Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 38 страниц)

Несподівані гості

Господь глибоко вдихнув. Ще одна скарга!

Невже чоловік ніколи не прийде до нього без скарг? Але тільки підняв брови, всміхнувся й запитав: «Чоловіку, як росте морква?»

Тед Г’юґ Таємниця чоловікової дружини

Деспіно! Як добре – знову бачити її личко! Дарма що дівчинка втомлена та сумна, перелякана, мов пташка, яка випала з гнізда. А Іво – невже він так подорослішав ще до того, як той паскуда Ворон заходився викрадати дітей? Який він худенький… А ця кров на його курточці? «Нас кусали пацюки», – відповів він і видавався дорослим і безстрашним, як не раз після смерті свого батька. Але Феноліо побачив страх у його дитячих очах. Пацюки?

Ох, він не міг припинити цілувати та пригортати дітей, – таку-бо відчув полегкість. Так, це правда. Він прощав собі багато, він прощав собі легко, та все-таки, якби його сюжет убив навіть дітей Мінерви, він не міг уявити собі, як це прибило б його. Але вони живуть, і саме він покликав до життя того, хто врятував їх.

– Що вони тепер роблять з ним? – вивільнилася з його обіймів Деспіна, її великі очі потемніли від тривоги. Хай йому грець, от уже набридливі ті діти: ставлять саме ті запитання, яких сам так ретельно уникаєш. А потім дають ще й відповіді, яких не хочеться слухати!

– Вони вб’ють його! – твердо заявив Іво, і очі його малої сестри наповнилися слізьми.

Як таке може бути, що вони плачуть за чужим? Адже Мортимера вони бачили сьогодні вперше. Бо, Феноліо, твої пісні навчили їх любити його. Всі вони люблять його, і сьогоднішній день назавжди закарбує цю любов у їхніх серцях. Хоч би що заподіяв йому Свистун, Сойка відтепер буде не менш безсмертний, ніж Змієголов. І його безсмертя буде набагато надійнішим, бо Змієголова завжди можуть убити три слова. А життя Мортимера слова підтримуватимуть, навіть якщо він загине за мурами замку, – всі слова, які вже тепер шепочуть і співають на вулицях.

Деспіна витерла сльози на очах і подивилася на Феноліо, сподіваючись, що він заперечить її братові, і він, природна річ, заперечив – і для неї, і для себе самого:

– Іво! – суворо мовив він. – Що за дурниці ти верзеш? Невже ти думаєш, що Сойка не має ніякого плану, якщо дав полонити себе? Невже ти думаєш, ніби він іде до Свистуна просто як заєць у пастку?

Деспіна полегшено засміялась, а на обличчі Іво з’явилася тінь сумніву.

– Ні, звичайно! – проказала Мінерва, що досі не сказала й слова, відколи завела дітей до себе в кімнату. – Він лис, а не заєць! Він усіх їх перехитрує! – А Феноліо чув у її голосі, що сходить насіння, посіяне його піснями. Чув надію, що Сойка й далі житиме, попри увесь навколишній морок.

Мінерва взяла дітей із собою. Авжеж. Передусім вона нагодує їх, усім, що ще можна знайти в домі й на подвір’ї. Феноліо, проте, лишився з Розенкварцом, що мовчки мішав чорнило, поки його господар обціловував Деспіну та Іво.

– Він перехитрує їх усіх? – запитав він своїм тоненьким голосочком, тільки-но Мінерва зачинила двері за собою. – Як? Знаєш, що я думаю? Твоєму казковому розбійникові вже кінець! І на нього тепер чекає вкрай неприваблива страта. Аякже! Я лише сподіваюся, що вона станеться в Сутінковому замку. Ніхто не думає, як пригнічують скляного чоловічка всі ті крики стражденних!

Безсердий скляноногий і склянорукий бовдур! Феноліо жбурнув у нього корком, але Розенкварц звик до таких набоїв і вчасно ухилився. Чому він створив такого песимістичного скляного чоловічка? Ліва рука в Розенкварца була на перев’язі. Після Воронової вистави Феноліо ще раз умовив його шпигувати за Орфеєм, і той огидний скляний чоловічок справді викинув бідолаху з вікна. На щастя для Розенкварца, він упав лише в ринву, але Феноліо й досі не знав, чи Орфей сам придумав епізод з ув’язненням дітей. Ні! Він не міг описати його. Орфей нічого не міг написати без книжки, а її – Розенкварц з’ясував принаймні це – забрав Вогнерукий. Не кажучи вже, що цей епізод і так уже надто добрий для Телепня, хіба не так?

