Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

Раптом Плятнера посіла цілковита певність, що ця голова якнайбільше нагадує Ліджетову голову. Потім він зосередив увагу на інших головах, що аж кишіли на узбіччі. Жодна з них навіть не помічала його. Лише дві чи три наблизились щільно до його голови і збиралися зробити те саме, що зробила перша істота, та Плятнер, здригнувшись, відскочив набік. Здебільшого на їхніх обличчях відбивався такий самий вираз марного жалю, як і в першої істоти, і всі вони теж тихо і сумно зойкали. Деякі плакали, а одна швидко котилась угору з виразом диявольської люті на лиці. Але декотрі були холодні й спокійні, а кільком в очах світилася вдоволена цікавість. Нарешті, одна істота просто не тямилась з радощів. Плятнер не пам’ятає, чи помітив він тоді хоч в одної з істот схожість з кимсь із тих людей, що він бачив на Землі.

Певно, кілька годин спостерігав Плятнер, як ці дивні створіння розлазилися по пагорках, і лише нескоро після того, як вони перестали виходити зі скупчених у проваллі чорних будинків, почав він ізнов спускатися з гори. Темрява навкруг нього так згустилася, що він ледве бачив, кудою йому іти. Небо над головою було тепер ясного блідо-зеленого кольору. Плятнерові не хотілось ні їсти, ні пити. Пізніше, коли він відчув голод і спрагу, він натрапив на холодний струмок, що стікав у провалля, а покуштувавши з відчаю обрідного моху, який ріс де-не-де на прискалках, Плятнер знайшов, що його можна їсти.

Навпомацки блукав він серед могил, розташованих уздовж узгір’я, силкуючись розгадати ці незрозумілі речі. По довгому блуканні він дістався до входу в той великий, схожий на мавзолей будинок, звідки повиходили всі голови. Тут, на базальтовому вівтарі, горіло кілька зелених огників, а згори, з дзвіниці в центрі будівлі, звисав мотуз від дзвона. Кругом на стінах леліли огняні написи невідомими Плятнерові літерами. Він ще стояв і розважав, що визначають ці речі, коли це на вулиці залунали важкі кроки, поволі стихаючи в далині. Він вибіг з будинку, але нічого не побачив у темряві. Хотів був смикнути за дзвоновий мотуз, потім передумав і побіг слідом за кроками. Хоч він і далеко загнався, проте нікого не догнав. Так само ні до чого не призвели і його крики. Здавалося, межигір’ю нема кінця-краю. В ньому скрізь панувала півтемрява, як на Землі при світлі самих зір, бо зелене сяйво примарного дня блимало лише вздовж горішніх країв урвища. Тепер нанизу не видно було жодної таємничої голови. Видимо, всі вони щось робили вгорі на схилах кручі. Глянувши вгору, Плятнер побачив, як їх кидає то туди, то сюди; деякі з них непорушно висіли в повітрі, а інші швидко перелітали. Вони нагадали йому, за його словом, «великі сніжинки», тільки, що були чорні або блідо-зелені.

Плятнер розповідає, що більшу частину сімох чи вісьмох днів (точного рахунку він не вів) він тільки те й робив, що ганявся за лункими, неухильними кроками, та так ні разу й не пощастило йому наздогнати їх. Він блукав наосліп у нових дільницях того безкрайого диявольського провалля, здираючись на гори немилосердими кручами і спускаючись униз, тинявся верхогір’ям та спостерігав рої таємничих облич. Хоч раз чи двічі помітив він, що за ним стежать чиїсь очі, але і словом не перекинувся за весь час з жодною живою душею. Спав він серед скель на узгір’ї. На самому споді межигір’я наземних предметів не було видно, бо з земного погляду воно містилося глибоко під землею. Зате з верховин, тільки на Землі починався день, Плятнер міг бачити все, що там робилося. Іноді він спотикавсь об темну зелену скелю або зупинявся на краю провалля, а тим часом над головою в нього колихалося зелене галуззя сессексвілських алей; траплялось і так, що він начебто прогулювався сессексвілськими вулицями або, нікому не видний, піддивлявся, що робиться в тій чи тій хаті. І так він виявив, що майже з кожною людиною в нашому світі мають до чинення кілька тих рухливих голів, що за кожною людиною на Землі весь час стежать ті безпорадні безплотні істоти.

