Текст книги "Чорнильна смерть"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 37 (всего у книги 38 страниц)
Від’їзд
– Розкажи мені оповідку, – попросила Альба, що причепилася до мене, мов купа холодної локшини.
Я обняв її:
– Яку оповідку?
– Гарну. Про тебе і про маму, як вона була ще мала.
– Гм. Гаразд. Була колись…
– Коли це?
– Коли-небудь. Давним-давно і цієї миті.
Андре Ніфенеґер. Дружина мандрівника в часі
Свистунів меч глибоко розітнув Резину руку, але Бріана багато перейняла від матері, дарма що з більшою охотою співала Бридкій, ніж збирала цілющі трави на кам’янистих полях.
– Рука загоїться, – втішила вона, перев’язуючи руку.
Але пташка вже ніколи не полишить Резу, і про це знали і Чарівновустий, і Вогнерукий.
Свистун зі шкури пнувся, щоб спровадити Сойку на той світ услід за своїм паном. Він поранив його в плече та ліву руку, але зрештою сам пішов за Змієголовом, і Вогнерукий дав вогню пожерти його тіло, так само як і тіло його пана.
Віоланта з блідим обличчям стояла поряд із Чарівновустим, поки вогонь перетворював на попіл трупи Змієголова і Свистуна. Вона видавалася такою юною, наче скинула кілька років у льоху, куди звелів посадовити її батько, і, як і завжди, справляла враження дитини, загубленої у світі, а коли нарешті повернулася спиною до вогню, що поглинув тіло батька, Вогнерукий побачив, як вона вперше обняла рукою сина – свого дивовижного сина, якого й досі ніхто не любив, дарма що він урятував усіх. Чарівновустий, попри своє м’яке серце, ні разу не відчув симпатії до Якопо (Вогнерукий бачив це на його обличчі), дарма що соромився своєї неприязні.
Кільканадцять Віолантиних хлопців-солдатів таки вижило, їх познаходили в тюремних льохах, а всі солдати Змієголова втекли, не стало й білих жінок. Тільки порожні намети стояли на березі озера, чорна карета й кілька коней без вершників. Якопо розповів, що людожерні риби його прадіда виринали з озера і схопили кількох вояків, які тікали мостом. Ані Чарівновустий, ані Віоланта не повірили йому, проте Вогнерукий пішов на міст і знайшов на мокрому камінні кілька блискучих лусок завбільшки з липовий листок. Тікали солдати й через тунель, яким Свистун проник до замку.
Коли вони вийшли на берег озера, падав сніг, і замок позаду зник за сніговими вихорами, немов розчинившись у білому. Світ навколо був такий спокійний, наче використав усі слова, наче тепер розповіли вже все, що можна було розповісти в цьому світі. На замерзлому прибережному болоті Вогнерукий знайшов Орфеєві сліди, а Чарівновустий так поглянув на дерева, між яких вони зникли, немов і досі чув у душі Орфеїв голос.
– Я б хотів його смерті, – тихо промовив він.
– Розумне бажання, – схвалив Вогнерукий. – Але тепер, на жаль, надто пізно здійснювати його.
Він шукав Орфея, відколи загинув Свистун, але Орфеєва кімната була порожня, так само як і кімната Хлопчика-мізинчика.
Світ цього холодного ранку видавався ясним і світлим, і на серці в кожного було легко. Але пітьма лишалася й далі розповідатиме свою частину сюжету.
Їм пощастило піймати кількох коней, що їх лишили люди Змієголова. Чарівновустий поспішав, дарма що був кволий від ран. «Урятуймо принаймні наших доньок».
– Чорний Принц наглядатиме за Меґі, – заспокоював його Вогнерукий, але турбота ніколи не покидала обличчя Мо, поки вони далі й далі їхали на південь.
Здебільшого всі мовчали, кожен поринув у думки та спогади. Тільки Якопо озивався інколи дзвінким голосочком, вимагаючи, як і завжди: «Я голодний!»; «Я хочу пити!» «Коли ми вже доїдемо?»; «Ти думаєш, Миршавець убив дітей і розбійників?» Відповідала йому щоразу мати, дарма що інколи відсутнім голосом. Озерний замок поєднав їх обох – спільним страхом і темними спогадами, а найміцнішою сполучною ланкою став, мабуть, учинок Якопо, що зробив те, задля чого Віоланта приїхала до замку. Змієголов помер. Але Вогнерукий був певен, що Віоланта довіку все одно відчуватиме позаду, мов тінь, свого батька, можливо, знала про це й вона сама.
