Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 38 страниц)

Вогонь і пітьма

Що таке право, а що безправ’я? Що відрізняє дію від бездіяльності? «Якби я знову мав прожити свій вік, – думав старий король, – я пішов би в монастир – зі страху перед діями, які, можливо, призведуть до лиха і страждань».

Т. Г. Вайт. Король у Камелоті, 4-та книга

– Скільки ви нарахували?

– Рівно п’ятдесят. – Віолантині діти-солдати доклали зусиль, щоб їхні голоси звучали незворушно, але вони злякалися, і Мо не вперше запитав себе, чи доводилося їм досі воювати, а чи, може, вони знають про війну тільки через смерть брата або батька.

– Лише п’ятдесят? Тоді він довіряє мені! – Тріумф у Віолантиному голосі годі було приховати. Донька Змієголова не виявляла страху. Це було чуття, яке вона вміла майстерно приховувати, одне з багатьох, і Мо побачив зневагу в її очах, коли вона помітила страх своїх юних солдатів. Але страх проступав і на обличчі Бріани, і навіть на волохатому личку Туліо.

– Миршавець із ним?

Хлопці похитали головами. Мо не міг називати їх по-іншому.

– А як там Свистун? Його він напевне взяв із собою, еге ж?

Знову хитають головами. Мо і Вогнерукий приголомшено перезирнулися.

– На місця! – наказала Віоланта. – Ми про це говорили вже не раз. Мого батька на міст не пускайте. Він може послати тільки посланця, не більше. Ми змусимо його почекати два, можливо, три дні. І він так чинить зі своїми ворогами.

– Йому це не сподобається, – тихо, немов мимохідь сказав Вогнерукий.

– А воно й не має подобатись. А тепер вийдіть усі. Я хочу поговорити з Сойкою. – Віоланта вимогливо подивилася на Вогнерукого. – Сам на сам.

Вогнерукий не ворухнувся, і тільки тоді, коли Мо кивнув йому, обернувся і вийшов так безшумно, наче і був лише тінню.

Віоланта підійшла до вікна. Вони були в кімнаті, де жила її мати. На стінах мирно паслися єдинороги поміж плямистих котів, яких Мо часто бачив у Дикому лісі, а у вікні видніло Пташине подвір’я, порожні клітки й намальовані солов’ї, поблідлі від денного світла. Змієголов видавався далеким, дуже далеким, в іншому світі.

– Він не взяв із собою Свистуна, – заговорила Віоланта. – Що ж, тим краще. Можливо, відіслав його до Сутінкового замку, покаравши отак за те, що він випустив тебе.

– Ви так думаєте? – Мо дивився на єдинорогів, що мирно паслися на стінах. Вони нагадували йому про іншу картину – картину ловів, коли білу шкуру єдинорога пробили списом. – Білі жінки розповідали мені щось інше.

Він і досі чув їхній шепіт: «Шлях йому прокладає Свистун».

– Справді? Що ж, як і завжди… Якщо він буде тут, нам і його треба вбити. Інших можна й випустити, але не Свистуна.

Чи справді вона така впевнена у своєму задумі?

Віоланта й досі стояла плечима до нього:

– Я буду змушена зв’язати тебе. Бо інакше мій батько навряд чи повірить, що ти мій в’язень.

– Знаю. Нехай це зробить Вогнерукий. Він уміє так зв’язати, що можна легко звільнитися. – «Він навчився цього від хлопця, в якого закохана моя донька, – подумки додав Мо. – Де тепер Меґі? З матір’ю, – відповів він сам собі. – Із Чорним Принцом. У безпеці».

– Коли мій батько помре, – Віоланта вимовила це слово обережно, можливо, й сама не була певна, як воно станеться насправді, – Миршавець, звичайно, не віддасть мені трон Омбри без боротьби. Можливо, він приведе з Сутінкового замку ще й підмогу від своєї сестри. Сподіваюся, ми й тоді будемо союзники? – І вперше подивилася на нього.

