Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 38 страниц)

Клюнуло

Якби Джим умів читати, він, напевне, помітив одну дивовижну обставину… Але Джим якраз і не вмів читати.

Міхаель Енде. Джим Кнопф і Дикунка-13

Коротун, навряд чи вдвічі більший за скляного чоловічка, і аж ніяк не такий волохатий, як Туліо, ні, він повинен мати шкіру білу, як алебастр, трохи завелику голову й криві ноги. Що ж, принаймні Миршавець завжди точно знає, чого він хоче, дарма що тепер, відколи Свистун у місті, його замовлення значно порідшали. Орфей якраз міркував, яке волосся має бути в коротуна – руде, як у лисиці, чи біле, як в альбіноса, у двері саме постукав Ос і, почувши «Заходь», просунув голову в кабінет. Ос мав огидні манери за столом і неохоче вмивався, але про те, що треба стукати, не забував.

– Пане, ще один лист для вас!

Гах. Мабуть, було б непогано назвати його так? Пане…

Ос увійшов, нахилив голомозу голову (інколи він перегравав, удаючи покірність) і подав Орфеєві запечатаний папір. Папір? Дивна річ. Звичайно витончене панство присилало свої замовлення на пергаменті, та й печать була незнайома йому. Що ж, як і завжди. Це вже третє замовлення за цей день, справи йдуть добре. Навіть приїзд Свистуна нічого не змінив. Цей світ, здається, просто створено для нього! Хіба він не знав про це від самого початку, ще тоді, коли вперше спітнілими учнівськими руками розгорнув книжку Феноліо? Тут його за майстерні вигадки вже не запроторюють до в’язниці як брехуна і шахрая, тут цінують його талант, і вся Омбра вклоняється, коли він у своєму гарному вбранні походжає по ринку. Казково.

– Від кого лист?

Ос стенув сміховинно широкими плечима:

– Не знаю, пане. Мені його дав Фарид.

– Фарид? – Орфей випростався. – Чому ти одразу не сказав?

Він похапцем видер лист із незграбних пальців.

«Орфею (звичайно, Сойка не писав „любий“ або „вельмишановний“, він ніколи не брехав у звертаннях!), Фарид повідомив мені, чого ти вимагаєш за слова, про які просила моя дружина. Я пристаю на твої умови».

Орфей прочитав ті слова тричі, чотири, п'ять разів, але й справді, там стоїть чорним по білому:

«Я пристаю на твої умови».

Палітурник клюнув! Невже так легко?

Так! Чом би й ні?! Герої дурноголові. Хіба він не казав цього завжди? Сойка потрапив у сильце, а тепер треба тільки зашморгнути його. Потрібне перо, трохи чорнила… і його вуста.

– Вийди! Я хочу бути сам! – звелів він Осові, що нудьгував коло нього й закидав обох скляних чоловічків горіхами. – І забери Яшму!

Орфей знав, що він надто голосно розмовляє сам із собою, коли намагається зосередитись, отже, той скляний чоловічок має вийти з кімнати. Яшма надто часто сідав Фаридові на плече, а про те, що Орфей надумав тепер писати, хлопець нізащо не повинен дізнатися. Хоча той дурний парубійко прагнув повернути Вогнерукого ще дужче, ніж він сам, усе-таки є сумніви, чи захоче він задля цього пожертвувати батьком своєї коханої. Ні. Фарид захоплювався Сойкою майже так само, як і решта.

Айзенґлянц зловтішно подивився на брата, коли Ос м’ясистим пальцем забрав Яшму з письмового столу.

– Пергаменту! – наказав Орфей, тільки-но зачинилися двері за обома, і Айзенґлянц запопадливо заходився розстеляти на столі найкращі аркуші.

Орфей, проте, підступив до вікна і глянув на пагорби, з яких начебто прийшов Сойчин лист. Чарівновустий, Сойка – йому дали величні імена, і Мортимер таки набагато шляхетніший і сміливіший за нього, але хитрощами той взірець чесноти аж ніяк не міг помірятися з ним, від чесноти людина дурнішає.

«Орфею, подякуй його дружині! – думав він, походжаючи по кімнаті з кутка в куток (коли думаєш, немає нічого кращого за ходьбу).  – Якби дружина не боялася так утратити його, ти, мабуть, ніколи не мав би потрібної приманки!»

