Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 38 страниц)

Провина

Часе, дай мені зникнути. А потім поєднається все, що ми розлучаємо завжди, поки перебуваємо тут.

Одрей Ніфенеґер. Дружина мандрівника в часі

Реза чекала між могил, аж поки засіріло, але Мо не повернувся. Роксанин біль став її болем. Проте вона оплакувала не мертвого. Мо зник, наче його ніколи не було. Сюжет поглинув його, і провина падала на неї.

Меґі плакала. Здоровань тримав її в обіймах, але його широким обличчям теж котилися сльози.

– Це ви винні! – без упину вигукувала Меґі, відштовхуючи Резу й Фарида, і навіть Чорний Принц не міг заспокоїти її. – Це ви його вмовили! Навіщо я врятувала його тоді, якщо тепер вони однаково забрали його?

– Мені шкода. Справді, мені дуже шкода! – бідкався Орфей, і його голос чіплявся за Резину шкіру, мов якісь отруйні солодощі. Коли білі жінки зникли, він стояв, ніби чекаючи чогось, і насилу приховував сміх, що знову і знову кривив йому вуста. Але Реза помітила. Так… і Фарид теж.

– Що ти зробив? – Фарид схопив Орфея за розкішні шати і вдарив кулаками в груди. Орфеїв охоронець хотів схопити Фарида, але Здоровань міцно тримав його.

– Паскудний брехун! – ридаючи, вигукнув Фарид. – Двоязика змія! Чому ти нічого не спитав їх? Ти просто не хотів нічого питати, хіба не так? Ти лише хотів, щоб вони забрали Чарівновустого. Запитайте його! Запитайте його, що він ще написав. Таж я бачив! Він написав не тільки слова, які пообіцяв Чарівновустому. Там був ще другий аркуш! Він думає, я не знаю, куди він гне, бо я не вмію читати, зате я вмію рахувати. Там було два аркуші, і його скляний чоловічок сказав, що вчора вночі він прочитав другий аркуш уголос!

«Він каже правду, – немов шепотіло щось Резі. – О Господи, Фарид каже правду!»

А Орфей зі шкури пнувся, щоб удати щире обурення.

– Що за дурниці він верзе! – кричав він. – Невже, по-вашому, я не розчарований? Що я міг удіяти, як вони забрали його? Я виконав свою частину угоди! Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер. Та чи мав я нагоду запитати їх про Вогнерукого? Ні! А втім, я не вимагатиму своїх слів назад. Але, сподіваюся, кожному з присутніх зрозуміло, – і тут Орфей подивився на Чорного Принца, що й досі тримав у руці меч, – що саме я нічого не отримав від цієї угоди!

Орфеєві слова ще досі лежали в поясі Рези. Вона хотіла жбурнути їх йому вслід, коли він поїхав геть, а потім таки знову заховала їх у пояс. Слова, що мали повернути їх назад, – вона ще й не читала їх. Надто дорого вони обійшлися. Мо зник, а Меґі ніколи не простить їй. Вона знову втратила їх обох.

Реза притулилася чолом до недалекого нагробка. Він був дитячий, на могилі лежала крихітна льоля. «Мені дуже шкода». Їй знову здавалося, ніби вона чує м’який, темний Орфеїв голос упереміш із доньчиним плачем. Атож, Фарид казав правду. Орфей збрехав. Він описав, що відбулося, і своїм голосом перетворив той запис на дійсність, із ревнощів прибрав Мо зі своєї дороги, як завжди й казала Меґі, – а вона, Реза, ще й допомогла.

Тремтячими пальцями Реза розгорнула папір, який Мо заткнув їй у пояс. Він був вологий від роси, а над словами простерся Орфеїв герб. Фарид розповідав їм, як Орфей замовляв одному художникові-геральдисту в Омбрі свій герб: корону для брехні, буцімто він походить із королівського роду, пальми, бо він, мовляв, з далеких країв, і єдинорога, закручений ріг якого чорний від чорнила.