Хто вони такі – ті Сторожі Живих? Цього Плятнерові не пощастило дізнатись. Але двоє, що незабаром знайшли його і ходили слідом за ним, подібні були, як підказували йому дитячі спогади, до його батька та матері. Час від часу й інші обличчя повертали до нього свої очі: такі самі, як очі тих небіжчиків, що колись, за свого життя, керували ним, шкодили йому або допомагали за його молодощів чи дійшлого віку. Щоразу, як вони дивились на нього, Плятнера охоплювало якесь дивне почуття відповідальности. Він спробував був заговорити до матері, але вона нічого не відповіла. Вона пильно дивилася йому в очі, сумно і ніжно... і теж немов трохи докірливо.

Плятнер тільки розповідає про все це, не пробуючи нічого поясняти. Нам дано на волю висловлювати здогади, хто вони такі, ті Сторожі Живих. Якщо вони справді мерці, то чому так невідступно стежать за світом, який покинули назавжди? Можливо, – і це видається мені правдоподібним, – що після того, як наше життя вривається і нам уже не доводиться вибирати між добром і злом, ми все ж зостаємося свідками того, як розгортаються нескінченною низкою наслідки наших учинків. Коли людські душі існують і після смерти, то, напевно, не вмирають у них і інтереси людські. А втім, це тільки мої власні домисли. Плятнер не дає ніяких пояснень, бо й сам не дістав жодного. Було б добре, якби читач сам розібрався в цьому питанні.

День по дневі блукав Плятнер по цьому освітленому зеленим сяйвом світі, що міститься поза нашою Землею. В голові йому туманіло, він був втомлений, а під кінець зовсім знесилився і зголоднів. Удень, тобто коли на Землі був день, примарні образи давно знайомих сессексвілських краєвидів докучливо манячили навкруг нього і дратували його. Йому не видно було, куди ступнути ногою, він раз-у-раз відчував на своєму обличчі холодний дотик котроїсь з Вартових Душ. А коли сутеніло, безліч тих Сторожів, що оточали його, і їхній напружений відчай нестерпно тьмарили йому мозок. Його гризло палке бажання повернутися до земного життя, такого близького і такого далекого. Неземний вигляд оточення вкидав його в безнадійний розпач. Йому невимовно надокучили ті кілька істот, що ніяк не хотіли відчепитись від нього. Він кричав на них, щоб вони не сміли зазирати йому в очі, лаяв їх, утікав від них. Але вони вперто мовчали і невідступно ходили за ним. Хоч би як швидко біг він по нерівній землі, вони завжди наздоганяли його.

Дев’ятого дня, надвечір, Плятнер почув наближення здалеку, з межигір’я невидимих кроків. На той час він тинявся по широкому гребеню тієї самої гори, на яку впав, коли вперше опинився в тому дивному Іншому Світі. Він швидко пішов був униз, шукаючи навпомацки дороги, та враз зупинився, зацікавившись тим, що робилось у кімнаті на одній недалекій від школи вулиці. Обох людей – чоловіка і жінку, – що були в кімнаті, він знав з лиця. Вікна були відчинені, штори підняті, і сонце навзаході заливало світлом усю довгасту кімнату так, що спочатку вона виразно вимальовувалась, немов малюнок чарівного ліхтаря, на тлі чорного краєвиду і блідо-зеленого світанку. Додатком до сонячного сяйва в кімнаті саме засвітили свічку.

На ліжку лежав виснажений чоловік з примарно-блідим страшним лицем на зім’ятій подушці, з піднесеними над головою стиснутими руками. На маленькому столику біля ліжка стояло кілька пляшечок з ліками поряд сухарів, води і порожньої склянки. Час від часу губи виснаженого чоловіка беззвучно ворушились; видимо, він хотів сказати щось, але не міг вимовити. Жінка не помічала його рухів: вона поралася в протилежному кутку кімнати коло старомодного бюрка, перебираючи якісь папери. Спочатку Плятнерові було чітко видно все, та що яскравіше розжеврювалося зелене світло, то невиразнішим і прозорішим робилось видовище.

