Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 38 страниц)

Чорнильний одяг

Мені здалося, ніби вірив я учора,

Мовляв, під шкірою я свічуся незмінно.

Розріж мене – й засяю я нетлінно.

Але сьогодні вже мене спіткало горе:

Я впав, побивсь – і кров тече з коліна.

Біллі Колінз. Коли тобі десять

Ранок розбудив Меґі блідим світлом, що впало їй на обличчя, і таким холодним повітрям, яким вона ще ніколи не дихала. Навпроти її вікна феї щебетали, мов пташки, які навчилися розмовляти, а десь кричала сойка – якщо то була сойка. Здоровань так оманливо наслідував кожну пташку, що здавалося, ніби вона звила собі гніздо в його широких грудях і співає там. І всі пташки відповідали йому: жайворонки, пересмішники, дятли, солов’ї і Ґеконові приручені ворони.

Мо теж уже прокинувся. Меґі почула за вікном його голос, а потім і материн. Може, нарешті прийшов Фарид? Дівчина мерщій підвелася з солом’яного матраца, на якому спала (цікаво, як воно – спати в ліжку? Меґі вже майже не пригадувала), і підбігла до вікна. Вона вже кілька днів чекає Фарида. Він обіцяв прийти. Але на подвір’ї стояли тільки її батько-мати і Здоровань, що усміхнувся, побачивши її у вікні.

Мо допоміг Резі осідлати одного з коней, що вже чекали у стайні, коли розбійники повернулися. Коні були такі гарні, що безперечно належали колись котромусь зі шляхетних Миршавцевих приятелів, але Меґі не хотіла надто зосереджуватися на тому, як вони потрапили до рук розбійників, так само як і багато інших речей, які забезпечував їм Чорний Принц. Вона любила Чорного Принца, Батиста і Здорованя, але дехто з інших розбійників змушував її здригатися, скажімо, Хапало і Ґекон, дарма що це були ті самі люди, які врятували її та її батька-матір від Змієголова.

– Меґі, розбійники – це розбійники, – часто приказував Фарид. – Принц робить усе, що робить, задля інших людей, але дехто з його ватаги прагне тільки напхати собі кишені, не гаруючи задля цього в полі або в майстерні.

Ох, Фариде… Меґі так скучила за ним, що аж соромилася цього почуття.

Мати була бліда. Останнім часом Резі не раз ставало недобре. Мабуть, тому вона зібралася їхати до Роксани. Ніхто не тямив дати кращої поради, ніж вдова Вогнерукого, крім, можливо, Болотяника, але йому не дуже добре велося після смерті Вогнерукого, надто коли почув, що Змієголов спалив на іншому краї хащі притулок для недужих, яким він керував багато років. Ніхто не знав, що сталося з Беллою й рештою цілительок.

Коли Меґі вийшла надвір, повз неї прошаруділа миша, рогата, як і куниця Вогнерукого, а одна фея метнулася і схопила Меґі за коси, але дівчина вже навчилася проганяти тих набридливих істот. Що холодніше ставало, то рідше покидали феї свої гнізда, проте завжди шукали людського волосся.

– Ніщо їх так не гріє, – завжди приказував Батист. – Крім ведмежого хутра. Але діставати його небезпечно.

Ранок був такий холодний, що Меґі, мерзнучи, поляскувала себе по тілу. Одяг, який дали їм розбійники, й наполовину не грів так добре, як светр, який вона надягала на себе в такі дні в іншому світі, і дівчина майже з тугою подумала про теплі шкарпетки, що чекали на неї в шафах Елінор.

Коли донька підійшла до Мо, він обернувся й засміявся. Батько видавався втомленим, але щасливим. Спав він мало. Часто до пізньої ночі працював у своїй тимчасовій майстерні – тими нечисленними інструментами, якими забезпечив його Феноліо. І раз по раз ходив у ліс, сам або з Принцом. Він думав, що Меґі не знає про це, але вона вже кілька разів, коли, не мігши заснути, стояла коло вікна й чекала Фарида, бачила, як розбійники забирали його. Вони гукали Мо криком сойки. Меґі чула його майже щоночі.

– Тобі вже краще? – занепокоєно подивилась вона на матір. – Може, це від грибів, які ми зібрали кілька днів тому?

– Ні, безперечно, ні, – глянула Реза на Мо й усміхнулася. – Роксана напевне знає якусь траву від цього. Хочеш поїхати зі мною? Може, й Бріана там. Вона ж не щодня працює в Орфея.

