Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 38 страниц)

Мати і син

Наді мною поширився запах вогкої землі й нової порості – водявий, слизький, із кислуватим, мов у деревної кори, смаком.

Тхнуло молодістю і болем розбитого серця.

Марґарет Етвуд. Сліпий убивця

Змієголов, звичайно, звелів замкнути Віоланту в колишній кімнаті її матері. Він достеменно знав, що саме там вона ще гучніше чутиме всю брехню, яку розповідала їй мати. Такого не може бути. Її мати ніколи не брехала. Мати і батько – вони завжди означали для неї добро і зло, правду і брехню, любов і ненависть. Усе було так просто! Але навіть цю виразну межу батько забрав у неї! Віоланта шукала у себе в душі гордості та сили, що завжди давали їй змогу триматися прямо, але знаходила тільки бридку дівчинку, що сиділа в поросі своїх надій, із розбитим образом матері в серці.

Віоланта зіперлася чолом на взяті на засув двері й намагалася почути Сойчині крики, але чула тільки голоси вартових під дверима. Чому він не погодився? Бо вірив, що вона все-таки ще може захистити його? Хлопчик-мізинчик навчить його чогось кращого. Вона мала б подумати про шпільмана, якого батько звелів четвертувати, бо він співав для її матері, про слугу, що брав у неї книжки, і за те його заморили голодом у клітці під її вікном. Йому давали їсти пергамент. Як вона могла пообіцяти захист Сойці, якщо досі приносила смерть кожному, хто був на її боці?

– Хлопчик-мізинчик повирізає йому ремені зі шкіри! – Голос Якопо навряд чи доходи в до неї. – Кажуть, він такий вправний, що людина не гине? Він натренувався на трупах!

– Помовч! – Їй кортіло вдарити малого по блідому обличчю. Щодня він дедалі більше скидався на Козимо. А проте страшенно хотів бути схожим на свого діда.

– Ти звідси нічого не почуєш. Його поведуть униз, у підвал, у глибокі льохи. Я був там. Там збереглося геть усе, геть іржаве, але ще придатне до вжитку: кайдани, ніж, гвинти, залізні шпичаки…

Віоланта глянула на сина, і він замовк. Підійшла до вікна, але клітка, де вчора замикали Сойку, була порожня. Тільки Вогнерукий мертвий лежав перед нею. Дивно, що його не чіпали ворони. Вони немов боялися його.

Якопо взяв тарілку, яку принесла служниця, і, надувшись, колупався в ній. Скільки йому років? Вона забула. Принаймні він уже не носить бляшаного носа, відколи Свистун висміяв його за це.

– Він подобається тобі.

– Хто?

– Сойка.

– Він кращий за них усіх.

Віоланта знову притулилася вухом до дверей. Чому він не погодився? Можливо, тоді вона ще могла б урятувати його.

– А коли Сойка зробить ще одну книжку, дід уже не смердітиме так огидно? Я вже думав про це. Думаю, коли-небудь він просто впаде і помре. Він уже й тепер скидається на труп. – Як байдуже звучав його голос. А ще кілька місяців тому Якопо обожнював її батька. Невже всі діти такі? Звідки їй знати? Вона має тільки одну дитину. Діти… Віоланта й досі бачила перед очима, як діти вибігають із башти Омбрійського замку в простерті руки матерів. Чи діти варті того, що Сойка гине за них?

– Я більше не хочу дивитися на діда! – Якопо, здригнувшись, затулив очі руками. – Коли він помре, я буду королем, правда? – Холод у його дзвінкому голосі вразив Віоланту – і водночас налякав її.

– Ні, не будеш. Не будеш, бо ж твій батько нападав на нього. Королем стане його син. Королем Сутінкового замку та Омбри.

– Але ж він іще немовля.

– Ну то й що? Замість нього урядує його мати. І Миршавець. – «Крім того, твій дід ще безсмертний, – подумки додала Віоланта, – і тут, здається, ніхто нічого не змінить. Протягом усієї вічності – ні».

