Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 38 страниц)

– А що стосується тебе, жовторотий, – Орфей мимоволі здригнувся, – я вирушаю, коли сяде сонце. Мій свояк скаже тобі, де ти маєш бути. Про слугу і намет подбаєш сам. Але начувайся, ти вже набрид мені. З твоєї шкури теж можна зробити пергамент.

– Ваша високосте! – ще раз уклонився Орфей, дарма що жижки йому тремтіли. «Чи грав я коли-небудь в іще небезпечнішу гру? Ет! Усе буде гаразд, – думав він. – Ось побачиш, Орфею, цей сюжет належить тобі. Його написано тільки для тебе. Ніхто не любить його більше, ніхто не розуміє його краще, навіть отой старий дурень, його автор!»

Змієголов давно вже пішов, а Орфей і далі стояв, немов сп’янівши від обіцянок майбутнього.

– Овва, тож ви чарівник! – мовив Миршавець, дивлячись на Орфея так, наче то була гусінь, що на його очах перетворилась у чорного метелика. – Може, тому було так легко полювати єдинорога? Бо він був несправжній?

– Він був справжнісінький, – поблажливо всміхнувся Орфей. «Його створено з того самого матеріалу, що й ти, – додав він подумки. – Цей Миршавець – надто вже жалюгідна постать. Тільки-но для нього знову оживуть слова, я напишу йому на шкурі сміховинну й нікчемну смерть. А що, коли написати, що його розірвуть власні собаки? Ні, є щось краще. Миршавець удавиться курячою кісткою на одному зі своїх бенкетів і впаде своїм посрібленим обличчям у великий таріль із кров'янкою. Аякже!» Орфей несамохіть засміявся.

– Сміх вам скоро минеться! – просичав до нього Миршавець. – Мій свояк не любить, коли розчаровують його сподівання.

– Ох, я певен, що ніхто не знає цього краще від вас! – відповів Орфей. – А тепер покажіть мені, будь ласка, бібліотеку.

Чотири ягоди

У мене на стіні висить японська дерев’яна маска,

Маска лихого демона, розмальована жовтим.

Я співчутливо дивлюся

На розбухлі жили на скронях, які свідчать,

Яких треба зусиль, щоб бути злим.

Бертольт Брехт. Маска зла

Куниця була гірша за ведмедя. Вона спостерігала її, шепотіла на вухо юнакові її ім’я (якого він, на щастя, не розумів) і проганяла її. Але іноді куниця вибігала за юнаком надвір, а ведмідь лише підняв важку голову, коли вона підлетіла до миски з супом, яку котрась жінка поставила для його господаря. Найлегше отруїти якраз суп. Чорний Принц знову сперечався з Хапалом і повернувся плечима до Мортоли, коли вона вкидала до миски темно-червоні ягоди. П’ять крихітних ягід, більше не треба, щоб вирядити короля розбишак до іншого королівства, де ведмідь уже не зможе ходити за ним. Але саме тоді, коли вона випускала з дзьоба п’яту ягоду, на неї наскочила страхітлива куниця, немов відчувши надворі її наміри. Ягода закотилася, і Мортола полетіла геть, благаючи всіх чортів, щоб і чотири ягоди заподіяли смерть.

Чорний Принц. Ще один шляхетний бовдур. Йому, мабуть, боліло серце за кожного побаченого каліку. Він не допоможе їй дістати книжку, завдяки якій можна гратися зі Смертю, він – аж ніяк. Але, на щастя, такі люди, як він, не менша рідкість, ніж білі ворони, і здебільшого вони вмирають замолоду. Ці люди не прагнуть нічого, що в інших спонукає серце закалатати: багатства, влади, слави… Ні, Чорного Принца це все не цікавило. Тільки справедливість змушувала його серце битися швидше. Співчуття. Любов. Наче життя не ставилося до нього не менш немилосердно, ніж до решти! Копняки та удари, страждання і голод. Він скуштував цього всього аж надміру. Тож звідки взялося те співчуття, що надихає його? Звідки береться тепло його серця, усмішка на його темному обличчі? Він просто не бачить світ таким, яким він є, – ось де пояснення, ані світ, ані людей, до яких проймається палким співчуттям. Бо якби бачив їх такими, якими вони є, що тоді спонукало б його боротися, а то й гинути за них?

