Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 38 страниц)

Білий шепіт

Якби я мав небес оздобні шати,

Із золота, зі срібла та зі світла,

Блакитні, матові і тьмяні шати,

Дня, сутіні та ночі повні світла,

Я б їх поклав тобі до ніг,

Та, бідолаха, маю тільки мрії,

Тож їх кладу тобі до ніг, —

Зважай, щоб не топтати мої мрії.

Вільям Батлер Єйтс. Хотів би він небесних шат

Вогнерукий дивився з замкового муру на чорне, як ніч, озеро, де плило між зорями відображення замку. Вітер, що дув у позбавлене рубців обличчя, був холодний від снігу навколишніх гір, і Вогнерукий насолоджувався життям, немов уперше. Тугою, яку воно породжує, і жаданням. Усією гіркотою, всіма втіхами – всім, навіть якщо воно тимчасове, завжди лише тимчасове, добуте і втрачене, втрачене і знайдене знову.

Він п'янів від щастя, навіть дивлячись на чорні дерева. Ніч зробила їх такими чорними, наче хотіла остаточно довести, що цей світ складається тільки з чорнила. Хіба сніг на гірських верхівках не скидається на папір?

Нехай…

Місяць угорі пропалив серед ночі срібний отвір, і зірки обступили його, наче вогненні ельфи. Вогнерукий спробував пригадати, чи бачив він місяць на тому світі. Можливо. Чому завдяки смерті життя видається набагато солодшим? Чому серце може любити тільки те, що може і втратити? Чому? Чому?..

Білі жінки знали кілька відповідей, проте сказали йому не всі. Згодом, шепотіли вони, відпускаючи його. Іншим разом. Ти ще не раз прийдеш. І не раз підеш.

Ґвін сидів поряд із ним на зубцях муру й занепокоєно прислухався до плюскоту і хлюпоту хвиль. Куниці не подобався замок. Позаду них ворушився у сні Чарівновустий. Вони обидва мовчки вирішили, що спатимуть угорі, за зубцями, дарма що там холодно. Вогнерукий не любив спати в закритих покоях, Чарівновустий, здається, теж. Можливо, і він спить тут на мурах, поки Віоланта день і ніч ходить по розмальованих покоях – так невтомно, наче шукає мертву матір або може таким чином прискорити батьків приїзд. Чи чекала коли-небудь донька з таким нетерпінням миті, коли зможе вбити свого батька?

Та не тільки Віоланта не могла заснути. Книжковий ілюстратор сидів у залі з мертвими книжками й намагався навчити ліву руку мистецтва, яким колись володіла так майстерно права рука. Година за годиною сидів він за столом, який Бріана протерла йому від пороху, і примушував невправні пальці малювати листки та вусики, птахів і крихітні обличчя, тим часом як непотрібний оцупок руки тримав пергамент, завбачливо привезений із собою.

– Може, пошукати тобі в лісі скляного чоловічка? – запитав його Вогнерукий, але Бальбулюс тільки похитав головою.

– Я не працюю зі скляними чоловічками, – похмуро відповів він. – Вони лишають на малюнках сліди своїх ніг!

Чарівновустий спав неспокійно. Сон анітрохи не заспокоював його, а цієї ночі він, здається, спав ще гірше, ніж у попередні. Мабуть, вони знову були коло нього. Коли білі жінки заповзають у сновиддя, людина не бачить їх. До Чарівновустого вони приходили частіше, ніж до нього, наче хотіли подбати, щоб Сойка не забув їх і угоду, укладену з їхньою господинею, Великою Перетворювачкою, що дає змогу в’янути і цвісти, розвиватись і гинути.

О так, білі жінки сідали коло нього, гладили йому серце своїми холодними пальцями. Вогнерукий відчував це, наче то було його серце. «Сойко!» – причувався йому їхній шепіт, і він водночас і здригався, і тужив за ними. «Дайте йому виспатись, – думав він. – Дайте йому відпочити від страху, який несе день, страху за себе, страху за доньку, страху зробити щось не так… Лишіть його».

Вогнерукий підійшов до Чарівновустого й поклав йому руку на серце. Він розбудив його, страшенно блідого. Так, вони були коло нього.

Вогнерукий пустив вогонь, він затанцював на його пальцях. Вогонь міг прогнати холод, який лишили ті відвідувачки. Білі жінки були свіжі і ясні, чисті, мов сніг, але серце замерзало. І водночас горіло.

