Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 38 страниц)

Ледачий старигань

Одного дня Бог подумав, що напередодні весни йому треба прибрати свою майстерню… Замітаючи підлогу, він здивувався, скільки непотрібних решток лежить у нього під робочим столом. Початки істот, частини, які спершу видавалися придатними до вжитку, але потім виникало враження, що вони хибні; ідеї, які він відклав, а потім забув про них… Він знайшов навіть невеличку грудку Сонця.

Бог почухав голову. Що можна зробити з усіма цими покидьками?

Тед Г’юґ. Залишки

Вона знову прийшла! Елінор Лоредан. Це ім’я звучало так, наче він сам його вигадав. Феноліо з прокльоном натяг ковдру собі на обличчя. Хіба не досить, що вона всезнайко, синя панчоха і вперта, мов віслюк? Невже вона ще й прокидатися має, як жайворонок? Мабуть, надворі ще й не розвиднілось.

– Гм, це, здається, не дуже надихає! – Її очі мов прикипіли до чистого аркуша, що лежав поряд із ним на долівці. Яким огидно бадьорим завжди видається її голос. – Чи, може, скажеш, що музи вранці цілують найсолодше? Здається, я вже читала щось таке!

Ти ба! Наче вона розуміється на поцілунках і наче він не заслужив сьогодні свого сну (якщо в цій клятій печері вже немає пристойного вина)! Хіба не врятував він недавно Чорного Принца? Щоправда, Принц ще заточується, як ходить, і мало їсть, стривожено каже раз по раз Мінерва, але живий.

Він навіть уже знову ходить на полювання, хоча Роксана заборонила йому, але, зрештою, треба ж нагодувати всіх дітей. Цієї пори року це важко, малі завжди голодні, – як не просять його або Даріуса розповісти що-небудь, Фарида – щоб він показав декілька фокусів із вогнем, а Меґі – щоб вона проспівала кілька пісень про Сойку, і дівчина тим часом співала вже краще за Батиста.

«Так, передусім, мабуть, мені треба щось зробити, – думав Феноліо, показово повертаючись плечима до синьйори Лоредан. – Приписати трохи дичини, яку легко полювати, яка м’ясиста і смачна…»

– Феноліо! – Вона стягла з нього ковдру! Таке годі збагнути!

Розенкварц вистромив голову з кишені, де він тепер спав, і протер заспані очі.

– Доброго ранку, Розенкварце! Приготуй папір і нагостри пера.

Що за тон? Хіба сестри-жалібниці не звертаються так само до хворих? Феноліо, застогнавши, сів. Він надто старий, щоб спати на долівці вогкої печери!

– Це мій скляний чоловічок, і він виконує тільки те, що кажу я! – буркнув він, але не встиг озирнутись, як Розенкварц уже промчав повз нього з найсолодшою усмішкою на блідо-рожевих вустах.

Хай йому чорнильний біс, що це означає? Скляноголовий зрадник! Як запопадливо він виконує її наказ. Натомість коли він просить його про що-небудь, Розенкварц і наполовину не такий проворний.

– Дивовижно! – розчулено прошепотіла синьйора Лоредан. – Дякую, Розенкварце.

«Елінор. Я дав би тобі інше ім’я, – думав Феноліо, мерзлякувато взуваючи чоботи. Яке-небудь войовниче… Пентесилея, або Боудика, або як ще там називали тих амазонок… Господи, як холодно в цій печері, сьогодні, здається, ще холодніше. Цікаво, Феноліо, а ти не можеш змінити щось у погоді?»

Коли старий почав хухати на замерзлі руки, його непрохана гостя піднесла йому келих, що аж парував:

– На. Не дуже смачна, але гаряча. Кава з деревної кори. Ох, Розенкварц – на диво чарівливий скляний чоловічок! – довірливо прошепотіла вона йому. – Яшма теж дуже милий, але такий полохливий. І ця рожева шкіра!

Розенкварц, підлещений, погладив себе рукою. О так, вуха скляного чоловічка чутливі, як вуха сови (саме тому вони так добре годилися для шпигування, навіть попри ламкі членики), і Феноліо з великою охотою запхав би того пихатого пуцьвірінка до пустої пляшки з-під вина.