Та й Чарівновустий узяв із собою Сойку. Йому здавалося, ніби Сойка їде верхи поряд із ним, і Вогнерукий не вперше запитував себе, чи не є вони обидва двома обличчями однієї людини. Хоч якою могла бути відповідь, палітурник любив цей світ не менше, ніж розбійник.
Першої ночі, коли вони зупинилися на спочинок під деревом, з голого гілля якого падали пухнасті жовті квіти, ластівка повернулася знову, дарма що Реза викинула останні насінини в озеро. Вона перетворилася на пташку уві сні й сіла на заквітчану гілку, де місячне сяєво посріблило їй пір’я. Вогнерукий розбудив Чарівновустого, коли побачив її вгорі, і вони обидва пильнували внизу під деревом, аж поки ластівка вранці знову опустилася на землю й перетворилася поміж ними в жінку.
– Що станеться з дитиною? – перелякано запитала вона.
– Вона мріятиме про вміння літати, – відповів Чарівновустий.
Так само, як палітурник і далі мріяв про розбійника, а розбійник – про палітурника, і Вогнеходець завжди мріяв про вогонь та шпільманку, що може танцювати, наче полум’я. Можливо, цей світ, зрештою, складався із мрій, а старий Феноліо лише знайшов слова для них.
Реза плакала, коли вони дійшли до печери й побачили, що вона безлюдна, але Вогнерукий помітив коло входу знак Здорованя – пташку, намальовану сажею, і під тим знаком викопали записку, яку Дорія вочевидь лишив своєму старшому братові. Вогнерукий уже чув про дерево з гніздами, про яке розповів Дорія в записці, але ще ніколи не бачив його навіч.
Цілі два дні шукали вони дерево, і Вогнерукий першим помітив велетня. Він схопив за вузду коня Чарівновустого, а Реза перелякано притисла руку до вуст. Натомість Віоланта дивилася на велетня, мов зачарована дитина.
Велетень тримав у руці Роксану, немов вона теж стала пташкою. Бріана зблідла, побачивши матір між могутніми пальцями, але Вогнерукий спішився й пішов до велетня.
Між його могутніми ногами стояв Чорний Принц, поряд із ним і ведмідь. Чорний Принц кульгав, коли рушив назустріч Вогнерукому, але його обличчя давно вже не було таким щасливим.
– Де Меґі? – запитав Чарівновустий, коли Принц обняв і його, і Батист показав на дерево.
Вогнерукий доти ще ніколи не бачив такого дерева, навіть у дикому серці непрохідної хащі, і хотів одразу вибратися нагору, до гнізд і прикрашеного крижаними квітами гілля, на якому, мов птахи, сиділи жінки та діти.
Меґі погукала згори батька, й Чарівновустий, коли вона почала спускатися по линві вздовж стовбура, поліз їй назустріч із такою невимушеністю, наче все життя мешкав на деревах. Натомість Вогнерукий відвернувся й дививсь на Роксану. Вона прошепотіла щось велетню, і той зсадив її на землю так обережно, наче вона могла розбитися. Вогнерукий хотів, щоб він уже ніколи не забув Роксанине ім’я. Він проситиме вогонь випекти його у своєму серці, щоб білі жінки не стерли його. Роксана. Вогнерукий міцно обняв її, велетень приглядався до них зверху очима, в яких, здавалося, міняться всі барви світу.
– Озирнися, – прошепотіла Роксана, і Вогнерукий побачив, як Чарівновустий пригорнув доньку й витирає їй сльози з обличчя. Побачив, як Книгогризка підбігла до Рези, – в ім’я всіх фей, як її звати? – а Туліо припав волохатим обличчям до Віолантиної сукні, Здоровань мало не задушив Чарівновустого в обіймах, Фарид…
Фарид.
Він стояв поряд і приховав пальці ніг свіжим снігом. Він і досі не мав взуття і, здавалося, виріс, правда?