Лункі кроки дедалі наближались, – ті кроки, що так голосно звучать в Іншому Світі, а в цьому їх зовсім не чути. Плятнер помітив навкруг себе силу-силенну тьмяних облич; вони виринали з темряви і уважно стежили за обома людьми в кімнаті. Ще ніколи не бачив він стільки Сторожів Живих. Безліч їх не відривали очей від страждальника, що лежав на ліжку; не менша кількість з безмірним сумом стежила за жінкою, що пожадливо шукала чогось очима і не могла знайти. Вони юрбилися навколо Плятнера, заважали йому дивитися, торкались його лиця, і він увесь час чув їхнє безнадійне голосіння. Лиш коли-не-коли бачив він виразно кімнату. Частіше ж усе в ній тьмяно тремтіло, затуманене зеленими відсвітами від їхніх рухів. У кімнаті, мабуть, було дуже тихо. Плятнер розповідає, що полум’я свічки підносилося просто вгору, перетворюючись в абсолютно вертикальну лінію кіптяви, але у вухах йому кожний дедалі ближчий крок та його відгук лунали, наче перекоти грому. А ті обличчя! Особливо в тих двох, що стояли близько жінки, і одне, теж жіноче, бліде і різко обчеркнуте, – мабуть, колись було воно холодне і суворе, а тепер його вираз пом’якшило пізнання якоїсь невідомої на Землі мудрости; друге лице могло б бути лицем жінчиного батька. Обоє, очевидно, поринули в споглядання якогось огидного вчинку, що йому вони більше не могли вже чинити опору, не могли нічим запобігти. Позад них стояли інші, – певно, вчителі, що погано навчали, друзі, що не спромоглися зробити доброго впливу. Над чоловіком теж нахилилось безліч цих істот, але поміж ними не було жодної, що скидалась би на котрогось із батьків чи на вчителів. Обличчя, колись, може, брутальні, тепер очистив смуток і надав їм сили. А перед усіма було одне лице – лице дівчини. На ньому не відбивалося ні гніву, ні каяття, – лише терпіння та втома, і Плятнерові видавалося, ніби воно чекає визволення. На саму згадку про тьму-тьмущу тих примарних облич Плятнерові не стає слів розповідати далі. Вони зібралися на заклик дзвона. Плятнер побачив їх усіх протягом одної секунди. Він, мабуть, був такий зворушений, що зовсім несвідомо витяг тремтячими пальцями з кишені мензурку з зеленим порошком, і так і тримав його перед собою. Та цього він не пам’ятає.

Раптом кроки зупинились. Плятнер чекав, щоб от-от почути їх знову, але кругом було тихо. І враз, немов гострим і тонким лезом розтинаючи несподівану тишу, пролунав перший удар дзвона. Вся безліч облич захиталась, і лемент навколо Плятнера зробився голосніший. Жінка нічого не чула; вона палила щось на полум’ї свічки. Після другого удару все потьмарилось, і крижаний вітер дмухнув на юрбу Сторожів. Вони закрутились навкруг Плятнера, немов мертве листя по весні, а за третім ударом крізь їх масу щось простяглося до ліжка. Вам відомо, що таке промінь світла. То ж був наче промінь темряви, і коли Плятнер ще раз скинув очима на нього, він побачив, що то була простягнута примарна рука.

Зелене сонце визирнуло над пустинним чорним обрієм, і кімнату було тепер ледве видно. Проте Плятнер бачив, як на ліжку смикалося і бгалося біле простирало, як жінка глянула на нього через плече і здригнулась.

Хмара Сторожів злетіла вгору, мов клубок зеленого пороху від вітру, і понеслася вниз до храму в межигір’ї. Тут Плятнер раптом зрозумів значення примарної чорної руки, що простяглася над його плечем і вхопила свою жертву. Він не наважився повернути голову, щоб подивитись на Тінь, якій належала та рука. Страшним зусиллям, закривши рукою очі, він кинувся бігти, пробіг із двадцять кроків, послизнувся на прискалку і впав. Він упав долілиць, на руки; мензурка розбилася й вибухла, коли він торкнувся землі.

У наступну мить, приголомшений і закривавлений, він опинився лицем до лиця з Ліджетом у старому обмурованому садку позад школи.

На цьому й кінчиться оповідання про Плятнерову пригоду. Я опирався, і сподіваюсь – успішно, проти природного нахилу, властивого кожному белетристові, прикрашати такого роду історії. Я переказав усе по змозі за тим же порядком, як розповів мені Плятнер. Я старанно уникав порушити стиль, будову оповідання і враження від нього. Було б легко, наприклад, опрацювати сцену зі смертельною постелею на взір змови, притягти до неї і Плятнера. Та, не кажучи про цілковиту недозволенність підроблювання настільки правдивої історії, така банальна вигадка, на мою думку, лише зіпсувала б своєрідне враження, яке повинен справляти той темний світ з його блідо-зеленим світлом і рухливими Сторожами Живих, – світ невидимий і неприступний, що все ж оточує нас.

