Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XXI
ПЛАЧ ПЛОТОГОНА

Весь екіпаж заціпенів на палубі, дивлячись помертвілими очима на порожні бочки. Ніхто не міг збагнути, як це сталося, і тільки уявляли собі, що в божевільному танці урагану, коли хитавиця кидала їх від одного борту до другого і вони бились об щогли, об парапет, об бочки, прикріплені до палуби, хтось із них зачепився ногою чи плечем об чоп, вирвав його, навіть не помітивши й не відчувши, як питна вода перемішується з дощовою.

:– Подивіться, скільки води залишилось нижче чопів і зберіть її всю! – розпорядився капітан, силкуючись приховати тривогу.

Нижче чопів могло залишитись ще багато води, та, на нещастя, під час хитавиці вона майже вся вихлюпалась. Люди відв'язали бочки і, пильнуючи не пролити жодної краплі, вилили все у відра. Вдалося зібрати майже сорок літрів.

А капітан тим часом зробив підрахунки й занепокоєно побачив, що під час урагану, незважаючи на всі зусилля триматися курсу зюйд-вест, «Сперанца» відхилилась на п'ятдесят миль від морського шляху. Увечері 20 вересня корабель був у точці з координатами 4° північної широти і майже 23° західної довготи, тобто практично вони не мали шансів зустріти кого-небудь. Навігаційні інструкції передбачали для цих місць тривалі штилі. На щастя, тут передбачалися часті затяжні зливи; отже, можна було б поповнити запаси води. Але передбачення навігаційних інструкцій не завжди сповнюються, особливо тоді, коли вони потрібні!

Становище було загрозливе. Антон зібрав екіпаж і сказав:

– Хлопці, нас чекає важке випробування. У нас сорок літрів води, а дорога може тривати двадцять днів. Якщо піде дощ або зустрінемо пароплав, то буде добре. Але ми не повинні покладатися на це. Ми щойно пройшли через важке випробування. Герасім та Ісмаїл, моряки з дитинства, можуть підтвердити, що подібні урагани зустрічаються не щодня. Корабель, як бачите, не підвів нас, і ви самі поводились хоробро. Треба ще раз показати відвагу й вийти переможцями. – Капітан глянув на людей і рішуче додав: – Я не приховую, що воно набагато важче, ніж перше.

– Ми готові до всього, пане! – сказав Ієремія.

– Добре! Треба буде розподілити воду так, щоб вистачило на двадцять днів. Від цих пір норма води – одна склянка на день для кожного. Я можу покладатися на вашу силу волі, чи краще заховати воду?

Люди здивовано перезирнулись.

– Як же це так, пане? – спитав Ієремія. – Хіба ми будемо красти один в одного воду?

– Гаразд! Але коли почне мучити спрага, спокуса стане великою!

– Ми терпітимемо, скільки зможемо, а коли не буде іншої ради, то прийдемо і скажемо: «Треба сховати воду, бо інакше…»

Усі засміялись. Але вони ще не знали, які жахливі страждання чекають їх.

Наступного дня вітер, який ще віяв цілу ніч після урагану, вщух, і годині о десятій почала даватися взнаки спека. Люди одержали свою пайку води, і кожен сів на палубі, нерішуче роздумуючи: випити її зараз чи в обід? Випити всю одразу чи маленькими ковточками, щоб якомога довше було змочене горло?

– Будь що буде, – сказав Хараламб. – Навіщо отак мучитись? – І вихилив склянку.

– Друга не дати! – докірливо глянув на нього Ісмаїл.

– А мені й не треба! Правду кажучи, я зовсім не відчуваю спраги. Випив просто так.

І Герасім вилив свою склянку в бідончик, який причепив до щогли, у затінку під тентом, натягнутим над палубою. Побачивши це, інші зробили так само, бо бідончик був у кожного.

Поки що боротьба із спрагою здавалася грою.

