Текст книги "Чорнильна смерть"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 38 страниц)
– Заради тебе! – чув Фарид Орфеєві крики. – Я все зробив заради тебе, а ти отак віддячуєш мені?
Айзенґлянц засипав Фарида і свого молодшого брата брудними лайками, тільки-но зрозумів, що вони шукають у кабінеті його пана. Проте Яшма незворушно допомагав Фаридові знайти спершу книжку, а потім кожен клаптик паперу, написаний коли-небудь Орфеєвою рукою. Айзенґлянц кидав у них пісок, загострені пера, зичив Яшмі кожної хвороби, на яку може захворіти скляний чоловічок, а зрештою сам героїчно кинувся на останній аркуш, що його Яшма згортав на Орфеєвому столі, тож Фарид досить нелюб’язно відпихнув його вбік.
– Зрадник! – кричав Айзенґлянц услід братові, коли Фарид зачинив за собою двері кабінету. – А розбився би ти в друзки, на тисячі скалок! – Та Яшма зважав на ті слова не більше, ніж на Орфеєві погрози.
Вогнерукий уже чекав на порозі будинку.
– Де вони? – занепокоєно запитав Фарид, підбігаючи до нього. Адже він не бачив ані Орфея, ані Оса, проте чув їхні роздратовані голоси.
– У погребі, – відповів Вогнерукий. – Я загубив на порозі трохи вогню. Коли він згасне, ми будемо далеко в лісі.
Фарид кивнув головою і обернувся, коли на сходи вгорі вийшла одна зі служниць. Але то була не Бріана.
– Моя донька не тут, – сказав Вогнерукий, немов прочитавши його думки. – Навряд чи вона ще раз повернеться до цього дому. Вона в Роксани.
– Вона ненавидить мене! – пробурмотів Фарид. – Чому вона врятувала мене?
Вогнерукий відчинив двері, і куниці повибігали на вулицю.
– Мабуть, Орфея вона любить ще менше, ніж тебе, – мовив він.
Воронів вогонь
Феноліо був щасливий. О так, він був щасливий, дарма що Іво та Деспіні заманулося потягти його на ринкову площу, де Ворон знову давав виставу. Про неї вже кілька днів повідомляли герольди, і Мінерва, звичайно, не пустила б дітей самих. Миршавець звелів збудувати поміст, щоб кожен міг бачити, який партач його князівський вогнедув. Невже він сподівається, що народ таким чином забуде про повернення Вогнехідця? Але, як і завжди, Ворон ніколи не міг зіпсувати настрій Феноліо. На серці в нього ще ніколи не було так легко, відколи він із Козимо вирушив до Сутінкового замку. Ні, про те, що сталося потім, він волів не думати, цей розділ закінчився. Його сюжет почав розвиватись у новому напрямі, і кому він мав дякувати за те? Собі самому! Бо хто, як не він, увів до гри Сойку, чоловіка, що і Свистуна, і Миршавця вважає за дурнів і повернув з того світу Вогнерукого? Що за постать! І якими гротескними видаються порівняно з ним Орфеєві створіння: пістряві феї, забитий єдиноріг, коротуни з блідо-блакитним волоссям. Такі істоти були ще під силу Телепневі, натомість він, Феноліо, міг створити такі постаті, як Чорний Принц і Сойка. Що ж, слід визнати: тільки Мортимер надав Сойці плоті та крові. Але на початку все одно були слова, і їх написав він, кожнісіньке слово!
– Іво! Деспіно!
Де вони в біса поділися? Легше зловити Орфеєвих строкатих фей, ніж цих дітлахів! Хіба не казав їм, щоб не бігали так далеко? Вся вуличка аж кишіла дітьми. Вони вибігали з кожного будинку, щоб принаймні на годину чи дві забути про тягар, який поклав світ на їхні маленькі плечі. За тих похмурих часів дитинство аж ніяк не було веселим. Хлопці надто рано дорослішали, а дівчата додавали смутку матерям.