Єдиноріг був ще й знаком Мо. Реза відчула сльози на очах. Коли вона почала читати, слова розпливалися перед очима. Опис будинку Елінор видавався трохи незграбним, зате для їхнього повернення Орфей знайшов потрібні слова, і навіть для страху, що цей сюжет може перетворити її чоловіка на когось іншого… Звідки він знає так точно, що відбувається в її серці? «Від тебе самої, – з гіркотою подумала Реза. – Ти розповіла йому про весь свій розпач». Вона стала читати далі і затнулася: «Мати і донька повернулися назад, у дім, де повно книжок, а от Сойка лишився й пообіцяв піти за ними, коли настане пора і він дограє свою роль…»

«Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер!» – вчувався їй Орфеїв голос, сповнений ображеної невинності.

Ні. Такого не може бути. Мо хотів піти разом з ними! Чи, може, ні?

«Резо, ти не знатимеш відповіді», – думала вона й зігнулася над могилкою, так їй краялося серце. Їй здавалося, ніби вона чує і плач дитини у своєму лоні.

– Резо, ходімо, – сказав Чорний Принц, підійшовши до неї і простягши їй руку. На його обличчі не видніло жодного докору, хоча він був мов прибитий і тяжко засмучений. Не запитував він і про слова, які написав Орфей. Можливо, вірив, що Сойка, зрештою, був чарівником. Чорний Принц і Сойка – дві руки справедливості, чорна і біла. А тепер знову є тільки Принц.

Реза вхопилася за його руку й насилу підвелася. «Іти? А куди? – хотілося запитати їй. – Знову в табір, де чекає порожній намет, а твої люди поглядатимуть на мене з іще більшою неприязню?»

Дорія привів їй коня. Здоровань і далі стояв коло Меґі, його грубе обличчя було заплакане, як і в дівчини. Він уникав Резиного погляду. Отже, навіть він звинувачує її в тому, що сталося.

Куди? Може, назад?

Реза й далі тримала в руці папірець з Орфеєвими словами. Дім Елінор. Як вона почуватиметься, повернувшись туди без Мо? Якщо Меґі взагалі читатиме ці слова. «Елінор, я втратила Мо. Я прагнула захистити його, але…» Ні, не хотілося б їй розповідати про цей випадок. Немає повернення назад. Немає вже нічого.

– Меґі, ходімо, – погукав Принц дівчину. Він хотів посадити її на коня до Рези, але Меґі відсахнулася.

– Ні. Я поїду з Дорією, – мовила вона.

Дорія підвів до неї коня. Фарид, коли Меґі сіла позаду Дорії, кинув на нього не дуже приязний погляд.

– Чому ти ще тут? – запитала Меґі Фарида. – І досі сподіваєшся, що перед тобою раптом постане Вогнерукий? Він не повернеться, так само як і мій батько, але Орфей, безперечно, знову візьме тебе на службу, після всього, що ти зробив для нього!

Фарид щулився від кожного слова, мов пес під різкою. Потім мовчки обернувся й пішов до свого віслюка. Гукнув Пронозу, але куниця не прийшла, і Фарид поїхав без неї. Меґі навіть не провела його очима і обернулася до Рези.

– Не думай, ніби я повернуся з тобою. А якщо ти потребуєш читця для своїх неоціненних слів, іди до Орфея. Зрештою, ти вже раз ходила до нього!

Чорний Принц і цього разу не запитував, про що говорить Меґі, хоча Реза бачила запитання на його змореному обличчі. Всю довгу дорогу, поки вони поверталися в табір, він їхав збоку від Рези. Сонце осявало один пагорб за іншим, але Реза знала, що для неї ніч не скінчиться. Відтепер вона житиме в її серці. Безкінечна, безпросвітна ніч. Водночас і чорна, і біла, як і жінки, що забрали з собою Мо.

Кінець і початок

Коротка заувага на полях:

Ви помрете.

Маркус Цузак. Книжкова злодійка

Білі жінки повернули геть усе: спогади про біль і страх, про гарячковий жар і холод їхніх рук на його серці. Але цього разу все було по-іншому. Вони торкалися Мо, а він не боявся їх. Шепотіли імена, які вони мали для своїх, і здавалося, ніби запрошують його. Атож, таки запрошували тихими, сповненими туги голосами, які він так часто чув у сновиддях, запрошували, мов давно зниклого друга, що нарешті повернувся.

