Текст книги "Чорнильна смерть"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 38 страниц)
Приписане срібло
Орфей копав не сам. Він стояв чистенький та ошатний і приглядався, як пріє Фарид. Він велів йому копати в двох місцях, а яма, де тепер працював Фарид, була вже така глибока, що сягала йому по груди. Земля була мокра й важка. Кілька останніх днів ішли рясні дощі, і лопата, яку дав йому Бугай, не годилася. Крім того, над Фаридовою головою висів повішений. Зимний вітер розхитував його на прогнилій мотузці. А що, коли він упаде й накриє його своїми смердючими кістками?
На шибениці праворуч висіли ще три сумні постаті. Новий намісник полюбляв вішати. Адже з волосся повішених Миршавець наказував виготовляти собі перуки, і вдови Омбри шепотілися, що невдовзі з цієї причини мають повішати й багато жінок…
– Чого ти там копаєш так довго? Таж скоро розвидниться! Ану порпайся швидше! – гримнув на Фарида Орфей і скинув ногою в яму один з черепів, що громадилися під шибеницею, мов страхітливі плоди.
Невдовзі таки розвиднілося. Клятий Сироголовий! Примусив його копати майже цілісіньку ніч! Ох, якби він тільки міг скрутити йому в’язи!
– Швидше? Тож нехай мене бодай раз підмінить і покопає твій диво-охоронець! – гукнув знизу Фарид. – Для такої роботи його м’язи не менш придатні!
Бугай склав на грудях грубі, дебелі руки і зневажливо засміявся. Орфей надибав цього велетня на ярмарку. Він тримав пацієнтів одного цирульника, коли той висмикував запалені зуби.
– Що ти там знову базікаєш? – чванькувато кинув Орфей, коли Фарид запитав, навіщо йому потрібний ще один слуга. – В Омбрі навіть лахмітники позаводили собі охоронців, незважаючи на всю челядь, що товчеться навколо них на вулицях. А я ж значно багатший від них!
Тут Орфей, безперечно, мав слушність, тож, оскільки він платив більше, ніж цирульник, а в Бугая вже боліли вуха від усіх жалісливих криків, він без жодного слова пішов разом з ними. Його звали Ос, надто вже коротке ім’я для такого здоровила, дарма що чудово пасує кожному, хто розмовляє так рідко, що Фарид спершу міг би заприсягтися, що в тій огидній пащі немає язика. Зате жерла та паща незмірно більше, і Бугай дедалі частіше ковтав одним духом і те, що Орфеєві служниці подавали Фаридові. Спершу Фарид ще скаржився, а коли згодом Ос перестрів його за ті скарги на сходах у погріб, волів лягати спати з бурчанням у животі або крав собі щось на базарі. Атож, Бугай зробив Фаридове життя на Орфеєвій службі ще тяжчим. Він то запихав жменю скляних скалок у його солом’яний матрац, то перечіплював його наприкінці сходів, то зненацька щосили смикав за чуба… Оса завжди доводилося стерегтись. Тільки вночі Фарид мав спокій від нього, коли той покірно, наче пес, спав перед Орфеєвою кімнатою.
– Охоронці не копають! – пояснив Орфей знудженим голосом, нетерпляче походжаючи між уже викопаними ямами. – А якщо ти й далі так тягтимеш час, нам негайно знадобиться охоронець. Ще до полудня сюди привезуть вішати двох браконьєрів!
– Отакої! Я ж тобі завжди казав: дай нам знайти скарби одразу за твоїм домом! – Натомість Орфей полюбляв шибениці, цвинтарі й спалені садиби – місця, де Фарид тремтів і здригався. Ні, Сироголовий не боявся привидів, тут уже годі заперечити. Фарид стер собі піт з чола. – Принаймні ти міг би точніше описати, під якою самою клятою шибеницею лежить скарб. І навіщо, нехай йому біс, копати так глибоко?
