355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Корнелія Функе » Чорнильна смерть » Текст книги (страница 34)
Чорнильна смерть
  • Текст добавлен: 29 марта 2017, 20:30

Текст книги "Чорнильна смерть"


Автор книги: Корнелія Функе



сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 38 страниц)

Повернення

Хоч хто ти і який самотній,

Твоїй фантазії дарує себе світ

Й бентежно вабить покликом

Гусиним, —

І неодмінно твоє місце визначає

Серед речей усіх.

Мері Олівер. Дикі гуси

Роксана співала знову. Для дітей, яким не давав заснути страх перед Миршавцем. Усе, що Меґі чула про її голос, виявилось правдою. Навіть дерево, здається, слухало її, і птахи на його найдальших галузках, і тварини, що жили між корінням, і зірки на темному небі. В Роксаниному голосі було багато втіхи, хоча дуже часто вона співала про щось сумне, і Меґі в кожному слові відчувала тугу за Вогнеруким.

Коли слухаєш про тугу, це втішає, якщо й твоє серце по вінця сповнене нею. Туги за сном без страху та безтурботними днями, за твердою землею під ногами, за повним шлунком, за вуличками Омбри, за матір’ю і… за батьком.

Меґі сиділа високо вгорі перед гніздом, у якому писав Феноліо, і не знала, за кого слід переживати в першу чергу: за Феноліо і Чорного Принца, або за Фарида, що разом із Батистом ішов за велетнем, або за Дорію, що знову, дарма що розбійники забороняли йому, зліз униз, щоб глянути, чи справді пішов Миршавець. Про своїх батька-матір вона намагалася не думати зовсім, але Роксана раптом затягнула пісні, яку серед усіх пісень про Сойку Меґі любила найдужче, бо в ній ішлося про те, як його з донькою ув’язнили у Сутінковому замку. То була героїчна пісня, але й вона розповідала про її батька, і саме за ним вона й тужила. «Мо! – хотілося заговорити їй до нього й покласти голову на його плече. – Як ти думаєш, велетень заніс би Феноліо до своїх дітей? Ти віриш, що він роздушив би Фарида й Батиста, якби вони спробували врятувати Принца? Скажи, а можна одним серцем любити двох хлопців? А ти бачив Резу? Як ти почуваєшся, Мо? Як ти там?»

– А Сойка вже вбив Змієголова? – тільки вчора запитала Елінор якась дитина. – А він швидко прийде, щоб урятувати нас від Миршавця?

– Звичайно! – відповіла Елінор і швидко поглянула на Меґі. «Звичайно…»

– Хлопець іще не повернувся! – почула вона ззаду, як Страшидло сказав Дерев’янці. – Може, подивитися, де він?

– Навіщо? – відповів Дерев’янка приглушеним голосом. – Він повернеться, якщо зможе. А як не зможе, то його зловили. Я певен, що вони десь унизу. Сподіваюся, Батист стерегтиметься їх, коли повернеться.

– Як він має стерегтися? – запитав у відповідь Страшидло і гірко засміявся. – Позаду велетень, спереду Миршавець, а Принц, напевне, загинув. Ми скоро заспіваємо нашої останньої пісні, і вона й наполовину не буде така гарна, як Роксанина.

Меґі обхопила обличчя руками. Не думай про це, Меґі. Просто не думай. Слухай Роксану. Мрій, що все буде добре. Що всі знову повернуться здорові: Мо, Реза, Феноліо, Чорний Принц, Фарид – і Дорія. Що робить Миршавець із полоненими? Ні, Меґі, не думай, не запитуй.

Знизу почулися голоси. Меґі нахилилася і спробувала щось роздивитися в пітьмі. Здається долинув Батистів голос. Меґі побачила полум’я, маленький вогник, але світив він яскраво. Там був Феноліо! А поряд із ним Чорний Принц, на ношах.

– Фариде! – гукнула вона вниз.

– Цс! – цитькнув Страшидло, і Меґі притисла до вуст долоню. Розбійники опустили вниз линви й сітку для Принца.

– Батисте, мерщій! – Роксанин голос звучав по-іншому, коли вона не співала. – Вони йдуть!

Більше не було потреби щось казати. Під деревами форкали коні, тріщав хмиз під численними чобітьми. Розбійники скинули вниз нові линви, дехто зліз по стовбуру вниз. З пітьми полетіли стріли. Між деревами кишіло людьми, мов срібними жучками.

