Текст книги "Чорнильна смерть"

Автор книги: Корнелія Функе

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 38 страниц)

А проте вона дозволяє йому цілувати себе, хоча вони лише на кілька кроків відійшли від юнака, що й далі, з вогненними ельфами на шкірі, був припнутий до ганебного стовпа.

«Тільки не кажи, що до таких видовищ можна звикнути…»

Меґі помітила Ворона тільки тоді, як він уже стояв коло вартових.

– Що там? – запитав Фарид, коли дівчина пильно дивилася понад його плечем. – А, Ворон. Атож. Він частий гість у замку. Паскудний зрадник! Щоразу, як побачу його, мені кортить перерізати йому горло!

– Треба попередити Мо!

Вартові пропустили вогнедува, мов давнього знайомого. Меґі ступила один крок до них, але Фарид потяг її назад.

– Куди ти? Він не побачить твого батька! Замок великий, а Чарівновустий пішов до Бальбулюса. Ворон туди вже точно не заблукає! Він має три коханки серед придворних дам, тож і піде до них, якщо Якопо не перестріне його. Ворон має давати йому дві вистави на день, але й досі він кепський вогнедув, хоч би що там казали про нього та його вогонь. Нікчемний нишпорка! Цікаво, чому Чорний Принц – або твій батько – не вбили його. Чого ти так дивишся на мене? – запитав він, помітивши приголомшений погляд Меґі. – Хіба, зрештою, Чарівновустий не вбив Басту? Не те, що я бачив це навіч…

Меґі дивилася на замкову браму. Їй здавалося, ніби вона чує голос Мо: «Коли Ворон бачив мене востаннє, я був напівмертвий. Крім того, йому краще не прагнути зіткнутися зі мною».

«Сойка. Припини називати його так! – думала Меґі. – Припини!»

– Ходімо! – схопив її за руку Фарид. – Чарівновустий казав, що я маю привести тебе до Роксани. Ну й зрадіє вона, побачивши мене! Але, можливо, завдяки тобі не сваритиметься.

– Ні. – Меґі вивільнилася з Фаридової руки, але потім знову намацала її, щоб узятися. – Я лишуся тут. Аж поки Мо вийде знову.

Фарид зітхнув і відвернув очі, але знав її досить добре, щоб не суперечити.

– Дива! – проказав він стишеним голосом. – Якщо я добре знаю Чарівновустого, він розглядатиме ті кляті книжки цілу вічність. Тож дай я принаймні цілуватиму тебе, бо інакше варта скоро запитає, чого ми тут стовбичимо.

Небезпечні відвідини

Якщо Господь про все на світі знає,

Чи справдиться усе, що він передбачає?

Чи, може, є у мене вибір вільний

Робити щось чи гинути повільно?

Джефрі Чосер. Кентерберійські оповідки

Смирення. Смирення і покора. Вдавати їх Мо було нелегко. «Ти помічав це коли-небудь в іншому світі, Мортимере? – запитав він себе. – Опусти голову, не ходи випростаним, нехай на тебе дивляться зверху, хоча ти вищий за них. Поводься так, ніби вважаєш за цілком природне, що вони панують, а решта працює».

Як важко.

– Отже, ти палітурник, якого чекає Бальбулюс, – мовив один з вартових, поглянувши на його чорний одяг. – Що тобі до того хлопця? Тобі не подобається наш ганебний стовп?

Нижче голову, Мортимере! Ану! Прикинься, ніби боїшся. Забудь про свій гнів, забудь про хлопця і його стогони.

– Я ще не бачив такого.

– Ще б пак! Він… прийшов дуже здалеку! – швидко додав Феноліо. – Йому спершу треба звикнути до мистецтва врядування нашого нового намісника. Тож, якщо дозволите, Бальбулюс уже, напевне, зачекався, – уклонився старий і квапливо потяг Мо за собою.

Омбрійський замок… Важко було не забути геть усе, опинившись на його широкому подвір’ї. Мо пригадалися безліч сцен із книжки Феноліо, які відбулися на цьому місці.