– Не так уже й глибоко. За моїм будинком! – Орфей зневажливо сплюнув пухкими, як у дівчини, вустами. – Як оригінально! Це ж нечувана річ, щоб таке пасувало до цієї оповідки! Та Феноліо ніколи б не пішов на таке безглуздя! Але навіщо я тобі пояснюю це щоразу? Все одно ти нічого не розумієш.
– Невже? – Фарид так глибоко увігнав лопату в мокру землю, що вона стала сторч. – Але одне я зрозумів чудово. Ти приписуєш собі скарб за скарбом, удаєш багатого купця й волочишся за кожною спідницею в Омбрі, а Вогнерукий тим часом і далі серед мертвих!
Фарид відчув, як на очі йому знову набігли сльози. Біль і досі був такий гострий, як і тієї ночі, коли Вогнерукий загинув за нього. Якби ж він міг забути те застигле обличчя! Якби ж він пам’ятав тільки те, яким Вогнерукий був у житті, але щоразу він бачив, як той, німий і холодний, з замерзлим серцем лежить у заваленій копальні.
– Мені шкода, що я змушений грати роль твого слуги! – крикнув він знизу Орфеєві, забувши у гніві навіть про повішених, які, звичайно, не хотіли б, щоб на місці їхньої смерті здіймався галас. – Ти не виконав своїх зобов’язань, не дотримав нашої угоди! Ти влаштувався в цьому світі, мов сир у маслі, замість повернути нарешті Вогнерукого. Ти поховав його, як і решту! Феноліо правду казав: з тебе користі, як від напахченого свинячого міхура! Я скажу Меґі, що вона має послати тебе назад! Вона так і вчинить, ось побачиш!
Ос очима запитав Орфея. Його погляд благав про дозвіл схопити Фарида і на найзеленішій луці потовкти його так, щоб і він позеленів та посинів, та Орфей не зважав на нього.
– Ох, знову за рибу гроші! – проказав він, насилу опанувавши свій голос. – Неймовірна, незрівнянна Меґі, донька не менш чарівного батька, що нині відгукується на пташине ім’я й ховається зі зграєю вошивих розбишак у лісі, а тим часом шпільмани-голодранці складають про нього пісні за піснями!
Орфей поправив окуляри і глянув на небо, неначе хотів поскаржитися йому на таку незмірну й недоречну пошану. Він любив жартівливе прізвисько, яке приліпили йому завдяки окулярам: Чотириокий. В Омбрі це прізвисько шепотіли з огидою і страхом, і це ще дужче подобалося Орфеєві. Крім того, окуляри правили за доказ, мовляв, уся брехня, яку він розповідав про своє походження, чистісінька правда: що він родом з далекої заморської країни, всі князі якої чотириокі, і це дає їм змогу читати думки своїх підданих. Що він, позашлюбний син тамтешнього короля, був змушений утікати від рідного брата, коли його дружина запалала до нього безсмертним коханням.
– Присягаюсь книжковим Богом! Що за жалюгідна вигадка! – вигукнув Феноліо, коли Фарид переповів її Мінервиним дітям. – У цього хлопця не голова, а горщик смальцю! Жодної оригінальної думки немає в його масному мозку. Він може хизуватися тільки чужими ідеями!
Але Феноліо тільки нарікав і бідкався і вдень, і вночі, а Орфей тим часом спокійнісінько працював над тим, щоб накласти на цю оповідку свій відбиток, – оповідку, про яку він, здається, знав більше, ніж її автор.
– Чи знаєш ти, чого прагнуть, коли так люблять книжку, що знову і знову перечитують її? – запитав він Фарида, коли вони вперше стояли перед міською брамою Омбри. – Звичайно, ні. Звідки тобі знати? Книжка, безперечно, спонукає тебе подумати, як добре вона горить холодної ночі. І все-таки я підкажу відповідь. Прагнуть стати її героєм, чого ж іще! Але, хай там що, аж ніяк не в ролі жалюгідного придворного поета. Цю роль я радо полишаю Феноліо, дарма що тепер він і так становить у цьому сюжеті жалюгідну постать!
