Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

II.

Другого ранку Голройд довідався, що до Бадами лишилося всього сорок кілометрів, і його цікавість до берегів значно збільшилась. Щоразу, як випадала нагода оглянути околиці, він виходив на палубу. Ніде не було видно жодного сліду людської праці, за винятком порослих травою руїн одного будинку і вкритого зеленими плямами фасаду давно покинутого монастиря в Можу. Стелюхи оповили його порожній портал, а з одного вікна росло ціле дерево. Вранці через ріку перелетіло кілька роїв дивовижних жовтих метеликів з напівпрозорими крильцями. Багато тих метеликів сідало на судні, і люди вбивали їх. Опівдні натрапили на покинуту куберту.

На перший погляд вона начебто й не була покинута. Обидва її вітрила було поставлено, вони обвисли серед післяполудневої тиші. На передньому помості, коло закладених у кочети весел, сидів чоловік, а другий, здавалося, спав горілиць на повздовжньому містку, які бувають на цих баркасах посередині. Та незабаром з того, як стояло стерно і як баркас зносило навперейми канонерці, стало видно, що на ньому не все гаразд. Жерілью розглядав його в польовий бінокль і дуже зацікавився темними плямами на обличчі того чоловіка, що сидів, – мабуть червоношкірого. В нього не було носа. Більше скидалося на те, що він не сидить, а припав до помосту. Що далі капітан дививсь на нього, то менше подобався йому його вигляд. Проте Жерілью ніяк не міг спустити свого бінокля.

Нарешті він зробив це і трохи відступив від борта, щоб покликати Голройда. Потім він вернувся назад і окликнув куберту. Гукнув раз, другий. Баркас проплив повз канонерку; ніхто не озвався з нього. «Santa Rosa» – ясно було видно на борті його назву.

Потрапивши в кільватер судна, баркас загойдався на хвилях. Постать того чоловіка, що припав до помосту, враз осіла, так наче в нього раптом розсипалися всі суглоби. Капелюх йому злетів і оголив голову, що мала далеко не приємний вигляд, а тіло спустилося на поміст, перевернулось і зникло з очей за бульварком.

– Caramba!{37}37
  Caramba! – еспанська лайка.


[Закрыть] – скрикнув Жерілью і швидко обернувся до Голройда, що підходив до нього. – Бачили-сьте? – спитав він.

– Мертвий! – потвердив Голройд. – Так. Краще б ви послали туди човна. Там щось негаразд...

– Ви часом... не звернули уваги на його лице?

– Ні. А що таке?

– Воно було... брр!.. не доберу слова, – і капітан повернувся плечима до Голройда і зразу перемінився на енергійного й гучноголосого командира.

Канонерка змінила курс і, тримаючись рівнобіжно до хиткого руху куберти, спустила човен з лейтенантом Да-Кунья і трьома матросами. Потім, коли лейтенант підпливав до куберти, цікавість примусила капітана Жерілью підвести своє судно майже борт у борт до неї, так що її палубу і трюм добре було видно Голройдові.

Він тепер ясно бачив, що весь екіпаж куберти складався з тих двох мертвих людей, і хоч не міг розглядіти їх облич, а проте, дивлячись на їхні простягнуті руки, вкриті клаптями пошматованого м’яса, виснував, що в трупах відбувається якийсь чудний, незвичайний процес розпаду. Одну хвилину Голройд зосередив увагу на цих двох загадкових купах брудної одежі і вкляклих членів, а потім перевів очі далі вперед на відчинений трюм, доверху набитий валізами й скринями, і знов назад, на корму, де незрозумілою порожнечею зяяла маленька каюта. І тут він помітив, що дошки посередині палуби геть всипані чорними ворушливими цятками.

Ці цятки відразу привернули до себе всю його увагу. Вони радіусами розходилися від того трупа, що впав. «Зовсім як юрба після бою биків», – мимоволі спало на думку Голройдові порівняння.

Він побачив поруч себе Жерілью.

– Капітане, бінокль при вас? – спитав він. – Ви можете на такій відстані взяти у фокус?

Жерілью спробував, буркнув щось і передав йому бінокля.

Дослідження тривало з хвилину.

– Це мурашки! – промовив англієць і повернув наведеного бінокля капітанові.

У нього склалося враження наче від купи великих чорних мурашок, що різнились від звичайних тільки розміром і тим, що на декотрих з них, на найбільших, було щось подібне до сірої одежі. Та за першим разом він не встиг роздивитись усіх подробиць. Над бортом куберти показалася голова лейтенанта Да-Кунья. Між обома офіцерами відбулася коротка розмова.

– Ви мусите зійти на баркас, – сказав Жерілью.

Лейтенант запротестував, пояснюючи, що в баркасі повно мурашок.

– Ви в чоботях, – заперечив капітан.

Лейтенант звернув розмову на інше.

– З чого вмерли ці люди?

Капітан Жерілью вдався в усякі міркування; Голройд не все з них і зрозумів. Офіцери засперечались, чимраз більше розпалюючись. Голройд знов узяв бінокля і повернувся до своїх спостережень спочатку над мурашками, а тоді над трупом, що лежав посередині баркаса.

Згодом він описав мені тих мурашок якнайдокладніше.

За його словом, вони були більші за всіх мурашок, яких, йому доводилось бачити, були чорного кольору і рухалися з якоюсь обміркованою певністю, зовсім неподібною до механічної метушні звичайних мурашок. Приблизно один з двадцятьох перевищував розміром своїх товаришів і мав винятково велику голову. Ці велетні зразу нагадали Голройдові отих старших робітників, що керують, як кажуть, мурашками-листорізами. Так само, як і ті, вони начебто командували іншими і координували загальний рух. Пересуваючись, вони своєрідно відхиляли назад свої тулуби, немов використовували для чогось передні ноги. Крім того, Голройдові здалося, що мало не на всіх мурашках, як більших, так і дрібніших, було щось подібне до вбрання – якийсь убір, прив’язаний кругом тулуба блискучими білими биндами, схожими на білі металеві нитки. Але Голройд стояв надто далеко, щоб перевірити це своє враження.

Почувши, що питання про дисципліну набрало між капітаном і його підлеглим дуже гострої форми, він нагально спустив бінокля.

– То ваш обов’язок, – казав капітан, – зійти на палубу. Наказую вам зробити це.

Лейтенант, видимо, ладен був відмовитись. Поряд нього з’явилася голова одного з матросів-мулатів.

– Я гадаю, що цих людей убили мурашки, – урочисто сказав по-англійському Голройд.

Капітан посатанів. Не відповідаючи Голройдові, він загукав португальською мовою на свого підручного.

– Я звелів вам піднятись на баркас! Коли ви негайно не виконаєте наказу, це буде бунт, справжній бунт. Бунт і боягузтво! Де ж тоді та мужність, що повинна надихати вас? Я закую вас у кайдани і розстріляю, як собаку! – бігаючи туди й сюди, він вергав образи й прокльони, він тряс кулаками і, здавалось, нетямився з люті, а лейтенант стояв сполотнілий і мовчки дивився на нього. На носі судна з’явилась команда зі здивованими обличчями.

Раптом під час короткої павзи серед цього шаленого вибуху лейтенант, видимо, зважився на героїчний учинок. Він віддав шану, увесь якось підтягся і виліз на палубу куберти.

– А! – вимовив Жерілью, і рот йому закляпнувся, немов пастка.

Голройд побачив, як мурашки відступили перед лейтенантовими чобітьми. Португалець помалу підійшов до простягнутого на помості мертвяка, нахилився, з хвилину повагався, потім схопив його за куртку і перевернув. Чорний рій мурашок висипав з-під його одежі; Да-Кунья швидко відступив і разів зо два тупнув ногою по помосту.

Голройд підніс до очей бінокля. Він побачив, що комахи розсипались навколо ніг несподіваного західця, але поводилися вони так, як цього ще ніколи не траплялося бачити Голройдові. Їх поводження не мало нічого спільного з безпорадною метушнею звичайних мурашок; вони дивились на португальця так, як дивилась би юрба людей на якесь величезне страховище, що розігнало її.

– З чого він помер? – гукнув капітан.

Голройд зрозумів з відповіді португальця, що тіло надто об’їдене, щоб можна було щось сказати.

– А що там спереду? – спитав Жерілью.

Лейтенант пройшов кілька кроків наперед і почав відповідати по-португальському, та враз замовк, струсив щось з ноги, зачовгав чобітьми, наче силкуючись роздушити щось невидиме, і швидко попростував до борта, потім опанував себе і обережно повернув до трюму. Зійшовши на передній поміст, звідки звичайно веслують, він постояв якийсь час, нахилившись над другим трупом, голосно застогнав і пішов назад до каюти, рухаючись дуже напружено. Він обернувся й заговорив до капітана. Цього разу тон в обох був холодний і почтивий, – цілковита протилежність образам і лайці, що лунали кілька хвилин перед тим. Голройд впіймав лише уривки доповіді.

Він знову взявся за бінокль і був здивований, побачивши, що мурашки позникали з усіх видних місць на палубі. Він навів бінокля на тіні під помостом, і йому видалося, що звідти виглядають тисячі сторожких очей.

Було встановлено, що куберту покинуто, але на ній аж кишіло мурашок, і послати на неї людей не було змоги; отже вирішили взяти її на буксир. Лейтенант пішов на ніс, щоб прилагодити кодолу, а люди в шлюпці стали на ноги і наготовилися допомагати йому. Голройд, як перше, уважно розглядав баркас через бінокль.

Йому щораз більше починало здаватися, що на куберті відбувався якийсь великий прихований рух. Він помітив, що багато великих мурашок, – деякі зо два дюйми завдовжки, – прудко перебігали в темряві з одного місця на одне, тягаючи якийсь чудної форми вантаж, невідомо нащо призначений. На видноті вони пересувались не колонами, а розгорнутими, негустими лавами, дивно нагадуючи сучасне піше військо, що наступає під огнем. Безліч їх скупчилось під захистом одежі мерця, а вподовж борта, куди мав незабаром підійти Да-Кунья, зібрався цілий мурашник.

Голройд не бачив, як вони кинулися на лейтенанта, але й на хвилину не мав сумніву, що вони напали на нього за справжнім, наперед обміркованим планом. Нараз лейтенант скрикнув і з прокльонами почав бити себе по ногах.

– Мене вжалено! – гукав він з докором і ненавистю, обернувшись лицем до Жерілью.

Він зник за бортом, скочив у шлюпку і зразу кинувся в воду. Голройд почув, як сплеснула вода.

Троє чоловіка, що були з ним у шлюпці, витягли його і перенесли на канонерку. Тієї ж ночі він помер.

III.

Голройд і капітан вийшли з каюти, де лежало роздуте, скорчене лейтенантове тіло, і, спинившись на кормі канонерки, дивилися на зловісне судно, що вони тягли за собою на причалі. Ніч була темна, непроглядна. Тільки примарні сполохи блискавки час від часу краяли пітьму. Куберта – невиразний, чорний трикутник – гойдалась на хвилях за кормою, її вітрила обвисли і лопотіли, а дим, вилітаючи разом з іскрами із труб пароплава, стеливсь над її загойданими щоглами.

Жерілью раз-у-раз повертався до тих неприємних слів, яких наслухався від лейтенанта, коли той горів у передсмертній пропасниці.

– Він казав, що я вбив його, – протестував капітан. – Яке безглуздя! Адже хтось був мусів піти. Бо що ж нам робити, – тікати тільки з’являться ці прокляті мурашки, чи що?

Голройд нічого не відповів. Він думав про те, як дисципліновано переходили маленькі чорні істоти освітлені сонцем мостини палуби.

– Йому й годилося йти, – правив своє Жерілью. – Він загинув, виконуючи свої обов’язки. Чого ж тут скаржитися? Убив!.. Сердешний хлопець просто... як би його висловитись... блудив словами. Він був несповна розуму. Він уже пух від отрути... Брр!..

Настала довга мовчанка.

– Ми затопимо баркаса... спалимо його.

– А потім?

Це питання розсердило Жерілью. Він підтяг угору плечі і розкинув руки.

– Що ж тут можна вдіяти? – звереснув він злісно. – Принаймні, – додав він мстиво, – я спалю живцем кожну мурашку на цій куберті.

Голройд не мав охоти розмовляти. Десь далеко заводили мавпи, сповняючи задушливу ніч зловісними звуками, а коли канонерка наблизилась до чорних таємничих берегів, до цих звуків долучилося ще тужливе квакання жаб.

– Що ж тут можна вдіяти? – вдруге сказав капітан після довгої павзи, і враз перейнявшись енергією і люттю, вилаявсь і надумав негайно спалити «Санта Розу». Всім на канонерці цей намір припав до смаку, кожний заходився допомагати. Матроси підтягли кодолу, перетяли її, спустили човна і підпалили куберту клоччям з гасом. Незабаром вона весело затріскотіла й запалахкотіла в безмежній тропічній ночі. Голройд дививсь, як жовте полум’я здіймалося серед мороку і як синьо-багряно спалахувала блискавка над верховіттям дерев, і в цьому непевному світлі вимальовувались їх чорні силуети.

Позад Голройда стояв паровичник і теж стежив. Він був схвильований до самих надр своїх лінгвістичних знань.

– Saüba трісь-трісь! – вигукував він. – Хо-хо! – і він аж сідався з реготу.

