Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 38 страниц)

Допомога з далеких гір

Він думав про минулі часи, коли все було створено. Як давно це діялось! Тоді він із братом убив страхітливого велетня Імера і створив із його трупа увесь світ. Із його крові стало море, з його плоті – земля, з кісток постали гори і скелі, а з волосся виросли дерева і трави.

Top Aґe Бринґсверд. Дикі боги

Mеґі чекала… Тим часом вуха їй заповнювали крики. Чорний Воронів вогонь Фарид гасив білим вогнем. Даріус заспокоював дітей різними оповідками, його лагідний голос був гучніший, ніж завжди, щоб можна було заглушити гармидер битви, а Елінор допомагала перерізати мотузки, прив’язані до стріл, що їх Миршавцеві солдати пускали в дерево.

Що ж, Меґі читала й тихенько співала пісень, яких навчив її Батист, усіх пісень, сповнених надії і світла, непокори та мужності, а тим часом коло підніжжя дерева розбійники билися за її життя, за життя дітей, і кожен крик нагадував їй про битву в лісі, коли загинув Фарид. Цього разу вона боялася за життя вже двох юнаків.

Її очі не знали, кого першого треба шукати – Фарида чи Дорію, чорне або каштанове волосся. Інколи вона не бачила жодного з них, так швидко металися вони поміж гілля, наздоганяючи вогонь, що його Ворон пускав на велетенське дерево, як текучі грудки вогненної смоли. Дорія збивав вогонь ряднами, а Фарид нагорі глузував із Ворона, і його полум’я сідало, мов голуби, на вбивчий вогонь і душило його вогнистим оперенням. Як багато він навчився від Вогнерукого. Фарид давно вже перестав бути учнем, і Меґі бачила, як викривлює заздрість шкірясте Воронове обличчя, натомість Миршавець сидів на коні під деревами і приглядався до боротьби так байдужо, наче дивився на своїх собак, що роздирають оленя.

Розбійники ще захищають дерево, дарма що ворог значно переважає їх. Чи надовго їх вистачить?

Де він ходить? Де той, кого покликали на допомогу вона і Феноліо? Адже тоді, коли йшлося про Козимо, все сталося швидко!

Ніхто не знав, що прочитала Меґі кілька годин тому, ніхто, крім Феноліо і обох скляних чоловічків, що слухали її, пороззявлявши роти. Вони ще не мали нагоди розповісти про те Елінор, таким-бо навальним був Миршавців напад.

– Ти маєш дати йому трохи часу! – казав Феноліо Меґі, коли вона відклала вбік аркуш із його словами. – Він іде сюди здалеку. Діяти по-іншому не було змоги!

Що ж, якщо він не прийде лише тоді, коли вони вже загинуть…

У Чорного Принца текла з плеча кров. Майже всіх розбійників було поранено. Він прийде запізно. Запізно.

Меґі бачила, як Дорія насилу ухилився від стріли, як Роксана втішала заплаканих дітей, а Елінор із Мінервою розпачливо намагалися відрубати ще одну мотузку, поки по ній не видерлися Миршавцеві люди. Коли він прийде? Коли?

Раптом Меґі відчула саме те, що описав Феноліо: земля затрусилася, і цей струс передався аж до найвищого гілля дерева. Противники зупинились і перелякано озирнулися. «Земля трусилася від його ходи». Так написав Феноліо.

– А ти певен, що він миролюбний? – занепокоєно запитала Меґі.

– Звичайно! – сердито відповів Феноліо.

Але Меґі мимоволі думала про Козимо, що теж вдався не таким, яким уявляв його собі Феноліо. Чи, може, все-таки?.. Хто може сказати, що саме відбувається в голові старого? Мабуть, Елінор знає його найкраще.

Земля затремтіла ще дужче. Ламалися гілочки, гілля, молоді дерева. З гущавини вилітали зграйки птахів, а крики внизу під деревом перетворились на перелякані зойки, коли над підліском постав велетень.

Ні, він не був такий високий, як дерево.

– Звичайно, ні! – тішився Феноліо. – Звичайно, вони не такі високі. Адже це було б безглуздям. Крім того, хіба я не казав вам, що ці гнізда збудували тільки на те, щоб їхні мешканці жили в безпеці від велетнів? Тож прошу! Він не дістане до них, до жодного з них, але Миршавець, тут і сумніватися годі, тікатиме, тільки-но побачить його. Так швидко, як нестимуть його худющі ноги!