Уже на третю ніч Орфей узявся до роботи в одному брудному заїзді поблизу міських мурів. Він наказав Фаридові вкрасти вина та свічку, дістав з-під плаща засмальцьований аркуш паперу, грифель і… книжку, тричі прокляту книжку. Його пальці, немов сороки, що шукають блискучих речей, пробігали сторінками і збирали докупи слова, щоразу більше. А Фарид був такий дурний, що вірив, ніби слова, якими Орфей так ревно мережив сторінку, стишать біль його серця й повернуть Сажотруса. Та Орфей мав на думці зовсім інше. Він спроваджував Фарида, а потім читав написане вголос, і Фарид ще до світанку був змушений викопати йому перший скарб з омбрійської землі, на цвинтарі, одразу за притулком і шпиталем для недужих. Орфей, побачивши монети, радів, мов дитина, а Фарид прикипів очима до ями й ковтав солоні сльози.
Роздобувши гроші, Орфей придбав собі новий одяг, завів двох служниць та куховарку й купив розкішний будинок купця, який торгував шовками. А сам той купець подався шукати сина, що пішов із Козимо в хащу й ніколи не повернувся.
Орфей теж видавав себе за купця, – купця, що задовольняє незвичні забаганки, і невдовзі вже й до Миршавця дійшли чутки, що чужинець із ріденьким білявим волоссям і блідою шкірою, – такою блідою, яку, крім нього, тут мають тільки князі, – може роздобути дивовижні речі: плямистих кобольдів, барвистих, мов метелики, фей, прикраси з крил вогненних ельфів, пояс, оздоблений лускою річкових русалок, коней із золотими яблуками для князівських карет та інші створіння, про яких в Омбрі раніше знали тільки з казок. У книжці Феноліо для багатьох речей існували потрібні слова, тож Орфеєві доводилося тільки трохи по-іншому комбінувати їх. Інколи те, що він створював, умирало, лише кілька разів хапнувши повітря, або ж виявлялося надто кусючим (Бугай частенько ходив із перев’язаними руками), але це нітрохи не заважало Орфеєві. Хіба його цікавило, що в лісі кілька десятків вогненних ельфів умерли з голоду, бо в них раптом пропали крила, або що одного ранку течія понесла кілька мертвих русалок без луски? Нитку за ниткою витягував він із чудових мережив, що їх виткав старий, і створював власний візерунок, який видавався крикливою латкою на величному килимі Феноліо, а збагачувався тим, що видобував його голос із літер іншої людини.
Проклін на його голову. Тисячу і один проклін. Годі.
– Я більше не працюватиму на тебе! Анітрохи! – Фарид стер з долонь мокру від дощів землю і спробував видертися з ями, але Ос, помітивши, як моргнув Орфей, збив його вниз.
– Копай! – гаркнув він.
– Сам копай! – Фарид тремтів у мокрій від поту куртці й не зміг би сказати, більше від холоду чи від гніву. – Твій чудовий пан – не хто, як звичайнісінький шахрай! За брехню він уже посидів раз у в’язниці, і його знову туди запроторять!
Орфей спохмурнів. Він аж ніяк не хотів, щоб поширилися чутки про цей розділ його життя.
– Б’юсь об заклад, ти належав до тих, що видурюють у бабусь гроші з кишень. А тут пиндючишся, наче волова жаба, і то тільки тому, що твоя брехня раптом стала правдою, підлещуєшся до свояка Змієголова і гадаєш, ніби ти хитріший за решту! І чого ж ти навчився? Приписувати розмальованих фей, що немов скупалися у відрі з фарбою, вигадувати скрині зі скарбами та прикраси з ельфових крил для Миршавця. А про те, навіщо ми привели тебе, і знати не хочеш. Вогнерукий загинув. Він мертвий. Він і досі ще мертвий!