Що він мав відповідати їй? Ні. Коли її батько помре, чи піде він геть? Чи пішов би він?

Віоланта знову обернулася до нього плечима, перше ніж поставила ще одне запитання:

– А ти, власне, маєш дружину?

– Так.

«Князівни полюбляють фіґлярів і розбійників».

– Прожени її. Я зроблю тебе князем Омбри.

Мо здалося, ніби він чує сміх Вогнерукого.

– Ваша високосте, я не князь, – відповів він. – Я – розбійник… і палітурник. Двох ролей більше ніж досить для одного чоловіка.

Віоланта обернулася і глянула на нього, наче не могла повірити, що він не пожартував. Якби ж він міг краще читати її думки! Проте маска на Віолантиному обличчі була непроникніша за маски, що їх шив Батист для своєї блазенської гри.

– Ти не хочеш подумати про мою пропозицію?

– Я вже сказав: двох ролей досить, – повторив Мо, і на мить Віолантине обличчя стало таким схожим на обличчя її батька, що йому аж серце стиснулося.

– Гаразд. Як хочеш, – промовила вона. – Але потім я запитаю тебе ще раз. Коли все минеться.

Віоланта визирнула з вікна.

– Я наказала солдатам замкнути тебе у башті, яку тут називають Голкою. Я не хочу, щоб ти опинився в підвалі, який мій дід використовував як в’язницю. Він розміщений так, що озеро наповнює його водою майже до самого верху, лишається тільки трохи місця, щоб в’язень не втопився. – Вона глянула на Мо, наче перевіряючи, чи не злякався він такої перспективи.

«Так, злякався, – подумав Мо. – Ну то й що?»

– Я прийму батька в залі з тисячею вікон, – провадила далі Віоланта. – Саме там він сватав мою матір. Я звелю привести тебе, тільки-но пересвідчусь, що він має з собою книжку з чистими сторінками.

Як вона склала руки. Наче учениця, що збирається відповідати. Вона ще подобалася йому. Віоланта зворушувала його. Він прагнув захистити її від усіх колишніх страждань і від пітьми в її серці, дарма що знав, що це не під силу нікому. Віолантине серце було замкненою кімнатою з похмурими картинами на стінах.

– Ти вдаватимеш, ніби, як ми й пообіцяли, можеш зцілити книжку з чистими сторінками. Я все приготую для цього, – Бальбулюс сказав мені, що тобі треба, – і коли ти начебто візьмешся до праці, я відверну батькову увагу, щоб ти міг написати три слова. Я розгніваю його. Гнів – найкращий спосіб відвернути увагу. Батько має лиху вдачу. Якщо нам пощастить, він не помітить, що ти поставив перо на папір. У нього, здається, новий охоронець, з ним може бути клопіт. Але мої люди вже подбають про нього.

«Мої люди. Таж це діти, – думав Мо, – але, на щастя, тут є ще Вогнерукий». Тільки-но подумав про нього, як той уже відчинив двері.

– Чого ти хочеш? – запитала Віоланта.

Вогнерукий не зважав на неї.

– Надворі дуже спокійно, – шепнув він Мо. – Змієголов сприйняв звістку, що його примусять чекати, навдивовижу спокійно. Це мені не подобається. – Він повернувся до дверей і визирнув у коридор. – Де вартові? – запитав він Віоланту.

– А де вони мають бути? Я їх послала вниз на міст. Двоє стоять унизу на подвір’ї. Скоро, Сойко, для тебе настане час удавати в’язня. Грати ще одну роль. Бачиш? Іноді їх більше, ніж дві. – Вона підійшла до вікна й гукнула вартових, але їй відповіла тільки тиша.

Мо відчув це тієї самої миті. Він відчув, що сюжет знову набув нового повороту. Час раптом поважчав, і Мо опанував дивний неспокій. Немов він стояв на сцені і пропустив свій вихід.