Феноліо ковтнув гарячого пійла, – гай-гай, смак і справді огидний, – підвівся й занурив обличчя в миску з водою, яку ввечері поставила йому Мінерва. Чи йому здалося, чи там справді був тоненький шар криги?

– Лоредан, ти й справді нічого не тямиш у письмі, – бурчав Феноліо. Атож, Лоредан, саме так відтепер він називатиме її! Таке ім’я пасує їй набагато краще, ніж оте квіткове Елінор. – По-перше, світанок – найгірша пора, бо мозок скидається на вологу губку. По-друге, справжнє письмо полягає, власне, в тому, щоб дивитися просто перед собою і чекати потрібних думок.

– Що ж, і саме це, безперечно, ти робиш найдокладніше! – Атож, язик у неї гостренький. – А далі ти розкажеш, що плин твоїх думок вимагає споживання горілки і хмільного меду.

Невже Розенкварц ствердно кивнув головою? Він прожене його в ліс, де його дикі родичі навчать його їсти равликів і жуків.

– Ну, Лоредан, ти, певне, давно вже знаєш, як має скінчитися цей сюжет! Дозволь мені вгадати: мабуть, якийсь замерзлий горобець процвірінькав тобі кінець, коли ти сиділа вчора перед печерою й зачаровано дивилася на нори в моєму лісі й на моїх фей. – Хай йому біс, штани знову розірвалися! А Батист навряд чи має нитки, щоб зашити.

– Чорнильний Ткачу! – підійшла до муру Деспіна, саме завдяки їй він на неоціненні хвилини забував, де він. – Хочеш снідати?

Ох, добра Мінерва. Вона й далі піклувалася про нього, наче вони були в її домі в Омбрі. Феноліо зітхнув. Давні, добрі часи…

– Ні, дякую, Деспіно, – відповів він, подивившись скоса на другу свою відвідувачку. – Скажи матері, що, на жаль, такої ранньої години мені вже зіпсували апетит.

Деспіна перезирнулася з Елінор, і той обмін поглядами можна було витлумачити тільки як мовчазний, одностайний глум з його особи. Господи! Може, тепер і Мінервині діти уже на боці Лоредан?

– Уже два дні, як пішла Реза, не кажучи про Хапала, але навіщо вона лишила тобі книжку, якщо ти цілими днями тільки спиш або п’єш із Батистом кепське вино?

Господи, яким гарним був цей світ, коли у його вухах ще не лунав постійно цей голос!

– Ти мусиш допомогти Мортимерові й поставити поряд із ним кілька слів! Хто, як не ти, допоможе йому? Чорний Принц надто кволий, а бідолашна Мортимерова донька тільки й чекає, щоб ти нарешті дав їй що-небудь читати. Але ж ні! «Тут дуже холодно, вино нікудишнє, діти галасують – як можна тут писати?» Коли йдеться про нарікання, так тобі слів не бракує!

«Отакої! Розенкварц знову кивнув головою! Я домішаю йому супу до піску, – думав Феноліо, – так багато супу, щоб він звивався в корчах, як Чорний Принц, але не напишу йому оте прокляте Богом спасенне слово!»

– Феноліо! Ти хоч чуєш мене? – Як вона дивилася на нього, докірливо, мов учителька, що вимагає невиконаного домашнього завдання!

Так, Реза лишила йому книжку. Ну то й що? Що вона допоможе? Книжка тільки нагадує, як подобалося йому писати до того, як з’явилася впевненість, що кожне слово, написане на папері, може справдитися!

– Таж тут немає нічого важкого! Мортимер уже майже всю роботу зробив замість тебе! Він удаватиме перед Змієголовом, мовляв, може вилікувати книжку, Віоланта відверне увагу свого батька, і Мортимер напише там три слова. Можливо, буде ще поєдинок зі Свистуном, – про таке я залюбки б почитала, – Вогнерукий, мабуть, теж повинен мати свій вихід (хоча він і далі не подобається мені), тож уперед! Резі ти теж можеш дати якусь роль. Вона може затримати того страхітливого Хапала, не знаю як, але щось таке цілком може спасти тобі на гадку…

– Тихо! – гримнув Феноліо, і то так гучно, що Розенкварц перелякано присів за каламар. – Що за нечувані дурниці! Типова річ. Читач і його ідеї! Авжеж, Мортимерів план справді видається добрим, він простий і прямий, але добрий. Він перехитрує Змієголова з допомогою Віоланти, напише три слова, Змієголов помре, Сойка врятується, Віоланта стане володаркою Омбри – дивовижно. Я спробував писати про це минулої ночі. Не працює! Мертві слова! Цьому сюжетові не подобаються прості лінії. В нього інші наміри, я відчуваю це! Але які? Я вставив Свистуна, не обминув Вогнерукого, а далі… Чогось бракує! Когось бракує! Того, хто цілковито змінить прекрасний Мортимерів план. Хапала? Ні, він надто дурний. Кого ж тоді? Ворона?