Знову набігли вони, зрадливі сльози. Фарид розтер їх брудними пальцями, а Бугай дивився на нього тупо, як людина, що не зрозуміла ані слова. І як він міг зрозуміти? Що знав Ос про слова, які збирав докупи Орфей, що він знав про книжку і Орфеїв голос?
– Ніхто мене не приводив! – Орфей нахилився над краєм ями, ніби хотів плюнути ті слова Фаридові в обличчя. – І, звичайно, чому я мушу слухати теревені про Вогнерукого від того, хто заподіяв йому смерть? Я знав його ім’я, коли тебе й на світі не було, і тільки я поверну його назад, дарма що ти взагалі викинув його з цього сюжету… А як і коли – це залежить уже тільки від мене. А тепер копай. Невже ти, скарбнице арабської мудрості, – Фаридові здавалося, що ті слова ріжуть його на тонесенькі скибки, – думаєш, ніби я більше напишу, коли не зможу платити своїм служницям і надалі сам пратиму свою білизну?
Проклін. Проклін йому. Фарид опустив голову, щоб Орфей не бачив його сліз. «Від того, хто заподіяв йому смерть…»
– Скажи мені, чому я завжди своїм блискучим сріблом плачу шпільманам за їхні нікчемні пісні? Бо забув Вогнерукого? Ні. Через те, що ти ще не спромігся з’ясувати для мене, як і де в цьому світі можна поговорити з білими жінками! Тому я й далі слухаю поганеньких пісень, стовбичу коло вмирущих жебраків і даю гроші цілителькам у притулках і шпиталях, щоб вони погукали мене, коли там хтось умиратиме. Звичайно, було б набагато легше, якби ти вмів прикликати білих жінок так само, як твій господар вогонь, але ж ти вже не раз марно намагався кликати їх, еге ж? Якби вони принаймні провідували тебе, бо ж начебто люблять ходити в гості до тих, до кого бодай раз доторкнулися. Але ж ні! Навіть свіжа куряча кров, яку я ставив перед дверима, не дає нічого, так само як і дитячі кістки, за які я дав грабареві торбу грошей, і то тільки тому, що вартові коло брами розповіли тобі, що ті кістки миттю приваблять із десяток білих жінок!
Авжеж! Фарид хотів заткнути собі вуха руками. Орфей мав слушність. Вони пробували все. Але білі жінки просто не показувалися їм, а хто інший міг би розповісти Орфеєві, як можна повернути з того світу Вогнерукого?
Фарид мовчки витяг лопату з землі й знову заходився копати.
У нього вже пухирі повискакували на долонях, аж поки лопата нарешті вдарилась об щось дерев’яне. Скриня, яку він витяг із землі, була не дуже велика, проте, як і попередня, вщерть наповнена срібними монетами. Фарид був підслухав, як Орфей нишком читав: «Під шибеницею на Тьмяному пагорбі, задовго до того, як Тлустий князь звелів там зрубати дуб для домовини свого сина, зграя розбишак закопала скриню з грошима. Закопавши, вони засперечалися і повбивали одне одного, але гроші ще й досі там, у землі, на якій побіліли їхні кістки».
Дерев’яна скриня струхлявіла, і Фарид запитав себе, як і тоді, коли викопував інші скарби, чи гроші часом не лежали під шибеницею ще до того, як Орфей написав свої слова. Сироголовий, удаючи, ніби знає все, сміявся, чуючи такі запитання, але Фарид сумнівався, чи справді він знає відповідь.
– Чудово! Ну, що тут скажеш? На місяць, напевне, вистачить. – Орфей засміявся так самозакохано, що Фарид залюбки кинув би йому в обличчя лопату землі. На місяць! Та за те срібло, яким він і Бугай напхали шкіряну торбу, можна кілька місяців годувати всіх злидарів Омбри.