Одразу по обіді, коли за вітром пропав і слід і океан задрімав, молочний при світі екваторіального сонця, кожен почав дивитися на бідончик жадливо.

– Гей, Ісмаїле, – сказав Хараламб, криво усміхаючись, – дивись, щоб я часом не застав тебе біля крана! Бо хоч воду й доручено тобі, це не означає, що ти можеш пити, скільки хочеш.

Кок почервонів. Хараламб не хотів його образити, він сказав просто так, жаліючи, що сам випив усю воду одразу, навіть не відчувши її смаку.

Час після. обіду минув досить легко, а коли настав вечір і небо охололо, люди здавалися жвавими й довірливими.

– Та гаразд, минеться й це. Я думав, буде важче.

Другого дня вони побачили смугу диму на норд-норд-ості.

– Пароплав! – закричав дозорець, ніби прокинувшись зі сну.

Усі кинулись до парапету. Антон схопив підзорну трубу.

– Так, пароплав! Якщо він нас помітить, ми врятовані! Можна сказати, що нам пощастило.

Через кілька годин, які минули в тривозі, на горизонті чітко, хоч і дуже далеко вирізьбився корпус корабля, що йшов курсом на зюйд-вест.

– Треба подати йому сигнал, – сказав капітан. – Бо інакше він нас не помітить і піде своєю дорогою.

Герасім узяв планку, прив'язав до неї жмут клоччя і вмочив у смолу, розчинену у нафті.

– Мігу, візьми оце, піднімись на клотик і запали.

За кілька хвилин юнга, тримаючись однією рукою за вершечок щогли, другою розмахував у повітрі палаючим смолоскипом, який густо й чорно димів. А люди на палубі стріляли залпами з рушниць. Капітан сподівався, що в океанській тиші постріли чутно до горизонту. І справді, чи то їх почули, чи побачили, за півгодини пароплав змінив курс і попрямував до «Сперанци».

– Іде! Тепер ми врятовані! – раділи люди. – Врятовані!

– Тепер я питиму воду відрами, – сказав Хараламб. – Гей, Ісмаїле, дай-но мені завдаток, бо мене мучить спрага.

– Не дати!. – передбачливо запротивився кок. – Поки не бачити бочка повна, не дати й краплі!

Рятівний корабель наближався повільно. Це було старе судно, колись трищоглове, на яке поставили машини. Замість середньої щогли височіла труба, звідки валував густий дим. У підзорну трубу на ньому видно було німецький прапор, але лише через дві години вони змогли прочитати назву – «Вотан», виписану білими літерами на носі. Трохи згодом, коли пароплав, молотячи воду лопатями, підійшов ближче, люди на палубі «Сперанци» побачили капітана, присадкуватого кремезного чоловіка. Він перехилився через парапет на юті з мегафоном.

– Хто ви такі? Що хочете?

Антон, за браком мегафона, приклав долоні до рота й закричав по-німецьки:

– Шхуна «Сперанца» з Суліни, Румунія. Ми втратили весь запас води. Ви можете дати нам бочку?

Капітан пароплава нахилився до переговорної труби, щось сказав, лопаті одразу ж почали крутитися повільніше, а кількома хвилинами пізніше обидва судна стояли борт біля борту посеред пустельного океану.

– Капітане, ідіть сюди! – гукнув з юта присадкуватий чоловік.

Матрос перекинув мотузяний трап через борт, і за хвилину Антон опинився на борту чорного від кіптяви «Вотана». Задимлене тут було все – щогли, зав'язані вітрила, стерно, люди. На вгодованому обличчі капітана піт стікав звивистими смужками, прокладаючи світлі доріжки на підборідді, а звідти на шию, під почорнілу куртку.

– Мене звати Петер Шмідт, – сказав капітан, подаючи Антонові руку. – Ви звідки йдете?

– З Гібралтара в Пернамбуко.

– І як же ви вирушили в довгу дорогу без води?