Бріана. Чого вона має хотіти її бачити? Через те, що вони майже однолітки? Після смерті Козимо Бридка прогнала Бріану, то було запізніле покарання за те, що дівчина віддавала перевагу товариству її чоловіка, а не спілкуванню з нею. Тоді Бріана допомагала Роксані працювати в полі, а тепер служить в Орфея. Так само, як і Фарид. Орфей мав тим часом уже з півдесятка служниць, і Фарид глузував, мовляв, Сироголовий тепер не розчісує сам навіть ті кілька волосин, які ще ростуть на голові. Орфей наймав тільки гарних дівчат, а Бріана була вродлива напрочуд, така вродлива, що Меґі в її присутності почувалась як качка поряд із лебедем. Ще гіршим було те, що Бріана була донькою Вогнерукого.

– Ну то й що? Я ні разу не розмовляв із нею, – казав Фарид, коли Меґі запитувала про Бріану. – Вона ненавидить мене, не менше, ніж її мати.

І все-таки… Адже він бачить їх майже щодня, Бріану і решту. В Орфея працюють найвродливіші омбрійські дівчата. А Фарид уже майже два тижні не провідував її.

– Ну, ти їдеш зі мною? – знову запитала Реза, і Меґі відчула, що зашарілася, немов мати почула кожну її думку.

– Ні, – відповіла вона, – ні, думаю, мені краще лишитися. Здоровань їде з тобою, еге ж?

– Звісно.

Здоровань вважав за свій обов’язок охороняти її та Резу. Меґі не знала, чи то Мо попросив його про це, чи то він сам охороняв їх просто тому, щоб засвідчити Сойці свою відданість.

Здоровань допоміг Резі сісти на коня. Вона часто скаржилась, як незручно їхати верхи в сукні, і казала, що в цьому світі було б набагато краще ходити в чоловічому одязі, дарма що через нього вона стала колись Мортолиним в’язнем.

– До смерку я повернуся, – сказала вона Мо. – Може, Роксана знає що-небудь і від твого безсоння.

Потім Реза і Здоровань зникли поміж дерев, а Меґі з Мо й далі стояли на подвір’ї, як і давніше, коли вони були тільки вдвох.

– Їй справді недобре.

– Не переживай, Роксана знає, чим тут можна зарадити. – Мо глянув на пекарню, де улаштував собі майстерню. Чому він убрався в чорне? – Я теж мушу йти, але до вечора повернуся. Ґекон і Батист у стайні, а Принц пришле сюди ще й Дерев’янку, поки немає Здорованя. Ці троє пильнуватимуть тебе краще, ніж міг би я.

Що з його голосом? Він каже неправду? Батько змінився, відколи Мортола мало не вбила його. Він став замкнений і часто такий відсутній, ніби якась його частина й досі перебуває в тій норі, де він мало не загинув, або в підземеллях башти в Сутінковому замку.

– Куди ти зібрався? Я з тобою. – Меґі відчула, як зіщулився батько, коли вона взяла його знизу за руку. – Що з тобою?

– Нічого, це я так, – погладив він себе по чорному рукаву й відвів очі.

– Ти знову десь був разом із Принцом. Я бачила його вчора вночі на подвір’ї. Що відбувається?

– Нічого, Меґі. Справді нічого. – З відсутнім обличчям він погладив її по щоці, потім обернувся й пішов до пекарні.

– Нічого? – пішла за ним Меґі. Двері були такі низькі, що Мо довелося увібрати голову в плечі. – Де ти взяв оце чорне вбрання?

– Це одяг палітурника. Батист мені пошив.

Мо підійшов до свого робочого столу. На ньому лежали шкіра, кілька аркушів пергаменту, нитки, ніж і книжечка, яку він зробив минулого тижня, зшивши докупи Резині малюнки, там були зображення фей, вогненних ельфів, скляних чоловічків, Чорного Принца, Здорованя, Батиста і Роксани. Був там і Фаридів портрет. Книжка була перев’язана шнурком, неначе Мо хотів узяти її з собою в дорогу. Книжка, чорне вбрання…

Ох, Меґі занадто добре знала батька!

– Мо, ні! – Меґі схопила книжку й заховала її за спину. Він, може, вміє одурити Резу, але не її.

– Чого ти? – Мо на превелику силу зберігав безневинний вираз на обличчі. Тепер він умів прикидатися краще, ніж давніше.