Ох, це фантастично! Його найбільший тріумф! Єдиноріг, коротуни, барвисті феї – це все непогано, проте ніщо порівняно з тим, що він здійснить тепер! Він поверне з того світу Вогнехідця. Він, Орфей. Хіба це його прибране ім’я пасувало йому коли-небудь краще? Але Орфей буде хитріший за співця, в якого він украв це ім’я. На місце Вогнехідця він пошле когось іншого і подбає, щоб той не повернувся.

– Вогнерукий, чи чуєш ти мене в холодному краї, де ти тепер? – шепотів Орфей, тимчасом як Айзенґлянц ревно мішав чорнило. – Я зловив приманку, яка визволить тебе, – найдивовижнішу у світі приманку, прикрашену найпишнішими блакитними пір’їнами!

Орфей замугикав собі під ніс, як і завжди, коли був задоволений собою, і знову взяв до рук Мортимерів лист. Що там іще пише Сойка?

«Станеться так, як ти просиш (присягаюся копитом диявола, він уже пише в стилі прилюдних оголошень, мов розбійники давніх часів): я спробую прикликати білих жінок, а ти натомість напишеш слова, які знову повернуть мою дружину й доньку в дім Елінор. Щодо мене, я приєднаюся до них згодом».

Ти ба… Що це?

Орфей приголомшено опустився на ліжко. Мортимер хоче лишитися? Чому? Бо після Свистунової погрози його шляхетне героїчне серце не дозволяє йому потай утекти звідси? Чи, може, просто дуже подобається грати розбійника?

– Що ж, як і завжди, шляхетний Сойко, – тихо проказав Орфей (ох, як він любив звук свого голосу!), – геть усе буде зіграно інакше, ніж ти уявляєш собі. Бо Орфей має на тебе власні плани!

Шляхетний бовдур! Чи дочитав він до кінця бодай якийсь роман про розбійників? Немає ніякого щасливого кінця для Робіна Ґуда, ніякого – для Анджело Дуки, для гицелів і як їх там іще називають. Чого ж має бути такий кінець для Сойки? Ні. Він мусить зіграти ще одну роль: приманки на гачку, і то ласої, – і буде приречений на смерть.

«І я напишу йому останню пісню! – думав Орфей, сягнистим кроком походжаючи по кімнаті й немов уже відчуваючи пальцями ніг потрібні слова. – Люди, слухайте найдивовижнішу розповідь про Сойку, що забрав від смерті Вогнехідця і сам, на жаль, загинув. Аж серце крається. Пропав, як Робін Ґуд, що загинув через зрадливу черницю, і як Дука, що сконав на шибениці поряд із мертвим товаришем і з катом на плечах, що гнав його до смерті. Навіть Феноліо не зміг би написати її по-іншому».

Ох, це ще не кінець цього листа? Що він пише далі, цей найшляхетніший розбійник? «Вивісь у вікні синю тканину, якщо ти вже напишеш ті слова (як романтично! Справжнісінький розбійницький еталон. Здається, він дедалі більше перетворюється на ту постать, яку викроїв йому Феноліо!), тоді наступної ночі я зустрінуся з тобою на цвинтарі шпільманів. Фарид знає, де той цвинтар. Приходь сам, щонайбільше візьми одного слугу. Я знаю, в яких тісних стосунках ти перебуваєш із новим намісником, тож ти побачиш мене тільки тоді, коли я буду певен, що з тобою немає нікого з його людей. Мортимер» (Ти ба, він і досі підписується своїм давнім ім’ям. Кого він хоче цим одурити?)

«Приходь сам! О, так! Я прийду сам, – думав Орфей. – Адже ти не побачиш слів, які я вже вишлю наперед!»

Орфей згорнув листа й кинув його під письмовий стіл.

– Айзенґлянце, готове все? Десяток загострених пер, чорнило, вимішане протягом шістдесяти п’яти вдихів і видихів, аркуш щонайкращого пергаменту?

– Десяток. Шістдесят п’ять. Щонайкращий, – підтвердив скляний чоловічок.

– Що там зі списком? – запитав Орфей, розглядаючи свої обгризені нігті. Він знову щоранку робив для них ванночки з трояндової води, але від них вони ставали ще смачніші. – Твій безвартісний брат лишив на словах на літеру Б свої сліди.