– Господи, насилу пронесло! – прошепотів Феноліо, коли вони повели коня до стайні. – Не думав, що тобі доведеться ще раз нагадувати: ти тут палітурник! Увійди ще раз у роль Сойки. – і ти труп! Хай йому біс, Мортимере, я не мусив був погоджуватись привести тебе сюди. Ти тільки поглянь на солдатів. Ми наче в Сутінковому замку!

– О ні, повір мені, тут усе-таки є різниця, – тихенько заперечив Мо й намагався не дивитись на голови, настромлені на піки, що прикрашали стіни. Дві належали людям Чорного Принца, але він не впізнав би їх, якби Здоровань не розповів про їхню долю.

– З твоїх слів я уявляв замок по-іншому, – прошепотів він Феноліо.

– Кому ти розказуєш? – просичав той у відповідь. – Спершу Козимо все перебудував, а тепер Миршавець полишив свій відбиток. Він зруйнував гнізда золотих пересмішників, а он поглянь на комори, які він збудував для награбованого! Цікаво, чи Змієголов уже помітив, як мало цього добра потрапляє до Сутінкового замку? Якщо так, тоді його свояк невдовзі скуштує лиха.

– Атож, Миршавець таки зухвалий. – Мо опустив голову, коли до них підійшли двоє стаєнних слуг. Навіть вони були озброєні. Ніж стане йому в невеликій пригоді, раптом його хтось упізнає. – Ми перехопили кілька возів, що їхали до Сутінкового замку, – пошепки заговорив він знову, коли слуги пройшли, – і щоразу були розчаровані тим, що знаходили у скринях.

– Ти таки робив це! – пильно подивився на нього Феноліо.

– Що?

Старий стривожено озирнувся, але, здається, на них ніхто не звертав уваги.

– Ну, все те, про що вони співають?! – шепотів він. – Як на мене, більшість пісень поганенькі, але Сойка – мій персонаж, тож… Як воно – грати його роль?

Служниця пронесла поміж них двох забитих гусей. Кров капала на землю. Мо відвернувся.

– Грати? Для тебе це й досі гра? – дратливіше, ніж намірявся, відповів Мо.

Інколи він багато віддав би, щоб мати змогу читати думки в голові Феноліо. Хтозна, коли-небудь він, може, читатиме їх, чорним на білому папері, і знову знайде себе там, оплетеного словами, мов муха в гнізді старого павука.

– Що ж, признаюся, гра стала небезпечною, але я радію, що ти взявся грати цю роль! Хіба я не мав слушності? Цей світ потребує Со…

Мо кинув застережливий погляд. Повз них проходив гурт солдатів, і Феноліо проковтнув ім’я, яке він не так давно вперше написав на пергаменті. Проте сміх, із яким він приглядався до солдатів, був сміхом чоловіка, що підклав вибухівку в домі своїх ворогів і тішиться, походжаючи серед них, що ніхто не здогадується, що саме він підклав її.

Паскудний старигань.

Мо пересвідчився, що навіть внутрішній двір замку вже не такий, яким описав його Феноліо. Він тихо повторив колись прочитані слова: «Дружина Тлустого князя посадила садок, бо втомилася від сірого каменю. Вона посадила квіти з далеких країв, і їхні пахощі спонукали мріяти про далекі моря, чужоземні міста і гори, в яких жили дракони. Вона вирощувала золотогрудих птахів, що сиділи на деревах, мов пернаті плоди, і посадила саджанець із хащі, листя якого могло розмовляти з місяцем».

Феноліо приголомшено дивився на нього.

– Так, я знаю твою книжку напам’ять, – сказав Мо. – Невже ти забув, як часто я читав її вголос після того, як твої слова проковтнули мою дружину?

