Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

ОСТРІВ ЕПІОРНІСА.

Чоловік зі шрамом на обличчі перехилився через стіл і глянув на мій пакунок.

– Орхідеї? – спитав він.

– Еге, декілька, – відповів я.

– Циприпедеї?

– Здебільшого.

– Може, щось нове? Хоча не може бути. Років з двадцять п’ять, а то й двадцять сім тому я все повитягав звідси, з цих островів. Коли ви знайшли щось нове, то вже справді зовсім нове. Після мене небагато лишилось.

– Я не колекціонер, – зауважив я.

– Тоді я був молодий, – провадив він далі, – і як я тоді ганяв по світі! – він зміряв мене очима. – Я пробув два роки в Східній Індії і сім років у Бразилії. Потім поїхав на Мадагаскар.

– Я знаю кількох дослідників на ймення, – сказав я, передчуваючи цікаве оповідання. – Для кого ви збираєте?

– Для Давсона. Чи вам доводилося коли чувати ім’я Бутчер?

– Бутчер... Бутчер? – ім’я здавалось мені ніби знайоме, за хвилину я пригадав. – Ага! – сказав я. – То ви позивалися з Давсоном, правили з нього судом свою платню за чотири роки... потрапили на безлюдний острів...

– До ваших послуг, – промовив чоловік зі шрамом, уклоняючись. – Цікавий випадок, правда? Я сидів там на острові і збивав собі копійчину, нічого не роблячи, а вони не мали змоги звільнити мене. Мене частенько дуже тішило думати про це. Я навіть підрахував, скільки мені належить, – шмат грошей! – і прикрасив цифрами ввесь той благословенний острівець.

– А як це сталося? – спитав я. – Не пам’ятаю добре всіх обставин.

– Гаразд... Ви чули про епіорнісів?

– Чув дещо. Не давніше, як місяць тому, перед самим моїм від’їздом, Ендруз казав мені, що він працює над новим видом. Вони здобули велику гомілку, здається, з ярд завдовжки. Мабуть, добре було страховище.

– Залюбки вірю вам, – сказав чоловік зі шрамом. – Це були страховища. Синдбадова птиця Рок – то не що інше, як легенда про них. А коли знайшли вони ті кості?

– Три чи чотири роки тому... Коли не помиляюся, – 91-го року. Чому ви питаєте?

– Чому? Та тому, що я знайшов їх ще, мабуть, перед двадцятьма роками. Якби Давсон не вклеїв тоді дурня з моєю платнею, забряжчали б у його кишені грошенята... Я нічого не міг вдіяти, коли того клятого човна понесло за водою!

Він помовчав.

– Гадаю, що це те саме місце, – щось подібне до болота за дев’яносто миль на північ від Антананаріво. Ви не знаєте часом? Треба плисти човном уздовж берега. Пригадуєте?

– Ні, не пригадую, але, здається, Ендруз казав мені про якесь болото.

– Мабуть, те саме. На східному березі. Там ще така дивна вода. В ній є щось таке, що не дає гнити. Тхне ніби креозотом. Мені та місцина нагадувала Тринідад... А яйця вони теж знайшли? Ті кілька яєць, що я знайшов, були півтора фути завдовжки. Бачте, болото там заломлюється коліном, відтинаючи геть увесь той клаптик землі від решти острова. Вода на болоті здебільшого теж солона... Ну, добре... Отож і часину випало мені там пережити! Я натрапив на свою знахідку зовсім випадково. Ми подалися по яйця, – я і двоє тубільців, – одною з тамтешніх подвійних пірог і наскочили на кості. З нами було харчів на чотири дні і намет. Ми напнули його в найсухішому місці. Я й тепер, як згадаю про те, неначе чую той дивний смоляний дух. Кумедна була робота. Ми ходили з залізними прутами і зондували болото. Яйця звичайно виймали розбиті. Не знаю, скільки часу минуло з тієї пори, коли в тих місцях водилися епіорніси. Як кажуть місіонери, в тубільців збереглися легенди про них, та сам я ніколи не чув нічого{38}38
  Не можна назвати жодного європейця, що бачив би живого епіорніса, за винятком, та й то сумнівним, Майснера, який побував на Мадагаскарі року 1745.


