Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 38 страниц)

Палітурник

Ніхто з нас не був автором: адже кулак – щось більше за суму пальців.

Марґарет Етвуд. Сліпий убивця

Фальцювати. Різати. Папір був кращий, ніж минулого разу. Мо пучками намацував волокна на вибіленій поверхні, проводив уздовж країв, шукав спогадів. І вони прийшли, наповнили йому серце та мозок тисячами образів, тисячами забутих днів. Запах клею знову повернув його в місця, де він опинявся сам з якоюсь хворою книжкою, а знайомі рухи дали йому змогу знову відчути задоволення, яке він відчував щоразу, коли давав якійсь книжці нове життя і принаймні на певний період рятував її красу від гострих зубів часу. Мо забув, як він заспокоювався, коли руки робили свою роботу. Фальцювати, різати, протягувати нитки крізь папір. Мортимер. Атож, він повернувся: Мортимер, палітурник, чий ніж мав бути гострим не тому, щоб краще вбивати; слова не загрожували йому, бо він тільки викроював для них нову одяганку.

– Сойко, ти тягнеш час.

Голос Свистуна знову повернув його в залу з тисячею вікон.

Мортимере, не піддавайся. Просто уявляй собі, ніби Срібноносий і далі лишається в своїй книжці, що він не більше, ніж голос, який лине від літер. Сойки тут немає. Орфеєві слова мають шукати його в іншому місці.

– Ти знаєш, що помреш, коли закінчиш. Тому ти такий повільний, правда? – Свистун із такою силою стусонув Мо рукою в рукавичці межи плечі, що він мало не порізав собі руку, і Сойка повернувся та уявив собі, як лезо, що різало папір, увійде Свистунові в груди.

Мо примусив себе відкласти ніж убік і взяти наступний аркуш, шукаючи спокою в стосі склеєного білого паперу.

Свистун мав слушність. Він тягнув час, але не тому, що боявся смерті, а тому, що ця книжка ніколи не мала бути готова, і кожен рух лише сприяв поверненню людини, яку Орфеєві слова вже не зобов’яжуть. Мо тепер навряд чи відчував їх – увесь відчай, що в темному льоху краяв йому серце, всю лють і безнадійність… Вони зблідли, наче його руки омили від них серце.

А що станеться, коли Вогнерукий і Реза не знайдуть першої книжки з чистими сторінками? Що, коли жах проковтне Бріану та її батька? Невже він тоді вічно стоятиме в цій залі і зшиватиме чисті сторінки? Не вічно, Мо. Ти не безсмертний. На щастя.

Свистун уб’є його. Він чекає цієї миті, відколи вони зустрілися вперше в Сутінковому замку. І шпільмани оспівають смерть Сойки, а не Мортимера Фольхарта. Але що станеться з Резою і ненародженою дитиною? А з Меґі? Не думай, Мортимере. Ріж, фальцюй, зшивай, тягни час, навіть якщо не знаєш, навіщо він тобі. Реза, коли його вб’ють, може вилетіти звідси і знайти Меґі. Меґі…

Благаю вас! Не забирайте життя моєї доньки! – молив він усім серцем білих жінок. – Я піду з вами, але лишіть Меґі тут. Її життя тільки-но починається, дарма що вона ще не знає, в якому світі житиме.

Різати, фальцювати, зшивати – на чистому папері йому ввижалося обличчя Меґі. Він майже вірив, ніби відчуває її поряд із собою, як і тоді, в кімнаті Сутінкового замку, в тій самій кімнаті, де жила й Віолантина мати. Віоланта… Вони вкинули її до якогось льоху. Мо достеменно знав, що найбільше лякає її там: що пітьма забере в неї навіть ті нечисленні речі, які вона ще може бачити. Вона, Змієва донька, і досі зворушувала його, і він охоче допоміг би їй, але Сойка мав спати.