З подвір’я замку зникли й золотогруді птахи. В кам’яному басейні відображувалася статуя Миршавця, а дерево, яке розмовляло з місяцем, якщо воно взагалі росло там коли-небудь, зрубали. Там, де кучерявився садок, була тепер псарня, і хорти нового господаря Омбри нюшили й тикали носами в посріблені ґрати. «Старий, це вже давно не твій сюжет, – думав Мо, походжаючи разом із Феноліо по внутрішньому подвір’ю замку. – Але хто тоді пише далі? Може, Орфей? Чи, може, до письма тепер узявся Змієголов – не пером і чорнилом, а залізом і кров’ю?»

Туліо, слуга з волохатим личком (Феноліо у своїй книжці писав, що його батько був кобольдом, а мати – моховинею), привів їх до Бальбулюса.

– Як справи? – запитав Феноліо, коли Туліо вів їх по коридору, неначе коли-небудь цікавився тим, як почуваються його створіння.

Туліо тільки плечима стенув:

– Вони цькують мене, – проказав ледь чутним голосом. – Приятелі нашого нового пана, а в нього багато приятелів. Лякають мене в коридорах і замикають із собаками, але Віоланта захищає мене. Атож, захищає, хоча її син, мабуть, найгірший серед них.

– Її син? – пошепки запитав Мо Феноліо.

– Авжеж, хіба Меґі не казала тобі? – прошепотів він у відповідь. – Якопо, справжнє сатанинське поріддя. Його дід у мініатюрі, дарма що день у день дедалі більше стає схожий на свого батька. Не пролив жодної сльозини за Козимо. Навпаки. Залив Бальбулюсовими фарбами його зображення у склепі й сидить щовечора не з матір’ю, а в Миршавця або на колінах у Ворона. Кажуть, він начебто навіть шпигує для свого діда.

Про двері, перед якими, засапавшись, нарешті зупинився Туліо після безлічі крутих сходинок, Мо нічого не читав у книжці Феноліо. Він несамохіть простяг руку й погладив літери, які всуціль вкривали двері. «Вони такі дивовижні, Мо, – шепотіла йому Меґі, коли вони обоє сиділи у в’язниці у високій башті Сутінкового замку, – й переплетені між собою, неначе їх писали рідким сріблом по дереву».

Туліо підняв маленького волохатого кулачка й постукав. Голос, що відповів йому, міг належати тільки Бальбулюсу. Холодний, самозакоханий, зарозумілий… Про найкращого книжкового ілюстратора цього світу Меґі казала не дуже люб’язними словами. Туліо став навшпиньки, схопився за клямку – і перелякано відпустив її.

– Туліо! – Голос, що залунав на сходах, видався дуже молодим, але, здається, звик наказувати. – Туліо, де ти пропав? Ти маєш тримати смолоскипи для Ворона.

– Якопо! – Туліо прошепотів це ім'я так тихенько, наче те було заразною хворобою. Він зіщулився й несамохіть став ховатися за спину Мо.

Сходами нагору вибирався шести-, можливо семирічний хлопчик. Мо ніколи не бачив Козимо Вродливого. Миршавець порозбивав усі його статуї, але Батист зберіг кілька монеток із його зображенням. Обличчя, майже занадто гарне, щоб бути справжнім, – так казали про нього. Син Козимо вочевидь успадкував ту красу, що саме тепер почала проступати на ще круглому дитячому личку. Але те личко годі було назвати симпатичним. Очі пильно поблискували, а вуста були невдоволені, як у старого. Чорну туніку малого прикрашали язикаті гербові тварини його діда. Навіть поясок був обплетений срібними зміями, проте на шкіряному шнурку на шиї хитався срібний ніс, Свистунова маска-прикмета.

Феноліо стривожено глянув на Мо і став попереду, наче міг захистити його від хлопця.

«Ти маєш тримати смолоскипи для Ворона». Що тепер, Мо? Він несамохіть глянув униз на сходи, але Якопо прийшов сам, а замок був великий. Проте руки малого потяглися до його пояса.

– Хто це? – Впертість у дзвінкому голосі звучала цілком по-дитячому. Якопо, щойно піднявшись сходами, ще не відсапався.

