім, Ієремія, Крістя Бусуйок і Хараламб пішли за ним так тихенько, що той почув їх аж тоді, коли вони спинились біля заляпаного вапном шинквасу.

– Ще не відкрито, сеньйори! – сказав він, простягаючи руку по одяг на цвяхові. – Приходьте в неділю…

Мігу знадвору поклав металеву штабу на двері й почав прогулюватись то вгору, то вниз.

– Добрий вечір, палікаре! – сказав Герасім по-грецьки, поклавши револьвер на шинквас.

Купець сахнувся назад.

– Це ти, стерновий із «Сперанци»?

– А ти – торговець шлюпками з «Оріона»!

– Господи, ти не помер?

Ще двоє «гостей» мовчки дістали револьвери і поклали їх на стіл, третій погладжував однією рукою скуйовджену бороду, а другою – топірець за поясом.

– Ну, торговцю, тепер ми трохи порахуємось! Отже, тебе занесло з Марселя аж сюди!

– Що ти хочеш? – пробурмотів свіжоспечений купець, ніби нічого не розуміючи.

– Я ж сказав: трохи порахуємось! – Герасім глянув по темних кутках магазину, і очі його наткнулися на металеву шафу. – Ага! – вигукнув він задоволено. – Ти вже придбав сейф, як банкір! Дуже добре!.. Ось що, палікаре, не гайнуймо даремно час, а ти не намагайся виплутатися. Найчесніше було б узяти тебе за барки й відвести до суду, та, бачиш, ми дуже поспішаємо. Отже, поверни нам гроші, а про те, що ти мене підрізав і розбив голову, поговоримо іншим разом. А зараз відчини сейф, я побачу, як ти розпорядився моїм капіталом!

Колишній моряк ще раз перелякано озирнувся довкруг і впав на коліна перед Герасімом:

– Братику, не занапащай! Я сьогодні забрав гроші з банку, завтра маю купити виноградник, у мене вже й папери готові, я заплатив завдаток. Не занапащай!

– Ви бачили таке! – усміхнувся Герасім. – З нього мало корчми, він ще хоче стати виноградарем…

Невдовзі вони рахували гроші на шинквасі, двоє гостей терпляче чекали, а бородань лезом топірця перевіряв дошки столу – смерека, але не така, як у Карпатах…

РОЗДІЛ XXV
МИС ОДИНАДЦЯТИ ТИСЯЧ ДІВЧАТ

– Тепер, Ісмаїле, вибирай собі порт, де ти зійдеш на берег! А на більше від нас не сподівайся!

Так сказав учора Антон Лупан замість того, щоб зрадіти. А хіба так зустрічають людей, коли ті виходять із в'язниці?

«Сперанца» ішла вниз по Ріо де ла Плата, і кок, займаючись своїми справами, здавалося, не розумів нічого, хоча силкувався з усіх сил. Люди зверталися до нього тільки в справах, але кок помітив, що в їхніх очах щось перемінилося. То було чистісіньке презирство!

Згодом, пересвідчившись, що нічого не змінюється ні в їхніх очах, ні в їхній мові, Ісмаїл мовчки почав доскіпуватись, у чому його вина. А коли збагнув причину досади екіпажу, то відчув таку прикрість, що кілька днів нічого не їв, тільки гриз сухарі, аж змарнів і став схожий на пірейського оселедця, бо оселедці в Піреї – найсухіші з усіх оселедців.

15 листопада вони вийшли з Буенос-Айреса при попутному вітрі, другого дня ввечері обігнули з півночі мис Сан-Антоніо і вийшли у відкритий океан.

Антон Лупан вирішив, що вже занадто пізно шукати десь П'єра. Тож найрозумніше іти до Пунта-Аренас без заходу в порти, а там, якщо пощастить, вони наздоженуть «Есперансу».

«Сперанца» пройшла затоку Сан-Матіас, потім затоку Сан-Хорхе аж на південь до Пуерто-Десеадо. В Ісмаїла завмирало серце, коли вони підходили до якогось порту, але, на його щастя, «Сперанца» ніде не кидала якоря.