Мінерва спершу не хотіла пускати Іво та Деспіну. В місті вешталося забагато солдатів. Удома чекало надто багато роботи, проте Феноліо вмовив її, дарма що йому вже тепер ставало недобре від смороду, який знову поширюватиме Ворон. Цього дня, коли він почувається таким щасливим, мають бути щасливі й діти, тож він, поки Ворон партачитиме, просто мріятиме, що невдовзі вже Вогнерукий видуватиме вогонь на ринковій площі Омбри. Або малюватиме собі в уяві, як Сойка заїздить до Омбри й виганяє з брами Миршавця, мов шолудивого пса, стягує Свистунові срібну маску з обличчя і разом з Чорним Принцом засновує царство справедливості, де панує народ… Ну, можливо, не зовсім. До такого цей світ, мабуть, ще не дійде, та все ж. Всюди буде чудово, радітиме серце, і саме він, Феноліо, визначив курс порятунку того дня, коли написав першу пісню про Сойку. Врешті-решт він вчинив слушно! Козимо, можливо, був помилкою, але звідки з’явиться напруга на обличчі, якщо воно бодай інколи не стає похмурим?
– Чорнильний ткачу! Де ти? – нетерпляче махав рукою Іво.
Що собі думає той малий? Що такий старий чоловік, як він, може пролізти крізь цю повінь дітей, мов вугор? Деспіна обернулася і втішено засміялася, коли Феноліо махнув їй рукою. Але потім її голівка знову зникла серед інших голів.
– Іво! – гукав Феноліо. – Іво, хай йому грець, наглядай за сестрою!
Господи, таж він і не знав, як багато в Омбрі дітей. Чимало їх, ідучи на ринкову площу, вели з собою малих братів і сестер. Феноліо був єдиним чоловіком на всю площу, та й матерів прийшло небагато. Більшість дітей, мабуть, просто повтікало – з майстерень і крамниць, від роботи в хаті або в стайні. Навіть із навколишніх сіл поприходили діти в жалюгідному дранті. Їхні дзвінкі голоси лунали між будинків, наче щебіт пташиної зграї. Ворон, певне, ще ніколи не мав такої збудженої публіки.
Він уже стояв на помості в чорно-червоному вбранні вогнедува, але воно, на відміну від одягу решти цеховиків, було зшите не з клаптиків, а з найтоншого оксамиту, бо ж він належав до князевих фаворитів. Його завжди усміхнене обличчя аж лисніло від жиру, яким він захищав себе від полум’я, але вогонь усе-таки так часто лизав його, що обличчя стало дуже схоже на усміхнену маску, яку Батист пошив йому зі шкіри. Атож, Ворон усміхався навіть тепер, роздивляючись море дитячих облич, що так пожадливо тиснулися навколо помосту, наче він міг позбавити їх усього їхнього горя, голоду й материнського смутку, туги за вбитими батьками.
Феноліо побачив, що Іво стоїть попереду, але куди поділась Деспіна? Ага, ось вона, поряд із братом. Дівчинка радісно махнула йому рукою, він махнув їй у відповідь, а сам стояв коло матерів, що чекали перед будинками. Він чув, як вони шепотілися про Сойку і про те, як він захищатиме їхніх дітей, тепер, коли відібрав Вогнехідця у Смерті. Аякже. Над Омброю знову засяяло сонце. Надія повернулась, і він, Феноліо, дав їй ім’я. Сойка…
Ворон скинув мантію, таку важку й коштовну, що, продавши її, безперечно можна було б цілий місяць годувати всіх дітей, зібраних на площі. На поміст до шпільмана зійшов кобольд, обвішаний торбами з алхімічними порошками, якими цей партач підживлював полум’я, щоб воно слухалося його. Ворон і досі боявся вогню. Про це можна було здогадатись одразу. Можливо, тепер боявся ще дужче, і Феноліо постеріг, що, почавши виставу, шпільман хвилюється. Вогонь пирхав і сичав, пускав отруйно-зелений дим, від якого кашляли діти і який згромаджувався в загрозливі кулаки, пазурі та кусливі пащі. Атож, Ворон навчився таких штук. Він недовго пожонглював парою смолоскипів і видував вогонь так жалюгідно низько, що кожен шепотів ім’я Вогнерукого. Вогонь, яким він грався, мав, здається, іншу природу. Він був темним братом справжнього вогню, привидом вогню, але діти зачудовано й водночас перелякано приглядались до барвисто-ядучої вистави, збивались докупи, коли шпільман направляв на них червоні пазурі, і з полегкістю голосно зводили дух, коли вони виявлялися просто димом, дарма що його клуби зависали в повітрі, а очі сльозилися. Цікаво, чи правда те, про що ходять чутки? Мовляв, цей дим так затуманює розум, що людина бачить більше, ніж є насправді? «Що ж, якщо це так, тоді на мене він не діє, – думав Феноліо, потираючи очі, що пекли і сльозилися. – Жалюгідний трюк – оце й усе, що я бачу!»