Атож, Миршавець так і вчинив. Дарма що мчати доручив своєму коневі. Він утік першим. Ворон із переляку обпалив себе вогнем, і навіть розбійники просто стояли, бо так їм наказав Чорний Принц. Саме Елінор скинула чоловікам першу линву і крикнула решті жінок, що стояли, мов паралізовані, прикипівши очима до велетня:

– Опускайте линви! – почула Меґі її голос. – Мерщій! Чи ви хочете, щоб він розчавив їх?

Відважна Елінор.

Розбійники почали видиратись на дерево, а тим часом крики солдатів відлунювали щораз далі в лісі. Велетень, проте, зупинився й задивився на дітей, що розглядали його зверху. На маленьких личках відбивалися водночас і захват, і переляк.

– Вони полюбляють людських дітей, це вже проблема, – шепнув Феноліо Меґі ще до того, як вона почала читати. – Колись давно вони почали ловити їх, мов метеликів або хом’яків. Але я спробую приписати такого, що просто надто ледачий, щоб робити що-небудь. Дарма що, можливо, він у такому разі буде не дуже кмітливий!

Чи схожий цей велетень на кмітливого? Меґі нічого не могла сказати. Вона уявляла його собі зовсім іншим. Його могутні руки і ноги аж ніяк не видавалися незграбними. Ні. Він ворушився навряд чи повільніше за Здорованя, і якоїсь миті, коли він стояв між деревами, Меґі здалося, що він, а не розбійники, має розміри, підходящі для цього лісу. Його очі справляли моторошне враження. Вони були кругліші за людські і скидалися на очі хамелеона. Те саме можна було сказати і про його шкіру. Велетень ходив голий, як феї та ельфи, і його шкіра мінилася барвами. Блідо-бура, мов кора дерев, вона інколи бралася червоними плямами, що ясніли, мов останні ягоди, які на висоті колін велетня ще висіли на майже голому глодові. Навіть його волосся не мало сталої барви, інколи було зелене, а потім ураз скидалося на блакитне небо. Тому між деревами він був майже непомітний. Здавалося, ніби ворушиться повітря. Ніби вітер або дух цього лісу раптом набув постаті.

– Ох! Нарешті він прийшов! Просто казка! – Феноліо так зненацька з’явився позаду Меґі, що мало не зіпхнув її з гілки, на якій вона стояла. – Так, ми двоє знаємо свою роботу! Я нічого не хочу сказати проти твого батька, але, гадаю, ти – справжня майстриня. Ти ще досить дитина, щоб бачити за словами образи так виразно, як уміють тільки діти. Бо інакше яка причина, що цей велетень зовсім не такий, яким я уявляв його собі?

– Але і я уявляла його собі по-іншому, – прошепотіла Меґі, немов кожне гучне слово могло привернути до неї увагу велетня.

– Справді? Гм. – Феноліо обережно ступив крок уперед. – Ну, як і завжди. Цікаво, що думає про нього синьйора Лоредан.

Меґі бачила, як Дорія розглядав велетня. Він сидів у кроні й не міг відвести погляду. А Фарид видавався таким зачарованим, яким був тільки тоді, коли Вогнерукий показував йому якийсь новий трюк. На колінах у Фарида сидів Проноза і стривожено шкірив зуби.

– А ти вже приготував слова для мого батька? – запитала Меґі.

Так, знову Меґі! Своїм голосом і словами вона розповіла сюжет Феноліо далі і, як і кожного попереднього разу, тепер водночас і виснажена, і горда, – і боїться того, що вона викликала.

– Слова для твого батька? Ні. Але я працюю над цим! – Феноліо потер собі зморщене чоло, наче мав пробудити там від сну кілька думок. – На жаль, велетень навряд чи допоможе твоєму батькові. Але, повір, сьогодні вночі я й це доведу до кінця. Коли Змієголов добудеться до замку, Віоланта зустріне його моїми словами, і ми вдвох остаточно забезпечимо цьому сюжетові щасливий кінець. Ох, він розкішний! – Феноліо нахилився, щоб краще роздивитися своє створіння.