[Закрыть]. Але ті яйця, що ми знайшли, були зовсім цілі і свіжі, неначе щойно знесені. Свіжісінькі! Коли ми переносили їх у човен, котрийсь з моїх негрів упустив одно, і воно розбилось на камені. Дістав же тоді той телепень пам’яткового! Яйце було зовсім свіже, без найменшого духу, а мати, що знесла його, загинула може чотириста років тому. Чорномазий виправдувався, що його вкусила стонога. Я переказую вам усе так, як воно було. Цілий день бабралися ми в болоті, повиймали ті яйця цілими і сами геть чисто вимастились в огидне чорне багно. Цілком натурально, я був злий як собака. Скільки мені відомо, ті яйця, що я знайшов, були єдині нерозвиті. Потім я ходив до музею природознавства в Лондоні. Яйця, що там зберігаються, розбиті, посклеювані, мов та мозаїка, а в деяких навіть бракує кусків. Мої ж яйця були бездоганні, і я сподівався, що, повернувшись, добре зароблю на них. Отже цілком зрозуміло, що я розлютувався вкрай, коли той проклятий бевзень пустив з рук три години моєї праці. Ну, то я й напутав його трошки.

Чоловік зі шрамом добув з кишені глиняну люльку. Я підсунув до нього свою калитку з тютюном. Він неуважно набив люльку.

– А як же було з іншими яйцями? Довезли ви їх додому? Щось не пригадую...

– Отут починається дивовижна частина моєї історії. В мене лишилося троє яєць, троє зовсім цілих і свіжих яєць. Гаразд. Ми поклали їх у човен, і я повернувся до намету, щоб зварити собі каву, а обох своїх поган покинув на березі. Один увесь час панькався зі своїм покусом, другий допомагав йому. Звісно, мені й на думку не спадало, що ці пройдисвіти можуть скористатися з мого становища і зчинити сварку зо мною. Та я гадаю, що отрута стоноги та мої стусани роздрочили його, – він взагалі був дуже лихий, – і він вплинув і на другого.

Пам’ятаю, я сидів, курив, грів окріп на спиртівці, як звичайно робив це під час експедиції, і мимохіть милувався заходом сонця над болотом. Болото було геть чорне, з криваво-червоними пасмугами, – прегарне видовище! Віддалеки, по той бік болота, рівнина підвищувалась і переходила в горби, сива й туманна на вигляд, над горбами полум’яніло небо, червоне, як челюсті в розжареній печі. Саме в той час за плечима в мене, ярдів за п’ятдесят, оті двоє клятих поган змовлялися серед тиші й спокою втекти з човном і покинути мене самого з харчами на три тільки дні, з полотняним наметом та маленьким барильцем води. Я почув наче якусь метушню позаду, озирнувсь і побачив, що вони вже поралися в пірозі, – ярдів за двісті від берега. В ту ж мить я все зважив. Моя рушниця лишилась у наметі, до того ж не мав я набоїв, а тільки шріт на птахів.

Вони це знали. Але в кишені у мене лежав маленький револьвер. Я духом вихопив його і кинувся до берега.

– Назад! – крикнув я, вимахуючи револьвером.

Вони заджеркотіли щось до мене, а той, що розбив яйце, глузливо засміявся. Я націлився в другого, – він не був поранений і тримав весло, – але не влучив. Вони голосно зареготались. Проте я не піддавався. Я знав, що треба тільки не втрачати спокою, і знову націлився в нього. Він підскочив, коли його ошпарило, і більше вже не сміявся. За третім разом я влучив йому в голову. Він шубовснув у воду, і з ним разом і весло. Як на револьвера, це був дуже вдалий постріл, бо між ними і мною, гадаю, було ярдів п’ятдесят. Він зразу пішов на дно, – не знаю, чи я його забив, чи тільки приглушив пострілом. Я гукнув до другого, щоб вертався, та він тільки скоцюбивсь у пірозі і не хотів відповідати. Я повистрелював у нього всі свої патрони, але ближче до нього не став.

Можу вам сказати, що почував я себе в найдурнішому становищі. Я стояв на гнилому чорному березі, за мною тяглося рівне болото, переді мною стелилося море, холодне після заходу сонця, і чорніла маленька пірога, щораз далі відпливаючи від берега. Я проклинав усіх Давсонів та Джемраків, музеї і все на світі. Я гукав до негра, щоб він повернувся, аж доки мій крик не перетворився на безпорадний вереск.