– У нас було тисяча шістсот літрів, але ми потрапили в ураган, і випадково були вибиті чопи в бочках.

– Дивний випадок!..

– Пане, – засміявся Антон Лупан, – видно, ви зазнали багато лиха, якщо такий підозріливий!

Капітан пароплава глянув на нього, потім сказав не дуже привітно:

– Гаразд, я дам вам двісті літрів, хоча…

Цієї миті двері каюти під ютом прочинились і на палубу вийшов якийсь заспаний велетень, витираючи долонею піт на шиї.

– Що таке, Петере? – спитав він. – Чому ми зупинилися?

– Та ось румунська шхуна, – догідливо відповів капітан. – Просять води.

Чоловік піднявся на ют і зупинився перед Антоном, не подавши руки й непривітно дивлячись на нього.

– Куди ви йдете? – спитав він, просвердлюючи його очима.

– Я вже сказав про це капітанові.

– Він тільки капітан, а хазяїн я!

Антон Лупан опанував себе:

– Оскільки доля екіпажу в небезпеці, я вимушений підкоритися вам, пане. Ми йдемо з Гібралтара в Пернамбуко, а звідти до Магелланової протоки.

Велетень докірливо глянув на свого капітана, ніби хотів сказати: «Бачив, Петере?», а вголос спитав, презирливо усміхаючись:

– По золото?

– Ні, пане, ми моряки.

– А що ж вам шукати на Вогняній Землі?

– Ми хочемо дослідити невідому землю між протокою Бігл і океаном…

– Бачиш, Петере! – кинув велетень капітанові. Потім обернувся до Антона: – І що ви хочете від нас? Води?.. Не дам!

– Я не можу вас присилувати, пане, але вимушений сказати, що в небезпеці життя семи людей.

Капітан пароплава стояв поряд, опустивши очі. Велетень ощирився, взявся в боки і, дивлячись на Антона примруженими очима, відповів тихо, крізь зуби:

– Тим краще! Здохніть усі тут! Буде менше на Вогняній Землі!

– Пане, прошу повірити мені! Ви йдете туди по золото, а ми шукаємо інше. Ми тільки хочемо дослідити невідому землю…

– Досить! Не дам!

Капітан «Сперанци» раптом із жахом уявив небезпеку, яка нависла над екіпажем, і, переступивши через власне серце, хотів благати милості, але раніше, ніж спромігся вимовити слово, прочитав відповідь у безжальних очах чоловіка, що стояв перед ним. Антон ошелешено спускався по мотузяному трапу, відчуваючи, як усе хитається довкола нього. Це неймовірно: сімом людям загрожувала смерть від спраги посеред океану, а людина, яка могла б урятувати їх, відмовилась це зробити.

Пароплав дав гудок, під палубою зашуміли важкі машини. Велетень стояв, зіпершись на парапет, і на його закам'янілому обличчі читалося непохитне рішення.

Наступної миті, гнаний останньою надією, єдиною рятівною думкою, капітан «Сперанци» метнувся до Мартіна Стрікленда. Якщо чоловік з «Вотана» – золотошукач, може, пасажир шхуни знає його, може, вони хоч чули один про одного, а коли й ні, то, може, поговорять інакше, своєю мовою, якою подібні люди можуть розумітися в певні хвилини життя, хоч би як вони конкурували.

– Пане, ходіть на палубу!

– Ми прибули? – Мартін Стрікленд розплющив очі.

– Ні! Ми посеред океану, і в нас нема питної води. Ідіть нагору: там пароплав, вони можуть нам допомогти, але не хочуть. Може, ви порозумієтесь із ними.

– Мені не потрібна вода. Я п'ю віскі.

Антон уже не міг стриматись. Він кинувся на нього, кров бухнула йому в обличчя, і він схопив його за барки:

– Чи ти не розумієш, негіднику, що коли ми помремо, то й тобі кінець тут, посеред океану? – І він кинув Мартіна Стрікленда у двері, мов тюк.

