Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 38 страниц)

Трупи в лісі

Пополудні та ввечері

Сипав сніг.

А ще більше – кружляло в повітрі.

І сидів чорний дрізд

На кедровій гілці.

Волес Стівенс. Тринадцять способів дивитись на дрозда

Далі, далі, щоразу далі. Реза знову почувалася погано, але не казала нічого. Коли Здоровань занепокоєно озирався на неї, вона всміхалася, щоб він через неї не йшов повільніше. Хапало випереджав їх більше ніж на півдня, а про сороку вона намагалася зовсім не думати.

Біжи, Резо, біжи. Це тільки нудота. Жуй листя, яке дала Роксана, і біжи. Ліс, по якому вони йшли вже кілька днів, був темнішим, ніж хаща. У цій частині Чорнильного світу Реза ще не була. Здавалося, ніби вона розгорнула новий розділ, новий і ще не читаний.

– Шпільмани називають його лісом, у якому спить ніч, – пояснив їй Здоровань, коли вони пройшли крізь улоговину, де навіть удень стояла така пітьма, що вони насилу бачили свої руки. – Але моховині назвали його Бородатим лісом через усі ті цілющі лишайники, що ростуть на деревах.

Так, ця назва подобалася їй більше. Завдяки морозові багато дерев і справді видавалися старенькими велетнями.

Здоровань умів добре читати сліди, але навіть Реза могла б іти по сліду, який лишили Хапало та його люди. Де-не-де збереглися замерзлі відбитки ніг, неначе там зупинився час, а подекуди їх порозмивав дощ, немов стерши разом зі слідами і людей, які лишили їх. Розбійники анітрохи не дбали про те, щоб їх ніхто не викрив. Навіщо? Адже вони переслідували.

Дощі йшли часто. Вночі інколи ще й град, але, на щастя, траплялося досить вічнозелених дерев, під гіллям яких було більш-менш сухо. Коли заходило сонце, наставав лютий холод, і Реза була дуже вдячна Здорованеві за підшитий хутром плащ, якого він віддав їй. Саме завдяки Здорованеві вона попри холод могла спати вночі, – завдяки плащеві та укривалу з моху, який він зрізав для них обох з дерев.

Іди далі, Резо, щоразу далі. Сорока літає швидко, а Хапало швидко кидає ніж. У деревах над нею хрипко крикнув птах, і вона занепокоєно глянула вгору, але побачила не сороку, а тільки ворону.

– Кар! – карканням відповів Здоровань чорному птахові (навіть сови розмовляли з ним) і раптом зупинився. – Що це в біса таке? – пробурмотів він і почухав собі голомозу голову.

Реза стривожено зупинилася поряд із ним:

– Що сталося? Ти збився зі сліду?

– Я? Ніколи за тисячу років і в жодному лісі світу! І аж ніяк не в цьому. – Здоровань присів і дослідив відбитки на твердому, замерзлому листі. – Мій двоюрідний брат тут учив мене полювати. Саме він навчив мене розмовляти з птахами й робити укривала з деревних борід. Він показував мені й Озерний замок. Ні, це Хапало зійшов зі шляху, а не я. Він дуже багато відхилився на захід!

– Твій двоюрідний брат? – із цікавістю подивилась на нього Реза. – Він теж серед розбійників?

Здоровань похитав головою.

– Він пішов до паліїв, – промовив він, не дивлячись на Резу. – Він зник, як зник Каприкорн, і вже ніколи не повернувся. Він був дебелий, бридкий хлопець, але я завжди був дужчий, навіть коли ми обидва були ще малі. Я часто запитую себе, де він. Він був проклятим палієм, але ж це мій двоюрідний брат, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

«Дебелий і бридкий… – Реза пригадувала людей Каприкорна. – Пласконіс? Голос Мо заподіяв йому смерть, Здорованю, – думала вона. – Чи захищатимеш ти його далі, якщо знатимеш про це? Так, мабуть, захищатимеш».

