Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

На якийсь час Геплей знепритомнів, а коли прийшов до пам’яті, то побачив, що сидить з підгорнутою ногою на купі каміння проти устя крейдяної ями. Дивна нетля все ще пурхала навколо його голови. Він ляснув по ній рукою і, озирнувшись, побачив, що до нього наближаються двоє. Один з них був сільській лікар. Геплей думав, що воно вийшло дуже доречі. Потім йому сяйнула надзвичайно яскрава думка, що ніхто, крім нього, ніколи не зможе побачити дивної нетлі, отже він мусить мовчати про неї.

Та пізно ввечері, після того, як йому заправили зламану ногу, в нього почалася гарячка, і він забув про те, що надумав бути стриманим. Він лежав, розпластавшись на ліжку, і обводив очима кімнату, щоб побачити, чи нетля все ще тут. Він силувався не робити цього, але даремно. Незабаром він помітив, що вона сидить біля самої його руки, недалеко каганця, на зеленій скатерці столу. Нетлині крила тріпотіли. Пойнятий нагальною люттю, він ударив по ній кулаком; доглядачка прокинулась і голосно скрикнула. Геплей не влучив.

– Ізнов та сама нетля! – промовив він і потім додав: – Мені примрілося. Пусте!

Увесь час він виразно бачив, як нетля повзала по карнизі або стрілою літала по кімнаті, і помічав також і те, що доглядачка нічого не бачить і з подивом дивиться на нього. Йому доконче треба опанувати себе. Він знав, що буде йому край, якщо він не опанує себе. Та в міру того, як збігала ніч, жар усе більшав, і вже самий страх побачити нетлю примушував Геплея і справді бачити її. Близько п’ятої години, коли надворі засіріло, він спробував устати з ліжка і піймати нетлю, хоч і відчував у нозі пекучий біль. Доглядачці довелося боротися з хворим.

З цієї причини його прив’язали до ліжка. Тоді нетля посміливішала, і одного разу Геплей відчув, що вона сіла йому на голову. Він почав несамовито бити себе руками, – і йому зв’язали і руки. Після того нетля з’явилася знову. Вона лазила йому по обличчі; він плакав, лаявся, репетував, благав усіх нагнати її, але ніщо не помагало.

Лікар був дубоголовий; він лікував від усіх хвороб і нічогісінько не тямив у психіатрії. Він попросту казав, що ніякої нетлі немає. Коли б він був трохи розумніший, то, може, й врятував би Геплея від його лихої долі, удавши, що вірить у реальність його примари, і накривши йому лице серпанком, як того просив Геплей. Та я вже казав, що лікар був йолоп, і поки нога вигоїлась, Геплей був прив’язаний до ліжка, і примрійна нетля повзала по ньому. Вона ніколи не покидала його, коли він не спав, уві сні ж увижалась йому якимсь страхіттям. Коли він не спав, він прагнув заснути, а заснувши – прокидався з криком.

Через те Геплей доживає тепер свого віку в кімнаті, оббитій подушками, і його мучить нетля, якої ніхто, крім нього, не може бачити. Лікар божевільні каже, що це галюцинація. Але Геплей, у ті хвилини, коли він заспокоюється і може говорити, запевняє, що то дух Повкінза, – отже та нетля – єдиний у світі екземпляр, а тому варто доконче потурбуватись, щоб піймати її.

ПІД НОЖЕМ.

«А що як я вмру під ним?»

Ця думка раз-у-раз набігала мені, коли я повертався додому від Геддона. Обходила вона самого мене. Я був позбавлений важких турбот одруженої людини і знав, що тільки дуже небагатьох з моїх близьких приятелів смерть моя засмутила б, та й то найбільше тому, що їм довелося б, виконуючи свій обов’язок, віддавати мені останню шану. Я дивом здивувався, а може, відчув і деяке приниження, коли перебрав у думці своїх знайомих і побачив, як мало, десь, певно, знайшлося б між ними таких, що, мабуть, не обмежились би самими вимогами звичайности. Йдучи Прімроз-Гіллем від Геддона, я зрозумів усе це з безщадною ясністю. Приміром, друзі моєї молодости: лише тепер переконавсь я, що наша приязнь була тільки традицією, яку нам нелегко давалося підживляти. Або ж узяти от моїх супротивників, чи то помічників на дальшій моїй життьовій путі: гадаю, що з ними я був холодний або мало товариський, – можливо, це рівнозначні поняття. Та, мабуть, навіть здібність приятелювати залежить від фізичної природи людини. В житті моєму був час, коли я сам досить тяжко журився, втративши друга; але того дня, повертаючись додому, я був немов уві сні. Емоційний бік моєї свідомости спав. Я не відчував жалю до самого себе, ні до своїх друзів і не міг уявити собі, як вони журитимуться за мною.