– Де ви? – Віоланта обернулася і якусь мить видавалася не менш юною й переляканою, ніж її солдати. Вона підбігла до дверей і ще раз гукнула всередину. Проте ніхто не відповів. Тільки тиша.

– Не відходь від мене! – прошепотів Вогнерукий Мо. – Хоч би що там сталося, вогонь інколи кращий захисник, ніж меч.

Віоланта й далі вслухалася, чи не чути чогось надворі. Почулися кроки, нерівні кроки людини, що заточувалась і зашпортувалася. Віоланта відсахнулася від дверей, наче боялася того, що наближається. Солдат, що впав коло її ніг, був залитий кров’ю, власною кров’ю. Саме він визволив Мо з саркофага. Чи знає він тепер уже більше про вміння вбивати?

Хлопець бурмотів слова, які Мо зрозумів тільки тоді, коли нахилився над ним:

– Свистун… вони всюди…

Він шепотів щось іще, але Мо не розумів уже нічого. Солдат помер із незбагненними словами і власною кров’ю на вустах.

– А тут є інший вхід, про який ви не розповіли нам? – майже грубо схопив Віоланту за руку Вогнерукий.

– Ні! – пробурмотіла вона. – Ні! – І відтрутила його, неначе це він убив юнака коло її ніг.

Мо схопив її за руку й потяг за собою, в коридор, далі від голосів, що раптом залунали по всьому замку. Але вже на наступному порозі їхня втеча скінчилася. Їм загородили шлях забризкані кров’ю солдати, Віолантиних хлопців уже не було, і Вогнерукий прогнав куницю. Солдати спрямували на них арбалети й повели до зали, де мати Віоланти та її сестри вчилися танців перед десятком дзеркал. Тепер у них відображувався Свистун.

– То що, в’язень без кайданів? Яка легковажність, ваша бридкосте, – бундючився, мов півень, Срібноносий. Але не він приголомшив Мо, а чоловік, що стояв поряд з ним. Орфей. Він не сподівався побачити його тут. Мо забув про нього, тільки-но Вогнерукий розповів, що вкрав у нього книжку, а отже, і всі слова. Мортимере, ти дурень. Обличчя Мо, як не раз траплялося, мабуть, виказало його думки, і Орфей насолоджувався тим, що приголомшив його.

– Як ти добувся до замку? – запитала Віоланта, відштовхнувши солдатів, що тримали її, і підходячи до Свистуна, наче він уже не був непроханим гостем. Його солдати розступилися перед нею, немов забувши, хто їхній пан. Донька Змієголова – впливовий титул, дарма що донька бридка.

Проте на Свистуна він не вплинув.

– Ваш батько знав про затишніший шлях, ніж міст, відкритий усім вітрам, – знуджено відповів він. – Він подумав, що ви його не знаєте, і тому там немає охорони. Цей хід вочевидь був найзаповітнішою таємницею вашого діда, але ваша мати показала його вашому батькові, коли потай утекла разом з ним з цього замку. Романтична історія, правда?

– Ти брешеш! – Віоланта озирнулася, мов зацькована тварина, але побачила тільки власне відображення в дзеркалі поряд зі Свистуновим.

– Невже? Твої люди знають про це краще. Я не всіх їх убив. Такі юнаки, як вони, стають видатними солдатами, бо вважають себе за безсмертних. – Він ступив один крок до Мо. – Сойко, я насилу міг дочекатися миті, коли знову побачу тебе. «Пошліть мене вперед, – просив я Змієголова. – Щоб я зловив вам птаха, що випурхнув у мене. Я підкрадуся до нього, мов кіт, потаємними шляхами, поки він ще виглядатиме вас».