Як перелякано вона глянула на нього. Гай-гай. Нарешті зрозуміла. Але вже наступної миті її впертість повернулася. Просто диво, що вона не тупоче ногами, яка дитина. А вона й була дитиною, що переодяглася огрядною жінкою середніх літ.

– Це все безглуздя! Ти ж автор! Більше ніхто!

– Невже? Чому тоді загинув Козимо? Хіба я писав, що Мортимер так оправить книжку, що через неї Змієголов почне гнити живцем? Ні. Хіба моя була ідея, що Хапало заздритиме йому, а Бридка раптом захоче вбити свого батька? Аж ніяк. Я тільки посіяв цей сюжет, але він росте й розвивається, як хоче, і всі вимагають, щоб я передбачив, які плоди він дасть!

Господи! Дивиться і не вірить. Наче я розповідав їй про Діда Мороза. Але зрештою задирає підборіддя (воістину помітне підборіддя), а це не обіцяє нічого доброго.

– Відмовки! Нічого, крім відмовок! Тобі нічого не спадає на гадку, а Реза вже по дорозі до того замку. А що, коли Змієголов прибув туди задовго до неї? А що, коли він не довіряє своїй доньці й Мортимер загинув, перше ніж…

– А що, коли повернулася Мортола, як каже Реза? – безцеремонно урвав її Феноліо. – А що, коли Хапало вб’є Мортимера, бо заздрить Сойці? А що, коли Віоланта таки видасть Мортимера батькові, бо не терпить, щоб їй знову вказував якийсь чоловік? А що зі Свистуном, що з розбещеним сином Віоланти, що, що, що?.. – Феноліо кричав так гучно, що Розенкварц заховався під ковдру.

– Ану припини цей галас! – Синьйора Лоредан говорила навдивовижу тихим голосом. – У бідолашного Розенкварца вже голова розколюється.

– Ні, не розколеться, бо пуста, мов порожня равликова хатка. Натомість моя голова має перейматися тяжкими питаннями, питаннями, від яких залежить життя і смерть, але моєму скляному чоловічку співчувають, а мене витягують з ліжка, хоча я півночі не спав, дослухаючись до цього сюжету, щоб знати, чого він нарешті хоче!

Елінор мовчала. Вона мовчала. Мовчала, кусала свою навдивовижу жіночу нижню губу і, поринувши в думки, зняла кілька реп’яхів із сукні, яку дала їй Мінерва. До її одягу завжди начіплювалося повно листя, реп’яхів і заячих кізяків, і тут нема чого дивуватися, бо вона всякчас тинялася по лісу. Елінор Лоредан любила світ Феноліо, атож, щиро любила, дарма що він, річ природна, був даний не їй, і розуміла його майже не гірше, ніж він сам.

– А що… а що, якби ти принаймні виграв трохи часу для нас? – У її голосі вже не відчувалося колишньої впевненості. – Часу для роздумів, часу для письма! Часу, щоб Реза мала шанс застерегти Мо від тієї сороки й від Хапала. Може, в кареті Змієголова зламається колесо. Адже він їде в кареті, правда?

Хай йому грець! Непогана думка. Чому він сам не додумався до неї?

– Я спробую, – буркнув Феноліо.

– Ну, дива, – з полегкістю засміялася Елінор, і в її погляді одразу з’явилося більше впевненості. – Я попрошу Мінерву приготувати тобі смачного чаю, – проказала вона вже через плече. – Чай допомагає думати набагато краще, ніж вино. І будь люб’язним з Розенкварцом.

Скляний чоловічок найогидніше усміхнувся їй на прощання, і Феноліо грубо копнув його ногою, тож малий бідолаха впав навзнак.

– Колоти чорнило, ти, улесливий зраднику! – звелів він, поки скляний чоловічок скривджено поглядав на нього й підводився.