Список. Упорядкований за абеткою покажчик усіх слів, що їх ужив Феноліо в «Чорнильному серці». Нещодавно він наказав укласти цей список Яшмі (його брат мав огидний почерк). Але, на жаль, скляний чоловічок устиг дійти тільки до літери Д. Отож Орфей і далі був змушений гортати книжку Феноліо, коли прагнув упевнитися, що слова, які він ужив, є в тексті «Чорнильного серця». Метод дуже обтяжливий, але без нього годі обійтися, і досі він давав найкращі результати.

– Я приніс усе! – запопадливо вклонився Айзенґлянц.

Гаразд! Слова вже надходили. Орфей відчував немов свербіж під шкірою голови. Тільки-но взявши перо до рук, він квапився якнайшвидше опустити його в каламар. Вогнерукий. Йому завжди набігали сльози на очі, коли він згадував, як бачив його мертвого в копальні. То була, безперечно, одна з найтяжчих митей його життя.

Згадував і про дану Роксані обіцянку, що поставить мертвого на ноги (хоча вона не повірила жодному його слову): «Я знайду слова, такі вишукані й дурманні, мов пахощі лілеї, і ці слова одурять Смерть та розчепірять її холодні пальці, якими вона схопила його гаряче серце». Після прибуття в цей світ Орфей шукав їх, дарма що Фарид і Феноліо вважали, ніби він може приписувати тільки єдинорога і строкатих фей. Та вже після перших марних спроб він з гіркотою був змушений признатися, що тут милозвучності не досить, лілейні слова не повернуть Вогнерукого, бо Смерть вимагає певнішої винагороди: з плоті та крові.

Аж не віриться, що він раніше не пішов на контакт із Мортимером, чоловіком, який завдяки книжці з чистими сторінками зробив Смерть посміховиськом для живих!

Отже, геть його! Цей світ потребує тільки одного Чарівновустого, і це він сам. Якщо Мортимер стане здобиччю смерті, а мозок Феноліо зруйнує алкоголь, тоді тільки він далі розповідатиме сюжет, далі й далі – з виразно обмеженою роллю для Вогнерукого і досить-таки почесною для себе.

– Авжеж, приклич мені білих жінок, Мортимере! – шепотів Орфей, слово за словом заповнюючи пергамент виразним, круглим почерком. – Ти не дізнаєшся, що я прошепочу їм у бліді, аж прозорі вуха. Слухай, кого я приведу їм! Сойку. Понесіть його вашій холодній господині з низьким уклоном від Орфея й поверніть мені за це вогнедува. Ох, Орфею, Орфею, багато про тебе балакатимуть, але ніхто не скаже, що ти дурний.

Тихенько засміявшись, він умочив перо й писав далі, як раптом двері позаду нього розчахнулися. Увійшов Фарид. Хай йому грець, де Ос?

– Чого ти хочеш? – запитав він юнака. – Скільки разів тобі казати, що слід постукати, перше ніж зайти? Наступного разу я жбурну каламар у твою тупу голову! Принеси вина! Найкращого, яке в нас є.

Як дивився на нього хлопець, зачиняючи двері за собою! «Він ненавидить мене», – подумав Орфей, і ця думка сподобалася йому. З досвіду він знав, що ненавидять тільки могутніх, тож він стає могутнім у цьому світі.

Могутнім.

Цвинтар шпільманів

На одному пагорбі він сів і заспівав. То була чарівна пісня, і лунала з такою силою, що могла й мертвих пробудити до життя.

Він заспівав тихо і обережно, потім дедалі гучніше та вимогливіше, і так, аж поки торфовище репнуло і в холодній землі показалася розщелина.

Тор Аґе Бринґсверд. Дикі боги

Цвинтар шпільманів містився трохи вище одного покинутого села. Назва села ще й досі збереглася – Карандрела, дарма що в ньому давно ніхто не жив. Ніхто не знав, куди й чому зникли його мешканці, дехто говорив про якусь пошесть, дехто про голод, а дехто розповідав про дві родини, які ворогували між собою і зрештою прогнали й винищили одна одну. Що тут правда, а що вигадка, годі було довідатись у книжці Феноліо, так само як і про цвинтар, на якому зниклі жителі ховали своїх небіжчиків поміж мандрівних комедіантів і шпільманів, бо всі вони споконвіку спочивали там упереміш.