Вогнерукий підступив до нього.
– Бачу, ти добре піклувався про Роксану, – похвалив він. – А вогонь слухався тебе, поки мене не було?
– Він завжди слухався мене! – Справді, Фарид таки виріс. – Я боровся з Вороном.
– Ти ба!
– Мій вогонь поглинув його вогонь!
– Справді?
– Так, я виліз на велетня і скидав вогонь на Ворона зверху. А потім велетень зламав йому карк.
Вогнерукий несамохіть засміявся, і Фарид теж відповів йому сміхом.
– Тобі… тобі знову треба йти геть? – запитав Фарид із такою тривогою, наче білі жінки вже чекали Вогнерукого.
– Ні, – відповів той і знову засміявся. – Ні, поки що ні.
Фарид. Він проситиме вогонь, щоб і хлопцеве ім’я було записане в його серці. Роксана, Бріана, Фарид. І, звичайно, Ґвін.
Омбра
А що, коли цей шлях, який багато років
Не мав ніяких несподіванок ніколи,
Надумав вже не вести нас додому,
А дав зигзаг, мов хвіст дракона,
Та без ніякої причини! А його гудрон —
Лише сувій тканини довгий,
Розгорнутий що був, набувши форми
Речей, які ховав він під собою?
Якщо тепер новий він візьме напрям
У закутки незнані, через гори,
Які долати треба навмання, —
Хто не хотів би рушити по ньому?
Хто не хотів би казку дочитати
І куди шлях, дізнатись, завертає?
Шинеф П‘ю. А що, коли шлях
Коли Чорний Принц привів дітей назад до Омбри, на зубцях міських мурів лежав сніг, проте жінки засипали його квітами, повирізавши їх зі старого одягу та дрантя. Перед міською брамою знову майоріла корогва з гербом, що зображував лева, але тепер він спирався лапами на книжку з чистими сторінками, а його грива була вогненна. Миршавець зник. Він утік від велетня не до Омбри, а простісінько до Сутінкового замку, до війська своєї сестри, а Віоланта повернулася до міста під покровом ночі, щоб перебрати владу над містом і приготувати його до повернення дітей.
Меґі з Даріусом, Елінор і Феноліо стояли на майдані перед замковою брамою, коли матері обіймали своїх синів та доньок, а Віоланта, піднявшись на мури, дякувала звідти Чорному Принцові та Сойці за свій порятунок.
– А ти знаєш, Меґі? – прошепотів Феноліо, поки Віоланта ділила між жінками замкові припаси. – Можливо, Бридка закохається коли-небудь і в Чорного Принца? Зрештою, він ще до твого батька був Сойкою, а Віоланта, так би мовити, закохана більше в роль, ніж у саму людину!
Ох, Феноліо! Він знову був таким, як і давніше. Велетень цілком повернув йому впевненість у своїй силі, дарма що сам давно вже повернувся в рідні гори.
Сойка не прийшов до Омбри. Разом з Резою Мо лишився на хуторі, де вони вже жили колись.
– У піснях шпільманів Сойка завжди повертається туди, звідки прийшов, – сказав він Чорному Принцові. А тих пісень уже співали всюди: про те, як Сойка і Вогнеходець самі перемогли Змієголова і Свистуна разом з усіма їхніми людьми…
– Будь ласка, Батисте, – просив Сойка, – напиши принаймні одну пісню, яка розповідала б про справжні події. Пісню, де б оспівували помічників, яких мали Сойка і Вогнеходець. Про ластівку – і про хлопця!
Батист пообіцяв Мо написати таку пісню, але Феноліо тільки головою похитав:
– Ні, Меґі, такої пісні ніхто не співатиме. Людям не дуже подобається, коли їхні герої потребують помічників, а жінок і дітей у цій ролі бачать надто вже неохоче.
Можливо, він мав слушність. Можливо, саме тому й Віоланті важкенько доведеться на троні Омбри, хоча цього дня їй раділи всі жителі. Якопо стояв поряд із матір’ю. Він щодня дедалі більше скидався на мале відображення свого батька, але Меґі все одно більше пам’ятала про його похмурого діда. Її серце здригалося на думку, з якою охотою Якопо віддав діда на поталу смерті, дарма що цей учинок забезпечив і порятунок Мо.