Сльози збігали йому вздовж носа, і коли старий обернувся, щоб протерти очі від сажі та диму, то побачив хлопця, що вибіг із вулиці, яка вела до замку, хлопець був старший за дітей на площі й досить високий, щоб служити безбородим Віолантиним солдатом, але мундира не мав. Його обличчя видалося Феноліо напрочуд знайомим. Де він бачив його?
– Люку! – закричав хлопець. – Люку! Тікай! Тікайте всі!
Хлопець зашпортався, впав і встиг заскочити до якогось будинку ще до того, як його наздогнав вершник, що мчав за ним.
Тим вершником був Свистун. Він шарпнув вузду, а за ним з тієї самої вулички вискочило з десяток панцерних солдатів. Солдати прибували звідусіль: з Ковальської та Різницької вулиць, з кожної вулички, що виходила на ринкову площу, майже не квапились, а їхні важкі огирі, як і самі вершники, були закуті в панцери.
А діти, ні про що не здогадуючись, і далі дивились на Ворона. Хлопцеву засторогу вони не почули. Солдатів не бачили. Вони прикипіли очима до вогню, а матері тим часом уже гукали їх. Коли перші діти озирнулися, було вже запізно. Панцерні солдати відтягли назад заплаканих жінок, а з вулиць прибувало дедалі більше вояків, замикаючи навколо дітей залізне кільце.
Як підступно одурено дітей! Як зненацька подив перетворився на моторошний страх! І як вони плакали! Хіба забуде Феноліо коли-небудь той плач! Він безпорадно стояв, притулившись плечима до стіни, а п’ятеро панцерних солдатів наставили на нього й на жінок піки. А більше й не треба. П’ять пік досить, щоб паралізувати нечисленну юрбу. Одна жінка таки почала тікати, за нею погнався солдат. Потім солдати, замкнувши коло, оголили мечі, а Ворон, помітивши кивок Свистуна, загасив полум’я і, посміхнувшись, уклонився заплаканим дітям.
Дітей погнали до замку, наче отару ягнят. Дехто з малих так налякався, що забіг поміж коней. Вони лишалися на бруківці, мов поламані іграшки. Феноліо гукав Іво та Деспіну, але його голос змішався з рештою голосів, усіма зойками і всім плачем. Коли панцерні солдати відпустили матерів, Феноліо разом з ними кинувся до покалічених дітей, що спливали кров’ю на брукові, і придивлявся до блідих облич, повнячись страху, що впізнає в котромусь із них Деспіну або Іво. Їх там не було, але Феноліо здавалося, ніби він усе-таки знає ті обличчя – невинні дитячі личка. Такі малі для смерті, такі малі для жаху і страждань. З’явилися дві білі жінки, його янголи смерті. Матері нахилилися над дітьми, затуливши їм вуха, щоб вони не чули білого шепотіння. Троє дітей загинули, два хлопчики й дівчинка. Білі жінки були вже їм непотрібні, щоб перебратися до них.
Над одним з убитих хлопчиків нахилився хлопець, що з криком вибігав з вулиці, марно спробувавши застерегти дітей. Він дивився на поміст, його юне обличчя подорослішало від ненависті. Але Ворон уже зник, немов розчинився в отруйному димі, що й далі важкими клубами висів над площею. Тільки кобольд стояв там, мов ошуканий, дивлячись на жінок, схилених над дітьми. Потім украй повільно, неначе вийшов за межі часу, почав збирати Воронові порожні торби.
Кілька жінок побігли за солдатами і дитячим гуртом. Решта лишилися тут, стирали пораненим кров з чола і обмацували маленькі кінцівки.