– Ти зібрався їхати в Омбру, до Бальбулюса. Ти що, збожеволів? Це вкрай небезпечно!

Якусь мить Мо справді мав намір і далі брехати доньці, але потім зітхнув:

– Гаразд, я й досі не можу нічого приховати від тебе. Думав, що, може, буде легше, коли ти виростеш. Який я дурний. – Батько обняв Меґі й лагідно забрав книжку з її рук. – Так, я їду до Бальбулюса. Щоб Миршавець не продав усіх книжок, про які ти так багато розповідала мені. Феноліо проведе мене в замок як палітурника. Як, по-твоєму, скільки діжок вина отримує Миршавець за одну книжку? Мабуть, половини бібліотеки вже немає, щоб він міг свої бенкети оплатити!

– Мо! Це надто небезпечно! А що, як тебе впізнає хто-небудь?

– Хто? Ніхто в Омбрі не бачив мене.

– Який-небудь солдат може знати тебе ще з Сутінкового замку. Та й Ворон, напевне, там! Чорні одяганки навряд чи одурять його.

– Пусте! Коли Ворон бачив мене востаннє, я був напівмертвий. Крім того, йому краще не прагнути зіткнутися зі мною. – Обличчя Мо, найрідніше у світі, не вперше стало якимось чужим. Холодним, таким холодним. – Тільки не дивись на мене з такою тривогою! – проказав він і сміхом прогнав ту холоднечу. Але сміх одразу розвіявся. – Меґі, а ти знаєш, що мені мої руки стали мов чужі? – Мо простяг руки до доньки, наче вона могла помітити зміну. – Вони роблять те, про що я ніколи й не знав, що вони здатні робити, і роблять добре.

Мо розглядав руки, наче вони належали не йому. Як часто Меґі приглядалася до них, коли вони розрізали папір, зшивали сторінки, натягували шкіру або приклеювали їй пластир на розбите коліно. І знала занадто добре, що мав на увазі Мо. Вона часто бачила, як батько з Батистом чи Здорованем вправлявся за стайнею: з мечем, якого носив після Сутінкового замку. Мечем Рудого Лиса. Батько жонглював мечем, неначе він був знайомий його рукам незгірше від ножа для паперу і гладилки.

Сойка.

– Думаю, Меґі, треба нагадати рукам, яке їхнє справжнє ремесло. Я й сам хотів би згадати. Феноліо розповів Бальбулюсу, що знайшов палітурника, який сумлінно і так, як слід, оправляє книжки. Але Бальбулюс хоче побачити того палітурника, перше ніж доручити роботу. Тому я поїду до замку й доведу, що тямлю у своєму мистецтві не менше, ніж він у своєму. Ти сама винна, що я не можу дочекатися, коли нарешті навіч побачу його майстерню! Невже ти забула, що розповідала мені в башті Сутінкового замку про Бальбулюсові пензлі та пера? – Мо зімітував її голос: – «Мо, він ілюструє книжки! В Омбрійському замку! Він найкращий! Якби ж тільки бачив його пензлі та фарби!..»

– Атож, – прошепотіла Меґі, – я пригадую. – Вона пам’ятала навіть те, що батько сказав їй у відповідь: «Я б радо подивився на ті пензлі». Але пам’ятала й про страх, який відчувала тоді за батька.

– А Реза знає, куди ти хочеш їхати? – поклала Меґі руку йому на груди, на місце, де тільки рубець нагадував, що батько мало не загинув.

Мо не мав потреби відповідати. Його винуватий погляд досить промовисто сповіщав, що він не розповів матері про свої плани. Меґі розглядала книжку, що лежала на столі. Можливо, батько має слушність. Можливо, настала пора пригадати, на що здатні його руки. Можливо, справді він і в цьому світі може грати роль, яку так любив в іншому. Хоча ходять чутки, мовляв Миршавець казав, книжки не менш зайві, ніж прищі на обличчі. Але Омбра належить Змієголову. Його солдати скрізь. А що, як котрийсь упізнає чоловіка, який лише кілька місяців тому був в’язнем їхнього похмурого пана?

