Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

– Так, – сказав гіпнотизер. – Що ж далі? Скільки їй років?

– Вісімнадцять.

– Небезпечний вік... ну?

– Бачте, вона, здається, занадто захопилася історичними романами... занадто... до такої міри, що навіть свою філософію занедбала. Запаморочила собі голову нісенітними думками про вояків, що билися з отими, як то їх? – з етрусками, чи що?

– З єгиптянами.

– Еге, мабуть з ними. Знаєте, вони воювали мечами, револьверами, всякою такою зброєю, – вічне проливання крови, – жах який! І ще набралася вона думок про молодих хлопців на міноносках, що висаджували в повітря... еспанців, скільки я пригадую, та про всяких одчайдушних авантурників, і кінець-кінцем переконала себе, що може віддатися, тільки покохавши, і що бідолаха Біндон...

– Мені траплялися такі випадки, – зауважив гіпнотизер. – А хто ж другий юнак?

– Не знаю, як його й відповісти, – сказав Меріс із виразом спокійної покори. – Він, – йому з сорому притишився голос, – він простий службовець на одній з платформ, де пристають паризькі аероплани. Він, як то говориться в романах, гарний на вроду, дуже молодий і дуже ексцентричний. Захоплюється старовиною, вміє читати й писати. Моя дочка теж уміє. І замість розмовляти телефоном, подібно до всіх розумних людей, вони пишуть і передають одно одному... як то воно...

– Записочки?

– Ні, не записочки... Ага, поеми, от що.

Гіпнотизер підвів брови.

– А як вона спізналася з ним?

– Випадково. Вона приїхала з Парижу і, виходячи з аероплана, спіткнулась і впала йому на руки. Досить було одної тієї хвилини, щоб сталося лихо.

– Так, так... Це все?

– Усе. Звісно, все. Справу треба припинити зразу. Саме про це я й хотів порадитись з вами. Що треба зробити і що можна зробити? Я не гіпнотизер, і мої знання дуже обмежені. Але ви...

– Гіпнотизм – не чародійство, – зауважив чоловік у зеленому, поклавши обидві руки на стіл.

– Правда, це так, а все ж...

– Людей не можна гіпнотизувати без їхньої на те згоди. Коли їй стало сили волі відмовитись від одруження з Біндоном, то, певно, стане й на те, щоб не дозволити гіпнотизувати себе. Та коли б пощастило загіпнотизувати її, – однаково, хто б це зробив, – усе було б гаразд.

– А ви б могли?

– Звичайно. Аби лише вона далася загіпнотизувати, а тоді ми зможемо навіяти їй, що вона мусить одружитися з Біндоном, що це її неминуча доля, або що той молодик – мерзенний, і що самий вигляд його повинен викликати в неї огиду, чи щось подібне. Або ж, якщо ми спроможемось усипити її міцніше, то зможемо навіяти їй, щоб вона навіть зовсім забула його.

– Оце було б найкраще.

– Але вся справа в тому, як її загіпнотизувати. Певна річ, ви сами в жодному разі не повинні пропонувати їй цього. Нема сумніву, вона й так уже не вірить вам у цій справі.

Гіпнотизер спустив голову на руку і задумався.

– Дуже воно прикро, що людина не може розпоряджатися своєю рідною дочкою, – похмуро вимовив Меріс.

– Дайте мені ім’я та адресу панночки і розкажіть усе якнайдокладніше. До речі, чи не йдеться тут про гроші?

Меріс з хвилину вагався.

– Справді, є певна сума... і навіть чимала, – в акціях Товариства Шляхів. Її залишила дівчині мати. Саме через це найбільше й досадно.

– Розумію, – сказав гіпнотизер і вів далі допит.

Розмова затяглася надовго.

А тим часом Елізабета Меріс, як вона вимовляла, своє ім’я, або Єлисавета Морріс, як вимовив би її предок з дев’ятнадцятого століття, сиділа собі в затишній дожидальні під тією платформою, де приставали паризькі літаки. Поруч дівчини сидів її стрункий вродливий коханий і читав їй свою поему. Він написав її, вартуючи на станції. Коли юнак скінчив, обоє деякий час мовчали. І от, немов їм на розвагу, з’явився на небі і почав спускатися великий аероплан, що повертався того ранку з Америки.

