Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)

Роль укладачів і здійсників великого плану, отже реформаторів суспільного устрою, Велз незмінно віддає науково-технічній інтелігенції, – тому новому класові освічених людей, що дедалі більше розростається і чимраз більшої набирає соціальної ваги в зв’язку з поширенням наукового знання і поступом техніки. Як на різних етапах своєї теорії уявляв він собі перехід влади з рук панівного класу до «розумних і науково-освічених людей», мова про це буде далі. В усякому разі він і досі запевняє, що силоміць, шляхом революції, чи то по-доброму і повільно, а «сіра суміш, звана демократією», таки відживе своє і поступиться чільним місцем технікам, учителям, лікарям та інших фахів інтелігентам. Вони матимуть «спільну самосвідомість, спільні цілі і висновки, здобуті шляхом сміливого наукового аналізу», і то вони поведуть людство до нового ладу. В добу «Сучасної утопії» (1905) і захоплення фабіанством керівна верства проводирів нової цивілізації малювалася Велзові як каста відданих ідеї спільного добра аристократів духа, пильно добираних і спеціально виховуваних виконувати покладену на них високу місію. Через кілька років він позбувся цих олігархістських уподобань і приділив у майбутній світовій державі більше простору індивідуальній волі кожного її громадянина. Але первісного свого погляду, ніби справжньої революції треба сподіватися лише від вибраної меншости освічених чоловіків і жінок, ніби має бути ця революція аристократична, а не демократична, не зрікся Велз і донині.

Нарешті питання про час і обставини реалізації плану – болюче питання про термін довготерпіння і тактику. Велз розв’язав його в дусі еволюційного соціалізму. Відкидаючи соціалізм класових боїв, що приведуть в остаточному результаті до встановлення безкласового устрою, він замолоду задовольнявся вірою в цілюще спливання часу, як панацеї проти всякої напасти, темряви й неуцтва, проти всього того, що заступає людству дорогу до вимріяної країни його прагнень. Чого так квапитися, так побиватись? Наука ще дуже молода, але вона зростає. Настане день, коли інтелігенція, набувши доволі знань, перейме на себе керування земними справами, і тоді люди житимуть краще, ніж тепер. Ручиться за це історія. Наприклад, історія Англії. Скількись тисячоліть тому там, де розташувався сучасний Лондон, животіли в кочовищах убогі первісні люди, ледве-ледве відстоюючи своє існування серед хижих звірів і поводів, серед хуртовин, моровиць і безнастанного голоду. Адже чимало змін на краще зайшло з того часу! Такі розрадні думки висловлював молодий Велз у «Повісті про дні майбутні» і рівночасному з нею «Оповіданні про кам’яну добу», цій, так би мовити, історичній довідці до його соціологічних і соціально-фантастичних творів. Згодом, у «Передбаченнях», він спробував точніше визначити, за яких умов коло державного стерна зможе опинитися освічена меншість. Задовго до 1914 року пророкуючи світову війну, він чекав від збройної сутички демократичних держав, поза всіма тимчасовими злигоднями, безпосередньої користи для людства. За найближчої великої війни, здавалось йому, несподівано для її учасників станеться так, що механізмом влади орудуватимуть не полководці, не поодинокі герої (їх вік безповоротно минувся), а чимала кількість тямущих і талановитих людей. Шляхи і залізничні колії, міста з електрикою і водогонами, харчові запаси, гармати та інші вигубні й лякальні засоби потраплять до їхніх рук. Отоді легко може статися, що замість повертати цю зброю на подібних до себе людей, підставляючи через дурну міжнародну сварку і самих себе під таку ж зброю, вони надумаються використати її «згідно з велінням вищого розуму» і «виметуть геть із вулиць безглуздий шовіністичний галас». Війна вибухла, не теоретична, а справжня, і відлунала старим звичаєм, не здійснивши Велзових сподіванок, та ще за кілька років перед нею виплекав він проект систематичного підготування людства до майбутньої перебудови, зрікшись тим самим як своєї колишньої байдужости до темпів реорганізації, так і пізніших своїх спроб ставити останню в залежність від випадкових чинників. Перший нарис його проекту – в книжці «Новий світ для старого» (1908): тут Велз заговорив як про передумову великої реформи, про потребу прищепити людям принцип колективізму, свідомість спільности їх походження, спільности їх інтересів і долі. Після війни ця думка заполонила його до краю. З найбільшим запалом він розгортав і доводив її в «Рятуванні цивілізації». Якщо давніше прийдешній будівник кращого соціального ладу ввижався йому в образі інженера, що будує шлюз на бурхливому потоці, то тепер цей образ замінився в його уяві на образ учителя, який збуджує в широких народних масах активну і доброзичливу цікавість до життя людства в його цілокупності, який збирає колективну енергію людей, організує її і скеровує до спільного блага.

