Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 38 страниц)

Нова клітка

Вестлі заплющив очі. Біль знову підступав до нього, і він мусив підготуватися.

Він мав настроїти мозок і опанувати біль своїм духом, бо якщо біль не піддасться його зусиллям, то розчавить його.

Вільям Ґолдмен. Шлюбна принцеса

Цього разу вони прийшли раніше, ніж минулої ночі. Надворі тільки-но споночіло. Не те що в камері Мо вдень було видно, але вночі залягав інший різновид пітьми, а разом з ним приходив і Свистун. Мо випростався сидячи, наскільки дозволяли кайдани, і приготувався до ударів і копняків. Якби ж він не почувався таким дурним, таким безкінечно дурним. Йолоп, що доброхіть пішов у тенета до свого ворога. Вже не розбійник, уже не палітурник, а просто йолоп.

Камери в Омбрійській в’язниці були навряд чи приємнішим місцем, ніж камери в башті Сутінкового замку. В темних льохах, навряд чи досить високих, щоб стояти, чекав той самий страх, що й в усіх в’язницях. Так, страх повернувся. Він чекав його ще у брамі й майже задушив, коли Миршавцеві люди зв’язали йому руки.

Ув’язнений. Безпорадний…

Подумай про дітей, Мортимере! Тільки спогад про їхні обличчя заспокоював його, коли він сам себе проклинав за свій учинок і терпів копняки та удари, які готувала йому ніч. Вогонь Вогнерукого принаймні інколи давав йому змогу перепочити від Свистуна, зате з’являвся Срібноносий, і то щоразу лютіший. Мо ще й досі вчувався у вухах голос феї, яка першої ночі пурхнула йому на плече. Він і досі бачив вогненних павуків, що вчепилися за оксамитні Свистунові шати.

Ще два дні, Мортимере, два дні і дві ночі. Потім прийде Змієголов. Ну то й що? Що далі? Так, він дурень, який і досі сподівається, що зможе дати Смерті та її білим донькам те, чого вони просять.

Чи зрозуміє Реза, коли білі жінки заберуть Меґі, що він поїхав до замку її задля неї? Чи зрозуміє Реза, що він не розповідав їй нічого, щоб страх за Меґі не краяв їй серце вже тепер?

В обох солдатів, що ввійшли до його камери, обличчя й руки були вимащені сажею. Вони завжди приходили вдвох, але де їхній срібноносий господар? Вони мовчки підняли Мо на ноги. Кайдани були важкі і вгризалися в шкіру.

– Свистун провідає тебе сьогодні в іншій камері! – шепнули вони йому. – В тій, де вогонь твого приятеля не знайде тебе.

Вони спускалися нижче, нижче і нижче, проминаючи підземелля, з яких смерділо гнилою плоттю.

Одного разу Мо здалося, ніби він бачив, як у пітьмі повзе вогненна змія, проте вартовий ударив його, коли він озирнувся.

Підземелля, куди його вкинули, було набагато просторіше за попереднє. На стінах позасихала кров, а повітря було водночас холодне й задушливе.

Свистуна довелося чекати, а коли він нарешті зайшов до камери в супроводі ще двох солдатів, у нього на обличчі теж була сажа. Двоє, що привели Мо, шанобливо поступилися місцем своєму панові, проте Мо бачив, як тривожно вони озираються, немов чекають, що зі стін миттю сповзуть вогненні павуки Вогнерукого.

Мо відчував, що Вогнерукий шукає його. Здавалося, ніби думки Вогнерукого намагаються намацати його, але в’язниця в Омбрі була не менш глибока, ніж у Сутінковому замку.

Можливо, ще цієї ночі йому знадобиться ніж, зашитий Батистовими руками в шов сорочки, хоча йому так болять руки, що він, мабуть, не зможе втримати його, не кажучи вже про те, щоб ударити. Але добре мати його при собі, коли страх стане нестерпним. Страх і ненависть.

– Твій приятель-вогнежер стає дедалі зухваліший, але цієї ночі він не допоможе тобі. Мені так шкода!

