Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 38 страниц)

Морок

Ти птах, чиї спасенні виростають крила,

Як я вночі прокинусь і гукаю.

Лиш мовчки, бо твого ім’я глибока сила —

Як прірва й тисяча ночей, де я блукаю.

Райнер Марія Рільке. Янгол-охоронець

Льox, до якого вкинули Мо, був гіршим за башту в Сутінковому замку і підземелля в Омбрі. Його, зв’язавши руки, опустили вниз на ланцюгу, дедалі глибше і глибше, аж поки пітьма налягла йому на очі, мов сліпота. А Свистун стояв угорі й гугнявим голосом змальовував, як він прижене Меґі та Резу і вб’є їх на його очах. Наче це матиме якесь значення. Адже Меґі пропала. Смерть забере її так само, як і його. Але, можливо, Велика Перетворювачка зласкавиться принаймні над Резою і ненародженою дитиною, коли він відмовлятиметься оправити Змієголову ще одну книжку. Чорнило, Мортимере, чорне чорнило – ось що обступає тебе. В цьому вологому ніщо важко дихати. А водночас те ніщо виповнило його дивним спокоєм, бо тепер на ньому вже не лежить обов’язок далі розвивати цей сюжет, далі, щораз далі. Який жаль…

Мо став навколішки. Вологий камінь був наче дно криниці. Дитиною він завжди боявся впасти до криниці і вмерти там з голоду, самотнім і безпорадним. Він здригнувся й побажав собі Вогнерукового вогню, його світла й тепла. Але Вогнерукий помер. Його згасив Орфеїв жах. Мо здалося, ніби він чує поряд його віддих, і то так виразно, що він зачервонілими очима оглянув увесь морок. Але ж тут немає нікого, правда?

Мо почув кроки і глянув угору.

– Ну, як тобі подобається там?

На краю льоху стояв Орфей. Світло його смолоскипа не сягало дна, льох був надто глибокий, але Мо несамохіть подався назад, щоб його приховала пітьма. Мортимере, ти мов пійманий звір.

– О, ти вже не розмовляєш зі мною? Зрозуміло. – Орфей самовдоволено засміявся, а рука Мо намацала місце, де був ніж, так ретельно захований Батистовими руками, але Хлопчик-мізинчик таки знайшов його. Він уявив собі, як б’є Орфея ножем у брезкле тіло. Знову і знову. Картина, вималювана безпорадною ненавистю, була така кривава, що його знудило.

– Я прийшов розповісти тобі, як далі розвиватиметься цей сюжет. Бо ти, можливо, ще й досі віриш, ніби граєш у ньому головну роль.

Мо заплющив очі й прихилився плечима до вогкої стіни. Мортимере, нехай говорить. Думай про Резу, думай про Меґі. Чи, може, краще ні? Як той Орфей дізнався про печеру?

«Усе пропало, – шепотіло щось у ньому. – Все». Спокій, що обступав його, зник, відколи з’явилися білі жінки. «Поверніться! – хотілося шепотіти йому. – Благаю вас! Захистіть мене!» Але вони не приходили. Натомість слова вгризалися в його серце, мов біла черва. Звідки вони приходять? Усе пропало. Припини, Мортимере! Та слова вгризалися далі, і він зігнувся, мов від фізичного болю.

– Який ти спокійний! Невже відчуваєш їх? – задоволено, мов дитина, засміявся Орфей. – Я знаю, воно діє. Я знав це, прочитавши ще тільки першу пісню. Атож, Мортимере, я знову маю книжку. Я маю навіть три, і кожна від дошки до дошки сповнена слів Феноліо, а в двох ідеться тільки про Сойку. Віоланта привезла їх із собою до цього замку. Ну, хіба не молодець? Я, звичайно, мушу щось переставити, кілька слів звідси, кілька звідти. Феноліо дуже прихильно ставився до Сойки, але я можу виправити цю хибу.

Пісні про Сойку, що їх писав Феноліо. Все, що охайно записав Бальбулюс. Мо заплющив очі.

– Принаймні за воду відповідаю не я! – гукнув йому зверху Орфей. – Змієголов звелів відкрити шлюзи з боку озера. Ти не втопишся, вода так високо не піднімається, але втіхи буде мало.

Мо відчув воду тієї самої миті. Вода піднялася спершу до ніг, неначе пітьма зненацька стала рідиною, такою холодною й чорною, що йому забило дух.