– Мо, – слова аж просилися Меґі на язик. Вона часто думала про них в останні дні, проте не сміла вимовити, бо була непевна, чи справді хоче казати їх. – Ти ніколи не думав, що нам треба повернутися? Назад, до Елінор і Даріуса. Я знаю, я переконала тебе лишитися, але… Змієголов день і ніч шукає тебе, а ти бродиш уночі з розбійниками. Реза, може, не помічає цього, але ж я знаю! Ми бачили вже все: фей і русалок, хащу і скляних чоловічків… – Як важко дібрати точні слова, слова, що навіть їй би пояснили, що відбувається в її душі. – Можливо… можливо, пора. Я знаю, Феноліо вже не пише, але можна запитати Орфея. Він і так тобі заздрить. Він, безперечно, зрадів би, якби ми пішли й він лишився єдиним читцем у цьому сюжеті!

Мо тільки глянув на Меґі, і вона вже знала його відповідь. Вони помінялися ролями, тепер уже він не хотів повертатися. На столі, між грубо нарізаним папером і ножем, про якого подбав Феноліо, лежала сойчина хвостова пір’їна.

– Сідай! – Мо сів край столу й посадив її збоку від себе, як робив безліч разів, коли вона була ще малою. Як давно це було. Як давно. Наче був то інший сюжет, а Меґі в ньому – іншою Меґі. Та коли Мо поклав їй руку на плече, вона опинилася на мить у тому сюжеті, відчула себе захищеною, в безпеці, без туги в серці, що нині загніздилася в ньому, немов жила там споконвіку… Туги за юнаком з чорним волоссям і сажею на пальцях.

– Я знаю, чому ти хочеш повернутися, – тихо заговорив Мо. Він, може, й змінився, але й далі міг читати її думки не менш добре, ніж вона його. – Як довго не з’являвся Фарид? Днів п’ять, шість?

– Дванадцять, – відповіла Меґі жалісливим голосом і ткнулася обличчям у батькове плече.

– Дванадцять? Може, попросити Здорованя зав’язати йому кілька вузликів на його худенькій руці?

Меґі мимоволі засміялася. Що вона робила б, якби Мо коли-небудь не було поряд, щоб розсмішити її?

– Меґі, я бачив ще не все, – вів далі батько. – Я ще не бачив найважливішого: Бальбулюсових книжок. Рукописних книжок, Меґі, з мініатюрами, книжок, що не припали порохом безлічі років, не позолочені й не розрізані казна-скільки разів, ні, фарби ще тільки-но висохли на сторінках, палітурка ще еластична… Хтозна, може, Бальбулюс навіть дозволить мені поспостерігати якийсь час, як він працює. Ти тільки уяви собі! Мені так часто хотілося бодай раз побачити, як колись малювали на пергаменті ті крихітні обличчя, як починали робити завитки навколо першої літери, як…

Меґі нічого не могла вдіяти з собою і знову несамохіть засміялася.

– Чудово, чудово, – мовила вона і притисла долоню йому до вуст. – Чудово, – повторила вона. – Ми поїдемо до Бальбулюса, але разом. «Як і давніше, – додала подумки Меґі. – Тільки ти і я». А коли Мо хотів заперечити, знову затулила йому вуста: – Ти ж сам казав про це! Отоді, в заваленій копальні.

Копальні, де загинув Вогнерукий… Меґі тихенько проказала слова Мо. Їй здавалося, ніби вона пам’ятає кожне слово, вимовлене того дня, неначе хтось записав їх у її серці: «Меґі, покажи мені фей. І русалок. І книжкового ілюстратора з Омбрійського замку. Треба побачити, чи справді його пензлі такі витончені».

Мо підвівся й почав розкладати інструменти, що лежали на столі, як колись завжди робив у своїй майстерні в саду Елінор.

– Так-так, це мої слова, – потвердив він, не дивлячись на доньку. – Але в Омбрі тепер панує свояк Змієголова. Що, по-твоєму, скаже мені твоя мати, коли я поведу тебе в таке небезпечне місце?

Її мати. Авжеж…

– Резі не конче знати про це. Мо, будь ласка! Ти мусиш узяти мене! Або… або я скажу Геконові, що він повинен розповісти Чорному Принцові, що ти намірився вчинити. Тоді ти ніколи не потрапиш до Омбри!

Мо відвернувся, але Меґі чула, як він тихо сміється:

– Ох, таж це шантаж! Хіба я навчав тебе такого? – Зітхнувши, Мо обернувся і довго дивився на доньку. – Гаразд, – нарешті мовив він. – Ми разом подивимось на пера й пензлі. Зрештою, ми вже були разом у Сутінковому замку. В Омбрі порівняно з ним не може бути так похмуро, еге ж?

