Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 38 страниц)

Другий бік

Сторінку з книжки видерла і розірвала навпіл.

А потім цілий розділ.

Невдовзі під її ногами і навколо

Лягли уривки слів… Навіщо ті слова?

Сказала потім гучно в жовтогарячому просторі:

– Навіщо ті слова?

Маркус Цузак. Книжкова злодійка

Чорний Принц і досі перебував під Роксаниною опікою. Вона мала так накласти шини на його пошкоджену ногу, щоб він міг бігти. Бігти аж до Озерного замку.

– Ми ще маємо час, – казала йому Меґі, дарма що серце підганяло її. Адже Мо, безперечно, зшиватиме цю книжку з чистими сторінками так само довго, як і в Сутінковому замку.

Чорний Принц хотів вирушити майже з усіма своїми людьми, щоб допомогти Сойці. Проте без Елінор та Меґі.

– Я був змушений пообіцяти твоєму батькові, що ти і твоя мати будете в безпечному місці, – пояснював він, – і щодо матері я вже не дотримав обіцянки. Тож я хочу дотримати її принаймні щодо тебе. Хіба ти не обіцяла йому того самого?

Ні. Вона не обіцяла. І тому вирушить. Хоча їй крається серце, що доведеться лишити Дорію самого. Він іще й досі не прокинувся, проте з ним розмовлятиме Даріус. І Елінор. А вона повернеться. А може, ні?..

З нею піде Фарид. Він викликатиме вогонь, коли по дорозі ставатиме надто холодно. Меґі зцупила трохи в’яленого м’яса й набрала води в одну з Батистових шкіряних фляг. Як Чорний Принц міг думати, що вона лишиться, якщо їй і досі стояли перед очима вогненні слова? Як він міг думати, що вона дасть своєму батьку помирати, наче то інший, зовсім інший сюжет?

– Але ж Меґі! Чорний Принц нічого не знає про слова! – казав їй Феноліо. – І нічогісінько не знає про те, що виробляє Орфей! – А Феноліо знав і все-таки, як і Принц, не хотів, щоб вона йшла. – Ти хочеш, щоб із тобою сталося те саме, що і з твоєю матір’ю? Ніхто не знає, де вона! Ні, ти мусиш лишитися. Ми допоможемо твоєму батьку по-своєму. Я писатиму день і ніч, обіцяю тобі. Але якщо ти не лишишся тут, щоб читати, яка тоді користь із того письма?

Лишитися. Чекати. Ні. Таке не для неї. Вона піде потай, як Реза, і ніде не заблукає… Вона вже й так забагато чекала. Даріус прочитає, якщо Феноліо спаде якась думка, – адже Даріус, безперечно, міг би прочитати про велетня, – а за дітьми дивилися б Батист і Елінор, Роксана й Феноліо. А Мо самотній, страшенно самотній. Вона потрібна йому. Вона завжди потрібна йому.

Елінор тихо хропіла. Даріус спав поряд із нею, між Мінервиних дітей. Меґі ворушилася так тихенько, як давало змогу сплетене з гілля гніздо, взяла курточку, черевики й рюкзак, що завжди нагадував їй про інший світ.

– Ти готова? – показався в круглих дверях Фарид. – Невдовзі розвидниться.

Меґі кивнула головою й відвернулася, коли він прикипів до неї очима, великими, як у дитини.

Коло сонних людей стояла біла жінка й дивилася на Меґі.

Вона тримала в руці наче паличку – короткий, списаний шматок крейди – і вимогливо простягла Фаридові одну зі свічок, які Елінор принесла з Омбри. Фарид, мов сновида, підступив до білої жінки і, шепнувши, запалив ґніт. Біла жінка занурила крейду в полум’я й почала писати на аркуші паперу, на якому Меґі, коли велетень забрав Феноліо, марно намагалася дописати для батька щасливий кінець… Біла жінка писала й писала. Тим часом Мінерва уві сні шепотіла ім’я свого небіжчика чоловіка, Елінор повернулася на другий бік, а Деспіна обняла брата. У мережива гнізда задув вітер і мало не погасив свічку. Зрештою біла жінка підвелася, ще раз глянула на Меґі і зникла, немов її звіяв вітер.

Коли вона пішла, Фарид полегшено зітхнув і притулився обличчям до кіс Меґі. Але дівчина лагідно відсунула його й нахилилася над аркушем, на якому писала біла жінка.

– Ти вмієш читати? – прошепотів Фарид.

Меґі кивнула головою.