– Ну, ти мені заплатиш за це! – гаркнув Мартін Стрікленд на палубі.

Велетень на «Вотані» витріщив очі і скрикнув, блискавичним рухом вихоплюючи з кишені револьвер:

– Кларк Норман! Я знайшов тебе!

Мартін Стрікленд підвів очі, впізнав його і зблід.

– Шлімбах! – скрикнув він, кинувши руку до кишені.

Але не встиг вихопити револьвер, як Шлімбах випустив три кулі підряд. Капітан пароплава метнувся до нього й схопив за плечі, силкуючись відірвати від парапету. Мартін Стрікленд із спотвореним гримасою обличчям сховався за щоглу, дістав револьвер, прицілився і тої ж миті, коли Антон Лупан метнувся вибити в нього зброю, натиснув на спуск. Куля впилася в парапет пароплава.

Шлімбах заревів, смикнувся з рук капітана й перехилився через балюстраду в витягнутим револьвером. У повітрі над обома палубами засвистіли кулі. Почувся дзенькіт розбитого скла, велетень зарепетував:

– Дослідники! Невідома земля!.. Бачив, Петере, кого ти хотів урятувати?

Антон таки схопив Мартіна Стрікленда за руку і, крутнувши її, повалив його долі.

– Досить! – крикнув він до Шлімбаха. – Якщо маєте що ділити, то з'ясовуйте це між собою, а не наражайте на небезпеку інших!

На «Вотані» кілька моряків разом з капітаном вгамували розперезаного велетня.

– Я чекаю тебе в Пунта-Аренас! – репетував той, метаючись у їхніх руках. – Чуєш, Нормане? Готуй шкуру, я її продірявлю, якщо тебе не з'їдять тут риби.

– Чекай, Шлімбах! Я давно хочу зустрітися з тобою! – крикнув у відповідь Мартін Стрікленд.

Пароплав дав довгий гудок, щоб перекрити голоси. Гуркіт машин подужчав, лопаті жвавіше замолотили воду. Шлімбах уже нічого не міг почути, але Мартін Стрікленд з спотвореним обличчям, з скляними очима кричав і далі, поки його тягли до каюти:

– Я відплачу тобі за все! Чекай, я в боргу не залишусь!..

«Вотан» важко віддалявся на зюйд-вест, залишаючи над водою важку смугу диму.

У сутінках пароплав зник за горизонтом, згодом розвіявся й дим. «Сперанца» залишилась самотня серед пустельного океану.

* * *

На четвертий день спрага почала доймати людей нестерпно. Вони терпіли її без нарікань, майже в усіх почало розпухати горло, аж важко було їсти. Кожен ковток завдавав стільки мук, що легше було «не їсти, а терпіти, крім спраги, ще й голод.

Зморені екваторіальним сонцем, яке опівдні висіло над головою, виснажені, бо слабкість висотала їхні сили, люди тинялись, мов тіні, спускалися в каюти, шукаючи місця, Де б сховатися від спеки, але під палубою було ще задушливіше.

І після якоїсь години мук вони знову повертались на палубу й марно виливали один одному на голови відра забортної води. У перші хвилини їм ставало легше, а потім муки починалися знову, ще нестерпніші.

І щоб їм було ще гнітючіше, а майбутнє стало безпросвітнішим, довкола корабля почали роїтися акули, ніби відчуваючи наближення бенкету.

Минали дні, пропечені спекою, зрідка схоплювались короткі спалахи вітру, але на горизонті не видно було порятунку. Часом вони бачили якусь імлу, але марно сподівались, що то дощові хмари або пароплав. Ісмаїл пильно оберігав воду, хоч ніхто жодного разу не намагався випросити більше, ніж належало понад встановлену норму. На жаль, навіть її вже майже не можна було пити. Вода від спеки застоялась, стала затхлою, рудою, набула кольору й запаху гнилого болота.