– Я навіть сам себе запитую, звідки в нього ці хамелеонові очі. Адже про це я жодного слова не писав! Ну, що вдієш. Він видається… цікавим. Цього не відбереш. Можливо, треба приписати ще кілька таких, як він. Шкода, що вони тільки в горах живуть!

Розбійники, здається, по-іншому оцінювали велетня. Вони так похапцем видиралися вгору по линвах, наче за ними гналися Миршавцеві солдати. Тільки Чорний Принц і далі стояв із ведмедем коло підніжжя дерева.

– Чого Принц ще бариться внизу? – Феноліо вихилився так далеко, що Меґі мимоволі схопила його за куртку. – Ради неба святого, він мусить лишити там того клятого ведмедя! Ці велетні бачать не дуже добре. Він розчавить Принца, тільки-но той зашпортається!

Меґі спробувала відтягти старого назад:

– Чорний Принц не лишить ведмедя! Ти ж знаєш про це!

– Він мусить! – Меґі рідко бачила Феноліо таким занепокоєним. Він вочевидь любив Принца дужче, ніж більшість своїх образів.

– Та йди вже! – кричав він йому вниз. – Принце!

Але Чорний Принц і далі, наче вперта дитина, вмовляв ведмедя, а велетень стояв поряд і дивився на дітей. Дехто з жінок закричав, коли він випростав руку. Жінки схопили дітей, але могутні пальці, як і казав Феноліо, не дістали до гнізд, хоч як тягнувся велетень.

– Точна робота! – шепотів Феноліо. – Меґі, ти бачиш? – Так, цього разу він подумав про все.

Велетень видавався розчарованим. Він потягнувся ще раз і ступив крок убік. Його п’ята опустилася на відстані десь тоненької гілочки від Чорного Принца. Ведмідь заревів і став на задні лапи, а велетень, здивувавшись, глянув униз, щоб побачити, що там ворушиться в нього між ногами.

– О ні! – бурмотів Феноліо. – Ні! Ні! Ні! – ревів він униз своєму створінню. – Його – ні! Дай Принцові спокій. Ти прийшов сюди не для цього! Біжи за Миршавцем! Збирай його людей! Ану геть!

Велетень підняв голову й пошукав очима, хто там галасує, а потім нахилився і схопив Принца й ведмедя, і то так брутально, як Елінор хапала гусінь, що пожирала її троянди.

– Ні! – бурмотів Феноліо. – Що діється? Що цього разу не так? Таж він йому всі кістки потрощить!

Розбійники мов заціпеніли, повиснувши на линвах. Один з них кинув ніж у руку велетня. Він витяг його губами, мов колючку, і пустив Чорного Принца, наче набридлу іграшку. Меґі здригнулася, коли він упав на землю й навіть не ворухнувся. Вона чула, як зойкнула Елінор. Велетень махнув рукою на чоловіків на линвах, неначе то були оси, які хотіли вжалити його.

Усі закричали. Батист підбіг до однієї линви, щоб спуститись і допомогти Чорному Принцові. Фарид і Дорія помчали за ним, а Роксана стояла з жахом на обличчі і обнімала руками двох заплаканих дітей. Феноліо стояв і шарпав від безпорадної люті опорні линви.

– Ні! – крикнув він ще раз униз. – Ні, такого просто не може бути!

Раптом одна линва урвалася, і Феноліо шугнув униз. Меґі спробувала схопити його, але не встигла. Феноліо падав із подивом на зморшкуватому обличчі, і велетень схопив його в повітрі, як стиглий плід.

Діти вже не кричали. Жінки та розбійники теж не видали жодного звуку, коли велетень сів під деревом і став роздивлятися, що він зловив. Ведмедя він байдуже поклав на землю, та коли його погляд натрапив на нерухомого Принца, знову схопив його. Ведмідь, заревівши, прийшов на допомогу своєму господареві, але велетень віджбурнув його рукою. Потім підвівся, востаннє поглянув на дітей і пішов геть із Феноліо в правій руці і Чорним Принцом у лівій.