Феноліо урвався терпець. Він обернувся й подибав назад у вуличку, що вела до Мінервиного будинку. Назустріч йому йшли жінки, почувши крики, вони повибігали на вулицю. Жінки квапливо проминали його. Годі вже! Годі! До нього підбігла Мінерва. Він щось пробурмотів і махнув рукою в бік замку. Мінерва побігла слідом за іншими жінками.
Таж був такий гарний день! Сонечко гріло так, наче зима ще за горами.
Хіба він зможе тепер забути цей плач?
Феноліо дивувався, що його ноги вибралися сходами нагору, що його серце, важке від сліз, ще б’ється.
– Розенкварце!
Феноліо метнувся до письмового столу і став шукати пергамент, папір – що-небудь, на чому можна писати. – Розенкварце! Хай йому біс, де ти тиняєшся?
Скляний чоловічок визирнув із гнізда, в якому жили Орфеєві строкаті феї. Що в біса він там робить угорі? Скручує в’язи тим тупоголовим?
– Якщо ти знову хочеш послати мене шпигувати до Орфея, забудь про це! – крикнув він згори. – Той Айзенґлянц скинув з вікна скляного чоловічка, якого Орфей узяв, щоб замінити його брата! Він розбився вщент, тож думають, ніби то рештки винної пляшки!
– Мені ти потрібний не для шпигування! – здушеним від сліз голосом казав Феноліо. – Загостри мені перо! Розколоти чорнило, ну, мерщій!
Ох, плач!..
Феноліо опустився на стілець і обхопив голову руками. Сльози бігли йому між пальцями й падали на письмовий стіл. Феноліо не міг пригадати, коли йому доводилося так плакати. Навіть коли загинув Козимо, його очі були сухі. Іво! Деспіна!
Він чув, як скляний чоловічок скочив на його ліжко. Хіба не забороняв він йому стрибати з феїного гнізда на матрац? Ет, байдуже. Колись він таки зламає собі свій скляний карк.
Ох, усюди лихо. Треба покласти йому край, бо інакше його старе серце ще розіб’ється!
Феноліо чув, як Розенкварц похапцем видерся на письмовий стіл.
– Ось! – проказав він тихим дзвінким голосочком і простяг господарю щойно загострене перо.
Феноліо стер рукавом сльози з обличчя. Коли він брав перо, його пальці тремтіли.
Скляний чоловічок підсунув йому аркуш паперу й мерщій заходився мішати чорнило.
– Де діти? – запитав він. – Хіба ти не хотів піти разом з ними на ринкову площу?
Знову сльозина. Вона впала на чистий аркуш, і папір пожадливо всотав її. «Так-так, отакий він, цей клятий сюжет, – думав Феноліо. – Він живиться слізьми! А що, коли Орфей описав те, що сталося на ринковій площі? Адже, відколи до нього завітав Вогнерукий, він майже не виходить із дому і жбурляє пляшки з вікна. Може, у своїй люті він і написав слова, які заподіяли смерть кільком дітям?»
Кінчай, Феноліо, не думай уже про Орфея! Пиши сам! Якби ж тільки аркуш не був такий страхітливо порожній!
– Ну, приходьте вже! – шепотів він. – Приходьте, кляті слова! Це ж діти. Діти! Врятуйте їх!
– Феноліо! – стривожено озвався до нього Розенкварц. – Де Іво та Деспіна? Що сталося?
Але Феноліо міг тільки знову обхопити голову руками. Де слова, щоб відчинити кляту замкову браму, поламати піки й підсмажити Ворона на його власному вогні?
Розенкварц дізнався, що сталося, від Мінерви, коли та повернулася від замку без дітей. Свистун знову виголошував промову.
– Сказав, що йому набридло чекати, – розповідала Мінерва безбарвним голосом. – Він дав нам тиждень, щоб привести Сойку. Бо інакше пожене наших дітей на копальні.
Потім подалася вниз, на порожню кухню, де, мабуть, і досі стояли тарілки, з яких їли вранці Іво й Деспіна.
А Феноліо й далі сидів над чистим аркушем, на якому не було нічого, крім слідів його сліз. Година за годиною. До пізньої ночі.
Сойчина відповідь
– Хочу корисним стати, – заговорив Гомер, але слухати Ларх не хотів.
– Тоді тобі ховатися не можна, – мовив Ларх. – Тобі не можна відвертати очі.