Свистунове обличчя було біле під сажею, що замастила йому і срібного носа. Один солдат ударив Мо в обличчя. Ще два дні…

Свистун з огидою дивився на свої замащені сажею рукавички:

– Уся Омбра глузує з мене. «Погляньте на Свистуна, – шепочуть вони. – Вогнеходець дурить його людей, а Чорний Принц заховав від нього дітей! Сойка ще таки порятує нас». Пора кінчати! Якщо сьогодні вночі я впораюсь із тобою, тоді вони не віритимуть уже ні в що. – Свистун так близько підступив до Мо, що срібна маска майже торкнулась його обличчя. – Ну що? Не хочеш погукати на допомогу своїм дивовижним голосом? Усіх своїх друзів-голодранців, Принца і його ведмедя, Вогнехідця… Чи, може, Віоланту? Її волохатий слуга всякчас шпигує за мною, і не минає й години, щоб вона не пояснила мені, що ти потрібний її батькові тільки живий. Але її батько давно вже не наганяє такого страху, як давніше. Ти сам про це подбав.

Віоланта. Мо бачив її тільки раз, коли на подвір’ї його стягували з коня. Як можна бути таким дурним, щоб вірити, ніби вона захистить його? Він пропав. І Меґі разом з ним. Мо охопив розпач, такий безпросвітний, що його аж знудило, і Свистун зареготав.

– Ага, боїшся. Це мені подобається. Про це варто написати пісню. Але відтепер співатимуть пісень тільки про мене, похмурих пісень, бо я так хочу. Дуже похмурих.

Один солдат з дурнуватим усміхом підступив до Мо, тримаючи в руках обкуту залізом довбню.

– «Він знову втече від них!» – кажуть вони. – Свистун відступив на крок назад. – Але ти вже ніколи не втечеш. Віднині, Сойко, ти плазуватимеш. Плазуватимеш переді мною.

Два солдати, що привели Мо, схопили його. Вони приперли його до закривавленої стіни, а третій тим часом підняв довбню. Свистун потер собі срібного носа.

– Тобі, Сойко, для книжки потрібні руки. Але що може закинути мені Змій, якщо я переб’ю тобі ноги? Навіть якщо… Як я й казав: Змієголов тепер не той…

Пропав.

О Господи, Меґі. Чи розповідав він їй коли-небудь таку тяжку оповідку? «Ні, Мо, ніяких казок! – завжди казала донька, коли ще була малою. – Вони надто сумні» Але не такі сумні, як оцей теперішній сюжет.

– Який жаль, Свистуне, що мій батько не може чути твою невеличку промову на власні вуха. – Віоланта говорила не дуже голосно, але Свистун обернувся так, ніби вона кричала.

Солдат із дурнуватим усміхом опустив довбню, а решта відсахнулися, даючи місце доньці Змієголова. Віоланту в її чорній сукні насилу можна було розгледіти. Як ті люди могли прозвати її Бридкою? Тієї миті Мо здалося, що він ніколи не бачив вродливішого обличчя. Він сподівався, що Свистун не помітив, як тремтять йому ноги. Він не хотів давати Срібноносому привід святкувати перемогу.

Поруч із Віолантою виринуло невеличке волохате личко. Туліо. Це він її привів? Бридка мала з собою і з півдесятка своїх безбородих солдатів. Супроти Свистунових людей вони видавалися юними і тендітними, проте їхні молоді руки тримали арбалети – зброю, що наганяє страх навіть на панцерних солдатів.

Але Свистун швидко опанував себе.

– Що вам тут треба? – запитав він Віоланту. – Я тільки подбав, щоб ваш неоціненний в’язень не втік знову. Досить того, що його вогненний приятель зробив нас усіх посміховиськом. Вашому батькові це аж ніяк не сподобається.

– А тобі не сподобається, що вчиню я тепер. – Віолантин голос був абсолютно безвиразний. – Візьміть їх у кайдани! – наказала вона своїм солдатам. – А з Сойки зніміть їх і зв’яжіть його так, щоб він міг їхати верхи.

Свистун схопився за меч, але троє Віолантиних солдатів повалили його на землю. Мо здалося, ніби він усім тілом відчуває їхню ненависть до Срібноносого. Вони залюбки вбили б його, він бачив це на їхніх юних обличчях, Свистунові солдати теж безперечно бачили, тож без опору дали закувати себе в кайдани.

– Ти, бридка маленька гадюко! – Гугнявий голос Свистуна, коли він промовляв із притиском, звучав дуже дивно. – Отже, Миршавець має слушність! Ти таки пригріваєш цю зграю розбишак! Чого ти хочеш? Трону Омбри, а на додачу, мабуть, ще й трону свого батька?

Віолантине обличчя було таке незворушне, немов його намалював Бальбулюс.