– Іди до Чорного Принца і скажи, що він може поберегти свою ногу, – тихо проказала вона. – Ми всі лишаємося тут. Пісню про Сойку вже написано.

Книжка

– Гаразд, – мовила леді й обернулася до Ебі: – Принесеш завтра книжку.

– Яку?

– Як? Хіба книжка не одна?

Ален Армстронґ. Вітінґтон

Нелегко було наказати рукам працювати повільно, коли вони так любили свою працю. Очі Мо пекли від тьмяного світла. Зап’ястки вкрилися ранами від кайданів, проте він був навдивовижу щасливий, наче зашив у книжку не смерть Змієголова, а сам час, а разом з ним і всю турботу про майбутнє, всі страждання минувшини, поки тепер, цієї миті, його руки пестили папір і шкіру.

– Я прийду тобі на допомогу вогнем, тільки-но визволю Бріану, – пообіцяв Мо Вогнерукий, перше ніж лишив його самого, щоб ще раз грати роль зрадника. – І принесу й книжку з чистими сторінками, – додав він.

Але прийшов не Вогнерукий, а Реза. Серце Мо мало не спинилося, коли крізь двері впурхнула ластівка. Один з вартових спрямував на неї арбалет, проте вона ухилилася від стріли, і Мо зняв з плеча буру пір’їнку. Вона не знайшла книжки. Такою була його перша думка, коли ластівка сіла на одну з балок над ним. Але, хай там як, він зрадів, що вона тут.

Свистун зіперся на колону і стежив очима за кожним рухом його рук. Невже він хоче спробувати два тижні обійтися без сну? Чи, може, думав, що книжку можна виготовити за день?

Мо відклав ножа вбік і протер утомлені очі. Ластівка розправила крила, немов кивнувши йому, і Мо швидко опустив очі, щоб Свистун не звернув на неї уваги. Проте знову глянув угору, почувши, як лайнувся Свистун.

Зі стін сочився вогонь. Це могло означати тільки одне: Бріана на волі.

– Сойко, чому ти так смієшся? – підійшов до нього Свистун. Він ударив Мо в живіт, аж той зігнувся, а ластівка над ними скрикнула. – Невже гадаєш, твій вогненний приятель повернеться й надолужить свою зраду? – шепнув йому Срібноносий. – Не радій так завчасно! Цього разу я відітну йому голову. Побачу, чи й без голови він повернеться з того світу.

Як кортіло Сойці увігнати ніж палітурника в ті позбавлені серця груди, але Мо знову прогнав Сойку в собі. «Чого ти чекаєш? – запитував Сойка. – Книжки з чистими сторінками? Та її ніколи не знайдуть!»

«Чого ж я тоді ще маю боротися? – запитував далі Мо. – Без книжки я загину, а зі мною й моя донька».

Меґі. Тільки в страхові за неї палітурник і Сойка були єдині.

Двері прочинилися, і в освітлену вогнем залу увійшла маленька постать. Якопо. Коротенькими кроками він підійшов до Мо. Може, хоче розповісти Сойці про свою матір? А може, прийшов за дорученням діда, щоб побачити, як далеко просунулася праця над книжкою?

Віолантин син зупинився впритул коло Мо, але поглядав на Свистуна.

– Скоро буде готова? – запитав малий.

– Якщо ти не відволікатимеш його від роботи, – відповів Срібноносий і почовгав до столу, де служниця поставила йому вино й тарілку з холодним м’ясом.

Якопо сягнув рукою за пазуху й дістав книжку, загорнуту в яскраву тканину:

– Я хочу, щоб Сойка вилікував мені цю книжку. Це моя улюблена.

Малий розгорнув книжку, і Мо забило дух. Залиті кров’ю сторінки. Якопо дивився на нього.

– Твоя улюблена? Тут є тільки одна книжка, про яку він мусить дбати. А тепер зникни! – Свистун налив собі вина. – Скажи на кухні, щоб мені знову принесли вина і м’яса.

– Він має бодай поглянути на неї! – вперто, як і завжди, наполягав Якопо. – Дід дозволив мені! Запитай його, якщо хочеш! – Він підсунув Мо маленький стрижень, обгризений шматок крейди, який можна легко сховати в руці. Це було краще за ніж, набагато краще.

Свистун запхав у рот шматок м’яса й запив вином.

– Ти брешеш, – проказав він. – Твій дід розповідав тобі, що я роблю з брехунами?

– Ні, а що? – випнув Якопо підборіддя, як робила його мати, і підступив на крок до Срібноносого.