Джон Ірвінґ. Господня порада і чортів внесок
Реза, біла, мов полотно, писала своїм найгарнішим почерком. Як і тоді, коли в чоловічому вбранні сиділа на ринку в Омбрі й заробляла письмом на хліб. Скляний чоловічок, що колись належав Орфеєві, мішав їй чорнило. Вогнерукий приніс Яшму в табір розбійників. І привів Фарида.
«Такою є відповідь Сойки, – писала Реза, а Мо тим часом стояв коло неї. – За три дні він віддасть себе в руки Віоланти, вдови Козимо й матері законного спадкоємця Омбри. В обмін за це Свистун відпустить омбрійських дітей, яких він підступно захопив, і засвідчить печаттю свого пана, що вони назавжди будуть у безпеці.
Тільки тоді, коли буде виконано цю вимогу, Сойка буде готовий вилікувати книжку з чистими сторінками, яку він оправив Змієголову з Сутінкового замку».
Меґі бачила, що рука її матері під час письма й далі вагається. Розбійники обступили її і приглядалися. Жінка, яка вміє писати… Жоден з них не опанував цієї науки, крім Батиста, навіть Чорний Принц. Усі вони намагалися відрадити Мо від його постанови, навіть Дорія, що спробував застерегти омбрійських дітей, а потім був змушений дивитись, як Свистун полонив їх і вбив Люка, його найвірнішого товариша. Все марно.
Тільки один чоловік не намагався схилити Мо змінити думку. Вогнерукий.
Здавалося, ніби він ніколи не пропадав, дарма що на його обличчі вже не видніло рубців. Той самий сміх, загадковий, як і завжди, та сама непосидючість. То він тут, то знову десь зникне. Мов привид. Меґі завжди ловила себе на цій думці й водночас відчувала, що Вогнерукий ще більше сповнений життя, ніж раніше, живіший від усіх.
Мо подивився в бік Меґі, але вона не знала, чи він справді бачить її. Відколи батько повернувся від білих жінок, він, здавалося, дедалі більше ставав Сойкою.
Як він може піти до в'язниці? Свистун уб'є його!
Реза дописала лист. Глянула на Мо, немов сподівалась якусь мить, що він укине той пергамент у вогонь. Але він тільки взяв перо з її рук і поставив свій знак під убивчими словами: перо і меч, що утворювали хрест, який селяни ставлять замість своїх імен, бо ж не знають літер.
Ні. Ні!
Реза опустила голову. Чому вона нічого не каже? Чому цього разу в неї немає сліз, які могли б спонукати його змінити думку? Може, вони скінчилися в неї тієї безкінечної ночі між могилами, коли вона марно чекала на його повернення? Чи знає мати, що сказав Мо білим жінкам, щоб вони знову відпустили його і Вогнерукого? «Цілком може бути, що невдовзі я буду змушений піти геть», – оце й усе, що він повідомив Меґі, а коли вона, стривожена, запитала у відповідь: «Геть? І куди?» – просто сказав: «Ти тільки не переживай так! Піду куди завгодно – таж я сходив у гості до Смерті й живим повернувся. Навряд чи може трапитись ще більша небезпека, еге ж?»
Меґі мала б розпитувати далі, але вона надто зраділа, що він не назавжди покинув її, тішилася несказанно…
– Кажу тобі ще раз: ти з’їхав з глузду!
Хапало був п’яний. Він почервонів, мов буряк, і грубим голосом розбив гнітючу тишу, і то так несподівано, що скляний чоловічок із переляку випустив перо, Мо підняв його.
– Самому йти до рук Змієвого поріддя і сподіватися, що він убереже тебе від Срібноносого! Він скоро навчить тебе чогось кращого. Навіть якщо Свистун лишить тебе живим, невже ти думаєш, що донька його пана допоможе тобі писати в тій проклятій книжці? Мабуть, Смерть збаламутила тобі розум! Бридка продасть тебе за трон Омбри. А Свистун все одно пожене дітей у копальні!
Чимало розбійників схвально бурмотіли, але замовкли, коли поряд із Мо став Чорний Принц.