– Я хочу тільки одного, – заперечила вона. – Передати Сойку батькові таким неушкодженим, щоб він ще став йому в пригоді. І за цю послугу я вимагатиму від нього трон Омбри. Чом би й ні? Він належить мені в десять разів більше, ніж Миршавцеві.

Солдат, що знімав з Мо кайдани, був тим самим, що відкривав йому саркофаг у склепі Козимо.

– Вибач! – пробурмотів він, зв’язуючи йому руки.

Солдат не дуже тісно зав’язав мотузку навколо зранених кайданами рук, але рани все одно боліли, а Мо ні на мить не відводив погляду від Віоланти. У вухах у нього ще надто виразно лунав голос Хапала: «Вона продасть тебе за трон Омбри».

– Що ти робитимеш із ним? – Свистун плюнув в обличчя солдатам, які брали його в кайдани. – Навіть якщо заховаєш його у велетня, я знайду тебе!

– Ох, я й не думаю ховати, – спокійно відповіла Віоланта. – Я завезу його до замку своєї матері. Мій батько знає шлях. Якщо він пристане на мої умови, то повинен приїхати туди. Я певна, що ти повідомиш йому.

«Вона продасть тебе».

Віоланта так байдуже ковзнула очима по Мо, наче вони ніколи не бачилися. Свистун, коли Віолантині солдати виводили Мо з камери повз нього, копнув його ногою в кайданах, але що таке копняк проти обкутої залізом довбні, яку він готував йому?

– Сойко, ти труп! – кричав він йому вслід, аж поки один з Віолантиних солдатів заткнув йому рота. – Труп!

«Ще ні, – хотів відповісти йому Мо. – Ще ні».

Перед заґратованими дверима чекала служниця. Лише проминаючи дівчину, Мо побачив, що то Бріана. Отже, Віоланта знову взяла її на службу. Бріана кивнула йому й пішла за господинею. На долівці лежало троє непритомних вартових. Віоланта переступила їх і пішла хідником, яким вели Мо, аж до вузького тунелю, що відгалужувався вліво. Туліо біг попереду, а солдати мовчки ступали позаду, Мо був між ними.

Замок її матері…

Хоч які були Віолантині наміри, він був щиро вдячний їй за те, що й досі міг ходити ногами.

Тунель, здавалося, не мав кінця. Звідки донька Змієголова знає так багато про таємні ходи цього замку?

– Я читала про цей тунель, – обернулася до нього Віоланта, немов почувши його думки. А може, він просто розмовляв уголос сам із собою, просидівши стільки годин у пітьмі?

– На наше щастя, я єдина, хто користується бібліотекою цього замку, – вела далі Віоланта. Як вона дивиться на нього – немов хоче з'ясувати, чи він і досі довіряє їй. Авжеж, вона така ж, як і батько. Полюбляє гру зі страхом і владою, це вічне вимірювання сил, не менше, ніж він, ладна вмерти за це. Чому він і досі довіряє їй, попри зв’язані руки?

Тунель у пітьмі розгалужувався на ще два, такі самі вузькі, як і перший. Віоланта, коли Туліо подивився на неї, не вагаючись показала ліворуч. Просто дивовижна жінка, в ній стільки холодної розважливості й самовладання, що вона видається старшою за свої роки. «Не забувай, чия вона донька». Як часто Чорний Принц вкладав йому в серце ці слова, і Мо дедалі краще розумів, від чого він хотів застерегти його. Віоланті властиві та сама жорстокість, яку він відчував поблизу її батька, те саме нетерпляче ставлення до людей, та сама віра, що вона розумніша за більшість людей, краща… важливіша.

– Ваша високосте! – озвався солдат позаду Мо. Всі вони ставились до своєї володарки з великою повагою. – А що з вашим сином?

– Якопо лишиться тут, – не обертаючись, відповіла Віоланта. – Він тільки зрадить нас. – Її голос звучав холодно. Хіба не повинна людина від батька-матері вчитися любити своїх дітей? Якщо так, тоді, мабуть, не диво, що донька Змієголова не дуже знається на материнській любові.

Мо відчув вітер на обличчі – повітря, що вже не тхнуло землею.

Тунель розширився. Мо чув, як дзюрчить вода, а коли вони вийшли з тунелю, побачив угорі над собою Омбру. З чорного неба сипався сніг, а річка текла під майже голими кущами. На березі чекали коні, їх стеріг солдат, проте якийсь хлопець тримав йому ножа коло горла. Фарид. Поряд із ним стояв Вогнерукий, з іскрами у волоссі, обидві куниці сиділи коло його ніг.