Мінерва принесла чаю. Вона навіть додала лимон, а перед печерою сміялися діти, наче світ нарешті став кращий.

«Зроби його кращим, Феноліо! – думав старий. – Лоредан має слушність. Ти ще й досі автор цього сюжету. Змієголов їде до Озерного замку, а Мортимер чекає там на нього. Сойка готується до найкращої пісні про себе. Напиши її йому! Напиши роль Мортимера до кінця, щоб він грав її з такою переконаністю, ніби набродився з тим ім’ям, яке ти дав йому. Слова знову підвладні тобі. Ти маєш книжку. Орфея забуто. Це ще й досі твій сюжет. Дай йому щасливий кінець!

Атож, у мене все вийде. А синьйора Лоредан нарешті замовкне й виявлятиме повагу, з якою має ставитись до нього. Але спершу треба затримати Змієголова (і забути, що ця ідея належить їй)».

Надворі галасували діти. Розенкварц шепотівся з Яшмою, що сидів між свіжонагострених пер і дивився на нього, з подиву аж вирячивши очі. Мінерва принесла супу, а Елінор поглядала через мур, наче він її звідти не міг бачити. Але невдовзі Феноліо не помічав уже нічого. Слова взяли його, як брали й колись давніше, посадили на свої чорні чорнильні спинки, понесли з собою і зробили сліпим і глухим до всього навколишнього, тож він чув тільки хрускіт коліс карети, що котилася по мерзлій землі, і порипування чорного лакованого дерева. Невдовзі вже обидва скляні чоловічки занурювали йому пера в каламар, так-бо швидко набігали слова. Розкішні слова. Слова Феноліо. Ох, він майже забув, як сильно можуть сп’янити літери. Та жодне вино не дорівняється…

– Чорнильний Ткачу!

Феноліо роздратовано підняв голову. Він був уже далеко в горах, по дорозі до Озерного замку, відчував роздуте тіло Змієголова, немов своє власне…

Перед ним зі стривоженим обличчям стояв Батист, і гори зникли. Феноліо знову був у печері серед розбійників і голодних дітей. Що сталося? Може, Чорному Принцові стало гірше?

– Дорія ходив на розвідки й повернувся напівживий, йому довелося бігти майже цілісіньку ніч. Він каже, що сюди йде Миршавець і що він знає про печеру. Ніхто не міг сказати, від кого. – Батист потер собі подзьобані віспою щоки. – Вони мають із собою собак. Дорія каже, що ввечері вони будуть тут. Це означає, що нам треба тікати.

– Тікати? Але куди?

Куди з усіма цими дітьми, з яких дехто вже наполовину збожеволів від туги за домом? На обличчі Батиста Феноліо побачив, що й розбійники не мають ніякої відповіді.

Отакої! А що тільки-но говорила ох яка розумна синьйора Лоредан? Як можна писати за таких обставин?

– Скажи Принцові, що я йду до нього.

Батист кивнув головою. Коли він обернувся, повз нього пропхалася Деспіна. Її личко теж було стривожене. Діти одразу відчувають, коли щось негаразд. Вони вже звикли вгадувати те, про що мовчать дорослі.

– Ходи сюди! – підкликав Феноліо її до себе, а Розенкварц тим часом махав кленовим листком над щойно написаними словами. Феноліо взяв Деспіну на коліна й погладив біляві коси. Дитина… Він прощав своїм лихим героям багато, але, відколи Свистун став ловити дітей, хотів приписати йому кінець, і то кривавий. Якби ж він уже написав його! Але з цим треба зачекати, так само як і з піснею про Сойку. Куди ж подітися з дітьми? Думай, Феноліо, думай!

Він розпачливо потер собі зморшкувате чоло. Господи, не диво, що від думок утворюються такі глибокі борозни на обличчі.

– Розенкварце! – звернувся він до скляного чоловічка. – Приведи Меґі. Скажи їй, вона повинна прочитати те, що я написав, навіть якщо воно не зовсім готове! Цього має вистачити!

Скляний чоловічок помчав так швидко, що перекинув вино, яке приніс Батист, і ковдра Феноліо немов підплила кров’ю. Книжка! Він стурбовано витяг її з-під мокрої ковдри. «Чорнильне серце». Назва й досі подобалася йому. Що станеться, якщо сторінки змокріють? Може, тоді загниє увесь його світ? Але папір був сухий. Намочився тільки ріжок палітурки, і Феноліо протер його рукавом.