Така виховна праця в усесвітньому масштабі, не тільки по школах проваджена, а й силами всіх охочих – вдома, в різних товариствах, у кабінетах письменників і вчених, газетних редакціях, видавництвах тощо, кінець-кінцем закорінить, за Велзом, у сотнях мільйонів мозків ідею універсальної держави як мірила для політичних установ і для загальної поведінки, і коли еволюція в людській свідомості дійде краю, тоді й мрія про єдину цивілізацію, про єдине суспільство більше не буде химерою, а безбільно, без пролиття крови перетвориться на живу дійсність.

Повертаючись на схилі віку до давніх своїх надій на рятівниче спливання часу, Велз проголосив головною наукою в реорганізованій системі освіти історію, бо хід історичного процесу, поправно зрозумілий, нібито незаперечно промовляє про ймовірність створення на Землі єдиної держави. Певна річ, те підказане вузьким національним егоїзмом перекручування і підтасовування фактів, яким, на його погляд, була історія досі, не могло його задовольнити. Він мав на увазі правдиву, прозірливу, суцільну історію Землі і людства від протоплазми аж до Версальського трактату. І віра його в можливість перевиховати сотні мільйонів мозків за допомогою кількох сот сторінок друкованого тексту була така безмежна, що він сам найенергійніше взявся до виховної праці. Року 1920 з’явився Велзів «Нарис історії», слідом за ним – стисліша «Коротка історія світу» (1922), – дві повні бадьорости й оптимізму книжки з серії пам’яток, потрібних для загального перевиховання суспільства, два взірці першого розділу «Біблії нової цивілізації».

Навіть ворожа до Велза буржуазна критика відзначила «монументальність» його історичного досліду (W. Weygandt. A century of the english novel, New-York, 1925, стор. 411). Справді, з цими свіжими оглядами всесвітньої історії, задуманими просторо і написаними як цікавий роман, на дві дотепні книжки стало більше. Але ж коли є помилка в засновках, то й висновок хибить, і затрачене на мудрий силогізм зусилля пропадає марно. А в засновках Велз помилився. Перегорнувши літопис Землі, склавши спис людських безумств і злочинств, розвінчавши стількох Цезарів і Наполеонів, як міг він не помітити, що кожна сходинка поступу добре далася людству взнаки? То тільки житійні святі різних визнань сами здирають з себе пурпурові шати і самохіть зрікаються тронів, урядів, гонорів, щоб потім тисячоліття дурив побожні серця облудний огник надії. Реальні ж перемоги завжди коштували крови. Кожний той крок, що провадив життя до волі, свідомости й сили, був кроком в’язня в кайданах, і ще жодний тюремник не віддав з ласки своєї ключів від в’язниці. Гадці, ніби можна винищити одним розумним словом відвічні антагонізми і стерти з Землі всілякі кордони, що розмежовують людство, найбільше й суперечить хід історичного процесу. Вона зайвий, непотрібний раз збиває колективну енергію на хибну путь прекраснодушних марень про чудесне перетворення людей владичним помахом руки на «єдину отару з єдиним пастирем». Чи не надійніше дожидатися зелених туманів мандрівниці-комети? А втім, подібні закиди не могли б спинити Велза, бо саме напередодні тих років, коли він писав свою історію, лихоліття війни привело його до переконання, що над усім людством незримо царює не хто інший, як Бог. Щоб і його вмістити в свою систему, він витратив багато енергії в книжці «Бог – невидимий король»» (1917) і в трьох богошукальних романах: «Містер Брітлінґ бачить усе» (1916), «Душа єпископа» (1917), «Незгасний огонь» (1919). Погодьмося чи не погодьмося з привілеєм великих людей плекати свої улюблені помилки і перейдімо до огляду другої половини Велзової творчости.

