Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XXX
НЕВІДОМА ЗЕМЛЯ

Тепер, коли була оголошена війна між екіпажем «Сперанци» і Мартіном Стріклендом, експедиція через гори зазнала удару, якого не сподівався Антон Лупан. Він думав узяти з собою п'ять чоловік, і Герасіма в тому числі, оскільки той найсильніший, найвідважніший, найрозважливіший і водночас найвідчайдушніший з-поміж усіх, але якраз саме через ці якості його слід залишити на борту, щоб тут була людина, яка могла б зійтися груди в груди з таким небезпечним ворогом, як їхній сусід через річку.

Після тривалих роздумів капітан вирішив залишити Герасімові Ісмаїла, оскільки той більше ходив по морях, аніж по суші, та ще Ієремію й Хараламба.

Хоч би яким дивним могло видатись Антонове рішення, однак він узяв у небезпечну подорож і Аднану. А втім, хто міг сказати, що небезпечніше – іти через гори чи залишатися тут, віч-на-віч з грізним і підступним Мартіном Стріклендом?

Антон уже не чекав П'єра, у нього вже й душа втомилася від тривог, а розум від припущень, які розбивалися одне об одне, і жодне не мало під собою надійної основи. Іноді він думав, що П'єр висадився на берег океану, як це зробив його батько, маючи намір пройти з півдня і вийти до протоки, хоча колись у своїх розмовах вони відкинули цей план. Але якщо його друг вчинив навіть так, то вже давно мав би прийти, якщо… Якщо не загинув і він, як Арнольд Ваян.

На цій дорозі чаїлась якась небезпека, бо загинула перша експедиція, а може, й інші, які намагалися пройти тут.

Але Антон чомусь був певен, що йому все вдасться, тому не відчував ніякої тривоги. Душа його хвилювалася, то правда, але тільки від думки, що після стількох чекань і страждань він нарешті вирушає до невідомої землі.

Антон узяв з собою й Мігу, вісімнадцятирічного хлопця, дужого, мов чоловік у розповні сил.

Залишалося вибрати ще одного, і Антон зупинився на плотогонові, чиє вміння поводитися в лісі було неперевершене.

У жовтні, коли почулися подихи весни, люди почали грунтовно готуватися до походу, зайвий раз перевіряючи все, і 10 жовтня були готові вирушати в гори.

Був звичайний похмурий ранок, зверху сіяла дрібна мжичка, а вершини гір затягнув той самий непроникний туман. Аднана й Мігу, тримаючи поні за вуздечки, чекали на березі. Негріле, якого теж узяли, стояв між ними, дивлячись через річку, прищуливши вуха, і хрипко гарчав. Блек Педро, майже злившись із деревом, стежив за приготуваннями, його й не видно було, але собака відчув, тому й стояв так, наїжившись.

Капітан і Крістя Бусуйок сіли в шлюпку й попрямували до берега.

– Пане!.. – почав стерновий.

– Я знаю, що ти хочеш сказати, Герасіме, – усміхнувся Антон. – Але не турбуйся, ми повернемось за п'ять-шість тижнів… Якщо нас не буде, ти не шукай нас, це все одно марно.

– А тоді, пане?

Обличчя капітана на мить затьмарилось, і він додав тихше, щоб не почули ті, на березі:

– Якщо ми не повернемось за два місяці, піднімай якір і пливи!

– Куди?

– Куди захочеш!

– Та облиште, пане, не беріть собі таких думок у голову, ми неодмінно повернемось! – сказав майже розгнівано плотогон.

І до кінця дня він не зронив більше ані слова. О восьмій годині невеличка експедиція вирушила в дорогу.

Давши волю Негріле, який не хотів триматися їхнього кроку, решта розтяглися вервечкою – попереду Антон, потім Аднана й Мігу, ведучи поні з поклажею, а в кінці мовчазний плотогон. Перед тим, як заглибитися в ліс, кожен ще раз крадькома озирнувся назад, навіть Антон Лупан.

«Сперанца» стояла на якорі, і цієї миті всі відчули, що вони люблять її, мов живу рідну істоту.

Потім дерева за ними зімкнулися, закривши краєвид на берег, і подорожні – четверо людей, собака і двоє коників – залишились самі.

Спершу вони йшли по течії річки вгору, давно знаною дорогою. Підйом був неважкий, нових перешкод не було, окрім тих, які вони знали. Та й далі, три дні підряд, ніщо не заважало їм рухатися. Природа тут була така неуважна, мов той чоловік, що чіпляє величезний замок на вхідні двері, забуваючи замкнути інші.