– Погляньмо, чому він відхилився від шляху, – промовив він. – Ходімо за Хапалом.

Вони знайшли його і решту розбійників дуже скоро, на галявині, бурій від зів’ялого листя. Там лежали трупи, наче дерева скинули їх, як і листя, і ворони вже живилися їхньою плоттю.

Реза прогнала їх і злякано відсахнулася, побачивши Хапалів труп.

– Що це?

– Жах! – ледь чутно відповів Здоровань.

– Жах? Але ж вони убивають страхом, не більше. Я бачила це!

– Тільки тоді, коли їм перешкоджають. Коли їх не чіпають, вони ще й пожирають.

Мо подарував їй колись оболонку вилупленої бабки. Під порожньою лушпинкою ще можна було бачити відбитки кожного членика. Від Хапала лишилося не більше, ніж така сама пуста шкаралупка, і Реза виблювала поряд із трупами.

– Це мені не подобається, – сказав Здоровань, оглядаючи залите кров’ю листя. – Складається враження, що люди, які вбили їх, бачили, як жах пожирає Хапала, – наче тримали його при собі, як Принц свого ведмедя! – Він озирнувся, але не зрушив з місця. Тільки ворони чекали на деревах.

Здоровань натягнув Ґеконові плащ на обличчя.

– Я піду по слідах. З’ясую, звідки прийшли вбивці.

– Немає потреби, – мовила Реза, нахилившись над одним розбійником і піднявши його ліву руку. Там не було мізинця. – Твій молодший брат розповідав, що Змієголов має нового охоронця. Його називають Хлопчик-мізинчик. Він був одним з катів у Сутінковому замку, аж поки його пан дав йому вищу посаду. Як казав Дорія, він уславився тим, що в кожного вбитого чоловіка відрізав мізинець і робив із кісточки свисток, щоб глузувати таким чином зі Свистуна… Його колекція, мабуть, чимала.

Реза затремтіла, дарма що Хапало тепер уже не становив небезпеки.

– Вона не захистить його, – прошепотіла вона. – Ні, Віоланта не зможе захистити Мо. Вони вб’ють його.

Здоровань підвівся і безпорадно обійняв її.

– Що нам діяти? – запитав він. – Повертатися?

Але Реза похитала головою. Вони мають із собою жах. Жах… Вона озирнулася.

– А де сорока? – запитала вона. – Ти не бачив сороки? Погукай її.

– Таж я вже казав: вона розмовляє не так, як пташка! – відповів Здоровань, але все-таки зімітував стрекіт сороки. Ніхто не відгукнувся, але саме тоді, коли Здоровань спробував удруге, Реза побачила ще один труп.

Мортола лежала поодаль від решти. З грудей у неї стирчала стріла. Реза часто уявляла собі, що відчуватиме, нарешті побачивши мертвою жінку, якій вона так довго була змушена служити. Їй дуже часто хотілося самій убити Мортолу, але тепер вона не відчувала нічого. Поряд із трупом на снігу лежало кілька чорних пір’їн, а нігті на лівій руці й досі були схожі на пташині пазурі. Реза нахилилася і зняла в Мортоли з пояса гаманець. Там лежали крихітні чорні зерна, такі самі зерна, як і ті, що поприлипали їй до блідих губ.

– Хто це? – не вірячи власним очам, дивився на стару жінку Здоровань.

– Каприкорнова отруйниця. Ти, певне, чув про неї, еге ж?

Здоровань кивнув головою й несамохіть позадкував.

Реза прив’язала Мортолин гаманець собі на пояс.

