Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

Але зоря проминула Землю, і зголоднілі люди, лиш поволі добираючи смілости, вже могли повертатися назад до своїх зруйнованих міст, до похованих під заваллям і намулом житниць, до затоплених нив. Ті судна, – не багато таких було, – що врятувались від тогочасних бур, добулися, приголомшені і пошпетані, обережно зондуючи свою путь поміж новими зазначками й обмілинами, до знайомих гаваней. І коли шторм ущух, клімат скрізь зробився тепліший, Сонце збільшилось, а Місяць зменшився до одної третини колишнього свого розміру, і зміна всіх його фаз забирала тепер вісімдесят діб.

Та про нове братерство, що постало між людьми згодом, про рятування законів, книжок і машин, про дивні переміни в Ісландії, Гренландії і на берегах Баффінової затоки, що їх моряки, прибувши туди невдовзі, побачили зеленими і розкішними, аж очам своїм не хотіли вірити, – про все це не каже нічого ця історія. Мовчить вона теж і про просування людства, відколи Земля зробилась тепліша, на північ і на південь до самих бігунів. Вона говорить тільки про з’явлення та зникнення зорі.

Марсіянські астрономи (бо й на Марсі є астрономи, хоч і як неподібні до людей ці істоти), звичайно, були дуже зацікавлені цими подіями. Певна річ, вони, розглядали їх зі свого власного погляду. «Беручи на увагу великий розмір і високу температуру ядра, кинутого крізь нашу Сонячну систему на Сонце, – писав один марсіянець, – нас не може не вражати, що Земля, якої воно замалим не торкнулося, зазнала так мало шкоди. Всі знайомі нам обриси суходолів і морів залишились незмінні, і єдина реальна переміна полягає, здається, у зменшенні білої смуги (гадають, що то лід) навколо кожного з обох бігунів».

Це тільки доводить, якими малими можуть здатися людські катастрофи на віддаленні кількох мільйонів миль.

АРМАГЕДДОН{30}30
  Армагеддон – в Апокаліпсисі місце останньої битви всіх земних царів.


[Закрыть].

Чоловік з блідим обличчям ввійшов у вагон на станції Реґбі. Він не поспішав, хоч носильник підгонив його, і ще навіть тоді, як стояв він на платформі, я зауважив, який у нього виснажений вигляд. Зітхнувши, він сів у кутку проти мене, спробував був закутатися в свій плед і застиг, втопивши непорушний погляд просто себе. Коли це він відчув, що я дивлюся на нього, скинув на мене очима і мляво простяг свою руку за газетою. Потім знову глянув на мене.

Я вдав, ніби читаю. Побоювався, що мимоволі збентежив його, і дуже здивувався, коли він заговорив зо мною.

– Пробачте, – спитав я, – що ви сказали?

– У цій книжці, – повторив він, показуючи кощавим пальцем на мою книжку, – написано про сни?

– Звичайно, – відповів я, бо книжка та була «Тлумачення снів» Фортнем-Роско, і заголовок її стояв на оправі.

Незнайомий помовчав трохи, наче шукаючи слів.

– Так, – промовив він нарешті, – та вони нічого не можуть сказати вам про це.

Я спершу не зрозумів був.

– Вони нічого не знають, – додав він.

Я подивився на нього уважніше.

– Сни бувають різні, – вів він далі.

Проти цього я не суперечив.

– Я вважаю... – він спинився вагаючись. – Чи вам коли снилися сни? Я хочу сказати – яскраво.

– Я рідко коли бачу сни, – відповів я. – Навряд чи випадає мені бачити хоч би зо три таких яскравих сни за рік.

– Ага! – мовив він спроквола, наче про щось думаючи. – Ваші сни не сполучаються з вашими спогадами? – спитав коротко. – Це ніколи не збивало вас з пантелику? Траплялося таке з вами, чи ні?

– Майже ніколи. Хіба що зрідка спливає якийсь сумнів, та й то на короткий час. Гадаю, що це мало з ким трапляється.

– А він згадує про це? – незнайомець показав на книжку.

– Він каже, що часом таке буває, і пояснює все, як це роблять звичайно, підвищеною чутливістю, зауважуючи, ніби це трапляється як виняток, а не як правило. Вам, мабуть, відомі ці теорії.

– Дуже мало. Знаю лише те, що вони помилкові.

Його млява рука якийсь час бавилася віконним ременем.