Під кінець третього дня, обігнувши гору Олівія, вони опинилися біля витоку річки, під горою, вершина якої ховалася в тумані.

Антон Лупан узяв з приладів та інструментів лише барометр-анероїд, компас, термометр, гідрометр та анемометр для визначення сили вітру, вважаючи, що даних, зібраних з їхньою допомогою, буде досить, аби змалювати для науковців обриси невідомої землі. Узяв він з собою і секстант, щоб при потребі визначити місцеперебування за небесними тілами, хоча й не був певен, чи випаде ясна година й він зможе виміряти їхню висоту.

Спали вони в наметі, але доводилося довго шукати більш-менш сухе місце. Поні їм дуже пригодились, бо лише намет з грубого вітрильного полотна важив тридцять кілограмів, і комусь довелось, би його тягти на собі.

Вранці четвертого дня вони покинули Олтець, який вивів їх сюди, і, користуючись компасом, попрямували на схід, піднімаючись схилом цього загадкового піка, що губився в тумані.

Підйом був важкий, ліс почав рідшати, кам'янистий грунт без рослинності ковзав під ногами людей і маленьких коненят.

Невдовзі вони вийшли на наст, який трохи вище перейшов у кригу. Саме тоді згори потягся такий густий туман, що задній не бачив переднього. Це була плавба в невідомість, а не дорога.

О четвертій годині по обіді вони опинилися на вершині. Розрахунки підтвердили, що це найвища точка тут – майже півтори тисячі метрів над рівнем моря.

Але що вони вигадали, вибравшись сюди? Нічого не видно далі десяти кроків, тільки за компасом можна визначити, де океан, а таємнича земля, в серцевину якої вони пройшли, заховалась під туманом, мов під сірими гранітними плитами, і невідомою залишалася й далі.

Капітан звелів ставати постоєм, але в голосі його звучало розчарування. Гаразд, але ж вони ще не переможені! У мішках та у в'юках харчів на шість тижнів. Шість тижнів можна стояти тут, чекаючи ясного дня! І якщо за цей час небо не проясниться хоч на день, на годину, на хвилину, він, Антон Лупан, вимушений буде послати людей вниз. Якщо хочуть, хай повертаються з новими харчами, а ні – то хай залишають його самого тут, у горах, бо він, хоч би там що, мусить розкрити таємницю цієї землі.

Місцина, вкрита кригою й затягнута туманом, була не дуже зручна для довгого постою, але ніхто не бурчав, почувши його рішення. Ліс залишився далеко внизу, дрова, щоб підігріти чай, доводилося носити звідти, і вони розпалювали вогонь тільки раз на день. Дощ не йшов, град не бив, але одяг все одно весь час був мокрий.

Нарешті туман таки порідшав, ніби його розігнала несамовитість Антонових думок, і всі побачили, вперше за стільки тижнів і місяців, голубе небо, колір якого вони вже й забули.

Стало видно схил, яким вони піднялися, частину протоки, а далі, до океану, простягнувшись аж за горизонт, висів, мов біле плато, осяяне сонцем, туман і феєрично іскрився, наче густо посипаний діамантами. Ні, невідома земля не хотіла відкривати таємниці, лишалася й далі загадковою, ховаючись під білим покровом.

Антон закам'яніло дивився на це непорушне плато і згадав слова П'єра, сказані колись, хоч відтоді минуло вже стільки літ: «Там можуть бути ліси, або озера, або гори, або поля, або пустеля, або все це разом, або нічого особливого…»

Що ж тут було?

Після незліченних років готувань, після того, коли пройдено тисячі миль, подолано перешкоди й труднощі, яких не забути, Антон опинився нарешті на краю цієї великої таємниці, але вона ще не звойована, ще не розгадана! Десь під білим покровом, що приховує пустелю, гори, озера чи поля, загинув батько П'єра Ваяна, і його образ ніби пливе по туманах, а тумани гойдають його.

Несподівано велетенська завіса розсунулась і невідома земля на одну-єдину мить відкрилася перед ним, чітко вималювана далеко-далеко, аж ген до океану. Спершу він стояв ошелешений, потім широко розплющив очі, питаючи, чи це йому не сниться і чи справді стоїть тут він, живий капітан «Сперанци», чи, може, тільки його привид.

Невідома земля відкрила свою таємницю, блиснула в несподіваних кольорах – запаморочливих, фантастичних.

І ось що встиг прочитати Антон Лупан за ті секунди.