– Бачите, вони чекали, щоб повернувся Батист! І то з Принцом!

А хіба Дорія не казав їм такого? Хіба не тому він знову зліз униз? І не повернувся.

Фарид запалив вогонь. Він і Батист прикрили Чорного Принца. Коло нього був і ведмідь.

– Що там? Що там знову діється? – Елінор з розметаними косами, неначе їх розкуйовдив страх, стала навколішки коло Меґі. – Тож я заснула. Чи можна повірити в таке?

Меґі не відповідала. Що вона могла вдіяти? Що тут можна було вдіяти? Вона підвелася, пішла, балансуючи, до розгалуження, де стояли навколішки Роксана та решта жінок. Коло них лишилося тільки двоє розбійників. Решта вже злізли по стовбуру вниз, проте стовбур був високий, страхітливо високий, а стріли летіли знизу, мов дощ, що падає вгору. Двоє захисників із криком зірвалися вниз, а жінки затулили дітям очі та вуха.

– Де він? – Елінор так далеко перехилилася, що Роксана щосили шарпнула її назад. – Де він? – скрикнула вона ще раз. – Та скажіть мені. Чи живий іще той старий дурень?

Феноліо глянув на них угору, немов почувши її голос, на зморшкуватому обличчі відбивався страх, навколо вирувала битва. Хтось мертвий упав йому під ноги, і він узяв собі його меч.

– Ну, ви тільки подивіться на нього! – обурювалась Елінор. – Що він собі думає? Що у своєму клятому сюжеті він гратиме роль героя?

«Я маю злізти, – думала Меґі, – стояти поряд із Фаридом і шукати Дорію! Де він? Може, лежить десь мертвий між деревами? Ні, Меґі, Феноліо писав про нього! І то дивовижні речі. Він не може загинути. І все-таки…» Вона підбігла до линв, але Страшидло стримав її.

– Лізь угору! – крикнув він. – Усі жінки та діти – вгору, так високо вгору, як тільки можна!

– Невже? І що ми там робитимемо? – галасувала Елінор. – Чекатимемо, щоб вони поскидали нас униз?

На це запитання ніхто не відповів.

– Вони взяли Чорного Принца! – У голосі Мінерви звучав такий розпач, що всі обернулися. Дехто з жінок заплакав. Так, вони захопили Чорного Принца. Вони зняли його з нош, ведмідь без руху лежав поряд із ним, зі стрілою в шкурі. Схопили й Батиста. Де Фарид?

Там, де вогонь.

Фарид пускав його, щоб він кусав і палив, але й Ворон був тут, його шкірясте обличчя ясніло, мов світла пляма, над червоно-чорним одягом. Вогонь пожирав вогонь, полум’я вже лизало стовбур. Меґі причувалося, ніби дерево стогне. Кілька малих дерев уже горіли. Діти плакали, і так ревно, що краялося серце.

«Ох, Феноліо, – думала Меґі, – не пощастило нам з нашими рятівниками. Спершу Козимо, а тепер велетень».

Велетень.

Його обличчя так несподівано з’явилося між деревами, наче слово прикликало його. Шкіра велетня була темна, мов ніч, а на його чолі відображувалися зорі. Одною ногою він ступив у вогонь, що горів між корінням дерева з гніздами, а другою став так близько коло Фарида і Ворона, що Меґі оглушив її власний крик.

– Атож! Він повернувся! – почула вона крик Феноліо. Він наткнувся на могутню ногу й видерся на один з пальців, наче на рятівний корабель.

А велетень глянув угору на заплаканих дітей і шукав чогось, наче повернувся через те, чого вже не міг знайти.

Миршавцеві вояки кинули полонених і знову пустилися навтьоки, мов зайці, на чолі зі своїм паном, що мчав на білому, як сніг, огирі. Тільки Ворон лишився зі жменькою людей і посилав свій Вогонь на велетня. Той спантеличено глянув на полум'я й позадкував, коли воно обпекло йому пальці.

– Ні, благаю тебе! – кричала вниз Меґі. – Благаю, не йди, допоможи нам!

І раптом Фарид уже стояв на плечі велетня й кидав у ніч вогненні пластівці. Вони як пекучі реп'яхи вп'ялися в одяг Ворона та його людей, аж поки ті попадали на землю і стали качатися по сухому листю. Велетень здивовано глянув на Фарида, зняв його з плеча, мов метелика, і поставив на підняту догори долоню. Які величезні його пальці. Страхітливо великі. І яким малим здається поміж ними Фарид.

