Текст книги "Чорнильна смерть"
Автор книги: Корнелія Функе
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 38 страниц)
Світло
Це все лише страхом було нічним,
Примарою, що тут блукає в пітьмі.
Вашинґтон Ірвінґ. Леґенда про сонну печеру
Вогонь був усюди. Він пожирав стіни й лизав покрівлі, виповзав з каменю й давав так багато світла, немов саме сонце зійшло в тьмяному замку, обпаливши його набубнявілу плоть.
Змієголов кричав на Свистуна, аж поки захрип. Він бив кулаками в кощаві груди й хотів утовкти йому в обличчя срібного носа, якнайглибше у здорову плоть, через яку він так заздрив йому.
Вогнеходець удруге повернувся з того світу, а Сойка виліз із льоху, про який його тесть завжди стверджував, що жоден в'язень не вибирався звідти живим. «Вилетів? – шепотілися солдати. – Вилетів звідти, а тепер гасає по замку, мов голодний вовк, і вб'є нас усіх!»
Змієголов віддав тих двох, що сторожили льох, Хлопчику-мізинчику для покарання, але Сойка вбив ще шістьох, і шепіт ставав дедалі гучнішим з кожним знайденим трупом! Його солдати вже тікали – через міст, через хід під водою, – тільки б далі від зачарованого замку, що належав тепер Сойці та Вогнехідцеві. Дехто навіть стрибнув у озеро і вже ніколи не випірнув. Решта тремтіли, мов перелякані діти, коли горіли розмальовані стіни, а світло палило їм і мозок, і шкіру.
– Приведи мені Чотириокого! – крикнув Змієголов, і Хлопчик-мізинчик привів Орфея до його кімнати. Якопо протиснувся у двері, мов хробак, що виповзає з вогкої землі.
– Загаси вогонь! – Як болить йому горло! Неначе й там сиплються іскри. – Миттю загаси його і приведи мені знову Сойку, або я виріжу твого слизького язика! Може, ти на те й переконав мене вкинути його до льоху? Щоб він вилетів звідти?
Блідо-блакитні очі розпливалися за скельцями, – скельцями, які носила і його дочка, – а улесливий голос звучав так, ніби він скупав його в дорогій ароматичній олійці. Дарма що в ньому виразно бринів і страх.
– Я ж казав Свистунові, щоб він поставив коло льоху більш ніж двоє вартових. – Хитрюща мала гадюка, набагато кмітливіша за Срібноносого й набагато краще вдає невинність, яку й він прозирнути не годен… – Ще кілька годин – і Сойка благатиме вас, щоб ви звеліли йому оправити книжку. Спитайте вартових. Вони чули, що він там звивався, мов хробак на гачку, стогнав і зітхав…
– Вартові вже мертві. Я передав їх Хлопчику-мізинчику і сказав йому, що їхні зойки мають чути в усьому замку.
Хлопчик-мізинчик поправив собі чорні рукавички.
– Чотириокий каже правду. Вартові знай бурмотіли, що Сойці в тому льохові аж ніяк не було добре. Вони чули, як він скрикував та стогнав і кілька разів хотів пересвідчитися, чи він ще живий. Хотів би я знати, як ти зробив це. – Яструбині очі глянули на Орфея. – І він усякчас шепотів одне ім’я, майже без упину…
Змієголов здавив руками пекучі очі.
– Яке ім’я? Може, моєї доньки?
– Ні. Інше, – відповів Хлопчик-мізинчик.
– Реза. Його дружина, ваша високосте, – усміхнувся Орфей. Змієголов був не певен, чи той сміх запобігливий, а чи радше самовдоволений.
Свистун кинув сповнений ненависті погляд на Орфея.
– Мої люди дуже скоро зловлять його дружину. І його доньку!
– І яка мені з цього буде користь? – Змієголов притис кулаки до очей, але все одно бачив вогонь. Біль різав його на скибки, на смердючі скибки, а той, хто заподіяв його, вдруге пошив його в дурні. Йому потрібна книжка! Нова книжка, що зцілить його плоть. Адже в нього на кістках висить немов слиз, важкий, вологий, смердючий слиз.
Сойка.