За кількасот метрів унизу закінчувався іскристий сніг, і там починався буковий ліс, що збігав у діл зеленими й рудуватими хвилями, які мов набігали одна на одну. Біля підніжжя гори видно було сіру сідловину, місце давнього льодовика, який посунувся в долину, вирвавши дерева й проклавши в лісі величну дорогу десятки, а може, й сотні років тому.

Срібно виблискувало кругле озеро і здавалося таким глибоким, таким бездонним у своїй чистоті, ніби воно сягало протилежного кінця землі.

Далі виднілися менші вершини, вкриті снігом, шикувалися на північ, на схід порослі лісом пагорби, за якими виднівся Атлантичний океан.

Далеко на північ виблискували води якоїсь річки. Це, мабуть, Ріо-Гранде, нанесена на карту іншими дослідниками, але на південь виднілася ще одна річка, якої не було на карті. Вона впадала в океан між мисом Пенас та мисом Пабло і за всіма ознаками брала початок там, де зараз були дослідники із «Сперанци».

Ось така вона, невідома земля! Були тут і ліси, і озера, і річки, і гірські вершини, а взагалі, нічого особливого, як казав П'єр Баян. Можна подумати, що для такого відкриття не варто було б гайнувати стільки років і долати таку довгу дорогу!

Але Антон Лупан був задоволений, кажучи таким нейтральним словом, він був задоволений і навіть боявся згадати інше слово, боявся зараз попустити віжки душевним почуттям.

Нічого особливого!

Капітан «Сперанци» загнуздав свої почуття, бо розумів, що він тільки дослідник; тож наступні його дії розгорталися обдумано й розважливо, як і годиться дослідникові.

До вечора йому вдалося зробити панорамну замальовку цього обширу. Він встиг закінчити це саме вчасно, бо одразу із заходом сонця все покрила глибока темрява.

Другого дня на небі з'явилися хмари, але туман не повернувся, і знову до деталей відкрився краєвид, хоча й позбавлений учорашніх приголомшливих кольорів. Тільки-но розвиднилося, маленька експедиція пішла далі.

Озеро внизу – воно єдине зберігало свій колір посеред цієї сірості – було нанесене на карту й охрещене Братеш-Алб, а пік за ним, куди вони прийшли наступного дня перед вечором, одержав назву Клебучет.

Сніг закінчився, вони йшли цілими днями крізь кедрові й букові ліси. Зустрічалися дикі собаки й кішки, іноді борсуки.

Безперечно, навіть кочівники не потикалися сюди, бо ніде не видно було жодного сліду, залишеного людиною. Мимохіть душа аж тремтіла від глибокого хвилювання при думці, що ти перша людина від появи життя на землі у цьому закутку планети, який після сотень, після тисяч років цивілізації залишався нікому невідомий. Цим відшкодовувались і втома, і холод, і довгий шлях аж сюди.

Через тиждень вони вийшли до океану майже при впадінні річки, яку бачили згори. Очевидно, тут висадилась експедиція Арнольда Ваяна, але, певна річ, через стільки років ніде не було видно й сліду…

Через кілька днів вони рушили по течії вгору, навіть не здогадуючись, що почався найважчий відрізок їхнього нелегкого шляху.

Ні Дарвін, ні батько П'єра не мали наміру проходити тут двічі. Дійшовши до океану, Дарвін думав сісти на бриг «Бігл», а Арнольд Ваян послав звідси корабель уперед, щоб чекав у протоці, там, де зараз стояла на якорі «Сперанца».

Антон Лупан з маленьким екіпажем не міг скористатися їхнім планом, корабель не могли привести сюди четверо людей без капітана, – отже, він вимушений був повертатися назад по суші.

За кілька кілометрів у річку, названу по-румунськи Сірет, впадала притока. По дорозі назад Антон вирішив дослідити її русло, щоб відійти якомога далі від першого маршруту й охопити на цій землі якомога більшу територію.

Єдине дуже турбувало його: він помітив, що тут температура набагато вища, ніж на березі протоки, і побоювався, що на північному схилі гір, куди вони мали прийти в середині грудня, передчасно скреснуть крижані річки. Але другої дороги назад не існувало.

Відкрита ними притока виявилась не річкою, а спіненим потоком: він зберігав і тут, на рівнині, силу, з якою мчав із гір. Їм треба було п'ять днів, щоб пройти сорок кілометрів до його витоку. Крони буків височіли, мов склепіння, над водою листя було таке густе, так люто переплетене, що впродовж цілих кілометрів вони не бачили й латки неба, а день тут перетворився в ніч.

Однак у міру того, як вони піднімалися, рев і гнів потоку зменшувались, аж поки він заспокоївся, м'яко стрибаючи з каменя на камінь, а потім зовсім стих, поступившись місцем глибокій тиші.