Ворон і його солдати й далі збивали вогонь зі свого одягу. Велетень роздратовано глянув на них. Потер собі вухо, наче йому дошкуляли їхні крики, стулив пальці навколо Фарида, що став для нього неоціненною здобиччю, а решту людей, які зойкали і стогнали, відкинув у ліс, – десь так, як, скажімо, дитина струшує з себе павука. Потім знову схопився за вухо і глянув, мов шукаючи чогось, на дерево. Здавалося, велетень раптом пригадав, чому він повернувся.

– Роксано! – почула Меґі, як пролунав на дереві Даріусів голос, нерішучий і водночас твердий. – Роксано! Я думаю, він повернувся через тебе! Співай!

У кімнаті Змієголова

Є дуже багато оповідок, які треба розповісти, надто багато, безмір переплетених між собою життів, подій, дивовиж, місцевостей і чуток, нероздільна суміш неймовірного й повсякденного!

Салман Рушді. Опівнічні діти

Реза летіла за слугою, що ніс миску з кривавою водою в кімнату Змієголова. Червоний аж до шиї, сидів він там у срібній ванні, сапаючи й проклинаючи, і видавався таким страхітливим, що Реза ще більше злякалася за Мо. Яка помста може дорівнятися до таких страждань?

Хлопчик-мізинчик озирнувся, коли вона пурхнула на шафу коло дверей, але вона вчасно пригнулася. Бути маленькою – іноді дуже практична річ. На стінах горіли іскри Вогнерукого. Троє солдатів збивали їх мокрими рушниками, а Змієголов притискав закривавлену руку до зболених очей. Поряд із ванною стояв його онук, склавши руки на грудях, наче міг таким чином захиститися від кепського дідового настрою. Що за худе і мале хлопчисько, гарне, як батько, і тендітне, як мати. Проте, на відміну від Віоланти, що була викапаним батьком, Якопо анітрохи не був схожий на діда, хоча наслідував кожен його жест.

– Вона нічого не робила. – Він випнув підборіддя. Цей жест він перейняв у матері, хоча, можливо, і не здогадувався про це.

– Невже? І хто ж тоді допоміг Сойці, як не твоя мати?

Слуга вилив миску на спину Змієголову. Резу знудило, коли вона побачила, як тече кров по білій шиї. Навіть Якопо дивився на діда з сумішшю жаху та огиди – і швидко відвернувся, коли Змієголов застукав його на цьому.

– Атож, дивися на мене! – гримнув він на онука. – Твоя мати допомогла чоловікові, що заподіяв мені це.

– Вона нічого не робила. Сойка вилетів! Усі кажуть, що він уміє літати. І що він невразливий.

Змієголов засміявся й розкашлявся, аж йому забило дух.

– Невразливий? Я покажу тобі, який він невразливий, коли знову зловлю його. Я дам тобі ножа і ти сам зможеш спробувати.

– Ти не зловиш його.

Змієголов ляснув рукою по крові у ванні, і світла курточка Якопо зачервонилася.

– Іди. Ти стаєш дедалі більше схожий на свою матір.

Якопо, здається, думав, добре це чи погано.

Де книжка з чистими сторінками? Реза озирнулася. Скрині, скинутий одяг на одному стільці, безладне ліжко. Змієголов спав погано. Де він ховає її? Його життя залежить від книжки, його безсмертне життя. Реза шукала якоїсь скриньки, можливо, коштовної тканини, в яку він загорнув її, дарма що вона гниє і смердить… Раптом у кімнаті стало темно, так темно, що лишилися тільки звуки: плюскіт кривавої води, віддих солдатів, переляканий голос Якопо:

– Що це?

Вогнерукові іскри згасали, і то так раптово, ніби їх злизав хто зі стін, і тоді, коли Вогнерукий вів її та Мо від тюремного льоху. Реза відчула, що пташине серце в її грудях закалатало ще швидше, ніж завжди. Що сталося? Напевне, щось сталося, і, мабуть, нічого доброго.

Котрийсь солдат запалив смолоскип і прикрив полум’я рукою, щоб не засліпити свого пана.