– Це… гм… новий палітурник, мій принце! – відповів, уклонившись, Феноліо. – Ви, безперечно, пригадуєте, як часто Бальбулюс нарікав, що наш палітурник – просто партач!

– А цей кращий? – Якопо склав на грудях короткі дитячі ручки. – Він не схожий на палітурника. Палітурники старі й бліді, бо завжди сидять у майстерні.

– Ми й надвір виходимо, – заперечив Мо, – щоб купити найкращу шкіру, нові пуансони, добрі ножі та висушити на сонці пергамент, якщо той зволожів.

Йому було важко відчувати страх перед хлопчиком, дарма що чув про нього так багато лихого. Син Козимо нагадував хлопчика, з яким він ходив до школи і якому не пощастило, бо його батько був директором школи. Малий чванькувато походжав по подвір’ю, наче батькова копія, і боявся всіх і кожного. «Гаразд, Мортимере, – думав Мо. – То був лише син шкільного директора. А це онук Змієголова, отож стережися».

Якопо наморщив підборіддя й недовірливо глянув на Мо. Малому вочевидячки не подобалося, що палітурник набагато вищий за нього:

– Ти не вклонився! Ти повинен уклонятися мені.

Мо відчув застережливий погляд Феноліо і схилив голову:

– Мій принце.

Це далося важко. Він краще побігав би за Якопо по коридорах замку, – як ганявся колись за Меґі в домі Елінор, – щоб тільки побачити, чи не покажеться дитина, так ретельно захована за позою свого діда.

Якопо схвалив уклін великодушним кивком, і Мо опустив голову, щоб хлопчик не бачив, як він сміється.

– Мій дід має клопіт з однією книжкою, – зарозумілим тоном заявив Якопо. – Дуже великий клопіт. Може, ти зарадиш.

Клопіт із книжкою. Мо відчув, як йому тьохнуло серце. Йому здалося, ніби він знову бачить книжку перед собою, відчуває пальцями папір, багато-багато білих сторінок.

– Мій дід через ту книжку перевішав уже чимало палітурників, – сказав Якопо, придивившись до Мо й немов міркуючи, яким великим має бути зашморг, щоб підійти для його шиї. – Одному він навіть звелів здерти шкуру, бо той пообіцяв, що вилікує книжку. Може, ти таки спробуєш? Але ти мусиш поїхати зі мною до Сутінкового замку, щоб дід бачив, що я тебе знайшов, а не Миршавець.

Мо не відповів. Двері з літерами відчинилися, і ввійшов чоловік із невдоволеним обличчям.

– Що тут діється? – запитав він Туліо. – Спершу постукали, але ніхто не зайшов. Потім розмовляли, аж мені пензель випав. Оскільки ці гості вочевидь не до мене, я був би дуже вдячний усім присутнім, якби ваша розмова відбувалася в іншому місці. В цьому замку є задосить покоїв, де ніхто нічого поважного не робить.

Бальбулюс… Меґі описала його дуже точно. Трохи шепелявить, короткий ніс, круглі щоки, темно-каштанове волосся, вже трохи сиве над чолом, дарма що молодий. Книжковий ілюстратор, і, як судити з тих мініатюр, які бачив Мо, один з найкращих і в цьому світі, і у своєму. Мо забув про Якопо й Феноліо, забув про ганебний стовп і хлопця коло нього, про солдатів унизу на подвір’ї й Ворона. Йому кортіло лише зайти всередину. Вже сам вигляд майстерні, побаченої понад Бальбулюсовим плечем, змусив його серце закалатати, немов у школяра. Не менш шалено воно билося й тоді, коли він уперше взяв до рук Бальбулюсову книжку, в Сутінковому замку, де він сидів у в’язниці і йому загрожувала смерть. Мистецтво цього чоловіка змусило забути про все. Літери, такі плавні, немов письмо – найприродніша діяльність людської руки, а потім ще й малюнки. Пергамент, що жив і дихав!