Лишається додати, що на Вінцентській Терасі, поза шкільним садком, справді побувала смерть, і, скільки можна було довести, саме в ту мить, як повернувся Плятнер. Помер збірчий і страховий агент. Його вдова, багато молодша за нього, одружилася минулого місяця з містером Вімпером, ветеринарним лікарем з Олбідінґу. Як частина переказаної тут історії ширилася усно в різних варіантах по всьому Сессексвілі, то ця пані дозволила мені згадати її ім’я з тією умовою, щоб я виразно відзначив, що вона рішучо заперечує всі подробиці Плятнерового оповідання щодо останніх хвилин її дружини. Вона каже, що не палила ніякої духівниці, хоч Плятнер ніколи й не обвинувачував її в цьому: її чоловік написав лише одну духівницю, і саме незабаром по їх одруженні. Щоправда, для людини, яка ніколи не бачила тієї кімнати, Плятнер напрочуд точно списав її обставу.

Навіть ризикуючи дістати докір у нудному повторенні, мушу я підкреслити одне застереження, щоб потім мені не накидали, ніби я підтримую легковірні і забобонні погляди. Отже, що Плятнер був зник на дев’ять днів із нашого світу – цей факт, гадаю я, доведено. Та це ще зовсім не доводить правдивости всієї його пригоди. Бо ж і цілком зрозуміло, що й поза просторінню можливі галюцинації. Оце читач в усякому разі повинен твердо пам’ятати.

ДЕРЖАВА МУРАШОК.

I.

Коли капітан Жерілью дістав наказ плисти своєю новою канонеркою «Бенжамен Констан» до Бадами на Батемо, віднозі Ґварамадеми{33}33
  Бадама, Батемо, Ґварамадема – вигадані географічні назви.


[Закрыть], щоб допомогти місцевій людності в боротьбі з мурашками, він подумав, що його начальство хоче поглузувати з нього. Його підвищення на чині мало трохи романтичний характер і не зовсім відповідало всім заведеним правилам. Пристрасть одної видатної бразильської дами і ніжні капітанові погляди відіграли в цій події неабияку роль; «Diario» та «Futuro», на жаль, були дуже непоштиві в своїх коментарях з цього приводу, і він боявся, що тепер дасть їм нову зачіпку для дальших пащекувань.

Капітан був креол і мав про етику і дисципліну такі самі уявлення, як кожний чистокровний португалець. Отже з усіх, хто був з ним на канонерці, він розгортав своє серце тільки перед Голройдом, інженером з Ленкеширу, до речі, користуючися з нагоди вправлятися в англійській мові, – його th{34}34
  th віддає в англійському письмі характерний приголосний звук англійської мови, дещо схожий на наше шепеляве «с». Засвоїти його вимову чужинцеві дуже важко.


[Закрыть] мало дуже непевний характер.

– Це все для того тільки, щоб пошити мене в дурні, – казав він. – Що може людина зробити з мурашками? Вони прийдуть і підуть собі.

– Та кажуть, що ці не йдуть, – зауважив Голройд. – Той чоловік... ви казали, що він зветься Замбо...

– Замбо – то така порода метисів.

– Гаразд. Отой Замбо запевняв, що там тікають не мурашки, а люди.

Капітан мовчав і сердито палив цигарку.

– Звичайно, часом таке буває, – промовив він нарешті, – та що з того? Наступ мурашок і інші такі речі трапляються завжди з божої волі. Одного разу мурашки з’явилися у Тринідаді, оті маленькі, що нищать листя на помаранчах та мангових деревах. Яке ж це має значення? Іноді їхні армії навіть забираються в будинки, – є така порода мурашок-войовників. Доводиться тікати, аж доки вони не обчистять увесь будинок. Зате, коли ви повернетесь, то він як новий, – ні тобі таргана, ні блохи, нічогісінько.

– Як каже той Замбо, – заперечив Голройд, – ті мурашки зовсім іншої породи.

Капітан знизав плечима, закурив і всю увагу звернув на цигарку, але незабаром ізнов вернувся до того ж питання.

– Любий Голройде, що ж мені робити з цими чортовими мурашками? Смішно, – додав він подумавши.