– Приведи двох із тих, хто пробував утекти по мосту, і постав там, де їх кожен зможе бачити! – крикнув Змієголов. – А ти приведи свого пса! – повернувся він до Орфея. – Він, певне, голодний.
Солдати кричали, мов тварини, коли їх пожирала чорна тінь, а Змієголов уявив собі, що зойки, які долинають до його кімнати, належать Сойці. Він винен йому багато зойків.
Орфей слухав зі сміхом, і жах, попоївши, вернувся до нього, мов вірний пес. Сапаючи, він злився з тінню Орфея, і його чорнота змусила здригнутися навіть Змієголова. А Орфей самовдоволено поправив собі окуляри. Круглі скельця відкидали у світлі іскор жовті полиски. Чотириокий.
– Я знову приведу вам Сойку, – проказав він, і Змієголов відчув, як упевненість в оксамитному голосі всупереч його волі знову заспокоїла його. – Він не втече від вас, дарма що створюється таке враження. Я скував його невидними кайданами. Я виготовив їх із допомогою свого чорного мистецтва, і, хоч де він ховається, ті кайдани тягнуться за ним і несуть із собою давні страждання. Він знає, що це я наслав ті страждання і що вони не скінчаться, поки я живий. Отже, він спробує вбити мене. Нехай Хлопчик-мізинчик охороняє мою кімнату, і Сойка потрапить йому до рук. Для нас це вже не проблема. А от Вогнеходець – так!
Змієголова приголомшила ненависть на блідому обличчі. Така несамовита ненависть звичайно є наслідком любові.
– Гаразд. Він знову повернувся з того світу! – Ненависть чіплялася за кожне Орфеєве слово і зробила важким його вправний язик. – І поводиться, як господар цього замку, тож дотримуйтеся моєї поради, і вогонь невдовзі погасне!
– І що це за порада?
Погляд очей за скельцями видався Змієголову наче монетами на обличчі.
– Пошліть Хлопчика-мізинчика до вашої доньки. Нехай її вкинуть до одного з льохів, і поширте чутку, ніби вона допомогла Сойці втекти, щоб припинили всі ті безглузді балачки про нього, від яких тремтять ваші солдати. А її гарну служницю замкніть у клітці, де вже сидів Сойка. Скажіть Хлопчику-мізинчику, що йому не конче бути з нею надто люб'язним.
Вогонь Орфеєвих очей відобразився в скельцях, і Змієголов на мить відчув те, чого не відчував ще ніколи: страх перед іншою людиною. Цікаве почуття. Мов поколювання в потилиці, легенький тиск у шлунку…
– Саме це я й мав намір учинити, – мовив він і прочитав у водявих очах, що Орфей знає, що він бреше. «Я буду змушений убити його, – подумав Змієголов. – Тільки-но буде оправлено нову книжку».
Жоден слуга не може бути хитрішим за свого пана. І аж ніяк не тоді, коли йому кориться такий небезпечний пес.
Унаочнення
Перспективи не було. Мозок мав власну поживу, якою й живився, а фантазія, гротескно викривлена жахом, звивалася й корчилася від болю, мов жива істота, танцювала, наче огидна маріонетка, і кривлялася, надягаючи мінливі маски.
Оскар Вайлд. Портрет Доріана Ґрея
– Ти мусиш піти! В цьому замку ти ніде не будеш у безпеці! – раз по раз наполягав Вогнерукий, а Мо знай хитав головою.
– Я маю знайти книжку з чистими сторінками.
– Дай пошукаю я. Я напишу три слова. Я вмію писати досить добре, щоб написати їх!
– Ні! Угода не така. Що, як вони все-таки захопили Меґі? Я зшив книжку, і я повинен звести її зі світу. Крім того, Змій хоче бачити твою смерть не менше, ніж мою.
– Я просто ще раз вийду зі свого тіла.
– Та ти й так останнього разу насилу повернувся в нього.
Якими близькими вони раптом стали між собою. Мов дві поверхні монети, мов два обличчя однієї людини.
– Про яку угоду ви кажете?
Вони обидва так глянули на Резу, наче прагнули, щоб вона опинилася далеко, дуже далеко від них. Мо був блідий, але його очі потемніли від гніву, а рука знай торкалася давніх ран. Що вони заподіяли йому в тому страхітливому льоху?