– Ні, вода – не моя ідея, – знуджено сказав Орфей. – Я знаю тебе занадто добре, щоб думати, ніби вода може налякати тебе. Можливо, тепер, коли ти не дотримав угоди зі Смертю, ти сподіваєшся ще раз уласкавити її своєю впертістю? Атож, я знаю про твою угоду, я знаю все… Як і завжди, – і я вижену з тебе цю впертість! Я змушу тебе забути про твою шляхетність і чесноти. Я змушу тебе забути про все, крім страху, бо від моїх слів білі жінки не зможуть захистити тебе.

Мо прагнув убити його. Голіруч. Але, Мортимере, твої руки зв’язані.

– Спершу я хотів написати щось про твою дружину і доньку, а потім сказав собі: ні, Орфею, в такому разі він не відчує на собі твоїх слів!

«Як Круглолиций насолоджується кожним своїм словом. Наче він мріяв про цю мить. Він там, а я тут, у чорній дірі, – думав Мо, – безпорадний, мов пацюк, якого він може вбити коли завгодно».

– Ні! – бундючився Орфей. – Ні, сказав я собі. Нехай він на своїй шкурі дізнається, які могутні твої слова. Покажи йому, що ти відтепер можеш гратися з Сойкою, як кіт із мишею. Тільки твої пазурі зроблені з літер!

І Мо відчував ті пазурі. Здавалося, наче вода раптом просочилася йому крізь шкіру і дійшла аж до серця. Яка чорна. А потім з’явився біль. Такий дошкульний, неначе Мортола вистрелила вдруге, такий справжній, що він схопився руками за груди і, здається, відчував між пальцями кров. Хоча пітьма осліпила Мо, він побачив її, ясно-червону, на сорочці й руках і відчув, як його покидає сила, як і тоді. Він майже не міг триматися прямо й мусив тулитися плечима до стіни, щоб не ковзнути у воду, яка вже сягала до стегон. Резо. О Господи. Резо, допоможи мені.

Відчай затіпав ним, мов дитиною. Відчай і безсилий гнів.

– Спершу я не мав певності, що подіє найкраще. – Орфеїв голос продерся крізь біль, мов тупий ніж. – Думав, може, послати тобі кілька прикрих водяних гостей. Адже я маю тут книжку, яку Феноліо написав для Якопо, а в ній згадано кілька досить огидних створінь. Але я вирішив на користь іншого, безкінечно цікавішого способу! Я вирішив довести тебе до божевілля, і то примарами та проявами з твоєї власної голови: давнім страхом, давнім гнівом і давнім болем, застояними у твоєму героїчному серці, замкненими, але не забутими. Витягни це все знову, Орфею, сказав я собі, і то збагачене образами, яких він завжди боявся: мертвої жінки. Мертвої дитини. Пошли йому це все в пітьмі, пошли це все йому в тиші. Пошли йому гнів, нехай він мріє про мертвих, нехай утопиться у своїй люті. Як почуватиметься герой, що тремтить від страху і знає, що страх походить тільки з його душі? Як почуватиметься Сойка, мріючи про криваві вбивства? Як він почуватиметься, засумнівавшись у власному розумі? Атож, Орфею, сказав я собі, якщо хочеш зламати його, тоді так і чини. Нехай він загубить сам себе, нехай Сойка виє, мов скажений пес, нехай він утопиться у власному страхові. Напусти фурій, які так вправно уб’ють його.

Мо відчув це все ще тоді, коли Орфей говорив, і збагнув, що слова давно вже зачитано – Орфеєвими вустами, не менш могутніми, ніж його власні.

О так, існує нова пісня про Сойку: як він у вогкому, чорному льохові втратив розум і майже втопився у власному відчаї, а зрештою благав про помилування і оправив Змієголову ще одну книжку з чистими сторінками – руками, які ще тремтіли після годин, проведених у пітьмі.

Вода вже не піднімалася, але Мо відчув, як щось ковзнуло по ногах. Дихай, Мортимере, дихай спокійно. Загороди шлях словам, не пускай їх усередину. Ти можеш. Але як, коли твої груди знову прострелено, коли твоя кров змішалася з водою і все всередині жадає помсти. Йому стало гаряче, як і тоді, гаряче й холодно. Мо кусав собі губи, щоб Орфей не почув його стогонів, притискав руку до серця. Відчуй, там немає крові. А Меґі не мертва, дарма що ти бачиш це, і то так виразно, як може зобразити тільки Орфей. Ні, ні, ні! Але слова шепотіли: так! І йому здавалося, наче він розбився на тисячі череп’яних уламків.