Проте по півдні він убрався в повну парадну форму і поїхав на берег. Невдовзі на судно приставили його скрині і глечики, а потім повернувся й він сам. Користуючися з вечірньої прохолоди, Голройд сидів на палубі, курив і з подивом думав про Бразилію. Шостий день пливли вони Амазонкою проти води і вже були за кількасот миль від океану. На захід і схід, наче море, простягалася до самого обрію річна рівнява; на півдні здіймався острів з піщаними берегами, а на них де-не-де купками ріс чагарник. Течія була тиха, як в опусті, вода аж густа від болота. Алігатори та птахи, завислі вгорі над водою, надавали ріці життя, а якесь невичерпне джерело спускало в неї незчисленні стовбури дерев. Безмежний водяний простір захоплював інженера. Місто Алемкер із своєю нужденною церквою, з критими очеретом повітками замість будинків, із полинялими руїнами, що нагадували про кращі колись дні, видавалося краплею в цій пустині природи, шестипенсовою монетою, кинутою в Сахарі. Голройд був молодий чоловік. Це він уперше знайомився з тропіками. Він прибув просто з Англії, де всю природу загнано за огорожу, де канави й дренажі геть зовсім її впокорили. А тут він раптом побачив усю нікчемність людини. Шість день, як вони покинули море і пливуть пустельним фарватером, де людина – таке саме диво, як незвичайний метелик. Котрогось дня покажеться човник, другого – якась далека станція, а іншого – буває й так, що жодного людського сліду не видно. Він став помічати, що людина тут – рідкісний звір і панування її над цією країною дуже непевне.

Він помічав це щораз більше, в міру того як час минав, а він посувався далі своєю покрученою дорогою до Батемо в компанії зі знаменитим командиром, що мав одну велику гармату і наказ заощаджувати набої. Голройд запопадливо вивчав еспанську мову, але далі за теперішній час і іменники ніяк не міг переступити. На судні, крім капітана Жерілью, один тільки негр-паровичник знав декілька англійських слів, та й то немилосердно їх калічив. Молодший офіцер, португалець Да-Кунья говорив по-французькому, але його французька мова дуже відрізнялась від тієї, якої вчився Голройд у Савспорті, – через те їхні зносини обмежувалися привітаннями та лаконічними розмовами про погоду. А погода, як і все в тому диву гідному новому світі, була якась зовсім нелюдська. Удень – спека, вночі – спека; замість повітря – пара, навіть вітер – та сама гаряча пара, тільки тхне гнилим зіллям. Алігатори і дивовижні птахи, всілякі мухи, жуки, мурашки, гадюки і мавпи, здавалось, чудувалися, що тут може робити людина, в цій атмосфері, позбавленій радости – за сонячного світла і прохолоди – вночі. Ніякої одежі не можна було терпіти, а скинувши її, людина важила спектися вдень і дати москітам ширше поле для діяльности – вночі. Коли світило сонце, на палубі можна було осліпнути від яскравого світла, а внизу – задихнутися від задухи. До цього треба додати, що вдень налітали якісь мухи, надзвичайно хитрі і згубні для рук та ніг. Серед усіх цих фізичних страждань єдина розвага Голройдові був капітан Жерілью, але й він скоро надокучив і дедалі робився нудніший. День-у-день оповідав він про свої любовні пригоди і мов на чотках перебирав імення невідомих жінок. Іноді згадували про спорт і стріляли в алігаторів, а часом, правда, дуже рідко, виходили на берег і сиділи день, а то й більше у товаристві тубільців, серед безмежного лісового простору, спочивали, пили. Одного разу, вночі, навіть дійшлося до танців, і вбога Голройдова еспанська мова без майбутнього і минулого часу цілком задовольняла креольських дівчат. Та то були нечасті просвітки в довгому, нудному плаванні тихою рікою під стукіт парової машини, і одне великодушне поганське божество в формі обплетеного бутля раз-у-раз приймало поклоніння в кают-кампанії та мабуть також і на бакові.

На кожній зупинці капітан Жерілью діставав чимраз більше відомостей про мурашок. Кінець-кінцем у нього навіть прокинулася цікавість до своєї місії.

– Справді, це якась нова порода мурашок, – казав він одного разу. – Нам доведеться бути... як то ви їх звете?.. ентомологами? Ці мурашки величезні! П’ять сантиметрів! Ще навіть і більші. Кумедно! Ми як ті мавпи... Нас послано ськати комах. Та вони й справді геть заїдають увесь край.