Я хотів був повернутися до своєї книжки, і це десь певно підказало йому нове запитання. Він нахилився вперед і майже торкався мене.

– Чи бувають так звані сни з продовженням, – оті, що сняться ніч за ніччю?

– Гадаю, що бувають. Про такі випадки пишуть в усіх книжках про психічні хвороби.

– Про психічні хвороби? Так. Там мабуть що й пишуть. Це найпридатніше місце для них. Та що я хотів сказати?.. – він глянув на свої кощаві пальці. – А чи завжди це – сни? І чи сни це, чи щось інше? Може, це щось інше?

Я урвав би цю настирливу розмову, коли б не ота напружена тривога на його обличчі. Як зараз бачу його погаслі очі, почервонілі вії, – вам, певно, відомий такий погляд.

– Я не обстоюю своєї думки, – сказав він, – та це мене вбиває.

– Сни?

– Коли хочете, зовіть це снами. Ніч за ніччю. Яскраво!.. Так яскраво... Це все (він показав на місцевість, що мріла за вікном) видається нереальним в порівнянні з тими снами. Я ледве пам’ятаю, хто я, яка моя професія... – він спинився. – Навіть тепер...

– Сон ще триває, хочете ви сказати? – спитав я.

– Він скінчився.

– Тобто?

– Я вмер.

– Умерли?

– Мене розчавлено, вбито, і тепер моє я, все те, чим я був у тому сні, – мертве. Мертве назавжди. Бачте, мені снилось, що я інша людина, живу в іншій частині світу і в іншому часі. Мені снилося це з ночі в ніч. Кожної ночі я прокидався в іншому житті. Живі сцени, живі події – поки не прийшов кінець.

– Поки ви не вмерли?

– Поки я не вмер.

– А з того часу?

– Ні, – сказав він. – Дякувати богові, то був кінець сну...

Я зрозумів, що не відбудуся від цього сну. До того ж мені треба було ще цілу годину їхати, вже смеркало, а Фортнем-Роско не дуже цікава книжка.

– Живете в іншому часі... – зауважив я. – Ви хочете сказати, в іншому столітті.

– Так.

– В минулому?

– Ні, в майбутньому.

– Наприклад, в тритисячному році?

– Не знаю, в якому році. Я знав уві сні, тобто коли спав, та не тепер... не тепер, коли я не сплю. Я багато чого забув, відколи прокинувся, хоч знав усе, коли впав... Вони називали роки не так, як ми звемо... Як то вони звали їх? – він приклав руку до чола. – Ні, – сказав він, – я забув.

Він безсило всміхнувся. Яку хвилину я боявся, що він не розкаже свого сну. Загалом я ненавиджу тих людей, що розповідають про свої сни, але це був особливий випадок. Я навіть допоміг йому.

– Це почалось... – підказав я.

– Це було, як у житті, з самого початку. Здавалось, я враз прокинувся уві сні. Дивно, що в тих своїх снах я ніколи не згадував теперішнього свого життя. Те життя вві сні начебто захоплювало мене всього. Може статися... Та я розкажу вам, якого я себе бачу, коли пробую пригадати все. Спочатку в моїх спогадах нема нічого виразного; потім виявляється, що я сиджу немов у якійсь лоджії{31}31
  Лоджія (італійське слово) – тераса, відкрита галерея.


[Закрыть] і милуюся чистим морем. Я дрімав, і враз прокинувся бадьорий і жвавий, зовсім не сонний, – прокинувся, бо дівчина перестала обвіювати мене віялом.

– Дівчина?

– Так, дівчина. Не перебивайте, бо ви мене зіб’єте, – він раптом примовк. – Ви не подумаєте, що я божевільний? – спитався він.

– Ні, – відповів я, – вам снився сон, розкажіть його мені.

– Так от, кажу, я прокинувся, бо дівчина перестала обвіювати мене. Ви розумієте, я зовсім не здивувався, не збентежився, що перебуваю там. Я не відчув, що опинився там несподівано. Я все сприйняв просто так, як воно було. Спогад про це життя, про життя дев’ятнадцятого століття, злиняв, ізник, мов сон. Я все знав про себе, знав, що мене вже звуть тепер не Купер, а Гедон, і знав про свій стан в суспільстві. Я багато чого забув відтоді, як прокинувся, в пам’яті моїй великі прогалини, – але тоді все було зрозуміло й логічно.

Він знов замовк вагаючись, схопив ремінь од вікна, нахилився вперед і благально глянув на мене.

– Вам не здається, що це дурниця?

– Ні, ні! – скрикнув я. – Говоріть далі. Скажіть, що ж то була за лоджія.

– То не була справжня лоджія, – не знаю, як би її назвати. Вона була мала і виходила на південь, уся в затінку, крім півкола над балконом, звідки видно було небо, море і куток, де стояла дівчина. Я лежав на канапці, – то була металева канапка з легкими смугастими подушками, – і дівчина стояла плечима до мене, схилившись на бильця балкона. Проміння вранішнього сонця падало їй на вухо і щоку. Її гарна біла шия, кучеряві коси і білі плечі освітлювало сонце, а граційну постать вкривала прохолодна блакитна тінь. Убрана була вона, – не знаю, як би це описати, – в щось таке легеньке, прозоре. Так вона стояла переді мною, і я зрозумів, яка чарівна й бажана була вона, так наче я ніколи її до того часу не бачив. А коли я нарешті зітхнув і звівся на лікоть, вона обернулась...

Він спинився.

– Я прожив п’ятдесят три роки на світі. В мене була мати, сестра, приятельки, дружина й дочки, – всі їхні обличчя, всякі відміни виразу їх я пам’ятаю, та лице цієї дівчини багато реальніше для мене. Коли я згадую його, бачу його перед собою мов живе, я міг би намалювати його. І все ж...

Він замовк, я так само нічого не говорив.

– Лице ваших снів... ваших мрій... Вона була чарівна. Не тією страшною, холодною красою, що викликає побожність, як краса святої; не тією, що збуджує пристрасть, а тією, що просвітлює душу – лагідна усмішка ніжних уст і замислені сірі очі. Рухи її були такі граційні, здавалося, вся краса світу відбивалась у ній...

Він урвав, схиливши голову і закривши лице руками. Потім глянув на мене і почав розказувати далі, вже й не намагаючись більше критися, що вірить в абсолютну реальність свого переживання.

– Бачите, ради неї я зрікся всіх своїх намірів, честолюбства, зрікся всього, чого прагнув, чого бажав. Я був видатною людиною, там, на півночі, впливовою, багатою і знаною, але ніщо не могло рівнятися до неї. Я приїхав з нею туди, в те місто сонця й насолоди, покинувши все напризволяще, щоб радуватися з життя хоч на схилі своїх літ. Доки я любив її, не знаючи, чи думає вона про мене, не знаючи, чи вона зважиться, чи зважимося ми, – життя здавалося мені марним і нікчемним, ніщо для мене не мало ніякої вартости. Так воно й було: все марнота. Ніч за ніччю і довгі дні я нудьгував і мучився – душа моя боролась із забороненим.

Та всього цього не можна переказати іншій людині. Це – лише натяк, лише тінь, це – як той світ, що сходить і заходить. Тільки поки він отут, перед очима, – все, все напрочуд міняється. Річ у тому, що коли настала криза, я покинув усе напризволяще і поїхав.

– Кого покинули? – спитав я, не розуміючи.

– Людей, там, на півночі. Треба вам знати, вві сні я був великою людиною, такою, якій вірять, за якою йдуть. Мільйони людей, ніколи мене й не бачивши, ладні були на всякі вчинки, на небезпеку лише тому, що безоглядно вірили мені. Я провадив цю гру цілі роки, цю велику і важку гру, цю небезпечну, жахливу політичну гру, серед інтриг і зради, промов і заколотів. То була простора, невпокійна країна, і кінець-кінцем я зробився проводирем у боротьбі зі Зграєю – так їх і звали Зграєю, – з тією системою шахрайських планів, ганебного честолюбства, задурювання людей безглуздим прожектерством і голосних лозунгів, з тією Зграєю, що з року в рік підбурювала і засліплювала народ і тягла його до неминучої загибелі. Ви, звичайно, не зрозумієте, який складний і темний був той час. Та я все знав – уві сні – до найменших дрібниць. Гадаю, все воно снилось мені перед тим, як я прокинувся, і неясні риси якоїсь нової подробиці ще стояли в моїй уяві, коли я протирав очі. То була брудна, небезпечна справа, і я дуже зрадів, побачивши ясне сонячне сяйво. Я підвівся на канапці, не відриваючи очей від дівчини і безмежно втішаючись з того, що встиг, поки ще не пізно було, відмовитись від тієї метушні, від того шаленства й насилля. Кінець-кінцем, думав я, тут – життя, кохання, краса, бажання, насолода. Чи не дорожче все це за похмурі змагання за невідому, непевну, нехай і грандіозну мету? І я кляв себе, що завжди прагнув бути вождем замість присвятити все своє життя коханню. А потім подумав, що коли б я з юнацтва ставив до себе менші вимоги і не жив так суворо, як досі, то, можливо, змарнував би свої сили на нікчемних, негідних жінок. Ця думка сповнила мене всього коханням і ніжністю до моєї дорогої владарки, що прийшла нарешті і примусила мене... примусила своїми непереможними чарами покинути колишнє життя.

«Ти варта цього, – казав я сам собі, – ти цього заслуговуєш, моя кохана! Ти варта гордости, хвали, всього найкращого в світі. Кохана! Володіти тобою – варто всіх їх разом».

На мої слова вона обернулась.

– Іди сюди й поглянь, – скрикнула вона, і я ще й досі чую її голос, – глянь, як сонце сходить над Монте-Соляро.

– Пам’ятаю, я скочив на ноги і підійшов до неї. Вона поклала білу свою руку на плече мені і показала на громадище вапнякових скель, що наче оживали, залляті рожевим сонячним сяйвом. Я подивився туди. Та перше я зауважив, як промінь сонця голубив її щоки і шию. Як описати вам усе, що розгорталося перед нашими очима? Ми були на Капрі...

– Я теж бував на Капрі, – промовив я, – здіймався на верховину Монте-Соляро і пив там vero Capri – каламутне питво, схоже на сидр.

– Ага! – підхопив чоловік з блідим обличчям, – то, може, ви скажете мені, чи справді то було Капрі, бо в тутешньому своєму житті я ніколи там не бував. Ось я зараз змалюю вам. Ми жили в маленькій кімнатці, в одній з незліченних маленьких кімнаток, прохолодних і ясних, висічених з вапняку на якомусь розі, високо над морем. Бачите, весь острів являв собою наче один велетенський готель надзвичайно складної будови, а по той бік рогу на цілі милі тяглися пливучі готелі і величезні пливучі ж помости, де приставали літальні машини. Це звалося Містом Насолоди. Певна річ, нічого цього не було за ваших часів... тобто, я хотів сказати, цього нема тепер. Так, звичайно, – тепер!

Отже наша кімната була з самого краю рогу, так що видно було і схід і захід. На сході підносилася висока скеля, – мабуть, із тисячу футів заввишки, – холодна й сіра, крім одної вузенької ясно-золотої смуги; далі простягався Острів Сирен і стрімкий берег, що губився в далині, зливаючись з гарячим промінням ранішнього сонця. Глянувши на захід, можна було виразно побачити поблизу маленьку затоку і вузьку прибережну смугу, ще повиту тінню. І з тієї тіні високо і гордовито здіймався Соляро, рожевий, золотоверхий, як гордопишна красуня, а поза ним плив на небі блідий місяць. Перед нами ж від сходу до заходу стелилося барвисте море, покрапковане маленькими човнами під вітрилами.

Звичайно, на сході ті човни були сірі, дуже чіткі і виразні, але на заході то були човники з золота, з блискучого золота, кожний – майже як маленьке полум’я. А саме під ними стриміла скеля і в ній – арка. Блакитна морська вода переходила в зелений колір, шумувала навколо скелі, а з-під арки виринав човен.

– Я знаю ту скелю, – сказав я. – Я там замалим не втопився. Зветься вона Фаральйоні.

– I Faraglioni? Еге, вона її так називала, – відповів чоловік з блідим обличчям. – Там трапилась якась то пригода, та це... – він знову доторкнувся до лоба. – Ні, – додав він, – я забув, яка саме пригода.

Так, це – перше, що я пам’ятаю, то був перший мій сон – та маленька кімната в затінку, розкішне повітря і небо, кохана дівчина, її освітлені сонцем руки, ошатна її одежа, і як ми сиділи і пошепки розмовляли одне з одним. Ми розмовляли пошепки не тому, що хтось міг нас чути, а тому, що все ще було таке незвичне в наших взаєминах, і наші думки, гадаю, трохи боялися остаточно втілюватися в слова. Тому то й текли вони поволі.

– Ми зголодніли і пішли з нашої кімнати чудними переходами з рухомою підлогою, поки не дісталися до великої їдальні, де бив водограй і грала музика. То було гарне, веселе місце – сонце, плюскотіння води, рокотання струн. Ми сиділи, снідали, усміхалися одне до одного, і мені не хотілось звертати уваги на людину, що пильно стежила за мною з-за сусіднього стола.

Потім ми пішли в танцювальну залу, та я не можу змалювати її. То було величезне приміщення, більше від усього, що ви будь-коли бачили; в одному місці в стіну галереї було вмуровано вгорі старовинну браму Капрі. Височіли легкі колони, золоте віття й паростки звисали зі стовпів, наче водограї, затоплювали стелю, як вранішня зірниця, переплітаючись, як... як нитки змови. Навколо всієї зали стояли чудові статуї, чудні дракони і дивовижні химери, держачи світники. Всю кімнату заливало штучне світло, ясніше за світанок.

Коли ми проходили повз натовп, усі обертались і дивились на нас, бо всі знали мене з лиця і на ймення, і знали теж, що я несподівано відмовився від влади й боротьби і приїхав сюди. Всі дивились і на мою даму, хоч ніхто не знав напевно, як вона опинилася коло мене, або неправдиво уявляли собі це. І декотрі чоловіки, що були там, – добре знаю, – уважали мене за щасливого, дарма що ім’я моє вкрили безчестя і ганьба.

Повітря сповнене було музики, гармонійних пахощів і ритму чарівних рухів. Тисячі вродливих людей ходили по залі, товпились в галереях, сиділи тут і там по затишних куточках.

Усі були одягнені яскраво і заквітчані квітками; тисячі пар танцювали у великому колі, під білими статуями давніх богів, пишні процесії юнаків і дівчат проходили туди й назад. Ми танцювали з нею не нудні одноманітні танці ваших днів... тобто нашого часу, хотів я сказати... а якийсь чарівний, п’янкий танок. Ще й досі бачу я її радісні рухи. Вона, знаєте, танцювала з серйозним обличчям, поважно, і все ж усміхалася до мене, голубила мене – усміхалась і голубила поглядом.

Музика теж була інша, – промурмотів він. – Вона звучала... ні, я не можу віддати цього; але вона була безмірно багатша і різноманітніша, ніж будь-яка інша музика, що мені доводилося чути в житті.

Потім, – це трапилося, коли ми танцювали, – підійшов до нас той добродій і почав розмовляти зі мною. Був він худий, енергійний на вигляд і для такого місця надто звичайно вбраний. Ще за сніданком я помітив, що він стежив за мною, і потім, коли ми йшли до танцювальної зали, я весь час уникав зустрічатись із ним очима. Але тепер ми сиділи в маленькій ніші і, посміхаючись, стежили за розвагами публіки, що снувалася в усіх напрямках по лискучій підлозі, – і він підійшов, доторкнувся до мене і почав розмову, так що я примушений був слухати його.

І він попросив у мене дозволу поговорити зі мною на самоті.

– Ні, – сказав я, – я не маю таємниць від цієї дами. Що ви хочете сказати мені?

Він відповів, що мова його буде нецікава і, в усякому разі, суха як для дами.

– А можливо, що й для мене? – сказав я.

Він подивився на неї, наче просив у неї допомоги. Потім раптом спитав мене, чи чув я про ворожу Івішемову заяву. Треба вам знати, що перше Івішем завжди стояв поруч мене на чолі тієї великої партії, там, на півночі. Це була владна, сувора, нетактовна людина, і лише я один умів стримувати і втихомирювати його. Я гадаю, що більше через нього, ніж через мене так тоді всі схвилювались, коли я відійшов, – тому це запитання знову збудило мою цікавість до того життя, що його я на якийсь час покинув.

– Уже багато днів я не цікавився новинами, – сказав я. – Що ж говорив Івішем?

І він почав швидко розповідати. Мушу сказати, навіть мене вразила Івішемова нерозважність, – такі дикі і загрозливі речі він говорив. Їх посланець не тільки переказав мені Івішемові слова, а й почав просити поради і доводити мені, який я їм потрібний. Поки він говорив, моя дама сиділа трохи нахилившись і стежила за виразом мого обличчя та обличчя мого співбесідника.

У мені відразу прокинулася моя давня звичка обмірковувати і складати плани. Я навіть раптом уявив собі свій поворот на північ і весь драматичний ефект цього повороту. Все, що говорила ця людина, свідчило, що в партії панує безлад, влада моя була б міцніша, ніж до того, як я виїхав звідти. І тоді я подумав про свою подругу. Бачте... як би вам сказати? Були певні особливості в наших взаєминах, – нема потреби згадувати про них, – і через них вона не могла бути там. Я мусив би залишити її, мусив би одверто й назавжди відмовитися від неї, коли б захотів цілком віддатися своїм справам на півночі. І та людина знала про це, розмовляючи зі мною і з нею, знала це так само добре, як і моя подруга: виконати повинність означало для мене спочатку розлуку, а потім остаточний розрив. Ці думки розвіяли мою мрію про повернення на північ. Я враз обернувся до свого співбесідника, і він подумав був, що його красномовство переконало мене.

– Яке мені тепер діло до всього цього? – сказав я. – З усім цим у мене скінчено. Чи не думаєте ви, що, зрікшись влади і оселившись тут, я кокетую з вашим народом.

– Ні, – запевнив він, – але...

– Так чому ж ви не даєте мені спокою? З усім тим справа скінчена. Тепер я лише приватна особа.

– Так, – відповів він. – Та чи подумали ви?.. Ці чутки про війну, ці зухвалі виклики, ці шалені напади...

Я встав.

– Ні! – скрикнув я. – Я більше не хочу вас слухати. Я все взяв до уваги, все зважив, – і відійшов від ваших справ.

Здавалося, він обмірковував, чи є ще надія переконати. Він перевів очі з мене на мою подругу, що стежила за нами.

– Війна, – сказав він, наче сам до себе, потім звільна повернувся і пішов геть.

Я стояв, охоплений вихором думок, що їх збудив його заклик.

Тоді пролунав її голос.

– Любий мій, – промовила вона, – коли ти їм потрібен...

Вона не скінчила своєї фрази і замовкла. Я поглянув на її любе лице, піднесення моє захиталось і зникло.

– Я їм потрібен лише для того, щоб зробити те, чого вони самі не зважуються зробити, – відповів я. – Коли вони не мають довіри до Івішема, нехай самі роблять з ним, як хочуть.

Вона глянула на мене з сумнівом.

– Але війна… – заперечила вона.

Я помітив сумнів на її лиці, що з’являвся вже й перше, – сумнів щодо мене й себе; перша тінь такого сумніву, правду кажучи, вже могла роз’єднати нас навіки.

Я був старший за неї і легко міг переконати її в усьому.

– Люба моя, – почав я, – не хвилюйся тим, що трапилось. Ніякої війни не буде. Війни напевно не буде. Часи війни проминули. Вір мені, я знаю, як стоїть справа. Вони не мають ніяких прав на мене, моя люба, і ніхто не має права на мене. Я вільний був вибирати собі життя, і я його вибрав.

– Але ж війна... – сказала вона удруге.

Я сів поруч неї, пригорнув одною рукою, а другою взяв її за руку. Я намірився розвіяти її сумніви, хотів розважити її. Я говорив їй неправду, разом з тим і себе обманюючи. А вона надто охоче вірила мені, надто ладна була забути про все.

Незабаром тінь розвіялася, і ми поквапилися до того місця, де купалися щодня, – до гроту del Bovo Marino. Ми плавали й бризкали одне на одного, гойдаючись на хвилях; мені здавалося, що я стаю легший і дужчий, ніж звичайні люди. Нарешті, ми вийшли з води, радісні, мокрі, і почали бігати поміж скелями. Я переодягся в сухий купальний костюм, ми сіли грітися на сонці, і я задрімав, схиливши голову їй на коліна. Вона поклала мені руку на голову, почала злегка гладити мене по волоссю, – і я заснув. І враз – наче луснула струна – я прокинувся і опинився в своєму ліжку в Ліверпулі, серед звичного оточення.

Лише яку хвилину не хотів я повірити, що все, так яскраво пережите, було не що інше, як сон.

Я справді не міг визнати це за сон, незважаючи на всю реальність речей, що мене оточували. Я вмився і вдягся як завжди, і поки голивсь, роздумував, чому повинен покинути свою кохану заради фантастичної політики суворої й охопленої ворожнечею півночі. Навіть коли б Івішем накликав на світ війну, що мені до того? Я був чоловік, і серце в мене було як у чоловіка. Чого це мав я почувати, що на мені лежить верховна відповідальність за долю світу?

Треба вам знати, що я не завжди так ставлюся до справ, до моїх реальних справ. Я, бачите, судовий оборонець і маю непохитні переконання.

Зрозумійте, марево було таке реальне, так не скидалось воно на сон, що я весь час пригадував собі найменші подробиці; навіть малюнок на оправі книжки, що лежала на машинці до шиття моєї дружини, в їдальні, яскраво нагадував мені золоту смужку на фотелі в ніші, де розмовляв я з посланцем партії, яку покинув. Чи ви коли чули про такі сни?

– Про такі сни?

– Тобто, щоб потім згадувалися найменші призабуті дрібниці?

Я замислився. Я ще ніколи не звертав на це уваги, але, видимо, він мав рацію.

– Ні, – сказав я, – здається, таких снів не буває.

– Авжеж, – відповів він, – а саме так воно й було зі мною. Я, розумієте, судовий оборонець в Ліверпулі і часто запитую себе, що подумали б про мене мої клієнти і ті ділові люди, що з ними я розмовляв у своєму кабінеті, якби я їм несподівано сказав, що кохаю дівчину, яка має народитися через кілька віків, і терплю від політичних непорозумінь моїх прапраправнуків. Того дня в мене була важлива справа, я складав контракт на дев’яносто дев’ять років з одним приватним архітектором. Він дуже квапився, і ми хотіли за всяку ціну примусити його підписати той контракт. Під час розмови зо мною він поводився так нестримано, що я й спати пішов усе ще схвильований. Тієї ночі мені не снилось нічого, так само й другої ночі, скільки я пригадую.

Моє переконання щодо реальности того, що відбувалось, ослабло. Я поволі впевнявсь, що то був сон. Та потім усе почалося знову.

Коли на п’ятий день сон поновився, все вже було по-іншому. Гадаю, певно, і в сні проминуло чотири дні. Багато чого трапилось за ті дні на півночі, тінь тих подій ізнов залягла між нами, і цього разу було не так то легко розвіяти її. Пригадую, почав я сумно роздумувати: чому, незважаючи ні на що, повинен я довіку повертатись до праці, приниження і безнастанного незадоволення лише для того, щоб врятувати від гніту й страхіття війни та нещасливого державного ладу сто мільйонів простого люду, до якого я дуже часто почуваю тільки зневагу? І, кінець-кінцем, я можу зазнати поразки. Всі вони прагнуть кожний своєї особистої мети, чому ж і я не можу жити, як усі люди? Раптом серед цих роздумів почувся її голос і я підвів очі.

Я побачив, що ми йдемо понад Містом Насолоди. Ми були близько верховини Монте-Соляро і дивилися на затоку. Надходив вечір, було дуже ясно. Віддалік, по ліву руку, в золотому тумані між небом і землею зависла Іскія, і холодною білою плямою вимальовувався на тлі пагорків Неаполь. Проти нас височів Везувій з довгою, стрункою смугою диму, що загиналась на південь, а поблизу виблискували руїни Торре-Аннунціята і Кастелламаре.

Я враз перебив його.

– Ви, мабуть, бували на Капрі?

– Лише в тому сні, – відповів він, – лише в тому сні.

Здовж усієї затоки, по той бік Сорренто, виднілися пливучі палаци Міста Насолоди, прикуті до берега ланцюгами. Далі на північ тяглися широкі плавучі платформи, де приставали аероплани. Кожного дня по обіді аероплани спускалися з неба і приносили з усіх кінців світу на Капрі тисячі шукачів його втіх. Усе це, кажу, простягалось внизу під нашими ногами.

Ми дивились на цей краєвид лише побіжно, бо нам випало побачити того вечора щось зовсім незвичайне. П’ять воєнних аеропланів, що віддавна без діла дрімали в далеких арсеналах на гирлі Рейну, маневрували тепер на східній частині небосхилу. Івішем здивував увесь світ, видобувши звідти їх та багато інших воєнних аеропланів і пославши в різні краї. То була вже реальна загроза в тій відважній, зухвалій грі, що він розпочав, і навіть мене це вразило своєю несподіваністю. Він був один з тих неймовірно впертих, енергійних людей, що неначе народжуються на те, щоб коїти лихо. На перший погляд, його енергія могла видатися винятковою обдарованістю. Проте він був позбавлений фантазії і винахідливости, – мав тільки тупу, величезну силу волі і божевільну віру в своє безглузде, сліпе щастя, що ніколи ще не зраджувало його. Я пригадую, як ми стояли над рогом, стежачи за повітряною ескадрою, що кружляла в далині. Вже тоді ж таки зрозумів я повне значення цього видовища і вже передбачав, як повернеться справа. І все ж іще не було запізно. Я повинен був, думав я, повернутися і врятувати світ. Я знав, що на півночі вони пішли б за мною, аби лиш в одному пункті я не перечив їх моральним переконанням. На сході і на півдні до мене поставились би з більшою довірою, ніж до кого іншого з північан. І я знав також, що коли б сказав їй хоч одне слово, вона відпустила б мене... і не тому, що не любила!

Але ж я не хотів їхати, в мене були зовсім інші плани. Я ще так недавно скинув з себе кошмар відповідальности, ще так мало був зрадником своєї повинности, що ясна свідомість того, що я мусив би зробити, неспроможна була вплинути на мою волю. Я хотів жити, заживати розкошів і дати щастя моїй подрузі. Хоч почуття, що я зрадив свій обов’язок, і не могло примусите мене повернутися до політичної діяльности, а все ж воно робило мене мовчазним і стурбованим, значною мірою отруювало мені ясну радість дня і огортало чорними думами в темряві ночі. І коли в той вечір стояв я і стежив за тим, як Івішемові аероплани, ці зловісні птахи, літали сюди й туди, вона стежила за мною, стоячи поруч, вона бачила мою тривогу, та не могла її зрозуміти і допитливо вдивлялася в моє лице, затьмарена сумом. Обличчя в неї було сіре, бо сонце вже заходило. Не вона була винна в тому, що я зостався. Вона просила мене покинути її і цієї ночі ще раз благала їхати, – плакала і благала.

Нарешті почуття, що вона тут, поруч мене, розвіяло мої похмурі думки. Я раптом обернувся до неї і запропонував їй наввипередки збігти вниз схилом гори. «Не треба», – мовила вона так, наче це не відповідало її поважному настроєві, та я вирішив покласти край цій поважности і примусив кохану пробігтися, – адже, коли вам заб’є дух від бігу, ви не дуже то зможете сумувати. Біжучи, вона спіткнулась, я підхопив її під руку, і ми побігли вниз, обігнавши двох людей, що здивовано оглянулись, бо, мабуть, пізнали мене. На півдорозі ми почули чудний шум в повітрі і спинилися: над верховиною пагорка один за одним летіли ті військові повітряні кораблі.

Він замовк, видимо, обдумуючи, як їх описати.

– Які вони були на вигляд? – спитався я.

– Їм ще ніколи не доводилося брати участь у війні, – відповів він. – Вони були подібні до наших сучасних панцерників; ще ні разу не брали участи в бою. Ніхто не знав, чим загрожують розпалені люди, що сидять у них; та мало хто й думав про те. То були великі літальні машини, формою схожі на лезо списа з пропелером замість ратища.

– Сталеві?

– Ні, не сталеві.

– З алюмінію?

– Ні, ні, нічого схожого, – зі звичайнісінького стопу, – от, як мідь, наприклад. Звався він... підождіть, – він потер собі лоба рукою. – Я все забуваю, – сказав він.

– А гармати були на них?

– Маленькі гармати з дуже вибухливими набоями. Ядро вилітало із заднього кінця рури, а заправлялись гармати з переднього кінця. Про все те, звичайно, знали в теорії, бо ще ніколи не були вони в бою. Ніхто не міг напевно сказати, як це все буде. А тим часом, я гадаю, було дуже приємно так швидко і легко кружляти в повітрі, мов зграя молодих ластівок. Мені здається, що й самі літуни теж не уявляли собі ясно, що воно справді буде. Ці летючі бойові кораблі були лише незначною частиною воєнних винаходів, яких набралося безліч, зроблених за добу довгого непорушного миру. Було винайдено і вдосконалено силу всяких таких речей, – безглуздих, диявольських виграшок, ні разу ще не випробуваних: величезні машини, жахливі вибухові речовини, велетенські гармати. Вам відомий огидний спосіб праці дотепних людей, що винаходять такі речі; ці винахідники скидаються на бобрів, що будують свої греблі і зовсім не думають про те, що від цього річка виступить з берегів і затопить околицю!