– Скільки можна зволікати? Може, кат із новим кандидатом для шибениці вже простує сюди. – Коли Орфей непокоївся, його голос звучав не дуже твердо.
Фарид мовчки зашнурував широку, вщерть напхану торбу, скинув ногою порожню скриню назад у яму і востаннє поглянув на повішеного. Тьмяний пагорб колись давно вже був місцем для шибениць, але Миршавець знову перетворив його у головний осередок страт. Від шибениць коло міської брами трупний сморід надто часто долинав до замку, і цей запах аж ніяк не пасував до витончених страв, які споживав там свояк Змієголова, тим часом як Омбра жила надголодь.
– Ти сказав шпільманам, щоб вони прийшли пополудні?
Фарид тільки кивнув головою, несучи позаду Орфея важку торбу.
– Учора ми бачили справжній взірець огидності, – мовив Орфей, коли Ос підсаджував його на коня. – Немов пугало, що раптом заговорило! А з його майже беззубої пащі знову виходило тільки найгірше: вродлива князівна кохає бідного шпільмана, ля-ля-ля, вродливий княжич закохується в селянську дівчину, ля-ля-ля… Жодного путящого слова про білих жінок.
Фарид слухав тільки наполовину. Він мав не дуже добру думку про шпільманів, відколи більшість їх стала співати й танцювати для Миршавця і не обрала знову за свого короля Чорного Принца, бо він аж занадто відкрито боровся проти окупантів.
– І все-таки, – розповідав далі Орфей, – те пугало знало кілька нових пісень про Сойку. Мені таки коштувало грошей видобути їх з нього, і він співав їх так тихо, наче Миршавець власною високою персоною стояв під моїм вікном, але одну з них я таки ще не чув. Ти впевнений, що Феноліо не пише знову?
– Цілковито впевнений. – Фарид поклав торбу на друге плече й тихенько засвистав крізь зуби, як завжди посвистував Вогнерукий. З-поза однієї шибениці вискочив Проноза з мертвою мишею в пащі. Тільки молодша куниця лишилася з Фаридом, а Ґвін жив коло Роксани, немов не хотів покидати місце, куди найімовірніше повернувся б Вогнерукий у випадку, якби смерть таки випустила його зі своїх блідих рук.
– А чому ти такий упевнений? – запитав Орфей, гидливо скрививши вуста, коли Проноза вискочив Фаридові на плече і зник у його заплічнику. Сироголовий гидував куницею, але терпів її, мабуть, тому, що колись вона належала Вогнерукому.
– Скляний чоловічок Феноліо сказав, що той уже не пише, а він, зрештою, має знати про це, еге ж?
Розенкварц ненастанно нарікав, яким тяжким стало його життя, відколи Феноліо жив не в замку, а знов у Мінервиній мансарді, і навіть Фарид проклинав щоразу круті дерев’яні сходи, коли Орфей посилав його зі своїми запитаннями до Феноліо: що за землі лежать на південь від озера й межують із королівством Змієголова? Чи князь, що панує на північ від Омбри, родич дружини Змієголова? Де живуть велетні, чи вони, може, вимерли? Чи їдять хижі риби русалок?
Інколи Феноліо не пускав до себе Фарида, коли той уже насилу подолав усі круті сходинки, а інколи так упивався, що ставав надміру балакучим. У такі дні старий виливав на Фарида таку зливу інформації, що в хлопця гуділо в голові, коли він повертався до Орфея, а той і собі починав розпитувати його. Фарид мало не божеволів. Але щоразу, коли Орфей і Феноліо намагалися поговорити безпосередньо, через кілька хвилин у них завжди доходило до сварки.