Свистун криваво-білим рушником витер руки від жиру й засміявся.

Мо затис крейду пальцями й розгорнув книжку.

– Спершу я тобі виріжу язик, – говорив Свистун.

Якопо ступив ще один крок до нього.

– Невже?

СЕРЦЕ.

Пальці Мо тремтіли на кожній літері.

– Авжеж, без язика брехати не дуже легко, – повчав Свистун. – Хоча стривай, колись я знав німого жебрака, який просто нахабно збрехав мені. Він розмовляв на пальцях.

– Ну?

– Я відрізав їх, одного за одним! – зареготав Свистун.

Дивися, Мо, вгору, бо інакше він помітить, що ти пишеш.

КРОВ.

Ще одне слово. Одне-єдине.

Свистун глянув у його бік. Подивився на розгорнуту книжку. Мо приховав крейду в кулаці.

Ластівка розправила крила. Вона хотіла допомогти йому. Резо, ні! Але пташка підскочила і пролетіла в Свистуна над головою.

– Я вже бачив цю пташку! – крикнув Якопо. – В дідовій кімнаті.

– Справді? – Свистун глянув на карниз, де сіла ластівка, і взяв в одного з солдатів арбалет.

Ні, Резо, лети!

Ще одне слово, але Мо не бачив нічого, крім малої пташки.

Свистун вистрелив, і ластівка спурхнула. Стріла не влучила, і пташка полетіла Свистунові просто в обличчя.

Мо, пиши! Він притис крейду до напоєного кров’ю паперу.

Свистун замахнувся на ластівку, срібний ніс зірвався йому з обличчя.

СМЕРТЬ.

Біла ніч

Бідолашний король навряд чи міг дихати, здавалося, ніби в нього сидить щось у грудях; він розплющив очі й побачив, що до нього прийшла смерть. Навколо нього на складках балдахіна з'являлися дивовижні голови, деякі просто страхітливі, інші гарненькі й милі: то все були добрі й лихі вчинки короля, які дивились на нього, тепер, коли на його серце вже насідала смерть.

Ганс Христіан Андерсен. Соловей

Змієголов замерзав. Він замерзав навіть уві сні, хоча міцно притис подушку до зболених грудей, подушку, де лежала книжка, що захищала його від вічного холоду. Навіть важкі мрії, спричинені маковим соком, не могли зігріти його, мрії про муки, яких він заподіє Сойці. Колись у цьому замку мріяли тільки про любов. Але хіба любов і муки не пов’язані тісно між собою? Хіба любов, яку він знайшов у цьому замку, зрештою не завдала йому таких самих мук, як і його гнила плоть?

Атож, Змієголов замерзав. Навіть його мрії, здається, вкривав іній. Він розплющив очі, і розмальовані стіни дивилися на нього очима Віолантиної матері. Клятий маковий сік. Проклятий замок. Чому знову повернувся вогонь? Змієголов застогнав і притис руки до очей, але іскри, здається, горіли й під повіками.

Червоне. Червоне і золоте. Світло гостре, мов лезо ножа, а з вогню почувся шепіт, шепіт, якого він боявся, відколи вперше почув його коло вмирущої людини. Затремтівши, Змієголов подивився крізь розбухлі пальці. Ні. Ні, такого не може бути. То мак забив йому памороки, більш нічого. Він побачив одразу чотирьох, що стояли довкола ліжка, білі, мов сніг, ні, ще біліші, і шепотіли йому ім’я, з яким він народився. Знову і знову, наче хотіли нагадати, що він не завжди мав на собі шкуру змії.

Це тільки маковий сік, тільки маковий сік.

Змієголов запхав тремтячу руку в подушку, хотів витягти книжку, щоб пригорнути її до себе, але вони своїми білими пальцями вже схопили його за груди.

Як вони дивилися на нього! Очима всіх небіжчиків, яких він послав на той світ.

А потім ще раз прошепотіли його ім’я.

І серце Змієголова зупинилося.

До кінця

– Я створив! – крикнув Бог. Потім глянув угору на шпака й показав пальцем на диво, що зникало: – Я створив її. Я зробив ластівку!

Тед Г’юґ. Як горобець урятував птахів

Біла жінка з’явилася, тільки-но Мо закрив напоєну кров’ю книжку. Свистун, побачивши її, забув про ластівку, а Віолантин син сховався під стіл, до якого був прикутий Мо. Але донька Смерті прийшла не забрати Сойку, а визволити його, і Реза побачила полегкість на обличчі Мо.