На другому краї хащі панувала вдова, яка теж мала сина, для якого берегла трон. Меґі знала, що Віоланта чекає війни, але про неї цього дня не хотів думати ніхто. Цей день належав дітям, які повернулися додому. Всі діти були живі й здорові, тож шпільмани співали про Фаридів вогонь, про дерево з гніздами, велетня, що так загадково прибув з далеких гір найпотрібнішої миті.
– Я скучатиму за ним, – прошепотіла Елінор, коли велетень зник між деревами, і Меґі мала таке саме відчуття. Вона ніколи не забуде, як відображувався на його шкірі Чорнильний світ і як легко й невимушено пішов він геть, як граційно рухалося його величезне тіло.
– Меґі! – пропхався до неї крізь жінок і дітей Фарид. – Де Чарівновустий?
– Коло моєї матері, – відповіла дівчина й відчула приголомшеність, бо її серце при його появі анітрохи не закалатало швидше. Що відбувається?
Фарид наморщив чоло:
– Так-так. Вогнерукий теж знову коло своєї шпільманки. Він цілує її так часто, що можна подумати, ніби її вуста намащено медом.
Ох, Фарид. Він завжди ревнував Вогнерукого до Роксани.
– Думаю, невдовзі я піду, – проказав він.
– Підеш? Куди?
Позаду Меґі Елінор і Феноліо засперечалися, бо Елінор, озираючи замок, розкритикувала щось. Вони обоє страшенно полюбляли сперечатися і щедро користалися для цього кожною нагодою, бо стали тим часом сусідами. Сумка, в яку Елінор спакувала все потрібне для Чорнильного світу, зокрема і срібні столові прибори, і досі стояла в її домі в іншому світі («Що ж, звісно, я теж була така збуджена, що навіть забула дещо!»), але, на щастя, вона мала на собі родинні прикраси Лореданів, коли Даріус приписав, а потім зачитав їх обох до цього світу, і Розенкварц продав їх із такою великою вигодою для неї («Меґі, ти навіть не здогадуєшся, як вправно торгується цей скляний чоловічок!»), що тепер вона стала гордою хатньою господинею на тій самій вулиці, де жила Мінерва.
– Куди? – Фарид дав вирости вогненній квітці між своїми пальцями і причепив її Меґі на сукню. – Думаю, ходитиму від села до села, як колись Вогнерукий.
Меґі глянула на вогненну квітку. Полум'я зів’яло, мов справжні пелюстки, і тільки трошечки попелу лишилося на її вбранні. Фарид. Колись уже саме його ім’я змушувало її серце калатати, а тепер вона навряд чи й слухала, як він розповідав їй про свої плани, про всі ті ринкові площі, на яких він збирався виступати, про села в горах і за непрохідною хащею. Її серце захвилювалося тільки тоді, коли вона побачила Здорованя, що раптом з’явився поміж жінками. Кілька дітей вилізли йому на плечі, як часто вилізали в печері, але Меґі не побачила поряд із ним жаданого обличчя. Розчарована, вона далі помандрувала очима й зашарілася, коли Дорія зненацька постав просто перед нею. Фарид ураз замовк і дивився на нього десь так само, як перед тим на Роксану.
Рубець на чолі Дорії був завдовжки в середній палець Меґі.
– Один удар перначем, не дуже добре поцілений, – мовила Роксана. – Оскільки рани на голові дуже кривавили, вони подумали, що він мертвий. – Роксана багато ночей поспіль дбала про Дорію, але Феноліо й далі дотримувався думки, що Дорія живе лише завдяки тому, що він ще давно написав про його майбутнє.
– Незважаючи ні на що, навіть якщо ти хочеш приписати його одужання Роксані, хто ж вигадав саму Роксану, га? – запитував Феноліо. Атож, він знову був такий, як і давніше.
– Доріє! Як ти почуваєшся? – Меґі несамохіть випростала руку й погладила рубець на його чолі.
Фарид якось дивно подивився на неї.
– Добре. Моя голова як нова. – Дорія дістав предмет, який ховав за спиною. – Вони такий мають вигляд?
Меґі побачила невеличкий літальний апарат, виготовлений із дерева.