– Вартовий, кинь туди смолоскипа! Я хочу бачити його.

Смолоскип упав. Він осліпив Мо і якусь мить горів перед ним на темній воді, поки згас.

– Ну, будь ласка, ти вже відчуваєш! Відчуваєш кожне окреме слово, правда? – Орфей глянув на нього зверху, мов дитина, що насадила на гачок хробака і зачудовано приглядається, як він звивається. Ох, Мо хотілося занурити голову у воду й тримати її там так довго, аж поки він уже не дихатиме. Припини, Мортимере. Що він коїть із тобою? Боронися. Але як? Мо хотів опуститись у воду, тільки щоб уникнути слів, проте знав, що й там вони чекають на нього.

– Я повернуся за годину! – гукнув зверху Орфей. – Звичайно, я не можу утриматися, щоб не приписати тобі бодай кілька геть моторошних істот у воді, але вони не вб’ють тебе, не переживай. Хтозна, можливо, тобі навіть здаватиметься, що вони приємно відвертають твою увагу від того, що збурює твій розум. Сойко… Атож, слід ретельно добирати ролі, які граєш. Скажи, щоб погукали мене, коли збагнеш, що твоя шляхетність недоречна. Тоді я миттю напишу тобі кілька спасенних слів. Скажімо… «але одного ранку божевілля покинуло Сойку…»

Орфей реготав. І пішов. Лишив Мо самого з водою, пітьмою і словами.

«Оправ Змієголову книжку, – це речення сформувалося в голові Мо, мов написане каліграфічним почерком. – Оправ йому ще одну книжку з чистими сторінками, і все буде гаразд».

Біль знову розірвав йому груди, так сильно, що він аж скрикнув. Він бачив, як Хлопчик-мізинчик лещатами стискає йому пальці, бачив, як Миршавець за коси тягне Меґі з Печери, бачив, як собаки хапають Резу, тремтів від гарячки – чи то від холоду? Це все у твоїй голові, Мортимере! Він ударив чолом об камінь. Якби ж він міг бачити що-небудь інше, крім Орфеєвих образів. Якби ж він міг відчувати бодай що-небудь інше, крім слів. Уприся руками в камінь, Ну ж бо, занур обличчя у воду, вдар кулаками по власній плоті, тільки це є справжнім, більш нічого. Так?

Мо схлипнув і притис зв’язані руки до чола. Він почув над собою якесь пурхання. Серед мороку горіли іскри. Пітьма подалася, наче хтось зняв йому пов’язку з очей. Вогнерукий? Ні. Вогнерукий мертвий. Дарма що його серце не хотіло вірити в це.

«Сойка вмирає, – шепотіло щось у ньому, – Сойка божеволіє». І Мо знову почув пурхання. Звичайно. Смерть прийшла провідати його і цього разу вже не прислала білих жінок, щоб захистити його. Цього разу вона прийшла сама, щоб забрати його, бо він не впорався. Спершу його, а потім Меґі… Але, можливо, навіть це було б кращим за Орфеєві слова.

Усе було чорним, дуже чорним, попри іскри. Так, він ще бачив їх. Звідки вони тут? Він знову почув пурхання і раптом відчув когось коло себе. Чиясь рука лягла йому на чоло й погладила обличчя. Така рідна.

– Що з тобою? Мо!

Реза. Такого не може бути. Може, Орфей наслав йому її обличчя, щоб потім утопити її перед його очима? Вона видається такою справжньою! Він і не знав, що Орфей може так добре писати. І які теплі її руки.

– Що з ним?

Голос Вогнерукого. Мо глянув угору й побачив його на тому самому місці, де стояв Орфей. Божевілля. Він був полонеником сну, і то дуже довго, аж поки Орфей розвіяв той сон.

– Мо! – Реза взяла його обличчя в руки.

Нічого, тільки сон. Але що навіває його? Як добре бачити її. Мо полегшено схлипнув, а Реза міцно обняла його.

– Ти маєш піти звідси!

Вона не може бути реальною.

– Мо, слухай мене! Треба йти звідси.