– Я розмовляю де хочу і коли хочу! Я онук Змієголова! – проверещав Якопо. – Я миттю доповім дядькові, що ти знову нестерпний! Я скажу, щоб він забрав у тебе всі пензлі! – Востаннє поглянувши на Бальбулюса, він обернувся: – Туліо, ходімо! Або я накажу, щоб тебе вкинули до собак!

Малий слуга, увібравши голову в плечі, став поряд з Якопо. Онук Змієголова ще раз зміряв очима Мо від голови до ніг і тільки потім обернувся й помчав сходами вниз – раптом знову ставши дитиною, яка квапиться на виставу.

– Мортимере, нам треба зникнути! – прошепотів Феноліо. – Тобі не слід було приходити сюди! Ворон тут! Це недобре, зовсім недобре.

Але Бальбулюс уже нетерпляче кивав новому палітурникові, щоб той зайшов до майстерні. Чого Мо має боятися того Ворона? В нього з думки не йде, що чекає на нього за дверима з літерами.

Як багато годин свого життя він присвятив вивченню мистецтва книжкових ілюстраторів, низько схилившись над барвистими сторінками, аж поки йому починав боліти поперек, простежував із лупою кожен мазок пензля й запитував себе, якими чарами можна створити на пергаменті ті дива: малесенькі личка, фантастичних істот, краєвиди, квіти… крихітних драконів, комах, зображених так правдиво, що, здається, повзуть зі сторінок, і літери, так вправно переплетені, наче лінії самі проступили на сторінках.

Може, це все лежить там на пюпітрах?

Можливо, але Бальбулюс затуляв свою роботу й наче охороняв її, а його очі були такі безвиразні, що Мо запитував себе, як чоловік, що так холодно поглядає на світ, може малювати такі малюнки. Малюнки, сповнені такої сили й вогню…

– Чорнильний Ткачу, – Бальбулюс дав знак Феноліо підійти, глянувши на нього очима, які, здається, бачили все: неголене підборіддя, очі, що підпливли кров'ю, втому в серці старого чоловіка. «А що він у мені бачить?» – подумав Мо.

– Отже, ви і є той палітурник? – Бальбулюс придивлявся до нього так пильно, ніби прагнув зобразити на пергаменті. – Феноліо вже понарозповідав справжніх див про ваше мистецтво.

– Невже? – всупереч власній волі сухо запитав Мо. Він прагнув нарешті побачити малюнки, але ілюстратор, немов випадково, знову затуляв їх. «Що це? Дай мені нарешті побачити твою роботу! – думав Мо. – Тобі, мабуть, лестить, що я прийшов сюди задля тебе, хоч і ризикую накласти головою. Господи, ці пензлі таки недосяжно витончені. А он і фарби…»

Феноліо застережливо ткнув Мо ліктем у бік, і він насилу відірвав погляд від усіх тих див і глянув у безвиразні Бальбулюсові очі.

– Вибачте. Так, я палітурник, і ви, звичайно, хочете побачити зразок моєї роботи. Я не мав напохваті надто добрих матеріалів, але все-таки… – Він поліз під плащ, пошитий Батистовими руками (мабуть, нелегко було вкрасти так багато чорної тканини), але Бальбулюс похитав головою.

– Вам не треба доводити мені свої здібності, – проказав він, не спускаючи очей з Мо. – Тадео, бібліотекар Сутінкового замку, докладно розповів мені, як переконливо ви продемонстрували там своє вміння.

Пропащий!

Мо був пропащий.

Він відчув збентежений погляд Феноліо. «Атож, дивися на мене, – думав Мо. – Може, в мене на чолі вже написано, мов чорним чорнилом: „Легковажний йолоп“?»

Бальбулюс, проте, засміявся. Його сміх був не менш безвиразний, ніж очі.

– Так, Тадео докладно розповів мені про вас. – Меґі дуже вдало імітувала, як у Бальбулюса б’ється об зуби язик під час розмови. – Це, власне, досить стриманий чоловік, але похвали на вашу честь він буквально виспівував. Зрештою, мало хто з вашого цеху, оправляючи книжку, може і смерть пришити між сторінки, правда ж?