Ні. Якщо хто й допоможе їй дістати книжку з чистими сторінками до того, як у ній писатиме Сойка й відкупиться від Смерті, то тільки Хапало. Він був Мортолі до вподоби. Хапало бачив людей такими, якими вони є: пожадливими і боягузливими, егоїстичними і підступними. Податися до розбійників його спонукала тільки одна несправедливість: та, яку заподіяли йому. Мортола знала про нього все. Управитель Тлустого князя відібрав у нього хутір, бо ж і можновладці беруть собі все, чого жадають. Тільки це погнало його в ліс, більше нічого. Так, із Хапалом можна розмовляти.

Мортола достеменно знала, як використати його для своєї мети, тільки-но пощастить прибрати з дороги Чорного Принца. «Хапале, що ви тут ще робите всі? – нашіптувала б вона йому. – Є важливіші речі, ніж давати притулок кільком червононосим дітям. Сойка вже знає, чому він лишив їх вам! Він хоче продати вас усіх! Ви маєте вбити його, перше ніж він злигається з донькою Змієголова. Що він патякав вам? Мовляв, хоче лише написати щось у книжці з чистими сторінками, щоб убити Змієголова? Дурниці! Він сам хоче стати безсмертним! А є й інші речі, про які, звичайно, він навіть не згадував. Книжка з чистими сторінками не тільки відсуває смерть, а й робить свого власника незмірно багатим!»

Атож, Мортола вже знала, як спалахуватимуть Хапалові очі при кожному слові. Він не розумів, що надихає Сойку. Він не збагне, що вона прагне здобути книжку тільки на те, щоб викупити в Смерті свого сина. Зате перспектива мати золото й срібло швидко спонукає його вирушити в дорогу. Ягоди, на щастя, діють швидко.

Ґекон погукав сороку. Він зібрав у долоню хлібні крихти й підняв її вгору, наче в світі не було нічого смачнішого. Що за йолоп. Думає, ніби щось тямить у птахах. Що ж, може, й тямить. Зрештою, вона ж не звичайна пташка. Мортола хрипко засміялася. Сміх, виходячи з вузького дзьоба, лунав дуже дивно, і Здоровань підвів голову й подивився на кам’яний виступ, де сиділа сорока. Авжеж, він трохи розумівся на птахах і на тому, що вони кажуть. При ньому треба бути обережною. «Ну, кек-кек-кер-кер-р-р! – проказала сорока в ній, сорока, що думала лише про хробаків, усякі лискучі дрібнички і блиск своїх чорних пір’їн. – Усі вони дурні, дурні, несосвітенно дурні. А я розумна. Нумо, бабусю, летімо за Сойкою і виклюймо йому очі! Ото буде радість!»

День у день ставало важче тримати в спокої крила, коли сорока хотіла випростати їх, і Мортола була змушена щоразу енергійніше струшувати пташиною головою, щоб вона думала людські думки. Інколи вона вже не знала до ладу, які вони в неї.

Тим часом навіть без зернин пір’їни й далі витикалися їй крізь шкіру. Вона забагато проковтнула їх, і тепер отрута мандрувала по її тілу і утверджувала пташку в її крові. Річ неминуча. Мортоло, ти мусиш дібрати способу позбутися її. Але спершу має загинути палітурник і воскреснути твій син! Його обличчя… Яким воно було? Вона насилу пригадувала.

Чорний Принц і досі сперечався з Хапалом, як дуже часто останнім часом. Їж! Йолопе, їж нарешті! Прийшли ще двоє розбійників, подзьобаний віспою Актор, що завжди був на боці Чорного Принца, і Ґекон, що бачив світ так само, як Хапало. До них підійшла жінка, принесла миску супу Акторові й показала на миску, що чекала Принца.