– Що вони шепотіли цього разу? Сойко, безсмертя вже близько?

Чарівновустий відкинув шкуру, під якою спав. Руки йому тремтіли, наче він надто довго тримав їх у холодній воді.

Вогнерукий посилив вогонь і ще раз лагідно притис йому руку до серця:

– Тепер краще?

Чарівновустий кивнув головою. Він не відвів вогненну руку вбік, дарма що вона була гаряча порівняно з температурою людської шкіри.

– Вони влили тобі вогонь у жили, щоб ти знову ожив? – спитав колись Фарид.

– Можливо, – відповів Вогнерукий. Ця думка подобалася йому.

– Господи, вони, мабуть, люблять тебе, – сказав він, коли Чарівновустий, очманілий від сну, звівся на ноги. – На жаль, вони інколи забувають, що їхня любов неминуче веде до смерті.

– Авжеж, забувають. Дякую, що розбудив. – Чарівновустий підступив до зубців і подивився в ніч. – Він їде, Сойко, – ось що вони шепотіли сьогодні. Він їде. А проте, – він обернувся і глянув на Вогнерукого, – шлях йому прокладає Свистун. Що вони хотіли цим сказати?

– Ну, хоч би що воно означало, – Вогнерукий загасив вогонь і підступив до нього, – а Свистунові теж доведеться пройти по мосту, як і його панові, отже, ми вчасно помітимо його приїзд. – Вогнерукому й досі видавалося дивним, що він вимовляє ім’я Свистуна, не відчуваючи страху. Отже, він назавжди лишив страх на тому світі.

Вітер збрижив воду озера. По мосту походжали Віолантині солдати, і Вогнерукому здавалося, ніби невтомні кроки їхньої володарки долинають аж до зубців. Віолантині кроки – і скрип Бальбулюсового пера.

– Покажи мені Резу, – подивився на нього Чарівновустий. – Так само, як показував у вогні матір Віоланти та її сестер.

Вогнерукий завагався.

– Ну, покажи, – просив Чарівновустий. – Я знаю, що тобі її обличчя майже не менш рідне, ніж мені.

«Я все розповіла Мо», – ось що шепнула йому Реза у в’язниці Сутінкового замку. Вона безперечно не збрехала. Звичайно, ні, Вогнерукий. Реза тямить брехати не більше, ніж чоловік, якого вона кохає.

Вогнерукий зобразив постать серед ночі й дозволив вогню розмалювати її.

Чарівновустий мимоволі простяг руки, проте відсмикнув їх, бо вогонь пік.

– А що з Меґі? – Як виразно відбилася на його обличчі батьківська любов! Ні, він не змінився, хоч би що казали інші люди. Він був мов розгорнена книжка, з гарячим серцем і голосом, який міг прикликати що завгодно, – так само, як робив це вогонь для Вогнерукого.

Полум’я зобразило Меґі серед ночі й виповнило її гарячим життям, і то так правдиво, що батько миттю відвернувся, тільки-но його руки знову схопилися за вогонь.

– А тепер ти. – Вогнерукий примусив вогненну постать стояти за зубцями.

– Я?

– Так. Розкажи мені про Роксану. Виправдай своє ім’я, Чарівновустий.

Сойка засміявся й зіперся плечима на зубці.

– Про Роксану? Це неважко, – тихо промовив він. – Феноліо написав про неї дивовижні речі.

Коли Чарівновустий заговорив, його голос схопив Вогнерукого, мов рука за серце. Він відчував слова шкірою, немов Роксанині руки:

– «Вогнерукий доти ще ніколи не бачив вродливішої жінки. Її коси були чорні, мов ніч, яку він любив. У її очах проступали сутінь під деревами, воронове крило, вогненний подих. Її шкіра нагадувала місячне сяєво на крильцях фей…»

Вогнерукий заплющив очі й відчув, як поряд дихає Роксана. Він хотів, щоб Чарівновустий говорив так довго, аж поки слова стануть плоттю і кров’ю, але слова Феноліо невдовзі скінчилися, і Роксана щезла.

– А що з Бріаною? – Чарівновустий вимовив її ім’я, і Вогнерукому вже здалося, ніби він бачить, як його донька стоїть уночі, відвернувши обличчя, як вона здебільшого й чинила, коли він проходив повз неї. – Твоя донька тут, а ти навряд чи смієш глянути на неї. То показати тобі й Бріану?