«Він усіх їх перехитрує…»

Феноліо підійшов до вікна, а скляний чоловічок тим часом із докірливим зітханням поправив собі перев’язь. «Чи має Мортимер план? Хай йому грець, звідки я можу знати його? Мортимер – не мій персонаж, дарма що грає одного з них. А це крайнє неподобство! – думав Феноліо. – Адже якби був одним з них, я міг би напевне сказати, що тепер відбувається за тими тричі клятими мурами!»

Феноліо похмуро дивився на замок. Бідолашна Меґі. Мабуть, вона знову звинуватить в усьому його. Її мати безперечно вже звинуватила. Феноліо надто добре пам’ятав її благальний погляд. «Ти маєш приписати нас назад! Ти наш боржник!» Так, можливо, він мусить спробувати. А що, коли Мортимера вб’ють? Чи не було б краще для них усіх повернутися? Чого ж він ще хоче тут? Подивитись, як далі розвиватиметься його сюжет про безсмертного Змія і Срібноносого?

– Звичайно, він тут! Невже ти не чув, що вона казала? Сходи нагору. Ти що, бачиш ще одні сходи? Господи, Даріусе!

Розенкварц забув про свою зламану руку і обернувся до дверей. Що там за жіночий голос?

У двері постукали, але, перше ніж Феноліо встиг гукнути «Заходьте!», двері розчахнулися і до кімнати так поривно заскочила досить дебела особа жіночої статі, Що він несамохіть позадкував і вдарився головою об похилий дах. Одяг на жінці був такий, наче вона щойно вийшла з дешевої театральної вистави.

– Ну, будь ласка! Ось він! – заявила вона і глянула на нього з такою зневагою, що Феноліо миттю згадав про всі дірки у своєму жакеті. «Я знаю цю жінку! – подумав він. – Але звідки?»

– Що тут трапилося, га? – запитала вона, так сильно ткнувши пальцем йому в груди, наче одразу хотіла дістати до його старого серця. А того худющого чолов’ягу за нею він теж уже бачив. Звичайно, в…

– Чому в Омбрі піднято прапор Змієголова? Що це за огидний тип зі срібним носом? Чому Мортимерові погрожували піками і чому, нехай йому біс, він ходить із мечем?

Книгогризка. Звісно! Елінор Лоредан. Меґі досить часто розповідала йому про неї. Він сам бачив її останнього разу крізь ґрати на одній псарні в Каприкорновій фортеці. А оцей заляканий чолов’яга з совиними очима – Каприкорнів читець-заїка! Але його ім'я, попри всі свої намагання, він не міг пригадати. Що вони роблять тут обоє? Може, для його сюжету вже існують туристичні візи?

– Я, правда, признаюся, що відчула полегкість, побачивши Мортимера живим, – провадила далі його непрохана гостя (чи зводить вона коли-небудь дух?). – Слава Богу, він видається живим і цілим, хоча мені зовсім не сподобалося, що він сам заїхав до того замку Але де Реза й Меґі? І що сталося з Мортолою, Бастою і Орфеєм, цим пихатим йолопом?

Господи, ця пані точнісінько така страхітлива, як він уявляв собі! А її товариш, Даріус, – авжеж, достоту, це його ім’я, – так зачудовано розглядає Розенкварца, що той, підлещений, пригладив собі блідо-рожеве волосся.

– Тихо! – гримнув Феноліо. – Ради неба святого, замовкніть.

Ніякого ефекту. Ані найменшого.

– З ними щось сталося! Ану признавайся! Чому Мортимер був сам? – знову тикала вона йому пальцем у груди. – Так, з Меґі й Резою щось сталося, щось страшне… Їх розчавив велетень, узяв на роги…

– Нічого з ними не сталося! – встиг уставити Феноліо. – Вони в Чорного Принца!

– У Чорного Принца? – Її очі стали не менші за очі її товариша в окулярах. – Ох!

– Так! Якщо з кимось тут і станеться щось страшне, то тільки з Мортимером! І тому, – Феноліо безцеремонно схопив її за руку й потяг до дверей, – лишіть мене тепер, хай йому грець, самого, щоб я міг подумати!

Після цих слів запанувала мовчанка. Але тривала недовго.

– Щось страшне? – перепитала Елінор.

Розенкварц затулив вуха руками.

– Що ви маєте на увазі? Хто тоді пише, що тут відбувається? Таки ви чи?..