– Що це? – Деспіна взяла книжку з його рук. Ну звичайно! Хіба вона бачила коли-небудь книжку? Адже вона не виросла в замку чи в домі заможного купця.

– Це річ, у якій зберігається оповідка, – пояснив Феноліо.

Він почув, як Страшидло скликає дітей, почув збуджені голоси жінок, перший плач. Деспіна занепокоєно прислухалася, а потім знову стала роздивлятися книжку.

– Оповідка? – перепитала вона, гортаючи сторінки й немов сподіваючись, що звідти вискочать слова. – Яка? Ти вже розповідав її нам?

– Цю – ні. – Феноліо лагідно забрав книжку в дівчинки й поглянув на розгорнуту сторінку. На нього дивилися його власні слова, написані так давно, що здавалися чужими.

– А що це за оповідка? Ти розкажеш мені?

Феноліо дивився на свої давні слова, написані рукою того Феноліо, яким він уже не був, Феноліо, чиє серце було набагато молодшим, набагато безтурботнішим – і не таким марнославним, як, напевне, додала б синьйора Лоредан: «На північ від Омбри трапляються великі дива. Навряд чи хто з її жителів бачив їх, проте шпільмани співали про них пісень, і коли селяни на кілька неоціненних митей прагнули відволіктися від тяжкої праці на полях, вони уявляли собі, ніби стоять на березі озера, про яке існувала чутка, ніби велетням воно править за дзеркало, і їм увижалося, як із води випливають русалки, які начебто жили там, і беруть їх до своїх замків із перлів та перламутру. Коли піт зрошував селянам чоло, вони тихо співали пісень, які розповідали їм про засніжені гори та гнізда, що їх збудували собі люди на величезному дереві, коли велетні почали викрадати їхніх дітей».

Гнізда… величезне дерево… викрадати їхніх дітей… Господи, це воно!

Феноліо схопив Яшму й посадив Деспіні на плече.

– Яшма відведе тебе до матері, – сказав він, перше ніж скляний чоловічок видерся на нього. – Мені треба до Принца.

«Феноліо, синьйора Лоредан мала слушність, – думав він, квапливо пробираючись поміж наляканих дітей, заплаканих матерів, безпорадних розбійників. – Ти дурнуватий старигань, чий мозок, затуманений вином, не пам’ятає навіть власного сюжету! Мабуть, Орфей уже знає більше про твій світ, ніж ти».

Проте його марнославне Я, що містилося десь між чолом і грудьми, одразу ж і заперечило. «Феноліо, як ти міг пам’ятати про це все? – шепотів він. – Там просто надто розгалужений сюжет! Багатство твоєї уяви невичерпне».

Так-так, він марнославний старигань. Феноліо визнавав це. Проте мав усі підстави бути марнославним.

Облудний помічник

Не знаємо, що вже пішли назавше,

Жартуючи, ми двері зачинили;

Та засуває доля засув, не чекавши,

І нас в глуху мовчанку опустила.

Емілі Дікінсон. ХСІХ

Мортола сиділа на отруйному тисі, серед хвої, майже такої ж чорної, як її пір’я. Їй боліло ліве крило. М’ясисті пальці Орфеєвого служника мало не зламали його, і тільки дзьоб урятував її. Вона до крові роздзьобала йому огидний ніс, але й сама не знала, як спромоглася випурхнути з намету. Відтоді Мортола могла літати тільки на невеличкі відстані, але ще гіршим було те, що вона вже не могла струсити з себе пташку, хоча давно не ковтала ніяких зерен. Коли вона востаннє була людиною? Два дні чи три? Сорока вже не рахувала днів, а думала тільки про жуків і хробаків (о м’ясисті біленькі хробачки!), про зиму та вітер і бліх у своєму пір’ї.

Останнім, кого вона бачила як людина, був Хапало. Так, він зробить усе, що вона нашепотіла йому, і нападе на Змієголова ще в лісі, але замість подякувати за добру пораду він назвав її клятою відьмою і спробував схопити, щоб його люди могли вбити її. Вона вкусила його за руку, а на решту так зашипіла, що вони відсахнулися, потім у чагарнику знову ковтнула зерна, щоб полетіти до Орфея, і то тільки на те, щоб його слуга мало не зламав їй крило. Виклюй йому очі! Виклюй їм усім! Учепися пазурами в їхні тупі обличчя!

Мортола жалібно зойкнула, і розбійники подивились угору, неначе вона віщувала їм смерть. Вони не знали, що ця сорока – ота стара жінка, яку кілька днів тому вони намагалися вбити. Вони не розуміли нічого. Що без її допомоги вони робитимуть із книжкою, раптом вона потрапить до їхніх брудних рук? Розбишаки не менш дурні, ніж ті білі хробачки, яких вона визбирує на землі. Невже вони думають, що треба тільки струснути книжку або вдарити по її гнилих сторінках, щоб з неї посипалося золото, яке вона пообіцяла їм? Ні. Мабуть, не думають нічого, ховаючись отут поміж деревами й чекаючи, поки споночіє, щоб прокрастися на стежку, якою має їхати чорна карета. Ще кілька годин – і вони збираються напасти на Змія, але що вони коять? Дудлять горілку, вкрадену в якогось вугляра, мріють про майбутнє багатство й нахваляються, що вб’ють спершу Змія, а потім і Сойку. «А як із трьома словами? – хотіла прострекотати їм сорока. – Хто з вас дурноверхих може писати в книжці з чистими сторінками?»

Але принаймні Хапало, здається, думав про це.

– А коли здобудемо книжку, – міркував він під тисом, – тоді зловимо Сойку і примусимо його написати три слова, і коли Змієголов здохне, а ми купатимемось у золоті, вб’ємо й Сойку, бо мені страшенно нестерпно слухати всіх отих дурнуватих пісень про нього.

– Так, у майбутньому вони мають співати про нас, – патякав Ґекон, запихаючи в дзьоб вороні, що сиділа на його плечі, шматочок хліба, намочений у горілці. Тільки ця ворона й поглядала вряди-годи на Мортолу. – Про нас піде більша слава, ніж про них усіх! Ми станемо славетніші за Сойку, славетніші за Чорного Принца, славетніші за Рудого Лиса і його паліїв. Славетніші за… як там звали його колишнього пана?

– Каприкорн.

Це ім’я штрикнуло Мортолі в серце, мов гаряча голка, і від туги за сином нею аж тіпнуло на гілці, вона затрусилася. Бодай би ще раз побачити його обличчя, ще раз насипати йому їсти, підстригти білявого чуба…

Мортола знову пронизливо скрикнула, і її біль та ненависть луною покотились по темній долині, де розбійники хотіли напасти на володаря Сутінкового замку.

Її син. Син. Її дивовижний жорстокий син. Мортола скубнула собі пір’їни на грудях, наче могла таким чином погамувати біль свого серця.

Мертвий. Утрачений. А його вбивця грає роль шляхетного розбійника, і його оспіває тупа потолоч, що давніше тремтіла перед її сином! Сорочка того розбишаки була тоді така червона, що життя майже вибігло з нього, але мала відьма врятувала його. Може, вона й тепер де-небудь знову щось шепоче? Я їм обом роздзьобаю обличчя, і то так, що та зрадлива служниця вже не пізнає їх… Реза… Вона, Мортоло, бачила тебе, але що вона може вдіяти? Він пішов сам, а вона грає у гру, в яку грають усі жінки в цьому світі: чекає… Гусінь!

Мортола гарячково схопила дзьобом волохате створіння. «Гусінь, гусінь!» – кричало від радості щось у ній. Клятий пташиний мозок. Про що вона думала? Про вбивства. Так, про помсту. Це почуття знайоме і птахам. Вона відчула, як настовбурчуються пір’їни, як вона б’є дзьобом по дереву, на якому сидить, неначе то тіло Сойки.

Війнув холодний вітер, хитнувши вічнозелене гілля. На Мортолине пір’я сипонуло дощем. Пора злетіти вниз, під чорні тиси, які сховають її від розбійників, і ще раз спробувати позбутися пташиної подоби, щоб нарешті знову відчути людську плоть.

Але пташка подумала: «Ні! Пора застромити дзьоб у пір’я, пора заснути під колисковий шерех гілля». Безглуздя! Вона стрепенулася, похитала дурною голівкою, подумки назвала себе: «Мортола. Мортола, Каприкорнова мати…»

Що це? Ворона на плечі Ґекона підняла голову й розправила крила. Хапало непевно звівся на ноги, витяг меча і крикнув решті стати до бою. Але між деревами вже стояли люди Змієголова. Керував ними худезний чолов’яга з яструбиним обличчям і очима, невиразними, як у трупа. Він майже недбало штрикнув мечем у груди першого розбійника. Одразу три солдати накинулись на Хапала. Він вирвався, дарма що його рука ще безперечно боліла від Мортолиних зубів, але його люди навколо гинули, як мухи.

Авжеж, про них співатимуть пісню, але то буде глузлива пісня про дурноверхих, які думали, ніби можуть заскочити Змієголова не менш легко, ніж першого-ліпшого багатого купця.

Мортола жалібно скрикувала, поки внизу під нею мечі розтинали людські тіла. Ні, цим помічникам не пощастило. Тепер із нею лишився тільки Орфей зі своїми чорнильними чарами і оксамитним голоском.

Яструбине обличчя витер меч об плаща вбитого і озирнувся.

Мортола мимоволі зіщулилась, але сорока пожадливо дивилася вниз – на блискучу зброю, на персні й пряжки від ременів. Як добре було б узяти їх до свого гнізда, а вночі з допомогою їхнього блиску приманювати до себе зірки з небес.

Усі розбійники вже полягли. Навіть Хапало впав навколішки. Яструбине обличчя подав своїм людям знак, і вони притягли ватажка до нього. «Ну, бовдуре, подихай! – з гіркотою думала Мортола. – Стара жінка, яку ти хотів убити, побачить твою смерть!»

Яструбине обличчя запитав щось Хапала, вдарив в обличчя, запитав ще раз. Мортола нахилила голову, щоб краще чути, і спурхнула на кілька гілок нижче, під захист хвої.

– Коли ми рушили, він уже конав. – У голосі Хапала й досі відчувалася впертість, але він був хрипкий від страху.

«Чорний Принц. Вони розмовляють про нього. То була я, – хотіла озватися Мортола. – Я, Мортола, отруїла його! Запитайте Змієголова, чи він пам’ятає мене?» Мортола опустилася ще нижче. Той худий убивця говорить про дітей? Він знає про печеру? Звідки? Ох, якби її дурна голова могла думати!

Один солдат дістав меча, проте Яструб гостро наказав йому вкласти зброю в піхви. Він відступив назад і знаком звелів своїм людям зробити те саме. Хапало, що й далі стояв навколішки між своїми вбитими людьми, приголомшено підвів голову. Сорока, що саме хотіла злетіти ще нижче, щоб стягти персня з мертвого пальця й позбирати срібні ґудзики, заціпеніла на гілці і затрусилася від страху, а в її дурній пташиній голові невпинно лунало: «Смерть, смерть, смерть!» І ось він з’явився – щось чорне, що полискувало між деревами, й сапало, мов великий пес, безформне, а проте схоже на людину, – жах. Хапало благав замість проклинати, Яструбине обличчя дивився на нього своїми мертвими очима, а його люди тим часом прожогом заховалися між дерев. Але жах підійшов, став над Хапалом, – здавалося, ніч роззявила тисячозубу пащу, – і заподіяв йому найстрашнішу смерть.

«А що ж іще? Геть його! – думала Мортола, дарма що її оперене тіло тремтіло, мов осиковий листок. – Геть дурноверхого! Він нічим не прислужився мені! Тепер має допомогти Орфей. Так, Орфей…»

Орфей… Здалося, ніби це ім’я одразу набуло форми людської постаті, тільки-но вона подумала про нього.

Ні, такого не може бути. То не Орфей постав так раптом між деревами, і жах, почувши його дурнуватий сміх, став покірним, мов пес.

Хто ж, Мортоло, розповів Змієголову про розбійників? Хто?

Орфей оглядав дерева своїми скляними очима. Потім підняв руку, блідий і пухлявий, і показав на сороку, що зіщулилася, коли він показав на неї.

Тікай, Мортоло! Тікай. Стріла наздогнала її в повітрі, і біль прогнав пташку. Вона вже не мала крил, коли падала, падала й падала в холодному повітрі. А як упала на землю, поламалися вже людські кістки. Останнім, що вона бачила, був Орфеїв сміх.