Раптом його опало обурення.

– Ви тільки уявіть собі, що несподівано виникнуть якісь ускладнення з Европою, – сказав він, – а я тут, – незабаром ми будемо вище за Ріо-Неґро, – і моя гармата ні до чого!..

Він обійняв своє коліно і замислився.

– Ті люди, що ми бачили на танцях, прийшли звідти. Вони втратили все, що мали. Одного дня в їх хатах з’явились мурашки. Звісно, всі навтіки. Бачте, коли з’являються мурашки, доводиться тікати й кидати їм хату, бо загризуть. Розумієте? Гаразд. Минув якийсь час, люди кажуть собі, що мурашки вже забралися геть, і повертаються додому... Та де там, мурашки не пішли. Люди пробують увійти до хати – син увійшов... Мурашки на нього.

– Обліпили його?

– Усього покусали. Він ходу з хати, наробив крику і бігом повз своїх просто в річку. Розумієте? Забіг у воду і потопив мурашок, – еге! – Жерілью спинився, наблизив свої млосні очі до Голройдового лиця і поплескав інженера по коліні. – Тієї ночі він помер, так наче його вжалила гадюка.

– Невже отруєний... мурашками?

– А хто його знає? – Жерілью знизав плечима. – Можливо, що вони дуже покусали його... Коли я ставав на службу, то на те, щоб воювати з людьми. А це – це мурашки. Вони прийдуть і підуть собі геть. Це не робота для вояка!

З того часу він частенько здіймав з Голройдом розмову про мурашок, і щоразу, коли траплялося здибатися у цій необмеженій пустині води, сонця й далеких лісів з будь-якими заступниками людства, Голройд, уже чи трохи напрактикований у місцевій мові, завжди чув слово «saüba», що починало панувати в усіх розмовах.

Він помічав, що інтерес до мурашок зростає, що дальше – то більше. Жерілью майже раптом забув усі свої колишні теми, а португальському лейтенантові враз розв’язався язик. Він дещо знав про тих мурашок, що нищать листя, і викладав свої знання в цій галузі. Жерілью іноді перекладав Голройдові його оповідання. Лейтенант розказував про маленьких робітників, які працюють і б’ються, і про великих, що командують і керують, оповідав про те, як ці останні залазять за комір, кусають і п’ють кров. Він говорив, як вони відкушують листя і роблять з них м’який пухкий настил, як їх мурашники в Каракасі мають часом сотні ярдів упоперек. Два дні всі троє сперечалися про те, чи є в мурашок очі. Другого дня по півдні суперечка зробилася занадто запальна. Голройд урятував становище: він поїхав човном на берег, щоб наловити мурашок усяких порід. Коли він повернувся з ними на судно, виявилось, що в одних були очі, а в одних не було. Довго сперечалися ще й про те, чи кусають мурашки чи жалять.

– У тих мурашок, – казав; Жерілью, зібравши інформації в одному ранчо{35}35
  Ранчо (еспанське слово) – ферма.


[Закрыть], – великі очі. Вони не розбігаються, як інші, звичайні, вони залазять в усі кутки і давляться, що ви робите.

– А вони жалять? – спитав Голройд.

– Авжеж жалять, і в жалі в них отрута, – він замислився. – Не розумію, чим можуть зарадити тут люди... Вони прийдуть і підуть.

– Та ці не підуть.

– Підуть! – сказав Жерілью.

Далі за Таманду тягнеться миль на вісімдесят низький незалюднений берег. Він сягає аж до того місця, де головна течія ріки зливається з Батемською відногою, утворюючи тут ніби велике озеро. Починаючи звідти, ліс підступає дедалі ближче до ріки, а незабаром підходить до самих берегів. Характер фарватеру зміняється, під водою трапляється сила затоплених дерев. Тієї ночі канонерка «Банжамен Констан» закинула якір під навислими над рікою деревами. Вперше за кілька день повіяло чарівним холодком, і Жерілью та Голройд довго сиділи на палубі, курили і тішились приємним почуттям. Капітан був до краю заклопотаний мурашками і питанням про те, що можна з ними зробити. Нарешті він надумався лягти спати. Поклавшись на матраці, принесеному на палубу, – безнадійно збентежена людина, – він і засинаючи з розпачем питав сам себе: «Що може людина вдіяти з мурашками?.. Все це безглуздя».