Справа в тому, що наукова та соціальна фантастика і соціологія – то не єдиний напрямок його творчої думки. Поряд Велза-провидця, громадянина Утопії, існує й інший Велз – той Велз, що живе серед нас, у світі відомих нам трьох вимірів. І більшої слави зажив на своїй батьківщині саме цей другий Велз – за свої реалістичні романи, а не перший.

Почав Велз дієпис англійського побуту автобіографічним романом. Гупдрайвер, прикажчик з мануфактурної крамниці під час своєї кумедної подорожі самокатом, – у «Колесах фортуни» (1896), бідний студент педагогічної академії – з «Кохання і містер Льюїшем» (1900), прикажчик Кіпз – з роману «Кіпз» (1905), – це до певної міри сам буденний Взлз вісімдесятих та дев’яностих років, у гарячу пору своєї торговельної кар’єри і шкільної науки. Провінціальні пересуди, голодні сподіванки на стипендію, заїздний жанр і вуличний лондонський пейзаж з безпритульною пристрастю, болі та радощі простих душ, трагікомедія окремих існувань, – ні вище, ні дальше в цих трьох романах ще не сягає Велзова спостережливість. Характерно, що вже за першого забігу на англійську дійсність Велз не знайшов у ній нічого просвітлого. Хоч то й була ретроспективна подорож до того оточення, серед якого він жив за дитячих і юнацьких літ, а нам властиво ідеалізувати в пам’яті свої молодощі, проте дістало воно від його дуже низьку оцінку. Тавро нудьги, марноти й суму лежить на міщанському світі Гупдрайверів і Кіпзів, від розчарування до розчарування спливає життя заплутаного в злиднях інтелігента Льюїшема. Таке саме враження порожнього, нікчемного животіння залишають і два інші Велзові твори аналогічного змісту: перший – оповідання про англійське провінціальне учительство «Серце міс Вінчелсі» (1905), другий – роман з життя дрібної буржуазії «Історія містера Поллі» (1910).

На початку 20-го віку Велзове ім’я вже встигло набути широкої слави не тільки в Англії, а й далеко за її межами. Син прогорілого крамаря, колишній прикажчик і скромний учитель вийшов з безвісности рядового існування на авансцену розумового і громадського життя своєї батьківщини. Перед ним розчинилися двері аристократичних салонів; він зробився почесним гостем у вітальнях політичних діячів, дипломатів, верховодів комерції; йому доводилося зустрічатися з людьми різних фахів і станів, оглядати з близької відстані всю ієрархію англійського громадянства. Поле його зору раз-у-раз ширшало, і це незабаром відбилося в його реалістичних романах. Уже в «Тоно-Банґе» (1909) він розгорнув простору панораму британського суспільства, зосереджуючи увагу на занепаді великовельможної провінціальної шляхти під натиском зухвалого крамарства. З цього часу побутові романи Велзові робляться справжнім літописом Англії 20-го віку, відображеної в очах одного з найспостережливіших, найрізносторонніших і найталановитіших представників її науково-технічної інтелігенції. Проблема сім’ї та шлюбу, проблема шкільного виховання, гучні дебати про жіночу рівноправність, парламентські контроверсії, – все, що цікавить і хвилює англійського інтелігента, вписує Велз чутким пером у свою хроніку. Як його прославлений Брітлінґ, він говорить про все, на все має власні погляди, бо «мати власні погляди йому так само доконче потрібно, як конче потрібно собаці обнюхати ваші закаблуки». І Велз «обнюхує каблуки дійсности». Він «дивиться в корінь» і «бачить наскрізь». Звичайний діалог, неминучі перипетії жаги переплітаються в його хроніці з міркуваннями на політичні, соціологічні, педагогічні, релігійні теми.

Відійшовши мало не зовсім від фантастичного жанру, віддавши свою виняткову плодовитість на малювання англійської дійсности, Велз після «Тоно-Банґе» по кінець 1915 року написав крім «Історії містера Поллі» ще сім побутових романів: «Анна-Вероніка» (1909), «Новий Макіавеллі» (1910), «Шлюб» (1912), «Пристрасні друзі» (1913), «Дружина сера Айзека Гармана» (1914), «Білбі» (1915) і «Величні шукання» (1915). Лише «Білбі», тісніше пов’язана з попередньою групою Велзових реалістичних романів іронічна повість про пригоди свавільного юнака, що наважився вчинити опір своїм простим батькам на їх спробу накинути йому лакейську кар’єру, стоїть осторонь у цьому реєстрі. Решта ж перерахованих творів щільно зступаються в одне нерозривне оповідання про англійську передвоєнну інтелігенцію. В «Анні-Вероніці», «Шлюбі» і «Дружині сера Айзека Гармана» її показано в сексуальному аспекті, нездольну скинути з себе ті пута умовностей, що перетворюють шлюб на одну з форм безвихідного рабства і рокують одружених чи то коханців на марний бунт проти його. «Новий Макіавеллі», «Пристрасні друзі» і «Величні шукання» – то потрійний мартиролог передової інтелігенції, заклопотаної політичними справами Британської імперії і всього світу, поринулої у відомі вже нам проекти захоплення промислової і фінансової ініціативи кращими силами нації, у плани виховання покоління зі здоровими нахилами та з звичкою до колективного мислення заради тієї самої Велзової мети – універсальної держави. Війна поклала край цим «величним шуканням» і разом з іншими зрушеннями принесла англійській інтелігенції ревізію релігійної проблеми. Велз упіймав і богошукальні пориви враженого жахом війни інтелігента і відбив їх у трьох згадуваних теологічних романах.

Сила інерції невблаганна. Хоч як зрухнулись основи старої цивілізації під час найбільшого із струсів, яких їй трапилося зазнати, а все ж усього світу визволенням війна не вдарувала. Тільки на сході Европи впали підпори справічного неладу, що намагався скидатись на лад, і залягли перші підвалини майбутніх сполучених штатів пролетаріату, але такої можливости Велз не передбачив і шляхів російської революції не ухвалив. Він зостався по той бік класових боїв, у лавах ліберальної науково-технічної інтелігенції, що повернулась поволі до звичних своїх справ, – лишився вести далі щоденника її настроїв, її болячок, турбот, уповань. За десять років цієї праці його хроніка збільшилася на сім розділів. Їх назви: «Джоана і Пітер» (1918), «Таємні закутки серця» (1922), «Сон» (1924), «Батько Христини-Альберти» (1925), «Світ Вільяма Кліссолда» (1926), «Тимчасом» (Meanwhile, 1928) і «Містер Блетсворсі на острові Ремпол» (1928). Стрижнем, навколо якого розгортаються події, змальовані в романах «Джоана і Пітер», «Сон» і «Містер Блетсворсі», є світова війна в британській її частини; інші чотири романи відбивають заколот у думках і настроях, характерний для післявоєнного англійського суспільства. Коли можна одним словом віддати той душевний стан, який залишила в спадщину війна англійським інтелігентам, то цим словом, вичавленим з новітніх розділів Велзового літопису, може бути слово: тривога. Але Велз додержує вірности прекраснодушному оптимізмові до кінця і останню свою книжку, «Містера Блетсворсі на острові Ремпол», присвячує пам’яті безсмертного Кандіда.

31. V. 1930 p.

М. Калинович.

ПОВІСТЬ ПРО ДНІ МАЙБУТНІ

І. Ліки проти кохання.

Шановний містер Морріс був англієць і жив за королеви Вікторії Доброї{1}1
  Вікторія – королева Англії з 1837-го до 1901-го року. Добу королеви Вікторії, позначену найбільшим зовнішнім розцвітом Британської імперії, англійські буржуазні учені люблять називати Вікторіанською ерою.


[Закрыть]. Був він чоловік заможний і дуже розсудливий, читав «Times»{2}2
  «The Times» – популярна в буржуазних колах англійська газета з консервативним напрямом, заснована в 1785-му році.