– Так, – тихо відповів Вогнерукий. – Покажи її.

Чарівновустий відкашлявся, наче хотів пересвідчитися, що його голос розкриє всю повноту своєї сили.

– Про твою доньку в книжці Феноліо нічого не написано, крім її ім’я й кількох слів про малу дитину, якою вона давно вже перестала бути. Тож я можу сказати про неї тільки те, що бачить кожен.

Серце Вогнерукого стиснулося, наче злякалося слів, які мали пролунати тепер. Його донька, його чужа донька.

– Бріана успадкувала материну вроду, проте кожен, хто бачить її, одразу думає про тебе. – Чарівновустий вимовляв слова обережно, наче брав кожне окреме слово в ночі, наче складав Бріанине обличчя з зірок. – Вогонь горить у її косах і в її серці, а дивлячись у дзеркало, вона думає про свого батька…

«Якому дорікає, що він повернувся з того світу, не привівши з собою Козимо, – думав Вогнерукий. – Мовчи, – хотів він сказати Чарівновустому, – забудь про мою доньку. Говори краще знову про Роксану». Проте мовчав, і Чарівновустий розповідав далі:

– Бріана набагато доросліша за Меґі, але інколи схожа на заблукану дитину, яка жахається своєї вроди. Вона має чарівливість своєї матері та її гарний голос, навіть Принців ведмідь чує, кола вона співає, – але всі її пісні сумні й розповідають, що жінка, яка кохає, коли-небудь загине.

Вогнерукий відчув сльози на обличчі. Він забув, як воно – відчувати їх, такі холодні, на шкірі. Він стер їх гарячими пучками.

Але Чарівновустий розповідав далі, таким ніжним голосом, наче говорив про рідну доньку:

– Вона дивиться на тебе, коли думає, що ти не бачиш її. Вона стежить за тобою очима, наче шукає в твоєму обличчі саму себе. І, мабуть, хоче дізнатися від нас обох, як там на тому світі і чи бачили ми там Козимо.

– Я двічі бачив його там, – тихо мовив Вогнерукий. – І, мабуть, залюбки розчарував би її з приводу кожної з цих зустрічей. – Він відвернувся і глянув униз на озеро.

– Що там? – запитав Чарівновустий.

Вогнерукий мовчки показав униз. Через ніч повзла вогненна змія. Смолоскипи.

Чекання скінчилося.

Вартові на мосту заворушилися. Один побіг до замку, щоб принести вістку Віоланті.

Прибув Змієголов.

Невчасна перешкода

– Це твоє останнє створіння? – запитала людина.

– Важко сказати, – відповів Бог і подивився у вічі саламандри. – Вона, можливо, трохи й засиділася тут. Деякі речі потребують страшенно багато часу. А інші, здається, просто виринають. Одразу цілком визначені й готові. Дивно.

Тед Г’юґ. Товариш для гри

«Вогнерукий побачив у лісі смолоскипи. Звичайно. Змієголов боявся дня». Хай йому грець, чорнило знову загусло!

– Розенкварце! – Феноліо обтер перо об рукав і озирнувся, шукаючи його. Стіни з майстерно переплетеного гілля, письмовий стіл, змайстрований руками Дорії, ложе з листя та моху, свічки, які щоразу знову запалював Фарид, коли їх задував вітер, – а Розенкварца немає.

Мабуть, він і Яшма ще не зреклися надії, що навіть тут, угорі, є скляні жіночки. Зрештою, Фарид був такий дурний, що розповів їм, ніби бачив принаймні двох – «гарних, як феї», додав ще той йолоп! І відтоді обидва скляні чоловічки так завзято гасають по гіллю, що варто лише почекати – і вони таки зламають собі тонесенькі карки. Тупаки.

Ет, байдуже. Феноліо знов опустив перо в загусте чорнило. І так піде. Він любив свій новий робочий кабінет, умощений так високо над його світом, що світ лежав коло його ніг, дарма що скляний чоловічок тут завжди десь тинявся, а вночі був собачий холод. Ще ніколи ніде він не мав такого сильного відчуття, що слова самі набігають йому на перо.