Якопо відсунув тарілку й пішов до Бріани. Вона плела шпицями коло картини вершника, підозріло схожого на Козимо, дарма що Бріана пояснила, що це герой давньої казки. Як добре знову мати Бріану коло себе, дарма що вона, відколи жах убив її батька, стала ще мовчазніша, ніж звичайно. Мабуть, усе-таки любила його. Більшість доньок люблять своїх батьків.

– Бріано! – Якопо схопив її за дивовижно гарні коси. – Почитай мені. Ну! Мені нудно!

– Ти й сам умієш читати, і то дуже добре. – Бріана відірвала його пальці від своїх кіс і стояла далі.

– Я приведу сюди жах! – Голос Якопо став пронизливий, як і завжди, коли щось суперечило його бажанням. – Щоб він пожер тебе так само, як і твого батька. Ой, ні, він навіть не зжер його. Він валяється мертвий на подвір'ї, і його клюють ворони!

Бріана навіть не підняла голови, але Віоланта бачила, що її руки тремтять так, що вона аж поколола пальці шпицями.

– Якопо!

Син обернувся до неї, і на мить Віоланті здалося, ніби його очі благають її сказати щось більше. «Поторсай мене! Вдар мене! Покарай мене! – казали вони. – Або візьми мене на руки. Мені страшно. Я ненавиджу цей замок. Я хочу виїхати звідси».

Віоланта не хотіла ніякої дитини. Вона не дуже тямила, як її треба доглядати. Але батько Козимо просив про онука. Що вона мала робити з дитиною? Їй вистачало й того клопоту, що доводилося стримувати власне зболене серце. Якби ж народилася бодай дівчинка. Сойка має доньку. Всі кажуть, що вона його дуже любить. Задля доньки він, мабуть, таки погодився б оправити батькові другу книжку. В разі, якщо Миршавець зловив його доньку. А що потім? Про його дружину вона воліла не думати. Можливо, вона вже загинула. Миршавець дуже жорстокий із тими, кого ловить.

– Почитай! Почитай мені! – знову став перед Бріаною Якопо. Потім брутально видер плетиво з її рук, і вона знову поколола собі пальці.

– Він схожий на мого батька.

– Мовчи! – Бріана швидко глянула на Віоланту.

– Не буду! Чому ти не запитаєш Сойку, чи повернув він його з того світу? Як-от повернув твого батька?

Раніше Бріана вдарила б його, але смерть Козимо зламала щось у ній. Вона стала м’яка, мов молюск у мушлі, м’яка і сповнена болю. І все-таки її товариство було кращим за будь-яке інше, і Віоланта засинала набагато швидше, коли Бріана ввечері співала їй.

За дверима хтось відсунув засув.

«Що це означає? Чи вони прийшли сказати мені, що Свистун уже вбив Сойку? Що Хлопчик-мізинчик уже розтрощив його, як безліч жертв перед ним? І що тоді, Віоланто? – думала вона. – Що я робитиму тоді? Моє серце й так уже розбите».

Та увійшов Чотириокий. Орфей, або Круглолиций, як зневажливо називав його Свистун. Віоланта й досі не могла збагнути, як він так швидко втерся з допомогою лестощів у довіру до її батька. Мабуть, через свій голос. Він майже не менш гарний, ніж Сойчин, але щось у голосі Орфея спонукало її здригатися.

– Ваша високосте! – Відвідувач уклонився так низько, що той рух межував із глумом.

– Отже, Сойка таки дав моєму батькові належну відповідь?

– Ні, на жаль, ні. Але він ще живий, якщо вам раптом цікаво знати про це. – Його очі невинно поблискували за круглими скельцями, скельцями, які вона перейняла в нього, проте її окуляри, на відміну від його, не завжди обманювали її. Інколи їй хотілося бачити світ крізь вуаль.

– Де він?

– Ах, ви бачили порожню клітку. Що ж, я запропонував Змієголову інше приміщення для Сойки. Би знаєте, напевне, про льохи, до яких ваш дід запроторював в’язнів? Я певен, що наш шляхетний розбійник там швидко позбудеться думки про опір бажанням вашого батька. Отак ми підійшли до причини моїх відвідин.

Його сміх був солодкавий, мов сироп. Чого він хоче від неї?

– Ваша високосте! – Його голос гладив Віоланту по шкірі, мов заяча лапка, якими Бальбулюс вигладжував пергамент. – Я, як і ви, дуже люблю книжки. На жаль, я дізнався, що бібліотека цього замку в жахливому стані, але до моїх вух дійшло, що ви маєте з собою кілька книжок. Чи можна було б позичити у вас одну або дві книжки? Я, звичайно, виявляв би вам за це свою вдячність усіма можливими способами.

– А що з моєю книжкою? – Якопо став перед Віолантою, схрестив руки, як полюбляв робити його дід до того, як його набряклі руки були змушені зректися навіть цього жесту, що вже спричиняв біль. – Ти й досі не повернув її мені. Ти винен мені, – він порахував на коротких пальцях, – дванадцять срібних монет.

Погляд, яким Орфей зміряв Якопо, не був ані теплим, ані солодким. Та його голос і далі був солоденький:

– Авжеж! Добре, що ви, принце, нагадали мені про це. Зайдіть до моєї кімнати, і я віддам вам і монетки, і книжку. Але дозвольте мені поговорити з вашою матір’ю, га? – Він засміявся, немов вибачаючись, і обернувся до Віоланти. – Тож як воно? – запитав він довірливо стишеним голосом. – Чи позичите ви їх мені, ваша високосте? Я чув справжні дива про ваші книжки, і, повірте, найретельніше дбатиму про них.

– Вона має з собою тільки дві. – Якопо показав на скриню біля ліжка. – І вони обидві про С…

Віоланта затисла йому рот рукою, але Орфей уже ступив один крок до скрині.

– Мені дуже жаль, – проказала вона й заступила йому шлях, – я надто люблю ці книжки, щоб давати їх кому-небудь. І ви, напевне, вже чули, що мій батько подбав, щоб Бальбулюс уже не створив мені жодної нової книжки.

Орфей, здається, навряд чи й слухав її. Він дивився на скриню, мов приворожений.

– А можу я принаймні глянути на них одним оком?

– Не давайте йому!

Орфей вочевидь не помітив Бріани. Його обличчя застигло, коли він почув позаду її голос, а пухляві пальці стислися в кулак.

Бріана випросталася і спокійно відповіла на його неприязний погляд.

– Він робить дивні речі з книжками, – повідомила вона. – З книжками і словами в них. І ненавидить Сойку. Мій батько розповідав, що він хотів продати його Смерті.

– Божевільна! – пробурмотів Орфей і вочевидь нервово поправив окуляри. – Вона була моєю служницею, як ви, напевне, знаєте, і я піймав її на крадіжці. Можливо, тому вона каже такі речі про мене.

Бріана зашарілася, наче він ошпарив її окропом, але Віоланта, мов захищаючи, підступила до неї:

– Бріана ніколи б не украла. А тепер ідіть. Я не можу дати вам книжки.

– Ох, вона б ніколи не вкрала? – Орфей вочевидь доклав зусиль, щоб надати своєму голосові колишнього оксамитового звучання. – Ну, як я знаю, вона й у вас украла вашого чоловіка, еге ж?

– Ось! – Перше ніж Віоланта встигла ворухнутись, Якопо стояв перед Орфеєм з її книжками в руках. – Яку ти хочеш? Оцю грубшу вона найбільше любить читати. Але тепер ти мусиш заплатити мені більше, ніж за мою книжку!

Віоланта спробували видерти книжки йому з рук, але Якопо був напрочуд дужий, а Орфей квапливо відчинив двері.

– Мерщій! Візьми ці книжки під охорону! – наказав він солдатові, що вартував під дверима.

Солдат легесенько забрав у Якопо книжки. Орфей розгорнув їх, прочитав кілька рядків спершу в одній, потім у другій, і тріумфально посміхнувся, глянувши на Віоланту.

– Так. Це саме той матеріал для читання, якого я потребую, – проказав він. – Ви отримаєте книжки назад, тільки-но вони виконають своє завдання. Але ці, – прошепотів він Якопо, грубо ткнувши його в щоку, – я отримую безкоштовно, ви, жадібний нащадок мертвого князя. А про оплату за твою книжку нам краще забути, чи, може, ви хочете познайомитися з моїм жахом? Ви, певне, вже чули про нього?

Якопо тільки дивився на нього з сумішшю страху і ненависті на дрібному личку.

А Орфей, уклонившись, пропхався у двері.

– Не знаю, як і дякувати вам, ваша високосте, – кинув він на прощання. – Ви не повірите, яким щасливим роблять мене ці книжки. Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь.

Якопо гарячково кусав собі губи, коли вартові знову взяли двері на засув, кусав, як і завжди, коли щось виходило всупереч його волі. Віоланта так сильно ляснула його по обличчю, що він відлетів до її ліжка і впав. Малий безгучно заплакав, дивлячись на неї, мов побитий собака.

Бріана допомогла йому звестися на ноги і сукнею витерла йому сльози.

– Що Чотириокий наміряється робити з книжками? – запитала, тремтячи, Віоланта. Адже нею аж тіпало. Вона нажила собі нового ворога.

– Не знаю, – відповіла Бріана. – Я тільки знаю, що мій батько вкрав у нього одну книжку, бо він робив завдяки їй багато зла.

Багато зла.

«Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь».

Скинутий одяг

Архімед з'їв горобців, чемненько обтер дзьоба об гілля і спрямував очі на вартового. Ті великі круглі очі сяяли, як висловився один відомий письменник, цвітом світла, цяткою блиску, подібною до пурпурового відтінку виноградного грона.

– А тепер ти вже навчився літати, – повідомив він, – і Мерлін каже, що нині ти маєш спробувати полетіти з дикими гусьми.

Т. Г. Вайт. Король у Камелоті, 1-ша книга

Лeтіти було легко, дуже легко. Вміння з’явилося разом з тілом, з кожним пером і з кожною тоненькою кісточкою. Так, зерна перетворили Резу на пташку – з тяжкими корчами, які до смерті налякали Здорованя, але вона перетворилася не на сороку, як Мортола. «Ластівка!» – прошепотів Ладзаро, коли вона сіла йому на руку, їй запаморочилася голова від усього, що раптом стало набагато більшим.

– Ластівки – охайні пташки, дуже охайні. Це пасує тобі. – Він лагідно погладив її вказівним пальцем по крилах, і їй було дуже дивно, що своїм дзьобом вона вже не могла всміхнутися йому. Проте говорити могла, і то своїм людським голосом, а це ще більше злякало бідолашного Туліо.

Пір'я гріло добре, а вартові на березі озера ні разу не глянули вгору, коли вона пролетіла над їхніми головами. Вони вочевидь ще не знайшли людей, яких убив Ладзаро. Герби на їхньому сірому вбранні нагадали Резі про в'язницю у Сутінковому замку.

«Забудь її, – думала вона, підставляючи крила вітрові. – Це вже в минулому. А от те, що попереду, ти, мабуть, ще можеш змінити. Хіба життя, зрештою, – не мережа з ниток долі, з якої годі виплутатися? Резо, не думай, – лети!»

Де він? Де Мо?

«Свистун замкнув його в клітці». Туліо не міг описати їй, де стоїть та клітка. На подвір'ї, бурмотів він, на подвір’ї з намальованими птахами. Реза чула про розмальовані мури замку. Проте зовні вони були майже чорні, складені з темного каменю, що був на березі навколо всього озера. Реза раділа, що їй не треба йти через міст. Там аж кишіло солдатами. Дощило, і краплини під нею малювали безкінечні кола на воді. Проте тіло важило небагато, і Резу опанувало дивовижне відчуття польоту. Під собою вона бачила своє дзеркальне відображення. Мов стріла, летіла вона над хвилями, і зрештою до неї наблизилися башти, грубезні мури, сірі шиферні покрівлі з гірського сланцю, а між ними – подвір’я, темні, мов роззявлені діри в кам’яному візерунку. Голі дерева, псарня, криниця, замерзлий сад і всюди солдати. Клітки…

Реза шукала їх недовго. Але спершу побачила Вогнерукого, кинутого на сірі плити, мов жмуток старого одягу. О Господи! Вона ніколи не хотіла його бачити таким. Коло нього стояла дитина. Вона дивилася на непорушне тіло, немов чекала, що воно знову заворушиться, як уже трапилося раз, якщо не брешуть пісні шпільманів. «Вони не брешуть! – хотіла вона крикнути вниз. – Я відчувала його теплі руки. Я бачила, як він знову сміявся й цілував свою дружину». Та коли Вогнерукий лежав отам, здавалося, ніби він не ворушився, відколи загинув у копальні. Клітки Реза побачила тільки тоді, коли опустилася нижче й залетіла під покрівлю. Всі клітки були порожні. Мо не було. Порожні клітки й порожнє тіло… Їй хотілося впасти, мов камінь, розбитися об плити й лежати так само нерухомо, як Вогнерукий.

Дитина обернулася. То був хлопчик, якого вона бачила востаннє на зубчастому мурі Омбрійського замку. Віолантин син. Навіть Меґі, що загалом кожну дитину з ніжністю брала на коліна, говорила про нього тільки з огидою. Якопо. Якусь мить він так дивився на Резу, наче бачив жінку під пір’ям, потім знову нахилився над мертвим, торкнувся закляклого в обличчя і випростався, коли хтось погукав його.

Той напружений голос годі було не впізнати. Свистун.

Реза пурхнула й сіла на верхівку покрівлі.

– Ходи, дід хоче бачити тебе! – Свистун схопив малого за шию і грубо пхнув на наступну сходинку.

– Навіщо? – Голос Якопо звучав, наче сміховинне відлуння голосу його діда, а водночас це був і голос хлопчика, що загубився серед дорослих, не маючи ні батька, ні матері, якщо вірити Роксаниним розповідям про Віолантину черствість.

– Ніби ти не знаєш! Він, звісно, не скучив за твоїм набридливим товариством. – Свистун стусонув Якопо кулаком межи плечі. – Він хоче знати, що казала тобі мати, коли ти був із нею на самоті в її кімнаті.

– Вона не розмовляє зі мною.

– О, це вже погано. Що нам робити з тобою, якщо ти не годишся бути шпигуном? Мабуть, треба згодувати тебе жахові! Він давно вже нічого не їв, а як слухати твого діда, то він і Сойку покуштує не скоро.

Жах.

Отже, Туліо не брехав. Тільки-но голоси стихли, Реза підлетіла до Вогнерукого. Але ластівка не може ані сміятися, ані плакати.

«Лети за Свистуном, Резо, – думала вона, стоячи на мокрому від дощу камінні, – пошукай Мо. Вогнерукому ти вже нічим не зарадиш, так само, як і тоді».

Реза була лише вдячна, що жах не проковтнув його, як Хапала. Пригорнувшись до щоки Вогнерукого опереною головою, Реза відчула, яка вона холодна.

– Резо, як це ти опинилась у такому гарненькому пір'їстому вбранні?

Цей шепіт походив нізвідки – з дощу, з вологого повітря, розмальованого каміння, – та не з холодних вуст. Але то був голос Вогнерукого, грубий і водночас м’який, близький назавжди. Реза нестямно закрутила пташиною головою – і почула тихенький сміх.

– Хіба одного разу ти вже не озиралася так, шукаючи мене, тоді, у в’язниці Сутінкового замку? Тоді я теж, як пригадую, був невидний, проте без тіла набагато веселіше. Дарма що веселитися вже немає змоги. Боюся, що тіло, ще довше полежавши отак незаселеним, невдовзі вже не пасуватиме мені, і тоді голос твого чоловіка не зможе повернути мене. Не кажучи вже про те, що людина без допомоги плоті швидко забуває, хто вона. Признаюся, я вже майже забув, аж поки побачив тебе.