– Ти ж так описала його, еге ж? Летюча машина.
– Але ж ти був непритомний!
Він засміявся і приклав руку до чола.
– А слова, проте, тут. Я їх і досі чую. Але не знаю, як має грати музика. Знаєш, оті маленькі скриньки, з яких виходить музика…
Меґі мимоволі засміялася.
– Авжеж, радіо. Ні, така штука тут не працюватиме. Навіть не знаю, як тобі можна пояснити…
Фарид і далі дивився на Меґі, а потім несподівано схопив її за руку.
– Ми зараз повернемося! – кинув він Дорії й потяг Меґі до найближчих дверей. – Чарівновустий знає, як ти дивишся на нього?
– На кого?
– На кого?! – Він провів собі пальцем по чолу, наче зображував рубець Дорії. – Слухай! – мовив він, пригладивши їй коси назад. – А що, якби ти пішла зі мною? Ми могли б удвох ходити по селах. Як і тоді, коли ми з Вогнеруким ходили за твоїми батьком-матір'ю. Ти знаєш про це?
Як він може питати про таке?
Меґі озирнулася через плече. Дорія стояв поряд із Феноліо та Елінор. Феноліо приглядався до літака.
– Мені шкода, Фариде, – промовила вона, лагідно знімаючи його руку зі свого плеча, – але я не хочу йти.
– Чому? – Він спробував поцілувати її, але Меґі відвернула обличчя. Дарма що відчувала, як на очах їй виступили сльози. «Невже ти не знаєш?»
– Бажаю тобі щастя! – сказав Фарид і поцілував її в щоку. Він і далі мав найгарніші очі, які вона бачила коли-небудь у хлопця. Але її серце радісно калатало тільки тоді, коли вона бачила іншого хлопця.
Згодом
Мине майже п’ять місяців, і на самотньому хуторі, де колись Чорний Принц ховав Сойку, народиться дитина. То буде хлопчик, чорнявий, як батько, але з очима матері та сестри. Він віритиме, що в кожному лісі повно фей, що на кожному столі спить скляний чоловічок, – якщо там лежить пергамент, – що книжки пишуть руками і що найславетніший книжковий ілюстратор малює свої мініатюри лівою рукою, бо його правиця – шкіряна. Він віритиме, що на кожному ринковому майдані шпільмани видувають вогонь і розповідають терпкі дотепи, що жінки вдягають довгі сукні, а перед кожною міською брамою чатують вояки.
Цей хлопчик матиме тітку на ймення Елінор, яка розповідатиме йому, мовляв, існує світ, у якому все не так. Світ, у якому немає ані фей, ані скляних чоловічків, а є тварини, які носять своїх малят у сумках на животі, і пташки, крила яких б’ються так швидко, що виникає звук, подібний до дзижчання джмеля, вози, що їздять без коней, і картини, які ворушаться. Елінор розповідатиме йому, як дуже давно один страхітливий чоловік на ймення Орфей чарами перевів його батька-матір із того світу в цей, а зрештою був змушений тікати від його батька та Вогнехідця в гори на північ, де він, напевне, замерз. Розповідатиме, що в іншому світі навіть наймогутніші чоловіки не носять мечів, зате там є незмірно страхітливіша зброя (в його батька є дуже гарний меч, він у його майстерні, загорнений у тканину. Батько ховає меча від хлопця, але малий інколи потай розгортає його і гладить пальцем біле лезо). Авжеж, Елінор розповідатиме йому неймовірні речі про той інший світ і навіть стверджуватиме, що люди там будують вози, які можуть літати, але він насправді не віритиме в це, хоча Дорія збудував для його сестри крило, з яким Меґі справді може пролетіти з верхівки міського муру до річки.
А проте він глузував із Меґі, бо знав про польоти набагато більше, ніж вона. Адже інколи вночі йому виростали крила і він разом з матір’ю літав у деревах. А можливо, це все йому тільки снилося. Це снилося йому майже щоночі, але він усе-таки дуже хотів би подивитись на летючі вози, і на тварин із сумками, і на рухливі картини, і на дім, про який завжди розповідала Елінор: повний книжок, не написаних жодною рукою і сумних, бо ж вони чекають Елінор.