Одно тільки лишалося – доганяти його вплав і випробувати своє щастя в сутичці з акулами. Рознявши свого складаного ножа, я взяв його в зуби, роздягсь і ввійшов у воду. Пливучи, я спочатку не міг бачити піроги, але розрахував і взяв напрямок так, щоб перетята їй дорогу. Той негр, що в ній лишився, навряд чи міг керувати нею, і, мабуть, її зносило в тому самому напрямку. Незабаром вона вигулькнула на південному заході. Відблиск вечірньої заграви догоряв, звідусіль насувалася нічна темрява, і в глибокому синьому небі почали висипати зорі. Я плив щодуху, наче на змаганні, хоч як боліли мені руки і ноги.

Діставсь я до човна, коли зорі вже добре розжеврілись. Що більше темнішало, то більше займалось у воді блискучих цяток, – то фосфоресценція, ви знаєте. Часом мені навіть у голові паморочилось від того світла, і я не міг розібрати, де були зорі, а де лише світилося море, і чи я пливу головою догори, а чи ногами. Пірога видавалася чорна, як той гріх, а вода навколо неї дзюркотіла, немов розтоплений огонь. Певна річ, з обережности я не зразу поліз в неї. Треба було подивитись, на що він був готовий. Він мабуть лежав у передній частині, згорнувшись клубком. Корма високо підносилася над водою. Пливучи за течією, пірога поволі поверталась навколо себе, – виходило щось подібне до якогось вальсу, розумієте? Я схопився за корму і тягнув її вниз, сподіваючись, що він прокинеться. Я наготовився відбити напад і з ножем в руці поліз у пірогу. Він не рухався. Так ми вдвох, я на кормі, а він там, на носі, пливли тихим освітленим фосфоресценцією морем, а вгорі палали незліченні зорі.

Минуло чимало часу, і я нарешті окликнув його. Він не відповідав. Я був занадто стомлений, щоб зважитись підійти до його, і ми лишилися кожний на своєму місці. Здається, я навіть раз чи два задрімав. Коли розвиднілося, я побачив, що він мертвий, увесь розпухлий, багровий. Моїх троє яєць і кості лежали посеред піроги, барильце з водою, трошки кави й бісквіти загорнуті в капштадтську газету «Argus», були коло його ніг, а під ним – бляшанка з метиловим спиртом. Весла не було, і не було нічого, крім тієї бляшанки, що б могло замінити його, тому я вирішив плисти за водою, аж доки хтось не підбере мене. Я уважно оглянув трупа, виголосив засудний вирок гадюці, скорпіонові, чи то невідомій стонозі, а мертвяка вирядив за борт.

Після того я випив води, з’їв кілька бісквітів і почав роздивлятись навколо. Звісно, з човна не можна побачити далеко, а все ж я переконався, що Мадагаскар геть зник з очей. Ніде не видно було й натяку на землю. Ген-ген біліли вітрила, мабуть, якоїсь шхуни, що посувалась на південний захід, але корпусу її я так і не побачив. А сонце вже підбилось височенько і почало добре припікати. Господи! Від спеки мій мозок мало не кипів. Щоб хоч трохи освіжитися, я занурював голову в море. Випадково погляд мій спинився на «Argus’i». Я ліг на дні і розстелив газету над собою. Дивна штука оті газети! Ні разу доти я жодної не вичитав від початку до кінця, а от тоді перечитав увесь той старенький любий номер капштадтського «Agrus’a», не менш як двадцять разів. Смола на дошках аж парувала від спеки і бралася великими пухирями.