– Ти не можеш бути тут. – Який важкий його язик. Як тоді в гарячці.

– Я все-таки можу.

– Вогнерукий мертвий.

Реза… З зачесаними вгору косами вона видається зовсім іншою.

Щось пропливло між ними. З води показалися шпичаки, і Реза злякано відсахнулася. Мо пригорнув її до себе і вдарив по тому, що пливло. Як уві сні. Вогнерукий скинув униз мотузку. Вона була не дуже довга, але він щось шепнув, і вона стала довшати, приростаючи вогненними волокнами.

Мо схопився за мотузку і знову відпустив її.

– Я не можу піти звідси. – Вода, яка заповнювала льох, здавалася червоною, мов кров, відколи в ній відображувалися іскри. – Я не можу.

– Що ти кажеш? – Реза вклала йому в мокрі руки вогненну мотузку.

– Смерть. Меґі. – Мо здавалося, ніби його слова теж губляться в пітьмі. – Резо, я мушу оправити книжку.

Реза ще раз вклала мотузку йому до рук. Вона була гаряча. Така мотузка змусить швидко видиратися нагору, щоб не попекти шкіру. Мо почав лізти, але йому здавалося, ніби пітьма чіпляється за нього, мов чорна тканина. Вогнерукий допоміг йому перебратися через край. Двоє вартових лежали коли льоху, мертві або непритомні.

Вогнерукий придивився до Мо. Він зазирнув йому в серце, побачив там усе.

– Погана картина, – мовив він.

– Чорна, мов чорнило, – відповів Мо. Який хрипкий його голос. – Вітання від Орфея.

Слова були ще тут. Біль. Розпач. Ненависть. Лють. Його серце, здається, наповнювалося ними з кожним подихом. Немов у нього всередині теж був темний льох.

Мо взяв меч в одного з вартових і пригорнув до себе Резу. Відчув, як вона тремтить у чужому одязі. Мабуть, вона справді прийшла. Але як? І чому Вогнерукий уже не лежить мертвий перед клітками? «А що, коли це тільки Орфеєві образи? – думав він, ідучи за Вогнеруким. – А що, коли він тільки дурить мене, щоб іще глибше втягнути в пітьму? Орфей. Убий його, Мортимере, його і його слова». Власна ненависть наганяла мало не більший страх, ніж морок, така некерована і кривава.

Вогнерукий вів їх так швидко, наче йшов знайомими шляхами. Сходи, башти, безкінечні хідники, і то без жодних вагань, наче саме каміння показувало йому шлях, і там, де він ішов, іскри сочилися зі стін, розширювалися й золотили чорноту. Тричі їм траплялися солдати. Мо вбивав їх із такою насолодою, наче вбивав Орфея. Вогнерукий був змушений тягти його далі, і Мо бачив страх на Резиному обличчі. Він схопився за її руку, мов п'яний. І відчував у собі пітьму.

Ох, Феноліо!

Нарешті тут скінчився заповіт,

Тож «Слава Богу!» ми ураз зітхнули,

Як наш поет покинув грішний світ.

Нема його – та інші вже прибули,

Щоб ми нестачі й трохи не відчули.

Й за звичаєм нових усі вітають,

Бо і в житті, і в смерті, – певне, чули? —

Через нікчему галас не знімають.

Франсуа Війон. Балада, якою Війон закінчив свій заповіт

«У руці велетня. Мого велетня! Непогано, ні. Немає причин бути нещасливим. Якби лише Чорний Принц подавав якісь ознаки життя! Якби, якби, якби, Феноліо! – думав він. – Якби ти дописав до кінця слова для Мортимера! Якби ти тільки мав якісь ідеї, як далі розвиватимуться події…»

Величезні пальці тримали його міцно й водночас обережно, наче вже звикли носити людей. Немає безперечно тривожних думок. Щоправда, Феноліо не хотів закінчити своє життя в ролі іграшки якогось велетня. Такий кінець, без сумніву, належав би до цілком поганих. Хто тепер запитає його думку? Ніхто.

«Але в такому разі ми знову лишилися б з одним запитанням», – думав Феноліо, тим часом як його шлунок від усіх хитань і погойдувань повільно, але впевнено наповнився так, наче він з’їв забагато начинених свинячих ратиць, що їх готувала Мінерва. Так, з одним запитанням.

Чи є ще хто-небудь, хто дописує цей сюжет?