Таж послухай її! Сідай! Їж! Мортола підняла голову. Вона відчула, як людське тіло струшує пір’їни, які вона хотіла розправити й випростати. Вчора двійко дітей мало не застукали її, коли вона перетворювалася. Жалюгідне, дурне збіговисько. Вона ніколи не любила дітей, крім рідного сина, але навіть йому не показувала, що любить його. Любов занапащає. Від неї людина стає м’яка й довірлива…

Ура! Він їсть. Нарешті. Так, нехай він смакує тобі, Принце! Ведмідь підійшов до свого господаря і принюхався до миски. Зникни, незграбна тварюко! Нехай їсть. Чотири ягоди. П’ять було б краще, але чотирьох либонь досить теж. Як добре, що дерева, на яких вони ростуть, найзвичайнісінькі. Лише за кілька метрів від печери росте двоє таких дерев. Реза завжди застерігала дітей від їхніх ягід, колись вона досить часто мусила збирати їх для Мортоли, коли зима вбивала решту отруйних рослин. Чорний Принц приклав миску до вуст і до дна спорожнив її. Добре. Скоро він відчує, як смерть ухопить його за нутрощі.

Мортола тріумфально заскрекотала й розправила крила. Коли вона пролітала над Ґеконовою головою, він знову підняв руку з хлібними крихтами. Йолоп. Авжеж, пташка мала слушність. Усі вони дурні, безкінечно дурні. Як добре!

Жінки почали роздавати суп дітям, донька Чарівновустого стояла далеко позаду в довгій черзі. Досить часу, щоб і для неї зібрати декілька ягід. Більше ніж досить.

Рука Смерті

Смерть велична.

Ми, як ведеться,

Її усміхнені вуста.

Ми серед життя, як нам здається,

Та серед нас уже сміється

Її велич пуста.

Райнер Марія Рільке. Фінал

Суп, який варила Мінерва, був смачний. Живши у Феноліо, Меґі часто їла його, і тепер її миска, паруючи, поширювала такий вишуканий запах, що велика холодна печера на мить видалася затишною оселею.

– Меґі, будь ласка, поїж що-небудь! – умовляла її Реза. – Мені, як і тобі, теж не до їжі, але, якщо ми обидві помремо з голоду, це аж ніяк не допоможе батькові.

Ні, мабуть, ні. Вдосвіта вона попросила Фарида знову викликати для неї вогненну картину, але полум’я не показало нічого.

– Таж його не можна примусити! – роздратовано бурмотів Фарид, збираючи попіл назад до гаманця. – Полум’я хоче гратися, тож треба вдавати перед ним, ніби ти, власне, нічого не вимагаєш від нього. Але що я можу вдіяти, коли ти прикипіла до нього очима так, ніби йдеться про життя і смерть?

Тож де тепер батько? Навіть Чорний Принц переживав за Мо. Він вирішив узяти кілька чоловік і піти слідом за Віолантою до Озерного замку, хотів вирушати вже завтра, але Резу та Меґі з собою він не взяв би.

– Звичайно, ні, – з гіркотою шепнула їй мати, – цей світ належить чоловікам.

Меґі взяла дерев’яну ложку, вирізьблену руками Дорії (та ложка була дуже зручна), і байдуже розмішала суп. Яшма пожадливо дивився в її бік. Авжеж, скляні чоловічки полюбляють людський харч, хоча він не йде їм на користь. Дарма що повернувся Фарид, Яшма дедалі більше часу проводив із Дорією. Меґі не дивувалася.

Фарид, відколи Вогнерукий знову відіслав його геть, був мовчазний. Здебільшого він невтомно ходив по навколишніх горах або намагався викликати вогненні картини.

Роксана досі тільки раз дивилась на полум’я.

– Дякую, – холодно сказала вона Фаридові, – але я краще прислухатимуся до свого серця. Воно звичайно каже мені, чи добре йому ведеться.

– Отакої! А хіба я не казав про це Вогнерукому? – розсердився Фарид. – Навіщо він послав мене до неї? Я не потрібний їй. Вона, якби могла, заслала б мене чарами куди-небудь!

Дорія простяг Яшмі свою ложку.

– Не годуй його! – обурилася Меґі. – Він нічого не засвоює. Запитай його! – Яшма їй дуже подобався. Він був набагато приязніший за Розенкварца, що нічого так не любив, як сваритися і сперечатися з Феноліо.