Для нього запалили аж чотири смолоскипи. Вони давали небагато світла, але це було краще, ніж нічого. Ланцюги аж ніяк не полегшували праці. Їхній брязкіт нагадував під час кожного руху, що він не у своїй майстерні в садку Елінор.

Двері відчинилися.

– Ну, будь ласка! – пролунав Орфеїв голос у порожній залі. – Ця роль пасує тобі набагато краще! Як той дурень Феноліо спромігся перетворити палітурника на розбійника?

Тріумфально засміявшись, Орфей зупинився перед Мо, саме на такій відстані, щоб його не дістав ніж. Авжеж, про таке Орфей дбав. Його віддих відгонив, як і завжди, чимось солоденьким.

– Ти мав би знати, що Вогнерукий коли-небудь зрадить тебе. Він зраджує кожного. Повір, я знаю, що кажу. Це роль, яку він грає найкраще. Ти, певне, не вмієш добирати собі помічників.

Мо взяв шкіру, яку гадав пустити на обкладинку. Вона була червонувата, як і в першої книжки.

– Ох, ти вже не розмовляєш зі мною! Що ж, зрозуміло. – Орфей ніколи не видавався щасливішим.

– Чотириокий, нехай він працює! Чи, може, розповісти Змієголову, що йому доведеться трохи довше побути у своїй сверблячій шкурі, бо ти прийшов побазікати? – Свистунів голос лунав ще глухіше, ніж звичайно. Орфей не вмів заводити собі друзів.

– Свистуне, не забувай: твій пан саме мені завдячує, що дуже скоро позбудеться тієї шкури! – відповів він знудженим голосом. – Якщо я добре пригадую, твоє вміння переконувати не дуже вплинуло на нашого приятеля-палітурника.

Ага, вони обидва сперечаються за найкраще місце коло Змія. Поки що в Орфея, здається, кращі карти, але можливо, ситуацію можна змінити.

– Що ти верзеш, Орфею? – запитав Мо, не відвертаючись від роботи. Він смакував уже солодку помсту. – Змієголов має бути вдячний тільки Свистунові. Саме його люди схопили мене. Я був необережний. Я сам пішов просто в їхні руки. Ти до цього анітрохи не причетний.

– Що? – роздратовано схопився за окуляри Орфей.

– Саме це я й скажу Змієголову. Тільки-но він прокинеться. – Мо розрізав шкіру і уявляв собі, ніби розрізає мережу, яку сплів навколо нього Орфей.

Свистун звів брови докупи, наче хотів виразніше роздивитися, в яку гру грає Сойка.

«Сойка, Свистуне, не тут, – думав Мо. – Але хіба ти зрозумієш таке?»

– Палітурнику, стережися! – Орфей безпорадно ступив один крок до Мо. Його голос майже уривався. – Якщо ти використовуєш свої чарівні уста, щоб поширювати брехню про мене, я миттю подбаю, щоб тобі відрізали язик!

– Невже? І хто ж відрізатиме? – Мо глянув на Свистуна. – Я не хочу бачити в цьому замку свою доньку, – тихо проказав він. – Я хочу, щоб ніхто не шукав її, коли Сойка загине.

Свистун зустрівся з його очима і засміявся.

– Обіцяю. Сойка не має доньки, – мовив він. – І свій язик він теж збереже. Поки говорить те, що слід.

Орфей так прикусив собі губи, що вони збіліли, мов його шкіра. Потім упритул підступив до Мо.

– Я напишу нові слова! – просичав він йому на вухо. – Слова, від яких ти корчитимешся, мов хробак на гачку!

– Пиши, що хочеш! – відповів Мо і ще раз розрізав шкіру.

Палітурник не відчуватиме слів.

Як багато сліз

…Споконвіку,

Змалку ще я думала,

Що страждання —

Як мене не люблять.

Ні, страждання – коли я люблю.

Луїза Ґлюк. Перший спогад

Вона плакала. Якопо ще ніколи не чув, щоб мати плакала. Ні разу, навіть тоді, коли з лісу принесли його батька. Він і сам тоді не плакав, але це інша річ.