– Ну, нарешті! – В голосі Змієголова можна було відчути водночас і полегкість, і приголомшеність. Він кивнув служникам, і вони знову заходилися поливати його сверблячу шкіру. Де вони наловили стільки фей? Адже тепер вони сплять.

Двері розчинилися, наче сюжет сам хотів дати відповідь, і ввійшов Орфей.

– Ну? – запитав він, низько вклонившись. – Чи досить вам фей, ваша високосте? Чи, може, вам ще їх створити?

– Для першого разу досить. – Змієголов набрав у пригорщу червоної води й занурив туди обличчя. – Ти якось пов’язаний із тим, що вогонь погас?

– Чи я пов’язаний із цим? – Орфей так самовдоволено засміявся, що Резі хотілося спурхнути і розклювати йому дзьобом бліде обличчя. – Хай там як, – розповідав він далі, – я переконав Вогнехідця стати на наш бік.

Ні, такого не може бути. Він бреше.

Пташка, якою стала Реза, зловила муху, і Якопо глянув угору. Втягни голову, Резо, дарма що темно. Якби ж тільки пір’їни на грудях і горлі не були такі білі!

– Добре! Але, сподіваюся, ти не пообіцяв йому за це ніякої винагороди! – Змієголов глибоко занурився в криваву воду. – Він зробив мене посміховиськом перед моїми людьми. Я хочу бачити його мертвим, і цього разу без вороття. Але це може почекати. А що з Сойкою?

– Вогнеходець приведе нас до нього. Без ніякої винагороди. – Ці слова були досить страшні, але краса Орфеєвого голосу робила їх ще страшнішими. – Він лишить вогненний слід. Твоїм солдатам треба буде тільки піти по ньому.

Ні. Ні. Реза затремтіла. Він не зрадить його знову. Ні.

Притлумлений крик вирвався з її пташиних грудей, і Якопо знову глянув угору. Та навіть помітивши її, він побачив би тільки тремтячу ластівку, що заблукала в похмурому світі людей.

– Чи все готове, щоб Сойка одразу міг узятися до роботи? – запитав Орфей. – Що раніше він виконає її, то раніше я зможу вбити його для вас.

«Меґі, кого ти своїм читанням привела в цей світ?» – у розпачі подумала Реза. Орфей видавався їй немов демоном із блискучими скельцями окулярів і улесливо гарним голосом.

Змієголов, застогнавши, підвівся з ванни. Він стояв закривавлений, мов щойно народжена дитина. Якопо несамохіть відсахнувся, проте дід махнув йому, щоб він підійшов до нього.

– Пане, ви повинні довше купатися, щоб подіяла кров! – сказав котрийсь слуга.

– Пізніше! – нетерпляче заперечив Змієголов. – Думаєш, я сидітиму у ванні, коли мені приведуть мого найлютішого ворога? Принеси мені рушники! – крикнув він Якопо. – Ану мерщій, чи, може, вкинути тебе в темний льох до матері? Я казав, що ти стаєш дедалі подібніший до неї? Ні. Ти щоразу більше стаєш схожий на свого батька.

Якопо понуро подав йому рушники, що лежали наготові коло ванни.

– Одяг!

Слуги заквапилися до скринь, і Реза знову заховалася в пітьмі, проте Орфеїв голос переслідував її, мов убивчий запах.

– Ласкавий пане, я, гм… – Орфей відкашлявся, – я дотримався своєї обіцянки. Сойка скоро знову буде вашим в’язнем і зшиє вам нову книжку. Думаю, я заслужив свою винагороду.

– Заслужив? – Слуга надягав чорне вбрання на й досі криваво-червону шкіру Змієголова. – І чого ти сподівався?

– Ну, пригадуєте книжку, про яку я розповідав вам? Я й тепер дуже хотів би знову отримати її, і я певен, що ви можете знайти її для мене. А якщо це все-таки видасться неможливим, – як самозакохано він пригладив своє білявеньке волосся, – що ж, у такому разі я прийняв би як винагороду руку вашої доньки.

Орфей.

Реза згадала день, коли вперше побачила його в домі Елінор – з Мортолою і Бастою. Тоді їй тільки упало у вічі, що він інший, ніж чоловіки, з якими залюбки приятелювала Мортола. Напрочуд тихий, майже безневинний зі своїм дитячим обличчям. Яка вона була дурна. Він виявився гіршим, ніж вони всі, набагато гіршим.