– Вона каже правду, – пригнічено промимрив Яшма, проте його гострий носик нюшив, наче він хотів наповнити скляне тіло принаймні забороненим запахом. Діти, що сиділи навколо Меґі, захихотіли. Всі вони любили скляного чоловічка. Дорія часто був змушений забирати його з маленьких рук у безпечне місце. Куницю діти любили теж, але Проноза огризався і форкав, коли дитячої любові ставало забагато. Натомість скляний чоловічок навряд чи міг відборонитися від людських пальців.

Суп пахнув дуже смачно. Меґі занурила ложку в миску і здригнулася, коли їй на плече пурхнула сорока, що була прилетіла до Ґекона. Пташка за цей час прижилася в печері не менше, ніж Проноза і ведмідь, проте Реза не любила її.

– Ану киш! – крикнула вона на сороку й зігнала з плеча Меґі.

Пташка сердито застрекотіла й хотіла дзьобнути матір. Меґі так злякалася, що розлила гарячий суп собі на руки.

– Вибач, – мовила Реза, подолом сукні витираючи доньці юшку на пальцях. – Терпіти не можу цієї пташки. Мабуть, тому, що вона мені нагадує Мортолу.

Авжеж, сорока. Меґі давно не думала про Каприкорнову матір, але вона, на відміну від Рези, не стояла поряд, коли Мортола вистрелила в Мо.

– Це лише пташка, – проказала вона, і її думки знову полинули в далечінь, до батька. В книжці Феноліо вона знайшла лише кілька слів про Озерний замок: «…далеко в горах, посеред озера… безкінечний міст над чорною водою». Може, Мо якраз іде по ньому? А що, коли вона і Реза просто підуть за Чорним Принцом? «Ти чуєш, Меґі? Хоч би що сталося, ти не маєш іти за мною! Пообіцяй мені!»

Реза показала на миску в Меґі на колінах:

– Меґі, будь ласка, їж!

Але Меґі обернулась до Роксани, що швидко пробиралася поміж дітей, які їли. Її вродливе обличчя побіліло, мов крейда, такого Меґі після повернення Вогнерукого ще не бачила.

– Що сталося? – стривожено підвелася Реза, схопивши Роксану за руку. – Якісь новини? Ти щось чула про Мо? Розповідай!

Але Роксана похитала головою.

– Принц, – відповіла вона, і страх у її голосі годі було приховати. – Йому недобре, і я не знаю, що це. В нього страхітливі корчі. Я маю трохи коріння, можливо, воно допоможе.

Роксана хотіла йти далі, але Реза зупинила її:

– Корчі? Де він?

Меґі ще здалеку чула ведмежий рев. Коли вони підійшли, Здоровань зиркнув на них, як дитина у відчаї. Там були Батист, Дерев’янка, Страшидло… Чорний Принц лежав випроставшись на долівці. Мінерва стояла навколішки поряд із ним і намагалася щось улити йому, проте він корчився від болю, стискав руками тіло й судомно хапав повітря. На його чолі ряснів піт.

– Ведмедю, тихо! – насилу видушив він крізь зціплені зуби. Від болю він покусав губи до крові. Але ведмідь і далі ревів та форкав, наче й сам боровся за життя.

– Пустіть мене! – Реза відсунула всіх убік, навіть Мінерву, і взяла в руки Принцове обличчя.

– Подивись на мене! – звеліла вона. – Будь ласка, подивись на мене!

Реза стерла Принцові піт з чола, зазирнула у вічі. Повернулася Роксана зі жменькою корінців, а сорока сіла на плече Ґеконові.

Реза пильно подивилась на пташку.

– Здорованю! – сказала вона так тихо, що тільки Меґі чула її. – Злови цю пташку.

Сорока крутила головою, поки Чорний Принц корчився в Мінервиних руках.

Здоровань поглянув на Резу затуманеними від сліз очима й кивнув головою. Та коли він зробив один крок до Ґекона, сорока спурхнула й сіла на скельний виступ під стелею печери.