– Добре. Все тільки ускладнилося б, якби старий знову віддав перевагу словам, а не вину! Його останні ідеї призвели до непоправної плутанини. – Орфей узявся за повід і глянув на небо. Заповідався ще один вогкий, дощовий день, сірий і сумний, мов омбрійські обличчя. – Розбійник, що надягає маски, книжка, що дарує безсмертя, князь, що повернувся з того світу! – Похитавши головою, він повернув коня на стежку до Омбри. – Хтозна, що йому ще спаде на думку! Ні, нехай Феноліо спокійнісінько собі пропиває ту дрібку розуму, яка ще лишилася в нього. Я сам подбаю про сюжет. Я розумію його набагато краще, ніж він.
Фарид знову не слухав, виводячи з кущів віслюка. Нехай той Сироголовий патякає. Йому байдуже, хто з них двох напише слова, які повернуть назад Вогнерукого. Аби тільки це сталося нарешті! І тоді нехай увесь цей клятий сюжет іде під три чорти.
Коли Фарид вискочив на кощавий круп віслюка, тварина, як і завжди, спробувала вкусити його. Орфей їхав верхи на одному з найкращих коней Омбри: Сироголовий, попри незграбну постать, був добрим вершником, але, звичайно, бувши скнарою, купив Фаридові віслюка, кусливого і такого старого, що облисів на голові. А Бугая і два віслюки не витримали б, тож він, з обличчям, аж мокрим від напруги, трюхикав поряд з Орфеєм, мов завеликий собака, вниз і вгору по вузеньких стежках, що тяглися по пагорбах навколо Омбри.
– Гаразд. Феноліо більше не пише, – протяг Орфей, міркуючи вголос. Інколи здавалося, ніби він може упорядкувати свої думки тільки тоді, коли чує свій голос. – Але звідки ж походять ті всі розповіді про Сойку? Про вдів, яких він захистив, гроші на порогах злидарів, дичину на тарілках дітей-безбатченків… Невже це робота Мортимера Фольхарта, а Феноліо не написав йому для цього й кількох допоміжних слів?
Назустріч їм трапився віз. Орфей з лайкою загнав коня в терни, а Бугай, тупо посміхаючись, розглядав двох парубків, що навколішки стояли на возі з зав’язаними ззаду руками і змалілими від страху обличчями. Один мав ще ясніші очі, ніж Меґі, і обидва були не старші від Фарида. Звісно, що ні. Якби були старші, то пішли б із Козимо й давно б уже загинули. Але сьогодні вранці ця думка, мабуть, анітрохи не тішить їх. Їхні трупи можна буде бачити навіть з Омбри як повчальний приклад для всіх, кого голод спокушає поласитись на дичину, та Миршавців ніс не почує їхнього смороду.
Може, на шибениці вмирають так швидко, що білі жінки не встигають прийти? Фарид мимоволі схопився за спину, за місце, куди зайшов Бастин ніж. До нього вони теж не приходили, еге ж? Він не пам’ятає. Не пам’ятає й болю, а тільки бачить обличчя Меґі, коли він знову отямився, і пригадує, як повернувся й побачив простерте тіло Вогнерукого…
– А чому б тобі просто не написати, щоб вони забрали мене замість нього? – запитав він Орфея, але той тільки розреготався:
– Тебе? Невже ти віриш, ніби білі жінки обміняють Вогнехідця на такого забіглого злодія, як ти? Ні, маємо запропонувати їм якусь жирнішу приманку.
Торба, набита сріблом, ударилась об Орфеєве сідло, коли він підострожив свого коня, а Осова голова так почервоніла від напруги, що здавалося, ніби от-от лусне на м’ясистій шиї.
«Клятий Сироголовий! Так, Меґі, напевне, прожене його геть, – думав Фарид, б’ючи п’ятами віслюка по ребрах. – Краще тепер, ніж пізніше. Але хто тоді писатиме їй слова? І хто, крім Орфея, може повернути Вогнерукого з того світу?»
– Він не повернеться ніколи! – прошепотів сам собі Фарид. – Вогнерукий мертвий, Фариде. Мертвий. Ну то й що? Що це означає в цьому світі? Я ж повернувся.
Якби ж він міг пригадати, якою дорогою.