– Ваша високосте! – пролунав Свистунів голос. Реза не почула, коли він зайшов. – Ми зловили Сойку. Його і книжкового ілюстратора. Привести Сойку одразу до вас?

– А ти не хочеш розповісти нам, як ти піймав його? – промуркотів Орфей. – Може, винюшив його своїм срібним носом?

Свистун відповів, затинаючись так, наче кожне слово кусало його за язик:

– Вогнеходець виказав його. Він лишив вогненний слід.

Реза хотіла виплюнути зерна, щоб її очі могли плакати.

Проте Орфей розсміявся, задоволений, мов дитина:

– А хто сказав тобі про слід? Ану кажи!

Свистун довго здобувався на відповідь.

– Ти, хто ж іще? – хрипко проказав він нарешті. – Коли-небудь я таки з’ясую, з допомогою якої чортівні ти домігся цього.

– Що ж, він домігся! – підсумував Змієголов. – Після того, як ти двічі випустив Сойку. Заведи його в залу з тисячею вікон. Прикуй до столу, на якому він оправлятиме книжку, і стеж за кожним його рухом. Коли й ця книжка зробить мене хворим, я, Свистуне, власноруч виріжу тобі серце, і, повір мені, замінити серце не так легко, як ніс.

Пташині думки затуманили Резі розум. Це лякало її, але як вона полетить до Мо без крил? І, Резо, навіть якщо ти полетиш до нього, що тоді? Ти хочеш виклювати очі Свистунові, щоб він не бачив, як тікає Сойка? Лети, Резо, геть, справа пропаща. Рятуй свою ненароджену дитину, якщо вже не можеш урятувати її батька. Повертайся до Меґі. Її наповнив пташиний страх, пташиний страх і людський біль, – чи, може, навпаки? Чи вона вже з’їхала з глузду? Збожеволіла, як Мортола?

Реза сиділа й тремтіла, чекала, поки кімната знову стане безлюдною, поки Змієголов піде дивитися на свого в’язня. «Чому він зрадив його? – думала вона. – Чому? Що пообіцяв йому Орфей? Що може бути дорожчого за життя, яке повернув йому Мо?»

Змієголов, Орфей, Свистун, солдати, двоє слуг із подушками, які підтримували стражденну плоть свого пана, – Реза дивилась, як усі вони вийшли, та коли підняла голову над краєм шафи, гадаючи, ніби лишилася сама, там стояв Якопо й дивився на неї.

Якийсь слуга повернувся, щоб узяти плащ Змієголова.

– Ти бачиш отам пташку? – запитав Якопо. – Злови її мені.

Але слуга безцеремонно потяг його до дверей:

– Ти тут не маєш права голосу! Іди провідай матір. Вона там безперечно потребує товариства!

Якопо опирався, але слуга випхав його за двері. Потім зачинив двері й підійшов до шафи. Реза позадкувала. Вона чула, як він щось присунув до шафи. Пурхни йому в обличчя, Резо! А куди потім? Двері зачинено, вікна позавішувано. Слуга хотів накинути на неї чорний плащ. Вона підлетіла до дверей, до стін, чула його прокльони. Куди? Вона полетіла до підсвічника під стелею, але щось влучило їй у крило. Черевик. Боляче, як боляче, і вона впала.

– Ну, стривай, зараз я скручу тобі в’язи! Хтозна, може, на смак ти й непогана. Напевне, смачніша за те, чим нас годує наш добрий пан.

Руки схопили Резу. Вона хотіла випурхнути, але крило боліло, а пальці цупко тримали її. Вона розпачливо дзьобала їх.

– Пусти її.

Слуга спантеличено обернувся. Вогнерукий повалив його на підлогу, позаду нього горів вогонь. Зрадливий вогонь. Ґвін голодними очима дивився на ластівку, але Вогнерукий прогнав його. Реза хотіла дзьобати йому пальці, коли він узяв її, але вже не мала сили, а він обережно підняв її з підлоги й погладив по пір’ю.

– Що з крилом? Ти можеш ворушити ним?

Пташка в ній, як і всі дикі істоти, довіряла йому, але її людське серце пам’ятало Свистунові слова:

– Чому ти зрадив Мо?

– Бо він хотів цього. Резо, виплюнь зерна! Бо інакше скоро забудеш, що ти людина.