Роксана стала навколішки поряд із Резою.

– Він без пам’яті, – мовила Мінерва. – І дивіться, як часто дихає.

– Я вже бачила такі корчі, – тремтячим голосом сказала Реза. – Ягоди, які спричиняють їх, темно-червоні й навряд чи більші за вушко голки. Їх любила використовувати Мортола, бо їх легко домішати до їжі і вони вбивають дуже болісно. Неподалік від печери є двоє дерев, де вони ростуть. Я ще застерігала дітей від тих ягід. – Вона знову глянула на сороку.

– А чи є протиотрута? – запитала, підводячись, Роксана. Чорний Принц лежав, мов мрець, а ведмідь ткнувся йому носом у бік і стогнав, як людина.

– Так. Рослина з численними білими квіточками, що пахнуть падлом. – Реза знову подивилась на пташку – Її коріння ослаблює дію ягід.

– Що з ним? – з тривогою в очах пропхався між жінок Феноліо. З ним була й Елінор. Цілий ранок вони просперечалися в закутку Феноліо про те, що добре і що не таке добре в його сюжеті. Коли хто проходив поблизу, вони щоразу, немов змовники, стишували голос. Наче хтось із дітей чи розбійників міг зрозуміти, про що вони розмовляють.

Елінор, побачивши, як нерухомо лежить Чорний Принц, перелякано притисла руки до вуст. У її погляді було стільки невіри, немов у якійсь книжці вона побачила сторінку з іншої книжки.

– Отруїли, – підвівся, стискаючи кулаки, Здоровань. Його обличчя побагровіло, таким воно ставало тільки тоді, коли він напивався. Він схопив Ґекона за тонку шию і струснув, мов ганчір’яну ляльку.

– Це ти? – крикнув він. – Чи Хапало? Ану кажи! Я зламаю тобі кожну кістку, аж поки ти корчитимешся, як він!

– Лиши його! – заступилась Роксана. – Чорному Принцові це не допоможе!

Здоровань пустив Ґекона й заридав. Мінерва обняла його. А Реза знай поглядала на сороку.

– Рослина, про яку ти кажеш, називається мертва головка, – сказала Роксана, тим часом як Ґекон, покашлюючи, потирав шию і обсипав Здорованя брудними прокльонами. – Вона дуже рідкісна. Навіть якби вона росла тут, холод давно б убив її. А немає чогось іншого?

Чорний Принц опритомнів. Він спробував підвестися, але, застогнавши, знову впав. Батист став навколішки поряд із ним і благально подивився на Роксану. Навіть Здоровань, мов жебрущий пес, звернув до неї заплакані очі.

– Не дивіться на мене так! – скрикнула вона, і Меґі відчула відчай у її голосі. – Я не можу допомогти! Спробуй дати йому блювотного коріння, – сказала вона Мінерві. – А я шукатиму коріння мертвої головки, дарма що сенсу в цьому небагато.

– Від блювотного коріння йому тільки погіршає, – безбарвним голосом мовила Реза. – Повір мені. Я бачила це досить часто.

Чорний Принц задихався від болю і ткнувся обличчям у Батистів бік. Потім його тіло раптом заснуло, наче він програв битву з болем. Роксана притьмом стала навколішки коло нього, приклала вухо до грудей і пальця до вуст. Меґі відчула на вустах солоні сльози, а Здоровань заридав, мов дитина.

– Він ще живий, – мовила Роксана. – Але жити йому недовго.

Ґекон вийшов, мабуть, щоб розповісти про все Хапалу. Елінор прошепотіла щось Феноліо. Він хотів сердито відвернутися, але Елінор притягла його назад і далі щось наполегливо казала йому.

– Не поводься так! – почула Меґі її шепіт. – Ти безперечно можеш! Невже ти хочеш, щоб він умер?

Не тільки Меґі зрозуміла останні слова. Здоровань, скривившись, витер сльози з обличчя. Ведмідь знову застогнав і ткнувся носом у бік господаря. А Феноліо знай стояв і дивився на непритомного Принца. Потім нерішуче підступив до Роксани:

– Ця… гм… рослина, Роксано…

Елінор стала одразу позаду нього, наче мала подбати, щоб Феноліо казав те, що слід. Але він сердито зиркнув на неї.