– Так я плив за водою десять днів, – сказав чоловік зі шрамом на обличчі, – дурниця, коли про це розповідаєш, правда? Кожний день був точнісінько такий самий, як попередній. Тільки ранками і вечорами міг я обдивлятися море навколо себе, – так немилосердно пекло. Після перших трьох день вітрил майже не видно було, а ті, що я бачив, не помічали мене. Здається, шостої ночі, не більш як за пів милі від мене, проплив великий корабель з відчиненими ілюмінаторами, увесь в огнях, неначе якийсь велетенський блищак. На ньому грала музика. Я стояв, витягшись на ввесь зріст, кричав, верещав. Другого дня я проколов гузку одного з епіорнісових яєць і обережно, по кавалочку, облупив кругом проколу шкаралупу. На моє щастя виявилося, що яйце можна їсти; від нього трохи тхнуло, та не гидко, і смаком нагадувало воно качаче. З одного краю на жовтку була кругленька плямочка, цалів із шість діаметром, з кривавими смужками і білою цяточкою, – наче драбинка. Мені це видалося трохи чудним, я не міг зрозуміти, що воно таке, але вередувати, звичайно, не думав. Яйця стало на три дні. Я їв його з бісквітами, запивав водою і жував зерна кави, що дуже мені додавали духу. Друге яйце я розбив на восьмий день... і перелякався.

Чоловік зі шрамом на лиці з хвилину мовчав.

– Яйце розвивалось, – заговорив він знову. – Я знаю, що вам трудно повірити цьому. Та я й сам не хотів вірити, хоч воно було перед моїми очима, – те яйце, що, може, триста років пролежало в холодній чорній тванюці. Але помилки не могло бути. Там лежав, – як то він, ембріон, чи що? – з великою головою, вигнутою спиною і з серцем, що билось йому під горлом. Жовток був зморщений, по ньому і скрізь у середині яйця попротягались плівки. Отже в моїй маленькій пірозі, що пливла серед Індійського океану, вилуплювалися пташенята найбільшого птаха з тих порід, що вже давно перевелися на Землі. Ото коли б старий Давсон знав це! За таку знахідку варт було би заплатити платню за чотири роки. Як ви гадаєте?

І мені довелося з’їсти цю коштовну річ, геть чисто всю, до найменшого шматочка, хоч на смак була вона часом препаскудна. Третього яйця я не рушав. Я підіймав його проти світла, щоб роздивитися, що там всередині, але шкаралупа була надто груба, і не можна було нічого побачити. Мені здавалося, що я чую, як всередині його б’ється кров, та можливо, що то просто мені шуміло у вухах так само, як буває, коли прикласти вухо до морської мушлі.

Аж от одної днини показався атол. Він неначе раптом упав на воду разом з першим сонячним промінням. Вода зносила мене просто на нього, але за півмилі від берега течія враз повернула вбік. Я взявся гребти руками та шматками шкаралупи і таки добився до острова. Це був звичайний атол, не більш як чотири милі навколо, з кількома деревами, з джерелом солодкої води і з лагуною, де водилося силa-силенна риб-папуг. Я переніс яйце на берег і поклав на сонці в безпечному місці, далі за лінію прибою, тобто дав йому всі шанси, які тільки міг, а сам витяг пірогу на берег і подався на розвідку. Аж дивно, які нудні всі ці атоли. Коли я знайшов джерело, на острівці більше не лишилося нічого цікавого для мене. Малим хлопчиком я завжди уявляв собі, що не може бути нічого в світі кращого і цікавішого за пригоди Робінзона Крузо, та цей острів був такий одноманітний, як книжка з казаннями. Я обійшов його, шукаючи, чи не знайду чого їстівного, і думаючи, думаючи без кінця, і можу сказати вам, що ще не встигло смеркнути першого дня, як мені вже було нудно до смерти. Проте острівець був моїм щастям, бо тієї самої днини, як я вийшов, погода змінилася. З півдня рушилася хуртовина і крилом захопила острів. Уночі почалася злива, забушував ураган. Для моєї піроги, ви розумієте, не так і багато було б треба, щоб перекинутися догори дном.

Я ліг спати під нею, а яйце, на щастя, лежало в піску вище на березі. Перше, що я пам’ятаю, це страшенний гуркіт, неначе сотні камінців затарахкотіли по моєму човні, а потім цілі потоки води полилися на мене. Мені приснилося Антананаріво. Я сів, гукнув на Інтоші, питаючи її, що це за чортовиння таке, і простяг руку до стільця, на якому звичайно лежали сірники, і лише тоді згадав, де я. Ніч була чорна, непроглядна; величезні хвилі, відсвічуючи, кидалися на берег, немов завзялися поглинути мене. Повітря виповняв безнастанний гуркіт. Хмари зависли над самою головою, дощ періщив такий, що здавалося, ніби вся твердь небесна розкрилась. Велетенський бурун, звиваючись, мов огненний змій, мчав просто на мене, але я встиг відбігти. Коли вода з шипінням відлинула, я вернувся, щоб подивитись, що сталося з моєю пірогою. Вона щезла. Згадавши про яйце, я навпомацки доліз до нього. На щастя, воно було ціле: найбільші хвилі не доходили туди, де воно лежало. Я сів поруч і притулився до нього. Та й ніч же була!