Мо не слухав його. Він читав думки Вогнерукого у своєму серці. «Сойко, тепер!» – шепотіли вони, і коли до ніг солдата праворуч від нього підповзла вогненна змія, він ударом ліктя в груди відкинув його назад. Вогонь поширювався знизу. Вогненні омахи вчепилися за одяг їхньої сторожі. З криком солдати метнулися назад, а тим часом вогненне коло захистило обох в’язнів. Двоє солдатів підняли арбалети, але Свистун схопив їх за руки. Він знав: його пан не простить йому, якщо він доставить йому мертвого Сойку. Його обличчя побіліло з люті. А Орфей сміявся:

– Просто разюче! Ще б пак! – Він підступив до вогню і приглядався до полум’я так докладно, наче хотів з’ясувати, яким словом Вогнерукий викликає його. А потім вилупив очі на самого Вогнерукого. – Ти, може, й міг би сам-один урятувати палітурника, – заговорив Орфей оксамитовим голоском, – але, собі на лихо, ти зробив мене своїм ворогом. Яка помилка! Я не прийшов зі Свистуном, я тепер служу його панові. Він ще чекає ночі, перше ніж засвідчить свою повагу Сойці, і вислав мене наперед, щоб я все приготував для його прибуття. І до цих готувань належить і сумне завдання остаточно послати Смерті Вогнерукого.

Жаль у його голосі видавався майже щирим, і Мо згадав про день у бібліотеці Елінор, коли Орфей із Мортолою торгувався за життя Вогнерукого.

– Годі теревенів! Чотириокий, прибери його з дороги! – нетерпляче гукнув Свистун, тимчасом як його люди й далі зривали з себе охоплений полум’ям одяг. – Я хочу нарешті схопити Сойку!

– Так-так, ти скоро отримаєш його! – роздратовано відповів Орфей. – Але спершу я хочу свою частку!

Він підійшов так близько до вогню, що його відблиски зачервонили йому бліде обличчя.

– Кому ти віддав книжку Феноліо? – запитав він Вогнерукого крізь полум’я. – Йому? – він кивнув у бік Мо.

– Можливо, – відповів Вогнерукий і засміявся.

Орфей закусив собі губи, мов дитина, яка мусить стримувати сльози.

– Так, смійся! – проказав він ображеним голосом. – Глузуй із мене! Але ти скоро покаєшся за те, що заподіяв мені!

– Як? – запитав Вогнерукий так незворушно, наче не було солдатів, що й досі націляли на нього арбалети. – Як ти можеш злякати чоловіка, що одного разу вже помер?

Тепер уже засміявся Орфей, і Мо хотів мати меч, дарма що відчував, що зброя йому не допоможе.

– Свистуне, що тут робить цей чоловік? Відколи він служить моєму ба… – Віоланті відмовив голос, коли Орфеєва тінь заворушилася, мов звір, що прокинувся.

З тієї тіні почала виростати постать, сапаючи, мов великий собака. В чорної постаті, що пульсувала й розмивалася, годі було добачити обличчя, видніли тільки очі, тупі та люті. Мо відчував страх Вогнерукого, і вогонь присів, немов чорна постать забила йому дух.

– Звісно, тобі не треба розповідати, що таке жах, – лунав далі оксамитний Орфеїв голосочок. – Шпільмани кажуть, що це небіжчики, яких білі жінки відсилають, бо не можуть змити з їхніх душ темних плям. Тож і прирікають їх на те, що вони, безтілесні, блукають, гнані власною пітьмою, у світі, що вже не є їхнім, аж поки зрештою розчиняються, пожерті повітрям, яким вони не здатні дихати, спалені сонцем, від якого вже ніяке тіло не захищає їх.

Орфей відступив на крок.

– Схопи його! – наказав він тіні. – Хапай його, мій сміливий пес. Схопи Вогнерукого, бо він розбив мені серце!

Мо підійшов до Вогнерукого, але той відштовхнув його.

– Сойко, геть! – крикнув він. – Це страшніше за смерть! – Вогонь навколо нього вмер, і жах, тяжко дихаючи, переступив коло з сажі. Вогнерукий не ухилився від нього. Він просто стояв, коли безформні руки обхопили його, і згас. Як полум’я.