Мене дуже зацікавило це змертвіння моїх почуттів, – безперечний наслідок загального фізіологічного застою, і думки мої блукали в цьому напрямку. Одного разу, за моєї палкої молодости, несподівано втратив я чимало крови і був на волосинку від смерти. Тепер я пригадав собі, що тоді всі дружні почуття і пристрасті неначе витекли з мене разом із кров’ю, лишивши мені тільки спокійну покірливість долі, осад жалю до самого себе. Минуло багато тижнів, перш ніж колишні честолюбні прагнення, почуття симпатії і всі складні моральні переживання людини знов повернулись до мене. Тепер я вдруге був знекровлений. Уже тиждень, коли не більше, як я почав спадати з тіла. В мене навіть зовсім пропала хіть до їжі. І мені здавалось, що ця закляклість моїх почуттів була наслідком повільного відступу від насолод і страждань, зв’язаних з тваринною природою людини. Я вважаю за доведене, скільки взагалі можна щось довести в цьому світі, – вважаю за доведене, що вищі емоції, моральні почуття, навіть найтонше самовідання любови розвинулось з елементарних бажань і страхів простої тварини: в ці шори вбрано розумову незалежність людини. І можливо, що коли смерть кидає на нас свою тінь, коли зменшується наша активність, припиняється заразом і складний розвиток урівноважених жадань, нахилів та огид, що їх взаємодія керує нашими вчинками. Що ж залишається?

Загроза наштовхнутися на ношака, хлопчини з м’ясної крамниці, раптом повернула мене до дійсности. Я побачив, що йду мостом над каналом Ріджент-парку, рівнобіжним з мостом Зоологічного саду. Хлопчик у синьому вбранні задивився через плече на чорну баржу, що поволі посувалася каналом; її тягнув білий виснажений кінь. Через міст у саду нянька вела троє веселих діток. Дерева були ясно-зелені. Надії весни ще не встигли припасти літнім порохом. У воді відбивалось осяйне, безхмарне небо, лише побрижене довгими хвилями, тремтячими чорними смугами позад баржі. Повівав легкий вітерець, але він не підбадьорив мене, як це звичайно робить весняний вітер.

А може, у цьому змертвінні почуттів була призвістка лиха? Чудно, що я міг виразно, як завжди, міркувати і стежити за плетивом своїх думок; так, принаймні, здавалося мені. Моє самопочуття більше скидалось на спокій, ніж на заціпенілість. Чи мав я які підстави вірити в передчуття смерти? Хіба смертник починає інстинктивно виплутуватись із тенет матерії і почуттів ще перед тим, як ляже на нього холодна рука смерти? Я почував себе дивно відокремленим від життя, від усього оточення і не жалкував за цим. Діти, що гралися на осонні, набираючись сил і досвіду для життєвої боротьби, садовий сторож, що балакав з нянькою, мати, яка годувала дитину, захоплені одне одним юнак і дівчина, що пройшли повз мене, придорожні дерева, які простягали до сонця молоденьке, повне благання листя, легке ворушіння гілок, – колись і я був частиною всього цього, а тепер з цим у мене все було скінчено.

Пройшовши трохи далі головною алеєю, я відчув утому, ноги мені обважніли. Було душно, і я звернув убік, щоб сісти на одному з зелених стільців, що стояли вздовж шляху. За хвилину я закуняв, і течія думок зняла в моїй дрімотній свідомості видиво повстання мертвих. Я сидів на стільці, але мені видавалось, що я вмер, зотлів, розпався на шматки, висох, а одно моє око (я бачив це) виклювали птахи. «Прокиньтесь!» – почувся голос, – і відразу пил на алеї і земля під травою заворушились. Ніколи перше не траплялося мені думати про Ріджент-парк, як про кладовище, а тепер я побачив крізь дерева вкриту позападалими могилами і похиленими надгробками пласку долину, що тяглася так далеко, скільки міг я сягнути оком.