– Що? – підняла на нього очі Роксана.

– Розкажи мені більше про неї. Де вона росте? Яка заввишки?

– Вона любить вологі, затінені місця, але навіщо ти запитуєш? Я ж уже сказала, що вона давно замерзла.

– Білі невеличкі квіти. Затінені й вологі. – Феноліо провів рукою по втомленому обличчю. Потім раптом обернувся і схопив Меґі за руку.

– Ходи зі мною! – прошепотів він їй. – Треба поквапитись.

– Вологі й затінені, – бурмотів він, тягнучи Меґі за собою. – Що ж, якщо вони ростуть перед входом до кобольдової печери, захищені теплим духом, що йде з печери, бо там пара кобольдів лежить у зимовій сплячці… Так, це має сенс. Ага!

Печера була майже безлюдна. Жінки вивели дітей надвір, щоб ті не чули, як Принц кричить від болю. Тільки розбійники мовчки сиділи невеличким гуртом і перезиралися, мов запитуючи себе, хто з них спробував отруїти їхнього ватажка. Хапало з Ґеконом сидів коло самого входу й відповів на погляд Меґі такою неприязню на обличчі, що вона мерщій відвела очі вбік.

А Феноліо погляду не відводив.

– Я запитую себе, чи це не Хапало, – шепотів він Меґі. – Так, я справді запитую себе.

– Хто ж має знати, як не ти?! – шепотіла Елінор, що пішла за ними. – Бо хто, крім тебе, вигадав цього страхітливого чолов’ягу?

Феноліо повів очима навколо, немов його щось ужалило:

– Слухай, Лоредан! Досі я терпів тебе, бо ти тітка Меґі…

– Тітка-бабуся, – незворушно поправила Елінор.

– Хай там як. Я не вводив тебе до цього сюжету, тож позбав мене всіх своїх відгуків про моїх героїв!

– Що? – запитала Елінор так гучно, що її голос виповнив усю печеру. – А що сталося б, якби я щойно нічого не сказала? Твій задурманений вином мозок аж ніяк не додумався б, що цю рослину можна при…

Феноліо брутально заткнув їй рота рукою.

– Скільки разів тобі казати? – просичав він. – Жодного слова про письмо, зрозуміла? Я анітрохи не хочу бути четвертованим як відьмак через якусь дурнувату жінку.

– Феноліо! – відтягла Меґі старого від Елінор. – Чорний Принц умирає!

Феноліо на мить з осудом зупинився на ній очима, немов вважав це втручання за крайнє неподобство, а потім мовчки потяг її далі до свого спального закутка. З кам’яним обличчям відсунув убік міх вина й дістав з-під купи одягу кілька аркушів, які, на подив Меґі, здебільшого вже були списані.

– Хай йому біс! Де Розенкварц? – бурмотів він, дістаючи з-під списаних чистий аркуш. – Мабуть, знову десь тиняється з Яшмою. Варто звести їх докупи, вони враз забувають про роботу й залицяються до диких скляних жіночок. Неначе ті змарнують бодай мить на цього рожевуватого неробу!

Феноліо неуважно відклав убік списані аркуші. Як багато слів. Як давно він почав писати? Меґі спробувала прочитати перший аркуш.

– Лише кілька ідей, – буркнув Феноліо, помітивши її погляд. – Як це все ще могло б скінчитися щасливо. Яку роль відіграє твій батько…

Серце Меґі аж підскочило, але Елінор випередила її.

– Ага! Отже, це ти приписав усе Мортимерові: що він дасть себе полонити, що він їде тепер до того замку, а моя небога ночами виплакує очі.

– Та ні, не я! – роздратовано заперечив Феноліо, мерщій знову заховавши під одяг списані аркуші. – Не я спонукав його й розмовляти зі Смертю, хоча цей поворот сюжету подобається мені. Тож я й кажу: там лише ідеї! Безвартісна мазанина, яка нікуди не веде! Можливо, і з тим, що я тепер спробую, станеться те саме. Але я таки спробую. Якщо нарешті запанує тиша! Чи ви, може, хочете, щоб Чорний Принц одразу пішов у могилу?