– Хапале, як ти хочеш визволити дітей із замку? – спокійно запитав він. – Мені теж не подобається, що Сойка доброхіть проїде крізь браму Омбрійського замку, але якщо він не дасть себе зловити, що тоді? Я не зміг відповісти йому на це запитання і, повірте, не можу думати про щось інше, відколи Ворон дав свою виставу! Чи, може, треба напасти на замок із тією жменькою людей, яка є в нас? Чи ти хочеш влаштувати засідку, коли вони гнатимуть дітей через хащу? Скільки панцерних солдатів охоронятимуть їх? П’ятдесят? Сто? Скільки дітей загине, поки ти пробуватимеш урятувати їх отак?
Чорний Принц глянув на обдертих чоловіків, що обступили його. Чимало їх понурили голови. Але Хапало й далі вперто задирав підборіддя. Рубець на його шиї почервонів, мов свіжий розтин.
– Хапале, запитую тебе ще раз, – тихо проказав Чорний Принц. – Скільки дітей загине, коли ми отак визволимо їх? І чи зможемо ми врятувати бодай кілька?
Хапало не відповів, а тільки дивився на Мо. Потім сплюнув, обернувся і мовчки подався геть, за ним пішли Ґекон і з десяток інших розбійників. А Реза мовчки взяла написаний пергамент і почала складати його так, щоб Яшма міг поставити печатку. Її обличчя не виражало нічого, було мов камінь, скидалося на обличчя Козимо Вродливого в омбрійському склепі, але руки їй тремтіли, і то так, що Батист зрештою підійшов до неї і склав пергамент замість неї.
Три дні. Так довго Мо пробув і в білих жінок – три безкінечні дні, коли Меґі думала, що батько загинув, цього разу без вороття – з вини матері і Фарида. За ці три дні вона й словом не озвалася до них. Вона проганяла Резу, коли та підходила до неї, кричала на неї.
– Меґі, чому ти так дивишся на матір? – запитав Мо першого ж дня, коли повернувся. «Чому? Бо білі жінки забрали тебе через неї», – хотіла відповісти вона, але промовчала. Меґі знала, що чинить несправедливо, проте відчуженість між нею і матір’ю не минала. Фарида вона теж не могла простити.
Він стояв коло Вогнерукого і був єдиним, хто не видавався пригніченим. Ну, звичайно. Хіба Фарид переймається тим, що її батько невдовзі віддасть себе на ласку Свистуна? Вогнерукий повернувся. Більше ніщо не має значення. Фарид був спробував примиритися з дівчиною: «Меґі, все вже минулося. З твоїм батьком нічого не сталося – і він привів Вогнерукого!» Отож це все, що його цікавило! І він завжди таким буде.
Яшма капнув на пергамент сургучу, і Мо приклав печатку, вирізьблену колись для книжки, зшитої з Резиних малюнків. То була голова єдинорога – печатка палітурника за обіцянку розбійника. Мо віддав листа Вогнерукому, обмінявся кількома словами з Резою та Чорним Принцом і підійшов до Меґі.
Коли Меґі була ще маленька й діставала батькові лише по лікоть, вона часто, коли боялася, засувала батькові голову під руку. Як давно це було!
– Яка на вигляд Смерть? – запитала вона його, коли він повернувся. – Ти бачив її?
Спогад про Смерть, здається, не лякав його, проте його погляд одразу полинув кудись далеко, дуже-дуже далеко…
– Вона має багато постатей, але голос жінки.
– Жінки? – здивовано перепитала Меґі. – Та Феноліо б ніколи не дав такої великої ролі жінці!
А Мо засміявся й відповів:
– Меґі, я не вірю, що Феноліо написав Смерті її роль.
Меґі й не дивилася на батька, коли він зупинився перед нею.
– Меґі, – озвався він, узявши її за підборіддя та піднявши його, аж поки вона глянула на нього. – Не сумуй отак, прошу тебе!
Позаду Мо Чорний Принц відвів убік Батиста і Дорію. Меґі уявляла собі, які вказівки він даватиме їм. Ватажок послав їх до Омбри, щоб вони поширили серед зневірених матерів чутку, що Сойка не кине напризволяще їхніх викрадених дітей. «А свою доньку кинув!» – думала Меґі й знала, що Мо побачив докір у її очах.
Батько мовчки взяв її за руку й повів геть від наметів, геть від розбійників, геть навіть від Рези, що й досі стояла коло багаття. Мати стирала собі чорнило з пальців, терла і терла їх, а Яшма співчутливо дивився на неї, наче вона могла отак стерти і вже написані слова.