Але Голройд думав про те, що ті маленькі створіння на підпаленому баркасі теж мають очі і розум.

Усе це справляло на нього враження чогось неймовірно безглуздого і несправедливого, – та що тут можна було вдіяти? Другого дня вранці, коли канонерка нарешті добилася до Бадами, це питання ще настирливіше стало перед ними.

У містечку Бадамі, з усіма його вкритими листям і комишем будинками та хлівами, з зарослою стелюхами цукроварнею, з невеличкою тамою, збудованою з дерева і очерету, панувала того гарячого ранку велика тиша. Не видно було жодної ознаки життя. А чи були там мурашки, – з такої відстані важко було роздивитись.

– Усі мешканці повтікали, – сказав Жерілью, – проте ми можемо дещо зробити: ми будемо кричати і свистіти.

Разом з усіма і Голройд кричав і свистів.

Ніщо на березі не змінилось, і капітана опав найприкріший сумнів.

– Одне тільки можемо ми зробити, – вимовив він нарешті.

– Що саме? – спитав Голройд.

– Кричати й свистати знову.

Так вони і зробили, та й цього разу без жодного наслідку.

Капітан ходив по палубі і вимахував руками, немов розмовляв сам з собою. Видно було, що голова його напружено працювала. З уст йому вихоплювались уривані фрази, і з них можна було зрозуміти, що він звертався до якогось уявного громадського трибуналу чи то по-еспанському, чи то по-португальському. Звиклі вже до звуків чужої мови Голройдові вуха вчули щось ніби про набої. Раптом, очутившись від своїх тривожних дум, капітан вдався до нього англійською мовою.

– Любий Голройде! – вигукнув він і, враз урвавши, закінчив своїм улюбленим запитанням. – Що ж тут може зробити людина?

Узявши з собою біноклі, вони сіли в човен і підпливли ближче до берега, щоб оглянути місцевість. Уздовж краю так-сяк збудованої тами чорніла сила-силенна великих мурашок, що неначе спокійно стежили за човном. Жерілью стрельнув у них з револьвера, але без найменшого успіху. Голройдові здалося, ніби він пізнає якісь чудернацькі земляні спорудження, що тяглися між найближчими будинками, – можливо, то була праця мурашок, завойовників людських осель. Обминувши таму, дослідники побачили поблизу кістяк людини, чистий, блискучий, з пов’язкою на стегнах. Вони спинились на якийсь час, розглядаючи кістяк.

– Мені доводиться дбати про їх життя, – несподівано вимовив капітан.

Голройд обернувсь і здивовано поглянув на нього, не зрозумівши зразу, що він мав на увазі ту не дуже приємну мішанину рас, з якої складався його екіпаж.

– Послати людей на берег не можна, ніяк не можна. Вони будуть отруєні, почнуть пухнути, пороздимаються, будуть ображати мене і помруть... Ні, це зовсім неможливо. Якщо висідати, то тільки мені самому, в грубих чоботях, тримаючи своє життя у власних руках. Може, я й зостанусь живий. Знов же, чи не краще й мені не сходити на берег?.. Не знаю, нічогісінько не знаю.

Голройд подумав собі, що він знає, але нічого не сказав.

– Усе це, – раптом заявив Жерілью, – мов навмисне так склалось, щоб пошити мене в дурні. Все чисто, від початку до краю!

Вони об’їхали кругом те місце, де лежав чистий, білий кістяк, оглядаючи його з усіх боків, а тоді повернулись на канонерку. Тут капітанове вагання дійшло жахливих розмірів. Було наказано розвести пару, і по півдні судно рушило далі проти води немов для того, щоб роздобути які відомості. Надвечір вернулись назад і закинули якоря. Зірвалась громовиця, пронеслася зі страшною силою, а після того настала чудова ніч, прохолодна і тиха, і всі полягали спати на палубі. Тільки Жерілью не спалось, він увесь час крутився і щось бубонів. На світанку він розбудив Голройда.

– Господи! – скрикнув той. – Що там таке?

– Я вирішив, – відповів капітан.

– Що? Висідати? – спитав Голройд, швидко підводячись.

– Ні! – заперечив капітан і стримано помовчав. – Я вирішив, – сказав він удруге.

Голройд нетерпляче тріпнувся.

– Авжеж, – вів капітан далі. – Я пальну в них з великої гармати!