Сойчині янголи

– Запитую тебе: що ти робив би на моєму місці? Скажи мені. Будь ласка, скажи мені. Але ти далекий геть від усього. Твої пальці одна за одною гортають сторінки, що якимось чином пов’язують твоє життя з моїм. Твої очі в безпеці. Це оповідання – лише ще один розділ у твоєму мозку. А для мене це моя безпосередня дійсність.

Маркус Цузак. Джокер

Орфей побачив Віоланту вперше на одному святі, яке влаштував Миршавець, і ще тоді уявляв собі, як було б добре панувати разом з нею над Омброю. Всі його служниці були гарніші за доньку Змієголова, але Віоланта мала те, чого не мали вони: зарозумілість, честолюбство, жадання влади. Це все подобалося Орфеєві, і коли Свистун привів її в залу з тисячею вікон, Орфеєве серце закалатало, він був у захваті, що вона й досі гордо тримає голову, дарма що все поставила на одну карту і програла.

Віоланта обвела всіх очима так, немов програли вони – її батько, Хлопчик-мізинчик, Свистун. По Орфеєві вона тільки ковзнула очима. Звідки їй знати, яку видатну роль грає він тепер. Змієголов і досі стояв би в багнюці зі зламаним колесом, якби він не приписав йому одразу аж чотири колеса. Як вони всі дивилися на нього! Навіть Хлопчик-мізинчик пройнявся до нього повагою.

Зала з тисячею вікон уже не мала вікон. Хлопчик-мізинчик позавішував їх чорною тканиною, і тільки з півдесятка смолоскипів освітлювали пітьму, якраз досить, щоб Змієголов міг бачити обличчя свого найлютішого ворога.

Коли привели Мортимера, зарозуміла маска на Віолантиному обличчі немов репнула, але вона швидко опанувала себе. Орфей задоволено відзначив, що Сойку катували, але він ще стояв на ногах, і Свистун подбав, безперечно, щоб його руки лишилися неушкоджені. «А відрізати йому язик вони б уже могли спокійнісінько, – думав Орфей, – і тоді остаточно поклали б край усім тим вихвалянням його голосу». Але потім йому спало на гадку, що Мортимер ще має сказати, де книжка Феноліо, бо ж Вогнерукий не сказав нічого.

Світло смолоскипів падало тільки на Мортимера. Змієголов сидів у пітьмі. Він вочевидь не хотів дати своєму в’язневі втіхи бачити його набрякле тіло. Але ж запах він чутиме.

– Ну, Сойко, мабуть, тобі моя донька по-іншому малювала наше друге побачення? – Віддих Змієголова був хрипкий, як у старого чоловіка. – Я дуже зрадів, що Віоланта запропонувала мені як місце зустрічі цей замок, хоча дорога сюди важка. Цей замок одного разу вже дав мені щастя, дарма що ненадовго. Крім того, я був певен, що мати нічого не сказала тобі про таємний хід. Вона багато розповідала тобі про цей замок, але майже всі ті оповідки не мали нічого спільного з правдою.

На Віолантиному обличчі не відображувалося нічого.

– Батьку, я не знаю, про що ти кажеш, – мовила вона.

Яких зусиль вона доклала, щоб не глянути на Мортимера. Зворушливо.

– Атож, ти нічогісінько не знаєш. Ще б пак! – засміявся Змієголов. – Я досить часто чув, що розповідала тобі мати в старому покої. Всякі вигадки про щасливі роки дитинства, всяку солодку брехню, щоб її мала донька-бридуля мріяла про місце, де все інакше, ніж у замку, де вона виросла. Дійсність здебільшого відрізняється від наших розповідей про неї, а ти завжди плутала слова з правдою. Ти точнісінько така, як твоя мати: не можеш відрізнити бажане від того, що є насправді, еге ж?

Віоланта не відповіла. Вона тільки стояла, випростана, як і завжди, і дивилася в пітьму, де ховався батько.

– Коли я вперше в цій залі побачив твою матір, – хрипким голосом вів далі Змієголов, – вона хотіла тільки втекти звідси. Вона спробувала б утекти, якби батько дав їй таку нагоду. Хіба вона розповіла тобі, що одна з її сестер розбилася на смерть, коли вилізла з одного з цих вікон? Ні? Або що її саму мало не втопили русалки, коли вона спробувала переплисти озеро? Мабуть, ні. Натомість вона намагалася переконати тебе, ніби я примусив її батька віддати тебе мені за дружину й забрав тебе звідси всупереч її волі. Хтозна, можливо, зрештою, вона й сама повірила в цю вигадку.