Мо провів рукою по чорному рукаву.

– Як я радий, що палітурники тут не носять жовтого вбрання, – сказав він, кладучи книжку з Резиними малюнками до сідельної сумки. – Ну, а щодо матері, я хочу забрати її в Роксани, коли ми повернемось, але ти нічого не кажи їй про наш похід до замку. Ти, мабуть, довго думала, чому їй погано вранці, правда?

Меґі, не розуміючи, глянула на нього, – і одразу збагнула, яка ж вона тупа, безнадійно тупа.

– Братика чи сестричку? Кого б ти більше хотіла? – раптом запроменився щастям Мо. – Бідолашна Елінор. Знаєш, вона чекала на цю звістку, відколи ми переїхали до неї. А тепер ми забрали з собою дитину в інший світ.

Братика чи сестричку… Коли Меґі була мала, вона вдавала якийсь час, ніби має невидиму сестру. Варила їй чай із маргариток і пекла печиво з піску.

– Але… відколи вона знає про це?

– Дитина походить із того самого сюжету, що й ти, якщо саме це ти маєш на увазі. З дому Елінор, якщо бути точним. Дитина з плоті та крові, аж ніяк не зі слів, аж ніяк не з чорнила та паперу. Хоча… хтозна. Можливо, ми тільки перейшли з одного сюжету в інший? Що ти на це скажеш?

Меґі озирнулася, глянула на стіл, на інструменти, на перо і – на чорне вбрання Мо. Невже це все зроблене зі слів? Слів Феноліо. Хата, хутір, небо над ними, дерева, каміння, дощ, сонце і місяць. «Гаразд, а що з нами? – думала Меґі. – З чого зроблені ми? Реза, я, Мо і дитина, яка з’явиться на світ». Вона вже не знала відповіді. А чи знала вона її коли-небудь?

Здавалося, ніби речі довкола шепочуть про все, що має статися, і про все, що вже сталося, а коли Меґі глянула на свої руки, їй здалося, ніби на них можна прочитати літери, і ті літери сповіщали: «А потім народилася ще одна дитина».

Жалі Феноліо

– Що це? – здригнувшись, запитав Гарі.

– Це? Його називають думкарієм, – відповів Дамблдор. – Мені не раз здавалося, – і це відчуття, безперечно, знайоме й тобі, – ніби моя голова просто набита вщерть завеликою кількістю думок і спогадів.

Джоанна К. Роулінґ. Гарі Потер і вогненний келих

Феноліо, як і часто в останні тижні, лежав у ліжку. Чи, може, вже місяці? Байдуже. Він невдоволено поглядав на феїні гнізда над головою. Майже всі були покинуті, крім одного, з якого чулося нескінченне гоготання й хихикання. Гніздо мінилось яскравими барвами, як масна пляма на воді. Орфей! Хай йому біс, таж феї в цьому світі блакитні! Про це можна було прочитати чорним по білому. Що собі уявляє цей телепень, розфарбовуючи їх строкато, наче веселку? Але ж діялися ще гірші речі: строкаті феї, тільки-но десь примостившись, проганяли блакитних фей. Барвисті феї, плямисті кобольди, а десь уже начебто бігають кілька чотирируких скляних чоловічків. Феноліо аж голова заболіла, коли він подумав про це все. Але не минало й години, як до нього знову поверталися ці думки, як він знову запитував себе, що саме зараз пише Орфей у своєму просторому й гарному будинку, де він улаштував такий двір, неначе він найбільше цабе в Омбрі!

Майже щодня Феноліо посилав туди шпигувати Розенкварца, проте аж ніяк не можна було б сказати, що цей скляний чоловічок мав надто великі здібності для такого завдання. Ні, таки ні. Крім того, Феноліо підозрював, що Розенкварц, замість іти до Орфея, з куди більшим бажанням прокрадався на Швацьку вулицю і залицявся там до своїх одноплемінців жіночої статі. «Що ж, Феноліо, – невесело думав він, – ти мав би записати в тупе серце тієї скляної макітри трохи більше усвідомлення обов’язку. На жаль, це не єдиний твій недогляд…»