Коли Віолантині солдати наставили на нього арбалети, він тільки засміявся:

– Донько Змієголова, куди ви намірилися везти свого в’язня? – запитав він. – Я тінь, яку він привів із собою з того світу, і тінню піду за ним, хоч куди він подасться.

Туліо заховався за чорну Віолантину сукню, наче боявся, що Вогнерукий наступної миті оберне його в полум’я. Натомість вона дала солдатам знак опустити арбалети. Бріана тільки дивилася на батька.

– Це не мій в’язень, – відповіла Віоланта. – Але я не хотіла, щоб мій батько дізнався про це від одного зі своїх численних шпигунів. Через те й зв’язані руки. Сойко, може, таки розв’язати їх? – Віоланта витягла ніж з-під плаща.

Мо перезирнувся з Вогнеруким. Він зрадів, побачивши його, але його серце не мусить звикати до цього почуття. Надто багато років постать Вогнерукого породжувала в ньому зовсім інші відчуття. Але, відколи обидва доторкнулися до Смерті, здавалося, ніби їх зроблено з однієї плоті. Ніби походять з одного сюжету. А може, він і так тільки один?

«Не довіряй їй!» – казав погляд Вогнерукого. І Мо знав, що Вогнерукий може прочитати його відповідь у нього на чолі, тож немає потреби й казати: «Я мушу».

– Хай руки будуть зв’язані, – мовив він, і Віоланта знову заховала ножа між складками одягу. Сніжинки чіплялися за чорну тканину, мов крихітні пір’їнки.

– Я відведу Сойку до замку, де виросла моя мати, – сказала вона. – Там я зможу захистити його. А тут – ні.

– До Озерного замку? – Вогнерукий відв’язав гаманець від свого пояса й подав Фаридові. – Це далекий шлях. Не менше чотирьох днів верхи на конях.

– Ти чув про той замок?

– А хто не чув? Але його покинули багато років тому. Ви були там коли-небудь?

Віоланта так уперто випнула підборіддя, що Мо знову згадав про Меґі.

– Ні, не була ніколи, але мати розповідала мені про нього і я прочитала все, що писали про цей замок. Я знаю його краще, ніж якби була там.

Вогнерукий тільки глянув на неї і стенув плечима.

– Якщо ви так думаєте. Там немає Свистуна – це вже перевага. І там легко оборонятися. – Він глянув на юних Віолантиних солдатів, наче визначав, скільки їм років. – Так, Сойці, мабуть, там безпечніше.

Сніжинки, що падали на зв’язані руки Мо, холодили йому намуляну шкіру. Невдовзі він навряд чи зможе робити що-небудь руками, якщо принаймні вночі не ворушитиме ними вільно.

– А ви певні, що ваш батько приїде за нами до того замку? – запитав Мо Віоланту. Його голос звучав так, наче в’язнична пітьма ще й досі чіплялася за нього.

– Так, безперечно! – засміялась Віоланта. – Він поїде по тебе куди завгодно. І привезе книжку з чистими аркушами.

Книжка з чистими аркушами. Сніг падав, неначе хотів, щоб увесь, світ був білий, як чисті аркуші тієї книжки. Настала зима. Мортимере, удари твого серця вже пораховано. І серця Меґі. Меґі… Як таке може бути, що він однаково любить цей світ? Як так, що його очі не можуть надивитися на далекі дерева, набагато вищі за дерева, на які він лазив у дитинстві й шукав фей і скляних чоловічків, наче вони вже тоді становили частину його світу… «Мортимере, схаменися! Існує інший світ», – шепотіло щось у ньому. Але, хоч би що там шепотіло, той шепіт був даремний. Навіть власне ім’я звучало по-чужому й неправдиво, і він знав: якби існувала якась рука, яка хотіла б назавжди згорнути книжку Феноліо, він стримав би її.

– Вогнехідцю, ми не маємо для тебе коня, – неприязним голосом заявила Віоланта. Вогнерукий не подобався їй.

Що ж, а хіба ти сам довгий час ставився до нього інакше?

Вогнерукий засміявся так глузливо, що Віоланта глянула на нього вже з відвертою ворожістю:

– Їдьте! Я знайду вас.