Цієї миті він забув про це. Навіть це побачила Реза. Можливо, він сподівався якусь мить, що нарешті довів сюжет до кінця. Але Свистун не вмер разом зі своїм господарем. На кілька неоціненних митей його скував страх, але білі жінки, зникнувши, забрали з собою і страх, і Реза ще раз розправила крила. Полетівши до Свистуна, вона виплюнула зерна, щоб знову мати руки, які допомагають, ноги, які вміють бігати. Але пташка не хотіла піддаватися, тож на кам’яні плити поряд з обома чоловіками вона приземлилася на кігтики.

Мо злякано глянув на неї, і, перше ніж вона зрозуміла, яку небезпеку накликала на нього, Свистун уже намотав на руку ланцюги, якими Мо був прикутий до столу. Коли він смикнув за них, Мо впав навколішки, але й далі не випускав ножа, яким розрізав папір. Але що міг удіяти ніж палітурника проти меча або арбалета?

Реза пурхнула на стіл. Вона аж душилася, розпачливо сподіваючись, що, можливо, ще одна насінина застрягла в неї під язиком, але перната в’язниця не випускала її, а Свистун удруге шарпнув за ланцюги.

– Цього разу твій блідий янгол швидко розпрощався з тобою! – глузував він. – Чому він не розбив твоїх кайданів? Але не переживай. Ти в нас помиратимеш так довго, що твої білі подружки невдовзі повернуться. А тепер берися до роботи!

Мо підвівся на превелику силу.

– Навіщо? – запитав він, підсувуючи Свистунові книжку з чистими сторінками. – Твій пан уже не потребує другої книжки. Тільки тому приходила сюди біла жінка. Я написав три слова. Сам подивися. Змієголов мертвий.

Свистун прикипів очима до кривавої обкладинки. Потім зиркнув на стіл, під яким сидів навпочіпки Якопо, мов мала перелякана тварина.

– Справді? – промовив він і дістав меча з піхов. – Що ж, я теж не від того, щоб мати безсмертя. Тож, як я й казав: ставай до роботи!

Солдати зашепотілися.

– Тихо! – звелів їм Свистун і показав рукою в рукавичці на одного з них. – Ти. Піди до Змієголова і скажи йому, мовляв, Сойка стверджує, ніби він мертвий.

Солдат заквапився вийти. Решта дивилися на нього переляканими очима. Свистун приставив до грудей Мо вістря меча:

– Ти ще й досі не працюєш!

Мо з ножем у руці відхилився якомога далі назад, кайдани забряжчали й напнулися.

– Більше ніякої книжки не буде. Жодної з чистими сторінками. Якопо! Тікай звідси. Біжи до матері. Скажи їй, що все буде гаразд.

Якопо виліз з-під столу й побіг. Свистун навіть не глянув йому вслід.

– Коли в Змієголова народився син, я порадив йому спровадити на той світ малого байстрюка Козимо, – проказав він і подивився на книжку з чистими сторінками. – Але він і слухати не хотів. Дурень.

Солдат, якого Свистун посилав до Змієголова, повернувся до темної зали, насилу зводячи дух.

– Сойка сказав правду! – відсапуючись, видушив він. – Змієголов помер. Білі жінки скрізь.

Решта солдатів опустили арбалети.

– Пане, дозвольте нам повернутися до Омбри! – благав один з них. – Цей замок зачарований. Сойку можна взяти з собою.

– Чудова ідея! – засміявся Свистун.

Ні.

Реза ще раз пурхнула йому в обличчя і стерла дзьобом посмішку з його вуст. Це зробила пташка – чи, може, вона? Вона чула, як скрикнув Мо, коли Свистун мечем замахнувся на неї. Лезо глибоко врізалось їй у крило. Реза впала – і раптом знову набула людської постаті, наче Свистун вирізав із неї пташку. Свистун, не ймучи віри очам, вирячився на неї, та, коли підняв меч, Мо глибоко устромив ножа йому в груди крізь коштовне вбрання, в яке так полюбляв одягатися його ворог. Як здивовано він, умираючи, дивився на Мо.

Але його солдати були ще тут. Мо забрав у Свистуна меч і відігнав їх назад, далі від ластівки. Та їх було багато, а Мо й далі був прикутий до столу. Невдовзі все забризкала кров – його груди, руки і плечі. Чи та кров його?