– Коли-небудь ми разом провідаємо той світ, – часто казала Елінор, і Даріус кивав головою. Даріус теж міг розповісти про найдивовижніші речі: летючі килими та джинів у пляшках. – Коли-небудь ми втрьох подамося назад, і тоді я покажу тобі все.
І хлопець біг до майстерні, де батько шив шкіряні одяганки для книжок, ілюстрації до яких часто малював славетний Бальбулюс, і казав:
– Мо! – Він завжди називав свого батька Мо і сам не знав чому, можливо, тому, що так називала його сестра. – Коли ми підемо в інший світ, той, з якого ти прийшов?
Батько брав його до себе на коліна, пригладжував чорного чуба й казав, як і Елінор:
– Звичайно, підемо коли-небудь. Але нам потрібні для цього слова, слова слушні і правильні, бо тільки вони відчиняють двері між світами, а той, хто може написати їх для нас, – ледачий старигань. Крім того, він, на жаль, щодня стає дедалі забудькуватіший.
А потім розповідав синові про Чорного Принца і його ведмедя, про велетня, якого вони хотіли побачити ще раз, і про нові трюки, що їх Вогнеходець навчився виробляти з вогнем. І хлопець бачитиме в очах батька, що він дуже щасливий і анітрохи не сумує за іншим світом. Так само, як і його сестра. А також мати.
І малий почне думати, що, можливо, він колись буде змушений піти сам, якщо хоче побачити той інший світ. Або з Елінор. І що треба з'ясувати, якого стариганя мав на увазі батько, бо в Омбрі їх декілька. Можливо, він казав про того, що має двох скляних чоловічків і пише пісні для шпільманів і Віоланти, яку всі тепер називають Доброю і люблять її набагато більше, ніж її сина. Батист називає того стариганя Чорнильним Ткачем, а Меґі інколи провідує його. Можливо, наступного разу він піде разом з нею і розпитає його про слова, які відчиняють двері. Бо інший світ, напевне, цікавий, набагато цікавіший за власний…
Хто є хто?
Айзенґлянц – Орфеїв скляний чоловічок
Ансельмо – сторож брами Омбрійського замку
Бальбулюс – книжковий ілюстратор Омбрійського замку
Баста – колій і Каприкорнів поплічник
Батист – шпільман, актор, маскороб
Белла – цілителька в притулку Болотяника
Бенедикта – шпільманка
Білі жінки – служниці Смерті
Болотяник – цирульник; засновник притулку в затінку Сутінкового замку, а згодом в Омбрі
Бридка – див. Віоланта
Бріана – донька Вогнерукого і Роксани; Віолантина і Орфеєва служниця
Бугай – див. Ос
Ведмідь – незмінний товариш Чорного Принца
Віоланта – Віоланта Бридка; донька Змієголова; вдова Козимо; мати Якопо
Віто – Віолантин солдат
Вогнерукий – шпільман; вогнедув; мандрівник між світами
Вогнеходець – див. Вогнерукий
Волоцюга – розбійник
Ворон – шпільман; вогнедув
Вугляр – розбійник
Ґвін – рогата куниця Вогнерукого
Ґевал – див. Цукор
Ґекон – розбійник
Даріус – колишній Каприкорнів читець; бібліотекар Елінор
Двопалий – розбійник
Дерев'янка – розбійник
Деспіна – Мінервина донька
Дорія – розбійник; молодший брат Здорованя; приятель Люка
Дупласті дерева– тут спочиває Вогнерукий, де його стережуть білі жінки
Дурисвіт – розбійник
Елінор – Елінор Лоредан; тітка Рези, бабця Меґі
Єган – Роксанин син
Зарізяка – поплічник Каприкорна і Змієголова
Затинкуватий – див. Даріус
Зітхач – див. Тлустий князь
Змієголов – найжорстокіший князь Чорнильного світу; Віолантин батько
Змій — див. Змієголов
Здоровань – шпільман і розбійник; один з найвірніших товаришів Чорного Принца
Іво – Мінервин син
Їжак – розбійник
Каприкорн – ватажок банди паліїв і грабіжників; знищувач видання «Чорнильного серця»