Негріле теж мучився разом з людьми. Простягнувшись на палубі під оманливою тінню тенту, він важко дихав, іноді зводив очі її лагідно дивився на людей, ніби хотів сказати, щоб вони не переймались його стражданням. Час від часу хтось зласкавлювався над бідолахою й виливав на нього відро води. Собака задоволено скавчав, а очі ставали промовистіші, ніж людські слова.

Одного разу Негріле став біля парапету, болісно заскавчав і затремтів, мов від холоду.

Мігу підійшов і став біля нього на коліно.

– Що, Негріле, що, мій любий? Тобі важко? Потерпи, ось виплутаємося ми з цієї халепи, і я тобі принесу повне відро води!

– Дай йому спокій, хлопче, та й сам себе не муч! – докірливо кинув хтось хрипким голосом.

Мігу підвівся, ладен розплакатися. Потім, щось надумавшись, пішов до Ісмаїла.

– Дядьку Ісмаїле, дайте, будь ласка, мою завтрашню порцію води, бо помре собака, а я клянусь, що для себе не попрошу!

Негріле глянув йому вслід, глянув на океан, ступив крок назад, затремтів, гребонув палубу кігтями і враз, перш ніж хтось устиг його зупинити, метнувся через парапет.

Люди кинулись до борту, забувши про спрагу й про втому.

Собака жадібно пірнув у хвилі, але за мить підняв голову вгору, злякано й спантеличено випльовуючи солону океанську воду. Але це купання все одно видалось йому приємним, бо він почав швидко й весело плавати, віддаляючись від корабля.

– Негріле!.. Назад!.. – закричав Мігу.

Раптом, уже метрів за п'ятдесят від корабля, Негріле різко повернув і метнувся назад зі швидкістю касатки.

Видно було тільки його голову й чорний хвіст, що розпластався на хвилях, мов спина якоїсь океанської тварини.

Позад Негріле з'явилась якась сіра тінь, а за нею метнулися з десяток інших.

– Дядечку Ієреміє, врятуйте його!

Перша акула була вже за кілька метрів від Негріле, коли Ієремія спокійно, як це вмів тільки він, вистрілив. Сіра спина зметнулась, бризнувши краплями води й крові. Кілька акул, що мчали ззаду, зникли в глибині, майнувши хвостами над хвилями.

– Стріляйте, дядечку Ієреміє, дивіться, вони ж схоплять його!

Ієремія вистрілив ще раз, перелякавши акул, які почали метушитися довкруг плями крові. Негріле швидко плив, прищуливши вуха, ніби його гнав не страх, а радість.

– Ви тільки гляньте на нього, чортяку, він, здається, сміється! – сказав Ієремія, прицілюючись у третю акулу.

– Викинути трап! – наказав капітан. – Хай хтось спуститься й схопить його.

Герасім і плотогон кинулись до борту, але їх випередив Мігу:

– Дозвольте мені, дядьку Герасіме!

– Не можна, хлопче, це небезпечно!

– Але ж це мій собака!

Собака був уже метрів за двадцять, Мігу завис над водою, тримаючись однією рукою за трап, а другою готовий схопити пса за загривок, коли раптом з'явилися ще дві зграї акул – одна праворуч, друга ліворуч.

– Пане, беріться за тих, що зліва, а решту залиште мені! – крикнув Ієремія, піднімаючи мушкет.

Два постріли гримнули одночасно, по воді розпливлися криваві плями. Живі акули вдарили хвостами, шукаючи своїх убитих родичів. Негріле підстрибнув у воді, тої ж миті тремтячі пальці хлопця схопили його за шкіру. І тут почувся голос Антона:

– Стережись, Мігу!

У воді метрів за п'ять від трапа блиснула спина однієї акули. Їй треба було зробити тільки стрибок, щоб потягнути в глибини і Мігу, і Негріле.