Мо, коли впав Вогнерукий, почувався так, наче його серце зупинилося. А жах нахилився й нюшив, мов розчарований пес, нерухоме тіло Вогнерукого, і Мо пригадав, що колись розповідав йому Батист: жахи цікавляться тільки живою плоттю і уникають мертвих, бо бояться через них знову опинитися в царстві, з якого визволилися на короткий час.

– Ох, що це? – скрикнув Орфей, мов розчарована дитина. – Як це так швидко сталося? Я хотів трохи довше подивитися на його смерть!

– Схопіть Сойку! – почув Мо наказ Свистуна. – Ну, мерщій!

Проте його солдати прикипіли очима до жаха. Той обернувся і спрямував свої тьмяні очі на Мо.

– Орфею! Гукни його назад! – уривчастим голосом звелів Свистун. – Таж Сойка нам ще потрібний!

Жах застогнав, наче його вуста шукали слів, – якщо він мав вуста. На мить Мо здалося, ніби він упізнав обличчя на чорному тлі. Злоба просочувалася йому крізь шкіру і вкривала серце, мов пліснява. Ноги в Мо підточилися, він відчайдушно намагався вхопити повітря. Так, Вогнерукий мав слушність, це гірше за смерть.

– Назад, собако! – Жах застиг, почувши Орфеїв голос. – Він тобі дістанеться потім.

Мо став навколішки коло нерухомого тіла Вогнерукого. Йому хотілося лягти поряд із товаришем, перестати дихати, як і він, припинити відчувати, але солдати підвели його і зв’язали руки. Мо майже нічого не відчував. Він насилу міг дихати.

Коли Свистун підійшов ближче, Мо бачив його наче в тумані.

– Десь у цьому замку має бути подвір’я з пташиними клітками. Запхайте його в одну з них. – Свистун ударив Мо ліктем у живіт, але він відчував тільки те, що знову може дихати, коли жах злився з Орфеєвою тінню.

– Стій! Сойка й досі мій в’язень! – загородила Віоланта шлях солдатам, коли вони повели з собою Мо.

Але Свистун брутально відтягнув її вбік.

– Він ніколи не був вашим в’язнем, – сказав він. – Невже, по-вашому, ваш батько – дурень?

– Відведи її в кімнату! – наказав він одному з солдатів. – А Вогнерукого киньте перед кліткою, в якій замкнете Сойку. Зрештою, не можна розлучати тінь зі своїм господарем, правда?

Перед дверима лежав ще один з Віолантиних солдатів, на юному обличчі застиг переляк перед лицем смерті. Юні солдати лежали всюди. Озерний замок належав Змієголову, а разом з ним і Сойка. Отже, отак закінчилася пісня.

«Що за страхітливий кінець! – Мо здалося, ніби він чує голос Меґі. – Мо, я не хочу цієї книжки. Ти не маєш якоїсь іншої?»

Запізно?

– Щодо мене, – заперечив кріт, – я не можу тепер просто піти спати і ні до чого не братися, хоча не знаю, до чого треба братися.

Кенет Ґрехем. Вітер у вербах

Озеро. Реза, побачивши коло підніжжя схилу, як полискує вода між деревами, хотіла побігти, але Здоровань потягнув її назад і мовчки показав на намети, які вкривали берег. Чорний намет міг належати тільки одному чоловікові, і Реза прихилилася до одного з дерев, що росли на крутосхилі, і відчула, як сила покинула її. Вона прийшла запізно. Змієголов виявився швидший. Що тепер?

Реза глянула на замок, що лежав серед озера, мов чорний плід, який хотів зірвати собі Змієголов. Похмурі мури видавалися грізними й недосяжними. Чи Мо там? Яке це має значення? Змієголов теж тут. А міст, що веде через озеро до замку, охороняє з десяток солдатів. Резо, що діяти?

– Через міст ми не перейдемо, тут годі сумніватися, – шепнув їй Здоровань. – Я піду роздивлюся. Почекай тут. Може, де-небудь є човен.