У кімнаті, де вони заховалися, порох лежав, мов сніг. Тиньк на стелі був такий вогкий, що подекуди повідпадав. Озерний замок був хворий. Можливо, він уже вмирав, проте на стінах і далі спали ягнята поряд із вовками і мріяли про світ, якого не існує. Кімната мала два невеличкі вікна. На подвір’ї внизу стояло сухе дерево.
Мури, оборонні галереї, башти з терасами, мости… Кам’яна пастка, і Резі знову хотілося мати крила. Як свербіла їй шкіра. Немов там чекали, щоб проклюнутися, стовбури пір’їн.
– Що за угода? – Реза втиснулася поміж обох чоловіків, вимагала доступу до їхньої близькості.
Коли Мо розповів, вона заплакала. Тільки тепер вона зрозуміла. Він належав Смерті, байдуже, лишиться чи піде. Він у пастці з каменю та чорнила. І так само її донька.
Мо обняв її, але був не з нею. Він і далі був у льоху, втопившись у ненависті та страхові. Його серце так гупало, що Реза боялася, що воно розірве йому груди.
– Я вб’ю його, – чула вона слова Мо, плачучи на його плечі. – Я давно мав би вбити його. А потім пошукаю книжку.
Вона добре знала, про кого він каже. Про Орфея. Мо відсунув її вбік і схопився за меч. Меч був увесь закривавлений, але він протер лезо рукавом, і воно знову засяяло. Мо й досі був у чорному вбранні палітурника, дарма що давно вже не вдавався до свого ремесла. Він рішуче пішов до дверей, але Вогнерукий загородив йому шлях.
– Що це? – запитав він. – Гаразд, Орфей написав слова, але ти справджуєш їх. – Він підняв руки, і вогонь написав у повітрі слова, страхітливі слова, що всі говорили лише про одну людину. Про Сойку.
Мо випростав руку, наче хотів стерти їх, проте вони попекли йому пальці, так само як попалили серце.
– Орфей чекає, щоб ти прийшов до нього! – сказав Вогнерукий. – Він подасть тебе Змієголову на таці з чорнила. Стережися! Аж ніяк не добре відчуття, коли хтось читає слова, які керують іншою людиною. Ніхто не знає цього краще, ніж я, але і в моєму випадку вони не справдилися. Вони мають силу тільки тоді, коли ти піддаєшся їм. Я піду до Орфея, а не ти. Я нічого не знаю про вбивство. Цього мене не навчило навіть умирання, але я можу вкрасти в нього книжки, з яких він бере слова. А коли ти знову зможеш думати ясно, ми разом пошукаємо книжку з чистими сторінками.
– А що, коли солдати знайдуть тут Мо? – запитала Реза, і далі дивлячись на вогненні слова. Вона знову і знову читала їх.
Вогнерукий провів рукою по вицвілій картині на стіні кімнати, і намальований вовк заворушився.
– Я лишаю вам сторожового пса – не такого дикого, як Орфеїв, але він завиватиме, як прийдуть солдати, і, сподіваюся, затримає їх досить надовго, щоб дати вам час пошукати нової криївки. Вогонь навчить Змієвих вояків боятися кожної тіні.
Вовк із вогненною шерстю зіскочив зі стіни й вийшов із Вогнеруким за двері. Проте слова лишилися, і Реза ще раз прочитала їх:
«Оскільки Сойка не хотів піддатися Змієголову, за таких обставин лише один чоловік міг дати раду – чужинець, що прийшов сюди здалеку. Він зрозумів, що Сойку може зламати тільки один чоловік, і той чоловік – він сам. Отож він пробудив усе те, що Сойка ховав від себе самого: страх, що робив його безстрашним, і гнів, що робив його непереможним. Він звелів кинути його в пітьму, щоб він там боровся з самим собою – з болем, який ще жив у ньому, незабутий і незцілений, з усім страхом, який породжували в ньому кайдани та ланцюги, і люттю, яку наситив страх. Він малював у своєму серці страшні картини, картини…»
Далі Реза не читала. Слова стали надто страхітливі. Але останнє речення розпалило вогонь у її спогадах:
«І Сойка розбився об власну пітьму і благав Змієголова про дозвіл оправити йому другу книжку, ще гарнішу за першу. Але Срібний князь, тільки-но взявши книжку до рук, змусив його вмирати найповільнішою з усіх смертей, і шпільмани проспівали останню пісню Сойки».
Мо обернувся спиною до тих слів. Навколо нього лежав, мов сірий сніг, порох незліченних років, а він стояв і дивився на свої руки, наче не був певен, чи вони ще роблять те, що він наказує їм, а чи слухаються слів, які горять позаду нього.
– Мо! – поцілувала його Реза. Вона знала, що йому не сподобалося б те, що вона робитиме тепер. Він дивився на неї неуважно, очима, повними пітьми.
– Я шукатиму книжку з чистими сторінками. Я знайду її й напишу замість тебе три слова. «Щоб Змієголов помер до того, як Орфеєві слова стануть правдою, – додала вона подумки, – і до того, як ім’я, яке дав тобі Феноліо, вб’є тебе».
Коли Мо збагнув, що сказала Реза, вона похапцем запхала зерна в рот. Мо хотів вибити їх з її рук, але вони вже були під язиком.
– Резо, ні!
Вона пролетіла крізь вогненні літери. Вогонь обпалив їй груди.
– Резо!
Ні. Тепер уже він буде змушений чекати. «Лишайся тут, де є, – думала вона. – Благаю тебе, Мо».
Любов, перебрана в ненависть
Звідки походить ця любов? Не знаю. Вона приходить до мене, як злодій уночі… Я можу лише сподіватися, що мої злочини були такі страхітливі, що любов у їхньому затінку заховається, мов макове зернятко.
Мені хотілося б, щоб я скоїв ще тяжчі злочини, які б іще краще приховали мою любов. Проте макове зерно пустило коріння і стало рости, і зелений пагін розколов мені серце і широко розкрив його.
Філіп Пульман. Бернштейнів телескоп
Змієголов хотів феїної крові, повної ванни, щоб скупати в ній свою сверблячу шкіру. Орфей якраз приписав феїні гнізда на голій вишні, що росла під його вікном, як раптом почув позаду тихеньку ходу. Він так різко відклав перо, що чорнило заляпало сірі ноги Айзенґлянца. Сойка!
Орфеєві здалося, ніби він уже відчуває меч між лопатками: зрештою він сам штовхнув його до жадоби крові та втопив у гніві й безпорадній люті. Як він пройшов повз вартових? Таж їх там аж троє під дверима, а поряд чатує і Хлопчик-мізинчик. Та коли Орфей обернувся, там стояв не Мортимер, а Вогнерукий.
Що він тут робить? Чому він не перед кліткою, де сидить його заплакана донька, чекаючи, що її от-от пожере жах?
Вогнерукий.
Не минуло й року відтоді, як Орфей на саму думку про те, що побачить перед собою Вогнерукого, сп’янів би від щастя – в безтурботній кімнаті, в якій він жив тоді, серед книжок, що розповідали про тугу в його серці, не мігши вгамувати її, тугу за світом, що вклонятиметься йому; про прагнення нарешті покласти край несправжньому, сірому життю, прагнення бути Орфеєм, який спав у ньому, якого люди не бачили, з якого вони глузували… Можливо, туга – неточне слово. Воно видається надто приборканим, надто м’яким і покірним долі. Жадання поривало його, жадання всього, чого він не мав.
Так, тоді змога бачити Вогнерукого зробила б його щасливим. А тепер його серце закалатало з іншої причини. Ненависть, яку він відчував, ще відгонила любов’ю, але не вгамовувалась від цього. І раптом Орфей добачив у книжці перед ним нагоду для такої досконалої помсти, що він несамохіть засміявся.
– Поглянь, мій друже дитячих літ. Мій невірний друже. – Орфей підсунув Віолантину книжку про Сойку під пергамент, на якому писав. Айзенґлянц злякано присів за каламар. Страх. Не конче погане чуття. Інколи він може дуже збуджувати. – Ти, певне, прийшов сюди, щоб знову вкрасти в мене кілька книжок? – вів далі Орфей. – Це Сойці не допоможе. Слова прочитано, і він дослухатиметься до них. Це ціна, яку платить людина, коли хоче зробити якийсь сюжет своїм. Та що з тобою? Ти останнім часом не бачив своєї доньки?
Він ще не знає! Ох! Любов. Супроти неї безвладне навіть те безстрашне серце, яке Вогнерукий приніс із того світу.
– Ти мусиш піти до неї. Вона ридає, аж крається серце, і рве на собі прекрасні коси.
Як він глянув на нього! «Так, я зловив тебе! – думав Орфей. – Я обох вас тримаю на гачку, і тебе, і Сойку».
– Мій чорний пес стереже твою доньку, – провадив він далі, і кожне слово смакувало йому, мов приправлене спеціями вино. – Можливо, це наганяє на тебе страх. Але я наказав йому поки що не жерти її солодку плоть та її душу.
Атож, страх ще міг кусати Вогнерукого. Яким блідим стало враз його позбавлене рубців обличчя. Він дивився на Орфеєву тінь, проте жах не виростав із неї. Ні, він стоїть перед кліткою, де плаче Бріана й гукає батька.
– Я вб’ю тебе, якщо він бодай зачепить її. Я не вмію вбивати, але задля тебе я навчуся! – Без рубців Вогнерукове обличчя видавалося набагато вразливішим. На його одязі та у волоссі позагоралися іскри.
Орфей був змушений визнати: це й досі його улюблена постать. Хоч би що Вогнерукий заподіяв йому, хоч як часто він і сам його зраджував, це нічого не могло змінити. Його серце любило Вогнерукого, мов пес. Тим паче є причина нарешті прибрати Вогнехідця з цього сюжету, дарма що, як і давніше, це буде для нього горем. Орфей не міг повірити, що Вогнерукий прийшов до нього тільки на те, щоб захистити Сойку. Так багато шляхетності не пасує навіть йому! Ні. Настане час, коли Вогнеходець знову гратиме роль, яка більше пасуватиме йому.
– Ти можеш викупити свою доньку! – запропонував Орфей так, що кожне слово аж тануло на язиці.
О солодка помста. Куниця на плечі Вогнерукого вишкірила зуби. Огидне створіння.
Вогнерукий погладив її по бурій шерсті.
– Як?
– Ну, – підвівся Орфей, – передусім ти погасиш ілюмінацію, яку ти так вправно влаштував у цьому замку, і то миттю.
Іскри на стінах спалахнули, немов хотіли схопити його, а потім таки погасли. Тільки волосся та одяг Вогнерукого світилися й далі. От якою страхітливою зброєю може бути любов. Хіба є ще гостріший ніж? Пора ще глибше застромити той ніж у невірне серце.
– Твоя донька плаче в тій самій клітці, де сидів Сойка, – розповідав Орфей далі. – Звичайно, зі своїм вогненним волоссям вона там видається набагато гарнішою. Мов рідкісна дорога пташка…
Іскри приховали Вогнерукого мов червоним туманом.
– Приведи нам ту пташку, яка, власне, сиділа в тій клітці. Приведи нам Сойку, і твоя донька буде вільна. А якщо не зробиш цього, я нагодую свого чорного пса її плоттю та її душею. Тільки не дивися на мене так! Як я знаю, одного разу ти вже грав роль зрадника. Я хочу написати для тебе кращу роль, але ти не хочеш нічого чути про це!
Вогнерукий мовчав і тільки дивився на нього.
– Ти вкрав у мене книжку! – Орфей майже втратив дар мови. Ці слова ще й досі гірко смакували йому. – Ти став на бік палітурника, хоча він вирвав тебе з твого сюжету, а не пристав до мене, до чоловіка, що повернув тебе додому! Це було жорстоко, дуже жорстоко. – З очей йому бризнули сльози. – Що ти собі думав? Що я просто ковтну цю брехню? Ні. Власне, я мав намір знову послати тебе на той світ, без душі, порожнього, мов висмоктана комаха, але ця помста подобається мені ще дужче. Я знову зроблю з тебе зрадника. Що вирве з грудей палітурника його шляхетне серце!
На стінах знову запалахкотів вогонь. Він сочився з підлоги і обпалив Орфеєві чоботи. Айзенґлянц застогнав від страху і затулив голову скляними руками. Гнів Вогнерукого був у полум’ї, горів на його обличчі й вогненним дощем падав зі стелі.
– Тримай свій вогонь далі від мене! – крикнув Орфей. – Я єдиний, хто може наказувати кошмарові, а твоя донька буде першою, кого він з’їсть, бо він зголодніє. Я хочу, щоб ти проклав вогненний слід туди, де заховався Сойка, і я буду тим, хто покаже його Змієголову. Зрозумів?
Вогонь на стінах погас удруге. Погасли навіть свічки на столі, і в кімнаті стало темно. Тільки Вогнерукий і далі був закутаний іскрами, наче вогонь горів у ньому.
Чому погляд Вогнерукого сповнює його такого сорому? Чому його серце ще досі наповнене любов’ю? Орфей заплющив очі, а коли знову розплющив їх, Вогнерукого вже не було.
Коли Орфей вийшов за двері, коридором до нього з переляканими обличчями підбігли вартові, які мали охороняти його кімнату.
– Тут був Сойка! – аж заїкалися вони. – Він складався тільки з вогню, а потім раптом розвіявся димом. Хлопчик-мізинчик пішов доповісти Змієголову.
Йолопи. Та він би їх усіх згодував жахові.
Не сердься, Орфею. Невдовзі ти приведеш Змієголову справжнього Сойку. А Вогнехідця теж пожере твій жах.
– Повідом Срібному князеві, що він має послати кілька чоловік на подвір’я під моїм вікном, – звелів Орфей вартовому. – Вони знайдуть там досить феїних гнізд, щоб наповнити ванну кров’ю.
Потім повернувся до своєї кімнати і прочитав запис про гнізда. Але крізь літери на нього дивилось обличчя Вогнерукого, неначе він жив за всіма літерами. Неначе всі вони говорили тільки про нього.
Інше ім’я
Я пишу твоє ім’я. Два приголосні. Два голосні. Твоє ім’я спонукає тебе рости, воно більше за тебе. Ти спочиваєш у кутку, спиш; твоє ім’я будить тебе. Я пишу його. Ти не можеш зватися інакше. Твоє ім’я– це абсолютно ти сам, воно має твій смак, пахне тобою. Коли назвати тебе іншим ім’ям, ти зникнеш. Я пишу його. Твоє ім’я.
Сьюзен Зонтаґ. Лист
Озерний замок збудували, щоб захистити від світу кількох нещасливих дітей, але що довше Мо ходив коридорами, то більше йому здавалося, наче замок чекав тільки того, щоб між своїх розмальованих стін утопити його у власній пітьмі. Вогненний вовк Вогнерукого біг попереду, наче знав шлях, і Мо йшов за ним. Він убив ще чотирьох солдатів. Замок належав Вогнехідцеві та Сойці, він читав це на їхніх обличчях, і гнів, який підсунув йому Орфей, спонукав його так часто нападати, що кров промочила його чорне вбрання. Чорнота. Його серце стало чорним від Орфеєвих слів.
«Ти мав би розпитувати їх про дорогу, замість убивати їх!» – з гіркотою думав він, нахиляючись під одвірком. Спурхнула ціла зграйка голубів. Ластівок немає. Жодної. Де Реза? Ну, де ж вона має бути? В кімнаті Змієголова, шукає книжку, яку він колись оправив, щоб урятувати її. Ластівка літає швидко, дуже швидко, а його кроки свинцеві від Орфеєвих слів.
Туди. Може, це башта, в яку заповз Змій? Саме так описав її Вогнерукий. Ще два солдати… Побачивши його, вони злякано позадкували. Вбивай їх швидше, Мо, щоб вони не закричали. Кров. Кров, червона, мов вогонь. Хіба червона барва не була раніше його улюбленою? А тепер йому погано, коли він бачить її. Він переступив убитих, узяв в одного срібно-сірий плащ, у другого шолом. Можливо, так він уникне убивств, якщо ще раз натрапить на солдатів.
Наступний коридор видавався знайомим, але ніде не було варти. Вовк побіг далі, проте Мо став перед одними дверима й розчахнув їх.
Мертві книжки. Втрачена бібліотека.
Мо опустив меч і зайшов. Іскри Вогнерукого спалахували й тут. Вони знищили в повітрі запах цвілі та гнилі.
Книжки. Він прихилив закривавлений меч до стіни, погладив рукою плямисті спинки книжок і відчув, як тягар слів на його плечах полегшав. Не Сойка, не Чарівновустий, а тільки Мортимер. Про нього Орфей не писав. Мортимер Фольхарт. Палітурник.
Мо взяв книжку до рук. Бідолашна. Вона пропаща. Взяв іншу, потім ще одну – і почув шерхіт. Рука одразу пошукала меч, і Орфеєві слова знову схопили його за серце.
Упало два стоси книжок. Поміж усіх тих надрукованих трупів просунулася рука, потім друга, без кисті. Бальбулюс.
– Ну, вони шукають тебе! – Він випростався, пальці лівої руки були замащені чорнилом. – Відколи я заповз сюди від Свистуна, жоден солдат не зайшов у ці двері. Мабуть, їх відганяв сморід. Але сьогодні двоє вже заходило. Як ти втік від них? Адже вони, безперечно, краще охороняли тебе, ніж мене!
– Вогнем і пером, – відповів Мо і прихилив меч до стіни. Він не хотів пригадувати себе. Він хотів забути Сойку, лише на кілька митей, і знайти між пергаментами і шкіряними палітурками щастя замість нещастя.
Бальбулюс стежив за його очима. Можливо, побачив у них тугу.
– Я знайшов кілька книжок, які ще можна читати. Хочеш побачити їх?
Мо прислухався до звуків назовні. Вовк сидів тихо, але йому здалося, ніби він чує голоси. Ні, вони стихли.
Лише на кілька митей.
Бальбулюс подав йому книжку, навряд чи більшу за його руку. В ній було кілька проточин, але цвіль вочевидь пощадила її. Палітурку було зроблено дуже добре. Як бракує йому пальців, щоб гортати списані сторінки. Як зголодніли його очі за словами, які поведуть його далі, а не хапатимуть його й не керуватимуть ним. Як скучили його руки за ножем, що ріже папір замість плоті.
– Що це? – прошепотів Бальбулюс.
Стало темно. Вогонь на стінах згас, і Мо вже не бачив книжки в своїх руках.
– Чарівновустий!
Мо обернувся. У дверях стояв Вогнерукий, тінь із вогненною каймою.
– Я був у Орфея. – Голос Вогнерукого змінився. Байдужість, яку лишила смерть, минула. Повернувся давній відчай, про який вони обидва вже майже забули. Вогнерукий, пропаща душа…
– Що сталося?
Вогнерукий знову виманив вогонь із пітьми і дав йому утворити між книжками клітку з заплаканою дівчиною.
Бріана. Мо побачив на обличчі Вогнерукого той самий страх, який так часто відчував і він. Плоть від його плоті. Дитина. Яке могутнє слово. Наймогутніше.
Вогнерукий тільки дивився на нього, і Мо прочитав у його очах про жах, що стереже його дитину, і ціну, за яку він може викупити її.
– Ну? – Мо прислухався. – За дверима вже стоять солдати?
– Я ще не лишив слідів.
Мо відчув страх Вогнерукого, наче тією дівчиною в клітці була Меґі, наче то її плач він бачив у вогні.
– Чого ти чекаєш? Веди їх! – промовив Мо. – Настав час, коли мої руки знову оправлятимуть книжку, дарма що ніколи не закінчать тієї роботи. Нехай вони зловлять палітурника, а не Сойку. Вони не помітять різниці. А я пошлю Сойку далеко, дуже далеко, присплю його, глибоко в тюремному льоху – разом з Орфеєвими словами.
Вогнерукий дмухнув у пітьму, і вогонь замість клітки сформував знак, який Мо зобразив на обкладинках багатьох книжок: голову єдинорога.
– Якщо така твоя воля, – сказав він тихо, – та якщо ти знову граєш роль палітурника, яка тоді роль моя?
– Рятівника своєї доньки, – відповів Мо. – Охоронця моєї дружини. Рези немає, вона шукає книжку з чистими сторінками. Допоможи їй знайти і принеси мені.
«Щоб я міг дописати кінець, – думав він. – Трьох слів досить. – І раптом йому сяйнула думка, яка змусила його засміятись у пітьмі. – Про Резу Орфей не писав нічого, жодного обов’язкового слова. А кого він ще забув?»