«Може, я й хочу забути», – подумала Реза, проте слухняно виплюнула зерна йому на долоню. Цього разу не бракувало жодного, але вона все одно дедалі сильніше відчувала в собі пташку. Мала і велика, велика і мала, шкіра і пір’я, шкіра без пір’я… Вона погладила собі руки, знову відчула пальці, без кігтиків, відчула сльози в очах, людські сльози.

– Ти бачила, де сховано книжку з чистими сторінками?

Реза похитала головою. Як зраділо її серце, що знову може любити його.

– Резо, ми маємо знайти її, – прошепотів Вогнерукий. – Твій чоловік зшиє Змієголову нову книжку, щоб він під час цієї роботи міг забути Сойку і Орфеєві слова вже не діяли на нього, але ця книжка ніколи не буде готова. Зрозуміла?

Так, вона розуміла. У світлі вогню вони шукали всюди, мацали під мокрими рушниками, одягом, чобітьми, мечами, кружками, срібними тарелями й замащеними подушками. Коли за дверима почулися кроки, Вогнерукий потяг непритомного слугу, і вони заховалися за шафу, на якій сиділа Реза. Для пташки кімната була велика, мов цілий світ, а тепер вона видавалася надто вузькою, щоб дихати. Вогнерукий прикрив собою Резу, але слуги, зайшовши, почали спорожняти криваву ванну Змієголова. Вони лаялися, прибираючи мокрі рушники, і топили в глузах огиду до гнилої плоті свого пана. Потім винесли ванну і знову лишили їх самих.

Шукати… в кожному закутку, в кожній скрині, в неприбраному ліжку і під ним. Шукати.

Вогненні слова

Кипіло все у ній, як сторінки гортала,

Нудотно сповнені абзацами

Й словами.

«Мерзотники, – знай думала вона, —

Мої улюблені мерзотники,

Ви не робіть щасливою мене.

Не вдовольняйте

І віри не давайте, ніби з цього

Постане добре щось»

Маркус Цузак. Книжкова злодійка

Дорію знайшов Фарид. Коли його витягли на дерево, Меґі спершу думала, що його розтоптав велетень, так само як і Миршавцевих людей, що лежали на вкритій інеєм траві, мов розламані ляльки.

– Ні, це не велетень, – промовила Роксана, кладучи Дорію до решти поранених: Чорного Принца, Дерев’янки, Шовкуна та їжака. – Це людська робота.

За палату для хворих Роксана обрала одне з найнижчих гнізд. На щастя, загинуло лише двоє розбійників. Натомість Миршавець утратив багатьох людей. Ще раз до дерева його, мабуть, не приведе навіть страх перед свояком.

Загинув і Ворон. Він лежав зі зламаним карком у траві й дивився пустими очима в небо. Між деревами чатували вовки, приваблені запахом крові. Але близько не підступали, бо велетень, скрутившись клубочком, мов дитина, спав під деревом із гніздами, і то так міцно, наче Роксанин спів назавжди відправив його в царство сновидь.

Дорія не прокинувся, коли Мінерва перев'язала йому закривавлену голову, і Меґі сіла коло нього, тимчасом як Роксана дбала про інших поранених. Їжак був у тяжкому стані, проте рани решти можна було загоїти. Чорний Принц, на щастя, мав тільки кілька переламаних ребер. Він хотів спуститися до свого ведмедя, але Роксана заборонила йому, а Батист був змушений раз у раз запевняти його, що ведмідь знову полює зайців, коли Роксана витягла стрілу, яка проткнула йому поросле хутром плече. А Дорія не ворушився. Він тільки лежав із залитим кров’ю каштановим волоссям.

– Як ти думаєш, він прокинеться коли-небудь? – запитала Меґі, коли Роксана нахилилася над ним.

– Не знаю, – відповіла Роксана. – Розмовляй із ним. Інколи це повертає їх назад.

Розмовляй із ним. Що вона може розповісти Дорії? «Фарид казав, що там є вози, які їздять без коней, і музика, що лунає з маленьких чорних чарівних скриньок». Він завжди розпитував її про інший світ, і тому Меґі почала тихо розповідати про карети без коней і літальні апарати, про кораблі без вітрил і пристрої, що передають голоси з одного краю землі на інший. Прийшла Елінор, щоб глянути на Меґі, Феноліо посидів трохи коло неї, і навіть Фарид прийшов і потримав дівчину за руку, поки вона тримала руку Дорії, і Меґі вперше знову була така близька з ним, як і тоді, коли вони разом з Вогнеруким ішли за її полоненими батьком-матір’ю. Невже серце може любити двох хлопців?