Феноліо вже схопився за глечик із червоним вином, що стояв коло ліжка, щоб бодай трохи позбутися тягаря такого гнітючого признання, як у слуховому вікні раптом з’явилась невеличка постать, що насилу зводила дух. Ну, нарешті. Кінцівки Розенкварца, загалом блідо-рожеві, стали карміново-червоні. Скляні чоловічки ніколи не пітніють. А червоної барви набирають під час надмірних напружень (звичайно, навіть цю їхню рису визначив сам Феноліо, але тепер, попри все своє бажання, вже не міг би сказати, з якої причини), але чому цей недоумок видерся аж на дах? Що за легковажність із члениками, які розбиваються в друзки, коли ці тупаки падають зі столу?! Ні, скляні чоловічки – безперечно, не ідеальний тип для шпигуна, проте завдяки своїм малим розмірам вони абсолютно непомітні і, дарма що їхні членики тендітні та ламкі, прозорість їхніх тіл робила їх напрочуд придатними для таємної розвідки.

– Ну? Що він пише? Ану розповідай! – Феноліо взяв глечик і босоніж потупав до скляного чоловічка. Розенкварц вимагав наперстка червоного вина як плати за свою шпигунську діяльність, що, як він невтомно наголошував, аж ніяк не належить до класичних завдань скляних чоловічків, і тому її треба винагороджувати додатково. Наперсток вина аж ніяк не становив надто високої платні, як був змушений визнати й сам Феноліо, але досі Розенкварц небагато й розвідав. Крім того, від вина йому робилося зле. Випивши, він лише ставав норовливішим і блював не одну годину.

– Либонь мені можна спершу звести дух, а вже потім рапортувати? – запитав він гострим голосом.

Ось, будь ласка, вже озивається норов. Як швидко він завжди ображається!

– Та вже зводь собі. Хоча говорити, бачу, ти можеш! – Феноліо зняв скляного чоловічка з мотузки, яку прив’язав йому до слухового вікна, щоб той міг спускатися згори, і поніс його до столу, купленого недавно на ярмарку недорогим коштом.

– Отже, ще раз, – проказав він, наливаючи в наперсток вина з глечика. – Що він пише?

Розенкварц ковтнув вина й висякав свого червоного аж синього носа.

– Твоє вино стає щораз гіршим, – заявив він ображеним голосом. – Я мушу вимагати якоїсь іншої винагороди!

Феноліо, розгнівавшись, забрав у нього наперсток.

– Та ти ще ні разу не заслужив його! – гримав він. – Ану признавайся. Ти знову нічого не знайшов, анічогісінько!

– Невже таки нічого? – склав руки на грудях скляний чоловічок.

Збожеволіти можна. І його навіть не візьмеш руками і не потрусиш, бо страшно, що відламається рука, а то й голова відскочить.

Феноліо, спохмурнівши, знову поставив наперсток на стіл. Розенкварц занурив туди палець і облизав його:

– Він знову приписав собі скарб!

– Ще один? Хай йому біс, він витрачає більше грошей, ніж Миршавець! – Феноліо завжди млоїло, що він сам не додумався до такого. А втім… Адже йому знадобився б читець, щоб обернути його слова у дзвінку монету, і він був не певен, чи Меґі або її батько позичать йому свій язик для такої прозаїчної мети. – Гаразд, скарб. А що там іще?

– Ох, він щось пише, але, здається, не дуже задоволений. Чи я вже казав, що на нього тепер працюють два скляні чоловічки? А чотирирукого, яким він уже всюди нахвалявся… – Розенкварц стишив голос, немов ті слова страшно було вимовляти, – він, мабуть, розлютившись, жбурнув об стіну! Про це в Омбрі чув кожен, але ж Орфей добре платить. – Феноліо знехтував докірливий погляд, який кинув на нього скляний чоловічок. – А тепер на нього працює двоє братів – Яшма і Айзенґлянц. Старший поміж них – просто ірод! Він…

– Двоє? Навіщо телепню два скляні чоловічки? Невже він тепер так завзято партачить у моєму сюжеті, що йому не вистачає одного, щоб точити пера? – Феноліо відчував, що від гніву йому аж недобре. Дарма що була й добра звістка: чотирирукий скляний чоловічок попрощався з земним життям. Мабуть, довго до Орфея доходило, що його створіння не варті паперу, з якого він їх створив!

– Гаразд. Що там іще?

Розенкварц мовчав і ображено склав руки на грудях. Йому не подобалося, коли його уривали.

– Господи, та не кривляйся так! – Феноліо присунув вино ближче до Розенкварца. – Про що він пише ще? Про нові екзотичні мисливські трофеї для Миршавця? Рогатих собачок для придворних дам? Чи вирішив, ніби моєму світові бракує крапчастих коротунів?

Розенкварц знову занурив палець у вино.

– Мусиш купити мені нові штани, – твердо заявив він. – Свої я роздер, коли невдало видирався нагору. Крім того, вони поношені. Ти собі можеш тинятись, як тобі заманеться, але я живу серед людей не на те, щоб одягатися гірше, ніж мої родичі в лісі.

Ох, інколи Феноліо кортіло переламати його навпіл.

– Твої штани? Чому мене мають цікавити твої штани? – запитав він скляного чоловічка.

Розенкварц добряче ковтнув з наперстка й пролив собі вино на скляні ноги.

– Це вино – справжній оцет! – нарікав він. – І за оце пійло мене обкидали кістками? І за нього я пробирався крізь голубине лайно та розбиту цеглу? Атож, не дивись на мене так, ніби не віриш жодному моєму слову. Той Айзенґлянц закидав мене курячими кістками, застукавши над Орфеєвими паперами! Він спробував викинути мене з вікна! – Зітхнувши, Розенкварц обтер ноги від вина. – Гаразд. Там було щось про рогатих вепрів, але я насилу розібрав, потім щось про співочих риб, нісенітниці, мушу сказати, і знову дещо про білих жінок. Чотириокий і далі вочевидь збирає геть усе, що шпільмани співають про них…

– Так-так, але про це знає вся Омбра! І це тому ти валандався так довго? – Феноліо обхопив руками обличчя. Вино таки не дуже добре. Його голова, здається, щодня важчає. Хай йому грець.

Розенкварц знову ковтнув вина, дарма що з огидою скривився. Скляний недоумок! Найпізніше завтра він знову матиме шлункові корчі.

– Що ж, хай там як, це мій останній рапорт! – повідомив він між двома нападами блювоти. – Я вже ніколи не гратиму роль шпигуна! Ніколи, поки там працює отой Айзенґлянц. Він дужий, наче кобольд, і принаймні вже двом скляним чоловічкам повідламував руки!

– Так-так, гаразд. Ти був… е… жалюгідним шпигуном, – буркнув Феноліо, дибаючи назад до ліжка. – Признайся, що ти з набагато більшим завзяттям уганяв на Швацькій вулиці за скляними жіночками. Не думай, ніби я нічого не знаю!

Застогнавши, Феноліо простерся на солом’яному матраці й глянув на порожні феїні гнізда над собою. Може, він животіє таким жалюгідним життям, як той поет, у якого скінчилися слова? А може, в нього ще гірша доля, бо він змушений дивитись, як інший перекручує його слова, а світ, уже створений, оздоблює без ніякого смаку крикливими цятками? Немає вже світлиці в замку, повної скрині з витонченими уборами і власного коня для пана придворного поета, а знову є тільки мансарда в Мінервиному будинку. І це диво, що вона ще раз пустила його: адже саме його слова та пісні призвели до того, що вона втратила чоловіка і батька своїх дітей. Атож, уся Омбра знала, яку роль відіграв Феноліо у війні Козимо. Дивно, як його ще не витягли з ліжка і не вбили, – мабуть, тому, що жінкам Омбри і так вистачало клопоту, щоб не вмерти голодною смертю.

– А куди ти ще можеш піти? – тільки й сказала Мінерва, коли він стояв під її дверима. – Поет у замку їм тепер не потрібний. Невдовзі там співатимуть Свистунові пісні.

І тут, звичайно, вона мала цілковиту слушність. Миршавець полюбляв криваві вірші Сріблоносого. А може, й сам нашкрябав на папері кілька кепсько заримованих рядків про свої мисливські пригоди.

На щастя, принаймні Віоланта вряди-годи ще посилає по Феноліо. Звичайно, не здогадуючись, що він приносить їй слова, вкрадені в поетів іншого світу. Але, зрештою, Бридка платить теж не дуже добре. Донька Змієголова бідніша за придворних дам нового намісника, тож Феноліо змушений підробляти писарем на ринку, що, звичайно, дало Розенкварцові привід розповідати кожному охочому слухати, як низько впав його господар. Але хто там дослухається до сюркотливого голоска скляного чоловічка! Ота дурна прозора істота має ще й розмовляти!! І хоча Розенкварц вимогливо ще ставив щовечора чистий пергамент на стіл Феноліо, той, здається, навіки зрікся слів. Він більше не напише жодного слова – крім украдених в інших і сухих, знекровлених словес, які треба лишати на папері або пергаменті, коли йдеться про заповіт, торговельну угоду та інші нікчемні речі. Пора живих слів уже минулася. Вони були кровожерними й чорними, мов чорнило, підступними та вбивчими страхіттями, які призводили тільки до нещасть. Він уже не допомагатиме їм у цьому, о ні. Пройшовшись безлюдними омбрійськими вуличками, він мав випити цілий глечик вина, щоб розвіяти тривогу, яка після поразки Козимо відібрала в нього всю радість у житті.