– Ти брешеш. – Віоланта докладала зусиль, щоб її голос звучав спокійно. – Я не хочу більше слухати.

– Але ти слухатимеш, – незворушно наполіг Змієголов. – Настане пора, коли ти вже не ховатимешся від дійсності за гарними вигадками. Твій дід залюбки спроваджував на той світ кавалерів, які залицялися до його доньок. Тому твоя мати й показала мені тунель, через який Свистун так дивовижно й непомітно пройшов у замок. Тоді вона була дуже закохана в мене, навіть якщо й розповідала тобі щось інше.

– Навіщо ти розповідаєш цю брехню? – Віоланта й далі стояла з високо піднятою головою, але її голос тремтів. – Не моя мати показала тобі тунель, а один з твоїх шпигунів. І вона не кохала тебе.

– Думай, що хочеш. Ти, певно, небагато знаєш про кохання. – Змієголов закашлявся і, закректавши, підвівся зі стільця. Віоланта відсахнулася, коли він зайшов у світло смолоскипів.

– Так, дивися, що заподіяв мені твій шляхетний розбійник, – проказав Змієголов, повільно йдучи до Мортимера. Ходити йому ставало дедалі важче. Орфей часто помічав це під час безкінечної подорожі до цього безрадісного замку, але Срібний князь і далі тримався прямо, як і його донька.

– Та не говорімо вже минувшину, – сказав він, підійшовши до Мортимера так близько, що його в’язень повною мірою міг насолодитися поширюваним смородом, – або про те, як моя донька, можливо, уявляла собі цю оборудку. Переконай мене, що справді є сенс не здерти з тебе одразу шкуру і не вчинити так само з твоєю дружиною і донькою. Можливо, ти думаєш, що цього разу вони в безпеці? Зрештою, ти лишив їх у Чорного Принца, але я знаю про печеру, де вони заховалися. Мій безвартісний свояк, напевне, вже зловив їх і привів назад до Омбри.

«Так, ця звістка приголомшила Мортимера. Вгадай, шляхетний розбійнику, хто розповів Змієголову про печеру!» – думав Орфей і широко всміхнувся, коли Мортимер подивився в його бік.

– Ну, – кулаком у рукавичці Змієголов ударив свого в’язня в груди, саме туди, де його поранила Мортола, – як воно? Ти можеш ліквідувати наслідки власної підступності? Ти можеш вилікувати книжку, якою так підступно одурив мене?

Мортимер вагався лише мить.

– Звичайно, – відповів він. – Коли ти даси її мені.

«Що ж, добре. Його голос і далі справляє враження, навіть у такому розпачливому становищі, – був змушений визнати Орфей, – хоча, звичайно, мій голос звучить незмірно краще».

Але Змієголов не давав себе знову одурити. Він із такою силою вдарив Мортимера в обличчя, що той упав навколішки.

– Ти, отже, думаєш, ніби можеш іще раз пошити мене в дурні! – гаркнув він. – За якого дурня ти мене маєш? Ніхто не може зцілити цю книжку. За цю інформацію померли десятки твоїх колег по ремеслу. Книжка пропаща, а це означає, що моя плоть гнитиме вічність і я сам щодня відчуватиму спокусу написати три слова, які всьому покладуть край. Але мені спав на думку кращий вихід, для якого я ще раз потребую твоїх послуг, і тому я вдячний моїй доньці, що вона вкрай дбайливо стерегла тебе. Зрештою, я знаю, – додав він, подивившись на Свистуна, – яка гаряча кров у мого герольда.

Свистун хотів щось заперечити, але Змієголов нетерпляче підняв руку і знову обернувся до Мортимера.

– Що за вихід? – Славетний голос звучав тепер хрипкіше.

Може, Сойка тепер таки злякався? Орфей почувався, мов хлопець, що з величезною насолодою читає в книжці вкрай напружене місце. «Сподіваюся, він таки боїться, – думав він. – І, сподіваюся, це останній розділ, у якому він з’являється».