– Коли я ще служила їй, – вона мимоволі засміялася, побачивши, який приголомшений Здоровань, – тобто коли ще була її служницею, Мортола знайшла рослину, насіння якої може змінювати форму тіла. Інші служниці називали її малою смертю і шепотілися, що вона доводить до божевілля, коли надто часто користуватися нею. Вона показала мені ту рослину, – її можна вжити і для вбивства, проте інше її застосування я завжди вважала за байку. Я вочевидь помилялася. – Реза підняла одну з пір’їн і поклала на прострелені груди Мортоли. – Тобто Мортола тоді відмовилася скористатись малою смертю, бо у пташиній подобі її зловив би кожен лис. Але, побачивши сороку в печері, я одразу подумала, що це вона.

Реза підвелася.

Здоровань показав на гаманець на її поясі:

– Здається, було б краще лишити ці зерна тут.

– Лишити? – мовила Реза. – Можливо. Ходімо, треба йти. Скоро споночіє.

Людські гнізда

Зважай:

Ще без мелодії та сенсу,

Слова вночі прилинуть.

Від сну тяжкі й вологі,

Важким потоком плинуть —

Й зневагою стають.

Карлос Друмонд де Андраде. В пошуках поезії

Меґі так замерзла в ноги, що майже не відчувала пальців попри те, що була в чоботях, які вона мала ще з іншого світу. Тільки під час безкінечного переходу протягом останнього дня всі вони зрозуміли, як добре захищала їх печера від близької зими і який благенький їхній одяг. Але дощ був ще гіршим за холод. Він капав з дерев і перетворював землю на багнюку, яка ввечері замерзала. Одна дівчинка вже розтягнула собі ногу, і тепер Елінор несла її. Всі вони несли по одному з менших дітей, але дорослих було надто мало. Багатьох людей забрав Хапало, крім того, не стало Рези і Здорованя.

Чорний Принц ніс одразу трьох дітей, двох у руках, а одного на плечах, хоча і досі майже не їв, а Роксана знай змушувала його перепочивати. Меґі ткнулась обличчям у волосся хлопчика, що вчепився за її шию. То був Бепе. Він скидався на онука Феноліо. Бепе важив небагато. Діти вже кілька днів харчувалися надголодь, але після довгих годин, які Меґі прочалапала з малим по болоту, він видавався важчим за дорослого.

– Меґі, заспівай мені якоїсь пісеньки! – просив він раз по раз, і Меґі співала тихеньким, виснаженим від утоми голосом – про Сойку, звичайно. Інколи вона вже забувала, що співає про свого батька. Коли вряди-годи, знесилившись, Меґі заплющувала очі, то бачила замок, який показував їй у полум’ї Фарид: похмуру кам’яну споруду на дзеркальній воді. Хоч як розпачливо Меґі намагалася розгледіти Мо десь між темними мурами, вона ніколи не бачила його.

Меґі була сама. А відколи пішла Реза, чуття самотності тільки посилилось, і то незважаючи на Елінор, Феноліо, всіх дітей і, безперечно, незважаючи на Фарида. Вона відчувала, ніби її покинули, і тільки Дорія інколи розвіював це враження, а тим часом з нього виросло ще й чуття, що вона зобов’язана захистити дітей: покинутих, як і вона, без батька-матері, дітей, що тікають у світі, який їм не менш чужий, ніж їй, хоча ці діти ніколи не знали іншого світу.

Та й Феноліо тільки писав про цей світ, і все-таки його слова правили за єдиний дороговказ, якого вони могли дотримуватися.

Феноліо разом із Чорним Принцом ішов попереду. На його спині висіла Деспіна, дарма що була старша за кількох дітей, які мусили бігти самі. Її брат ішов поміж старших хлопчиків. Вони гасали між деревами, наче їхні ноги не знали втоми. Чорний Принц щоразу криком повертав їх назад і наказував нести менших дітей, як несли їх старші дівчата. Фарид із Дорією були далеко попереду, і Меґі не бачила їх уже майже годину, вони шукали дерево, яке Феноліо так наполегливо описав Чорному Принцові, що той і справді наказав вирушати. А втім, яку ще надію вони могли мати?

– Ще далеко? – чула Меґі, як не вперше запитує Деспіна.