Безбороді юнаки, немічні старигані, каліки та жебраки, мандрівні купці, які ще не чули, що в Омбрі не можна вторгувати й мідяка, або справляли свої ґешефти з п'явками з замку, – тільки їх і можна тепер здибати на колись колоритних вуличках. Жінок із червоними, заплаканими очима, дітей-безбатченків, чоловіків, що жили по той бік хащі й шукали молоденької вдови або занедбаної майстерні, і солдатів. Так, солдатів в Омбрі не бракувало. Вони хапали собі все, що хотіли, день у день, ніч у ніч. Жоден дім не був у безпеці від них. Вони називали ті побори репараціями – і хіба не мали слушності? Зрештою, напасником був Козимо, найгарніше, найневинніше створіння Феноліо (принаймні він так думав). Тепер він мертвий лежить у саркофазі, що його звелів підготувати Тлустий князь для свого сина, а небіжчика зі спаленим обличчям, що доти лежав у ньому (мабуть, справжнього, першого Козимо), поховали на цвинтарі над містом серед його підданих, у непоганому, на думку Феноліо, місці, принаймні наполовину менш самотньому, ніж склеп під замком. А втім, Мінерва стверджувала, що Віоланта щодня спускалася туди, формально – щоб начебто оплакати полеглого чоловіка, а насправді (принаймні ходила така чутка) – щоб зустрітися там зі своїми шпигунами. Це означає, що Бридка ніколи не мала потреби платити своїм шпигунам. Ненависть до Миршавця приводила їх до неї десятками. Аякже. Досить тільки поглянути на того недолюдка, напахченого ката з курячими грудьми, намісника з ласки свого свояка. Кожне яйце, якому домальовували обличчя, одразу мало дивовижну схожість із Миршавцем. О ні, Феноліо не вигадав його! І в цьому випадку Миршавець цілком самостійно створив свою сюжетну лінію.

Згідно з першим указом намісника коло міської брами вивісили список покарань, що їх відтепер мали призначати в Омбрі за різні злочини, і то з малюнками, щоб і ті, хто не вміє читати, зрозуміли, що їм загрожує. Одне око за те, одна рука за це, шмагання батогами й ганебний стовп, таврування, осліплення… Феноліо щоразу відвертався, проходячи повз той список, а коли разом з Мінервиними дітьми був змушений пройти ярмарковим майданом, де виконували більшість покарань, то закривав їм очі (дарма що Іво щоразу протестував). Але до них все одно долинали зойки. На щастя, в місті, де зникли чоловіки, небагато траплялося людей, яких ще можна покарати. Навіть чимало жінок покинули місто разом зі своїми дітьми, втекли якомога далі від хащі, що вже не захищала Омбру від князя по той бік від неї, від безсмертного Змієголова.

Так, Феноліо, безперечно, це була твоя ідея. Але дедалі гучнішали чутки, що Срібний князь мав небагато радості від свого безсмертя.

Хтось постукав у двері. Хто б це міг бути? Нехай йому біс, невже він усе забув? Звичайно! Де та клята записка, яку вчора вночі принесла ворона? Розенкварц на смерть перелякався, коли вона раптом заскочила у слухове вікно. Мортимер хоче приїхати до Омбри! Сьогодні! І хіба він не мав зустріти його коло замкової брами? Цей приїзд – страхітлива легковажність. На кожному розі висить опис Сойчиних прикмет. На щастя, той портрет анітрохи не схожий на Мортимера, але все-таки!

Постукали знову.

Розенкварц устромив пальця в келих із вином. Скляний чоловічок існує не на те, щоб відчиняти двері! «Орфей, безперечно, свої двері відчиняє не сам. Його новий охоронець, здається, такий великий, що насилу проходить у міську браму. Охоронець! Якщо я коли-небудь писатиму знову, – думав Феноліо, – я припишу велетня й попрошу Меґі прочитати мені про нього, отоді я побачу, що скаже на це телепень».