Диво дивне! А тепер вона своїми жирними пальцями роз’ятрює його найболючішу рану!

– Ні, аж ніяк! – відповів Феноліо. – Цей сюжет розвивається вже сам по собі, і Мортимер сьогодні не дав йому набути вкрай прикрого повороту! Але, на жаль, за це, мабуть, він накладе головою, і, якщо таке справді станеться, я тільки можу порадити вам узяти його дружину й доньку і щонайшвидше повернутися з ними туди, звідки ви прийшли! Адже ви вочевидь знайшли якісь двері, правда?

Сказавши, Феноліо відчинив двері, але синьйора Лоредан миттю зачинила їх.

– Накласти головою? Що це означає? – Ворухнувшись, вона вивільнила руку з його пальців (Господи, ця жінка дужа, мов бегемот).

– Означає, на жаль, що його або повісять, або відітнуть йому голову, або четвертують, або Змієголов вигадає щось інше, щоб стратити свого найлютішого ворога!

– Його найлютіший ворог? Мортимер? – Як недовірливо вона наморщила чоло, неначе він – старий дурень, який не знає, що каже!

– Він перетворив його на розбійника!

Розенкварц. Жалюгідний зрадник. Його скляний палець так нещадно показував на Феноліо, що він залюбки схопив би його зі столу і зламав навпіл.

– Він любить пісні про розбійників, – шепотів Розенкварц обом відвідувачам із такою довірою, наче знав їх усе життя. – Він одержимий ними, а бідолашний батько Меґі заплутався в його гарних словах, мов муха в павутинні!

Це вже забагато. Феноліо пішов до Розенкварца, але Книгогризка загородила йому шлях.

– Ану не смійте чіпати безборонного скляного чоловічка! – І дивилася на нього, мов бульдог. Господи, що за огидний жіночий образ! – Мортимер – розбійник? Та це наймиролюбніший чоловік, якого я знаю.

– Невже? – Феноліо говорив так голосно, що Розенкварц знову затулив руками свої сміховинно маленькі вушка. – Що ж, можливо, навіть наймиролюбніший чоловік стане войовничим, коли його мало не застрелили, розлучили з дружиною і на довгі тижні вкинули до в’язниці! І це все – не моя робота, хоч би що казав оцей скляний брехун! Навпаки, якби не мої слова, Мортимер, напевне, давно б уже загинув!

– Застрелили? В’язниця? – Синьйора Лоредан, нічого не розуміючи, подивилась на Заїку.

– Мабуть, Елінор, цей сюжет дуже довгий, – лагідно проказав Даріус. – Можливо, треба, щоб хтось розповів його тобі.

Але, перше ніж Феноліо встиг щось відповісти, у двері просунула голову Мінерва.

– Феноліо! – гукнула вона, зиркнувши на його відвідувачів. – Деспіна не може заспокоїтися. Переживає за Сойку і хоче, щоб ти їй розповів, як він урятується.

Ще й це. Феноліо важко зітхнув і намагався не чути глузливих форкань Розенкварца. Треба занести його до хащі, атож, неодмінно.

– Пришли її до мене, – мовив Феноліо, дарма що навіть не уявляв собі, що розповідатиме малій. Ох, де ті дні, коли його голова ще була переповнена ідеями? Вони втопилися в усьому тому лиху, яке спіткало його, ось воно що!

– Сойка? Хіба той Срібноносий не називав так Мортимера?

Ой лихо, на якусь мить він зовсім забув про своїх гостей.

– Ану геть! – крикнув він їм. – Геть із моєї кімнати, геть із мого сюжету! В ньому й так забагато гостей.

Але безсоромна жінка вмостилася на стілець перед його письмовим столом, схрестила руки й поставила ноги на його підлогу, наче хотіла пустити там коріння.

– Е ні! Я хочу почути, як розвивався сюжет, – промовила вона. – Всі його лінії.

Що далі, то краще. Що за прикрий день – і до кінця ще далеко.

– Чорнильний Ткачу! – обізвалася в дверях заплакана Деспіна. Побачивши двох незнайомих, вона несамохіть позадкувала, але Феноліо підійшов до неї і взяв за ручку.

– Мінерва сказала, ти хочеш, щоб я розповів про Сойку?

Деспіна соромливо кивнула головою, не спускаючи очей з гостей Феноліо.

– Що ж, усе складається добре, – мовив Феноліо, сідаючи на ліжко й беручи Деспіну на коліна. – Мої гості теж хочуть послухати щось про Сойку. А що, як розказати їм геть усе?

Деспіна кивнула головою.

– Як він перехитрував Змієголова й повернув Вогнерукого з того світу? – прошепотіла вона.

– Саме так, – підтвердив Феноліо, – а тоді ми удвох з'ясуємо, як вона розвиватиметься далі. Ми просто доточимо до пісні ще один куплет. Зрештою, я Чорнильний Ткач, хіба не так?

Деспіна кивнула й дивилась на Феноліо з такою надією, що старому стало страшенно важко на серці. «Ткач, у якого скінчились нитки, – подумав він. – Але ні, нитки тут, усі вони тут, він просто не може зв'язати їх».

Синьйора Лоредан раптом угамувалася. Вона дивилася на Феноліо з не меншими сподіваннями, ніж Деспіна. Навіть отой худющий сич прикипів до нього очима, наче не міг дочекатися, коли з його вуст злетять перші слова.

Тільки Розенкварц обернувся до нього плечима й заходився далі розмішувати чорнило, наче нагадував йому, як давно він уже не брався за перо.

– Феноліо! – Деспіна погладила йому рукою зморшкувате обличчя. – Починай!

– Авжеж, починайте! – притакнула Книгогризка.

Елінор Лоредан. Феноліо ще й досі не запитав їх, як вони дісталися сюди. Наче в цьому сюжеті ще не досить жінок. Ну а Заїка аж ніяк не збагатить його!

Деспіна вхопила Феноліо за рукав. «Звідки стільки надії в її заплаканих очах? Як ця надія пережила Воронову підступність і весь страх похмурої в'язниці? Діти, – думав Феноліо, міцно тримаючи в руках маленьку Деспінину ручку. – Якщо коли-небудь хтось і зможе повернути мені слова, то, мабуть, тільки вони».

Просто сорока

І наступної, короткої миті яких пережила

вона пригод?

Ох, вона була пташка, чаклунка, господиня

вогнів і вод.

Франц Верфель. Заклинання

Дім, у якому жив Феноліо, нагадував Орфеєві про будинки, в яких ще не так давно жив він сам: злиденний, кривий і похилений, із пліснявою на стінах і вікнами, крізь які можна побачити інші, не менш злиденні будинки; крім того, в ті вікна ще й залітав дощ, бо скляні шибки в цьому світі існували тільки для багатіїв! Злиденна споруда. Як він ненавидів, що йому доводиться стовбичити в найтемнішому закутку затильного подвір'я, де павуки заповзали йому на оксамитові рукави, а курячий послід псував дорогі чоботи, і то тільки тому, що хатня господиня Феноліо на кожного, хто з’являвся на її подвір'ї, наставляла вила, відколи Баста вбив там на її очах одного шпільмана. Але що іншого міг робити Орфей? Він повинен дізнатися. Він повинен дізнатися, чи пише знову Феноліо!

Якби ж той нікчемний скляний чоловічок повернувся до того, як він по коліна вгрузне в багнюку! Неподалік пройшла худа курка, і Цербер коло його ніг загарчав. Орфей похапцем затулив йому пащу. Цербер. Звичайно, він зрадів, коли пес раптом задряпав у двері, але наступна думка одразу притлумила ту радість: як він опинився тут? Невже Феноліо знову пише? Може, Вогнерукий приніс йому книжку? Він повинен дізнатися, дарма що сенсу в цьому небагато. Адже хто інший, крім Феноліо, міг вигадати зворушливу сцену, яку зіграв перед замком Сойка? Ох, як усі вони люблять його за це! Навіть якщо Свистун, безперечно, вже наполовину вбив палітурника, він, проїхавши крізь ту кляту замкову браму, став богом. Сойка як шляхетний жертовний агнець! Якщо це не схоже на Феноліо, тоді нехай він буде проклятий!

Орфей, звичайно, послав спершу Оса і скляного чоловічка, але господиня Феноліо застукала їх. Не було жодного темного закутка, де міг би сховатися той бурмило, і Айзенґлянц ні разу не дійшов до порога Феноліо. Курка гналася за ним по болоту, а кіт мало не відкусив скляну голову, – ні, таки ніхто не скаже, що скляні чоловічки – ідеальні шпигуни, але їхній малий зріст дає таку практичну перевагу! Феї, природна річ, теж мають цю перевагу, але забувають про найменше доручення, тільки-но пурхнуть до вікна, та й Феноліо використовував свого скляного чоловічка зрештою теж для шпигування, дарма що той скляник жалюгідно невправний.

Ні, Айзенґлянц багатший на вигадки. А проте, на відміну від скляного чоловічка Феноліо, йому паморочилось у голові, тож він не міг ходити по дахах, та й на землі орієнтувався так кепсько, що найкраще – просто поставити його перед порогом Феноліо, щоб мати впевненість, що він не загубився безнадійно. Хай йому біс, куди він подівся? Гаразд, припустімо, ці сходи для скляного чоловічка – однаково, що крута гора, та все ж… У загороді, за якою тулився Орфей, мекала коза, – мабуть, чула собаку, – а крізь чоботи сочилась якась рідина, запах якої, хоч як підозріло, дуже сподобався Церберові. Він так пожадливо нюшив навколишню багнюку, що Орфей усякчас був змушений тягти його назад.

Ну! Нарешті з’явився Айзенґлянц. Він проворно, мов миша, стрибав зі сходинки на сходинку. Дивовижно. Атож, як на скляного чоловічка, міцненький хлопець. Слід сподіватися, його розвідувальні дані варті зіпсутих дорогих чобіт.

Орфей відстебнув ланцюг у Цербера на шиї, який, за браком повідка, він звелів скувати на Ковальській вулиці, і пес підбіг до порога і схопив скляного чоловічка, попри його протести, на останній сходинці. Айзенґлянц стверджував, що від собачої слини на його скляній шкірі з’являються висипи, але як інакше на своїх ногах-дибах він перебрався б через багнюку? Якась стара жінка визирнула з вікна, коли собака побіг назад до Орфея, але, на щастя, не господиня Феноліо.

– Ну? – Цербер поклав йому скляного чоловічка на простягнені руки. Хай йому грець, собача слина – і справді паскудна річ.

Він не пише нічого! Жодного рядка! – Айзенґлянц витер рукавом мокре обличчя. – Пане, я ж казав вам! Він уже пропив свій розум! Йому пальці тремтять, тільки-но він побачить перо!

Орфей глянув угору на кімнату Феноліо. З-під дверей вибивалося світло. Айзенґлянц, звинний, мов вугор, проліз через ту широку шпарину.

– А ти певен? – запитав він, знову пристібаючи ланцюг на Церберовій шиї.

– Абсолютно! І книжки в нього немає! Зате є гості.

Стара жінка виплеснула з вікна миску води. Якщо то була вода. Цербер знову з великою цікавістю принюхувався до неї.

– Гості? Це мене не цікавить. До біса! Я був певен, що він знову пише!

Орфей обвів очима злиденні будинки. В кожному вікні горіла свічка. В Омбрі вони горіли повсюди. За Сойку. А щез би він зі світу! Проклін їм усім: Феноліо і Мортимерові, його дурепі-доньці та Вогнерукому. Так, його він проклинає найлютіше. Він зрадив, обікрав його, Орфея, що так багато років клав своє серце до його ніг, знову приписав його до сюжету й вирвав від Смерті! Як вони називають його тепер? Вогненною тінню Сойки. Його тінню! Саме таким він і став. А він, Орфей, зробив з нього більше, ніж тінь у цьому сюжеті, але це все вже минулося. Орфей усім їм оголосив війну. Невдовзі він написав би для них сюжет на свій смак, – якби ж вернув собі книжку!

З будинку вийшла дитина. Босоніж перебігла багнистим подвір'ям і зайшла до хліва. Пора зникати. Орфей витер хусткою скляного чоловічка від собачої слини, посадив собі на плече й покинув подвір'я, перше ніж дитина вийшла з хліву. Геть з цього лайна, дарма що на вуличках навряд чи краще.

– Пане, чисті аркуші, нічого, крім чистих аркушів! – шепотів йому Айзенґлянц, коли вони верталися вночі до Орфеєвого дому. – Нічого, крім двох закреслених речень, це все, присягаюся вам! Його скляний чоловічок сьогодні мало не побачив мене, але я вчасно заховався в чобіт його господаря. Ви й уявити собі не годні, який там сморід!

Гай-гай, він знав його.

– Я скажу, щоб служниці помили тебе.

– О ні, краще не треба. Останнього разу я понад годину гикав мильною водою, а мої ноги побіліли, як молоко!

– Ну то й що? Думаєш, я дозволю скляному чоловічку, що просмердівся потом, лазити по моєму пергаменті?

Назустріч їм, похитуючись, ішов нічний сторож. Чому ці хлопці завжди п’яні? Орфей тицьнув йому у зморшкувату долоню кілька мідних монеток, щоб той часом не гукнув патрулів, які ходили по Омбрі день і ніч, відколи Сойку полонили в замку.

– А що з книжкою? Ти скрізь добре подивився?

На Різницькій вулиці у двох вітринах було виставлено свіже м’ясо єдинорога. Сміхота. Звідки воно могло з’явитися? Орфей повернув у вулицю Склярів, хоч Айзенґлянц саме цей шлях ненавидів.

– Що ж, мені було нелегко. – Айзенґлянц тривожно зиркнув на вітрини зі штучними кінцівками для розбитих скляних чоловічків. – Як я казав вам, до нього прийшли гості, а коли так багато очей, дуже важко нишпорити в кімнаті! А проте я навіть перемацав його одяг. Він мало не замкнув мене у скрині! Але немає нічого! Пане, присягаюся вам, у нього немає книжки!

– Дідько його бери! – Орфей відчував майже нестримне бажання щось кинути чи розбити. Айзенґлянц добре знав такі його настрої і цупко вчепився за рукав.

Хто тоді, крім старого, може мати книжку? Навіть якщо Вогнерукий приніс її Мортимерові, той, звісно, не взяв її з собою до в'язниці! Ні, Вогнерукий лишив її собі. Орфей відчув пекучий біль у шлунку, такий нестерпний, наче там сиділа одна з Вогнерукових куниць і вигризала йому нутрощі. Він знав ці муки, таке траплялося з ним щоразу, коли щось не виходило, діялось усупереч його волі. Виразка шлунку – ось що в нього. Безперечно. «Ну то й що? – запитав він сам себе. – Адже буває й гірше, чи, може, ти хочеш піти коли-небудь до одного з тих цирульників, які тільки й уміють кров пускати?»

Айзенґлянц пригнічено сидів на Орфеєвому плечі й мовчав. Мабуть, думав про купіль, яка чекає на нього. А Цербер принюхувався до кожної стіни, яку вони проминали. «Що ж, не дивно, що цей світ подобається собакам, смердить аж до небес. Але я змінив би це! – думав Орфей. – І приписав би собі кращого шпигуна, маленького, мов павук, і, звичайно, не скляного. Але, – шепотіло щось усередині, – ти, Орфею, вже нічого не припишеш, бо не маєш книжки!»

Мов утікаючи, він наддав ходи, нетерпляче шарпнув Цербера і – вступив у котяче лайно. Багнюка, курячий послід, котяче лайно… Чоботи пропали, але де він візьме грошей на нові? Його остання спроба приписати собі скриню на Шибеничній горі скінчилася майже провалом. Монети були тонесенькі, мов срібна фольга.

Ну, нарешті. Попереду стояв він, в усій своїй пишноті. Його дім. Найкращий будинок в Омбрі. Орфеєве серце щоразу билося швидше, коли він бачив освітлені білісінькі сходи і герб над дверима, який і його спонукав вірити, ніби він князівського роду. Урешті-решт досі йому велося не так уже й погано. Проте неминуче поставав спогад, як кепсько було, коли він розбив скляного чоловічка або зичив кістлявому арабському юнакові бубонну чуму на шию. Не кажучи вже про невдячність Вогнерукого.

Орфей як стій зупинився. На порозі сиділа пташка. Сиділа так, ніби хотіла звити собі гніздо на східцях. Вона не спурхнула, коли Орфей підступив ближче, а тільки дивилася на нього чорними очима-ґудзиками.

Кляті пернаті. Всюди гидять. І одвічне пурхання, гострі дзьоби, пір'їни, кліщі і яйця глистів…

Орфей відстебнув ланцюг на шиї Цербера:

– Фас, лови її!

Цербер любив полювати птахів і вряди-годи справді ловив їх. Але тепер він підібгав хвоста й відсахнувся, неначе на Орфеєвому порозі вигиналася змія. Що в біса…

Пташка повернула голову і опустилась на сходинку нижче. Цербер зіщулився, а скляний чоловічок занепокоєно схопився за Орфеїв комір.

– Пане, це сорока! – прошепотів він на вухо. – Вони роз… – він майже втратив дар мови, – вони розкльовують скляних чоловічків і збирають яскраві скалки до свого гнізда! Пане, благаю, проженіть її!

Сорока знову ворухнула головою і глянула на них. Дивна пташка, воістину дивна.

Орфей нахилився й кинув у неї камінь. Сорока розпустила крила і хрипко заскрекотала.

– Ох, пане, пане, вона розклює мене! – бідкався Айзенґлянц і чіплявся за Орфеєве вухо. – Скляні чоловічки з сірими кінцівками дуже рідкісні!

Стрекіт, який удруге видала сорока, вже більше скидався на сміх.

– Орфею, ти й досі такий дурень, яким був.

Орфей одразу впізнав голос. Сорока вигнула шию й кашлянула, немов подавившись надто пожадливо підібраною зерниною. Потім виплюнула одну, дві, три зернини на його білісінькі сходи й почала рости.

Цербер заскімлив і присів на задні лапи, а Айзенґлянц так жалюгідно затремтів, мов собака, що його кінцівки зателенькали, наче посуд у кошику для пікніка.

А сорока росла й далі. Пір'їни перетворились на чорне вбрання, сірі, туго зачесані назад коси, пальці, які квапливо порахували зернини, виплюнуті на поріг. Мортола видавалася старішою, ніж пам'ятав її Орфей, набагато старішою. Її плечі похилялись уперед, навіть коли вона випросталася. Пальці були скарлючені, наче пташині пазури, обличчя нижче випнутих вилиць запало, а шкіра скидалась на пожовклий пергамент. Але очі й досі були колючі, і Орфей утяг голову в плечі, мов школяр, якого насварили.

– Як… як це сталося? – промимрив він. – У книжці Феноліо немає нічого про зміну тіла. Є тільки про кошма…

– Феноліо! Що він знає? – Мортола зняла пір’їну з чорної сукні. – В цьому світі все змінює тіло. Тільки більшість істот для цього повинна спершу вмерти. Проте існує спосіб, – Мортола обережно опустила зібрані зернини в шкіряний гаманець, – звільнитися від власного тіла, не потребуючи білих жінок.

– Справді? – Орфей одразу почав думати, які нові можливості відкриваються перед сюжетом, але Мортола не дала зосередитись.

– А ти добре влаштувався в цьому світі, еге ж? – вуркотіла вона, оглядаючи його будинок. – Чотириокий, жовторотий заморський торгівець, що гендлює єдинорогами та коротунами й виконує кожне бажання нового господаря Омбри, – що ж, якщо це мій любий Орфей, думала я, то він вочевидь сам те все приписує собі. І навіть цього огидного псюру привів із собою!

Цербер ошкірився, проте Айзенґлянц тремтів і далі. Скляні чоловічки – і справді безглузді створіння. А Феноліо ще пишався ними!

– Чого ти хочеш від мене? – Орфей зі шкури пнувся, щоб його голос звучав твердо і холодно, а не як у малого переляканого хлопця, яким він надто швидко ставав у присутності Мортоли. Він був змушений признатися собі, що вона й досі наганяє на нього страх.

Серед ночі почулися кроки, мабуть, патрулів, яким Свистун звелів обходити Омбру, боячись, щоб Чорний Принц не дібрав якогось способу визволити свого шляхетного товариша.

– Ти й досі приймаєш своїх гостей перед дверима? – просичала Мортола. – Ну ж бо, зайдімо нарешті в дім!

Орфей був змушений тричі бити по дереву бронзовим дверним молоточком, аж поки Ос відчинив їм двері. Заспаний, він здивовано поглядав на Мортолу.

– Це здоровило з іншого світу чи хтось новий? – запитала Мортола, прошелестівши сукнею повз Оса.

– Новий, – промимрив Орфей, тимчасом як його голова й далі намагалася з'ясувати, добре це чи погано, що повернулася Мортола. Хіба не казали, що вона мертва? Отже, як не раз уже виявлялось, навіть на Смерть у цьому світі немає ніякої надії. З одного боку, це заспокоює, а з другого – непокоїть.

Орфей завів Мортолу не до свого кабінету, а до вітальні. Стара оглянула кімнату так, наче кожна річ належала їй. Ні, мабуть, недобре, що вона повернулась. І чого вона хоче від нього? Можна собі уявити. Мортимера. Вона, безперечно, знову хоче вбити його. Від таких намірів Мортола відмовлялася не зразу – надто коли йдеться про вбивцю її сина. Але в цьому випадку її невдовзі випередять інші.

– Що ж, таки йдеться про Сойку, – мовила вона, наче висловивши вголос Орфеєві думки. – Скільки сміховинних пісень ще співатимуть про нього? Всі уславлюють його як свого рятівника… Наче не ми привели його в цей світ! А Змієголов, замість ловити його, після того як у Сутінковому замку він убив його найкращих людей, звалив на Мортолу провину за Сойчину втечу і за те, що йому м'ясо гниє на кістках. Знала я й те, що має бути книжка з чистими сторінками. Атож, Чарівновустий хитрий, але його невинне обличчя одурило їх усіх, і Змій не його, а мене передав катам, щоб вони тортурами витягли з мене назву отрути. Я й досі відчуваю муки, але я перехитрувала їх, сказала принести мені насіння і трави, щоб начебто приготувати протиотруту їхньому панові, і замість цього відростила собі крила і втекла від них. Я дослухалася до вітру, щоб знайти палітурника, і до балачок на ринку, дізналася, що він справді грає розбійника і що Чорний Принц подбав про притулок для нього. То був добрий притулок, але я таки знайшла його.

Мортола, говорячи, витягувала губи, наче й досі відчувала дзьоб.

– Як я мусила стримувати себе, щоб не виклювати йому очі, коли знову побачила його! Мортоло, не спіши, казала я собі. Квапливість одного разу вже занапастила твою блискучу помсту. Кинь йому кілька отруйних ягід у їжу, нехай корчиться, мов хробак, і вмирає так повільно, щоб ти могла насолодитися помстою. Але одна дурна ворона визбирала ягоди з його миски, а під час наступної спроби мене схопив смердючою пащею ведмідь і видер дві пір'їни з хвоста. Я спробувала знову, в таборі, куди їх привів Чорний Принц, його, його доньку і зрадливу служку, але миску схопив хтось інший. «Отруйні гриби! – галасували вони. – Він наївся отруйних грибів!»

Мортола сміялась, а Орфей здригнувся, побачивши, що її пальці скарлючені, наче вона й досі сидить на гіллі.

– Він немов зачарований! Ніщо не може вбити його – ані отрута, ані куля, немов усе в цьому світі захищає його: кожен камінь, кожна тварина, навіть тіні між деревами! Сойка! Навіть Смерть відпустила його й дозволила взяти з собою Вогнерукого. О так, сцена разюча! Але якою ціною? Навіть своїй дружині він нічого не розповів, тільки Мортола знає! Ніхто не зважає на сороку на дереві, але вона чує все: що шепочуть уночі дерева й пишуть срібними нитками павуки між мокрого гілля. Отож Смерть забере Сойку і його доньку, якщо до кінця зими він не приведе Змієголова. І його рідна донька хоче допомогти Сойці написати три слова в книжці з чистими сторінками.

– Що? – Орфей слухав половиною вуха. Він знав напоєні ненавистю Мортолині тиради, безкінечні й наповнені фіміамом, який вона курила сама собі, але останнє речення привернуло його увагу. Віоланта в союзі з Сойкою? Так, у цьому є сенс. Авжеж! Тому Мортимер так підкреслено віддавав себе в її руки! Отже, він знав. Цей взірець чесноти дав себе полонити не просто зі шляхетних почувань. Він, цей шляхетний розбійник, задумав смерть!

Орфей заходив по кімнаті, а Мортола тим часом і далі висловлювала побажання, і то таким хрипким голосом, що слова майже втратили людське звучання.

Орфей, тільки-но Віоланта перебралася до Омбри, запропонував їй свої послуги, але вона відмовилася від них, повідомивши, що вже має одного автора… Не дуже люб’язно.

– Так. Атож, він хоче вбити Змія! Заповз до замку, мов куниця до курника. Навіть феї співають про це під час своїх дурних танців, але тільки Сорока чує! – Мортола зігнулася від кашлю, і навіть він звучав, мов стрекіт.

Вона збожеволіла! На кого вона схожа, її зіниці такі чорні й нерухомі, що скидаються більше на пташині, ніж на людські. Орфей здригнувся.

– Так, я знаю, що він задумав, – шепотіла вона. – І сказала собі: Мортоло, нехай він живе, навіть якщо це ятрить тобі душу. Вбий його дружину або, ще краще, улюблену доньку, і пурхни йому на плече, коли до нього дійде звістка, щоб почути, як крається його серце. Але лиши його жити, аж поки Змієголов дасть йому книжку з чистими сторінками, бо й Змій повинен умерти за всі ті муки, яких він завдав Каприкорновій матері. А якщо Срібноносий такий дурний, щоб дати найлютішому ворогові Змія книжку, що може вбити його, тим краще! Тоді вже сорока буде на місці і не Сойка, а Мортола напише три слова! Авжеж, я вже знаю їх. І Смерть забере і Сойку, і Змієголова, а мені за такі пишні трофеї нарешті віддасть те, що клятий палітурник забрав своїми чарівними вустами, – мого сина!