Хлопець повернув голову, побачив небезпеку за крок від себе, напружив усі сили й кинув собаку, мов мокрий мішок, через парапет, а сам лише встиг підтягнутися на руках – і залишив у пащі океанського розбійника чоботи, які сковзнули з ніг.

Коли люди, ще не отямившись від жаху, нахилились через парапет, чоботи й акула зникли в глибині океану.

Мігу витирав піт з чола, аж тепер розуміючи, з якої небезпеки він виплутався. Потім, оговтавшись, нахилився до Негріле й почав гладити мокру шерсть, зайшовшись болісним плачем.

– Ну годі, хлопче, досить плакати, адже ніхто не помер! – спробував заспокоїти його стерновий.

Від камбуза підійшов Ісмаїл, несучи миску і склянку води.

– Ну добре, Негріле, якщо спрага, то чому не прийти не взяти вода? А якби тебе з'їсти акули?..

Негріле заскавчав, ніби йому стало соромно і він повністю визнає свою провину…

Через тиждень на палубі вже не чулося розмов, жартів, сміху. В обід люди важко приходили до їдальні, де виснажений Ісмаїл тремтячими руками наповнював склянку смердючою водою з бака, яку вони випивали одним духом.

– А в нас, брате, – сказав якось Ієремія, – зараз починаються осінні дощі!

Його двоюрідний брат здавлено застогнав, потім у побляклих очах з'явилась іскорка життя і він спитав упалим голосом:

– А хіба хліб уже зібрали?

– Ого! Люди вже орють на зяб…

Хараламб звівся на лікоть і подивився кудись далеко, ніби в інший світ:

– Кажеш, починаються осінні дощі? І вони промочують так, що аж дригониш від холоду? Не може бути, Ієреміє! Нема дощів на землі!

Молочно-біле небо стікало в океан і аж шипіло при цьому. Довжина й висота зникли, обшир не мав виміру, і навіть нерухомий корабель ніби втрачав знайомі обриси, розтоплюючись у довколишній голубуватій лаві. Щогли диміли, чорніли, розповсюджуючи запах смоли, і ось-ось мали перетворитися в попіл. Цілі години підряд на палубі не було анінайменшого руху, зате в океані, не потривоженому найменшим брижем, схожому на розплавлений степ, так спокійно і так терпляче ходором ходили акули, що можна було зсунутися з глузду. Вони, мабуть, не могли знайти іншої здобичі, тому чекали тільки цієї, впевнені в недалекому бенкеті.

Крістя Бусуйок похитав головою, подивився на океан, на акул, потім закинув голову й пробіг поглядом по щоглах, вершечки яких диміли в розплавленому небі, підійшов до великої щогли, обхопив її руками, припав обличчям до гарячого дерева, погладжуючи його, цілуючи обпаленими губами, і почав молитися, ніби читав літанію:

– Ой смереки мої, мої гордовиті горянські сестри!.. Ох лісе мій, лісе мій любий!..

І, примовляючи отак, голосом, що аж краявся від суму, плотогон гладив і цілував дерево, з яким разом він пройшов довгу дорогу, опускаючись дедалі нижче біля нього, аж поки став на коліна та так і завмер, обхопивши щоглу руками…

На тринадцятий день цієї муки, коли вже майже ніхто не міг триматися на ногах, капітан визначив, що «Сперанца» знаходиться майже на 26° на захід від Грінвіча, а це означало, що тут є постійна східна течія, бо інакше вони не пройшли б без вітру майже 180 миль.

Дрейф виніс їх майже на морський шлях, і хоч на горизонті поки що не було ні вітрила, ні диму, тепер уже не могла не трапитись допомога. Антон Лупан пожвавішав і вирішив підбадьорити й людей.

– Хлопці, нам треба протриматися ще день-два, і я клянусь вам, ми будемо врятовані!

– Пане! – сказав Герасім другого дня під обід. – Ідіть подивіться, що це таке! Коли були хмари, ми казали, що то кораблі. Цього разу я бачу хмари, бачу їх чітко, але, може, це корабель!