Солдати б убили його, а Реза знову була б змушена тільки спостерігати, як уже не раз у цьому сюжеті. Але кайдани раптом розбив вогонь, перед Мо, захищаючи його, постав Вогнерукий із куницею на плечі. Поряд із ним стояв Якопо, чиє обличчя дуже скидалося на статую його небіжчика батька.

– Вона теж мертва? – почула Реза, як запитує Якопо, тимчасом як солдати з криком тікали від вогню.

– Ні, – почула вона відповідь Вогнерукого. – Тільки рука поранена.

– Таж вона була пташка! – здивувався Якопо.

– Так, – пролунав уже голос Мо. – Хіба це все не схоже на добру оповідку?

У великій залі раптом запанувала тиша. Вже ніякої боротьби, ніяких криків, тільки потріскував і розмовляв із Вогнеруким вогонь.

Мо став навколішки коло Рези, кров була всюди, проте він живий, а вона знову мала руку, щоб торкнутися його. І все було гаразд.

Не та карта

Як Орфей, я граю

Смерть на струнах життя.

Інґеборґ Бахман. Надто похмуре, щоб казати

Орфей читав, мов у гарячці. Він читав надто гучно й надто швидко. Його вуста немов хотіли стромляти в тіло палітурника слова, як ножі. Він приписав йому пекельні муки як помсту за глузливий сміх Свистуна, що й досі переслідував його. Яким малим зробив його цей сміх, і то саме тоді, коли він почувався таким величним! Але принаймні Сойці цей сміх скоро минеться.

Айзенґлянц розмішав чорнило й занепокоєно дивився на Орфея. Лють вочевидь була написана в нього на чолі, мабуть, у дрібних краплинках поту.

Орфею, зосередься! Він спробував ще раз. Окремі слова навряд чи можна було розшифрувати, так наповзали літери одна на одну, сп’янілі від його люті. Але чому в нього таке враження, ніби він промовляє в порожнечу? Чому слова звучать, мов камінчики, які він кидав у криницю, де луна від їхнього падіння губилася в пітьмі? Щось не клеїться. Такого у своєму житті він ще не відчував.

– Айзенґлянце! – крикнув він скляному чоловічкові. – Скоч у залу з тисячею вікон і поглянь, як там ведеться Сойці. Власне, тепер він має корчитись, мов отруєний пес!

Скляний чоловічок поклав гілочку, якою мішав чорнило, і перелякано подивився на нього:

– Але ж… але ж, пане! Я це знаю дороги!

– Не вдавай такого дурня, а то я запитаю жаха, чи не хоче він для переміни з’їсти скляного чоловічка! Іди спершу праворуч, а потім увесь час прямо. Запитуй вартових по дорозі!

Айзенґлянц, засмутившись, пішов за двері. Дурне створіння! Феноліо мав би вигадати якогось не такого сміховинного помічника для письма. Але в цьому й полягала проблема цього світу – у своєму серці він був дитиною. Чому він сам так любив читати цю книжку, як був дитиною? Саме через те! Але ж він тепер уже дорослий, тож і світові пора подорослішати.

Ще одне речення – і знову враження, ніби слова завмирають ще до того, як він вимовив їх. Хай йому біс!

Відчуваючи, що в голові паморочиться від люті, Орфей схопив каламар і хотів жбурнути його в розмальовану стіну, як раптом з-за дверей у його кімнату долинули крики й галас. Орфей поставив каламар назад на стіл і прислухався. Що це? Відчинив двері й визирнув у коридор. Коло дверей Змієголова вже не стояло варти, а двоє слуг пробігли повз нього несамовито, мов кури з відрубаними головами! Що в біса коїться? І чому на стінах знову виграє вогонь Вогнерукого?

Орфей заквапився в коридор і зупинився перед кімнатою Змієголова. Двері було відчинено, а Змієголов лежав мертвий на ліжку, так широко розплющивши очі, що неважко було здогадатися, кого він бачив наостанку.

Орфей несамохіть озирнувся, перше ніж підійти до ліжка, але білі жінки, звичайно, вже пішли. Вони отримали давно пожадану здобич. Але як? Як?

– Ну, ти, Чотириокий, маєш шукати собі нового господаря! – Завіса ліжка відхилилася і вийшов Хлопчик-мізинчик, по-яструбиному всміхнувшись йому. На його худій руці Орфей побачив персня, яким Змієголов ставив печаті на своїх смертних вироках. Хлопчик-мізинчик забрав і його меч.

– Сподіваюся, від смороду можна буде випрати! – довірливо прошепотів він Орфеєві, кидаючи собі на плечі важкий оксамитний плащ колишнього пана, і вийшов у коридор, де на стінах шепотів вогонь Вогнерукого.