Їх було багато, дуже багато. Їхні бліді обличчя обступали його, мов туман, у якому зникало все інше: Орфей, Реза, Меґі й Чорний Принц, що мить тому ще стояв біля нього. Зникли навіть зорі, земля під ногами. Він раптом опинився на купі прілого листя. Його запах важкою, солодкою хмарою завис у холодному повітрі. Поміж листям лежали білі кістки. Череп. Кінцівки. Де він?

«Мортимере, вони забрали тебе, – подумав він. – Як і Вогнерукого».

Чому ця думка не лякала його?

Він чув птахів над собою, багато птахів, а коли білі жінки відступили, побачив над собою повітряне коріння, що звисало, як павутиння, з темної височіні. Він був усередині стовбура, порожнього, мов органна труба, і високого, наче башти Омбрійського замку. На дерев’яних стінах росли гриби, і їхнє зеленаве світіння освітлювало пташині та феїні гнізда. Мо простяг руку до коріння, щоб з’ясувати, чи відчувають що-небудь пальці. Так, він намацав їх. Провів рукою по обличчю, відчув власну шкіру, незмінену, теплу. Що це означає? Отже, це не смерть? Тоді що це? Сон?

Мо обернувся, і далі наче уві сні, і поглянув на мохові ложа. Там спали моховині, їхні зморщені личка у смерті були так само позбавлені віку, як і в житті. Але на останньому ложі лежала знайома постать, і то з таким спокійним обличчям, яким він бачив його востаннє. Вогнерукий.

Роксана дотримала обіцянки, даної в обваленій копальні: «Він матиме такий вигляд, ніби спить, і тоді, коли коси мої давно вже посивіють, бо я знаю від Кропиви, як треба зберігати тіло, навіть коли душі давно вже немає».

Мо, вагаючись, підступив до нерухомої постаті. Білі жінки мовчки розступилися перед ним.

Де ти, Мортимере? Чи це все-таки світ живих, дарма що тут спочивають мертві?

Здавалося, ніби Вогнерукий спить. Спокійно, без сновидь. Чи провідує його тут Роксана? Можливо. А як він сам сюди потрапив?

– Так оце той товариш, про якого ти хотів запитати? – озвався чийсь голос угорі, і коли Мо в пітьмі подивився туди, то побачив у плетиві коріння золотавого птаха з червоною плямою на грудях. Він дивився на нього круглими пташиними очима, проте голос, що виходив з його дзьоба, був жіночий.

– Твій приятель – бажаний гість у нас. Він приніс нам вогонь, єдину стихію, що не корилася мені. Навіть тебе мої доньки залюбки б узяли до себе, бо їм подобається твій голос, проте вони знають, що цей голос потребує подиху плоті. А коли я їм усе-таки звеліла привести тебе, покаравши таким чином за те, що ти оправив книжку з чистими сторінками, вони переконали мене пощадити тебе й пояснили, що ти маєш намір щось зробити, і твій учинок змусить мене примиритися.

– Що саме? – запитав Мо, і власний голос тут видавався чужим йому.

– Хіба ти не знаєш? Хоча ладен розлучитися задля цього з усім, що любиш? Ти приведеш мені того, кого забрав у мене. Сойко, приведи мені Змієголова.

– Хто ти? – запитав Мо, подивившись спершу на білих жінок, потім на спокійне обличчя Вогнерукого.

– Здогадайся.

Птах розправив золоте оперення, і Мо побачив, що пляма на його грудях – кров.

– Ти – Смерть, – сказав Мо, відчувши на вустах тягар цього слова. Невже є ще важче?

– Авжеж, мене називають так, але я заслужила ще й багато інших імен! – Птах обтрусився, і на листя під ногами Мо впали золоті пір’їни. Вони падали йому на голову й на плечі, а коли він знову підняв голову, то побачив на корінні лише пташиний скелет. – Я кінець і початок, – проказав він. Від кісток почала наростати шерсть. На лисому черепі виросли гострі вушка. На Мо згори дивилася білочка. Вона чіплялася за коріння маленькими лапками, а з невеличкої пащі лунав той самий голос, яким розмовляв птах.