Може, гукнути її? Він став навколішки на край провалля й дивився в пітьму. Він не бачив її, а тільки чув. Плач звучав страхітливо. Він лякав Якопо. Його мати не плаче. Його мати завжди була сильна, завжди горда. Вона не брала його на руки, як Бріана. Бріана навіть обіймала його, коли він жорстоко ставився до неї. «Бо ти схожий на свого батька! – казали служниці на кухні. – Бріана кохала твого батька!» Вона й досі закохана в нього. В гаманці на поясі вона мала монету з його зображенням, інколи потай цілувала її й писала на стінах його ім’я. Писала його в повітрі й на припалих пилом поверхнях. Яка дурепа!

Схлипування внизу стали ще голосніші, і Якопо затулив вуха руками. Здавалося, ніби мати внизу розбилася в друзки, і то такі маленькі, що їх уже годі скласти докупи. Але Якопо хотів зберегти матір!

– Твій дід візьме тебе з собою, – казали слуги. – До Сутінкового замку. Щоб ти грався там з його сином.

Але Якопо не хотів до Сутінкового замку. Він хотів повернутися до Омбри. То його замок. Крім того, дід наганяв на нього страх. Він смердів і сапав, а його шкіра стала така губчаста, що доводилося стерегтися, щоб не пробити в ній діри пальцями!

Унизу, напевне, вже все було мокре від сліз. Вона плаче так ревно, що скоро вже втопиться в них! Не диво, що вона так побивається. В пітьмі вона не може читати книжок, а без книжок його мати нещаслива. Вона нічого так не любила, як книжки. Любила їх набагато дужче, ніж його, але це не має значення. І все-таки Чотириокий не мусить женитися з нею. Якопо ненавидів Чотириокого. Його голос був мов розплавлений цукор на шкірі.

А Сойка подобався Якопо. І Вогнеходець. Але невдовзі вони обидва загинуть. Вогнехідця Орфей згодує жахові, а з Сойки здеруть шкіру, тільки-но він зробить нову книжку. Його дід дав йому одного разу подивитись, як із людини здирають шкіру. Якопо заховався від тих криків у найдальшому закутку свого серця, але навіть там чув їх і досі.

Настала тиша. Мати вже не плакала. Чи, може, вмерла від сліз?

Вартові не звертали уваги, коли він низько схилився над чорним проваллям.

– Мамо!

Це слово нелегко зірвалося йому з вуст. Він, власне, не називав її так. Він називав її Бридкою. Але тепер вона плакала.

– Якопо?

Вона ще жива.

– Сойка загинув?

– Ще ні. Він зшиває книжку.

– Де Бріана?

– У клітці. – Якопо ревнував до Бріани. Мати любила її дужче, ніж його. Бріана могла спати коло матері, і мати розмовляла з нею набагато частіше, ніж із ним. Але Бріана і втішала його, коли йому боліло що-небудь і коли Миршавцеві люди забрали його разом з убитим батьком. І Бріана дуже вродлива.

– А ти знаєш, що з ним хочуть зробити? – Материн голос звучав по-іншому. Вона боїться! Він ще ніколи не чув, щоб вона боялася.

Якби ж він міг витягти її звідти, як Вогнеходець витяг Сойку!

– Орфей… – почав говорити він, але один з вартових схопив його за карк і підняв угору.

– Досить балачок! – наказав він. – Щезни.

Якопо спробував вивільнитись, але марно.

– Випустіть її! – кричав він солдатам, б’ючи кулачками в закриті панцером груди. – Випустіть її! Негайно!

Але солдат лише сміявся.

– Ти чуєш? – звернувся він до другого вартового. – Дивися, коротуне, щоб і тебе скоро не вкинули до ями. Твій дід тепер має сина. Тому онука він не дуже цінує, надто коли то хлопець Козимо, а його мати злигалася з Сойкою.

Солдат так брутально пхнув Якопо, що той упав, і хлопчикові хотілося, щоб і він або вмів пускати вогонь із рук, як Вогнеходець, або перебив їх усіх мечем, як Сойка, що вже не одного вбив.