Феноліо так цупко схопив Мо за руку, що він відчув страх старого чоловіка. Чого він сподівається? Що вони просто розвернуться й вийдуть за двері? Там, певне, давно вже стоїть сторожа, а якщо ні, тоді солдати чекають під сходами. Як швидко звикає людина, що будь-коли можуть з'явитися солдати, наділені владою безкарно хапати людину, ув’язнювати та вбивати її.

Як світяться Бальбулюсові фарби! Кіновар, вохра, умбра. Які вони гарні. Краса, піймана в пастку. Більшість птахів ловлять на хліб і кілька смачних зерняток, а Сойку зловили на літери та малюнки.

– Вельмиповажний Бальбулюсе, я й справді не знаю, про що ви говорите, – затинався Феноліо, і далі стискаючи пальцями руку Мо. – Який там… гм… бібліотекар із Сутінкового замку? Ні-ні, Мортимер ніколи не працював по той бік хащі. Він прийшов із… атож, із Півночі.

Ну й кепським брехуном був старий! Невже людина, вигадуючи сюжети, анітрохи не тямить брехати до ладу?

А Мо, як і завжди, анітрохи не вмів брехати, тож і мовчав. Мовчав і проклинав свою цікавість, своє нетерпіння, свою легковажність, а Бальбулюс тим часом і далі приглядався до нього. Як він міг сподіватися, що зможе відмовитися від ролі, яка чекала його в цьому світі, просто вбравшись у чорні одежини? Як він, шкірою та волоссям прирісши до цього сюжету, міг думати, ніби все-таки зможе в Омбрійському замку знову стати на кілька годин Мортимером, палітурником?

– Ох, припиніть, Чорнильний ткачу! – звернувся Бальбулюс до Феноліо. – Невже ви за дурня мене маєте? Звичайно, я одразу знав, про кого йдеться, тільки-но ви розповіли мені про нього. Справжній майстер свого мистецтва. Хіба я не наголошував на цьому? Авжеж, слова можуть бути дуже зрадливі, ви, власне, мали б знати про це.

Феноліо мовчав. А Мо намацував ніж. Його подарував йому Чорний Принц, коли вони втекли з Сутінкового замку. «Відтепер завжди тримай його при собі, – сказав він йому, – навіть лягаючи спати». Мо дотримувався його поради, але чим тут зарадить ніж? Його вб’ють, перше ніж він спуститься сходами. Хтозна, може, і Якопо одразу впізнав, хто перед ним, і додатково вдарив на сполох. Мерщій, хапайте його! Сойка доброхіть залетів у клітку. «Вибач, Меґі, – думав Мо. – Твій батько – йолоп. Ти тільки на те врятувала його з Сутінкового замку, щоб він дав себе зловити в іншому замку! Чому він не послухався тебе, коли ти побачила Ворона на ринковій площі?»

Чи писав коли-небудь Феноліо пісню про страх, який відчуває Сойка? Цей страх з’являється не тоді, коли треба боротися. Аж ніяк. А тільки тоді, коли він думає про кайдани, про ланцюги, в’язницю й розпач за замкненими дверима. Як-от тепер. Він відчув цей страх на язику, відчув у грудях і в колінах. «Що ж, майстерня книжкового ілюстратора – все-таки підходяще місце для смерті палітурника», – думав він. Але Сойка вже повернувся і прокляв палітурника за його легковажність.

– А знаєте, на що надто звертав увагу Тадео? – запитав Бальбулюс, змахнувши з рукава трошки барвного порошку. Жовтий, мов квітковий пилок, він причепився до темно-синього оксамиту. – На ваші руки. Він дивувався, що руки, які так добре тямлять убивати, можуть так обережно поводитись із книжковими сторінками. У вас і справді гарні руки. А от погляньте на мої! – Бальбулюс розчепірив пальці і з огидою дивився на них. – Руки селюка. Товсті і грубі. А хочете побачити, на що вони все-таки здатні?