А Орфей стояв і відчував, як по носі йому котяться сльози. Все пропало, він поставив не на ту карту, даремно терпів сморід гнилого князя, даремно гнув спину перед ним і марнував свій час у цьому похмурому замку! Не він, а Феноліо дописав останню пісню. Бо хто, як не він, міг дописати її? І Сойка, мабуть, знову герой, а він негідник. Ні, гірше! Він програв, він сміховинна постать!

Орфей плюнув у застигле обличчя Змієголова й подався до своєї кімнати, де на столі й далі лежали непотрібні слова. Затремтівши з люті, він узяв каламар і полив чорнилом усе написане.

– Пане! Пане! Ви чули? – засапавшись, з’явився в дверях скляний чоловічок. А він швиденько збігав на своїх павучих ногах, тут годі заперечити.

– Авжеж, Змієголов мертвий, я знаю! А що з Сойкою?

– Вони б’ються! Свистун і він.

– Ага. Що ж, можливо, Срібноносий ще проковтне його. І це було б добре. – Орфей зібрав свої речі і склав їх до шкіряної сумки, яку приніс з Омбри: пера, пергамент, навіть порожній каламар, срібний підсвічник, якого дав йому Змієголов, і, звичайно, три книжки. Книжку Якопо і дві книжки про Сойку. Він ще не віддав їх. О ні.

Орфей схопив скляного чоловічка й запхав у гаманець на поясі.

– Що ви задумали, пане? – занепокоєно запитав скляний чоловічок.

– Покличемо жах і зникнемо з цього замку.

– Пане, жаха вже немає! Кажуть, Вогнерукий розвіяв його, мов дим!

Хай йому біс! Стонадцять чортів! Звичайно. Саме тому вогонь знову горить на стінах! Вогнерукий упізнав жах. Він розкрив, хто дихає в серці пітьми. І що тепер, Орфею? Ти вичитаєш собі якогось нового жаха з книжки Якопо. Це не так уже й важко. Тільки цього разу йому треба дати ім’я, якого не знає Вогнерукий!

Орфей прислухався до звуків у коридорі. Нічого. Пацюки покидають тонучий корабель. Змієголов помер і тепер сам. Орфей ще раз забіг до кімнати з розбухлим трупом і забрав звідти всі срібні речі. Адже чимало їх Хлопчик-мізинчик недобачив. Потім зі скляним чоловічком, що заводив і бідкався, заквапився в тунель, яким Свистун потрапив до замку. Вода сочилася вздовж кам’яних стін, наче хід був скалкою у вологому тілі озера.

Вартові, що охороняли вихід на берег, втекли, але між скелями лежали два мертві солдати. Вочевидь, у паніці вони зрештою повбивали один одного. Орфей забрав в одного вбитого меч, але, збагнувши, який він важкий, знову викинув його. Замість меча витяг у трупа з-за пояса ніж і накинув собі на плечі його грубий плащ. Він видавався страхітливим, зате грів.

– Пане, куди ви тепер хочете йти? – пригнічено запитав Айзенґлянц. – Назад в Омбру?

– А що ми там робитимемо? – безрадісно запитав Орфей, дивлячись на похмурі схили, які заступали шлях на північ.

На північ… Орфей навіть не уявляв собі, що чекає його там. Феноліо мовчав про те, як і про багато речей у цьому світі, і саме тому він піде на північ. Гори з засніженими вершинами і безлюдними схилами видавалися малопривабливими. Але це був найкращий шлях, тепер, коли Омбра невдовзі безперечно належатиме Віоланті та Сойці. Нехай іде до пекла той клятий палітурник, до найпекучішого пекла, яке тільки здатна вигадати людина. А Вогнерукий мусить замерзати у вічній кризі, аж поки йому відмерзнуть зрадливі пальці!

Орфей востаннє глянув на міст і почалапав у гори. По мосту тікали солдати Срібного князя. І від кого вони тікають? Від двох чоловіків та їхніх білих захисниць. І від розбухлого трупа свого пана.

– Пане, пане, а не можна мені сісти на плече? А що, коли я випаду з гаманця? – тремтів скляний чоловічок.

– Тоді мені буде потрібний новий скляний чоловічок! – відповів Орфей.

«На північ. У неописаний край. Атож! – думав він, тимчасом як його ноги насилу намацували шлях на крутому схилі. – Можливо, в цьому світі є місце, яке дослухатиметься до моїх слів».