Так, тут, угорі, він напише свою найкращу пісню про Сойку, саме тут, у кроні дерева. Яке місце підійшло б йому ще краще? Остання картина, яку показав Фаридів вогонь, заспокоювала: Вогнерукий за зубцями замкового муру, Мортимер спить… Це може тільки означати, що Змієголов ще не добувся до замку. «Ну як, Феноліо? – думав він задоволено. – Ти зробив так, щоб у нього зламалося колесо серед найтемнішого лісу. Це мало затримати Срібного князя принаймні днів на два, якщо не більше. Досить часу для письма, і то тут, де слова знову люблять його!»

– Розенкварце!

«Якщо мені доведеться ще раз гукати його, – думав Феноліо, – тоді я власною високою персоною скину його з цього дерева».

– Я не туговухий, навпаки, чую краще за тебе, – озвався скляний чоловічок, так раптово виринувши з пітьми, що Феноліо жирно ляпнув чорнилом на папір, якраз на ім'я Змієголова. Що ж, слід сподіватися, що це добра прикмета. Розенкварц опустив гілочку в каламар і почав колотити, навіть не вибачившись, навіть не пояснивши, де він був. Зосередься, Феноліо. Забудь про скляного чоловічка. Пиши.

І слова прийшли. Просто бігли. Змієголов повернувся до замку, де він колись сватався до Віолантиної матері і тяжко мучився від свого безсмертя. Він тримав книжку з чистими сторінками в розпухлих руках, що завдавали йому таких мук, яких ніколи б не вигадали його кати. Але скоро його муки скінчаться, донька передасть йому чоловіка, який заподіяв їх. Ох, як солодко смакуватиме помста, коли Сойка зцілить і книжку, і його гнилу плоть… «Так, мрій, Срібний князю, про свою помсту, – думав Феноліо, записуючи похмурі думки Змієголова. – Думай тільки про помсту, а не про те, що ти ніколи не довіряв своїй доньці!»

– Ну, він усе-таки пише! – Ці слова було сказано пошепки, але обличчя Змієголова, ще недавно таке виразне, що Феноліо міг би схопитися за нього, затуманилось і перетворилось на обличчя синьйори Лоредан. З нею була й Меґі. Чому вона не спить? Феноліо аж ніяк не дивувався, що її божевільна тітка ночами лазить по гіллі і, можливо, ловить кожного блискучого метелика, але ж Меґі – таж вона виснажена до смерті після того, як її годі було відмовити не лізти разом з Дорією по стовбуру, а дати себе витягти нагору разом з дітьми!

– Так, я пишу! – буркнув він. – І вже, мабуть, давно б закінчив, якби мені всякчас не заважали!

– Що означає всякчас? – обурилася Лоредан. – Як войовниче знову звучить її голос і яка вона неоковирна в трьох одежинах, начеплених одна на одну. Диво дивне, що вона знайшла так багато речей свого досить-таки величенького розміру. А з того одоробла, в якому вона вступила в його світ, Батист уже пошив жакетики для дітей.

– Елінор! – Меґі спробувала перервати її, але ще нікому не щастило заткнути цього рота. Принаймні цю науку Феноліо вже засвоїв.

– Він каже всякчас! – А тепер вона ще й капає йому на папір воском зі своєї свічки! – Хіба він дбає день і ніч, щоб діти не випадали з цих клятих гнізд, і хіба лазить угору і вниз по клятущому дереву, щоб знайти щось їстівне? А хіба зміцнює стіни, щоб вітер не повидував тут усе, а чи стоїть на варті? Ні, але йому всякчас заважають.

Ляп. Ще одна крапля воску. І як безцеремонно вона схилилася над його щойно написаними словами!

– А звучить непогано! – сказала вона Меґі, немов він сам перед її очима розчинився в холодному лісовому повітрі. – Ні, таки непогано.

Таку поведінку годі було збагнути.

А тепер ще й Розенкварц нахилився над рядками і так наморщив скляне чоло, що здавалося, ніби ті зморшки прорізала вода.

– Ох! То ти хочеш висловити свою думку ще до того, як я допишу? – запитав Феноліо. – Є ще якісь побажання? Може, щоб я описав героїчного скляного чоловічка або гладку жінку, яка все знає краще й довела Змієголова до такого божевілля, що він доброхіть віддався в руки білим жінкам? Оце була б розв’язка, еге ж?

Меґі підступила до Феноліо й поклала йому руку на плече:

– Тож ти не знаєш, скільки тобі ще треба часу?

Скільки зневіри відчувалося в її голосі! Він аж ніяк не схожий на голос, що вже кілька разів змінив цей світ.