Дослідники опинились на дні прірви між двома високими стінами з голими вершинами, покритими кригою. І наскільки чистою й мирною була природа на цих заснулих верховинах, настільки хаотичною видавалася вона тут, на дні прірви, де було дивовижне скупчення чудернацьких гірських порід і звалених дерев.

Це гнітюче безгоміння, яке буває лише в безоднях, показувало, що природа може створити, а може і знищити…

Але тут приховувалася ще одна таємниця…

Вони вже збиралися шукати пологіший схил, щоб піднятися на вершину, коли Негріле зненацька почав вити – так жалібно він вив на острові Мусара, де лежали трупи піратів.

Простеживши за його поглядом, Мігу своїм зірким і гарячим оком побачив причину його жалібного виття.

Тут. теж були знаки смерті.

– Пане, дивіться! – вигукнув хлопець.

Аднана скрикнула.

Під стіною прірви виднівся людський череп і переможно щирився над цим хаосом. Серце Антона Лупана знову почало прискорено битися: Вогняна Земля бере мито й людським життям!

– Он ще один! – прошепотів Мігу.

Вони підійшли ближче й побачили ще черепи, потрощені кістки, які лежали на площі в кілька метрів, – це означало, що люди померли одразу.

Переборовши страх, не знаючи, де чатує смерть, Антон нахилився й почав шукати ще якийсь слід, котрий сказав би про загиблих трохи більше, аніж кістки. Безперечно, тут лежать супутники Арнольда Баяна, бо, як він знав, це була єдина експедиція сюди. Але гнилизна знищила все. Залишався тільки метал, та й той наполовину з'їдений іржею, – ніж, револьвер з обрізаною цівкою, ще один ніж, трохи далі ключ, банка консервів; годинник зберігся майже неушкоджений у золотій кришечці – вона вистояла проти нищівної сили років.

Протерши годинник, Антон побачив монограму «Т. С», але вона не могла сказати ім'я власника. Та й не знав він супутників Арнольда Ваяна, втім, це й не мало ніякого значення.

Антонові пальці наткнулися на золотий ланцюжок із хрестиком. З одного боку на ньому було вибито: «Хай береже тебе бог!», а з другого два ініціали. На якусь мить Антонове серце завмерло. Ініціали «А.» і «В.», які читалися чітко, не могли належати комусь іншому. Разом із своїми супутниками тут лежав Арнольд Ваян.

Ось і відкрилася остання таємниця!

Антон Лупан вважав обов'язком ушанувати пам'ять про Арнольда Ваяна і всіх, хто загинув разом з ним.

Вони зібрали рештки загиблих, закопали їх, а зверху поклали великий камінь. Іншого знака вони не могли залишити, не час був вибивати ім'я на ньому, та й важко собі уявити, що хтось із людей може пройти колись сюдою і побачити могилу на дні прірви.

Після обіду маленька експедиція рушила далі, кожен був пригнічений смутком і страхом.

Вийшовши з лісу, вони попрямували до вершини обледенілим схилом, ковзаючись на кожному кроці.

І тут усі побачили, що бідолашні поні не можуть іти далі, бо непідковані.

– Що робити?

– Подякуємо їм за їхню сміливість і відпустимо, хай собі йдуть, куди хочуть! – вирішив капітан. – В'юки вже легкі, нам недалеко йти, винесемо намет і харчі на вершину самі.

– А їх не з'їдять вовки, пане? – злякано спитав Мігу.

– Тут же нема вовків.

– А не помруть від голоду?

– Вони знайдуть собі поживу на рівнині біля океану.

Хоч і жаль було розлучатися з цими добрими й мудрими тваринами, але нічого не вдієш…

За кілька годин, уже майже біля вершини, Антон раптом помітив, що вони не піднімаються, а спускаються разом з кригою.

Те, що непокоїло його ще на березі океану, сталося! Вони потрапили на одну з велетенських крижаних рік, які, зрушивши, ідуть не повільно, як льодовик, а зі швидкістю води, що вирвалася з запертя. Відтанувши у своєму ложі навесні, ріка зривається й летить униз зі швидкістю космічного тіла, прагнучи, розтрощити всі закони всесвіту і самій вирішити свою долю. Коли рушає ця біла брила вагою в мільйони тонн, що розкинулась на багато кілометрів, то зупинити її вже не може ніщо. Рушає вона поволі, але невпинно, мов гігантський корабель, форштевень якого знищує все, що трапляється на дорозі. На глибині десятків метрів чується глухий скрип роздертої землі, вилущених скель. Далеко внизу ліс починає хвилюватися, потім дерева падають, ніби підтяті велетенською сокирою. Ніс гігантського корабля брутально розкидає їх, дорога його велична.

