Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)

V. Біндон втручається.

Замолоду Біндон грав на біржі і тричі вигравав шмат грошей. Після того йому не забракло тями покинути гру і так на все життя зберегти думку, ніби він неабиякий розумник. Бажання мати вплив і здобути собі поважну репутацію спричинилось до того, що він узяв участь у деяких ділових аферах велетенського міста і кінець-кінцем зробився одним з найвпливовіших пайовиків товариства, якому належали лондонські повітролітальні станції, де приставали літаки з усіх кінців світу. Така була громадська Біндонова доля. В приватному житті з нього був великий епікуреєць. Дальше оповідання – то історія його серця.

Та перш ніж спуститися в такі глибини, треба коротенько спинитися на зовнішньому вигляді цієї особи. Був він чоловік кволий, низенький на зріст, смаглявий. На тонкому підмальованому його виду відбивалися або непевне самозадоволення, або розсудливе розчарування. За тогочасною гігієнічною модою на обличчі в нього, так само, як і на голові, було винищено геть з корінням усе волосся. Зате головний убір повсякчас мінявся разом із убранням, а вбрання міняв Біндон дуже часто.

Часом він носив пневматичний костюм, у пишному стилі «рококо»{22}22
  Стиль рококо панував в архітектурі і декоративному мистецтві 18-го віку спочатку у Франції, а потім і в інших європейських країнах. Його характерні ознаки – відраза до симетричности та простих ліній і пишний, вигадливий орнамент.


[Закрыть], і тоді робився широкий і грубий. З-під прозорого самосвітючого капелюха очі його пильно стежили за тим, щоб простіше вдягнені люди віддавали йому належну пошану. А то, щоб підкреслити свою елегантну худорлявість, він затягався у вузьке вбрання з чорного атласу, а щоб надати собі більше гідности, не раз чіпляв під спід широкі штучні плечі, а з них старанно зробленими складками спадала вниз кирея з китайського шовку. Минущим феноменом з’являвся Біндон на сцені вічного театру долі і в класичному своєму вигляді – в щільно присталих до тіла рожевих штанях. Під той час, коли, сподіваючись одружитися з Елізабетою, він прагнув справити на неї гарне враження і причарувати її, а заразом хоч трохи зменшити тягар своїх сорока років, він наслідував тодішніх молодих денді і вбирався в одежу з еластичної тканини з якимись ґулями й рогами. Вони світилися зсередини і, коли він ішов, переливалися всіма барвами. Немає сумніву, що якби Елізабета не віддала була свого серця цьому ледачому Дентонові і якби вона не так кохалася в усьому старомодному, то непевно цей запаморочливий Біндонів шик заполонив би її. Перш ніж з’явитися перед нею в своєму пишному вбранні, Біндон порадився з її батьком, бо належав до тих людей, що охоче дозволяють критикувати свої костюми. Меріс визнав, що жіноче серце повинно цілком задовольнитися. Але випадок з гіпнотизером показав, що він жіноче серце знав не так-то й добре.

Думка про одруження склалася в Біндона незадовго перед тим, як, не без Мерісової участи, зустрілась йому на дорозі Елізабета в повному розцвіті своєї жіночої краси. Біндон завжди був переконаний потайки, що він має нахил і здатність до чистого родинного життя найсентиментальнішого ґатунку. Якраз це переконання надавало особливого патетично-поважного відтінку його розпусним і безглуздим гульбищам; на них йому втішно було дивитися, як на вияв своєї буйної вдачі, і цей його погляд необачно поділяли багато хто з Біндонових приятелів. Унаслідок такого життя, а може, й через спадкову кволість, у нього розвилася хвороба печінки, чимраз більше даючись узнаки, коли йому доводилося літати аеропланом. Саме коли він поволі видужував після одного затяжного жовчового нападу, і спало йому на думку, що, якби, не зважаючи на всю страшну принадність пороку, зустрів він вродливу, ніжну і добру молоду жінку, не надто схильну мудрувати, і якби вона згодилася присвятити йому своє життя, то, може, їй ще пощастило б повернути його на шлях чесноти, ба й дати йому потіху на старости літ – схожих на нього нащадків. Та, подібно до багатьох досвідчених світських людей, був він дуже непевний, чи є взагалі на світі хороші жінки. До тих, про кого він чув, він зверху ставився скептично, а в душі побоювався їх.

Коли шанолюбний Меріс познайомив його з Елізабетою, йому здалося, що нарешті знайшов він своє щастя. Біндон закохався в неї з першого погляду. Щоправда, починаючи з шістнадцятого року він тільки те й робив, що закохувався на всі лади, наслідуючи найрізноманітніші взірці з літературних творів кількох століть. Та тепер це було інше, справжнє кохання. Біндонові видавалося, що воно збудило в ньому всі кращі його почуття. Він почував, що заради цієї дівчини ладен зректися свого минулого, яке і так вже тяжко відбилося на його печінці та нервовій системі. Уява малювала йому ідилічні картини його майбутнього життя, життя направленого гультяя. Розкисати і робити дурниці він, звісно, не буде. Трохи цинізму і гіркоти – рештки його минулого – ніколи не пошкодять, але, безперечно, вона зрозуміє, що за ними криється велична душа і лагідна вдача. Потім, при нагоді, він покається перед нею у всіх своїх гріхах і викладе їй усе те, що уважав за шаленство своєї вдачі, покаже їй, як у ньому сполучилися Ґете, Бенвенуто Челліні, Шеллі та інші оті писаки. Спочатку гарненькі вушка паленітимуть їй із сорому, та згодом вона, напевно, співчуватиме йому. А заким що він залицявся до неї з найбільшою витонченістю і повагою. Стриманість дівчини він пояснював її чарівною скромністю, до якої нібито долучався зворушливий і такий же чарівний брак ідей.

Біндон нічого не знав ні про легковажне захоплення Елізабети, ні про Мерісову спробу за допомогою гіпнозу навернути її серце на правдиву путь. Він уважав, що з нею в нього найкращі стосунки, дарував їй різні коштовні речі, вишукані пахощі тощо, коли це вона несподівано втекла з Дентоном, і Біндонові здалося, ніби світ збочив зі свого звичайного шляху. Спочатку його опанувала лють болюче враженого самолюбства, а що найбільше підходив до цього Меріс, то Біндон і зігнав на ньому її перший напад.

Він негайно побіг до покинутого батька і обклав його брутальною лайкою, потім цілий день гасав по місті і невтомно радився з ким тільки міг, заповзявшись зруйнувати цього матримоніального спекулянта. Його зусилля не пропали марно, – дечого він домігся. Це дало йому тимчасову розраду і він подався до тієї їдальні, де мав звичай гуляти, коли його опадав одчайдушний настрій. Там він весело і всмак пообідав у товаристві з двома іншими представниками сорокалітньої золотої молоді. Буде з нього клопоту! Жодна жінка не варта того, щоб до неї добре ставитись, і він сам дивувався з вибуху своїх цинічних дотепів. Один з гультяїв, що обідали з ним, уже напідпитку, жартома натякнув, що він спіймав облизня, та навіть це не зіпсувало йому настрою.

Другого ранку Біндон прокинувся з хворою печінкою, палаючи гнівом. Він потрощив свій фонограф-газету, звільнив лакея і заприсягся немилосердно помститися на Елізабеті, або на Дентонові, або на комусь іншому. Йому однаково на кому, але помста буде жахлива. Приятель, що вчора глузував з нього, не побачить його більше в ролі жертви дурного дівчати. Він знав, що Елізабета має невеличкий капітал, і відразу подумав, що то буде єдина підтримка молодому подружжю, доки Меріс не перемінить гнів на ласку. Отже, якщо Меріс не зглянеться, а справи того підприємства, куди покладено Елізабетин капітал, пощастить повернути на гірше, то молодятам доведеться сутужно і, можливо, вони піддадуться на різні спокуси. Біндонові розпалилась уява. Відкинувши свій прекрасний ідеалізм, він малював собі картини спокуси. Йому ввижалося, як він, багатий, потужний, невблаганно переслідує дівчину, що знехтувала його, і враз образ молодої дівчини, владний і повний життя, виник у його пам’яті, і вперше за свого життя Біндон відчув силу справжньої пристрасти.

Впустивши почуття, його уява стояла тепер осторонь, як почтивий лакей, що зробив своє діло.

– Далебі, – скрикнув Біндон, – я буду її мати! Хай я вмру, а вона буде моя! А того хлопчину!..

Після розмови з лікарем, випивши на покуту за вчорашню гульню гірких ліків, полагіднілий, але повний незламної рішучости, Біндон вирядився до Меріса. Він застав його до краю пригніченого, приниженого, зруйнованого. В ньому промовляло тепер тільки почуття самоохорони. Щоб повернути собі втрачене становище в світі, він ладен був продати і душу і тіло, а що вже казати про інтереси непокірної дочки. Між ним і Біндоном відбулася серйозна розмова, вони порозумілися між собою і ухвалили чинити так, щоб заблукане молоде подружжя зубожіло, і навіть по змозі прискорити цей дисциплінарний крок, використавши Бендонів вплив у фінансових колах.

– А потім? – спитав Меріс.

– Потім вони потраплять до Робітничого Товариства і вберуться в синє полотно.

– Ну, а далі?

– Далі вони розлучаться, – сказав Біндон і на хвилину задумався над перспективою, що розгорталася перед ним. Суворий вікторіанський закон про шлюбну розлуку віддавна надзвичайно пом’якшав, і кожне подружжя могло розлучитися з тисячі різних приводів.

Раптом Біндон зірвавсь зі стільця на ноги, здивувавши не тільки Меріса, а й себе самого.

– Вона розлучиться з ним! – вигукнув він. – Я хочу цього і свого допнуся! Далебі, так воно й буде! Треба знеславити його, і їй доведеться розійтися з ним. Я розчавлю його, зітру на порох!

Остання думка ще більше розпалила його, і він почав, наче розгніваний Юпітер, ходити туди й сюди по маленькій конторі.

– Я буду її мати! Вона буде моя! – вигукнув він. – Ні бог, ні диявол не врятують її від мене.

Його пристрасть до решти вивітрилась у цих словах, і лишилося саме тільки блазенське викривляння. Він стояв у героїчній позі і стоїчно нехтував гострий біль в середині. Меріс сидів у приплесканій пневматичній шапочці і видимо був дуже вражений.

Отак трапилося, що Біндон енергійно прихопився до своєї руївничої роботи і став лихим генієм Елізабети, надзвичайно вміло використовуючи найдрібніші переваги, які мали за тих часів багаті люди над своїми ближніми. Це аж ніяк не заважало йому шукати собі потішення в релігії. Час від часу він відвідував цікавого, досвідченого і приємного панотця Гейсманітської секти Ізідиного культу, сповідався перед ним, виставляючи свою дрібненьку підлоту за страшний богоненависний порок, і цікавий, досвідчений, приємний панотець, репрезентуючи неземні сили, шанобливо вдавав подив і жах, накладав на Біндона легку, необтяжливу покуту і радив йому пожити на самоті, в котромусь із монастирів, повному повітря і прохолоди, гігієнічному, елегантному, дуже вигідному для витончених заможних грішників з попсованим нутром. З таких екскурсій Біндон повертався до Лондона з обновленою енергією і пристрастю і провадив далі свої махінації. Часом він здіймався на одну галерею, геть угорі, над рухомими шляхами. Звідти видно було вхід до бараків Робітничого Товариства в тому кварталі, де знайшли собі притулок Дентон і Елізабета. І нарешті побачив він одного разу, як туди входила Елізабета. Пристрасть спалахнула в ньому з новою силою.

Отже, перша частина його плану здійснилась, і він міг піти до Меріса і сповістити його, що молоде подружжя дожилося до відчаю.

– Тепер ваша черга братися до діла, – сказав він, – і виявити всю свою батьківську ніжність. Вона вже кілька місяців ходить у синьому полотні; вони туляться в одній з халуп Робітничого Товариства, а дитина їхня вмерла. Тепер вона зрозуміла, сердешна дівчина, чого вартий її чоловік і який він їй оборонець. Тепер вона побачить усе в іншому світлі. Підіть ви до неї, – мені поки що не можна показувати, що я причетний до цієї справи, – і натякніть, що їй конче треба розлучитися з ним.

– Вона вперта, – сказав непевно Меріс.

– З характером! – викрикнув Біндон. – Це надзвичайна, надзвичайна дівчина!

– Вона відмовиться.

– Безперечно, відмовиться. Ви навіть не дуже напосідайте. Хай вона поміркує собі. Потім прийде день, – живучи в цьому закамарку, серед жахливих обставин, вони не витримають і посваряться. А тоді...

Меріс подумав і зробив так, як йому сказано.

А тим часом Біндон, умовившись зі своїм духовним напутником, вибрався в монастирський захисток. То була чудова місцинка, отой монастир Гейсманітської секти, напоєний сонячним промінням, з найчистішим на ввесь Лондон повітрям, зі справжніми зеленими затишними полянками під голим небом. Тут спокійне дозвілля єдналося з монастирською суворістю. Разом з іншими мешканцями монастиря Біндон брав участь у простій і здоровій трапезі та в деяких чудових церковних співах, а решту часу був зовсім вільний і заглиблявсь у думки про Елізабету, про те, як з першої зустрічі з нею очистилася його душа, і про те, чи дасть йому досвідчений і приємний панотець дозвіл одружитися з нею, не зважаючи на гріх шлюбної розлуки, а там... Біндон притулявся плечима до колони і поринав у мрії про перевагу чистого кохання над іншими формами пристрасти. Він нездужав, його трусило, у грудях і в спині було якесь незвичне почуття, вся шкура чудно йому боліла, але він силкувався не звертати уваги на ці дрібниці. Все те, звичайно, – відгомін попереднього життя: тепер він зрікається його навіки.

Вийшовши з монастиря, він насамперед поспішив до Меріса, щоб дізнатися яких новин про Елізабету. Меріса видимо посідало почуття, що він – зразковий батько, до самих глибин серця зворушений бідою своєї дитини.

– А яка вона бліда, – розповідав він схвильованим голосом, – яка бліда! Коли я почав просити її, щоб вона покинула його, повернулась додому... знову була щасливою… вона схилила голову на стіл, – він засопів, – і заплакала.

Із хвилювання Меріс замовк і не міг говорити далі.

– Ах! – зітхнув Біндон, шануючи це шляхетне горе. – Ой-ой! – раптом скрикнув він зовсім іншим тоном і схопився рукою за бік.

Меріс, що заглибився у свою тугу, злякано зиркнув на нього.

– Що таке? – спитав він стурбовано.

– Страшенно заболіло. Вибачте... Ви розповідали мені про Елізабету...

Меріс, висловивши належне співчуття, провадив далі своє оповідання. Виявилося, що є деяка надія на успіх. Елізабета, зворушена тим, що батько не зрікся її зовсім, відверто розповіла йому про всі свої злигодні та відразу до теперішнього свого життя.

– Так, – сказав Біндон, – вона буде моя! – і саме в ту мить його ізнов гостро кольнуло.

Проти цих низьких страждань панотець порівнюючи мало чим міг йому допомогти. Він більше ладен був дивитись на них і взагалі на тіло, як на ілюзію, і вважав, що лікувати хвороби треба споглядальним життям. Отже Біндонові довелося звернутися до одного з представників ненависного йому класу, до лікаря, дуже тямущого і надзвичайно неввічливого.

– Треба оглянути вас, – сказав лікар і зробив це з найогиднішою безцеремонністю. – Чи у вас були коли діти? – між іншим звернувся до нього цей брутальний матеріаліст з таким нахабним запитанням.

– Ні, скільки знаю, – відповів Біндон, надто здивований, щоб стати в обороні своєї гідности.

– Ага, – буркнув лікар і знов заходився вистукувати та вислухувати його. На той час медицина саме набирала наукової точности. – Вам найкраще не гаяти часу, – сказав він, – і відразу замовити собі безбільну смерть. Що швидше, то краще.

Біндон аж рота роззявив. Лікар удався в докладне технічне пояснення його недуги, але він не хотів розуміти.

– Як же так? – перебив він лікаря. – Невже ви хочете сказати?.. А ваша наука?..

– Ні! – рішуче відповів лікар. – Нічого не можна зробити. Хіба лише біль затамувати, та й годі. Бачте, до певної міри ви самі в усьому винні.

– Замолоду в мене було багато спокус.

– Це великої ваги не має. Спадковість у вас погана, от воно що. Коли б ви й береглися, то й то набрались би клопоту. Вам не треба було родитися, – в цьому вся помилка. Необачність ваших батьків. А ви до того ще уникали всяких вправ тощо.

– Я не мав нікого, хто б міг мені порадити.

– А хіба не було лікарів?

– За молодих літ я був дуже гарячий.

– Не будемо сперечатися. Лихо сталося. Ви пожили на світі. Почати знову життя не можете. Власне, вам і не слід було починати. Кажу навпрямець: безбільна смерть – то все, що вам лишається.

Біндон почував ненависть до лікаря, але мовчав. Кожне слово цього брутального фахівця як ножем різало його витончені почуття. Такий грубіян, такий товстошкурий, – не розуміє нічого делікатного! Проте зчиняти сварку з лікарем не випадало.

– Мої релігійні переконання... – почав був він. – Я завжди ганив самогубство.

– Усе ваше життя було самогубством.

– Нехай так, але тепер я прийшов до поважніших поглядів на життя.

– Ви мусите зробити це, якщо хочете ще трохи пожити. Але ви будете мучитися. І з практичного боку тепер уже пізно. А втім, коли хочете, можу порадити вам деякі ліки. Ви будете дуже страждати. Ці ваші поки що легкі болі...

– Легкі болі!

– Так, то, власне, тільки попередження.

– Скільки часу лишилося мені жити? Я маю на увазі той час, поки ще не почну «дуже страждати», як ви кажете.

– Не так і багато. Днів зо три.

Біндон спробував був сперечатися проти такого скорочення терміну, та в самому розпалі суперечки роззявив рота з болю і схопився за бік. Раптом він усвідомив увесь надзвичайний трагізм свого становища.

– Це жорстоко, – сказав він. – Збіса жорстоко. Я нікому не був ворогом, крім себе самого, – так виходить. Я завжди до всіх ставився добре.

Лікар з хвилину дивився на нього без найменшого спочуття, думаючи собі, яке це щастя, що в його приймальні нема інших Біндонів, з якими довелося б провадити отакі патетичні розмови. Він відчув велике задоволення і, повернувшись до телефону, почав замовляти рецепта в Центральній аптеці.

Його перебив крик, що пролунав у нього за плечима.

– Далебі, – кричав Біндон – вона ще буде моя!

Лікар подивився через плече, побачив вираз Біндонового обличчя і змінив рецепта.

Відбувши неприємний візит, Біндон дав волю своєму гнівові. Передусім він зробив висновок, що лікар не тільки мерзенний грубіян і невиховане бидло, а ще до того й неук, і, щоб дістати потвердження цьому своєму поглядові, відвідав по черзі чотирьох інших фахівців, проте на випадок якої неприємної несподіванки тримав у кишені ліки, що йому виписав перший лікар. Кожному з тих чотирьох фахівців він пояснював, що не може звіритися на досвід, знання, ні навіть на чесність першого лікаря, а тоді вже розповідав про неприємні симптоми, замовчуючи деякі важливіші. Але лікарі самі незабаром виявляли їх, і, хоч кожний не без задоволення вислухував критику на свого колегу, проте жодний з видатних спеціалістів не дав Біндонові ніякої надії, що він може уникнути завислих над ним страждань та безпорадности. Нарешті, під час візиту до останнього лікаря, він розважив собі душу, скинувши з неї тягар тієї огиди до медицини, що набралася в нього за цей час.

– Стільки віків минуло, – викрикнув він із запалом, – а ви нічого не навчилися, тільки вмієте говорити про своє безсилля! Я вдаюся до вас і кажу: «Врятуйте мене», а що ви робите?

– Звичайно, це тяжко вам, – згодився лікар, – але ви самі повинні були берегтися.

– А звідки міг я знати?

– То вже не наша справа – бігати за вами, – байдуже зауважив лікар, здіймаючи ниточку зі свого пурпурового рукава. – Та й чому, власне, мали ми рятувати вас особисто. Бачте, з нашого погляду люди з таким напрямом думок і такими пристрастями, як у вас, мусять перевестися, безперечно мусять.

– Перевестися?

– Авжеж! Вимерти. Це неминуче.

Лікар був молодий чоловік з ясним лицем. Він з посмішкою подививсь на Біндона.

– Треба вам знати, ми провадимо далі свої досліди. Ми даємо поради, коли людям стає здорового розуму слухатися нас. І ми чекаємо на свій час.

– Чекаєте на свій час?

– Так, чекаємо. Бачте, нам ще бракує багатьох знань, щоб перейняти на себе керування всім.

– Керування всім?

– Не хвилюйтеся, прошу. Наука ще дуже молода. Їй доведеться ще не одне покоління розвиватися. Ми знаємо тепер доволі для того, щоб бачити прогалини в наших знаннях. Проте, однаково час наближається. Ви, звісно, не бачите цього. Але, між нами кажучи, ви, багачі та верховоди, зі своїми особистими вподобаннями, зі своїм патріотизмом, релігією тощо, натворили силу всякої плутанини. Хіба не так? От хоч би взяти оті підвали, чи інші такі речі. Серед нас багато дехто мріє про той час, коли в нас буде доволі знання, щоб керувати чимсь більшим за вентиляцію та водопостачання. Знання, бачите, збільшується. Наука зростає. І квапитися, забігати вперед на скількись там поколінь абсолютно нема потреби. Прийде день, – а він безперечно прийде, – коли люди будуть жити інакше, – лікар задумливо глянув на Біндона, – але перед тим багато хто повинен вимерти.

Біндон спробував був вичитати цьому молодому чоловікові, як недоречно і непристойно говорити такі речі хворому, а тим паче яка це невихованість, яке зухвальство провадити подібні розмови з ним, людиною поважною і впливовою, що посідає видатне становище в офіційному світі. Він говорив, що лікарям за їх послуги платять, – він особливо підкреслював слово «платять», – отже не мають вони права і на хвилину відхилятися від своїх безпосередніх обов’язків і порушувати «всякі такі питання».

– А ми таки порушуємо, – наполягав лікар, і терпець Біндонові остаточно ввірвався.

Не тямлячися з гніву, він покинув лікаря і вернувся додому. Ще тільки того б бракувало, щоб ці неуки і шахраї, нездатні врятувати життя такій впливовій людині, як він, сміли марити відібрати в законних власників контроль над суспільством і накинути всьому світові казна яку тиранію! Проклята наука! Він лютував і ярився, думаючи про ці зухвалі мрії, доки знов не закололо в боку. На щастя, ліки першого лікаря були в кишені, і він негайно випив потрібну дозу.

Вони загамували біль і дуже заспокоїли його. Він зміг сісти у вигідне крісло поруч бібліотеки – збірки фонографічних записів – і подумати про своє гірке становище. Обурення перейшло, гнів і біль ущухли під непомітним впливом ліків, лишилося тільки зворушення. Він глянув навколо, обвів очима розкішну напоєну жагою обставу своїх апартаментів – статуї, скромно позавішувані картини, – усю цю наочну видимість виплеканого, витонченого пороку, і натиснув кнопку. В повітрі забриніла ніжна мелодія пастушої сопілки з «Трістана»{23}23
  «Трістан і Ізольда» – опера славнозвісного німецького композитора Ріхарда Ваґнера (1813-83).


[Закрыть]. Біндон переводив погляд з одної речі на одну. Всі вони були занадто пишні, крикучі, безсоромні, але вони належали йому. Вони в матеріальній формі відбивали його ідеали, його уявлення про красу, про те, що бажане і має ціну в житті. І от тепер мусить він, як звичайнісінька людина, покинути їх, розпрощатися з ними. Він здавався сам собі тонким і ніжним полум’ям, що догоряло. «Так догоряє і гасне кожне полум’я», – подумав він, і на очі йому навернулися сльози.

Потім йому спало на думку, що він самотній. Ніхто не любив його, нікому він не потрібний! Кожної хвилини можуть початися страшні болі. Хоч би як він стогнав, кричав, – ніхто не зверне на те уваги. А за день чи два, кажуть оті лікарі, йому доведеться на все горло кричати. На цій думці згадав Біндон слова свого духовного напутника про занепад віри і братерньої любови, про загальне зіпсуття світу. Його власна, Біндонова доля цілком стверджувала цю сумну істину. Така людина, як він, витончений, багатий, впливовий, пристрасний, цинічний, багатоликий Біндон, можливо, здригатиметься з болю, і не знайдеться в цілому світі жодного відданого, щиросердного створіння, що здригалось би разом з ним. Жодної простої і вірної душі нема коло нього... і нема пастушка, що грав би йому на сопілці. Невже всі прості й вірні істоти позникали з цієї жорстокої вимогливої Землі? Він питався себе, чи знають ці жахливі вульгарні людці, оці юрби міських сновиг, що він, Біндон, думає про них. Коли б вони знали, хтось із них, напевно, спробував би заслужити собі кращої думки. Світ, безперечно, дедалі гіршає. Він зробився неможливий для Біндонів. Колись, може, згодом... Адже єдине, чого він усе життя своє прагнув, то було спочуття. Він пошкодував з хвилину, що не лишає після себе ні сонетів, ні загадкових малюнків, нічого такого, що зберігало б пам’ять про нього, доки не знайшлась би нарешті яка спочутлива душа.

Він ніяк не міг повірити, що те, що насувалось на його, було цілковите зникнення. Коли він допитувався про смерть у свого приємного духовного напутника, той звичайно відбувався набридлими туманними метафорами. Проклята наука! Вона підірвала всяку віру, всяку надію. Зійти зо світу, покинути театр, гомінкі вулиці, справи, бенкети, чари жіночих очей і знати, що ніхто й не помітить цього! Навпаки, світ стане ще щасливіший!

Він згадав, що ніколи не був щирим: може, через те і не знаходив він ні в кому симпатії? Мало хто знав, яка тонка і глибока душа криється за машкарою його глузливого цинізму. Вони не зрозуміють, що вони втратили з його загибеллю. Елізабета, наприклад, і гадки не мала...

На якийсь час він спинився думками на Елізабеті. Як мало розуміла вона його!

Думати про це було нестерпно важко. Щонайперше мусить він полагодити цю справу. Він зрозумів, що йому ще лишається дещо зробити в житті, що боротьба його за Елізабету навіть тепер не дійшла краю. Він не зможе мати її, як палко мріяв, але зможе лишити в її душі незабутній спогад про себе.

Ця думка сповнила його радістю. Він залишить такий глибокий слід у її душі, що вона довіку жалітиме, навіщо відштовхнула його. Передусім хай побачить вона його великодушність. Так, великодушність! Бо він кохав її безкорисливо, з гідною подиву величчю серця. Досі це не було йому так ясно, але, звичайно, тільки їй він покине усе своє багатство. Цей розв’язок справи відразу здався йому єдиним можливим і неминучим. Вона думатиме ввесь час, який він був добрий, який шляхетний. Діставши з його рук усе те, що робить життя стерпним, вона згадуватиме з невимовним жалем свою холодність і зневагу до нього. А як їй захочеться висловити свій жаль, вона побачить, що навіки пропустила цю можливість, – зустріне замкнені двері, зневажливе мовчання і бліде, мертве лице. Він заплющив очі і сидів так якийсь час, силкуючись уявити себе самого з блідим, мертвим лицем.

Поклавши собі відписати Елізабеті все своє добро, Біндон не заспокоївся на тому. Перш ніж оформити цю справу, він старанно обміркував усі її подробиці, бо випиті ліки, крім дрімоти, навіяли на нього шляхетну меланхолію. Де в чому він відступився від первісного свого плану. Адже, якщо він залишить Елізабеті всю свою власність, то й просякнута похіттю обстава його помешкання теж припаде їй, а йому з багатьох причин це аж ніяк не бажано. Кому ж тоді відписати кватиру і меблі? В теперішньому своєму стані йому довелося чимало помучитися з цим питанням.

Нарешті він спинився на думці лишити цю частину майна в спадщину симпатичному представникові модної релігії, розмови з яким давали йому стільки втіхи.

– Він зрозуміє, – сказав Біндон, чутливо зітхнувши. Він добре знає, що таке зло, і дивні чари Сфінкса Гріха йому теж трохи знайомі. – Так, він зрозуміє.

Цими словами Біндон хотів виправдати певні нездорові і ганебні ухили від нормального життя, до яких призвели його недобре скерована чванливість і розпусна цікавість. Деякий час він сидів, роздумуючи про те, як багато було в ньому давньоеллінського, італійського, неронівського тощо. От навіть тепер... чом би йому не спробувати написати сонета, щоб лунав у прийдешніх віках його проникливий голос – жагуче, зловісно, тужливо? Забувши про Елізабету, він півгодини порався з сонетом, та тільки зіпсував три фонографічні плитки, дістав головний біль, мусив випити, щоб заспокоїтись, другу дозу ліків і вернувся до думок про свою шляхетність та до первісних свої намірів.

Наостанку перед ним стало неприємне питання, як його бути з Дентоном. Біндонові потрібна була вся його щойно народжена великодушність, щоб примиритися з Дентоном. Кінець-кінцем ліки та близькість смерти допомогли нещасній людині, якої ніхто не хотів зрозуміти, проковтнути і цю прикрість. Коли він зробить будь-яке обмеження щодо Дентона, коли виявить найменшу недовіру до цього юнака, то Елізабета може неправдиво витлумачити його, Бендонів, заповіт. Нехай же лишається з нею її Дентон. В своїй великодушності він, Біндон, мусить стерпіти й це. Треба думати в цій справі лише про Елізабету.

Він звівся, зітхнувши, на ноги, дошкандибав до телефону і сполучив себе зі своїм нотарем. Через десять хвилин засвідчений заповіт, скріплений відбитком великого заповідачевого пальця, вже лежав у конторі в нотаря за три милі від Біндонової кімнати. Після того Біндон кілька хвилин просидів нерухомо, поринувши в думки.

Раптом він очутився від своїх неясних мрій і притиснув руку до хворого боку. В наступну мить зірвався на ноги і кинувся до телефону. Товариство Безбільної Смерти рідко коли одержувало від своїх клієнтів такі поспішні замовлення.

Отак вийшло, що Елізабета і Дентон не розлучились і проти всіх сподівань визволилися з рабської неволі, якої були доскочили. Елізабета вибралася з тісного підземного закамарку металобитників, нужденних обставин життя і праці в синій робітничій одежі, наче прокинулась після тяжкого кошмару. Доля знову вивела наше подружжя на сонячне світло. Тільки вони довідались про заповіт, сама думка пробути ще один день в отій скруті зробилася їм нестерпуча. Вони негайно знялися ліфтами й сходами на ті поверхи, де не бували, відколи спіткало їх лихо. Спочатку над усіма Елізабетиними почуттями панувало почуття визволення. Вона й думати не могла про те, що перетерпіла, живучи в підвалі. Минуло багато місяців, і лише тоді почала вона згадувати зі спочуттям тих змарнілих жінок, що й досі сиділи внизу, пошепки переказуючи одна одній плітки, згадуючи колишні розкоші, вистукуючи своїми молоточками і висилюючись коло марудної праці.

Навіть вибір помешкання, в якому оселилися тепер Дентони, відбивав це палке почуття визволення. На Елізабетине бажання вони найняли квартиру на самому краю міста; вони мали майданчик на покрівлі і балкон на міській стіні, широко відкриті для сонця і вітру, з виглядом на околиці, на небо.

На оцьому балконі й відбувається остання сцена нашої повісти. Був літній вечір, заходило сонце, і блакитні серрейські{24}24
  Серрей – англійська провінція на південь від Лондона. Її перетинають з заходу на схід горби Північного Давнзу.


[Закрыть] пагорки чітко вимальовувалися в далині. Дентон стояв, спершись на балкон, і дивився в далечінь, а Елізабета сиділа поруч нього. Краєвид був просторий, розлогий, бо балкон висів на п’ятсот футів над рівнем землі. Подовжасті лани Харчового Товариства, тут і там попереривані руїнами (кумедні хатки та повітки) колишніх передмість, перетяті блискучими смугами угнійних каналів, зливалися ген-ген попід далекими пагорками в один різнобарвний килим. Там колись було становище дітей Уйї{25}25
  Уйя – герой Велзового «Оповідання про кам’яну добу» (1899 p.), ватажок первісного племені, що кочувало в південній Англії за п’ятдесят тисяч років перед нашим часом.


[Закрыть]. Тепер по схилах тих далеких пагорків ліниво працювали якісь високі машини, кінчаючи робочий день, а на вершках височіли вже спинені повітряні турбіни. Великим південним шляхом мчали величезні мотори, везучи робітників Робітничого Товариства. Праця в полі скінчилась, і вони поспішали додому вечеряти. В повітрі мріло з десять маленьких приватних аеропланів, прямуючи до міста. Ця картина, така звичайна Дентонові та Елізабеті, викликала б подив і недовіру в їх предків. Дентон відірвався від неї і полинув думками в далекі прийдешні дні, марно силкуючись уявити собі цю саму місцевість через двісті років, та, безсило відступивши, повернувся до минулого. Він мав деякі знання з дедалі багатшої на досвід історії і міг уявити собі мальовниче задимлене місто вікторіанської доби з вузькими брукованими дорогами і просторими майданами, з погано розпланованими і не краще забудованими передмістями, з нерівними огорожами, маленькі села і мізерний Лондон доби Стюартів{26}26
  Стюарти – династія шотландських (з кінця 14-го віку), а згодом, у 17-му віці, і англійських королів.


[Закрыть]; Англію перших монастирів, ще давнішу Англію за часів римського панування і нарешті – дику країну з де-не-де розкиданими халупами войовничих племен. Ті халупи, мабуть, виникали і знову зникали на протязі багатьох віків перед тим, як з’явилися римляни, так що доба римських таборів і міст була неначе подією вчорашнього дня. Та ще й давніше, задовго до перших халуп, у цій долині жили люди. За тих предковічних часів, – проте з геологічного погляду зовсім недавніх, – тут існувала ця сама долина, отам здіймались ті самі пагорки, хіба що трошки вищі і з вкритими снігом шпилями, і Темза текла, як тепер, з Котсволдзьких високостей і вливалася в море. Але люди мали тільки подобу людську, вони були жалюгідні виплодки темряви й неуцтва, беззахисні жертви хижих звірів і поводей, хуртовин, моровиць і безнастанного голоду. Вони ледве-ледве могли відстояти своє існування серед ведмедів, левів та інших страхіть минулого. Тепер принаймні декотрі з цих ворожих сил подолано...