– Та ні, вже небагато! – силкувався говорити впевнено Феноліо. – Слова надходять. Вони…

Він замовк.

Надворі почувся хрипкий, протяжний крик сокола. Знову і знову. Варта подає сигнал тривоги. О ні.

Гніздо, в якому так затишно вмостився Феноліо, висіло на гілці, ширшій за кожну вуличку в Омбрі. Але все-таки йому щоразу паморочилась голова, коли він спускався драбиною, яку змайстрував Дорія, щоб старий не був змушений триматися за хитку линву. Чорний Принц звелів усюди понапинати линви, що їх розбійники посплітали з вусиків і кори. Крім того, саме дерево пускало стільки повітряних коренів і гілок, які звисали донизу, що руки завжди могли схопитися за що-небудь. Проте глибінь, яка розкривалася під слизьким гіллям, аж ніяк не давала забути про себе. «Ну, ти ж не білочка, Феноліо! – думав старий, міцно вчепившись за декілька здерев'янілих вусиків і дивлячись униз. – Але, як на старого чоловіка, ти виконуєш свою роботу нагорі не так уже й погано».

– Вони підняли линви! – мовила синьйора Лоредан, що, на відміну від Феноліо, рухалася навдивовижу вправно на дерев’яних повітряних шляхах.

– Я й сам бачу! – буркнув Феноліо. Розбійники попіднімали всі линви, що опускалися аж до підніжжя дерева. Це не віщувало нічого доброго.

Фарид спустився до них. Він часто сидів коло вартових, яких Чорний Принц виставляв на найвищому гіллі дерева. Господи, як людина може так вправно лазити? Хлопець лазив майже не гірше, ніж його куниця.

– Там смолоскипи! Вони наближаються! – засапавшись повідомив він. – А чуєте, як гавкають собаки? – Він із докором подивився на Феноліо. – Хіба ти не казав, що ніхто не знає цього дерева? Що і про нього, і про гнізда вже забули?

Докори. Звичайно. Коли щось негаразд, одразу звинувачують Феноліо!

– Ну то й що? Собаки знаходять і забуті місця, – відповів він хлопцеві. – Краще запитай, хто затер наші сліди! Де Чорний Принц?

– Унизу. Коло свого ведмедя. Хоче заховати його. Дурна тварина ніяк не дає себе підняти!

Феноліо прислухався. Справді. Він почув собак. Кляті, тричі кляті тварюки!

– Чого тут переживати? – Синьйора Лоредан, річ природна, вдавала, ніби її ніщо не може збентежити. – Таж не знімуть вони нас! Адже дерево неважко захистити!

– Вони можуть заморити нас голодом.

Фарид краще розумівся на таких ситуаціях, і Елінор Лоредан раптом вочевидь занепокоїлася. І на кого ж вона глянула?

– Ох, і тепер я знову буду останнім засобом порятунку, правда? – Феноліо перекривив її голос: – Ну, напиши що-небудь, Феноліо! Таж це неважко!

Діти повилізали з гнізд, де вони спали. Вони гасали по гіллю, наче то були звичайнісінькі стежки, і перелякано поглядали вниз. Вони скидалися на гарненьких жучків на велетенському дереві. Бідолашні дітки.

Деспіна підбігла до Феноліо:

– Вони ж не вилізуть нагору, еге ж?

Її брат тільки дивився на нього.

– Звичайно, ні, – заспокоїв Феноліо, дарма що очі Іво карали його за брехню. Іво дедалі більше товаришував із Роксаниним сином Єханом. Вони дуже добре вміли порозумітися між собою. Як на свій вік, обидва знали про світ уже забагато.

Фарид узяв Меґі за руку:

– Батист каже, що дітей треба завести в найвищі гнізда. Ти допоможеш мені?

Меґі, звичайно, кивнула головою, бо хлопець і досі ще дуже подобався їй, але Феноліо стримав її:

– Меґі лишиться тут. Цілком може бути, що вона знадобиться мені.

Фарид, звичайно, одразу здогадався, про що йдеться. Феноліо побачив у його чорних очах Козимо, що, воскреснувши, їде по вуличках Омбри, і полеглих вояків між деревами хащі.

– Ми не потребуємо твоїх слів, – запевнив юнак. – Я поливатиму їх вогнем, якщо вони спробують вилізти!

Вогнем? У лісі це слово може навіяти тільки тривогу.