Спочатку він був наче маленька, довгаста, ледве помітна у височині, серед пір’ястих хмар, блакитна плямка. Вона швидко ширшала, щораз робилася біліша, і незабаром уже можна було розглядіти ряди вітрил, кожне кількасот футів завдовжки, потім вузький корпус, що вони підтримували, і нарешті сидіння для пасажирів, – неначе довгу лінію цяток. Літак спускавсь, а закоханим здавалося, що він здіймається вгору. Тінь від його наближалася до них, стрибаючи по дахах міських будинків. Почувся свист завихреного повітря і пронизливий, дедалі гучніший гудок, що сповіщав про прибуття машини. І враз зойк сирени знизився на дві октави, аероплан промчав і спустився, і небо над головою знов стало чисте і ясне. Дівчина глянула ніжними очима на Дентона, що сидів поруч.

Він заговорив до неї тією особливою мовою, що складається з самих здрібнілих та пестливих слів, якою, здавалось їм, тільки вони і вміли говорити, хоч цією мовою споконвіку розмовляли всі закохані. Він говорив їй про те, як колись, такого ж ранку, вони теж здіймуться в небо, перемігши всі завади на своєму шляху, і полетять в сонячне Місто Насолоди, туди, в далеку Японію, на край світу....

Вона любила слухати його мрії, але їй страшно було знятись і полинути, і на всі його благання, щоб якнайшвидше настав той ранок, вона відповідала: «Згодом, мій любий, нехай но!»

І після того повітря розітнув пронизливий свист. Дентонові треба було вертатись до своїх обов’язків на платформі. Вони розлучилися так, як розлучаються всі закохані з давнього давна. Вона пройшла коридором до ліфту, спустилася вниз і вийшла на одну з тодішніх лондонських вулиць, покриту скляною покрівлею для захисту від негоди і повну платформ, що безупинно рухались в усіх напрямках. На одній з тих платформ вона доїхала до свого приміщенні в Жіночому Готелі. Телефон сполучав його з усіма найкращими лекторами цілого світу, але в серці в дівчини ще сяяло сонце літальної станції, і проти того сяєва мудрість найкращих лекторів здавалася їй зовсім нерозумною.

Полудень вона перебула в гімнастичній залі, а тоді пообідала в товаристві з двома своїми подругами та їхньою спільною компаньйонкою: в заможних класах ще зберігся звичай брати даму-компаньйонку до безматірних дівчат. Компаньйонка тієї днини мала гостя, чоловіка в жовто-зеленому вбранні, з блідим обличчям і виразними очима. Він говорив дивовижні речі, між іншим вихваляв нещодавно виданий історичний роман дуже популярного тогочасного белетриста. Звичайно, сюжет роману взято з давніх часів, з доби королеви Вікторії. Опріч інших цікавих новозаведень автор, наслідуючи старовинні книжки, дав окремий заголовок кожному розділові, наприклад: «Як візники з Пімліко{5}5
  Пімліко – квартал і вулиця в центрі Лондона.


[Закрыть] затримали омнібуси з Вікторії{6}6
  Вікторія – один з найголовніших лондонських вокзалів поблизу Пімліко і центральна вулиця.


[Закрыть] та про великий побій у дворі Палацу», або: «Як вбито на Піккаділлі{7}7
  Піккаділлі – одна з найкращих центральних лондонських вулиць.


[Закрыть] полісмена, коли той виконував свої обов’язки».

Добродій у жовто-зеленому особливо хвалив це новозаведення.

– Ці енергійні заголовки чудові, – сказав він. – Досить глянути на них, щоб зразу уявити собі ту химерну, буйну добу, коли люди на брудних вулицях натикались на тварин, і за кожним ріжком чигала смерть. Отоді було справді життя! Яким безмежним, яким дивним, мабуть, здавався тоді світ! Були навіть цілі країни ще зовсім недосліджені. За наших часів ніяких див уже не існує, ми провадимо таке розмірене і налагоджене життя, що мужність, сила, вірність, усі шляхетні пристрасті людства, здається, зникають зо світу.