Мортимер скривив обличчя, коли Свистун уперся ножем йому в бік. «Так, ти без вороття обрав собі в цьому сюжеті не тих ворогів, – думав Орфей, – і не тих друзів. Але такі вони всі, оті добрі герої. Дурні».

– Що за вихід? – Змієголов почухав собі сверблячу плоть. – Ти оправиш мені нову книжку, що ж іще? Але цього разу жодної миті не будеш без нагляду. І коли ця книжка своїми бездоганно чистими сторінками знову захистить мене від смерті, ми напишемо в першій книжці твоє ім’я, щоб ти бодай на якийсь час відчув, як воно – гнити живцем. А потім я розірву її на шматки, сторінка за сторінкою, і дивитимусь, як ти почуваєшся, коли рвуть твою плоть, і благаєш білих жінок, щоб вони забрали тебе. Хіба це не вихід, що задовольнив би нас усіх?

«Ага. Нова книжка. Непогано, – думав Орфей. – Але моє ім’я пасувало б набагато краще до її чистісіньких сторінок! Припини мріяти, Орфею!»

Свистун приставив ніж до горла Мортимерові:

– Ну, де твоя відповідь, Сойко? Чи, може, написати її ножем?

Мортимер мовчав.

– Відповідай! – горлав Свистун. – Невже я маю відповідати замість тебе? А втім, є тільки одна відповідь.

Мортимер і далі мовчав, проте Віоланта таки здобулася на голос.

– Чому він має допомагати тобі, коли ти й так намірився вбити його? – запитала вона батька.

Змієголов стенув важкими плечима:

– Я міг би заподіяти йому не таку болісну смерть або лише послати в копальні його дружину та доньку, замість убивати їх. Про них ми з ним одного разу вже торгувалися.

– Але цього разу ви вже не маєте їх під своєю владою. – Голос Мортимера звучав так, ніби він був десь далеко, дуже далеко.

«Він скаже „ні“! – приголомшено подумав Орфей. – Що за дурень!»

– Ще ні, але скоро! – Свистун водив ножем по грудях Мортимера й окреслив кінчиком вістря серце там, де воно билося. – Орфей дуже точно описав нам місце, де вони заховалися. Ти вже чув про це. Можливо, саме тепер Миршавець жене їх до Омбри.

Мортимер удруге глянув на Орфея, і ненависть у його очах була солодша за невеликі тістечка, які Ос щоп’ятниці купував йому на омбрійському ринку. Що ж, у майбутньому їх купуватиме вже не Ос. На жаль, його пожер жах, вискочивши зі слів Феноліо, – схопив за одну мить, – але нового охоронця завжди можна знайти.

– Ти можеш одразу братися до роботи. Твоя шляхетна покровителька подбала майже про все, що потрібне тобі! – сичав Свистун, і цього разу, коли він притис ніж до шиї Мортимера, бризнула кров. – Вона вочевидь збиралася якнайретельніше вдавати перед нами, ніби ти живеш тільки на те, щоб вилікувати книжку. Яке блазнювання! Ну, вона завжди полюбляла шпільманів.

Мортимер нехтував Свистуна, наче той був невидимий. Він дивився тільки на Змієголова.

– Hi, – відповів він. Це слово важко повисло в темній залі. – Я не оправлятиму тобі другої книжки. Вдруге смерть не пробачить мені цього.

Віоланта несамохіть підступила до Мортимера, але він не зважав на неї.

– Не слухай його! – сказала вона батькові. – Він оправить! Дай йому тільки час.

Ох, вона справді прихилилася до Сойки. Орфей наморщив чоло. Це ще одна причина прагнути послати його під три чорти.

Змієголов замислено подивився на доньку:

– А що тобі до того, що він оправить її?

– Ну, ти… – У голосі Віоланти вперше з’явилася невпевненість. – Ти одужаєш після цього.

– І? – тяжко дихав Змієголов. – Ти хочеш побачити мою смерть. Не заперечуй. Це подобається мені. Це доводить, що в твоїх жилах тече моя кров. Інколи я думаю, що тебе треба посадити на трон Омбри. Ти робитимеш свою справу безперечно краще, ніж мій припорошений сріблом свояк.

– Звичайно, я б робила це краще! Я б посилала тобі до Сутінкового замку в шість разів більше срібла, бо не марнувала б його на бенкети та ловецькі виправи. А за це ти лишиш мені Сойку – коли він зробить те, чого ти вимагаєш від нього.