Голройд лишився сам і поринув у думки, чухаючи покусані руки.

Він сидів на бульварку і прислухавсь до нерівного дихання Жерілью, аж доки той не заснув міцно. Потім йому спало на увагу дзюрчання і хлюпання води, і його знов охопило почуття неосяжного, що дедалі збільшувалось з того часу, як вони покинули Пару і почали здійматися вгору рікою. Судно було ледве освітлене, з носа спочатку долітали голоси, але незабаром усе стихло. Голройд переводив очі з невиразних темних обрисів середньої частини канонерки на берег, на чорний, повний тайни ліс. Морок час від часу прорізали летючі блищаки і в гущавині ні на мить не вщухав шелест чужого, таємничого життя...

Якась нелюдська неосяжність цього краю вражала і пригноблювала Голройда. Він знав, що людей на небі нема, що зорі – тільки цятки в безмежному просторі, що океан – величезний і неприборканий, проте звик думати, що земля належить людині. І там, в Англії, вона справді належить людям. Якщо там існує щось дике, то тільки з дозволу людського. Там скрізь – дороги, огорожі і цілковита безпека. В атласах земля – теж надбання людини; її пофарбовано різними фарбами, щоб показати право людини на неї, на протилежність вільній, всесвітній блакиті моря. Він уважав за доведене, що неминуче настане день, коли скрізь на землі вґрунтуються плуг і культура, світло, трамвай, добрі шляхи, – скрізь пануватиме впорядкована безпечність. А тепер його огортав сумнів.

Цей ліс був безкраїй, він мав вигляд чогось непереможного, і людина тут в кращому разі видавалася випадковим, непроханим заходнем. Можна було перейти цілі милі, і скрізь те саме – тиха, мовчазна боротьба велетнів-дерев, стелюхів, що глушили все навколо, квітів, свідомих свого права. Алігатори і черепахи, численні відміни птахів і комах, – усі вони почували себе вдома, на своїх місцях... тільки не людина. Щонайбільше – вона жила серед ворожого оточення на якійсь підступній ділянці, змагалася з бур’янами, боролася зі звір’ям, з комахами, щоб тільки втриматися на ній, і, ставши жертвою гадюки чи дикої тварини, комахи чи пропасниці, безславно покидала відвойований клаптик землі. В багатьох місцях, нижче за водою, – ясно було видно, – їй довелося відступити. Тут і там котрась безлюдна бухточка ще зберігала назву casa{36}36
  Casa (еспанське слово) – дім, хата.


[Закрыть]; не менш красномовно свідчили про поразку людини білі зруйновані стіни чи то напіврозвалена башта, що маячили де-не-де. Мабуть більше панували тут пума і ягуар...

А хто ж був тут справжній господар?

У цьому лісі, на протязі кількох миль, живе мурашок більше, ніж людей на цілому світі! Ця думка здалася Голройдові зовсім новою.

Минуло скількись тисячоліть, і люди з варварського стану піднеслися до того ступеня цивілізації, який дав їм відчути, що вони господарі майбутнього і владарі Землі! Що ж може стати на перешкоді комахам піти тим самим шляхом? Ті з них, що їх знають люди, живуть невеличкими, по кілька тисяч особнів громадами, і не роблять спільних спроб боротися з сильнішим світом. Але в них є кмітливість, є своя мова! Які є підстави вважати, що вони повинні спинитися на цій стадії довше, ніж людина стояла колись на своїй варварській? Уявімо ж собі, що вони почнуть зафіксовувати свої знання, як те робила людина за допомогою книжок та записів, утворювати великі держави і вести організовану і планову війну!

Голройдові навернулись на пам’ять відомості, що їх зібрав Жерілью про тих мурашок, до яких вони оце наближалися. Ці мурашки випускають отруту, подібну до гадючої. Так само, як мурашки-листорізи, коряться вони своїм трохи більшим ватажкам. Вони хижаки, і, прийшовши куди, там уже й зостаються.

Ліс стояв тихий і мовчазний, вода хлюпотіла об борт судна. Над ліхтарем угорі безгучно кружляв примарний рій нічниць.

Жерілью заворушився в темряві і зітхнув.

– Що може зробити людина? – промурмотів він крізь сон, повернувся і знову затих.

Дзижчання москітів очутило Голройда від його дедалі похмуріших думок.