Мо зупинився під дубами, крислате гілля яких напиналося над табором, мов небеса з дерева й позолоченого листя. Взяв Меґі за руку й водив по ній вказівним пальцем, наче дивувався, як вона виросла. А втім, її руки й досі була набагато менші за його. Дівочі руки…
– Свистун уб’є тебе.
– Ні. А коли спробує, я тоді залюбки покажу йому, який гострий ніж у палітурника. Батист знову зробив мені криївку для ножа, і, повір, я дуже зрадію, коли цей дітовбивця дасть мені нагоду випробувати його на ньому, – відповів Мо, і ненависть тінню залягла на його обличчі.
Сойка.
– Ніж тобі нічим не допоможе. Він все одно тебе вб'є. – Які дурні її слова. Наче в упертої дитини. Але вона так боїться за нього.
– Меґі, троє дітей уже загинули. Піди до Дорії, і нехай він тобі ще раз розповість, як їх усіх зігнали. Вони загинуть усі, якщо туди не піде Сойка!
Сойка. Таке враження, ніби він каже про когось іншого. За яку дурепу він вважає її?
– Це не твій сюжет, Мо! Нехай Чорний Принц рятує дітей.
– Що? Свистун уб’є їх усіх, коли спробує Принц. – В очах Мо було стільки гніву, що Меґі вперше зрозуміла: батько поїде до замку не тільки задля живих дітей, а й задля помсти за мертвих. Ця думка нагнала на неї ще більшого страху.
– Гаразд. Можливо, ти маєш слушність. Може, і справді немає іншого способу, – мовила Меґі. – Але дозволь мені принаймні поїхати з тобою! Щоб я могла допомогти тобі. Як у Сутінковому замку. – Здається, ніби лише вчора Рудий Лис укинув її до батька в камеру. Невже Мо забув, як добре йому було, коли вона перебувала поряд? Що вона врятувала його з допомогою Феноліо?
Ні, безперечно, ні. Але Меґі досить було поглянути на нього, щоб дізнатися, що цього разу він усе-таки поїде сам. Сам-один.
– А ти пригадуєш, як я колись розповідав тобі про розбійників? – запитав Мо.
– Звичайно. І їх усіх зрештою спіткало нещастя.
– А чому? Бо завжди те саме. Розбійник хоче захистити тих, кого любить, і за це його вбивають. Хіба не так?
«Ох, ну й хитрун її батько! То він і матері те саме казав? Але я знаю його краще за Резу, – думала Меґі, – і знаю набагато більше оповідок про розбійників, ніж вона».
– Як у тому вірші про розбійника! – вигукнула Меґі. Елінор читала їй цього вірша безліч разів. «Ох, Меґі, а чому ти бодай раз не хочеш прочитати його? – і досі чула дівчина її докірливе зітхання. – Батькові про це нічого не треба казати, але я б залюбки подивилась, як цей розбійник чвалує крізь мій дім!»
Мо прибрав доньці коси з чола:
– А що там у ньому?
– Його кохана застерігає його від солдатів, і він утік! Донька теж може застерегти.
– Авжеж! Доньки теж уміють дуже добре рятувати своїх батьків. Ніхто не знає цього краще за тебе, – несамохіть засміявся Мо. Вона любила його сміх. А що, коли вона вже ніколи не побачить його?
– А ти пам’ятаєш, що сталося з коханою в тому вірші, правда ж?
Меґі, звичайно, пам’ятала: «Сяйво місячне рушниці там розбили, в сяйві місячнім їй груди враз пробили». Розбійника солдати зрештою вбили теж. «Він лежить на вулиці в крові, в комірі мережанім на шиї».
– Меґі!
Донька обернулася до батька плечима. Вже не хотіла дивитися на нього. Вже не хотіла боятися за нього.
Хотіла тільки сердитись. Сердитись, як на Фарида, сердитись, як на Резу. Любов до когось – це завжди страждання. Нічого, крім страждання.
– Меґі! – Мо взяв доньку за плечі і розвернув її. – Припустімо, я не поїду, – чи сподобається тоді тобі пісня, якої співатимуть? «Одного дня Сойка зник, і вже ніхто ніколи не бачив його. Всі діти Омбри загинули, як і їхні батьки, на іншому краї хащі, а Змієголов завдяки книжці з чистими сторінками, яку йому оправив Сойка, панував вічно».