– Якопо! – долинув знизу материн голос, та коли він знову хотів підійти до краю провалля, солдати загородили йому шлях.

– Щезни нарешті! – крикнув йому один з них. – А то я скажу Чотириокому, щоб він згодував тебе жахові. Ти, безперечно, не такий жилавий, як книжковий ілюстратор, якого лишили для нього.

Якопо щосили копнув його ногою в коліно і втік, перше ніж другий вартовий схопив хлопця.

Коридори, якими він біг, були такі темні, що він бачив у затінених закутках тисячі страхіть. Як було добре, коли всюди на стінах вигравав вогонь, набагато краще, ніж тепер. Куди? Куди йому йти тепер? У кімнату, де його замикали з матір’ю? Ні, там були жуки, що заповзали в ніс і вуха. Їх прислав їм Орфей. Він сам розповів про це і сміявся. Якопо вже тричі перевдягався, щоб звільнитися від них, але й досі відчував їх, і то всюди.

Може, треба побігти до клітки, де сидить Бріана? Але ні, перед нею чатує кошмар. Якопо сів навпочіпки на кам’яну підлогу й затулив обличчя руками. Він хотів послати їх усіх під три чорти – і Орфея, і Свистуна, і свого діда. Він хотів стати таким, як Сойка і Чорний Принц, і тоді вбити їх усіх. Усіх. Щоб уже не сміялися. І тоді він сяде на трон Омбри й нападе на Сутінковий замок, як учинив колись його дід. А він розграбує його й забере все срібло до Омбри, і шпільмани співатимуть про нього пісень. Він накаже їм щодня давати вистави в замку, тільки для нього, а Вогнеходець напише його ім’я на небесах, мати вклонятиметься йому, а він візьме собі дружину – таку ж вродливу, як Бріана…

Якопо, сидячи в пітьмі, що захищала очі його діда, яскраво й виразно бачив це все перед очима, – не менш виразно, ніж картини, які намалював для нього Бальбулюс.

Книжка про нього. Про Якопо. Не менш розкішна, ніж книжка про Сойку. Не з чистими сторінками і не така гнила, як…

Якопо підвів голову.

Книжка з чистими сторінками…

Атож. Чом би й ні? Отак вони напевне забудуть про сміх.

Якопо підвівся. Це ж так легко. Його дід не одразу помітить, що її немає. Ще краще, він поставить замість неї якусь іншу. Тільки яку?

Хлопчик обхопив руками тремтячі коліна.

Його книжки забрав собі Орфей, а також і материні книжки. Але в цьому замку ще є книжки, хворі, як і дідова книжка, в кімнаті, де зловили Сойку.

До бібліотеки був далекий шлях, і Якопо кілька разів збивався з дороги, але зрештою шлях йому підказали запах цвілі – той самий запах, яким тхнуло й від діда, – і закіптюжений слід, ледве помітний у світлі смолоскипа, слід, яким Вогнеходець виказав Сойку. Навіщо він зрадив його? За гроші, як і Ворон? Що він хотів собі купити за них? Замок? Дружину? Коня?

«Якопо, довіряй своїм друзям ще менше, ніж ворогам! – завжди повчав його дід. – Такої речі, як друг, не існує. Для князя – ні». Раніше дід часто розмовляв із ним, але ті часи давно вже минулися. «Він, Якопо, тепер має сина!»

Якопо взяв собі книжку, не дуже велику, бо й книжка з чистими сторінками теж була не дуже велика, і запхав за пазуху.

Перед дідовою кімнатою стояло двоє вартових. Отже, дід повернувся від Сойки. Може, вже вбив його? Ні. Нова книжка, безперечно, ще не готова. Книжку роблять довго, про це він знав від Бальбулюса. Та коли книжка буде готова, дід змусить Сойку кричати, а матір видасть заміж за Чотириокого або лишить у льоху, щоб вона там розбилася в друзки. А його забере з собою до Сутінкового замку.