Він говорив без упину в такому дусі, щораз більше захоплюючи дівчат, аж нарешті їх життя у величезному заплутаному Лондоні двадцять другого століття, черговане з повітряними екскурсіями в усі частини земної кулі, почало здаватися їм нудним і одноманітним проти багатобарвного минулого.

Елізабета спочатку зовсім не брала участи в розмові, та потроху ця тема зацікавила і її, і вона соромливо додала кілька своїх зауважень. Але гість, видимо, навіть і не помітив цього. Він оповідав тепер про недавно вигадану методу розважати людей. Їх гіпнотизують і потім за допомогою низки вміло скомбінованих навіювань переносять у якусь далеку історичну епоху. Вони переживають маленький роман у минулому так живо й реально, що, коли прокидаються зі свого сну, то виразно все пам’ятають, неначе все те пережили в дійсності.

– Ми шукали цього способу багато років, – говорив гіпнотизер, – і таки знайшли. Направду, це штучні мрії. Подумайте тільки, які тепер розгортаються перед нами перспективи збагатити людський досвід, повернути людству пригоди, дати людині захисток від скупого, повного суперництва життя, серед якого ми живемо! Тільки подумайте!

– І ви спроможні все це робити? – з запалом спитала компаньйонка.

– Так, тепер це для нас цілком здійсненна річ. Ви можете замовити собі який хочете сон.

Компаньйонку загіпнотизовано першу і, прокинувшись, вона захоплено розповіла, що бачила чудовий сон.

Перейнявшись її ентузіазмом, дівчата теж здалися на волю гіпнотизера і поринули в романтичне минуле. Елізабеті ніхто не пропонував спробувати цієї таємної розваги. Вона спокусилась сама і зважилася перенестися в світ мрій, де немає ні вільного вибору, ні власної волі...

Отак пощастило зробити задуманий лихий учинок.

Наступного ранку, коли Дентон спустився в приміщення під літальною станцією, то не знайшов Елізабети на звичайному місці. Він був розчарований і навіть трошки розгнівався. Не прийшла вона теж і другого і третього дня. Тоді Дентон злякався. Заховуючи від себе самого тривогу, він заходився писати нові сонети, щоб прочитати їх Елізабеті, коли вона прийде.

Три дні змагався він так зі своїм острахом, але далі не міг не визнати голої і холодної істини, що Елізабета зникла. Може, вона занедужала, може, навіть померла. Щоб вона його зрадила, – такого навіть на думку не могло йому спасти. Минув ще тиждень в нудьзі і розпуці, і Дентон зрозумів, що ця дівчина була йому єдиним в світі скарбом, вартим мати, і хай немає жодної надії, – він усе одно шукатиме кохану, доки не знайде.

Дентон мав деякі кошти. Він кинув службу на станції і пустився шукати дівчину, в якій було все його життя. Де вона живе, він не знав, та й дуже мало було йому відомо, хто вона така, бо одну з найбільших принад цього її дівочого роману Елізабета вбачала в тому, щоб її коханий нічого не знав ні про неї, ні про відмінність їх матеріального становища. Міські вулиці бігли перед ним на захід і на схід, на південь і на північ. Навіть за часів Вікторії Лондон був лабіринтом, отой маленький Лондон з мізерним чотиримільйонним населенням, а теперішній Лондон, що його треба було Дентонові дослідити, Лондон двадцять другого століття, мав тридцять мільйонів людности. Спочатку Дентон шукав з неослабною енергією, не лишаючи собі ні часу поїсти, ні поспати. Він шукав тижні, місяці, перейшов усі, які тільки можна собі уявити, ступені втоми, розпуки, зворушення й гніву. Він уже втратив усяку надію, а все ж іще довго тинявся з інерції по місті, зазирав в обличчя, переходив незчисленні вулиці і провулки, підіймавсь і спускався ліфтами цього безкрайого людського вулика.

Аж ось доля змилувалася над ним, і він побачив дівчину.

Було свято. Почуваючи голод, він заплатив за квитка і ввійшов до одної з величезних міських їдалень. Пробираючись поміж столами, він пильно приглядався, за своїм нещодавнім звичаєм, до кожного гурту, повз який проходив.

І враз він спинився, мов прикипів до місця, широко розплющивши очі й розкривши рота. За яких двадцять кроків сиділа Елізабета і дивилася просто на нього. В її погляді, суворому й холодному, як у статуї, не видно було і тіні того, що вона його пізнала.

Вона дивилась на його одну мить і потім відвела погляд.

Коли б він бачив самі тільки її очі, то ще може й вагався б, чи то справді була Елізабета, але знайомий порух руки, маленький, задирливий кучерик, що колихався над її вухом, коли вона повертала голову, доводили, що то вона. Її сусіда, маленький чоловічок у якомусь неподібному вбранні, з виступами та ґулями, надутими повітрям, схожий на якогось кумедного плазуна, щось їй сказав, і вона, поблажливо всміхнувшись, обернулась до його. То був Біндон, що його обрав Елізабеті за дружину її батько.

З хвилину Дентон стояв зблідлий, з безтямними очима. Потім, почуваючи, що мліє, він мусів сісти біля одного зі столиків. Він сидів плечима до Елізабети і довго не зважувався глянути на неї. А коли нарешті озирнувся, то Біндон і двоє інших її сусідів, батько і компаньйонка, уже вставали, щоб іти.

Не маючи сили зрушитися з місця, він сидів і дивився вслід чотирьом постатям, що віддалялись від нього. Він уже ледве бачив їх здалеку, коли враз охопило його божевільне бажання кинутись їм навздогін, і він зірвався на ноги. Одну мить він боявся, що впустив їх з очей, та незабаром знову здибав Елізабету з її компаньйонкою на рухомій платформі одної з вулиць, що перетинали все місто. Біндон і Меріс зникли.

Дентон не міг більше стримуватись. Він почував, що мусить або заговорити з нею зараз, або вмерти. Він протовпився туди, де вони сиділи, і сів поруч їх. Його бліде обличчя сіпалось, мов у істериці.

– Елізабето! – сказав він, узявши її за руку.

Вона озирнулась. На обличчі в неї не відбилось нічого, крім непідробленого здивовання і остраху перед незнайомим чоловіком.

– Елізабето! – крикнув він, і власний голос здався йому чужим. – Люба моя, хіба ви мене не пізнаєте?

Лице в дівчини, як і перше, нічого не виявляло, – тільки тривогу й збентеження. Вона відсунулась від нього. Компаньйонка, маленька сива жінка з рухливим лицем, нахилилась вперед, щоб утрутитись в розмову. Її ясні очі холодно оглянули Дентона.

– Що ви кажете? – спитала вона.

– Ця молода пані, – мовив Дентон, – знає мене.

– Ви знаєте його, моя люба?

– Ні, – відповіла Елізабета чудним голосом, притиснувши до чола руку, так наче переказувала вивчені слова, – ні я не знаю його. Я знаю, що я не знаю його.

– Та як же це?.. Не знаєте мене? Я Дентон, Дентон! Ми ж з вами так багато розмовляли. Хіба ви забули платформу для літаків... наш захисток там, на вільному повітрі... вірші...

– Ні! – скрикнула Елізабета, – ні, я не знаю його. Не знаю. Щось є... Але я не знаю. Я знаю тільки те, що не знаю його.

На обличчі в неї відбивалось безмірне страждання.

Гострі компаньйончині очі перебігали від неї до Дентона.

– Ви бачите, – промовила вона з ледве помітною усмішкою, – вона вас не знає.

– Я не знаю вас, – сказала й собі Елізабета. – Цього я певна.

– Але ж, люба моя, згадайте пісні... вірші...

– Вона вас не знає, – рішуче перебила його компаньйонка. – Ви не повинні... Ви помилились. Ви не смієте розмовляти з нами після цього. Хіба можна чіплятись на вулиці!

– А втім... – почав був Дентон, і якусь мить жалюгідний вираз його обличчя здавався німим протестом проти невблаганної долі.

– Дайте нам спокій, юначе, – знову спинила його компаньйонка.

– Елізабето! – вигукнув він.

Дівчина сиділа з лицем як у мучениці.

– Я не знаю вас! – крикнула вона, притисши руку до чола. – О, я не знаю вас!

Дентон ще посидів з хвилину, мов приголомшений. Потім голосно застогнав і схопився з місця.

Він зняв руки до скляної покрівлі вулиці, неначе на знак протесту, повернувся і кинувсь наосліп уперед, перескакуючи з одної платформи на одну, доки не загубився серед натовпу. Компаньйонка якийсь час стежила за ним очима, тоді озирнулася на зацікавлені обличчя навколо.

– Скажіть, – звернулася до неї Елізабета, схопивши її за руку, надто схвильована, щоб помітити цікавість публіки. – Хто це такий був? Що це за чоловік?

Компаньйонка підвела брови.

– Мабуть, якийсь напівбожевільний, – сказала вона голосно й виразно. – Перше я його ніколи не бачила.

– Ніколи?

– Ніколи, любочко. Не турбуйте себе такими дурницями.

Незабаром після того славнозвісний гіпнотизер у жовто-зеленому вбранні приймав у себе нового пацієнта. Блідий, схвильований юнак, ходив туди й сюди по його кабінеті.

– Я хочу забути! – кричав він. – Мені треба забути!

Гіпнотизер стежив за ним спокійним поглядом, уважно вивчаючи його лице, одежу, поводження.

– Забути щось – виходить, щось загубити, – хоч радість, хоч горе. Проте, це ваша справа. Ціна в мене велика.

– Коли б я тільки міг забути....

– Навіяти вам забуття досить легко. Адже ви сами цього хочете. Мені траплялися далеко важчі випадки. Та от ще зовсім недавно. Я сам мало сподівався успіху. Треба було примусити забути проти волі тієї особи, що я гіпнотизував. Так само любовна історія, як і у вас. Тільки то була дівчина. Отже будьте певні.

Юнак підійшов і сів перед гіпнотизером. Тепер він був спокійнішій, але почувалось, що він стримувався.

– Я розповім вам усе, – почав він, дивлячись гіпнотизерові у вічі. – Звичайно, вам треба знати, в чому річ. Була така дівчина. На ймення – Елізабета Меріс. То от...

Він спинився. В очах гіпнотизерових майнув подив, коли Дентон назвав ім’я дівчини, і це не заховалось від його. В одну мить він усе зрозумів. Він скочив на ноги, нахилився над гіпнотизером, що сидів поруч, і вп’явся рукою в жовто-зелене плече. З хвилину він не знаходив потрібних слів.

– Віддайте мені її! – сказав він нарешті. – Віддайте мені її!

– Що ви хочете сказати? – ледве зводячи дух, вимовив гіпнотизер.

– Віддайте мені її!

– Кого її?

– Елізабету Меріс... дівчину...

Гіпнотизер підвівся зі стільця і силкувався визволитися. Та Дентон ще міцніше стиснув йому плече.

– Пустіть, кажу вам! – крикнув гіпнотизер і штовхнув його в груди рукою.

За хвилину обоє вони зчепились і почали незграбно боротися. Ні той, ні той не знали правил боротьби, бо вона давно вийшла з моди: боролися лише йдучи в заклад, або на виставах. Дентон був не тільки молодший, а й дужчий. Якийсь час вони борсалися по кімнаті, потім гіпнотизер упав на підлогу і вдарився головою об стілець. Дентон теж упав, навалившись на свого супротивника.

Сам наляканий своєю люттю, Дентон ту ж мить схопився на рівні ноги. А гіпнотизер лежав і не ворушився. На чолі йому набігла біла ґуля і з неї точився вузенький червоний струмочок. Дентон стояв нерішуче і ввесь тремтів.

Він був лагідної вдачі й жахнувся наслідків свого гніву. Пішов був до дверей, але зараз же вернувся назад. «Ні!» – сказав він уголос і наблизився до супротивника. Перемагаючи інстинктову огиду людини, що зроду не бачила ніякого насильства, він став навколішки біля гіпнотизера, послухав його серце й оглянув рану. Тоді спокійно підвівся і озирнувсь навколо. Він зрозумів, що йому треба робити.

Гіпнотизер недовго лежав без пам’яті. Опритомнівши, він побачив, що сидить на підлозі, спираючись плечима на Дентонові коліна, а той мокрою губкою обтирає йому лице. Голова йому дуже боліла.

Спочатку він мовчав, потім показав рукою, що годі вже мочити йому лице.

– Дайте я встану, – сказав він згодом.

– Почекайте трохи, – відповів Дентон.

– Ви напали на мене! Ви негідник!

– Ми самі в кімнаті, – сказав Дентон, – і двері зачинені.

Вони мовчали і думали.

– Коли вам не мочити лоба, – перервав мовчанку Дентон, – набіжить здоровенна ґуля.

– То мочіть далі, – похмуро згодився гіпнотизер.

Знову обидва помовчали.

– Вам, треба б було жити за кам’яної доби, – пробурчав поранений. – Насильство! Бійка!

– Так, але за кам’яної доби ніхто не смів ставати між чоловіком і жінкою.

Гіпнотизер знову заглибився в думки.

– Що ж ви збираєтесь робити? – спитав він після паузи.

– Поки ви були непритомні, я знайшов серед ваших записів адресу Елізабети Меріс. Я не знав цієї адреси перше. Я протелефонував, і дівчина незабаром має бути тут. Тоді...

– Вона прийде зі своєю компаньйонкою.

– То й добре.

– Що ж далі?... Я не розумію. Що ви надумали?

– Я шукав також і якої зброї. Аж дивно, як мало тепер її в нас, а надто коли зважити, що за кам’яної доби людина майже нічого крім зброї не мала. Я знайшов нарешті оцю лампу, пообривав з неї дріт та всякі інші штуки, і от вона – гляньте!

Він підніс лампу над гіпнотизеровою головою.

– Оцим я легко можу розчерепити вам голову. І я це й зроблю, якщо ви відмовитесь зробити те, що я вам скажу.

– «Насильством нічого не вилікуєш», – сказав гіпнотизер. То була цитата з «Книжки афоризмів сучасника про мораль».

– Так, але це небажана хворість.

– Гаразд. А далі?

– Ви скажете компаньйонці, що хочете навіяти дівчині, щоб вона дала згоду одружитися з отією огидною гулястою тварюкою з рудим волоссям і з очима як у тхора. Я певен, що саме так стоїть справа.

– Це правда.

– Отже, вдаючи, що ви саме це їй навіюєте, ви повернете дівчині пам’ять про мене.

– Це перечить нашій професійній етиці.

– То гляньте на мою зброю! Я життя свого не пожалую, щоб не втратити цієї дівчини. Мені байдуже до всіх ваших примх. Як не вийде на моє, ви й хвилини не проживете. Зброя, правда, поганенька, і вам мабуть буде боляче вмирати. А все ж я вас уб’ю. Не буду сперечатися, тепер це річ незвичайна, найголовніше тому, що в житті зовсім мало зосталось речей, заради яких варто було б убивати.

– Компаньйонка побачить вас зразу, тільки ввійде до кімнати.

– Я сховаюся в отій ніші, за вашими плечима.

Гіпнотизер подумав.

– Ви – юнак зважливий, – сказав він, – і тільки напівцивілізований. Я намагався виконати свій професійний обов’язок щодо клієнта, та, бачу, що ви вирішили в цьому ділі не поступатись...

– Не здумайте хитрувати!

– Я не збираюся накласти головою через якісь дрібниці.

– А потім?

– Гіпнотизери чи лікарі найбільше в світі ненавидять скандали. До того ж я не дикун. Ви розлютили мене, не перечу, але через два-три дні в мене не лишиться й сліду злости.

– Дякую.

– Тепер, коли ми з вами порозумілися, вам більше нема чого сидіти на підлозі.