Може, сидить десь на пагорбах, які він сам так мальовничо описав, який-небудь писар, що упхав його в руки цього велетня? Чи, може, цей злочинець сидить, в зовсім іншому світі, ще не описаному, як сидів колись і він, пишучи на папері «Чорнильне серце»?

«Отакої! До чого це звело б тебе, Феноліо? – думав він, розгнівано й водночас украй тривожно, як і щоразу, коли обмірковував ці питання. – Ні, він не висить на ниточках, як ота тупа лялька, з якою Батист інколи виступав на ярмарку (дарма що він трохи скидався на неї). Ні, ні, ні. Ніяких ниточок для Феноліо, ніяких ані словесних ниток, ані ниток долі. Він тримав своє життя у власних руках і протестував проти кожного втручання, хоч і визнавав, що сам залюбки ставав ляльководом. Тож лишився тільки один варіант: його сюжет просто зійшов на манівці. Ніхто не дописує його. Він розвивається сам по собі! І саме тепер сталася ця безглузда пригода з велетнем!»

Феноліо зиркнув униз, дарма що йому судомило шлунок. До землі і справді дуже далеко, але що його може злякати після того, як він, мов перезрілий плід, упав з дерева? Вигляд Чорного Принца давав значно більше приводів для тривоги. Принц моторошно звисав з другої руки велетня й видавався неживим.

Яка ганьба. Всі муки, яких він завдав собі, щоб підтримувати його життя, всі слова, трави в снігу, Роксанине піклування – все марно! Хай йому біс! Феноліо висловив той проклін так голосно, що велетень підніс його до очей. Ще й це!

А чи допоможе, якщо всміхнутися йому? Чи можна розмовляти з ним? Що ж, якщо ти, Феноліо, не знаєш відповіді, то хто тоді має знати, ти, старий бовдуре?

Велетень зупинився. Він і далі розглядав його. Трохи розтиснув пальці, і Феноліо скористався змогою розправити свої старі члени.

Слова, знову потрібні слова, і, як завжди, точні і правильні. Можливо, це все-таки благословення – просто бути німим і не полишати себе на ласку слів!

– Гм, – Феноліо, що за жалюгідний початок. – Гм. Як твоє ім’я? – Господи!

Велетень подув йому в обличчя і щось сказав. Так, з його вуст, без сумніву, злетіли слова, але Феноліо не зрозумів нічого. Як таке може бути?

Як цей велетень розглядає його! Саме так дивився найстарший онук Феноліо, побачивши у своєму тістечку великого чорного жука. Водночас і з захватом, і з тривогою. А коли жук заворушився, Піпо злякано скинув його й розтоптав. Отже, Феноліо, Не ворушися! Ніяких рухів, бодай найменших, дарма що ниють старі кістки. Господи, які пальці. Кожен такий завдовжки, як його рука!

Але велетень на мить утратив цікавість до Феноліо. Він з очевидною тривогою дивився на другий свій здобуток. Зрештою струснув Чорного Принца, мов годинник, що зупинився, і зітхнув, коли той все одно не ворушився. Знову глибоко зітхнувши, він став навколішки, – навдивовижу зграбно, як на свій зріст, – занепокоєно подивився на чорне обличчя і зрештою обережно поклав Принца на товстий мох, що ріс під деревами. Саме так онук Феноліо клав на землю мертвих птахів, яких відбирав у кота. Вони мали такий самий вигляд, коли він клав їхні маленькі тільця між трояндами.

Велетень не зробив Чорному Принцові хреста з гілочок, як робив Піпо для кожної мертвої тваринки. Він і не закопував його. Він прикрив його лише сухим листям, тихесенько, неначе не хотів порушити його сон. Потім знову підвівся, глянув на Феноліо, наче хотів пересвідчитися, що він принаймні ще дихає, і пішов далі, кожен крок завдовжки в кільканадцять людських кроків, а то й більше. Куди? Геть від усіх, Феноліо, геть далеко!

Феноліо відчув, як могутні пальці знову сильніше стиснули його, а потім – він не вірив своїм вухам! – велетень замугикав, і то тієї самої пісні, яку Роксана ввечері співала дітям. Невже й велетні співають людських пісень? Як і завжди… Велетень вочевидь був украй задоволений і собою, і світом, незважаючи на розбиту іграшку з чорним обличчям. Можливо, думав тепер, як дасть своєму синові оте друге дивне створіння, що так безпосередньо потрапило йому до рук. Господи! Феноліо здригнувся. А що, коли малий розірве його, як інколи діти розривають комах?