Каприкорнова фортеця – криївка Каприкорнових розбійників і паліїв у хащі; саме тут Мо і Реза вступають у Чорнильний світ і тут Мортола поранила Мо
Каприкорнове село – забуте кубло в Ліґурії; місце першої розв’язки
Карт – помічниця в притулку Болотяника
Книжка з чистими сторінками – її зшив Мо для Змієголова; обіцяє безсмертя
Козимо – Козимо Вродливий; син Тлустого князя; Віолантин чоловік
Кокерель – один з Каприкорнових людей
Кропива — цілителька
Круглолиций – див. Орфей
Ладзаро – ім’я Здорованя
Лоредан – див. Елінор
Люк – розбійник; приятель Дорії
Мансарда – криївка розбійників
Меґі – донька Мо і Рези; чтиця
Миршавець – свояк Змієголова; намісник Омбри
Мишачий млин – місце, де майже справдилися слова Феноліо про смерть Вогнерукого
Міна – шпільманка
Мінерва – господиня Феноліо; мати Деспіни та Іво
Мо – Мортимер Фольхарт; палітурник; Резин чоловік, батько Меґі; його ще називають Чарівновустий; інколи – Сойка
Мортимер – див. Мо
Мортола – Каприкорнова мати; певний час Резина господиня
Моховині – цілительки
Непрохідна хаща – ліс на південь від Омбри; місце прибуття в Чорнильний світ Меґі й Фарида
Озерний замок – батьківщина Віолантиної матері; місце остаточної розв’язки
Омбра – замок і місто; одна з головних сцен дії
Орфей – поет і читець
Ос – Орфеїв охоронець
Паула – онучка Феноліо
Піппо – онук Феноліо
Пласконіс – Каприкорнів помічник
Принц – див. Чорний Принц
Притулок – лікарня і шпиталь Болотяника в затінку Сутінкового замку; місце порятунку
Проноза – рогата куниця Вогнерукого і Фарида
Реза – Тереза Фольхарт; дружина Мо; мати Меґі
Ріко – онук Феноліо
Розанна – молодша донька Вогнерукого і Роксани
Розенкварц – скляний чоловічок Феноліо
Роксана – дружина Вогнерукого; давніше шпільманка; цілителька
Рудий Лис – один з Каприкорнових людей; товариш Каприкорна; герольд Змієголова
Свистун – Каприкорнів шпільман; герольд Змієголова
Сироголовий – див. Орфей
Сойка – легендарний розбійник, створений уявою Феноліо; ім’я і роль Мо
Соляний князь – Віолантин дід по материнській лінії
Сорока – див. Мортола
Срібний князь – див. Змієголов
Срібноносий – див. Свистун
Страшидло – розбійник
Строкатий люд – шпільмани Чорнильного світу: фіґлярі, люд чаклуни, вогнедуви, кидії ножів
Сутінковий замок – замок Змієголова
Тадео – бібліотекар Сутінкового замку
Таємний табір – табір розбійників; тут вилікували Мо
Телепень – див. Орфей
Тереза – див. Реза
Тлустий князь – володар Омбрійського замку і Омбрійської землі; батько Козимо Вродливого; Віолантин свекор
Туліо – паж Тлустого князя і Віоланти
Фарид – хлопець, випадково вичитаний з казок «Тисяча і однієї ночі»; учень Вогнерукого
Феноліо – творець Чорнильного світу, автор книжки «Чорнильне серце»
Фольхарт – прізвище Мо, Меґі та Рези
Фульвіо – Каприкорнів помічник
Хапало – розбійник
Хлопчик– мізинчик – охоронець Змієголова
Хмароходець – шпільман; колишній канатоходець; товариш Вогнерукого
Цербер – Орфеїв пес
Цвинтаршпільманів – тут Мо викликає білих жінок
Цукор – Мортолин і Орфеїв слуга
Чарівновустий – див. Мо
Чорний Принц – король шпільманів; проводир розбійників; господар ведмедя
«Чорнильне серце» – книжка Феноліо; останні примірники є пожаданою здобиччю для Каприкорна і Орфея
Чорнильний Ткач – див. Феноліо
Чорнобородий – розбійник
Чотириокий – див. Орфей
Шовкун – розбійник
Якопо – син Віоланти і Козимо; онук Змієголова
Яшма — Орфеїв скляний чоловічок