– Велика Перетворювачка – ось ім’я, яке мені подобається! – Білочка теж обтрусилася, втратила хутро, хвіст та вушка, перекинулась метеликом, гусінню коло його ніг, котом, плямистим, як світло в хащі, а зрештою куницею, що стрибнула на мохове ложе, де лежав Вогнерукий, і скотилася до ніг небіжчика. – Я кінець усіх сюжетів і їхній початок, – проказала куниця голосом птаха, голосом білочки. – Загибель і оновлення. Без мене ніщо не народиться, бо без мене ніщо не помре. А ти, Сойко, перешкодив моїй роботі, коли оправив книжку, що зв’язала мені руки. Тому я була дуже розгнівана на тебе, страшенно розгнівана.

Куниця ошкірила зуби, і Мо відчув, як білі жінки знову підступили до нього. Може, тепер уже приходить смерть? Мо здавило груди. Дихати стало важко, як і тоді, коли він відчував смерть уже зовсім близько.

– Так, я була розгнівана, – прошепотіла куниця. Голос, яким вона розмовляла, і далі був голосом жінки, проте зненацька видався старим. – Але мої доньки заспокоїли мене. Їм подобається твоє серце не менше, ніж твій голос. Кажуть, що воно велике, дуже велике; на жаль, щоб уже розбитися.

Куниця замовкла, і раптом знову почулося шепотіння, якого Мо ніколи не забував. Воно огорнуло його, лунало всюди:

– Стережися! Сойко, стережися!

Від кого? На нього дивилися бліді обличчя. Вони були гарні, а втім, немов розпливалися, тільки-но він хотів пильніше придивитися до них.

– Орфея! – прошепотіли бліді вуста.

І Мо раптом почув Орфеїв голос. Його милозвучність наповнила дуплавий стовбур, мов надміру солодкі пахощі:

«Послухай мене, господине холоду, – промовляв поет. – Послухай мене, господине мовчанки. Я пропоную тобі угоду. Я пошлю тобі Сойку, що виставив тебе на посміховисько. Він повірить, що тільки він повинен покликати твоїх блідих доньок, тож я пропоную його тобі як ціну за Вогнехідця. Забери Сойку і пошли за це Вогнерукого назад до живих, бо його сюжет ще не скінчився. Натомість у розповіді про Сойку бракує тільки одного розділу, і його мусять написати твої білі жінки».

Отак читав і писав поет, і його слова, як і завжди, були правдою. Сойка, зухвалий вдачею, прикликав білих жінок, і Смерть уже не відпустить його. А Вогнеходець повернеться, тож розповідь про нього матиме новий початок.

Стережися…

Знадобилося кілька митей, щоб Мо остаточно все збагнув. І прокляв свою дурість, яка спонукала його повірити чоловікові, що одного разу вже мало не вбив його. Мо розпачливо спробував пригадати слова, які Орфей написав для Рези. Що, коли Меґі й Резу він так само прагнув усунути з дороги, як і його? Пригадуй, Мо! Що він написав?

– Авжеж, ти таки дурень, – глузував жіночий голос. – Але він ще дурніший за тебе. Гадав, ніби може зобов’язати мене словами, мене, що керує краєм, у якому немає слів і з якого, однак, походять усі слова. Ніщо не може зв’язати мене, тільки книжка з чистими сторінками, бо ти наповнив їх білим мовчанням. Той, кого вона захищає, майже щодня посилає мені чоловіка, якого він убив, – як посланця свого глуму! Я б хотіла тобі за це розтопити плоть на кістках! Але мої доньки, відколи торкнулися твого серця, читають його, мов книжку, і запевняють мене, що ти не спочинеш, аж поки той, кого захищає книжка, знову належатиме мені. Сойко, це правда?

– Так, – прошепотів Мо.

– Гаразд. Тоді повертайся назад і нехай та книжка зникне зі світу. Заповни її словами до початку весни, бо інакше зима для тебе ніколи не скінчиться. І за життя Змієголова я заберу не тільки твоє життя, а й життя твоєї доньки, бо вона допомагала тобі оправляти книжку. Сойко, ти зрозумів?

– Чому два? – хрипко запитав Мо. – Як ти можеш вимагати два життя за одне? Бери моє, цього досить.

Але куниця лише подивилась на нього.

– Я визначаю ціну, – заявила Смерть. – А ти повинен тільки оплатити.

«Меґі. Ні. Ні! Резо, повертайся! – думав Мо. – Нехай Меґі прочитає Орфеєві слова. Будь-де буде краще, ніж тут. Повертайся! Мерщій!»

Куниця засміялася. Її голос знову почав скидатися на голос старої жінки.

– Сойко, всі сюжети закінчуються мною, – мовила вона. – Ти всюди натрапиш на мене. – Щоб довести слушність своїх слів, вона перекинулась одновухим котом, що так полюбляв залізати до садка Елінор і полювати там її птахів. Кіт спритно стрибнув із грудей Вогнерукого й потерся об ноги Мо. – Ну, Сойко, що скажеш? Ти згоден з моїми умовами?

«І за життя Змієголова я заберу не тільки твоє життя, а й життя твоєї доньки».

Мо поглянув на Вогнерукого. Його мертве обличчя було набагато спокійніше, ніж живе. Чи зустрівся він на тому світі зі своєю молодшою донькою, Козимо й першим Роксаниним чоловіком? Чи всі небіжчики перебувають в одному місці?

Кіт сів перед Мо й дивився на нього.

– Я згоден, – відповів Мо таким хрипким голосом, що насилу почув свої слова. – Але я теж ставлю одну умову: дай мені Вогнехідця. Мій голос уже давно вкрав у нього десять років життя. Дозволь йому повернутися зі мною. Крім того… хіба не співають у піснях, що Змієголов загине від вогню?

Кіт аж пригнувся. Його шкура відгнила і впала на пріле листя. Кістки знову вкрилися плоттю і пір’ям, і золотий пересмішник із кривавими грудьми пурхнув на плече Мо.

– А ти залюбки втілюєш у дійсність те, про що співають у піснях, еге ж? – прошепотів він йому. – Гаразд. Я віддам його тобі, Вогнеходець житиме знову. Та коли надійде весна, а Змієголов і далі буде безсмертний, його серце припинить битися разом з твоїм – і серцем твоєї доньки.

Мо паморочилось у голові. Він хотів схопити птаха і скрутити йому золоту шию, щоб уже не чути його голосу, такого старечого й незворушного, з глумом у кожному слові. Меґі. Мо майже зашпортувався, коли ще раз підступив до Вогнерукого. Білі жінки цього разу розступилися перед ним украй неохоче.

– Бачиш, мої доньки не дуже хочуть, щоб він ішов, – проказав голос старої жінки, – хоча знають, що він повернеться.

Мо глянув на нерухоме тіло. Обличчя справді було набагато спокійнішим, ніж у житті, і якусь мить Мо не мав певності, чи сподобається Вогнерукому, що він покликав його назад.

Птах і далі сидів на його плечі, такий легенький, із такими гострими кігтиками.

– Чого ти чекаєш? – запитала Смерть. – Гукни його.

Мо послухався.

Знайомий голос

– Що лишилося йому? – запитала себе Довга Тінь. – Які думки і чутки, які імена? Чи, може, в його голові є тільки туманні відчуття й купа непов’язаних слів?

Барбара Кавді. Біла кістка

Білі жінки пішли. Лишили його самого з усією синню, що зовсім не пасує до червоної барви вогню. Все було синє, мов вечірнє небо, синє, мов квіти герані, синє, мов вуста людини напідпитку, синє, мов серцевина надто яскравого полум’я. Так, інколи жар траплявся і в цьому світі. Гаряче і холодне, яскраве і тьмяне, страхітливе і гарне – все було однаковим. То була неправда, яку годі відчути в краю мерців. Людина відчувала і чула, нюхала і дивилася, але серце було напрочуд незворушне, немов спочивало, перше ніж знову почнеться танок.

Спокій. Що це за слово?

Чи відчувають його й берегині цього світу, а чи просто тужать за іншим? Біль, якого вони не знають, плоть, якої вони не мають? Можливо. А може, ні. З їхніх облич годі про щось дізнатися. Він бачив там усе: і спокій, і тугу, і радість, і страждання. Неначе вони знали про все і в цьому, і в тому світі, неначе складалися водночас з усіх барв, усіх барв, що зливалися між собою, даючи біле світло. Вони розповіли йому, що в краї мерців є й інші місця, похмуріші за те, куди вони привели його, і що тут ніхто не лишався довго – тільки він. Адже він прикликав для них вогонь…

Білі жінки боялися вогню і любили його. Вони гріли над ним свої бліді руки і сміялися, мов діти, коли він змушував вогонь танцювати для них. Вони й були діти, водночас малі і старі, просто старезні. Вони дозволяли йому формувати з вогню дерева і квіти, сонце й місяць, а він малював вогнем обличчя, обличчя, які бачив, коли білі жінки брали його з собою на річку, де вони мили серця небіжчиків.

– Поглянь туди! – шепотіли вони йому. – Поглянь туди, і ти побачиш тих, хто любить тебе – у своїх сновиддях.

Він нахилявся над прозорою синьою водою, розглядав хлопчика, жінку й дівчинку, чиї імена він забув, і бачив, як вони сміються уві сні.

– Чому я вже не знаю їхніх імен? – запитував він.

– Бо ми виростили твоє серце, – казали вони. – Ми виростили його в синій воді, що відокремлює цей світ від іншого. Вона спричиняє забуття.

Атож, так справді було добре. Бо, тільки-но він намагався пригадати, хто він, поставала тільки синь, пестлива й заспокійлива. Тільки тоді, коли він кликав вогонь і розгоралась червона барва, образи з’являлися знову, ті самі образи, які він бачив у воді. Проте туга за ними вщухала, перше ніж набирала сили.

– Як мене звати? – часом запитував він, і тоді білі жінки сміялись. «Вогнеходець, – шепотіли вони. – Таким було твоє ім’я і буде таким завжди, бо ти будеш з нами вічність і не підеш, як решта, в інше життя».

Інколи вони приводили йому дівчинку, зовсім маленьку. Вона гладила йому обличчя і сміялася, мов жінка, яку він бачив у воді та в полум'ї.

– Хто це? – запитував він.

– Вона була тут і вже пішла, – відповідали вони. – Вона була твоя донька.

Донька… Це слово відлунювало стражданням, проте його серце тільки пригадувало, він нічого не відчував. Він відчував тільки любов, нічого, крім любові. Нічого іншого не існувало.

Де вони були? Вони ніколи не лишали його самого, відколи він був тут, тут… де він завжди був. Він уже звик до блідих облич, до їхньої краси й тихих голосів.

А потім зненацька пролунав інший голос, такий відмінний від їхніх. Він знав цей голос. Знав навіть ім’я, яке вимовив той голос.

– Вогнерукий!

Він ненавидів цей голос… Чи, може, любив його? Він не знав. Він знав тільки одне: цей голос поверне все, що він забув, – мов сильний біль, який ураз примусить закалатати його спокійне серце. Може, цей голос уже завдавав йому болю, і то такого шаленого, що його серце мало не розбилося? Так, він пригадує себе! Він заткнув вуха руками, але ж у світі мертвих чують не тільки вухами, і голос дійшов йому до найдальших глибин, мов свіжа кров, що потекла в давно занімілі судини.

– Вогнерукий, прокидайся! – вимагав голос. – Повертайся. Сюжет розказано ще не до кінця.

Сюжет… Він відчув, як синь штовхає його вперед, як навколо нього знову міцна плоть і як йому знову б'ється серце у завузьких грудях.

«Чарівновустий, – подумав він. – Це голос Чарівновустого». І раптом повернулися всі імена: Роксана, Бріана, Фарид – і біль знову був тут, і час, і туга.