Коли Феноліо опустив перо в каламар, Меґі почула позаду легенький шерех. З-за каменя, на якому стояло письмове приладдя Феноліо, показався вочевидь збентежений Розенкварц. Позаду нього з’явилося блідо-зелене обличчя дикої скляної жіночки. Він мовчки пройшов повз Феноліо та Меґі.

– Повірити не можу! – гримнув старий так голосно, що Розенкварц заткнув руками вуха. – Чорний Принц бореться зі смертю, а ти розважаєшся з дикою скляною жіночкою?

– Принц? – Розенкварц так спантеличено поглянув на Феноліо, що той одразу заспокоївся. – Але ж…

– Ану припини балачки й мішай чорнило! – наказав Феноліо. – А якщо хочеш промимрити щось таке цінне і змістовне, як-от «Принц – таки добрий чоловік», то це, звичайно, ні в якому світі не захищає від смерті, еге ж? – Він з такою силою опустив перо в каламар, що чорнило ляпнуло на рожеве Розенкварцове обличчя, але Меґі помітила, що пальці старого тремтять. – Ну, Феноліо, берися! – шепотів він. – Це лише рослина. Ти створиш!

Розенкварц занепокоєно спостерігав за Феноліо, але той бачив лише чистий аркуш перед собою. Дивився на нього, мов тореро на бика.

– Кобольдова печера, коло входу до якої вони ростуть, міститься там, де Страшидло розставляє пастки! – промимрив він. – І квіти смердять справді огидно, так огидно, що феї далеко обминають їх. Натомість метелики люблять їх, сірі метелики, крила яких мають такий візерунок, ніби скляний чоловічок намалював там крихітні черепи. Бачиш, Феноліо? Так!

Феноліо поставив перо на папір, завагався й почав писати.

Нові слова. Свіжі слова. Меґі здалося, ніби вона почула, як сюжет глибоко зітхнув. Нарешті є справжня пожива – після довгого періоду, коли Орфей підживлював його лише давніми словами Феноліо.

– Ось, будь ласка! Та на нього треба тільки натиснути! Ледачий старигань! – шепотіла їй Елінор. – Звичайно, він ще може, дарма що сам не хоче вірити в це. Такого не забувають. От ти забула читати?

«Не знаю», – хотіла відповісти Меґі, проте мовчала. Її вуста чекали слів Феноліо. Спасенних слів. Як і тоді, коли вона читала для Мо.

– Чому ведмідь так реве? – Меґі відчула на плечах Фаридові руки. Мабуть, знову сидів де-небудь, де його не можуть знайти діти, і викликав вогонь, а як глянути на його пригнічене обличчя, полум’я й цього разу було сліпим.

– О ні! Ще й оцей! – дратливо вигукнув Феноліо. – Навіщо я і Даріус громадили це все каміння? Тільки на те, щоб кожен забирався до моєї спальні? Мені потрібний спокій! Зрештою, йдеться про життя або смерть!

– Життя або смерть? – Фарид тривожно подивився на Меґі.

– Чорний Принц… він… – Елінор спробувала говорити твердим голосом, але той тремтів.

– Більше жодного слова! – наказав Феноліо, навіть не глянувши в її бік. – Розенкварце! Піску!

– Піску? Де я візьму його? – гостро відповів йому Розенкварц.

– Ох, ти справжній нікчема! Навіщо, по-твоєму, я притяг тебе в цю дику пустку? Щоб ти відпочивав і залицявся до зелених скляних жіночок? – Феноліо подув на ще мокре чорнило і невпевнено простяг Меґі щойно списаний аркуш.

– Прорости їх, Меґі! – сказав він. – Треба зібрати кілька останніх цілющих листочків, зігрітих віддихом сплячих кобольдів, поки їх не заморозила зима.

Меґі подивилася на аркуш. Ось вона знову, мелодія, що звучала востаннє, коли вона привела Орфея.

Так, слова знову корилися Феноліо. І зараз вона навчить їх дихати.