Навкруги зчинився заколот: повсталі мерці, задихаючись, силкувалися виборсатись із ям. З натуги вони обкипали кров’ю; червоне м’ясо відривалось їм від білих кісток. «Прокиньтесь!» – крикнув голос; але я твердо поклав не вставати для такого жаху. «Прокиньтесь!» Мені не хотіли дати спокою. «Годі хропти!» – сказав сердитий голос. Та й добірні ж вислови в цього янгола! Мене смикав продавець квитків на право сидіти на стільці, вимагаючи від мене пенні.

Я заплатив пенні, сунув квитка в кишеню, позіхнув, випростав ноги і, почуваючи себе трохи краще, підвівся і попрямував до Ленгемського майдану. Незабаром я ізнов заблудив у рухливому лабіринті думок про смерть. Переходячи Марілебон-Род, на завороті його в кінці Ленгемського майдану, я ледве встиг ухилитись від дишля кебу і пішов далі з завмерлим серцем і забитим плечем. Я думав, вражений дивом, як би воно було кумедно, коли б мої міркування про можливу завтрашню смерть призвели мене до неї сьогодні.

Але не буду більше втомляти вас оповіданням про все те, що я передумав і перечув того дня та наступного. Чимраз посідала мене більша певність, що я вмру під час операції; проте, гадаю, інколи я був не від того, щоб похизуватися тією певністю, покрасуватись перед самим собою. Вдома я знайшов усе приготовленим для операції: з моєї кімнати винесли зайві меблі й обвішали її білими простиралами; доглядачка вже влаштувалась у мене в квартирі і навіть встигла заїстися з моєю економкою. Обидві панії вимагали, щоб я зарання поклався в ліжко. Після недовгої суперечки я скорився.

Ранком мені було ліньки будь-що робити, і хоч я прочитав газети і листи, що одержав з першою поштою, та, вони дуже мало зацікавили мене. Серед кореспонденції був дружний лист від Еддісона, мого старого шкільного товариша, який звертав мою увагу на дві суперечності і одну друкарську помилку в новій моїй книжці; був ще лист від Ленґріджа, що висловлював своє незадоволення Мінтоном. Решта листів були ділові повідомлення. Я випив склянку чаю, а їсти мені не можна було нічого. Пекучий біль у боці начебто збільшився. Я знав, що це біль, проте, якщо ви можете зрозуміти мене, він не здався мені дуже «болючим». Уночі я не спав, мені було душно, мене мучила спрага, а ранком, лежачи в ліжку, я почував себе досить вигідно. Вночі я лежав і згадував минуле; вранці я міркував у напівдрімоті над питанням про безсмертя.

Геддон прийшов точно, хвилина в хвилину, з елегантним чорним саквояжем; незабаром з’явився і Мовбрей. Їх прихід трохи розворушив мене. Я почав виявляти трохи більше цікавости до того, що робилося навколо. Геддон присунув маленького восьмикутного столика до самого ліжка і, повернувшись до мене широкою чорною спиною, заходився виймати різні речі із свого саквояжа. Я чув легкий брязкіт криці об крицю. Отже, переконався я, моя здатність сприймати ще не зовсім завмерла.

– Ви зробите мені дуже боляче? – спитав я недбало.

– Анітрохи, – відповів Геддон через плече, – ми вас захлороформуємо. Серце у вас здорове, як у вола.

На цих словах на мене війнуло їдкою солодкістю наркотика.

Лікарі випростали мене, надали вигідної постави моєму бокові, і, перш ніж я встиг довести собі до повної свідомости, що вони роблять зо мною, почали хлороформувати. Залоскотало в ніздрях, і я відчув спочатку, що задихаюся. Я знав, що вмру, що це кінець моєї свідомости, і враз усвідомив, що я неготовий до смерти: мене посіло неясне почуття, що я не виконав важливого обов’язку, – якого саме, я не знав. Чого це я не зробив? Я ніяк не міг пригадати собі, що я повинен був ще зробити, що не доведене до краю покидав я на землі, проте почував тепер чудну огиду до смерти. Фізичні почуття боляче гнітили. Звичайно, лікарі не знали, що збираються вбити мене. Можливо, я боровся. Потім я став нерухомий, і велика тиша, химерне мовчання і непроглядна темрява насунулись на мене.

Деякий час, кілька секунд чи хвилин, я лежав зовсім непритомний. Потім з якоюсь холодною, байдужою ясністю я зрозумів, що не вмер. Я все ще існував у своєму тілі, але вся та безліч відчувань, що йдуть від нього і творять тло свідомости, позникала, залишивши мене вільним. Ні, не зовсім вільним, бо щось прив’язувало мене ще до мізерної плоті, що непорушно лежала на ліжкові, – прив’язувало, хоч уже не так міцно, щоб я не міг почувати себе відокремленим від неї, непідлеглим їй, наміреним покинути її. Навряд чи я справді бачив, справді чув, але я сприймав усе, що діялося навкруг мене, і це було все одно, наче б я бачив і чув. Геддон нахилився наді мною, Мовбрей стояв позаду. Скальпель – то був великий скальпель – розтинав мені шкіру на боці під ребрами. Було цікаво дивитись, як мене, немов сир, різали, і не відчувати болю, ні навіть млости. Це моє зацікавлення мало багато спільного з тим інтересом, з яким можна стежити за шаховою грою двох сторонніх людей. Вираз на обличчі в Геддона був непохитно рішучий, і рука його рухалася впевнено. Але я з подивом спостеріг (не знаю як), що він дуже вагався щодо свого вміння провадити операцію.

Міг я так само читати і Мовбреєві думки. Мовбрей думав про те, що Геддон поводиться з надмірним апломбом фахівця. Нові ідеї спливали, як бульбашки, в пінявій бистрини його думок і лопались одна по одній в маленькій ясній точці його свідомости. Він мусив відзначити Геддонову спритність і не міг перемогти свого захоплення нею, дарма що мав заздрісну вдачу і нахил гудити своїх колег. Я не почував себе мертвим, але дечим відрізнявся від свого живого «я». Сіра пригніченість, що важніла наді мною цілий рік, а може, й більше, і забарвляла чимсь похмурим усі мої думки, зникла. Я сприймав і думав без найменшого емоційного відтінку. Мене цікавило, чи всі захлороформовані бувають в такому стані і чи забувають вони все, опритомнівши. Було б ніяково заглянути в чиюсь свідомість і потім не забути побаченого там.

Хоч я й не думав про те, що вмер, а все ж виразно відчував, що незабаром умру. Це повернуло мене до спостережень над тим, що робив Геддон. Я заглянув у його думки і побачив, що він потерпає, щоб часом не перерізати одної з відног брамної синьожили. Від дальших подробиць мою увагу відвернули цікаві зміни, що відбувались у його мозку. Його свідомість нагадувала маленьку тремтячу плямку світла, кидану дзеркальцем гальванометра. Думки Геддонові текли під нею, мов струмок, деякі з них, що проходили крізь фокус, були ясні й чіткі, інші, в півсвітлі країв, залишалися невиразними. Оце тільки зоставалося маленьке сяйво нерухомим; та досить було найменшого руху Мовбрея, ледве чутного звука знадвору, навіть майже непомітної зміни в повільному рухові живого тіла, яке різав Геддон, щоб ясна плямка почала миготіти і тремтіти. В течію думок вдиралося нове почуттєве враження, – і диви! – свідома точка кидалася до нього швидше за перелякану рибку. Було чудно думати, що від цієї хиткої миготливої плямки залежать усі складні рухи людини, отже, протягом найближчих п’ятьох хвилин, – моє життя. А Геддон дедалі більше нервувався, роблячи свою справу.

В мене було таке враження, наче маленький образ перетятої вени чимраз яскравішав, силкуючись витиснути з Геддонового мозку образ іншого, не доведеного до належного місця, розтину. Геддон боявся: його страх недорізати змагався з острахом зробити занадто великий розріз.