«Ти дурень! – думав він. – Зарозумілий старий дурень! Лоредан мала слушність. Найвидатніша риса твого характеру – манія величі! Як ти міг думати, що є слова, які контролюватимуть велетня? Ще один крок, потім ще один… Прощавай, Омбро. Напевне, я тепер уже ніколи не дізнаюся, що сталося з дітьми… і з Мортимером».

Феноліо заплющив очі. І раптом йому причувся тоненький і дуже наполегливий голос онука: «Діду, зіграй для нас небіжчика!» Залюбки! Таж легшого немає. Як часто він лягав на диван і не ворушився, навіть коли діти стромляли йому в живіт і зморшкуваті щоки свої маленькі пальчики. Небіжчик.

Феноліо голосно застогнав, відкинув руки і ноги й заціпеніло дивився в одну точку.

Так. Велетень зупинився. Приголомшено глянув на нього. Дихай рівненько, Феноліо, найкраще не дихай узагалі. Але тоді, напевне, лусне твоя дурна стара голова!

Велетень подув йому в обличчя. Майже понюхав його. Навіть онук дув йому в обличчя, але все-таки набагато меншим ротиком і з не таким сморідним запахом. Абсолютно спокійно, Феноліо!

Спокійно.

Грубе обличчя перетворилось на маску розчарування. З широких грудей велетня знову зірвалося зітхання. Обережний поштовх вказівним пальцем, кілька незрозумілих слів, і велетень став навколішки. Феноліо запаморочилось у голові, коли його опускали вниз, але він і далі вдавав небіжчика. Велетень озирнувся, шукаючи допомоги, наче хтось міг спурхнути з дерев і знову пробудити до життя його іграшку. Кілька сніжинок упало з сірого неба – ставало дедалі холодніше – і сіло на могутні руки. Вони були зелені, як навколишній мох, сірі, мов деревна кора, і білі, коли з неба посипався вже лапатий сніг. Велетень зітхнув і щось пробурмотів. Він, вочевидь, був украй розчарований. Потім поклав Феноліо не менш обережно, ніж клав Чорного Принца, востаннє задля проби почіпав його пальцем, – не ворушись, Феноліо! – і посипав йому обличчя жменькою сухого дубового листя разом з мокрицями та іншими лісовими багатоніжками, які перелякано почали шукати собі нового притулку в одязі Феноліо. Небіжчик, Феноліо! Хіба тобі Піпо не клав одного разу гусінь на обличчя? А ти все одно не ворушився – на його превелике розчарування? Ні! Він не ворухнувся, жодного разу, навіть коли щось дуже волохате залізло йому на ніс. Він почекав, поки стихнуть кроки, поки під ним перестане двигтіти, мов барабан, земля. Помічник, якого прикликав Феноліо, пішов і лишив його знову самого з усіма іншими створіннями. І що тепер?

Настала тиша. Двигтіння землі мало-помалу завмирало вдалині, про нього можна було тільки здогадуватись, і Феноліо змахнув з обличчя та грудей зів'яле листя І, закректавши, сів. Йому здавалося, ніби на його ногах хтось дуже довго сидів, але ходити він міг. Але ж куди тепер іти? Феноліо, звичайно, по слідах велетня! Вони зрештою доведуть його прямісінько до гнізд. Ти ж, певне, вмієш читати сліди.

Так. Ось останній відбиток ноги. Як болять ребра! Може, котресь зламане? Що ж, у такому разі йому врешті-решт знову доведеться просити Роксану, щоб вона піклувалася про нього. Непогана перспектива, еге ж?

А втім, коли він повернеться, його чекатиме щось інше – гострий язик синьйори Лоредан. О, вона безперечно знайде що сказати йому з приводу його експерименту з велетнем А Миршавець…

Феноліо, попри свої болючі ребра, несамохіть пішов швидше. А що, коли солдати повернулися і вже всіх стягли з дерева: Лоредан і дітей, Меґі та Мінерву, Роксану й решту… Ох, чому він не приписав Миршавцеві та його воякам просто згубну пошесть? Саме це й становило тяжкий хрест під час письма – нескінченність можливих шляхів розвитку. Як знати, котрий із них правильний? Ну, Феноліо, признайся, велетень звучить набагато величніше! Не кажучи вже про те, що пошесть навряд чи зупинилася б під деревом.