Оскільки навігаційні інструкції твердять, що морські течії біля берегів Патагонії заважають плаванню кораблів, шхуна тримала курс прямо на південь, віддалившись на шістдесят миль від берега, і таким чином далеко обійшла маленьку затоку Сан-Жулєн, де взимку 1520 року перший мореплавець у цих місцях, благородний португалець Магаллаес, прозваний Магелланом, мав криваву сутичку з екіпажем своєї ескадри, яка розчарувалася, що вони не досягли своєї мети, й збунтувалася.

А мета, тобто перехід в інший океан, в існуванні якого люди Магеллана сумнівалися, була всього за сотню миль на південь від цієї нещасної зупинки.

Життя на борту «Сперанци» минало без змін, лише на обличчях людей кожна паралель, яку вони проходили, додавала поважнішого вигляду. Сонце втрачало силу, і в полудень тіні від щогл ставали дедалі довші. Південний Хрест піднімався щоночі все вище на небесному склепінні.

Ще після мису Трес Пунтас люди почали лягати в трюмі, а вранці, коли виходили вмиватися, відчували, як їх хапають за спини крижані обценьки.

Найдовше витримував холод Негріле, але ввечері другого грудня, коли «Сперанца» пройшла п'ятдесяту паралель і повернула на два градуси на захід, пес, нерішуче покрутившись на палубі, зайшов нарешті у буду, яку Ісмаїл з такою любов'ю змайстрував для нього ще в Суліні.

Та на своє нещастя, Ісмаїл цього не бачив. Крім вахти й тих хвилин, коли прислуговував Мартіну Стрікленду, він сидьма сидів на камбузі й думав свою гірку думу про невідворотне висадження на берег.

Під вечір четвертого грудня дозорець вигукнув:

– Земля!..

Через день «Сперанца» пливла під таким голубим небом, що, здавалося, ніби на ньому ніколи не було хмар. Попереду, на один градус праворуч по курсу, виднівся високий шпиль гори кольору обпаленого заліза. Капітан узяв підзорну трубу і, придивившись до Нього, кивнув:

– Так, це мис Одинадцяти тисяч дівчат! Завтра входимо в Магелланову протоку!

Перш ніж зайшло сонце, ліворуч з туману виплив ще один шпиль, ніби зворотна копія першого. І враз між обома шпилями впала чорна й важка завіса, ніби дівчата, які стерегли вхід до протоки, побачили корабля й почали зводити барикади. Сонце, сідаючи в другому океані, запалило основу цього кордону, і попереду ніби розчахнулися ворота в пекло.

Наступного дня під вечір, коли вони кинули якір у затоці Нерроуз під прихистком чілійського берега, імла розвіялась, відкривши краєвид голгофи…

Двадцять годин підряд шхуна боролась зі штормом, який налетів із зюйд-весту, намагаючись відкинути її назад, в океан. Сонце зійшло ще раз за спиною, в Атлантиці, але за годину зникло в хмарах і відтоді цілий місяць з'являлося лише вряди-годи то в одному краю неба, то в другому, кидало боязкі промені й перелякано тікало.

Двадцять годин треба було «Сперанці», щоб пройти третину градуса й опинитися в затоці, де можна було переночувати.

Море заспокоїлося, упокорене, але позаду Дівчата ще ревли й шаленіли, виливаючи безсилу лють на уламки кораблів, які догнивали на березі.

Краєвид голгофи! Кожна скеля мала свій трофей, свою здобич: розбитий вітрильник, перекинутий пароплав, і ці зловісні віхи позначали шлях аж до обрію вихід в океан.

Попереду, метрів за сто, лежав боком корабель, переламаний навпіл, влігшись кормою на підводну скелю, а носом на берег. Свіжа могила, бо залізо ще ворушилося від кожної хвилі, похитувалась, мов привид, у присмерку, що западав, глухо скреготіла, вибираючи зручніше місце на камінні, щоб заціпеніти й перейти в небуття.

Аднана затремтіла від холоду, а може, від цього довгого й безперервного жалібного скреготу.

Цієї миті жертва корабельної катастрофи з протяжним скреготом ковзнула по скелі й важко перевернулась, підштовхувана хвилею. Люди підвели голови й на кормі побачили напис…

Хтось за них оплатив жорстоке мито, яке вимагають Одинадцять тисяч дівчат при вході в Магелланову протоку.

Скрегіт затих.

На кормі було написано: «Вотан»…