Закінчились міражі! Це були хмари, справжні хмари, вони пливли з півдня, затягуючи небо, готові вилитись на океан.

І коли через півгодини почався дощ, люди задерли голови, сміючись, плачучи, і, спраглі та щасливі, ковтали краплі води впереміш із сльозами.

– Тільки б він не перестав! – сказав Мігу, закинувши голову і заплющивши очі. Сорочка в нього була розстебнута на грудях, щоб дощ падав на виснажене тіло.

– Не турбуйся: коли він уже почав іти, то йтиме цілі дні! – заспокоював його Антон, сп'янілий від дощу, як і всі.

Негріле теж ловив дощові краплі, висолопивши язик.

– От бісів собака! – позаздрив Ієремія. – Він спритніший, ніж ми всі! Він своїм язиком за годину збере ціле відро води!

Дощ справді тривав багато днів. Вітер, який приніс його, повернувся на три градуси на південь, і капітан не мав анінайменшого сумніву, що це південний пасат, який часто переходить екватор, залітаючи в чужу зону. «Сперанца» пішла своїм курсом, на зюйд-вест, і знову долала понад сто миль на добу.

5 жовтня вранці в розривах хмар з'явилося сонце. Мігу встиг заміряти його, і розрахунки підтвердили, що шхуна саме цієї миті переходила екватор у точці 29-го меридіана на захід від Грінвіча.

За морськими традиціями, Ієремію, Крістю Бусуйка, Хараламба й Мігу, моряків-новачків, слід було б викупати в бочці з водою. Але оскільки дощ лив мов з відра, то ще одне купання зайве.

– Відтепер ви вже справжні моряки! – сказав Антон. – Ви подолали майже всі труднощі на морях і океанах…

– Як це майже всі, пане? – запротестував Хараламб. – Ми подолали бурю і шторм, піратів Безбородого, билися з маврами, стали на прю з арматаном, терпіли спрагу й спеку… Про які випробування ще…

Але не встиг він закінчити, як величезна блискавка, вихопившись із самісінької серцевини хмар, що аж заклекотіли, розпустилася сувоєм на все небо.

– Святий Ілля теж перейшов екватор! – розсміявся Ієремія.

Блискавки й громи, які одразу вдарили після неї, не вщухали вже до вечора, виповнюючи обшир вогнями й вибухами, мов на полі бою.

Екваторіальне повітря перенасичене електричними зарядами, і коли спалахує одна блискавка, вслід за нею вибухають інші. Немало кораблів зникали безслідно, вражені тут блискавками. У Ріо-де-Жанейро, приміром, ішов з зерном американський корабель. Через два тижні Антон Лупан прочитав у газетах, що «Алерт» не перейшов екватор: у нього вдарила блискавка, і він потонув.

Екіпаж «Сперанци» теж наражався на цю небезпеку. Океан аж кипів від блискавок, що падали у воду, мов дощ, перемішуючись із справжнім дощем.

З-поміж усіх небезпек, яких вони зазнали, ця – найстрашніша, бо навіть не здогадуєшся, котра із блискавок якої миті принесе загибель.

– А ви не є страшно? – спитав кок капітана, який стояв біля стерна.

– Ні, Ісмаїле. Корабельне дерево не дуже притягує блискавки.

Під вечір колотнеча трохи втихла, а тільки-но запала ніч, океан спокійно заснув. Вітер віяв рівно й сильно.

Тепер вони впевнено йшли до берегів Бразілії з постійним і невтомним південним пасатом, який дув чотири дні підряд. О першій ночі на п'яту добу дозорець вигукнув:

– Прямо по курсу маяк!

Це був маяк на мисі Олінда, за яким невдовзі мав з'явитися маяк Пернамбуко, так давно жданий порт… Атлантика залишилась позаду, а разом з нею й п'ятдесят днів після виходу з Гібралтара.