– Фариде, – сказав якось Феноліо, – дай нам побачити, що каже вогонь про Сойку, і тоді ми вже доведемо цей сюжет до кінця, і то до щасливого кінця.

– Може, велетня треба послати до Сойки? – припустив Шовкун. Роксана вирізала йому стрілу з руки, а його язик обважнів від вина, яким напоїли його, щоб угамувати біль. Миршавець лишив кілька міхів вина, харчі, ковдри, зброю і коней без вершників.

– Хіба ти забув, де Сойка? – запитав Чорний Принц. Меґі була страшенно рада, що він живий. – Жоден велетень не зможе перебрести Чорне озеро. Дарма що раніше вони залюбки задивлялися в його води.

Ні, так просто не може бути.

– Ходімо, Меґі, запитаємо вогонь, – запросив Фарид, але Меґі не наважувалася відпустити руку Дорії.

– Іди. Я побуду коло нього, – сказала Мінерва, а Феноліо прошепотів:

– Не побивайся так! Хлопець, звичайно, прокинеться. Невже ти забула, що я казав тобі? Його сюжет тільки-но починається!

Але бліде обличчя Дорії не давало підстав для віри в одужання.

Гілка, на якій став навколішки Фарид, щоб викликати вогонь, була не менш широка, ніж вулиця перед брамою садка Елінор. Поки Меґі сиділа навпочіпки коло Фарида, Феноліо несхвально подивився на дітей угорі, що сиділи над ним на гіллі й спостерігали заснулого велетня.

– Ану приберіть! – гукнув він їм, показуючи на соснові шишки в маленьких руках. – Перший, хто з вас кине шишки у велетня, полетить услід. Присягаюся вам!

– Коли-небудь хтось із них кине, і що тоді? – запитав Фарид, обережно насипаючи трохи попелу на дерев’яну шкіру дерева. Його лишалося вже не дуже багато, хоч як ретельно він щоразу збирав його. – Що зробить велетень, коли знову прокинеться?

– Кат його зна, – пробурмотів Феноліо й трохи занепокоєно глянув униз. – Не думаю, що бідолашній Роксані довіку доведеться присипляти його співом.

До них підійшов Чорний Принц, поки що його ще підтримував Батист. Обидва мовчки сіли поряд із Меґі. Вогонь цього дня видавався сонним. Хоч як Фарид вабив його й лестив йому, час тягнувся безкінечно довго, аж поки попіл нарешті спалахнув. Велетень замугикав щось крізь сон. Проноза з пійманою пташкою в пащі скочив Фаридові на коліна, і зрештою з’явилася картина: Вогнерукий на подвір’ї серед великих кліток. В одній з них плакала дівчина. Бріана. Між нею і батьком стояла чорна постать.

– Жах! – прошепотів Батист. Меґі злякано подивилася на нього. Ця картина розтанула в сірому димі, і в серці полум’я з’явилася друга. Фарид узяв Меґі за руку, а Батист тихо лайнувся. Мо. Він був прикутий до столу. Коло нього стояв Свистун. І Змієголов. Його розбухле обличчя видавалося ще страшнішим, ніж тоді, коли Меґі бачила його у своїх найтяжчих сновиддях. На столі лежали шкіра і чистий папір.

– Він зшиває йому ще одну книжку з чистими сторінками! – прошепотіла Меґі. – Що це означає? – Вона перелякано глянула на Феноліо.

– Меґі! – Фарид ще раз привернув її увагу до вогню. З полум’я постали літери – вогненні літери, які сформували слова.

– Хай йому біс, що це? – скрикнув Феноліо. – Хто їх написав?

Слова відлетіли вбік і погасли між гіллям, перше ніж хтось устиг прочитати їх. Проте вогонь відповів Феноліо на його запитання. В полум’ї з’явилося бліде кругле обличчя з круглими, мов друга пара очей, скельцями окулярів.

– Орфей! – прошепотів Фарид.

Вогонь погас. Він повернувся в попіл, наче в своє гніздо, але кілька вогненних слів ще висіли в повітрі. «Сойка… страх… зламав… умирає…»

– Що це означає? – запитав Чорний Принц?

– Довго розповідати, Принце! – втомлено відповів Феноліо. – І, боюся, кінець цього сюжету допише не той, хто мусить.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю