Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 38 страниц)

Роль жінки

Яка для мене книжка?

У кронах вітер шарудить, гортає,

І знаю я, які слова читає,

Тож інколи повторюю їх тихо.

І смерть, зривавши очі, наче квіти,

Моїх очей ніде не може стріти.

Райнер Марія Рільке. Сліпа

Чоловічий одяг. Реза вкрала його у сонного Страшидла – штани і довгу теплу сорочку. Мабуть, то було все його майно. Мало хто з розбійників мав більше речей, ніж надягав на себе, але в наступні кілька днів одяг їй буде потрібніший, ніж Страшидлу.

Чорнильний світ колись давно вже змусив Резу надягти чоловічий одяг, і тепер вона одразу пригадала, як надягала грубі штани, і то так виразно, наче це діялося тільки вчора. Пригадала, скільки разів порізала собі шкіру на голові, коли ножем обтинала коси, і як боліло їй горло внаслідок постійних намагань надати голосові нижчого звучання. Цього разу вона тільки підбере коси і, можливо, їй не доведеться вдавати чоловіка, але штани набагато зручніші за сукню на стежках у дикій місцевості, а їй доведеться ходити такими стежками, якщо вона хоче йти слідом за Мо.

– Пообіцяй мені! – казав він і ще ніколи не просив її так наполегливо. – Пообіцяй, що ви заховаєтесь, будете байдужі до того, що відбувається, байдужі до того, що почуєте. А якщо нічого не вдасться, – що за вправна заміна слів: якщо я загину! – тоді Меґі повинна спробувати зачитати вас назад.

Назад? Куди? В дім Елінор, де кожен закуток нагадує про нього, а в садку стоїть його майстерня? Не кажучи вже про те, що Елінор тепер теж по цей бік літер. Але Мо не знає ані цього, ані того, що Орфеєві слова вже згоріли.

Ні. Без нього ніякого повернення. Раптом Мо загине в Чорнильному світі, вона теж помре в ньому, сподіваючись, що білі жінки приведуть її в те саме місце, що і його.

«Похмурі думки, Резо», – думала вона й поклала руку на живіт. Минуло вже багато літ, як там виростала Меґі, але пальці Рези й досі пам’ятали, скільки днів вона марно водила рукою по лону, і ту мить, коли раптом відчула в себе під шкірою маленьке тілечко. То була неповторна мить, і Реза не могла дочекатися, коли знову відчує, як невеличкі ніжки б’ють її зсередини по ребрах, а дитина в її лоні крутиться й потягується. Чекати, мабуть, уже недовго. Якби ж вона не боялася так за життя її батька.

– Ходімо. Пошукаймо його й застережімо від сороки та Хапала! – шепотіла Реза своїй ненародженій дитині. – Ми дуже довго тільки дивилися. Відтепер ми теж братимемо участь у грі, дарма що Феноліо не написав нам ніякої ролі.

Тільки Роксана знала, що задумала Реза, більше ніхто. Ані Елінор, ані Меґі. Обидві вони захотіли б піти разом з нею. Але вона мусить іти сама, хоча Меґі знову розсердиться на неї. Донька ще й досі не пробачила їй візиту до Орфея і ніч на цвинтарі. Меґі прощала нелегко, коли йшлося про батька. Тільки йому вона прощала завжди.

З-під ковдри Реза витягла книжку Феноліо. Вона попросила Батиста пошити для книжки шкіряну торбу, звісно, не сказавши йому, що він сам, напевне, народився на її сторінках.

– Дуже дивна книжка, – дивувався він. – Який писар понаписував такі огидні літери? І що це за палітурка? Що, в палітурника шкіра скінчилася?

Реза не знала, що сказав би Вогнерукий про її наміри. Її й досі зворушувало, що він довірив книжку саме їй. Але тепер вона мусить діяти так, як вважає за слушне.

Реза глянула на доньку. Меґі спала поряд із Фаридом, але трохи далі, на відстані, мабуть, метра, спав і Дорія, повернувшись обличчям до дівчини. Колишній Орфеїв скляний чоловічок лежав поряд із ним, юнак прикрив його рукою, мов ковдрою. Якою ще юною видавалася Меґі уві сні! Реза мало не нахилилася, щоб погладити їй коси на чолі. Їй завжди було тяжко думати про всі довгі роки, проведені далеко від неї, страшенно тяжко! Резо, поквапся! Надворі вже розвидняється. Скоро всі прокинуться й не пустять тебе.

Елінор пробурмотіла щось уві сні, коли Реза проходила повз неї, а вартові коло входу до печери приглядались, як вона зайшла за мур, який Феноліо спорудив для себе, немов прагнучи відгородитися від світу, який сам і створив. Він і його скляний чоловічок хропіли, немов змагалися між собою: як ведмідь і цвіркун. Крихітні Розенкварцові пальці були чорні від чорнила, а аркуш, поряд з яким він спав, укривали недавно написані слова, проте майже всі були закреслені.

Реза поклала торбу з книжкою поряд із міхом на вино, до якого й досі частенько прикладався Феноліо, хоч Елінор ніколи не проминала нагоди дорікнути йому за це. Написаний лист Реза поклала між сторінок так, щоб він стирчав з торби, мов біла рука, годі було не помітити його.

«Феноліо, – Реза довго добирала потрібні слова й досі не була певна, чи знайшла їх, – я повертаю „Чорнильне серце“ тому, хто написав його. Можливо, твоя книжка підкаже тобі, як має скінчитися цей сюжет, і нашепче слова, які захистять батька Меґі. Я тим часом спробую по-своєму подбати, щоб „Пісня про Сойку“ не мала сумного кінця. Реза».

Небо вже рожевіло, коли вона вийшла з печери, стояв лютий холод. Під деревами вартував Дерев’янка. Він недовірливо подивився на Резу, коли вона повернула на північ. Можливо, не впізнав її в чоловічому вбранні. Трохи хліба і фляжка води, ніж і компас, який принесла в цей світ Елінор, – оце й усе, що Реза взяла з собою. Не вперше вона мала сама орієнтуватися в цьому світі. Але не встигла вона далеко відійти, як позаду почулася чиясь важка хода.

– Резо! – гукнув Здоровань ображеним голосом, мов хлопчик, що заскочив сестру, яка намірилась утекти. – Ти куди?

Неначе вона зобов’язана розповідати йому.

– Тобі не можна йти за ним! Я пообіцяв йому, що наглядатиму за тобою, за тобою і твоєю донькою. – Здоровань міцно тримав її, а видертися з його рук не міг ніхто.

– Пусти мене! – пручалася Реза. – Він нічого не знає про Хапала. Я мушу піти до нього! Можеш наглядати за Меґі.

– Її захищатиме Дорія. Він ще на жодну дівчину не дивився так, як на неї. Та й Батист тут. – Здоровань і далі цупко тримав її. – До Озерного замку далекий шлях. Дуже далекий і дуже небезпечний.

– Роксана пояснила мені.

– Ну? І розповіла про жахіття? Про красноголовців і чорних ельфів?

– Вони були й навколо Каприкорнової фортеці. І кожен з його людей був набагато гіршим. Отож повертайся. Я й сама можу приглянути за собою.

– Звісно. Ти навіть можеш помірятися силою з Хапалом або Свистуном. – Здоровань мовчки взяв її торбу. – Сойка вб’є мене, коли побачить тебе!

Сойка. А що, коли вона знайде в замку не свого чоловіка, а тільки Сойку? Мо, може, й зрозуміє, що вона пішла за ним, але не Сойка…

– Ходімо вдвох.

Здоровань, важко ступаючи, пішов уперед. Він був не менш упертий, ніж дужий. Чорний Принц ніколи не міг примусити Здорованя змінити свою думку, коли той брав собі щось у голову, тож Реза й не пробувала. Йти разом з ним буде дуже добре, це вірний товариш. Вона не часто ходила сама по лісах Чорнильного світу й не дуже любила згадувати про ті походи.

– Здорованю, – запитала вона, коли печера, де спала донька, лишилася далеко позаду, – тобі подобалася сорока, що прилетіла до Ґекона?

– Ніяка то не сорока, – відповів розбійник. – У неї жіночий голос. Але я мовчав, бо решта знову б казали, що я з’їхав з глузду.

Чекання

Без упину досліджувати треба,

І як скінчиться досліджень череда,

Туди дійдемо, звідки вирушали,

І там уперше з'ясуємо, де були.

Томас С. Еліот. Запаморочення

Озерний замок був устрицею, закритою від світу. Жодне вікно не виходило на навколишні гори. Жодне вікно не дивилось на озеро, що хлюпало об похмурі мури. Тільки-но за плечима зачинялася брама, всюди навколо був лише замок: темні вузькі подвір’я, збудовані над ними місточки, що поєднували башти, стіни, розмальовані картинами світу, анітрохи не схожого на світ, який лежав за глухими мурами. На стінах видніли садки й лагідні пагорби, де жили єдинороги, дракони й павичі, а над ними – завжди блакитне небо й біленькі хмари, що бігли по ньому. Картини були всюди: в кімнатах, у коридорах, на мурах подвір’їв. Їх можна було бачити з кожного вікна (всередині замок мав багато вікон). То були намальовані видива світу, якого не існувало. Проте вогкий подих озера облущив фарбу з каміння, тож у багатьох місцях здавалося, ніби хтось спробував стерти намальовану неправду про світ.

Тільки з башт, не закритих мурами, галерей і покрівель відкривався світ, який справді існував навколо замку, широке озеро й навколишні гори, і Мо одразу подався на зубчасті мури, де відчував небо над собою й міг спостерігати світ, що так часто дурив його, що дедалі глибше засмоктував його, дарма що був навряд чи реальніший за картини на стінах. Натомість Віоланта хотіла тільки бачити покої, де колись гралася її мати.

Віоланта ходила по Озерному замку так, немов повернулась додому, замислено водила рукою по припорошених меблях, вивчала кожну глиняну миску, знайдену за павутинням, і так докладно розглядала картини на стінах, наче вони розповідали про її матір.

– У цій кімнаті навчали мою матір та її сестер. Бачиш? Оце її письмовий стіл. Учитель був мерзенний! Отут спала моя бабуся! Отут вона тримала собак, а тут – голубів, що доставляли їй звістки.

Що довше Мо ходив за Віолантою, то більше йому здавалося, що цей намальований світ був саме тим, який хотіли бачити підсліпі Віолантині очі. Можливо, вона почувалася захищеною у світі, схожому на Бальбулюсові книжки, вигаданому й опанованому, позачасному й незмінному, знайомому до найменшого закутка.

«Невже Меґі сподобалося б, – запитував він сам себе, – бачити зі свого вікна намальованих єдинорогів, вічно зелений пагорб і завжди ті самі хмари? Ні, – відповів він сам собі. – Вона піднялася б на башти, як і я».

– А ваша мати казала коли-небудь, чи була вона тут щаслива? – Мо не зміг приховати сумніву у своєму голосі, і дівоча лагідність, що так змінила її обличчя, одразу зникла, перед ним знову стояла донька Змієголова.

– Звичайно! Вона була дуже щаслива, аж поки мій батько примусив діда віддати її йому за дружину й завіз до Сутінкового замку! – Віоланта так вимогливо дивилася на нього, наче могла примусити поглядом повірити у свої слова – і полюбити замок.

Але було одне місце, що й за мурами не давало забути про зовнішній світ, і Мо знайшов його, коли блукав сам і шукав закутка, де йому не здавалося б, що він знову став в’язнем, цього разу вже гарненько розмальованої в’язниці. Світло ясного дня засліпило його, коли в західному флігелі він раптом зайшов до зали, яка мала так багато вікон, що її стіни скидалися на кам’яне мереживо. На стелі танцювало світло, відображене від озерної води, а ген далі тяглися гори, які немов хотіли, щоб ними можна було милуватися крізь кожне вікно. Від краси краєвидів Мо аж забило дух, хоча та краса була похмура, а на темних гірських схилах його очі несамохіть шукали людських слідів. Мо набрав повні легені холодного, гнаного вітром повітря і побачив, що він не сам, тільки тоді, коли обернувся на південь, туди, де за горами лежала Омбра. В одному вікні сидів Вогнерукий, вітер куйовдив йому чуба, а обличчя було повернене до холодного сонця.

– Шпільмани називають її залою з тисячею вікон, – проказав, не обертаючись, Вогнерукий, і Мо запитав себе, як довго він уже сидить тут. – Кажуть, що Віолантина мати та її сестри стали підсліпі, бо батько не дозволяв їм дивитися в далечінь зі страху перед тим, що там чекає на них. Від денного світла їм почали боліти очі. Вони вже не могли виразно бачити навіть картин на стінах своїх покоїв, і один цирульник, що прийшов із кількома шпільманами, пояснив Віолантиному дідові, що його доньки посліпнуть, якщо він не дозволить їм дивитися на справжній світ. Отож Соляний князь – його називали так, бо він забагатів на торгівлі сіллю, – звелів пробити в стінах ці вікна і наказав донькам щодня одну годину дивитися на довколишній світ. Та поки вони дивилися, хтось зі шпільманів мав розповідати про жахіття того світу: про людську черствість і жорстокість, пошесті й вовчу зажерливість, щоб у дівчат не виникало бажання піти в той світ і покинути батька.

– Що за дивний переказ, – замислився Мо. Підійшовши до Вогнерукого, він так гостро відчув його тугу за Роксаною, неначе сам тужив за нею.

– Тепер це лише переказ, – зітхнув Вогнерукий. – Але це все діялося насправді, отут, на цьому місці. – Він тихенько подув на холодне повітря, і коло нього постали з вогню три дівчини. Вони стояли, тісно притулившись одна до одної, і дивилися в далечінь, де гори були сині, мов сама туга.

– Кажуть, вони не раз намагалися втекти – зі шпільманами, яких батько лише тому терпів у замку, що вони розповідали новини про інші двори. Проте і дівчата, і шпільмани доходили тільки до перших дерев. Батько ловив їх і повертав доньок назад у замок. Натомість шпільманів прив’язував отам, – Вогнерукий показав на одну зі скель на березі озера, – і дівчата мали стояти коло вікон, – вогненні постаті виконували все, про що розповідав Вогнерукий, – мерзнути й тремтіти від страху, аж поки приходили велетні й забирали шпільманів.

Мо не міг відвести очей від вогненних дівчат. Полум’я зображувало їхній страх і самотність не менш виразно, ніж Бальбулюсів пензель. Ні. Віолантина мати була нещаслива в цьому замку, хоч би що казала її донька.

– Що він тут робить? – раптом з’явилася позаду Віоланта в супроводі Бріани і Туліо.

Вогнерукий клацнув пальцями, полум’я втратило форму людських постатей і обплело вікно, мов вогненна рослина.

– Не бійтеся. На камінні лишиться тільки трохи сажі, а тим часом, – мовив він, поглянувши на Бріану, що дивилася на полум’я, мов зачарована, – хіба не гарно, га?

Так, справді гарно. Вогонь обвив вікно червоним листям і золотими квітами. Туліо несамохіть ступив крок уперед, але Віоланта шарпнула його назад.

– Загаси його, Вогнехідцю! – наказала вона. – Негайно.

Вогнерукий, стенувши плечима, скорився. Щось шепнув, і вогонь згас. Віолантин гнів не вразив Вогнерукого, а от донька Змієголова злякалася. Мо бачив страх у її очах.

– А й справді гарно, хіба вам не сподобалось? – запитав він і провів пальцем по закіптюженому карнизі. Йому й досі здавалося, ніби він бачить трьох дівчат, що стоять у вікні.

– Вогонь ніколи не буває гарним, – зневажливо заперечила Віоланта. – Ти коли-небудь бачив, як людина гине у вогні? Вона довго горить.

Віоланта вочевидь знала, що каже. Скільки їй було років, коли вона вперше побачила купу руїн, скільки років, коли вперше побачила, як вішають людину? Скільки мороку може витримати дитина, перше ніж той морок назавжди стане її частиною?

– Сойко, ходімо зі мною, – раптом обернулася Віоланта. – Я хочу тобі дещо показати. Тільки тобі! Бріано, принеси води й зітри сажу.

Бріана мовчки вийшла, мигцем подивившись на батька. А Вогнерукий, коли Мо намірився йти за Бридкою, затримав його.

– Стережися! – прошепотів він. – Князівни полюбляють фіглярів і розбійників.

– Сойко! – гукнула Віоланта гострим від нетерпіння голосом. – Де ти там?

Вогнерукий намалював на брудній підлозі вогненне серце.

Віоланта чекала на темних баштових сходах, немов утікши мерщій від вікон. Можливо, вона полюбляла тінь, бо й досі відчувала на щоці родимку, яка стала причиною, що їй приліпили таке жорстоке прізвисько. Як по-іншому звучали пестливі імена, з якими виросла Меґі: Красуня, Цукерочка, Ясочка… Меґі виросла, впевнена, що вже сам її вигляд виповнює батька любов’ю. Віолантина мати, мабуть, засвідчувала доньці не меншу любов, але решта дивилися на неї з огидою, в щонайкращому разі співчутливо. Де дитина, якою вона була колись, могла ховатися від несхвальних поглядів, куди могла втекти від усіх страждань? Чи навчило дівчинку її серце зневажати все, що показує світові гарненьке обличчя? «Бідолашна донька Змієголова, – думав Мо, побачивши її на темних сходах, таку самотню у своєму похмурому серці… Ні, Вогнерукий помиляється. Віоланта не любить нікого і нічого, навіть себе саму».

Віоланта бігла сходами вниз, немов прагнула втекти від власної тіні. Сповнена нетерпіння, підібравши поділ довгої сукні, вона спускалася так швидко, наче проклинала на кожному кроці вбрання, яке змушені вдягати в цьому світі жінки.

– Ходімо, я маю тобі дещо показати. Мати завжди казала, що бібліотека цього замку міститься в північному флігелі, там, де намальовано єдинорогів. Я не знаю, коли й чому її перенесли, але дивися сам… Кімната баштової сторожі, кімнати писарів, жіноча кімната, – шепотіла вона йдучи, – міст до північної башти, міст до південної башти, Пташине подвір’я, Собаче подвір’я… – Вона і справді ходила по замку так, ніби прожила в ньому не один рік.

Як часто Віоланта студіювала книжки, які описують цей замок? Мо чув, як хлюпоче озеро, коли йшов за нею подвір’ям із порожніми величезними клітками, викуваними так майстерно, неначе ґрати мали замінити птахам дерева. Він чув, як б’ються хвилі об камінь, проте стіни навколо двору було розмальовано буками й дубами, на їхньому гіллі сиділи зграї птахів: горобці, жайворонки, горлиці, солов’ї, а поряд – соколи, шишкарі та малинівки, дятли й колібрі, що ткнулися дзьобиками в червоні квіти. Сойка сиділа поряд із ластівкою.

– Мати та її сестри любили птахів, і тому дід звелів не тільки намалювати їх на стінах, а й доставити птахів із найдальших країв і посадити їх у ці клітки. Взимку він прикривав їх, але мати залізала під укривала й часом годинами сиділа в якійсь клітці, аж поки її знаходили няньки й виймали пір’їни з кіс.

Віоланта квапилася далі. Прохід крізь башту, ще одне подвір’я. Псарня, на стінах зображено сцени полювання, а передусім усюди чути хлюпіт хвиль, такий далекий і все-таки близький. «Звичайно, Віолантина мати любила птахів, – думав Мо. – Вона хотіла мати крила, як і вони. Мабуть, вона та її сестри просто марили тим, щоб полетіти геть, коли залізали до кліток і чекали, щоб їхнє гарне вбрання вкрило пір’я».

Мо було важко на серці, коли він думав про трьох самотніх дівчат, а проте він охоче показав би Меґі клітки й намальованих птахів, єдинорога й дракона, залу з тисячею вікон, ба навіть неприступний міст, що, коли дивитися на нього згори, ніби ширяв над водою. «Про це все ти розповіси Меґі», – казав він сам собі, наче слова могли стати правдою, якщо не сумніватися в них.

Ще одні сходи, ще один надбудований міст, мов тунель, що витає між баштами. Двері, перед якими зупинилася Віоланта, було пофарбовано в чорний колір, як і всі двері в замку. Дерево набубнявіло, і Віоланта, відчиняючи, була змушена впертися плечем.

– Це страхітливо! – мовила вона і мала слушність. Мо небагато міг роздивитись у вузькому, довгому приміщенні. Тільки два вузенькі вікна впускали трохи світла й повітря, але якщо він не бачив, то добре чув носом. Книжки, мов дрова, лежали стосами попід вогкими стінами, а холодне повітря так тхнуло цвіллю, що Мо був змушений затулити рукою рот і ніс.

– Дивися! – Віоланта схопила найближчу книжку й зі сльозами на очах простягла йому. – Отакі вони всі!

Мо взяв книжку з її рук і спробував розгорнути, проте сторінки склеїлися в одну чорну грудку, що відгонила пліснявою. Цвіль укривала зрізи книжки, мов шумовиння. Вона майже з’їла палітурку. Мо тримав у руках уже не книжку, а її труп, і якусь мить із нудотою думав, що книжці, яку він оправив Змієголову, судилася така сама доля. Може, і вона вже в такому страхітливому стані, як і ця? Навряд чи, бо інакше давно б убила Змієголова і білі жінки не простягали б рук до Меґі.

– Я передивилася дуже багато. Жодна не збереглася краще! Як таке могло статися?

Мо поклав знищену книжку до решти.

– Що ж, хоч якою була колись бібліотека, боюся, в цьому замку немає безпечного місця для книжок. Навіть якщо ваш дід спробував забути про озеро за мурами, воно тут. Повітря таке вогке, що книжки почали гнити, а оскільки ніхто не знав, як їх можна врятувати, їх позносили до цього приміщення, сподіваючись, що вони тут швидше висохнуть, ніж у бібліотеці. Прикра помилка. Вони, мабуть, були варті цілого багатства.

Віоланта зціпила вуста й погладила рукою поточену палітурку, наче востаннє гладила по шкурі мертву тварину.

– Мати розповідала мені про бібліотеку набагато докладніше, ніж про все інше в цьому замку! На щастя, вона взяла деякі книжки з собою до Сутінкового замку. Більшість їх я потім перевезла до Омбри. Одразу після свого приїзду я просила свекра забрати й решту книжок. Зрештою, цей замок тоді уже кілька років як покинули. Але хто дослухається до восьмирічної дівчинки? «Забудь про книжки і замок, де вони стоять, – казав він мені щоразу, коли я просила. – Озерний замок – аж ніяк не те місце, куди я пошлю своїх людей, навіть задля найкращих книжок у світі. Ти що, не чула про риб, що їх твій дід розвів у озері, і про вічний туман? Не кажучи вже про велетнів». Наче велетні тієї пори вже не пішли багато років тому з цих гір! Який він був йолоп! Невситимий, нетямущий йолоп! – Лють позбавила її голос смутку.