Вузька кам’яниста стежка звивалася між покинутих хат і піднімалася схилом поміж кущами дроку і закінчувалася на виступі, з якого понад верхівками дерев хащі відкривалися краєвиди далеко на південь, де за пагорбами було море. Небіжчики Карандрели, казали в Омбрі, мають перед очима щонайгарніші картини.

Навколо цвинтаря тягнувся зруйнований мур. Нагробки були з того самого каменю, з якого споруджували будинки. Каміння для живих, каміння для мертвих. На деяких нагробках було вирізьблено імена, і то такою незграбною рукою, неначе автори написів опанували письмо тільки на те, щоб вирвати звук дорогого ім’я в тиші, яку утверджує смерть.

Меґі здавалося, ніби нагробні камені шепочуть написані імена: Фарина, Роза, Лючіо, Ренцо… А нагробки без імен видавалися закритими печальними вустами, що втратили дар мови. Але мертвим, мабуть, байдужісінько, яким ім’ям їх називали колись.

Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Здоровань поглядав на його охоронця, наче хотів визначити, в кого з них ширші груди.

Не треба, Мо! Будь ласка!

Меґі поглянула на матір – і мерщій відвернулася, коли Реза відповіла на її погляд. Донька розгнівалася на матір. Тільки через сльози матері та її поїздку до Орфея Мо стоїть тут.

З ними приїхав не лише Здоровань, а й Чорний Принц – і Дорія, хоча брат забороняв йому. Дорія, як і Меґі, стояв між могилами і озирався, розглядаючи речі, що лежали перед нагробками: зів’ялі квіти, якась дерев’яна іграшка, черевик, сопілка. На одній могилі лежали свіжі квіти. Дорія підняв їх. Квіти були білі, як і жінки, яких усі чекали. Помітивши, що Меґі дивиться на нього, він підійшов до неї. Дорія анітрохи не скидався на свого брата. Здоровань мав коротке темно-каштанове волосся, а в Дорії воно, кучерявлячись, спадало аж на плечі, й Меґі інколи видавалося, ніби Дорія вийшов із давньої книжки казок, яку Мо подарував їй, коли вона тільки-но навчилася читати. Малюнки в ній пожовкли, проте Меґі годинами розглядала їх, твердо переконана, що їх намалювали крихітними ручками феї, про яких розповідали деякі казки.

– Ти можеш прочитати літери на камені? – запитав Дорія, ставши коло Меґі й далі тримаючи в руках білі квіти. Два пальці на його лівій руці не згиналися, їх зламав йому п’яний батько, коли хлопець намагався захистити від нього свою сестру. Принаймні так розповідав Здоровань.

– Звичайно, – відповіла Меґі, ще раз поглянувши на Мо.

Феноліо переказав через Батиста засторогу: «Мортимере, Орфеєві не можна довіряти!» Але даремно.

Не треба, Мо! Будь ласка!

– Я шукаю одне ім’я, – збентежено мовив Дорія. – Але я не… не вмію читати. Це ім’я моєї сестри.

– Як її звали?

Якщо Здоровань не помилявся, Дорії виповнилося рівно п’ятнадцять років саме того дня, коли Миршавець хотів його повісити. На думку Меґі, він видавався старшим. «Авжеж, – відказав Здоровань, – цілком можливо, що старший, бо мати не дуже вправна в лічбі! Про мій день народження вона взагалі не пам’ятає!»

– Її звали Суза, – відповів Дорія, придивляючись до нагробків, неначе саме ім’я могло прикликати давно померлу сестру. – Брат казав, що її поховано десь тут. Він тільки не може пригадати де.

Вони знайшли нагробок. Він поріс плющем, але ім’я видніло ще досить виразно. Дорія нахилився й розгорнув листя.

– Сестра мала такі самі біляві коси, як і ти, – сказав він Меґі. – Ладзаро сказав, що мати вигнала її, коли та захотіла жити у шпільманів. Цього він ніколи їй не простив.

– Ладзаро?

– Мій брат. Здоровань, як ви називаєте його. – Дорія водив пальцем по літерах, що їх, здавалося, хтось вишкрябав на камені ножем. У літері «С» виріс мох.

Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Орфей простяг йому аркуш: слова, що їх замовила Реза. Чи справді Мо прочитає їх ще цієї ночі, раптом і справді з’являться білі жінки? Чи повернуться вони до Елінор ще до того, як розвидніє? Меґі не знала, що саме навівають їй ці думки: смуток чи радість. Їй навіть не хотілося думати про це. Вона прагнула тільки одного: щоб Мо знову сів верхи й поїхав звідси, щоб не було тих материних сліз, які спонукали його приїхати сюди.

Фарид стояв трохи збоку з Пронозою на плечі. Коли Меґі дивилася на нього, її серце було не менш холодне, ніж при погляді на Резу. Фарид переказав Орфеєву вимогу, знаючи, в якій небезпеці може опинитися її батько, не кажучи вже про те, що внаслідок цієї угоди вона з Фаридом могла б уже ніколи не побачитись. Але Фаридові байдуже. Його цікавив тільки один чоловік, і ним був Вогнерукий.

– Кажуть, ви прийшли сюди здалеку, ти і Сойка, – мовив Дорія, діставши з-за пояса ніж і вишкрябавши мох з імені своєї сестри. – А там усе по-іншому?

Що Меґі могла відповісти на таке запитання?

– Так, – пробурмотіла вона нарешті. – Геть по-іншому.

– Справді? Фарид казав, що там є вози, які їздять без коней, і музика, що лунає з маленьких чорних скриньок.

Меґі була змушена усміхнутися.

– Так, це правда, – тихо підтвердила вона.

Дорія поклав білі квіти на могилу сестри й підвівся:

– А правда, що в тому краї є навіть літальні апарати? – На його обличчі проступала величезна цікавість. – Я раз був спробував приробити собі крила. Я навіть трохи пролетів, але не дуже далеко.

– Авжеж… Є й літальні апарати, – відповіла Меґі відчуженим голосом. – Реза може показати їх тобі.

Мо склав аркуш, отриманий від Орфея. Реза підійшла до Мо й заговорила до нього. Навіщо? Йому не слід її слухати. «Меґі, іншого виходу немає, – тільки й сказав він, коли вона благала не погоджуватися на Орфеєву пропозицію. – Мати має слушність. Пора повертатися. Тут стає дедалі небезпечніше». Що вона відповіла б на ті слова? Останніми днями розбійники тричі були змушені переносити табір через Свистунові патрулі, а в Омбрійському замку, здається, щогодини об’являлася жінка, яка стверджувала, буцім бачила Сойку, сподіваючись таким чином урятувати своїх дітей.

Ох, Мо!..

– З ним нічого не станеться, – заспокоював її Дорія. – Ось побачиш, навіть білі жінки люблять його голос.

Нісенітниці. Не що інше, як вигадані нісенітниці!

Коли Меґі підійшла до Мо, її чоботи лишили сліди на інеї, немов цвинтарем пройшов якийсь дух. Обличчя Мо вкрай споважніло. Може, він боїться? Ну, Меґі, що ти думаєш? «Меґі, вони складаються тільки з туги».

Коли Меґі проминала Фарида, той збентежено відвернув очі.

– Благаю тебе! Ти не мусиш! – вмовляла Реза голосом, що видавався надто гучним серед мертвих, і Мо легенько приклав їй пальця до вуст.

– Я хочу, – відповів він, – а тобі не треба боятися. Я знаю білих жінок краще, ніж ти думаєш. – Він засунув їй у пояс згорнений аркуш паперу. – Ось. Бережи його. Раптом з якихось причин я не зможу читати, прочитає Меґі.

«Раптом з якихось причин я не зможу читати…» – раптом вони вб’ють мене, як і Вогнерукого, своїми холодними білими руками. Меґі розтулила вуста – і знову стулила їх, коли Мо поглянув на неї. Вона знала цей погляд. «Ніяких обговорень. Забудь про це, Меґі».

– Гаразд. Отже, свою частину угоди я виконав. Я… гм, думаю, нам не треба чекати довше! – Орфей вочевидь нетерпеливився. Він переступав ногами і усміхався липким сміхом. – Кажуть, вони можуть, поки сяє місяць, і до того, як він сховається за хмари…

Мо тільки кивнув головою й подав знак Здорованеві, що лагідно повів за собою Резу й Меґі, геть від могил, під скельний дуб, що ріс на краю цвинтаря. Дорія, помітивши, як моргнув йому брат, пішов разом з ними.