[Закрыть], ходив до церкви, і коли звернуло йому на середні літа, на обличчі в його застиг вираз спокійної самовдоволеної зневаги до всіх, хто був не такий, як він. Він належав до тих людей, що з незмінною регулярністю роблять тільки звичайне, пристойне і розумне, вдягався він теж пристойно, потрапляючи саме посередині між шиком та недбальством, жертвував лише на розумно-доброчинні діла, – мудрий компроміс між похвальбою і скнарством, – і неухильно стежив навіть за тим, щоб волосся в нього було підстрижене ні коротше, ні довше, ніж годиться.

Усе, що належить і личить мати порядній людині його стану, він мав, а чого не пристало мати порядній людині його стану, – того він не мав.

Серед належного і пристойного добра, яким володів містер Морріс, були в нього жінка і діти. Звичайно, і жінку мав він таку, як належить, і дітей саме стільки і саме таких, як годиться. І скільки міг прозирнути містер Морріс, ні в кого з них не було надто палкої уяви, ані зайвої жвавости. Вони вдягалися цілком коректно, без особливого шику і без нічого екстравагантного. Жили вони в гарному будинку, збудованому з претензією на стиль часів королеви Анни{3}3
  Королева Анна правила Англією з 1702-го до 1714-го р.


[Закрыть], як це велося за королеви Вікторії, з прикрасами, витинькованими під дерево і розмальованими шоколадною фарбою, з панелями під різний дуб, з теракотовою терасою, подібною до мурованої, і зі справжнім церковним вікном над парадними дверима. Сини містера Морріса ходили до пристойної, поважної школи, і для них обрано почесні професії. Дівчат, не зважаючи на деякі їх химерні протести, повіддавано за статечних і цілком певних старкуватих молодих людей з блискучим майбутнім. І коли, нарешті, прийшов належний час, містер Морріс пристойно помер. На його могилі поставили нагробок з мармуру, поважний і величний, без будь-якого безглуздого або похвального напису, – за звичаєм тієї доби.

Після смерти містерові Моррісу довелося зазнати багато всяких змін, як воно завжди буває в таких випадках, і задовго до того часу, коли починаються події, змальовані в нашій повісті, навіть кістки містера Морріса обернулися в порох і розвіялись на всі чотири сторони світу. Його сини і внуки, правнуки і праправнуки так само перетворилися в порох і попіл, і теж розвіялись. За життя свого містер Морріс, звісно, не зміг би й уявити собі, що настане час, коли і його праправнуків сини розвіються за вітром на всі чотири сторони світу. Коли б хто спробував був натякнути йому про це, він би дуже обурився. Він належав до тих шановних людей, що ані трохи не цікавляться майбутнім людства. Сказати правду, мав він чималий сумнів, чи взагалі існуватиме таке майбутнє для людей після того, як він помре.

Йому здавалося зовсім неможливим, щоб по його смерті могло щось там трапитися. Сама думка про те була йому зовсім нецікава. А все ж це майбутнє таки настало, і після того, як умер і зотлів містера Морріса праправнук, і про нього забули, після того, як будинок з претензією на стиль розпався на порох, подібно до інших претензій, і «Times» ізник зо світу, і шовковий циліндр зробився кумедним антиком, і навіть величний, хоч і скромний містера Моррісів нагробок перепалили на вапно, і все, що містер Морріс уважав за реальне і важне, пов’яло й відмерло, – після всього цього світ не перестав існувати, і люди жили в ньому такі ж нетерплячі і безтурботні щодо майбутнього, а певніше – до всього іншого, крім самих себе та своєї власности, – яким був колись і містер Морріс.

І хоч як це дивно, і хоч як розгнівався б містер Морріс, коли б йому хтось напророкував таке, одначе по цілому світі намножилося на той час безліч людей, повних життя і сили, в чиїх жилах текла містера Моррісова кров. Отак прийде й час, коли життя, що кипить тепер у читачеві цієї повісти, теж розвіється далеко по всіх світах і помішається з тисячами інших подібних джерел існування, що їх неможливо ні уявити собі, ні простежити в глибині минулого.

Серед нащадків містера Морріса був один такий самий розсудливий і розважний, як і його предок. Він був такий же кремезний і присадкуватий, як та старожитня людина з дев’ятнадцятого століття, від якої перейшло йому й ім’я Морріс, перероблене тепер на Меріс. Обличчя його теж мало напівзневажливий вираз. Мерісові так само таланило в житті, і що краще йому велося, то запекліше ненавидів він усякі винаходи, і не більше за свого предка Морріса сушив собі голову думками про майбутнє і про нижчі класи. Звичайно, «Times’a» він не читав, та й навряд чи знав, що така газета колись існувала, бо всі газети під ту пору давно вже позникали в прірві часу. Але фонограф, що переказував йому світові новини під час його вранішнього туалету, був неначе живим голосом воскреслого Бловіца{4}4
  Анрі-Жорж Бловіц (1825-1903) – англо-французький журналіст, з 1873-го року – головний паризький кореспондент газети «The Times», автор багатьох сенсаційних статей.


[Закрыть]. Той фонограф формою своєю і розміром скидався на німецького годинника. На чільній його поверхні, внизу, містилися електричний барометр, такий же хронометр та календар, і крім того автоматичний покажчик призначених побачень, а там, де в німецькому годиннику буває циферблат, зяяв отвір рупора. Коли були якісь новини, з рупора спочатку вилітало наче індиче квоктання: «гуль-гуль-гуль», а тоді він переказував новини так гучно, як, скажімо, може бути гучною труба. Повним, густим, горловим голосом він розповідав Мерісові, тим часом як той одягався, про нічні пригоди з повітряними омнібусами, що літали кругом світу, про прибуття значних осіб до фешенебельних курортів у Тибеті, про вчорашні збори великих монопольних компаній. Коли Мерісові не подобались якісь повідомлення, йому досить було тільки натиснути кнопку, і фонограф, трохи ніби захлинувшись, починав говорити про інше.

Звісно, туалет містера Меріса дуже відрізнявся від туалету його предка. Важко сказати, хто з них почував би себе гірше і більше б мучився, опинившись в одежі другого. Меріс, напевно, волів би пройтися по світі без одежі, ніж накласти на голову циліндра, убратись у сюртук та сірі штани і почепити ланцюжка від годинника, а якраз це вбрання в минулому сповняло містера Морріса похмурою самоповагою. І потім – Мерісові вже не доводилося голитись: умілий оператор давно винищив йому на лиці з корінням усе волосся. Одягаючись, Меріс передусім натягав штани з приємної на погляд бурштиново-рожевої тканини, крізь яку не проходило повітря, і за допомогою дотепно пристосованого маленького смока, надимав їх так, щоб вони викликали враження, що він має міцні м’язи. Після того він напинав на себе таку ж пневматичну куртку, отже ввесь він був обкутаний повітрям, і воно якнайкраще захищало його від спеки та холоду. На це пневматичне вбрання він надягав шовкову туніку, бурштинового кольору, а поверх усього накидав кармазиновий плащ з вигадливо повирізуваними краями. На голову, – на ній також давно вже було знищено всякий натяк на волосся, – Меріс накладав гарненького, ясно-червоного капелюшка; він був надутий воднем і, присмоктуючись, міцно тримався на голові, кумедно схожий на півнячий гребінь. Скінчивши на цьому свій туалет і почуваючи, що він вдягнений скромно, але так, як годиться, Меріс міг тепер спокійним оком дивитись на людей.

Оцей-о Меріс, – чемний титул «містер» давним-давно вийшов з ужитку, – був один із службовців Тресту Повітряних і Водяних Рушіїв. Ця велика кампанія посідала всі повітряні турбіни і водоспади в цілому світі і постачала тогочасному людству всю потрібну йому воду і всю електричну енергію. Жив Меріс у величезному готелі, недалеко тієї частини Лондона, що звалася «Сьомою Вулицею». Він займав у цьому готелі просторе вигідне помешкання на сімнадцятому поверсі. Хатнє господарство і родинне життя віддавна позникали, поступившись місцем витонченішому побутові. Справді, безнастанне зростання орендної плати й цін на землю, брак хатньої челяді, розвиток кулінарного мистецтва, – все це зробило неможливим окремішні господарства вікторіанської доби, коли б навіть кому й захотілося вернутись до такого дикунського індивідуалізму.

Упоравшись із туалетом, Меріс підійшов до одних із двох дверей своєї кімнати (двері були прилаштовані на протилежних кінцях кімнати і позначені величезною стрілою; на одних дверях стріла показувала в один бік, на других – в другий) і натиснув кнопку. Двері відчинились, і він опинився в широкому коридорі, середину якого займала рухома платформа. На платформі стояли крісла, і на деяких з них сиділи чепурно вбрані чоловіки й жінки. Вклонившись своїм знайомим, – розмовляти перед сніданком вважалося за непристойність, – він сів на одне з крісел, і за кілька хвиль його підвезено до дверей ліфту. Він спустився ліфтом у велику розкішну залу, де автоматично подавався сніданок.

Теперішній сніданок дуже різнився від вікторіанського. Великі буханці хліба, що їх треба було краяти на скибки і намащувати кожну скибку тваринним жиром, щоб зробити її приємною на смак; нічим не заличковані шматки щойно забитих тварин, огидно посічені і підсмажені; яйця, немилосердно витягнені з-під якоїсь бідолашної курки, – всі подібні речі, що були звичайною їжею за вікторіанських часів, викликали б тільки жах та огиду в людей з витонченішими почуттями за тієї пізнішої доби. Натомість подавали всіляке тісто та печиво, дуже гарне й різноманітне на вигляд. Ні кольором, ні формою воно зовсім не нагадувало про нещасних тварин, з яких було зроблено як його, так і підливи до нього. Страви з’являлися на маленьких блюдах з невеличкої скриньки на одному кінці столу і котилися рейками вперед. Коли б людина дев’ятнадцятого віку поглянула на стіл або помацала його, їй здалося б, що він застелений тонкою білою дамастовою скатеркою. А направду поверхня стола була з оксидованого металу, і її можна було вичистити зараз же після їжі. В залі стояли сотні таких столів і здебільшого за кожним сиділи або окремі громадяни тих пізніших часів, або цілі групи їх. Коли Меріс сідав за свій вишуканий сніданок, забриніла музика, – то після деякої перерви заграв невидимий оркестр.

Але Меріс не виявив особливої цікавости ні до свого сніданку, ні до музики. Очі його безперестану блукали по залі, немов він сподівався якогось запізнілого гостя. Нарешті він швидко підвівсь і привітав когось рукою. Одночасно в залі з’явилася висока темна постать у жовтому й оливково-зеленому вбранні. Новий прибулець, посуваючись помірним кроком серед столів, підійшов ближче. В його було бліде серйозне лице і незвичайно пильний погляд. Меріс знову сів і показав йому на крісло поруч себе.

– Я вже почав був боятись, що ви не прийдете, – сказав він.

Хоч минуло стільки часу, проте англійська мова не змінилась і була майже така сама, як за часів Вікторії Доброї. Винайдення фонографа та інших подібних приладів віддавати звук і повільна заміна книжок таким приладдям не тільки врятували людям зір, а й дали їм гарні зразки мови і тим спинили процес її зміни, що до того часу був неминучий.

– Мене затримав пацієнт, – відказав чоловік у жовто-зеленому. – Дуже цікавий випадок, – видатний політичний діяч... гм... захворів з перевтоми.

Він поглянув на сніданок і сів до столу.

– Я не спав сорок годин.

– Ой-ой! – здивувався Меріс. – Лише уявити собі стільки часу! Та й роботи ж у вас, гіпнотизерів!

– Так, мене дуже часто запрошують, – скромно зауважив гість і взявся до апетитних драглів кольору амбри.

– Одне небо знає, що б ми робили без вас.

– О, ми не такі вже доконче потрібні, як вам здається, – відповів гіпнотизер, повільно смакуючи приємно пахущі драглі, – світ перебувався без нас цілі тисячоліття. Двісті років тому не знали жодного гіпнотизера, – я маю на оці медичну практику. Звісно, лікарів було безліч, – здебільшого вони були страшенні неуки і всі, як ті вівці, йшли один за одним, та лікувальників духу не було зовсім, якщо не рахувати небагатьох простацьких емпіричних спроб у цій царині.

Він замовк і взявся до своїх драглів.

– Невже люди були такі здорові? – спитав Меріс.

Гіпнотизер похитав головою.

– Тоді не звертали особливої уваги, як хто й був трохи недоумкуватий чи то пришелепуватий. Життя йшло так легко. Ніякої конкуренції вартої згадки, ніякого тиску. Людині треба було геть зовсім глузду відбитися, і тільки тоді на неї звертали увагу. В таких випадках, ви знаєте, людей замикали в спеціальних домах, так званих божевільнях.

– Я знаю, – сказав Меріс. – В отих безглуздих історичних романах, що на них тепер повелася мода, раз-у-раз говориться про те, як герой визволяє красуню з такого дому або з інших подібних місць. Не знаю, чи вас цікавить цей мотлох.

– Цікавить, мушу признатись, – відповів гіпнотизер. – Мимоволі захоплюєшся, слухаючи про ті дивні, повні пригод, напівдикі часи дев’ятнадцятого століття, коли чоловіки були мужні, а жінки – наївні. Найбільше люблю такі історії. Цікава була доба: брудні залізниці, старі залізні паротяги, що викидають клуби диму, кумедні, маленькі будинки, екіпажі, запряжені кіньми! Ви мабуть не читаєте книжок?

– Е, ні, – сказав Меріс, – я вчився в сучасній школі і нам там не випадало вдаватися до цієї старомодної дурниці. Мені задосить доброго фонографа.

– Звичайно, звичайно! – згодився гіпнотизер і почав придивлятись, чого б йому ще взяти після драглів. – Ви знаєте, – мовив він, накладаючи собі якоїсь темно-синьої страви, дуже смачної на вигляд, – за тих часів майже ніхто й не думав про нашу науку. Я гадаю, коли б хто сказав тодішнім людям, що через двісті років цілий клас лікарів працюватиме виключно коло того, щоб відтискати в пам’яті потрібні і стирати непотрібні думки, контролювати і притлумляти інстинктові, але небажані імпульси тощо, – і все це робитиме за допомогою гіпнозу, – вони б і віри не пойняли, що це можливо. Лише мало хто знав, що накази, дані під час гіпнотичного сеансу, – навіть наказ забути щось або не захотіти чогось, – буде виконано по скінченні сеансу. А проте вже й тоді дехто міг би сказати їм, що такий наслідок гіпнотичного навіяння настає свого часу з неменшою неминучістю, ніж, скажімо, проходження Венери.

– Виходить, вони знали за гіпнотизм?

– Безперечно! Вони використовували його для безвільних зубних операцій і таке інше... Ця синя штука надзвичайно смачна. Що воно таке?

– Не маю й тями, – відказав Меріс, – але згоден, що дуже смачна. Беріть ще.

Гіпнотизер ще раз похвалив страву і під час короткої паузи знову зробив їй належну оцінку.

– Розмова про ці історичні романи, – заговорив Меріс робленим недбалим тоном, – нагадала мені... гм... гм... про те, що я мав на увазі, коли просив вас... коли я висловив бажання побачитися з вами... – він спинився і перевів дух.

Гіпнотизер, не перестаючи їсти, уважно глянув на нього.

– Справа в тому, – вів далі Меріс, – що в мене... факт той, що в мене є дочка. Я, бачте, дав їй, е... найкраще виховання. Вчителі... не було такого більш-менш видатного лектора на світі, що до нього вона б не мала телефонного проводу... Танки, вміння триматись і поводитися, мистецтво, розмови, філософія, художня критика... і все таке, – він зробив широкий рух рукою. – Я збирався видати її заміж за одного свого доброго приятеля, Біндона зі Світляного Товариства... знаєте, такий собі звичайний, невисокий на зріст чоловік, правду кажучи, де в чому не зовсім приємний, але загалом чудовий чолов’яга... чудовий.