– Не дуже далеко, не дуже, – відповідав Феноліо, але чи знав він насправді?

Меґі були присутня, коли він розповідав Чорному Принцові про гнізда:

– Вони схожі на величезні феїні гнізда, але там, Принце, жили люди! Багато людей! Велетні дедалі частіше забирали дітей, тож люди будували собі гнізда на такому високому дереві, де їх не могли дістати навіть найвищі велетні.

– А це означає: якщо велетні, про яких ти пишеш, не надто великі, це дає практичні переваги, – шепнув він Меґі.

– Людські гнізда? – шепнула вона йому у відповідь. – Ти їх щойно вигадав?

– Дурниці. Таж як? – проказав Феноліо ображено. – Хіба я просив тебе прочитати що-небудь? Ні. Цей світ так добре влаштовано, що до нього цілком можна пристосуватися, на гаючи часу на вигадування чого-небудь, дарма що отой бовдур Орфей мав іншу думку. Сподіваюся, він тепер жебрає на вулицях Омбри: це кара йому за те, що він розмалював моїх фей!

– Бепе, може, побіжиш трохи? – Меґі зсадила хлопчика, що опирався, і взяла на руки дівчинку, яка насилу стояла від утоми.

– Ще далеко? – Як часто вона ставила це запитання Мо під час безкінечних автомобільних поїздок задля кількох хворих книжок. «Уже недалеко, Меґі!» – вчувався їй батьків голос, і якусь мить їй здавалося від утоми, ніби він піджаком прикриває їй замерзлі плечі, але то лише гілка торкалася спини. Меґі поковзнулася на мокрому від дощу листі, і тільки Роксанина рука не дала їй упасти.

– Обережно, Меґі, – сказала вона, і її обличчя тієї миті видавалося не менш рідним, ніж материне.

– Ми знайшли дерево! – повідомив Дорія, поставши перед ними так несподівано, що дехто з малих дітей злякався. Він був мокрий від дощу і тремтів від холоду, зате був щасливий, такий щасливий, яким не був уже багато днів.

– Фарид лишився там. Він вилізе й подивиться, чи гнізда ще придатні для життя. Дерево величезне! – широко розвів руки Дорія. – Доведеться щось збудувати, щоб висадити дітей, але я вже маю ідею!

Меґі ще не чула, щоб Дорія говорив так швидко і так багато. Одна дівчинка підбігла до нього, він узяв її за руки і, сміючись, обкрутив навколо.

– Миршавець нас там ніколи не знайде! – гукнув він. – Тепер треба тільки навчитися літати, і ми зможемо бути вільні, як птахи!

Діти почали збуджено перемовлятися, аж поки Чорний Принц підвів руку.

– Де стоїть дерево? – запитав він важким від утоми голосом. Інколи Меґі боялася, що отрута зламала щось у ньому, відкинула якусь тінь на світло, яке завжди сяяло в його душі.

– Прямо попереду! – махнув рукою Дорія поміж мокрих дерев.

Раптом і найутомленіші ноги вже знову могли бігти.

– Тихо! – нагадав Чорний Принц, коли діти почали знімати дедалі гучніший галас, але вони були надто збуджені, щоб слухатися його, і ліс відлунював їхніми дзвінкими голосами.

– Ну, хіба я не казав тобі? – раптом постав перед Меґі Феноліо, а в його очах світилася давня гордість за свій світ, гордість, що з’являлася з найменшого приводу.

– Авжеж, казав, – Меґі випередила з відповіддю Елінор, що вочевидь була в кепському гуморі через мокрий одяг. – Але я ще не бачила тих казкових гнізд, і, мушу признатися, перспектива сидіти за такої погоди на верхівці дерева видається мені не дуже привабливою.

За ці слова Феноліо покарав Елінор зневагою.

– Меґі, – прошепотів він до дівчини, – як звати цього хлопця? Та ти знаєш, брата Здорованя.

– Дорія.