Якопо поправив одяг і стер сльози з очей. Він не помітив, коли вони з’явилися. Через них усе розпливалося – і вартові, і їхні смолоскипи. Дурні. Сльози дурні.

– Я хочу до діда!

Як злостиво вони заусміхалися! Сойка вб’є їх усіх! Усіх!

– Він спить. Щезни.

– Йолопе, він не може заснути! – пронизливо крикнув Якопо. Ще кілька місяців тому він затупотів би ногами, але вже збагнув, що це не дуже ефективний засіб. – Мене послав Хлопчик-мізинчик. Я маю принести йому його снодійне.

Вартові невпевнено перезирнулися. На щастя, він розумніший за них усіх. Набагато розумніший.

– Гаразд, заходь! – буркнув один. – Але лихо тобі, якщо ти протуркаєш йому вуха через матір. Тоді я власноруч укину тебе до неї в яму, зрозумів?

«Ти вже труп! – подумав Якопо, проминаючи його. – Труп, труп, труп. Невже ти ще не знаєш цього? Авжеж. Ну, гаразд!»

– Чого ти хочеш? – Дід сидів на ліжку, двоє слуг змивали йому з ніг феїну кров. Його повіки були важкі від макового соку, який він пив, коли хотів спати. І чого б йому не спати? Сойку піймано, і він знову зашиває йому смерть у книжку.

– Що ти зробиш із Сойкою, коли він скінчить книжку? – Якопо достеменно знав, про що найбільше любить розповідати дід.

Змієголов засміявся й нетерпляче махнув слугам рукою, щоб вони вийшли. Вклоняючись безліч разів, вони позадкували до дверей.

– Мабуть, ти вдався таки в мене, дарма що схожий на свого батька. – Змієголов, крекчучи, впав на бік. – А що ти спершу зробив би з ним? – Дідів язик був важкий, як і повіки.

– Не знаю. Може, вирвав би нігті?

Якопо підійшов до ліжка. Ось вона, подушка, яку Змієголов завжди тягав із собою. Щоб підтримувати свою хвору плоть, казали всі. Але Якопо знав краще. Він уже часто бачив, як дід стромляв пальці під важку тканину, щоб намацати пальцями шкіру. Одного разу він навіть добачив залиту кров’ю оправу. Ніхто не зважав на те, що бачить дитина. Навіть Змієголов, що не довіряв нікому, крім себе.

– Нігті? Ох, це і справді боляче. Сподіваюся, мій син матиме такі самі думки, коли досягне такого віку, як ти. Хоча – навіщо мати сина, якщо ти безсмертний? Я часто запитую себе про це. Навіщо мати дружину? Або доньку?..

Останні слова навряд чи можна було розібрати. Змієголов роззявив рота й захропів. Повіки, як у ящірки, заплющились, а ліва рука схопилася за подушку, в якій крилася його смерть. Але Якопо мав маленькі вправні руки. Їх годі було порівняти з руками діда. Він обережно розпустив зав’язки, що тримали тканину, запхав пальці всередину подушки й дістав книжку, книжку з чистими сторінками, хоча їх, власне, годилося б називати гнилими. Дід повернув голову уві сні й захропів ще дужче. Якопо дістав з-за пазухи книжку, принесену з кімнати хворих книжок, і поклав її замість її гнилого близнюка.

– Дід спить, – сказав він вартовим, коли вийшов з кімнати. – І стережіться будити його, інакше він повириває вам нігті.

Жах

Чого має боятися той, хто не боїться смерті?

Фрідріх Шилер. Розбійники

Реза полетіла геть, до зали з тисячею вікон, до Чарівновустого.

– Резо! Пташка вже ніколи не полишить тебе! – застеріг її Вогнерукий, але вона все одно запхала собі зерна в рот.