Раптом, як струмінь води з-під греблі, жахлива свідомість непоправної помилки затопила всі його думки, і одночасно я постеріг, що вену перетято. Він відхитнувся, хрипко скрикнувши, і я побачив, як рудяво-червона кров швидко збирається в краплю і починає цебеніти. Геддона посів жах. Він кинув закривавленого скальпеля на восьмикутній столик, і обидва лікарі метнулися до мене, невдало хапаючись запобігти лихові. «Льоду!» – крикнув Мовбрей, задихаючись. Але я знав, що мене вбито, хоч тіло моє ще й чіплялось за мене.

Не буду описувати їх запізнених спроб урятувати мене, хоч я й помічав кожну подробицю. Сприймав я все в ті хвилини гостріше і швидше, ніж будь-коли за свого життя; думки миготіли в моєму мозку з неймовірною прудкістю, проте були цілком виразні. Їх навальний біг і незвичайну чіткість я можу порівняти дише до того стану психічної діяльности, в якому перебуває людина під впливом помірної дози опіуму. За хвилину всьому прийде край, і я буду вільний. Я знав, що я безсмертний, але не уявляв собі, що станеться зо мною далі. Чи мене, як клуб диму з гармати, понесе звідсіля у вигляді напівматеріального тіла, в новій, перетвореній формі мого матеріального «я»? Чи я раптом опинюся серед незліченної безлічі мерців і впевнюсь у тому, що навкружній світ справді є мана, як воно завжди мені здавалося? А чи, може, я потраплю на якийсь спіритичний сеанс і там робитиму безглузді спроби вплинути на короткозорого медіума? Я був у стані безчуттєвого зацікавлення, безбарвного очікування. Потім я відчув на собі вплив якоїсь дедалі потужнішої сили; в мене було таке почуття, наче якийсь величезний магнет тягнув мене догори з мого тіла. Притягання чимраз збільшувалось. Я почував себе атомом, за який змагалися страшні, химерні сили. На один короткий жахливий момент мені повернулась свідомість. Відчуття, що я падаю стрімголов, як це буває в кошмарах, лише в тисячу разів напруженіше, і панічний жах залили бурхливим потоком мої думки. Потім обидва лікарі, оголене тіло з розрізаним боком, маленька кімната попливли з-під мене вниз, зникли, як зникають у крутежі бризки шумовиння.

Я був у повітрі. Ген-ген унизу стелився лондонський Вест-Енд{44}44
  Вест-Енд – західна, аристократична, частина Лондона.


[Закрыть]. Він дедалі зменшувався, бо я, видимо, швидко здіймався вгору, а він віддалявсь і відсувавсь на захід, розгортаючись, немов панорама. Крізь легкий серпанок диму я бачив безліч димарів над дахами, вузькі вулиці, рябі від людей і екіпажів, маленькі плямки скверів і церковні шпилі, що, мов голки, підносилися над банями. Але все це зникало, в міру того, як Земля поверталась навколо своєї осі, і за кілька секунд (так мені видалось) я вже летів понад розкиданими групами будинків Ілінґа. Вузенька Темза, наче блакитна ниточка, тяглась на південь, а Чілтернські пагорки і пасмо Північного Давнзу, мов криси келиха, підносилися віддалеки, оповиті туманом. Я здіймався в повітрі і спочатку анітрохи не уявляв собі, що міг означати цей запаморочливий літ угору.

Поле мого зору щохвилини ширшало, а деталі міста і ланів, пагорків і долин туманішали, блідли, розпливалися. Ясно-сірий колір щораз більше зливався з блакиттю горбів і зеленню розлогих лук; маленька хмарка, що цяткою низько зависла ген-ген на заході, займалась дедалі сліпучішим білим блиском. У міру того, як тоншав серпанок атмосфери між мною і безповітряною просторінню, небо вгорі наді мною, що спочатку було ніжно-блакитного весняного кольору, забарвлювалося густіше і пишніше, поволі переходило всі проміжні відтінки, поки не зробилося таке темне, як синє небо опівночі, потім чорне, як чорнина морозяної зоряної ночі, наостанку – чорніше за всяку чорнину, що мені траплялося бачити доти. Спочатку засвітилась одна зірка, потім декілька і нарешті сила-силенна їх зайнялося на небі. Зір було більше, ніж їх будь-коли бачив хто з людей з земної поверхні. Адже блакить неба – то розсіяне сонячне і зоряне світло. Є воно навіть на найтемнішому небі взимку, і вдень ми не бачимо зір лише через сліпуче сонячне проміння. Але тепер я бачив усе, а як – цього я не знаю, – звичайно, не очима смертного, і мене більше не сліпив той блиск. Сонце було неймовірно чудне, дивовижне. Його диск являв собою яскраво-біле кружало, не жовтуватого, як видається з Землі, а мертво-білого кольору з червоними пасмугами, облямоване, мов торочками, язиками червоного полум’я. Перетинаючи половину неба, обабіч Сонця горіли два блискучіші за Молочний Шлях срібно-білі крила, надаючи йому найбільше схожости з тими крилатими колами, що я бачив на єгипетських скульптурах, ніж будь з чим іншим на Землі. Я знав, що то сонячна корона, хоч бачив її за свого земного життя лише на малюнках.

Коли мою увагу знову притягла до себе Земля, я постеріг, що вона тим часом дуже далеко відійшла від мене. Ланів і міст уже давно не можна було розглядіти, а вся різнобарвність країни злилася в одноманітний ясно-сірий колір. Його розбивало де-не-де тільки біле сяєво хмар, завислих клочкуватими масами над Ірландією та західною Англією. Тепер я міг бачити контури північної Франції й Ірландії і всього острова Великобританії, крім північної Шотландії, що зникала за обрієм, і тих місць, де берег цілком закривали хмари. Море було тьмяно-сіре, темніше за землю; вся панорама поволі поверталась на схід.

Усе це сталося так швидко, що за самого себе я згадав, лише опинившися за тисячу миль від Землі. Аж тоді помітив я, що не маю ні рук, ні ніг, ні інших частин тіла та органів, і що не почуваю страху, ані болю. Я зауважив, що порожнеча, яка оточувала мене (повітря вже зосталося позаду), була холодніша, ніж це може уявити собі людина, та мене те не бентежило. Сонячне проміння, нездольне світити чи гріти, поки не зустріне на своєму шляху матерії, пронизувало порожнечу. Я дивився на все із спокійним самозабуттям, так наче був богом. А там, унизу, в шаленому леті Землі, віддаляючись від мене на безліч миль щосекунди, отам-о, де маленька темна плямочка на сірому тлі визначала Лондон, два лікарі силкувалися повернути життя мізерній, пошматованій, зношеній оболонці, що я покинув. На цій думці відчув я таку полегкість, такий надзвичайний спокій, до яких не можу порівняти жодної з тих насолод, що мені випадало зазнати на Землі.·

Лише постерігши все те, збагнув я, що означає це шалене віддаляння від мене Землі. Проте справа була така проста, така зрозуміла, аж я здивувався, як я не спромігся передбачити того, що трапилося зо мною. Адже зненацька я відокремився від матерії; все, що мав я в собі матеріального, залишилося на Землі, мчало геть у простір, затримане на ній її притяганням, і, беручи участь в інерції Землі, оберталося в гірлянді її епіциклів навколо Сонця, разом з ним і планетами завихрене в безмірному леті крізь просторінь. А нематеріальне не підлягає законам інерції, не відчуває впливу матерії на матерію: де воно розлучилось із своєю матеріальною оболонкою, там воно й зостається нерухоме в просторіні, бо вона більше не має для нього найменшої ваги. То не я покинув Землю, а Земля покинула мене, і не тільки Земля, а вся Сонячна система потоком линула далі в простір. І навкруг мене, в просторі, невидимі мені, розпорошені позад Землі на її шляху, десь, певно, перебували незчисленні душі, що, подібно до мене, позбулися матеріальної оболонки, особистих пристрастей і спільних всьому родові стадної тварини почуттів, – перебував самий чистий розум істот, що мислили по-новому і з захопленням дивувались зі свого раптового незвичайного визволення.

Що більше я віддалявся від чудного білого Сонця на чорному небі і від великої блискучої Землі, де почалося моє буття, то більше мені видавалось, ніби я якимсь незбагненним способом розширююсь, роблюся чимраз безмірніший проти того світу, що я покинув, проти окремих моментів і діб людського життя. Незабаром я побачив усю земну кулю, дещо опуклу, як Місяць незадовго до повні, але дуже велику. Сріблясті контури Америки осявало тепер те південне сонце, що в його промінні, видимо, кілька хвилин тому грілася маленька Англія. Спочатку Земля була величезна і сяяла на небі, виповняючи більшу частину його; та щохвилини вона меншала і віддалялася. Коли вона зовсім звузилась, великий Місяць у третій кватирі визирнув з-понад краю її кружала. Я подививсь на сузір’я. Лише частини сузір’я Барана, що саме ховалась за Сонцем, та Лева, якого заступала Земля, не було видно. Я пізнав ізвивисту, пошарпану бинду Молочного Шляху з яскравою Вегою поміж Сонцем і Землею; Сіріус і Косарі розкішно сяяли на непроглядно-чорному тлі протилежної чверти небосхилу. Над головою в мене стояла Полярна зоря, і Віз завис над земною кулею. А віддалік, понад і під осяйною сонячною короною, горіли невідомі мені сузір’я, що їх я зроду не бачив; в одному з них, схожому на меч, я пізнав Південний Хрест. Усі вони були не більші, ніж видаються з Землі, з тією лише відміною, що маленькі, мало помітні на Землі зірки тепер блискотіли в облямівці чорної порожнечі так яскраво, як першорядні зорі, а більші світи являли собою цятки несписанних фарб і пишноти. Альдебаран палав криваво-червоним огнем, а Сіріус немов зосередив в одній точці сяйво незліченних сафірів. І світили всі зорі рівним світлом, не миготіли, розкішні й величні в своєму спокої. Моє враження від них було тверде і яскраве, як діамант. Навколо не було облудного туману, не було атмосфери, взагалі нічого, крім безмірної темряви, поцяткованої міріадами чітких променистих цяток і плямок світла. Коли я знов перевів погляд на Землю, маленька куля видавалася не більша за Сонце. Вона крутилась, дедалі зменшувалась і за одну секунду (так мені здалося) зробилася вдвоє менша. Чимраз вона меншала й меншала. Ген-ген, у протилежному напрямку, сяяла рівним сяйвом маленька, зі шпилькову голівку завбільшки, рожевувата цятка – планета Марс. Я нерухомо плавав у порожняві і без найменшого сліду жаху чи подиву стежив за тим, як линула повз мене та хмара космічного пилу, що ми її звемо Всесвітом.

Раптом мені сяйнула думка, що моє уявлення про час змінилось, і процес сприймання відбувався в мене не швидше, а, навпаки, незмірно повільніше, і поміж окремими моїми сприйманнями і враженнями минало багато днів. Я помітив, що Місяць уже обернувсь один раз кругом Землі, і виразно побачив рух Марса в його орбіті. Ба й більше, мені здавалось, що переміжки між моїми думками раз-у-раз подовжувались, доки, нарешті, тисячоліття не зробилося миттю в моєму уявленні.

Спочатку сузір’я непорушно сяяли на чорному тлі безмірної просторіні, коли це навколо Геркулеса та Скорпіона начебто почала скупчуватися група зір, тим часом як Косарі, Альдебаран і сусідні зорі дедалі розсипалися. Раптом з темряви вилетів рій оповитих легким променистим туманом кам’яних уламків що летіли, мов порошинки в сонячному промені. Вони кружляли навкруг мене і незабаром зникли в мерехтливій далечині. Потім я побачив трохи осторонь блискучу пляму світла. Вона швидко зростала, і я зрозумів, що то Сатурн лине назустріч. Він щоразу більшав, поглинаючи небо і з кожною хвилиною заступаючи нову безліч зір. Я розглядів приплесканий закружений диск, кружалуватий пояс і сім маленьких супутників планети. Сатурн чимраз збільшувався, зробився величезним, і тоді я поринув у безладний потік каміння, в танок порошинок і коловертні газу. На одну мить я побачив потужний потрійний пояс, немов три концентричні арки місячного світла вгорі наді мною, а чорна тінь від них падала на хаос, що клекотів унизу. Все це забрало не більш як одну десяту частину часу, потрібного, щоб розповісти про це. Планета промайнула повз мене, мов сполох блискавки; на кілька секунд вона затьмарила Сонце і незабаром обернулась на чорну закружену пляму з двома крилами обабіч, що заступала світло. Землі, цього атома, який породив мене, я більше не міг бачити.

Так з великою швидкістю, серед глибокої тиші, Сонячна система відділялась від мене, наче скиданий одяг, і Сонце кінець-кінцем перетворилося на звичайну зірку поміж тьми-тьмущої зір і загубилося з вихором маленьких плямок – своїх планет у невиразному блиманні далекого світла. Я вже не був жителем Сонячної системи: я перейшов до зовнішнього Всесвіту і немов осягав розумом усе матеріальне всесвіття. Навкруг того місця, де в блискучому тумані зникли Антарес і Вега, дедалі швидше зближалися зорі. Що більше перетворювалась та частина неба на якийсь вир туманности, то ширше розступалася переді мною безодня чорної порожнечі, і зорі сяяли рідше та рідше. Мені видалося, ніби я наближаюсь до якоїсь точки між Поясом і Мечем Косарів, а порожнеча навколо цього місця щосекунди ширшає, – незбагненна безодня небуття, куди я падав. Щоразу швидше мчав повз мене Всесвіт, – хаос завихрених атомів, що летіли серед німотної тиші в порожняву. Чимраз яскравішали зорі, в міру того, як я до них наближався; обсипані примарним сяйвом планети, що обертались навколо них,·спалахували і знов зникали в небутті. Бліді комети, грона метеоритів, мерехтливі пасма матерії, вири світлоносних цяток пролітали повз мене, котрі, може, за сотні мільйонів миль, котрі ближче. Вони мчали з неймовірною швидкістю, оті летючі сузір’я, наглі виблиски огню, крізь чорну безмірну ніч. Більш ніж будь на що інше скидалося це видовище на вихор пороху, освітлений сонячним промінням. Усе ширше, розлогіше і глибше розступалася беззоряна просторінь, – те порожнє тогосвіття, куди мене несло. Нарешті вже ціла чверть неба зробилася чорна й порожня, і ввесь бурхливий потік зоряної просторіні зступився позад мене, мов жмут проміння у фокусі. Він віддалявся від мене, той зоряний струмінь, неначе велетенський мандрівний вогник, гнаний вітром. Я опинився в пустинях просторіні. Чорна порожнява ширшала й ширшала, доки, нарешті, юрма зір не почала видаватися лише роєм огняних цяток, що летів геть від мене, незбагненно далекий. Тьма, небуття і порожнява обступили мене звідусіль. Незабаром маленький матеріальний світ, гроно порошинок, де почалося моє існування, присмерк, обернувся на закружене коло іскристого мерехтіння, далі – на маленьке кружальце світла. От-от він стиснеться в цятку, а там і зовсім зникне.

Нараз до мене повернулось почуття, – почуття гнітючого жаху. Мене посів невимовний страх перед темними просторищами. Разом з тим у мені прокинулась жадоба співчуття і єднання. Чи існували навколо мене в цій темряві інші душі, невидимі мені, як я їм? Невже я справді був тут сам-самісінький, такий самотній, яким я себе почував? Чи я з буття перейшов до якогось такого стану, що не був ні буттям, ні небуттям? З мене спала моя тілесна, моя матеріальна оболонка, а з нею зникли ілюзії дружби і безпеки. Навкруги панувала темрява, панувала тиша. Я перестав існувати. Я був ніщо. І навкруг мене теж не було нічого, крім отієї безконечно малої крапки світла, що загасала в безодні. Я напружував усі свої сили, щоб почути і побачити що, але за хвилину настав такий момент, коли навколо зосталися лише безмірне мовчання, нестерпна тьма, жах і відчай.

Потім я постеріг, що круг плямки світла, в яку обернувся ввесь матеріальний світ, мріє бліде сяйво. Обабіч його проступала з темряви туманна смужка. Мені видавалося, що я довгі віки стежу за мороком, і після нескінченного чекання туман начебто почав ледве помітно яснішати. Потім навколо смужки з’явилась нерівна хмарка найблідішого, ясно-цинамонового кольору. Мене поривала нетерплячка, та вияснювалося так поволі, що ледве можна було помітити яку зміну. Що то за світло займалось? Що могла означати ця дивна червоняста заграва світанку серед нескінченної ночі простору?