Він зник, коли Мо сідав на коня, не стало й Фарида. Тільки в снігу, де стояв Вогнерукий, ще горіло кілька іскорок. Мо помітив страх на обличчях Віолантиних солдатів, неначе вони побачили привида. Мабуть, так можна називати людину, повернену з того світу.

У замку ще ніхто не ворушився. Сторожа не вдарила на сполох, коли перший солдат завів свого коня в річку. Ніхто не кричав із замкового муру, що Сойка знову втік. Омбра спала, і сніг укривав її білою пеленою, а над дахами й далі ширяли вогненні сойки Вогнерукого.

Картина з попелу

– Вибачте, – промимрив Гарі.

Дамблдор похитав головою.

– Цікавість – не гріх, – промовив він. – Але виявляти її слід обережно… атож…

Джоан К. Роулінґ. Гарі Потер і вогненний келих

Дo печери, яку Мо і Чорний Принц знайшли задовго до Воронової вистави, треба було йти дві години пішки на північ від Омбри. То був далекий шлях для дитячих ніг, а в Чорнильному світі настала зима, йшли дощі, що дедалі частіше переходили в сніг – білі метелики, які раптом зависали на холодному гіллі, мов крижані листочки, а сірі сови полювали фей.

– Що ж, мої феї цієї пори вже сплять! – боронився Феноліо, коли Деспіна заплакала, бо сова просто перед її очима роздерла два маленькі створіння. – А ті дурні істоти, яких створив Орфей, пурхають, наче ніколи не чули про зиму!

То на гору, то з гори, крізь чагарники і по осипах вів дітей Чорний Принц, і то такими непрохідними стежками, що малих дітей здебільшого доводилося нести. Меґі невдовзі вже боліла спина, зате Елінор ступала так, наче прагнула пізнати цей дивовижний світ якомога швидше і якомога ширше, дарма що докладала всіх зусиль, щоб приховати свій захват перед творцем того світу.

Феноліо йшов здебільшого одразу за ними, з Резою і Даріусом. Дівчинка, яку майже всю дорогу несла Реза, була так схожа на Меґі, що, озирнувшись до матері, Меґі щоразу здавалося, ніби вона дивиться назад у той час, що ніколи не належав їй. Маленьку Меґі носив Мо, завжди тільки Мо. Проте Меґі щоразу, коли бачила, як Реза пригортала до свого обличчя голівку дівчинки, бажала, щоб минуле було іншим. Можливо, тоді їй би не так боліло, що поряд немає Мо.

Коли Резі на півдорозі стала погано, Роксана заборонила їй нести дитину.

– Будь обережна! – чула Меґі її слова. – Ти ж, мабуть, не хочеш розповісти чоловікові, коли він повернеться, що втратила дитину?

Тим часом уже впадало у вічі, що Реза вагітна, і Меґі інколи хотілося покласти свою руку на лоно, де росла інша дитина, але вона не чинила цього. Даріус розчулився й мало не заплакав, почувши про вагітність, а Елінор вигукнула: «Що ж, у такому разі все має скінчитися добре!» – і так міцно обняла Резу, що, мабуть, майже задушила ще не народжену дитину. А Меґі всякчас ловила себе на думці: «Мені не потрібні ані сестра, ані брат. Я тільки хочу, щоб повернувся батько!» Та коли дитина, яку вона кілька годин несла на плечах, на знак удячності міцно поцілувала її в щоку, вона вперше й цілком несподівано для себе немов передчула майбутню радість і почала малювати собі в уяві, якими будуть її почуття, коли братик або сестричка тицьне їй у руку маленького пальчика.

Усі раділи, що з ними пішла Роксана. Її сина не було серед дітей, яких полонили Свистун і Ворон, але все-таки вона взяла Єгана з собою. Роксана знову ходила з непокритою головою, її довгі чорні коси вільно спадали, як у шпільманки. Вона навіть сміялася частіше, а коли під час довгої дороги дехто з дітей починав плакати, Меґі вперше почула, як вона співає, щоправда, тихенько, але цього було досить, щоб зрозуміти, що колись казав Батист: «Роксана, коли співає, знімає увесь смуток із серця й перетворює його на музику».

Як Роксана може бути щаслива, якщо поряд немає Вогнерукого? «Бо тепер вона знає, що він завжди повернеться до неї», – сказав Батист.

А чи знала Реза те саме про Мо?