Нарешті, кивком запросивши заходити, він відступив убік, мов чарівник, що піднімає завісу. Феноліо думав стримати Мо, але якщо він уже зайшов до пастки, то хотів скуштувати і приманки, за яку може накласти головою.

Ось вони, ілюстровані сторінки, ще кращі за бачені в Сутінковому замку. На одній з них Бальбулюс тільки прикрасив першу літеру свого ім’я. Літера Б розсілася на сторінці, вбрана в золото й темну зелень, і прихищала гніздо вогненного ельфа. На аркуші поряд листки і квіти плелися навколо малюнка, навряд чи більшого за гральну карту. Мо стежив очима за звивами, побачив насінник, вогненного ельфа, дивовижні фрукти, крихітних істот, назви яких він не знав. На малюнку, обрамленому з такою майстерністю, видніло двоє чоловіків, навколо кружляли феї. Вони стояли перед селом, позаду них купчився гурт обдертих людей. Перший чоловік був чорний і мав збоку ведмедя, другий був у пташиній масці й тримав у руці ніж палітурника.

– Чорна і біла руки справедливості. Принц і Сойка. – Бальбулюс розглядав свій витвір із ледве прихованою гордістю. – Я, звичайно, буду змушений дещо змінити. Ви ще вищі, ніж я гадав, а ваша постава… Та що це я? Ви, безперечно, не надто прагнете, щоб малюнок був надто схожий на вас, дарма що він, звісно, призначений тільки для очей Віоланти. Наш новий намісник ніколи не побачить його, бо, на щастя, не має ніяких причин долати всі сходинки, що ведуть до моєї майстерні. Адже Миршавець визначає вартість книжки тільки кількістю бочок вина, які можна виторгувати за неї. А якщо Віоланта не заховає як слід цього аркуша, невдовзі його, як і решту, виготовлених моїми руками, виміняють на ті самі бочки або на припорошену сріблом нову перуку. Він справді може вважати себе щасливим, що я Бальбулюс, книжковий ілюстратор, а не Сойка, інакше я зробив би пергамент із його напахченої шкури.

Ненависть у Бальбулюсовому голосі була чорна, як ніч на його малюнку, і якусь мить Мо бачив, як у його безвиразних очах палахкотить вогонь, що перетворив ілюстратора на видатного майстра свого мистецтва.

На сходах почулася чиясь важка, розмірена хода, яку Мо надто часто чув у Сутінковому замку. Солдатський крок.

– Шкода. Я залюбки порозмовляв би з вами набагато довше. – Бальбулюс із жалем зітхнув, ту ж мить розчахнулися двері. – Але, боюся, в цьому замку є особи набагато вищого рангу, які хочуть розмовляти з вами.

Феноліо приголомшено дивився, як солдати оточують Мо.

– Чорнильний ткачу, ви можете йти! – мовив Бальбулюс.

– Але ж… це просто непорозуміння, я обурений! – Феноліо зі шкури пнувся, намагаючись приховати свій страх, але одурити Мо він не міг.

– Що ж, мабуть, вам треба було зображувати його у своїх піснях не так точно, – знудьговано проказав Бальбулюс. – Як я знаю, одного разу це вже стало згубним для нього. Натомість погляньте на мій малюнок. Я завжди лишав його в масці.

Мо ще чув протести Феноліо, коли солдати повели його сходами вниз. Реза! Ні, цього разу йому не треба боятися за неї. Передусім вона в безпеці в Роксани, і коло неї Здоровань. А що з Меґі? Чи Фарид уже відвів її на Роксанин хутір? Чорний Принц подбає про них обох. Він часто обіцяв йому це. Хтозна, можливо, вони навіть повернуться назад, до Елінор, у старий будинок, заставлений книжками аж до покрівлі, у світ, де плоть створено не з літер. А може, все-таки й там?

А де він сам опиниться тоді, Мо намагався не думати. Він знав тільки одне: Сойка і палітурник загинуть однаковою смертю.