Дорія обернувся, почувши своє ім’я, і Меґі всміхнулася йому. Їй подобалося, коли він дивився на неї. Його погляд зігрівав їй серце, і то зовсім по-іншому, ніж колись Фаридів погляд. По-іншому…

– Дорія, – промимрив Феноліо. – Дорія. Чогось це ім’я видається мені знайомим.

– Що ж, тут немає нічого дивного, – уїдливо зауважила Елінор. – Дорія – прізвище дуже відомої в Італії аристократичної родини.

Феноліо глянув на неї аж ніяк не приязно, але не опустився до того, щоб відповісти їй, дарма що відповідь, безперечно, вже крутилась у нього на язиці.

– Ось вони!

У сутінках, які вже опускалися на землю, голос Іво пролунав так гучно, що Мінерва мимоволі заткнула йому рот рукою.

Так, вони дійшли.

Людські гнізда. Вони були точнісінько такі, як описав їх Феноліо у книжці. Феноліо прочитав їй ті рядки: «Величезні гнізда в кроні могутнього дерева, вічнозелене гілля якого піднімається до неба так високо, що його верховіття, здається, губиться у хмарах». Гнізда були круглі, немов феїні, але між ними Меґі начебто бачила містки, мотузяні мережі та драбини. Діти горнулися до Чорного Принца і так зачудовано дивилися вгору, наче він привів їх до захмарного замку. Найщасливішим видавався Феноліо.

– Ну, хіба не казка? – в захваті гукав він.

– Вони дуже високо вгорі, тут навіть годі сумніватися, – мовила Елінор, і в її голосі зовсім не відчувалося захвату.

– Таж це головне! – безцеремонно відповів їй Феноліо.

А втім, Мінерва та решта жінок теж аж ніяк не втішено поглядали нагору.

– А де ті люди, які жили там давніше? – запитала Деспіна. – Повипадали?

– Звичайно, ні! – миттю заперечив Феноліо, але Меґі побачила на його обличчі, що він анітрохи не уявляв собі, що сталося з колишніми мешканцями гнізд.

– О ні, думаю, вони просто скучили за землею! – проказав гарний скляний голосочок Яшми.

Обидва скляні чоловічки сиділи в глибокій кишені Даріусового плаща. Тільки він був одягнений більш-менш по-зимовому, але щоразу великодушно ділився плащем з двома дітьми. Він брав їх під поли свого теплого плаща, мов квочка курчат під крила.

Чорний Принц подивився вгору на дивовижні споруди, зміряв очима дерево, на яке треба було вилізти, і мовчав.

– Дітей можна підняти в сітках, – запропонував Дорія. – Можна скористатись як линвами вусиками дерева. Фарид і я вже випробували їх. Вони витримають.

– Це найкраща з усіх криївок! – долинув до них Фаридів голос. Проворний, мов білочка, він зліз по стовбуру, наче жив раніше не в пустелі, а на деревах. – Навіть якщо Миршавцеві собаки знайдуть нас тут, нагорі можна оборонятися!

– Що ж, передусім сподіваюся, вони не знайдуть нас тут, – промовив Чорний Принц. – Проте вже немає часу будувати щось під землею, а вгорі, сподіваюся, ми зможемо протриматися так довго, аж поки…

Як усі дивилися на нього! Аж поки що?..

– Аж поки Сойка вб'є Змієголова! – сказала котрась дитина з такою переконаністю, що Принц мимоволі засміявся.

– Саме так. Аж поки Сойка вб’є Змієголова.

– І Свистуна! – додав хтось із хлопчиків.

– Авжеж, звичайно, і його. – В поглядах, якими обмінялися Батист і Чорний Принц, змагалися надія і тривога.

– Так, він уб’є їх обох, а потім одружиться з Бридкою, і вони щасливо володарюватимуть аж до кінця своїх днів! – засміялася Деспіна, і то з таким захватом, наче вже бачила перед собою весілля.

– О ні, ні! – приголомшено заперечив Феноліо, немов наступної миті її слова могли справдитись. – Адже Сойка, Деспіно, вже має дружину. Хіба ти забула матір Меґі?

Деспіна перелякано глянула на Меґі і притисла долоню до вуст, але Меґі тільки погладила її рівні коси.

– Але це могла б бути добра оповідка, – прошепотіла вона їй.

– Починай напинати линви вздовж стовбура, – сказав Чорний Принц Батистові, – і запитай Дорію, як він хоче піднімати сітку. А ви, решта, вилізьте на крону й перевірте, може, якісь гнізда вже прогнили.

Меґі глянула вгору на густе гілля. Такого дерева вона ще не бачила. Кора була червонясто-бура, проте борозниста, як у дуба, а стовбур розгалужувався тільки високо вгорі, зате мав потовщення, тож усюди можна було зіпертися ногою або зачепитися пальцями. Подекуди величезні гриби, що росли на стовбурі, утворювали справжні платформи. Вздовж безкінечно високого стовбура видніли дупла й розколини, до яких поначіплялося пір’я, яке свідчило, що не тільки люди звили собі гнізда на цьому дереві. «Можливо, треба спитати Дорію, чи він може зробити крила, – думала Меґі, і раптом їй спала на гадку сорока, яка так лякала її матір. – Чому Реза не взяла її з собою? Бо ще й досі, Меґі, вважає тебе за малу дитину!»

– Меґі! – встромила холодні пальці їй у руку якась дитина. Елінор прозвала цю дитину Вогненним Ельфом через її руде волосся, руде аж червоне, тож здавалося, ніби Вогнерукий засіяв їй голову іскрами. Скільки їй років? Чотири? П’ять? Чимало дітей не знали свого віку. – Бепе сказав, що там угорі є пташка, яка їсть дітей.

– Дурниці. Звідки він може знати? Невже, по-твоєму, Бепе вже був там?

Ельф полегшено засміявся і суворо зиркнув на Бепе. Але потім знову стривожився, коли, і далі чіпляючись за руку Меґі, почув разом з нею, як Фарид розповідає Чорному Принцові:

– Гнізда такі великі, що в кожному може спати п’ятеро, а то й шестеро людей! – Який збуджений його голос! Наче на мить він забув, що Вогнерукий повернувся, а він все одно сам. – Чимало містків прогнили, але вгорі є досить вусиків і деревини, щоб полагодити їх.

– Ми майже не маємо інструментів, – додав Дорія. – Отож перший доведеться будувати ножами і мечами.

Розбійники занепокоєно подивилися на свою зброю у піхвах.

– Крона така густа, що досить добре захищає від вітру, але де-не-де прорубано отвори, – вів далі Фарид. – Мабуть, спостережні пункти для вартових. Нам доведеться вистелити гнізда, точнісінько так, як феї.

– Можливо, декому з нас краще лишитися тут, – озвався Страшидло. – Нам треба полювати і…

– Полювати можна й угорі! – урвав його Фарид. – Там є не тільки зграї птахів, – я бачив і величезних білок, і тварин із чіпкими лапами, схожих на кроликів. Крім того, там є й дикі коти…

Жінки тривожно перезирнулися.

– …і кажани, і кобольди з хвостами завдовжки в лікоть, – провадив далі Фарид. – Там угорі – цілий світ! Є дупла, а чимало гілок такі широкі, що по них можна ходити. Там ростуть квіти і гриби! Просто казка! Справжні дива!

Феноліо засміявся всім своїм зморшкуватим обличчям, мов король, чию державу хвалять, і навіть Елінор уперше з тугою подивилася на вкритий наростами стовбур. Дехто з дітей одразу хотів дертися нагору, але жінки стримали їх.

– Збирайте листя, – наказали вони їм, – мох і пташине пір’я – все, що годиться для підстилки.