Якусь мить Феноліо стояв і прислухався, сповнений страху, що страховисько може повернутися. Феноліо, невже страховисько? Що жорстокого скоїв цей велетень? Невже він відкусив тобі голову чи, може, відірвав ногу? Таж нічого!

Навіть із Чорним Принцом просто стався нещасний випадок. От тільки де те місце, куди поклав його велетень? Під деревами все таке однакове, а велетень ступав так широко, що між його слідами можна заблукати. Феноліо глянув на небо.

На чоло йому впало кілька сніжинок. Скоро споночіє! Ще й це! Йому одразу спала на гадку кожна істота, яка лазить уночі в цьому світі. Він не хотів зустріти жодної з них.

Ага! Що це? Кроки! Феноліо метнувся назад і сховався за найближче дерево.

– Чорнильний Ткачу!

До нього підходив якийсь чоловік. Батист? Як страшенно зрадів Феноліо, побачивши його подзьобане віспою обличчя! У світі, здавалося, немає нічого гарнішого.

– Ти живий! – крикнув йому Батист. – А ми вже думали, що велетень зжер тебе!

– Чорний Принц… – Феноліо справді був приголомшений, як тужить за ним його серце.

– Знаю, – мовив Батист, повівши його з собою. – Ведмідь знайшов його.

– Він?..

– Ні, – засміявся Батист, – живий, як і ти. Проте я не певен, чи всі його кістки цілі. Здається, він просто не смакує Смерті! Спершу отрута, тепер велетень, – можливо, для білих жінок його обличчя надто чорне. Але наразі нам треба йти якнайшвидше, щоб потрапити до гнізд. Я боюся, що повернеться Миршавець. Свого свояка він боїться не менше, ніж велетня!

Чорний Принц, зіпершись спиною на стовбур, сидів під деревом, між корінням якого поховав його велетень, а ведмідь ніжно вилизував йому обличчя. На його одязі та у волоссі ще видніло листя, яким так дбайливо вкрив його велетень. Він живий! Феноліо роздратувався, коли по носі йому покотилися сльозини. Ще трохи – і вони впали б йому на чорну шию!

– Чорнильний Ткачу! Як ти втік від нього? – У голосі Чорного Принца відчувався біль, і Батист лагідно стримав його, коли він хотів підвестися.

– Ох, Принце, ти ж показав мені як! – хрипко відповів Феноліо. – Цей велетень вочевидь цікавиться тільки живими іграшками.

– Тож це добре для нас, еге ж? – відповів Принц і заплющив очі.

«Він заслуговує кращого, – думав Феноліо. – Кращого, ніж біль і вся ця боротьба».

У підліску щось зашаруділо. Феноліо злякано обернувся, але то були ще два розбійники й Фарид, вони принесли ноші з гілля. Юнак кивнув Феноліо, але вочевидь і наполовину не зрадів йому так, як інші розбійники. Як дивилися на нього чорні очі. Так, Фарид забагато знав про Феноліо і роль, яку він відіграє в цьому світі.

«Не дивися на мене з таким докором! – хотілося крикнути йому. – Що іншого могли ми вчинити? Меґі теж вважала це за слушну ідею (ну, коли бути чесним, деякі сумніви вона таки висловила)».

– Не розумію, звідки цей велетень з'явився так раптово! – дивувався Батист. – Як я був ще дитиною, велетні навряд чи були чимось реальнішим за казку. Я не знаю жодного шпільмана, крім Вогнерукого, що бачив би коли-небудь велетня, але він заходив у гори набагато далі від нас усіх!

Фарид мовчки обернувся плечима до Феноліо і зрізав ще кілька гілок для нош. Ведмідь, здається, залюбки поніс би свого господаря на власній кошлатій спині. Батист насилу вмовив його відійти вбік, коли розбійники підняли Чорного Принца на ноші, і тільки тоді, коли господар тихенько заговорив до ведмедя, той заспокоївся і пригнічено пішов поряд із ношами.

«Ну! Феноліо, чого ти чекаєш? Іди позаду! – думав він, плентаючи зболеними ногами за Батистом. – Тебе ніхто не понесе. І благай кого завгодно, щоб не повернувся Миршавець!»