Але Реза прийшла не на те, щоб чекати. Знаходити шлях на крутому березі було важко, а всюди між деревами стояли солдати, проте дивилися на замок. Здоровань повів її далі від наметів, на східний берег озера, де дерева підступали до самої води. Може, коли споночіє, спробувати переплисти озеро? Але ж вода крижана, нестерпна, і існують похмурі перекази про це озеро та про істот, які живуть у ньому. Резина рука, поки вона йшла за Здорованем, намацувала дитину. Їй здавалося, ніби дитина заховалася глибоко всередині неї.

Раптом Здоровань схопив її за руку й показав на кілька скель, що випиналися з озера. Між ними так несподівано з’явилося двійко солдатів, що, здавалося, вони виринули з води. Коли солдати вибралися на берег, Реза побачила, що всього за кілька кроків від скель під ялинами чекають коні.

– Що це означає? – прошепотів Здоровань, коли між скель показалося ще більше солдатів. – Може, існує ще один шлях до замку? Піду подивлюся. Але цього разу ти вже не йди за мною. Прошу тебе! Я пообіцяв Сойці. Він уже б роз’юшив мені носа, якби знав, що ти тут.

– Ні, такого б не було, – прошепотіла Реза у відповідь, проте лишилася.

Здоровань покрався далі, а вона тим часом стояла, мерзнула й дивилася йому вслід. Перед чобітьми хлюпотіла озерна вода, і їй здавалося, ніби під дзеркальною поверхнею вона бачить обличчя, сплющене, мов візерунок на спині ската. Здригнувшись, вона відсахнулася – і почула позаду кроки.

– Ага, ось де ти!

Вона озирнулася. Поміж дерев стояв солдат, уже з оголеним мечем. Резо, тікай!

Вона бігла швидше, ніж солдат зі зброєю та у важкій кольчузі, але він гукнув ще одного, а той мав арбалет. Резо, швидше! Від дерева до дерева, ховатися й бігти, як граються діти. Як гралася б вона з Меґі, якби мала донька виростала коло неї. Скільки пропущених років…

У дерево поблизу від неї влучила стріла. Друга встряла попереду в землю. «Не йди за мною, Резо! Благаю тебе! Я мушу знати, що ти тут, коли повернуся». Ох, Мо. Чекати набагато важче, завжди тільки чекати.

Реза заховалася за дерево й дістала ніж. Вони наближаються, так? Біжи далі, Резо! Але від страху ноги їй підгиналися. Тяжко дихаючи, заточуючись, вона сховалася за наступне дерево й відчула, як широка долоня затулила їй рота.

– Гукни їм, що здаєшся! – прошепотів Здоровань. – Але не йди до них. Нехай вони підійдуть.

Реза кивнула й відкинула ніж. Солдати щось крикнули їй. Її нудило від страху, коли вона висунула руку з-за дерева і тремтячим голосом благала не стріляти. Почекала, поки відповзе Здоровань – напрочуд вправно, як на його зріст, – а потім вийшла з-за дерева, піднявши руки вгору. Очі під шоломами приголомшено вирячилися, коли солдати побачили, що перед ними жінка. Їхній сміх не обіцяв нічого доброго, дарма що вони опустили зброю, але, перше ніж хтось із них схопив її, Здоровань уже підкрався ззаду і кожного обплів рукою за шию. Реза відвернулася, коли він душив їх, і виблювала на мокру траву, схопившись рукою за лоно й боячись, щоб дитина не відчула її страху.

– Вони всюди! – підвів її на ноги Здоровань. У нього текла кров з плеча, і то так сильно, що сорочка почервоніла. – Один з них мав ніж. «Ладзаро, зважай, чи не мають вони ножа!» – завжди казав мені Дорія. Малий набагато хитріший за мене. – Здоровань так заточувався, що Реза була змушена підтримувати його. Разом вони подибали далі під дерева.

– Свистун теж тут, – шепотів їй Здоровань. – Коло скель ми бачили його людей. Здається, там є хід до замку, що йде під озером. І, на жаль, є ще гірші новини.

Здоровань озирнувся. З берега долинали голоси. А що, як вони знайшли трупи? Здоровань повів її далі, до нори, з якої тхнуло кобольдом.

Тільки-но протиснувшись у нору, Реза почула схлипування. Здоровань стогнав, повзучи вслід за нею. В пітьмі сиділо щось волохате. Реза спершу подумала, що то кобольд, але потім згадала Віолантиного служника, про якого розповідала Меґі. Як його звати? Туліо.

Реза взяла волохату руку. Служник дивився на неї широкими від страху очима.

– Що сталося? Я Сойчина дружина! Благаю тебе! Він ще живий?

– Вони всі загинули, – прошепотів він, дивлячись на неї чорними і круглими, як у тварини, очима. Резине серце почало затинатися, немов забувши, як йому треба битися. – Всюди повно крові. Вони замкнули Віоланту в її кімнаті, а Сойку…

Що з ним? Ні, вона не хотіла слухати. Реза заплющила очі, наче могла отак повернутися в дім Елінор, у тихий сад, підійти до майстерні Мо…

– Свистун замкнув його в клітці.

– Тобто він ще живий?

Поквапний кивок головою дав змогу її серцеві калатати не так несамовито.

– Він ще потрібний їм!

Звичайно. Як вона могла забути?

– Але Вогнехідця пожер жах!

Ні. Такого не може бути. Реза обхопила руками обличчя.

– Змієголов уже в замку? – запитав Здоровань.

Туліо похитав головою і знову захлипав. Здоровань глянув на Резу:

– Тоді він перебиратиметься цієї ночі. І Сойка вб’є його. – Ці слова пролунали, мов заклинання.

– Як? – Реза відрізала ножем смужку тканини від його куртки й перев’язала рану, що й далі дуже кривавила. – Як він напише слова, коли Віоланта не може допомогти йому, а Вогнерукий… – Вона не вимовила слова «загинув», наче могла таким чином спростувати його.

Надворі почулися кроки, але знову кудись пропали. Реза відв’язала від пояса Мортолин гаманець.

– Ні, Ладзаро, – проказала вона тихо, вперше назвавши його на ім’я, – Сойка не вб’є Змієголова. Вони вб’ють його, тільки-но Змієголов з’ясує, що Мо не може вилікувати книжку. І чекати цього недовго.

Реза висипала собі на долоню кілька крихітних насінин. То були зерна, що навчають душу вміння, яке загалом підвладне тільки Смерті: одягтися в іншу форму.

– Що ти робиш? – Здоровань спробував відібрати в неї гаманець, але Реза міцно схопила його обіруч.

– Їх треба покласти під язик, – шепотіла вона, – і стежити, щоб не ковтнути. Тварина, як трапляється досить часто, інколи стає занадто сильною, і людина забуває, ким була раніше. Каприкорн мав собаку, про якого всі знали, що він колись був одним з його людей, аж поки Мортола випробувала на ньому дію своїх насінин. Якось той собака напав на неї, і вона вбила його. Я тоді думала, що це лише вигадка, щоб нагнати страху на служниць.

Реза зсипала насінини назад у гаманець, лишивши тільки чотири. Чотири крихітні зернини, майже круглі, мов макові зерна, але світліші.

– Візьми Туліо й повертайся назад до печери! – сказала вона Здорованеві. – Розкажи Чорному Принцові, що сталося. Розкажи йому про Хапала. І бережи Меґі!

З яким смутком дивився на неї Здоровань!

– Ладзаро, ти не зможеш допомогти мені, – шепотіла вона. – Ані мені, ані Сойці. Іди й захисти його доньку. І втіш Роксану. Або ні, мабуть, краще нічого не казати їй. Я сама розповім.

Реза злизала зернини з долоні.

– Ніхто не знає, в яку тварину обернуся, – шепотіла вона. – Сподіваюся, стану пташкою.