Сонце було вже на вечірньому прузі, коли розбійники почали зв’язувати линви, плести сітку й виготовляти дерев'яну платформу, яку можна було б піднімати вздовж високого стовбура.

Батист із кількома людьми повернувся назад, щоб ще раз затерти сліди, а Меґі бачила, як Принц безпорадно дивиться на ведмедя. Як він підніме його на дерево? Що станеться з в’ючними кіньми? Така сила запитань, а він і досі не був певен, чи своїм швидким маршем вони позбулися Миршавця.

– Меґі! – зі змовницьким обличчям підступив Феноліо до дівчини, що саме допомагала Мінерві плести сітку з вусиків для кухонного начиння. – Ти не повіриш! – прошепотів він їй, коли вони стали серед могутнього коріння. – Але не здумай розповідати про це Лоредан. Бо вона одразу знову скаже, що я остаточно з’їхав з глузду!

– Чого я не повинна розповідати їй? – не розуміючи, подивилася на нього Меґі.

– Що ж, оцей хлопець, ти вже знаєш, отой, що дивиться на тебе, і носить квіти, і змушує Фарида аж зеленіти від ревнощів. Дорія…

Крона над ними зачервонілася у світлі призахідного сонця, а гнізда висіли поміж гілля, мов чорні плоди.

Меґі збентежено відвернула обличчя:

– Що з ним?

Феноліо озирнувся, наче боявся, що позаду от-от може постати Елінор.

– Меґі, – пригнічено мовив він, – гадаю, я вигадав його так само, як Вогнерукого і Чорного Принца!!

– Дурниці! Про що ти говориш? – прошепотіла у відповідь Меґі. – Дорія, мабуть, ще не народився, коли ти написав свою книжку!

– Так-так, я знаю! Оце й бентежить мене! Всі ці діти. – Феноліо широким жестом показав на дітей, що ревно збирали мох та пір’я під деревами. – Мій сюжет несе їх, мов яйця, абсолютно без моєї допомоги. Це страхітлива річ. Але оцей хлопець, – Феноліо стишив голос, наче Дорія міг підслухати його, хоча той разом із Батистом стали навколішки на лісову землю досить далеко від них і перетворили свої ножі в мачете й серпи, – Меґі, тут уже починається божевілля: я написав про нього оповідання, і таки виріс герой з його ім’ям! А ще дивовижніше те, що це оповідання не було опубліковане! Можливо, й досі лежить у якійсь шухляді мого старого письмового столу або ж мій онук уже зробив із нього паперові кульки, щоб стріляти в котів!

– Але ж це неможливо! Тоді він не може бути тим самим! – Меґі непомітно глянула на Дорію. Вона любила дивитися на нього, дуже любила. – Про що йдеться в тому оповіданні? – запитала вона. – Що робить той уже дорослий Дорія?

– Будує замки та міські мури. Він навіть винайшов літальний апарат, годинник, що вимірює час, і, – Феноліо глянув на Меґі, – друкарську машину для одного відомого палітурника.

– Справді? – Меґі раптом охопило приємне тепло, як і давніше, коли Мо розповідав їй якусь надто вже гарну оповідку. Для одного відомого палітурника. На мить вона забула про Дорію й думала тільки про батька. Можливо, Феноліо давно вже написав слова, які мали зберегти Мо життя. «Ну, будь ласка, – благала вона сюжет Феноліо. – Нехай той палітурник буде Мо».

– Я назвав те оповідання «Чарівник Дорія», – прошепотів їй Феноліо. – Але він чарує тільки своїми діями, як і твій батько. А тепер слухай, буде ще цікавіше! Той Дорія має дружину, про яку знає, що вона походить із далеких країв, і вона часто підказує йому різні ідеї. Хіба не дивно?

– А що тут дивного? – Меґі відчула, як зашарілася. І саме цієї миті Фарид подивився в її бік. – А ти дав їй якесь ім’я? – запитала вона.