Мо озирнувся. Від думки, які скарби колись ховалися тут у нині гнилих оправах, його нудило більше, ніж від смороду цвілі.

– Ти вже нічого не можеш зробити для цих книжок, правда?

– Ні, – похитав головою Мо. – Від цвілі немає ліків. Хоча ви казали, що ваш батько дібрав якогось способу. Ви часом не знаєте, який він?

– Знаю. Але він тобі не сподобається. – Віоланта взяла до рук одну з зіпсованих книжок. Її ще можна було розгорнути, але сторінки розпадалися в її пучках. – Книжку з чистими сторінками він занурив у феїну кров. Кажуть, якби цей засіб не подіяв, він спробував би людську кров.

Мо здалося, ніби він бачить, як чисті сторінки, зшиті його руками в Сутінковому замку, вбирають кров.

– Страхіття! – здригнувся він.

Віоланту вочевидь розвеселило, що Мо могла вразити така сміховинна жорстокість.

– Мій батько був змушений змішувати феїну кров із кров'ю вогненних ельфів, щоб вона швидше сохла, – незворушно вела вона далі. – Ти знаєш, що їхня кров дуже гаряча? Гаряча, мов рідкий вогонь.

– Справді? – перепитав Мо здушеним від огиди голосом. – Сподіваюся, ви не плануєте спробувати застосувати до цих книжок той самий рецепт? Повірте, їм він уже не допоможе.

– Як скажеш.

Йому справді тільки здалося, ніби в її голосі він почув розчарування?

Мо обернувся. Він уже не хотів дивитися на мертві книжки. Так само, як і не хотів думати про напоєні кров’ю сторінки.

Коли Мо вийшов з дверей, від розмальованої стіни коридору відокремилася постать Вогнерукого. Майже створювалося враження, ніби він знову вийшов із книжки.

– Чарівновустий, ми маємо гостя, – проказав він. – Але не того, якого сподівалися.

– Чарівновустий? – запитала, з’явившись у відчинених дверях, Віоланта. – Чому ти називаєш його так?

– Ох, довго розповідати, – усміхнувся їй Вогнерукий, але вона не усміхнулася у відповідь. – Повірте мені, це ім'я підходить йому принаймні не гірше, ніж те, яким називаєте його ви. І це ім’я закріпилося за ним набагато довше.

– Справді? – Віоланта дивилася на нього з навряд чи прихованою неприязню. – Тож і на тому світі його називають так?

Вогнерукий відвернувся і провів пальцем по пересмішникові, що сидів на намальованій гілці трояндового куща.

– Ні. На тому світі імен не мають. Там усі рівні. Фіглярі і князі. Коли-небудь і ви пересвідчитесь у цьому.

Віолантине обличчя застигло, і вона знову стала схожа на свого батька.

– Мій чоловік теж колись повернувся з того світу. Проте ніколи не розповідав, що фіглярі там у такій великій пошані.

– А він узагалі розповідав вам що-небудь? – гостро запитав її Вогнерукий і так пильно подивився на Віоланту, що вона зблідла. – Я міг би дуже довго розповідати вам про вашого чоловіка. Я міг би розповісти вам, що я двічі бачив його на тому світі. Але, гадаю, ви повинні привітати свого гостя. Він почувається не дуже добре.

– Хто це?

Вогнерукий узяв з повітря вогненного пензля.

– Бальбулюс? – не вірячи, глянула на нього Віоланта.

– Так, – кивнув Вогнерукий. – І Свистун записав йому на тілі гнів вашого батька.