Під ранок буря вщухла. Коли почало світати, на небі не лишилося й сліду будь-якої хмарки. По всьому березі валялись уламки дощок – так би мовити, розчленована снасть моєї піроги. В мене відразу закипіла робота. Знайшовши два дерева, що росли поруч, я за допомогою тих уламків спорудив коло них щось подібне до намету, щоб заховатись від бурі.

Того самого дня надклюнулося моє яйце. Воно надклюнулось, коли я спав, поклавши на нього голову. Вві сні почув я, неначе щось ворушиться і стукає в мене під головою. Прокинувшись раптом, я сів. Один кінець яйця був продовбаний, і чудна маленька руда голівка визирала звідти на мене. «Ага, це ви! – скрикнув я. – Просимо до господи!» Пташка без особливих труднощів вилізла з яйця.

Спочатку це було славне, приязне створіння, як невеличка курка завбільшки, подібне до інших пташенят, тільки, що більше за них. Перше пір’я було брудно-рудяве, вкрите неначе якимсь струпом, але той струп незабаром зліз. Пір’я було дуже рідке і більше скидалось на пухнате волосся. Не можу вам висловити, як я зрадів, побачивши пташа. Новітній Робінзон Крузо не зовсім був самотній: він мав цікаве товариство. Мій товариш дивився на мене, кліпаючи очима, як курка, потім запищав і зразу почав шукати дзьобом їсти, так наче вилупитися з яйця на триста років пізніше, ніж треба, то була звичайна подія.

«Дуже радий вас бачити, П’ятнице!» – сказав я, бо ще тоді, в пірозі, як вперше помітив у яйці життя, поклав назвати П’ятницею те, що з нього вилупиться. Тепер мене трохи турбувало, чим я буду годувати пташеня? Для спроби я дав йому кавалок сирової риби-папуги. Воно проковтнуло і знову розкрило дзьоба. Я був дуже задоволений. У моєму становищі, коли б виявилось, що воно перебірливе, мені довелося б із’їсти його самого.

Вас би вразило, яке втішне було те епіорнісеня. З самого свого народження воно ні на крок не відходило від мене. Коли я ловив рибу в лагуні, воно стояло коло мене, спостерігало і брало свою пайку. А що вже було розумне! Там, не березі, завжди вилежувались якісь огидні зелені бородавчасті істоти, неначе мариновані огірки. Одного разу воно покуштувало було одну, але дістало від того бігунки. З того часу пташеня ніколи й не дивилось на них.

Росло воно надзвичайно швидко. Можна було мало не спостерігати, як воно щодень більшало. Я ніколи не був дуже громадською людиною, і його спокійна приязна вдача цілком пасувала до моєї. Майже два роки ми були щасливі, як тільки можна бути щасливим на такому острові. За свої справи я не сушив собі голови, знаючи, що моє утримання в Давсона росте собі і без мене. Коли-не-коли в далечині з’являвсь вітрильник, але ніколи не підпливав близько. Я розважався тим, що оздоблював острів орнаментами, складеними з морських їжаків та гарненьких різнобарвних і різноманітних мушель. Мало не по всьому острові розкидані були мої математичні обчислення, або якісь узори, чи то викладені великими літерами слова: «Острів Епіорніса», як от бувають написи з різнобарвного каміння на залізничних станціях у стародавніх містах. Часто-густо я лежав і дививсь, як моє хороше пташеня походжало навколо, як росло в мене перед очима. Я думав про свої майбутні прибутки, коли я показуватиму його, якщо коли видеруся звідти. Воно вилиняло і дедалі кращало із своїм гребенем, блакитними сережками і цілою копицею зеленого пір’я ззаду. Часом я думав собі, чи має Давсон яке право на нього, чи ні?