Довелося докласти багато зусиль, щоб вивести її з кімнати до того, як повернувся Срібний князь. Розпач на її обличчі краяв Вогнерукому серце. Вони не знайшли книжки з чистими сторінками, і обоє знали, що це означає: помре не Змієголов, а Сойка від руки або Свистуна, або Хлопчика-мізинчика, або білих жінок, бо він не зміг сплатити ціну, яку вимагала Смерть за його життя.

Реза полетіла до Чарівновустого тільки тому, щоб він не вмирав на самоті. Чи, може, ще сподівалася, що його врятує якесь диво? Можливо. Вогнерукий не розповідав їй, що Смерть знову забере його, – а потім його доньку.

– Якщо не знайдеш книжки, – шепнув йому Чарівновустий до того, як послав його прокладати вогненний слід для Свистуна, – тоді принаймні спробуймо врятувати нашу доньку.

Нашу доньку… Вогнерукий знав, де можна знайти Бріану, але як він захистить Меґі від Свистуна чи навіть від білих жінок?

Звичайно, Свистунові люди намагалися затримати Вогнерукого, коли він привів їх до Сойки, але втекти від них було легко. Вони й досі шукали його, але пітьма в замку не тільки була добром для очей Змієголова, а й приховувала його ворогів.

Орфей, здається, був дуже впевнений, що його чорного пса досить для охорони Бріани. Біля клітки, де вона сиділа, горіло два смолоскипи, а вона так зіщулилася в ній, що скидалася на пійману пташку. Проте жоден солдат не охороняв її. Справжній охоронець чигав десь у затінку, там, куди не доходило світло смолоскипів.

Як Орфеєві пощастило приборкати його?

– Не забувай, він вичитав його з книжки, – казав Чарівновустий. – То була книжка для дітей, але я не певен, що з цієї причини Феноліо зробив жах лагіднішим. Проте його створено зі слів, і, гадаю, Орфей скористався словами й для того, щоб зробити його покірним. Лише кілька переставлених слів, кілька трохи перекручених речень – і нічне жаховисько стало слухняним песиком.

«Але ж, Чарівновустий! – думав Вогнерукий. – Невже ти забув, що в цьому світі начебто все складається зі слів?» Він знав тільки одне: цей жах аж ніяк не лагідніший, а страшніший за тих, які траплялися в хащі. Цього, на відміну від його родичів, не проженеш феї ним порошком і вогнем. Орфеєвого пса зіткано з похмурішого матеріалу. «Як жаль, Вогнерукий, що ти не спитав білих жінок, як його звати! – думав він, повільно крадучись до кліток. – Хіба не сказано в піснях, що назвати ім’я – єдиний спосіб убити жах? Адже саме це він і має зробити: згасити жах, щоб Орфей не міг знову покликати його. Забудь про пісні, Вогнерукий, – думав він, озираючись. – Напиши свою власну, так само як повинен її написати сьогодні й Сойка».

Вогнерукий шепнув – і запалилися смолоскипи, немов хотіли привітати його, втомившись від пітьми, що обступала їх. Бріана підвела голову.

Яка ж вона гарна, така ж гарна, як її мати.

Вогнерукий знову озирнувся, чекаючи, що пітьма заворушиться. Де він?

Він почув сопіння, відчув холодний віддих, здавалося, немов сапав великий собака. Ліворуч від нього росла тінь і ставала чорна-чорнюща. Серце Вогнерукого закалатало болісно швидко. Отже, жах ще був тут, дарма що він відчував його вкрай рідко.

Бріана стала на ноги й позадкувала, аж поки вперлася плечима в залізні штаби. Позаду неї на сірому мурі розпустив хвоста намальований павич.

– Іди! – прошепотіла вона. – Благаю тебе! Він пожере тебе!

Іди. Приваблива думка. Але ж він мав двох доньок. А тепер є тільки одна, та й вона буде з ним не завжди, а можливо, ще кілька років. Неоціненний час. А втім, час завжди таким був.

Позаду Вогнерукого стало холодно, страхітливо холодно. Він викликав вогонь і закутався теплом, але вогонь присів перед холодом, погас і лишив його наодинці з тінню.