Меґі побачила вхід до печери тільки тоді, коли опинилася десь за метр від нього. Його затуляли високі скелі, дурман і кущі, на гіллі яких висів білий пух, довгий і м’який, мов жіночі коси. Меґі ще кілька годин свербіла шкіра, після того як вона вслід за Дорією продиралася крізь гущавину.

Розколина, що вела до печери, була така вузька, що Здоровань мусив утягувати голову і йти боком, але сама печера була висока, мов церква, і дитячі голоси так лунко дзвеніли між кам’яних стін, що Меґі здавалося, ніби їх можна чути навіть в Омбрі.

Чорний Принц виставив надворі шістьох вартових, що повилізали на верхівки навколишніх дерев. Ще чотирьох чоловік він послав назад замітати сліди. Дорія пішов разом з ними з Яшмою на плечі. Скляний чоловічок, відколи пішов Фарид, перебрався до нього. То була майже безнадійна справа – затирати сліди такої сили дитячих ніг, і Меґі бачила на обличчі Чорного Принца, що він залюбки повів би дітей ще далі, якомога далі від Свистуна і Миршавцевих псів.

Десь півдесятку матерів Чорний Принц дозволив піти разом з дітьми. Він знав своїх людей досить добре, щоб розуміти: вони не дуже придатні виконувати роль матерів.

Роксана, Реза й Мінерва допомагали жінкам створювати затишок у печері. Вони понапинали між кам’яними стінами укривала та хустки, настелили сухого листя, щоб м’якше було спати на твердій долівці, зверху накрили його шкурами, а в одному кутку поскладали осипане каміння, відгородивши спальні ніші для найменших. Вони спорудили місце для кухні, придивилися до знаряддя, яке розбійники принесли з собою, і раз по раз злякано прислухалися до звуків знадвору: ану ж почується собачий гавкіт або солдатські голоси.

– Ви тільки подивіться, як пожадливо вони напихають свої пельки! – бурчав Хапало, коли Чорний Принц уперше дав дітям їсти. – Наших припасів не вистачить і на тиждень. А що потім?

– Тоді Змієголов уже буде мертвий, – відповів Здоровань з упертістю в голосі, але Хапало лише зневажливо засміявся.

– Невже? А Свистуна Сойка теж уб’є? Для цього йому треба більше, ніж три слова. А як щодо Миршавця і панцерних солдатів?

Відповіді ніхто не знав.

– Віоланта прожене їх усіх, тільки-но помре її батько! – відповіла Мінерва, але Меґі все одно було важко довіряти Бридкій.

– Меґі, з ним усе гаразд! – раз по раз приказувала Елінор. – Тільки не побивайся так. Якщо я правильно зрозуміла весь сюжет (а це нелегко, бо наш дорогий пан автор полюбляв ускладнювати його), – додавала вона щоразу, докірливо поглядаючи на Феноліо, – вони й волосинки не зачеплять на голові у твого батька, бо він має вилікувати Змієголову ту книжку. Цього, напевне, він зробити не може, але це вже інша проблема. Як і завжди, сама побачиш. Усе буде гаразд!

Якби тільки Меґі могла повірити їй, як колись вірила Мо. «Усе буде гаразд, Меґі!» Казати щось більше він ніколи не мав потреби, а вона клала голову йому на плече, впевнена, що невдовзі він усе виправить. Як давно це було. Як давно…

Чорний Принц послав до Омбри ручних Ґеконових ворон – до Болотяника і до шпигунів, яких мав у місті, і Реза годинами стояла перед печерою і виглядала в небі чорних птахів. Проте єдиний птах, якого Ґекон на другий день заніс до печери, була обскубана сорока, і зрештою не одна з його ворон, а Фарид приніс звістку про Сойку.

Юнак тремтів від холоду, коли один з вартових привів його до Чорного Принца, а на обличчі в нього проступала розгубленість, яка з'являлася завжди, тільки-но Вогнерукий відсилав його геть. Меґі схопила Елінор за руку, коли Фарид сповістив новину: Віоланта повезла Мо до замку своєї матері. Вогнерукий ітиме за ними. Свистун бив Мо, погрожував йому, Віоланта боялася, що він уб’є його. Реза затулила обличчя руками, Роксана обняла її.