– Що ж, мені, можливо, спаде на гадку щось краще, – сказав Феноліо й відчув розпачливий погляд Меґі. «А що з моїм батьком?» – запитували її очі. І справді, що? Які слова нагальніші? Хай йому біс, припирають з усіх боків!

Кілька дітей заплакали, і Феноліо побачив унизу смолоскипи, про які казав Фарид. Вони горіли вночі, наче вогненні ельфи, тільки набагато грізніше.

Фарид узяв із собою Деспіну та Іво. Решта дітей пішли за ним. До них підбіг Даріус зі скуйовдженим після сну ріденьким волоссям і взявся за маленькі ручки, що, шукаючи допомоги, потягнулись до нього. Він занепокоєно глянув на Елінор, але вона тільки стояла й похмуро дивилася вниз, стиснувши кулаки.

– Нехай тільки прийдуть! – мовила вона тремтячим голосом. – Сподіваюся, ведмідь пожере їх усіх. Сподіваюся, їх, цих дітовбивць, усіх посічуть на капусту!

Безумна жінка. Але вона висловила те, що було в нього на душі.

Меґі й далі дивилася на Феноліо.

– Чому ти так дивишся на мене? Що я маю робити, Меґі? – запитав він. – Сюжет тепер знову розвивається у двох місцях. Котре з них нагальніше потребує слів? Може, мені треба відростити собі другу голову?..

Зненацька він замовк.

Синьйора Лоредан скинула вниз ще один потік побажань:

– Гицелі! Потвори! Панцерні таргани!!! Та вас розчавлять усіх!

– Що ти щойно сказала? – брутальніше, ніж намірявся, запитав Феноліо.

Елінор, нічого не розуміючи, розгублено глянула на нього.

Розчавлять!.. Феноліо глянув на смолоскипи внизу.

– Так! – шепотів він. – Так. Трохи небезпечно. Але що я мушу…

Феноліо обернувся і квапливо поліз драбиною до свого гнізда. Гнізда, з якого випурхують слова. Так, тільки там твоє місце.

Але Лоредан, звичайно, полізла за ним.

– Ти маєш якусь ідею?

Так. І він, безперечно, аж ніяк не признається, що вона знову підказала йому ту ідею.

– Авжеж, я таки маю її. Меґі, приготуйся.

Розенкварц подав йому перо. Він боявся. Феноліо подивився в його скляне обличчя. Воно було червоніше, ніж звичайно. А може, він знову поласував його вином? Обидва скляні чоловічки вряди-годи живились, як і багато їхніх диких родичів, перетертою корою, і тому до легенької рожевої Розенкварцової барви додалося щось зеленаве. Жоден з цих варіантів не дуже задовільний.

Феноліо поклав чистий аркуш на дошку, яку так майстерно припасував йому Фарид. До біса, він ніколи не хотів писати водночас дві сюжетні лінії!

– Феноліо! Що з моїм батьком? – стала навколішки поряд із ним Меґі. Який відчай у неї на обличчі!

– Він ще має час, – занурив перо в каламар Феноліо. – Нехай Фарид зазирне у вогонь, якщо ти переживаєш, але повір мені: колесо від карети полагодити важко. Найраніше Змієголов буде в замку за день або два! І я обіцяю тобі: тільки-но впораюся з цим, я знову візьмуся писати слова про Сойку. Не дивися так пригнічено! Як ти хочеш допомогти йому, якщо Миршавець на цьому дереві позбиває нас усіх стрілами? А тепер дай мені книжку, ти знаєш яку!

Він точно знав, де треба шукати. Він описав їх на самому початку. В третьому або четвертому розділі.

– Та годі вже патякати! – Голос Лоредан тремтів від нетерпіння. – Що ти намірився писати? – Вона підступила ближче, щоб кинути оком на книжку, але Феноліо згорнув її в неї перед носом.

– Тихо! – гримнув він, дарма що його голос аж ніяк не заглушив галасу, що долинав знадвору. Може, Миршавець уже тут?

Пиши, Феноліо.

Він заплющив очі. Він уже бачив його перед собою. Абсолютно виразно. Яке бентежне почуття. Коли отаке завдання, писати стає вдвічі приємніше!

– Тож ти…

– Елінор, цить! – почувся голос Меґі.

І тоді набігли слова. Авжеж, це гніздо було чудовим місцем для письма.