Навіть Орфей відступив на кілька кроків, наче тепер було небезпечно стояти поряд з Мо.

Мо перезирнувся з Чорним Принцом. Що він розповів йому? Що хоче прикликати білих жінок тільки задля Вогнерукого? Чи, може, Принц знає про слова, які Сойка хотів купити цим учинком? Ні, безперечно, ні.

Мо і Принц пліч-о-пліч пішли між могил. Ведмідь ступав їм услід. А Орфей зі своїм охоронцем заквапився до дуба, під яким стояли Меґі й Реза. Тільки Фарид лишився там, де був, мов прикипівши до землі, зі страхом на обличчі перед тими, кого хотів прикликати Мо, і тугою за тим, кого вони забрали з собою.

Над цвинтарем війнув легенький вітерець, зимний, як і подих тих, кого вони чекали, і Реза несамохіть ступила крок уперед, але Здоровань потяг її назад.

– Ні, – тихо мовив він, і Реза стала в затінку гілля й дивилась, як і Меґі, на обох чоловіків, що стояли серед могил.

– Покажіться, доньки Смерті! – Голос Мо видавався таким байдужим, наче тих, кого він прикликав, він кликав уже безліч разів. – Ви, певне, пригадуєте мене? Я нагадую вам про Каприкорнову фортецю, про нору, в яку ви пішли за мною, і про те, як кволо билося моє серце у ваших білих пальцях. Сойка хоче запитати вас про одного товариша. Де ви?

Реза схопилася за серце. Мабуть, воно калатало не менш несамовито, ніж серце Меґі.

Перша біла жінка з’явилася поряд із нагробком, перед яким стояв Мо. Їй було досить простягти руку, щоб доторкнутися до нього, і вона торкнулася його так легенько, наче привітала приятеля.

Ведмідь застогнав і опустив голову. Потім позадкував, крок за кроком, і вчинив так, як не чинив ніколи раніше: покинув свого господаря. Але Чорний Принц стояв і далі, поряд із Мо, хоча на його темному обличчі проступав страх, якого Меґі ніколи не бачила раніше.

Натомість обличчя Мо не виразило нічого, коли бліді пальці погладили йому руку. Друга біла жінка з'явилася праворуч від нього. Вона вхопила його за груди, там, де билося серце. Реза зойкнула і знову ступила крок уперед, але Здоровань смикнув її назад.

– Вони нічого йому не заподіють. Поглянь! – прошепотів він їй.

З’явилася ще одна біла жінка, потім четверта, п’ята. Вони обступили Мо й Чорного Принца, аж поки Меґі бачила їх обох лише як тіні поміж туманних постатей. Які ж вони були гарні – і такі моторошні, – і якусь мить Меґі хотілося, щоб їх міг бачити Феноліо. Вона знала, як він запишався б цієї миті, гордий, що створив безкрилих янголів.

Білих жінок з’являлося дедалі більше. Вони, здавалось, народжуються з віддиху, що білими хмаринками прилипав до вуст Мо й Чорного Принца. Чому їх з’являється так багато? Меґі відчувала зачудування й бачила його і на Резиному обличчі, і навіть на Фаридовому обличчі, що так боявся духів. А потім почулося шепотіння не менш безтілесне, ніж самі бліді жінки. Шепіт ставав дедалі гучнішим, і зачудування переросло в страх. Обриси Мо розпливлися, наче він розчинився в білому. Дорія занепокоєно поглянув на брата. Реза гукнула Мо. Здоровань знову спробував стримати її, але вона вирвалась і побігла.

Меґі метнулася за нею, занурилась у туман розітнутих тіл. До неї поверталися обличчя, білі, мов каміння, за яке вона зашпортувалася. Де батько?

Меґі спробувала розпихати білі постаті, але її руки хапалися за ніщо, раз по раз, аж поки вона раптом наткнулася на Чорного Принца. Він стояв із посірілим обличчям, з мечем у тремтячій руці, й озирався, немов забув, хто він. Але білі жінки вже не шепотілися. Вони розчинилися, мов дим від подуву вітру. Коли вони зникли, ніч видавалася ще темнішою. Яка чорна. І моторошно холодна.

Реза знову і знову гукала Мо, а Принц розпачливо озирався з непотрібним мечем у руці.

А Мо зник.