– Замку її матері? Але ж мати Віоланти померла! – Елінор знала сюжет Феноліо краще, ніж сам творець. Вона ходила поміж розбійників, наче завжди належала до їхнього гурту, слухала пісень шпільманів, яких співав Батист, училася в Здорованя розмовляти з птахами й дізналася від Яшми, скільки існує видів скляних чоловічків. Всякчас наступала на поділ своєї дивачної сукні, мала брудне чоло й павуків у косах, але видавалася такою щасливою, якою давніше була тільки тоді, коли дивилася на свої найцінніші книжки, або тоді, коли феї і скляні чоловічки жили в її саду.

– Це замок, у якому виросла її мати. Вогнерукий знає його. – Фарид зняв із пояса гаманець і стер зі шкіри трохи сажі. Потім глянув на Меґі:

– Ми робили з вогню павуків і вовків, щоб захистити твого батька! – Важко було не почути гордість у його голосі.

– А проте Віоланта вважала, що йому в замку небезпечно! – Голос Рези звучав як звинувачення. «Ви не могли захистити його, – казала вона. – Жоден з вас. Він сам».

– Озерний замок. – Чорний Принц вимовив цю назву так, наче Віолантина ідея не дуже сподобалася йому. – Про той замок існує багато пісень.

– Похмурих пісень, – додав Ґекон.

Сорока, що прилетіла до нього, сіла йому на плече. Вона дивилася на Меґі так, ніби хотіла виклювати їй очі.

– Що за пісні? – Резин голос був похмурим від страху.

– Вигадки про привидів – не більше. Римоване безглуздя! – Феноліо пропхався поряд із Резою. За його руку вчепилася Деспіна. – Озерний замок давно вже покинутий. Отож люди наповнюють його вигадками, але це тільки вигадки.

– Як заспокійливо! – Погляд Елінор на Феноліо змусив бідолаху почервоніти.

Феноліо був у жахливому настрої. Відколи вони прийшли до печери, він ненастанно нарікав на холод, дитячий плач і сморід ведмедя. Здебільшого він сидів за мурцем із дрібного каміння, спорудженим у найтемнішому закутку печери, і сварився з Розенкварцом. Тільки Іво та Деспіна ще могли розсмішити його – і Даріус, що, тільки-но вони добулися до печери, став старому за товариша. Ще допомагаючи споруджувати мурець, він несміливо почав розпитувати Феноліо про світ, створений його уявою: «Де живуть велетні?»? «А німфи живуть довше за людей?»; «А що за край лежить за горами?» Даріус вочевидь ставив правильні запитання, бо Феноліо з ним ніколи не уривався терпець, як-от під час розмов з Орфеєм.

Озерний замок.

Феноліо похитав головою, коли Меґі підійшла до нього, щоб більше дізнатися про місце, куди Бридка повезла її батька.

– Меґі, це бокова сцена, – тільки й буркнув він. – Одна з багатьох. Декорація! Прочитай у моїй книжці, якщо хочеш більше дізнатися про нього, – якщо Вогнерукий коли-небудь знову випустить її з рук! Думаю, він, власне, мав би дати її мені, дарма що він завжди не дуже добре відгукувався про мене: таж я, зрештою, автор. Принаймні Орфей уже не має її!

Книжка.

Вогнерукий давно вже передав «Чорнильне серце» в інші руки, але Меґі, не знати чому, берегла це знання для себе. Книжка була в її матері.

Фарид передав її Резі так квапливо, немов позаду знову міг виринути Баста і вкрасти її, як і тоді, в іншому світі.

– Вогнерукий сказав, що в тебе найбезпечніше місце для неї, бо ти знаєш, які там могутні слова, – пробурмотів він. – Чорний Принц нічого не розуміє в ній. Проте сховай її. Орфей не повинен знову отримати її. Крім того, Вогнерукий певен, що в тебе він її не шукатиме.

Реза, вагаючись, узяла книжку і зрештою сховала там, де спала. Меґі аж серце закалатало, коли вона побачила її під Резиною ковдрою. Меґі не тримала в руках твір Феноліо, відколи Мортола в Каприкорновій фортеці дала й книжку, щоб вона випустила тінь. Дивне було відчуття – розгорнути книжку у світі, про який вона розповідала, і якусь мить Меґі боялася, що сторінки можуть увібрати все навколишнє. Кам'яну долівку, на якій вона сидить, ковдру, під якою спить мати, білого крижаного метелика, що заблукав у печері, і усміхнених дітей, що крутяться коло неї…

Невже це народилося між палітурками книжки? Книжка видавалася вкрай непоказною порівняно з дивами, описаними в ній: лише кілька сотень надрукованих сторінок, десяток малюнків і навіть наполовину не така гарна, як книжки, які ілюстрував Бальбулюс; оправа з посрібленої зеленої тканини. І все-таки Меґі не здивувалася б, побачивши на її сторінках своє ім'я або материне, Фаридове чи Мо, – ні, її батько в цьому світі має інше ім’я.