Жерілью справді так і зробив. Тільки небо знає, що подумали про те мурашки, але він таки встругнув цю штуку. Він пустив у мурашок два набої, додержуючи всіх правил. Команда понапихала собі вати у вуха, і все мало такий вигляд, ніби починається неабияке діло. Перший раз гармата вдарила в стару цукроварню і розтрощила її, а другий набій зруйнував занедбаний хлів позад тами. Після того Жерілью посіла неминуча реакція.

– Погано, – сказав він до Голройда, – зовсім погано. Це не робота! Треба їхати назад... по інструкції. Та й метушня ж здійметься там з приводу цих набоїв! Чорт знає, що буде! Ви собі й уявити не можете, Голройде...

Він стояв і без міри здивовано дивився на світ.

– Та що ж інше можна було зробити? – викрикнув він.

По півдні канонерка рушила назад за водою, і ввечері частина екіпажу відвезла лейтенантове тіло і поховала його на березі в такому місці, де ще не було нових мурашок.

IV.

Я уривками почув цю історію від Голройда з три тижні тому.

Ці нові мурашки запали йому в голову, і він приїхав до Англії, маючи на думці, за його висловом, «підняти людей» на них, «поки ще не пізно», Він каже, що вони загрожують Британській Гвіані, звідки до місць їх теперішнього поширення якихось тисячу миль, не більше, – і Міністерству колоній варто було б зразу вжити заходів проти цього лиха. Він із запалом примовляє: «Адже ці мурашки обдаровані розумом! Ви тільки подумайте, що це значить!»

Безперечно, мурашки ці – серйозне лихо, і бразильський уряд добре зробив, пообіцявши п’ятсот фунтів нагороди тому, хто винайде певний спосіб винищити їх. Немає сумніву і в тому, що за ті приблизно три роки після того, як вони вперше з’явились на пагорках за Бадамою, вони дуже поширили свій терен, фактично посівши весь південний берег ріки Батемо на протязі майже шістдесятьох миль; вони вигнали звідти всіх людей, заволоділи всіма плантаціями й осадами, взяли на абордаж і захопили щонайменше одне судно. Кажуть навіть, що якимсь зовсім незрозумілим способом вони переправилися через доволі широку відногу Капуарани і сягнули вперед на багато миль у напрямку до Амазонки. Певна річ, вони багато розумніші і в них далеко краща організація, ніж в усіх відомих досі мурашиних порід. Замість жити розпорошеними громадами, вони зорганізувалися в одностайне суспільство, – по суті, в єдину націю. Найбільша їх особливість і безпосередня загроза полягають не так у цьому, як у свідомому користуванні отрутою підчас боротьби з дужчими за них ворогами. Ця їх отрута, мабуть, дуже подібна до гадючої; цілком імовірно, що вони сами виробляють її і що більші з них особні носять на собі гольчасті кристали цієї отрути, коли нападають на людей.

Звичайно, дуже важко дістати докладніші відомості про цих нових конкурентів людини в її боротьбі за панування на земній кулі. Жодний самовидець їх діяльности, – крім Голройда, що мав нагоду лише побіжно спостерігати її, – не пережив зустрічі з ними. На Горішній Амазонці розповсюдились найдавніші легенди про їх відвагу і розум, і ці легенди дедалі ширяться в міру того, як уперте просування вперед нових завойовників розпалює людську уяву страхом. Ходять чутки, ніби ці маленькі істоти користуються інструментами, ніби вони обізнані з огнем, металами і найхитрішими способами інженерної науки – останнє дивом вражає нас, північан, що ніколи не бачили таких споруджень, як от тунель, прокладений 1841 року мурашками в районі Ріо-де-Жанейро під Параїбою в тому місці, де вона завширшки така, як Темза біля Лондонського мосту. Мало того, про них кажуть, що вони навіть мають організовану і детально розроблену методу робити записи і поширювати знання, аналогічну нашим книжкам. Досі їх активність виявлялась у тому, що вони неухильно просувалися вперед і осідали, винищуючи або примушуючи людей тікати з тих місць, куди вдиралися ці нові завойовники. Число їх швидко зростає, і Голройд цілком переконаний, що вони кінець-кінцем витіснять людей з усієї тропічної Південної Америки.

А чому б їм спинитися на тропічній Південній Америці і не піти далі? Так чи не так, тепер вони там. Якщо вони й далі просуватимуться з такою швидкістю, як просувалися досі, то року 1911 чи близько того дійдуть до Капуаранської залізниці і примусять європейських капіталістів звернути на них увагу.

У 1920 році вони будуть на половині дороги до Амазонки. В 1950 або, скажімо, в 1960 році, не пізніше, – гадаю я, – відкриють вони Европу.