Коли зривалася буря, чи починалась дощова пора, ми звичайно залазили під повітку, що я зробив з решток піроги, і лежали там, тісно притулившись одно до одного. Я розповідав йому всякі байки про тих своїх друзів, що покинув удома. Після бурі ми завжди обходили острів, щоб подивитись, чи не викинуло чого на берег. Про наше життя можна сказати, що воно було подібне до ідилії, і якби був у мене ще й тютюн, то навіть до райської ідилії.

Та наприкінці другого року наш маленький рай минувся. П’ятниця був тоді футів з чотирнадцять заввишки, лічачи до дзьоба. Голову він мав велику, широку, формою схожу на сапу, з великими, в жовтих обводах, карими очима, що сиділи не так як у курки, а як у людини. Пір’я було надзвичайно гарне, не в такому напівжалібному стані, як у струся, а більше скидалося кольором і малюнком на пір’я казуара. Приблизно під той час почав він іноді наїжувати до мене гребінь, почав путритись і виявляти певні ознаки поганої вдачі.

Трапилося так, що кілька днів поспіль мені дуже не щастило з рибальством. Він тинявся коло мене чудний і наче замислений. Я подумав, чи не наївсь він отих морських огірків, чи чогось такого, але направду це було тільки ознакою його незадоволення. Я був так само голодний, і коли мені нарешті пощастило зловити рибину, хотів залишити її собі самому. Того ранку ми обоє були в недоброму настрої. Птах дзьобнув і схопив рибу, я вдарив його по голові, щоб відігнати геть. І тоді він кинувся на мене...

– Це він зробив мені на лиці, – чоловік показав на свій шрам, – потім хвицнув мене ногою, незгірш від доброго бендюжного коня. Я скочив і, бачачи, що цьому ще далеко не край, кинувся бігти, затуливши лице руками. Він мчав за мною на своїх незграбних ногах швидше, ніж перегоновий кінь, раз-у-раз даючи мені копняка ногою, мов тим молотом, і дзьобаючи мене в потилицю. Я метнувсь до лагуни і вліз у воду по саму шию. Він не терпів мочити ніг і лишився на березі. Скрегочучи подібно до пави, тільки хрипкіше, він ходив надувшись туди й сюди над водою. Мушу признатися, мені видавалося найбільшою образою дивитись, як він, цей клятий пережиток давніх давен, походжав собі немов пан, а в мене лице й голова обкипали кров’ю; що ж до всього тіла, то це були... чисті драглі з уразок.

Я вирішив переплисти лагуну і на якийсь час, поки справа налагодиться, дати йому спокій. Забравшись на найвищу пальму, я сидів і думав про все, що сталося. Ніколи, здається, ні перед тим, ні потім ніщо мене так не боліло. Така брутальна невдячність! Я був йому більше, ніж братом, вилупив, викохав його. Він – величезний, незграбний, допотопний птах, і я – людина, спадкоємець віків тощо!

Я сподівався, що незабаром він сам побачить становище в тому ж освітленні і буде жалкувати, що так обійшовся зо мною. Коли б мені зловити риби, – розважав я, – і ніби випадково піти і кинути йому, може б він і схаменувся. Чимало збігло часу, перш ніж я переконавсь, який сердитий і вредний може бути птах зі зниклої з лиця Землі породи. Скільки може він появити люті!

Не буду говорити вам про всякі маленькі хитрощі, яких я вживав, щоб утихомирити того птаха. Просто не можу. Ще й тепер, як згадаю про всі стусани та ляпаси, що я дістав від того пекельного антика, паленію з сорому. Я брався й до жорстоких способів, кидав на нього уламками коралів, зостаючись сам на безпечній відстані, та він тільки ковтав їх. Якось я шпурнув у нього своїм розкритим ножем і мало не загубив його, але, на щастя, він був надто великий, і птах не міг проковтнути його. Пробував я теж морити його голодом і переставав ловити йому рибу. Тоді він взявся полювати на гробаків, як спадала вода, і тим живився. Половину всього часу я сидів у лагуні, по шию в воді, а решту на пальмах. Одна з них була не досить висока, і, заскочивши мене на ній, він добре попотішився моїми литками. Становище робилося нестерпним. Не знаю, чи вам доводилось коли спати на верховітті пальми? Мене щоразу мучили найжахливіші кошмари. А яка ганьба! Створіння, що належало до породи, яка давно перевелася на Землі, походжало собі, немов який пиндючний герцог, а я не смів і ногою ступити на землю. З утоми і роздратування я часом навіть плакав. Я казав йому прямісінько в очі, що мені й на думку таке не спадало, щоб десь на пустельному острові ганявся за мною якийсь проклятий анахронізм. Я гукав на нього, щоб він ішов собі геть, а коли вже хоче когось довбати, то нехай шукає якого мореплавця ще з тих часів, коли отаким птахам, як він, належало жити. На відповідь він тільки клацав дзьобом. Препаскудне пташисько, що складалося з самих лише ніг та шиї!