– Благаю тебе! Благаю, йди! – наполягав Бріанин голос, і любов, відчутна в цих словах, дарма що загалом вона ретельно приховувала її, зігрівала його краще, ніж міг би вогонь. Вогнерукий ще раз викликав вогонь, сильніший, ніж завжди, згадавши, що він із вогнем – брати, і то нерозлучні. Вогонь, вагаючись, лизнув землю, затремтів, немов відчувши холодний вітер, проте горів, і жах відсахнувся й дивився на нього.

Так, правда те, що розповідали пісні про нього та подібних до нього. Цей жах має бути справжнім. Жахи складаються лише з душевного мороку, зі злоби, для якої немає ані забуття, ані прощення, аж поки зрештою розчиняться, пожеруть самі себе, забравши з собою все, чим були коли-небудь.

Очі міцно тримали Вогнерукого, червоні очі на чорному тлі, водночас дикі й тупі, загублені в собі, без учора й без завтра, без світла й без тепла, полоненики власного холоду, замерзлої люті.

Вогнерукий відчував навколо себе вогонь, що був мов тепле хутро. Він майже обпалював шкіру, але правив за єдиний захист від тупих очей і голодної пащі, яка так скривилася й закричала, що Бріана впала навколішки й заткнула вуха руками.

Жах простяг до вогню чорну руку, занурив її в полум’я, аж воно засичало, і Вогнерукому здалося, ніби в тій чорноті він упізнав обличчя. Незабутнє і вікопомне.

Невже? Невже і Орфей упізнав його і тому так приборкав свого найчорнішого пса, назвавши його власним давно забутим ім’ям? Чи, може, спершу назвав його так, а потім завдяки йому повернув того, хто спровадив на той світ Чарівновустого?

Бріана позаду плакала. Вогнерукий відчув її тремтіння через штаби, але сам він уже не відчував страху. Він був тільки вдячний кошмарові. Удячний за цю мить. Удячний за нову зустріч. Слід сподіватися, вона буде останньою.

– Дивіться! Кого ми тут бачимо? – тихо промовив він, а Бріана тим часом замовкла. – І ти пригадуєш усю свою чорноту? Пригадуєш ніж і хлопцеву спину, таку маленьку й незахищену? Пригадуєш, як стогнало, розбившись, моє серце?

Жах дивився на нього, і Вогнерукий ступив один крок до нього, і досі вбраний у полум’я, яке горіло дедалі яскравіше, підживлене всіма стражданнями, що їх знову прикликав жах, усім розпачем.

– Щезни, Басто! – проказав Вогнерукий, вимовивши ім’я так голосно, що воно проникло аж до серця всієї пітьми. – Щезни навіки!

Обличчя стало виразнішим – дрібне лисяче личко, якого він так боявся колись, і Вогнерукий спонукав вогонь кусати холод, дав йому ввійти в чорноту, мов мечеві, що писав усі Бастині імена, і жах знову закричав, його очі нараз заполонили спогади. Він кричав ненастанно, а його постать розпливалася, мов чорнило.

Жах забіг у тінь і розвіявся, мов дим. Лишився тільки холод, але вогонь пожер і його, а Вогнерукий став навколішки, і відчував, як його полишає страждання, що пережило навіть смерть, і хотів бачити коло себе Фарида. Він так сильно прагнув цього, що на кілька митей забув, де він.

– Батьку! – прошепотіла Бріана крізь вогонь.

Чи коли-небудь вона називала його так? Авжеж, давніше. Але чи був він тоді таким самим?

Штаби клітки зігнулися в гарячих руках Вогнерукого. Він не смів торкнутися Бріани, бо відчував у собі надто великий вогонь. Наближалися кроки, важкі квапливі кроки. Бігли солдати, приваблені криком жаху. Але не встигли вони добігти до клітки, як Вогнерукого і Бріану вже поглинула пітьма, і солдати марно шукали свого чорного сторожа.