Коли мертвий заворушився, здавалося, ніби прокидається сонна людина. Вогнерукий прибрав з обличчя мокре волосся і оглянув себе, наче мав пересвідчитись, що його тіло ще годиться для нього. Саме про це мріяла Реза в ніч після його смерті, але тоді він не прокинувся знову. Аж поки його розбудив Mо.

Мо. Реза пурхнула Вогнерукому на руку, проте він застережливо приклав палець до вуст, коли вона розтулила дзьоба. Тихесенько свиснувши, він гукнув Ґвіна, потім глянув на сходи, якими піднявся Свистун з Якопо, на вікна ліворуч і вгору на башту з галереєю, в затінку якої він лежав.

– Феї розповідали про рослину, що робить із людей тварин, а з тварин людей! – прошепотів він. – Але казали й те, що вживати її дуже небезпечно. Як довго ти вже в пір’ї?

– Мабуть, години дві.

– Тоді вже пора скинути його. На щастя, в цьому замку є багато забутих кімнат, і я всі їх розвідав ще до того, як прийшов Свистун. – Вогнерукий випростав руку, і Реза вчепилася кігтиками в його тепер уже теплу шкіру. Він живий! Чи, може?..

– Я перейняв у Смерті кілька дуже корисних властивостей! – шепотів Вогнерукий, несучи її в коридор, обмальований рибами та німфами, неначе його поглинуло озеро. – Я можу скидати своє тіло, як одяг, надавати вогню душі й читати серце твого чоловіка краще, ніж літери, які ти була принесла мені з такими муками.

Вогнерукий відчинив двері. Жодне вікно не освітлювало кімнати, але він шепнув щось, і стіни вкрилися іскрами, наче на них росло вогненне хутро.

Коли Реза виплюнула зернини, покладені під язик, двох бракувало, і на одну страхітливу мить вона злякалася, що назавжди лишиться пташкою, проте її тіло пригадало себе. Знову набувши людської постаті, вона несамохіть погладила себе по лону, запитуючи, чи й дитина в її тілі зазнавала змін через насінини. Ця думка так налякала її, що вона мало не виблювала.

Вогнерукий підняв ластівчину пір'їну, що впала до його ніг, і замислено споглядав її.

– У Роксани все гаразд, – мовила Реза.

– Знаю, – засміявся він.

Він, здається, знав усе. Тож вона не розповідала ані про Хапала, ані про Мортолу, ані про те, що Чорний Принц мало не вмер. А Вогнерукий не запитував, чому вона пішла за Мо.

– А що з жахом? – Їй було страшно навіть вимовляти це слово.

– Я вчасно прослизнув крізь його чорні пальці. – Вогнерукий провів рукою по обличчю, наче хотів прогнати якусь тінь. – На щастя, такі, як він, не цікавляться небіжчиками.

– Звідки він узявся?

– Його привів Орфей. Жах ходить за ним, як собака.

– Орфей? Таж такого не може бути! Орфей, відколи Вогнерукий украв у нього книжку, сидить в Омбрі, пиячить і впивається жалем до самого себе!

– Так, Орфей. Не знаю, як йому вдалося пролізти, але він тепер служить Змієголову. Саме він звелів укинути твого чоловіка в один з тюремних льохів під замком.

Над ними почулися кроки, але невдовзі стихли.

– Приведи мене до нього!

– Тобі не можна йти до нього. Льохи глибокі, і їх добре охороняють. Можливо, я пройду сам, але вдвох ми будемо надто помітні. Замок аж кишітиме солдатами, коли вони побачать, що Вогнерукий знову повернувся з того світу.

«Тобі не можна до нього… Чекай тут, Резо… Це надто небезпечно». Вона вже не могла цього чути.

– Як він тепер? – запитала вона. – Ти ж казав, що можеш читати його серце.

Відповідь вона прочитала в очах Вогнерукого.

– Пташка менш помітна, ніж ти! – проказала вона й запхала насінини в рот, перше ніж він устиг стримати її.