Не хочу й казати, скільки часу так тривало. Безперечно, я забив би його раніше, коли б тільки знав, як це зробити. Кінець-кінцем я таки добрав способу, як мені його звести зі світу. Це, власне, південноамериканська вигадка. Я взяв та позв’язував докупи все волосіння своїх вудок, кілька стеблин морських водоростей та свій одяг, і в мене вийшов доволі міцний мотузок, ярдів із дванадцять завдовжки, коли не більше. До обох кінців я поприв’язував по великому уламкові коралів. На це пішло в мене трохи часу, бо мені раз-у-раз доводилося або залазити у воду, або видиратись на пальму, – то вже як мені більше подобалося. Коли мотузок був готовий, я закрутив його швидко-швидко над головою і пустив на птаха. Перший раз я не влучив, але за другим разом мотузок упав йому на ноги і чудово обкрутився кругом них. Птах гепнувсь додолу. Я стояв по пояс у воді, і коли він перекинувся, я вискочив з води і ножем перерізав йому горлянку.

Ще й досі неприємно мені згадувати про те. Хоч увесь я кипів гнівом, а все ж почував себе вбивцею. Коли я стояв над ним, дивлячись як кров йому з шиї цебеніла на білий пісок, а його довгі прекрасні ноги і шия корчились в агонії... брр!..

Після цієї трагедії самотність пригнітила мене, наче прокляття. Ви не можете уявити собі, як бракувало мені того птаха. Я сидів над його трупом, плакав і, здригаючись, дивився на свій пустельний, мовчазний острів. Мимоволі згадувалось, який він був веселий маленьким, навертались на пам’ять тисячі смішних і втішних його вибриків, аж поки він не здурів. Коли б я тільки поранив його, а потім ходив за ним, то, може б, він став поміркованіший... Не маючи коло себе нічого, щоб викопати йому могилу в кораловій скелі, я не міг поховати його. Ввесь час у мене було таке почуття, ніби то була людина, і я навіть і думати не міг про те, щоб з’їсти його, отже я спустив його в лагуну, де маленькі рибки геть чисто його общипали. Не зберіг я навіть пір’я.

По якійсь годині одному моєму приятелеві, що плавав своєю яхтою в тих місцях, набігло на думку поглянути, чи ще існує мій атол. Він прибув саме впору. Я майже занедужав з розпуки, тільки не знав, що краще: чи мені піти просто в море і так покласти край усьому, чи вдатись до отих огидних зелених бородавчастих штук...

Кістки я продав одному чоловікові, на ймення Вінслов, – він держить крамницю недалеко Британського музею. Він каже, що перепродав їх старому Геверзові. Та Геверз той, видимо, не зрозумів, що вони мають винятковий розмір, і тільки по його смерті на це звернули увагу. Як то названо цих птахів? Aepyornis...

– Aepyornis vastus, – сказав я. – Цікаво, що саме про це згадував мені мій приятель. Коли знайдено було епіорніса з гомілкою на один ярд завдовжки, то подумали, що то найбільший екземпляр і назвали його Aepyornis maximus. Потім хтось знайшов гомілку на чотири фути і шість дюймів, чи навіть більше, і дали птахові назву Aepyornis titan. Згодом, після смерти старого Геверза, в його колекції знайшли ваш екземпляр, і отак виявилось, що існував ще й Aepyornis vastissimus.

– Вінслов казав мені про це, – промовив чоловік зі шрамом на обличчі. – Він гадає, що коли буде знайдено породу епіорнісів ще більших розмірів, то декому з учених спухне зі зворушення мозок і полопаються жили. А правда ж, чудна пригода трапилася людині, – ви згодні?