Так, батько має слушність. Ці слова були страшні, але Меґі знала пісню, де могли бути ще страшніші слова: «Сойка поїхав до замку, щоб урятувати омбрійських дітей, і загинув там. І, хоча Вогнеходець написав його ім’я на небесах вогненними літерами, щоб зірки шепотіли його щоночі, його донька вже ніколи не побачила батька».
Авжеж, так може статися. Але Мо чув іншу пісню.
– Меґі, Феноліо цього разу не напише нам щасливого кінця! – мовив він. – Я повинен дописати його – вчинками, а не словами. Тільки Сойка може врятувати дітей. Тільки він може написати три слова в книжці з чистими сторінками.
Меґі вже не дивилася на батька. Вона не хотіла чути його слів. Але Мо говорив далі, голосом, який вона так любила, який чула уві сні, голосом, що тривожився, коли вона хворіла, і розповідав про зниклу матір.
– Мусиш пообіцяти мені щось, – сказав Мо. – Ти маєш примиритися з матір’ю, поки мене не буде. Я можу не повернутися! Я не можу довіряти Орфеєвим словам! Але Принц і Здоровань охоронятимуть вас. Він пообіцяв мені, заприсягнувшись життям свого брата, а він, безперечно, набагато кращий охоронець, ніж я. Ти чуєш, Меґі? Хоч би що сталося, лишайся в розбійників. Не їдь до Омбри і не їдь до Сутінкового замку, раптом мене переведуть туди! Я не зможу думати від страху, якщо дізнаюся, що ти в небезпеці. Пообіцяй мені!
Меґі опустила голову, щоб батько не прочитав відповіді в її очах. Ні. Ні, вона нічого не обіцятиме йому. Та й Реза, мабуть, не обіцяла. А може? Меґі глянула на матір. Мати була прибита горем. Коло неї стояв Здоровань. На відміну від Меґі, він простив Резі, коли Мо повернувся живий і цілий.
– Меґі, прошу, послухай мене! – наполягав батько. Звичайно він завжди жартував, коли йшлося про щось украй важливе, але вочевидь змінився навіть у цьому. Його голос був сухий і поважний, наче він розмовляв із нею про прогуляний урок. – Якщо я не повернуся, – мовив він, – переконай Феноліо приписати вас назад. Він, зрештою, не міг остаточно розучитися писати. А потім зачитайте, щоб ви втрьох повернулися: ти, Реза і твій брат.
– Брат? Я хочу сестру.
– Невже? – таки всміхнувся Мо. – Гаразд. Я теж хочу мати ще одну доньку. Адже перша вже завелика, щоб носити її на ручках.
Батько і донька дивились одне на одного, і Меґі хотілося сказати йому дуже багато, але аж ніяк не ті слова, які справді виражали її почуття.
– Хто занесе листа до замку? – тихо запитала вона.
– Ми ще не знаємо, – відповів Мо. – Нелегко знайти кого-небудь, кого пустять до Віоланти.
Три дні. Меґі обняла батька так міцно, як тоді, коли була ще малою.
– Мо, благаю тебе, – проказала вона тихенько. – Не йди! Благаю тебе! Краще повернімося! Реза має слушність!
– Повернутися? Меґі, і то саме тепер, коли розгорнулись такі події? – прошепотів їй батько. Отже, він не так уже й змінився. І досі жартує, коли йдеться про найповажніше.
Мо взяв її обличчя в руки. Глянув, наче хотів щось сказати, і на одну мить Меґі здалося, ніби вона прочитала в його очах, що він боїться за неї не менше, ніж вона за нього.
– Повір мені, Меґі, – нарешті заговорив він, – я виберуся з цього замку, щоб охороняти тебе. Коли-небудь ти зрозумієш. Хіба ми не знали ще в Сутінковому замку, що я оправив Змієголову книжку з чистими сторінками тільки на те, щоб коли-небудь написати там три слова?
Меґі так енергійно захитала головою, що Мо знову пригорнув її до себе.
– І все-таки, Меґі, – тихо додав він, – ми мусимо.