Феноліо збентежено відкашлявся:

– Ну, знаєш, інколи я буваю трохи недбалий зі своїми жіночими персонажами, тож в оповіданні вона не має ніякого ім’я. Я просто писав про неї як про його дружину.

Меґі мимоволі засміялася. Так, це схоже на Феноліо.

– У Дорії не згинаються два пальці на лівій руці. Тож як він робитиме те все, що ти казав?

– Але ті пальці я сам йому приписав! – вигукнув Феноліо, забувши про всяку обережність. Дорія підняв голову й подивився на них, але, на щастя, саме тієї миті до нього підійшов Чорний Принц.

– Йому зламав їх його батько, – тихо розповідав далі Феноліо. – Як був п’яний. Він хотів ударити сестру Дорії, а Дорія спробував захистити її.

Меґі зіперлася плечима об стовбур. Їй здавалося, ніби вона чує, як позаду б’ється її серце, величезне дерев’яне серце. Це все був сон, тільки сон.

– А як звали його сестру? – запитала вона. – Суза?

– Звідки я знаю? – відповів Феноліо. – Я не можу пам’ятати все, можливо, і вона, як і дружина, теж не має ім’я. Хай там як, згодом він ще більше уславиться через те, що, незважаючи на свої калічні пальці, збудував такі дива!

– Розумію, – кивнула Меґі і зловила себе на тому, що намагається уявити собі, яким буде Дорія, коли виросте. – Гарне оповідання, – додала вона.

– Знаю, – погодився Феноліо і, самовдоволено зітхнувши, зіперся на стовбур дерева, яке багато років тому він описав у книжці. – Але, звичайно, хлопцеві про це не треба нічого казати.

– Звичайно, ні. А може, в твоїй шухляді лежать ще й інші оповідання? Чи ти знаєш, що станеться з Мінервиними дітьми або з Бепе і Вогненним Ельфом?

Феноліо не відповів.

– Ну, дива! – постала перед ними Елінор з оберемком моху. – Меґі, сама скажи! Чи поряд із тобою стоїть найледачіший чоловік цього та всіх інших світів? Решта працює, а він тут стовбичить і розглядає дірки в повітрі!

– Ох, а що тоді з Меґі? – розгнівано відповів Феноліо. – Не кажучи вже про те, що всі ви тут не мали б ніякої роботи, якби найледачіший з усіх чоловіків не вигадав цього дерева і гнізд у його кроні!

Цей аргумент анітрохи не вплинув на Елінор.

– У цих клятих гніздах ми, мабуть, усі зламаємо собі карк, – тільки й сказала вона. – І не знаю, чи це набагато краще за копальні.

– Ну, Лоредан, заспокойся. Тебе Свистун і так не послав би в копальні! – заперечив Феноліо. – Адже ти застрягла б уже в першому штреку!

Меґі лишила їх обох сперечатися. Між деревами затанцювали вогники. Меґі спершу думала, що то світлячки, та коли кілька з них сіли їй на рукав, побачила, що то маленькі метелики, які світилися, немов частинки місячного сяйва.

«Новий розділ, – подумала вона й подивилася вгору на гнізда. – Нове місце. Феноліо може розповісти мені щось про майбутнє Дорії, а про те, що його сюжет розповідає про мого батька, він не знає. Чому Реза не взяла її з собою?»

«Бо твоя мати розумна! – сказав їй Феноліо. – Хто, крім тебе, має читати мої слова, якщо я все-таки знайду такі, як слід? Даріус? Ні, Меґі, ти оповідачка цього сюжету. Якщо ти хочеш допомогти батькові, твоє місце отут, поряд зі мною, більш ніде. І Мортимер вважав би точнісінько так само!»

Так, він вважав би так.

Один з метеликів сів Меґі на руку, заіскрившись, мов перстень, на її пальці. «Той Дорія має дружину, про яку знає, що вона походить із далеких країв, і вона часто підказує йому різні ідеї». Таки дивно.