«Разюче. Вона ще й досі ставить умови. О так, вона подобається мені, – думав Орфей. – Вона дуже подобається мені. Але з неї ще треба вибити прихильність до цього шахрая-палітурника. Але ж потім… які можливості!»

Навіть Змієголову його донька вочевидь подобалася дедалі більше. Він зареготав так гучно, як ще ніколи не чув Орфей.

– Погляньте на неї! – кричав він. – Вона торгується зі мною, хоча стоїть із пустими руками. Відведіть її в її кімнату, – наказав він солдатам. – І добре наглядайте за нею. Пришліть до неї Якопо. Син мусить бути з матір’ю. А ти, – звернувся він до Мортимера, – погоджуйся нарешті на мою пропозицію, або ж я накажу своєму охоронцеві витягти з тебе ту згоду.

Свистун роздратовано опустив ніж, коли з пітьми вийшов Хлопчик-мізинчик. Віоланта занепокоєно глянула на нього і опиралася, коли солдат потяг її за собою, але Мортимер і далі мовчав.

– Ласкавий пане! – Орфей шанобливо (принаймні він сподівався, що це справді так) ступив крок уперед. – Дозвольте мені витягти з нього цю згоду.

Шепотіння, ім’я (його слід називати належним йому ім’ям, як і собаку), і жах виступив з Орфеєвої тіні.

– Безглуздя! – ревнув Свистун. – Щоб Сойка вмер так само, як Вогнерукий? Ні. – Він знову підняв Мортимера на ноги.

– Хіба ти не чув? Свистуне, я беруся за це завдання. – Хлопчик-мізинчик скинув чорні рукавички.

Орфей відчув на язиці розчарування, немов гіркий мигдаль. Яка ж була нагода засвідчити Змієголову свою корисність. Якби він тільки мав книжку, щоб списати Свистуна з цього світу. А заодно і Хлопчика-мізинчика.

– Пане! Благаю, послухайте мене. – Він загородив шлях Змієголову. – Чи можу я попросити вас, щоб під час цієї прикрої для в’язня процедури виманити в нього ще одну відповідь? Я нагадаю вам про книжку, про яку я вже розповідав, книжку, яка може змінити цей світ бажаним для вас способом! Витягніть, будь ласка, з нього, де вона!

Але Змієголов обернувся до нього спиною:

– Потім, – проказав він і, застогнавши, сів на стілець, де його приховувала пітьма. – Тепер ідеться лише про одну книжку, і вона має чисті сторінки. Хлопчику-мізинчику, починай! – важко сапаючи, наказав він із пітьми. – Але зважай на його руки.

Зненацька Орфей відчув на обличчі холод і спершу подумав, що крізь завішені вікна завіває нічний вітер. Та вони вже стояли коло Сойки, білі і страхітливі, як і на цвинтарі шпільманів. Вони обступили Мортимера, мов безкрилі янголи, з туманними тілами, з обличчями, білими, мов вибілені кістки. Свистун так квапливо позадкував, що впав і поранився власним ножем. Навіть обличчя Хлопчика-мізинчика втратило звичайну для нього байдужість. А солдати, що стояли коло Мортимера, відсахнулися, мов перелякані діти.

Такого не може бути! Чому вони захищають його? В удячність за те, що він одного разу вже одурив їх? Що він забрав у них Вогнерукого? Орфей відчув, що жах позаду нього присів, мов побитий пес. Що? Він теж боїться? Ні. Ні, проклін усьому ще раз! Цей світ треба переписати по-новому! І він перепише. Аякже. Невдовзі він добере способу.

Що вони шепочуть?

Бліде світло, яке поширювали білі жінки, прогнало тінь, де ховався Змієголов, і Орфей бачив, як Срібний князь у своєму темному кутку судомно хапає повітря і тремтячою рукою закриває очі. Отже, він і досі боїться білих жінок, дарма що в Сутінковому замку вбив таку силу людей, щоб довести протилежне. Нічого, крім брехні. Змієголов задихався від страху у своїй безсмертній плоті.

А Мортимер тим часом стояв серед вигаданих уявою Феноліо янголів Смерті, наче вони становили частину його тіла, – і сміявся.