Зненацька внизу щось тріснуло, ніби репнула земля й затремтіло небо, десь далеко в долині звалився в прірву крижаний форштевень, примноживши хаос у прірві.

– Ось як загинули бідолашні люди! – сказав Антон Лупан, здригнувшись.

– Та воно й зараз хтозна-як буде! – додав плотогон, бачачи, що вони сунуться разом з кригою.

До прірви було ще, може, з півтора кілометра, небезпека здавалася далекою, але ніхто не знав, скільки треба йти впоперек по цій слизькій масі, щоб знайти край.

Ніхто не міг здогадатися, де закінчується крига й починається земля; отож вони подалися праворуч навмання, хоч, може, до порятунку було ближче ліворуч. Уже смеркло, але вони повинні йти, ковзаючись, збиваючи руки об крижані гостряки, орієнтуючись лише за туркотом криги, що звалювалась у прірву, і гуркіт той чувся щораз ближче.

Це були важкі години, втома перемішалася зі страхом, але нарешті тріск криги під ногами сповістив наближення землі. Крижана лава, тручись об непорушну землю, виповнила нічну пітьму скрипом, ревом і завиванням.

Другого дня під вечір вони були на вершині піка, яким піднялися перший раз, і капітан назвав його піком Ваяна, на пам'ять про людей трьох поколінь, які мріяли прибути сюди, але не змогли.

Унизу видно було протоку і «Сперанцу» на якорі, тільки село алкалуфів ховалося під деревами. Хоча вниз вони могли дістатися за кілька годин, Антон Лупан вирішив переночувати тут. Звідси знайома сьогодні земля відкривалася ще раз, показавшись Антонові так, як він побачив її вперше й зобразив на панорамному малюнку. Так, на сьогодні він не тільки замалював її, він пройшов її ногами, наніс на карту, зібрав рослини, зразки порід, заповнив зошит даними й спостереженнями, які перешле географічному товариству і таким чином виконає свій обов'язок до кінця.

За п'ять тижнів він пройшов зі своїми людьми по недосліджених місцях понад чотириста кілометрів, охопивши поглядом, якщо й не ступив ногою, майже весь обшир між 67-м і 68-м західними меридіанами, між 54-ю і 55-ю паралелями, тобто ту частину Вогняної Землі, про яку люди не мали досі найменшого уявлення.

І цього вечора, завершуючи свій шлях, Антон Лупан знову думав про П'єра Ваяна, про його невідому долю, і йому знову спливли на думку колишні слова друга. Він не знайшов нічого особливого на тій землі, край якої стояв зараз, але найважливіше те, що з карти зникла ще одна біла пляма!

І ще одна радість була в капітана «Сперанци»: там, унизу, стояло селище, перша ознака цивілізації. Йому з екіпажем удалося зробити життя алкалуфів трохи людянішим.

Крістя Бусуйок і Мігу поставили намет, потім розпалили вогнище, всі сіли вечеряти.

Тим часом ніч глибшала, зі сходу погрозливо насували дощові хмари, зорі, ледве-ледве з'явившись, зникали одна по одній, злякано зиркаючи на людей. Повітря в горах було холодне, але всі вже звикли і до холоду, і до вільгості.

І Антон Лупан сидів, спершись спиною об скелю, й дивився на зорі. Аднана сиділа поряд, теж втопивши погляд у темряву, яка дедалі густішала.

– Дивись! – дівчина враз здригнулась, ніби злякалася.

– Що таке?

– Упала зірка й блукає в лісі!

По той бік протоки видно було блимаюче світло у лісі, воно гойдалося, гублячись на мить, щоб з'явитися в іншому місці.

– Це не зірка, а вогонь, – сказав Антон і підвівся, охоплений неспокоєм. – Не наробив би він лиха.

І якщо аж звідси видно було, що вогонь ріже темряву дуже швидко, то це означало, що людина, яка його несла, не йшла, не бігла, а летіла стрімголов. Підійшли Крістя Бусуйок і Мігу.

Досягнувши краю лісу, смолоскип повагався якусь мить, потім почав загрозливо хитатись, розсипаючи іскри, мов зоряний дощ, і враз від нього спалахнув новий вогонь, перетворившись у велике полум'я.

Антона Лупана ніби різонуло кинджалом по серцю.

– Вони підпалили село! Збирайте намет і ходімо!

Здалеку годі було роздивитися, що горять не хати алкалуфів, а будиночок Мартіна Стрікленда.