Меґі ніколи не мала нагоди прочитати книжку Феноліо. Де їй починати тепер? Може, там є опис Озерного замку? Дівчина квапливо гортала сторінки, аж раптом почула позаду Фаридів голос:

– Меґі!

Вона, заскочена, так швидко згорнула книжку, немов кожне слово там було таємницею. Яка дурниця з її боку. Ця книжка нічого не знає про те все, що наповнює її страхом, нічого про Сойку, нічого про Фарида…

Меґі тепер ніколи не думала про нього так часто, як давніше. Здавалося, ніби з поверненням Вогнерукого скінчився розділ, де йшлося про них, ніби сюжет почався знову і кожним новим словом стирає всю попередню розповідь.

– Вогнерукий ще дещо передав мені. – Фарид глянув на книжку на колінах дівчини, неначе то була змія. А потім став навколішки поряд із нею і зняв з пояса замащений сажею гаманець, якого так часто торкалися його пальці, коли він доповідав Чорному Принцові.

– Він передав його для Роксани, – проказав він тихенько, малюючи попелом, що висипався з гаманця, рівненьке коло на кам'яній долівці. – Але ти так переживаєш, що…

Фарид не закінчив речення. Замість цього прошепотів слово, яке розуміли тільки він і Вогнерукий, – і раптом над попелом заяснів вогонь, наче був приспаний там. Фарид вабив полум’я, хвалив і спокушав його, аж поки воно так заяскріло, що вогненні омахи стали білі, мов папір, і на них з’явилася картина, спершу дуже туманна, а потім дедалі виразніша.

Пагорб, густий ліс… Солдати на вузькій стежці, багато солдатів… посередині їдуть дві жінки. За кольором кіс Меґі одразу впізнала Бріану. Жінка попереду неї мала бути Бридкою, а ось їде Мо, а поряд із ним Вогнерукий. Меґі мимоволі простягла вперед руки, проте Фарид міцно схопив її за пальці.

– У нього кров на обличчі, – прошепотіла вона.

– Свистун. – Фарид знову розмовляв із полум’ям, і картина розширилася, показала, як стежка повертає на гору, якої Меґі ніколи не бачила раніше, набагато вищу за пагорби навколо Омбри. На стежці лежав сніг, так само як і на далеких схилах, і Меґі бачила, як Мо хукає на замерзлі руки.

Батько мав дуже дивний вигляд у плащі з хутряною каймою – наче якась казкова постать. «Він герой казки, Меґі», – прошепотіло щось у ній. Сойка… Чи він і досі її батько? Чи видавався Мо коли-небудь таким зосередженим? Бридка обернулася до нього, звичайно, то Бридка, хто ж іще? Вони розмовляли, але вогонь показував тільки німу картину.

– Бачиш? У нього все гаразд. Завдяки Вогнерукому. – Фарид так тужливо дивився на полум’я, наче міг таким чином стати поряд із Вогнеруким. Потім зітхнув і легенько подув на полум’я, аж поки воно потьмяніло, наче зашарівшись від щойно почутих пестливих слів.

– Ти підеш за ним?

Фарид похитав головою.

– Вогнерукий хоче, щоб я тут дбав про Роксану. – Меґі відчула на язику гіркоту його слів.

– А ти що робитимеш? – подивився на дівчину Фарид.

– А що я маю робити?

«Шепотіти слова. Це єдине, що я можу робити!» – додала вона подумки. Всі слова, що їх шпільмани співали про Сойку: що він своїм голосом утихомирює вовків, що він невразливий і прудкий, мов вітер, що феї захищають його, а білі жінки стережуть його сон. Слова – єдине, чим Меґі могла захистити Мо, і вона шепотіла їх і вдень і вночі, кожної хвилини, коли її ніхто не бачив, посилала їх йому, мов ворон, яких Чорний Принц посилав до Омбри.

Полум'я згасло, і Фарид збирав руками теплий попіл, як на них упала чиясь тінь. Позаду стояв Дорія, тримаючи за руки двох дітей: