Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

– Який це йолоп кидається терником? – крикнув голос. – Він влучив мені в ногу.

– Мені дуже прикро, голубе, – відповів містер Фосерінґей і, помітивши невдалість цього пояснення, нервово почав крутити свої вуса. До нього наближався Вінч, один з трьох констеблів міста Іммерінґа.

– Що це значить? – спитав констебль. – Еге! То це ви, що розбили-сьте лампу в «Довгому Драконі»!

– Нічого не значить, – відказав містер Фосерінґей. – Абсолютно нічого.

– Навіщо ж ви це зробили?

– Чого ви причепились! – відповів містер Фрсерінґей.

– Як це так причепився? Ви ж знаєте, що палиця може поранити? Нащо ви це зробили, га?

Розгубившись, містер Фосерінґей ніяк не міг вигадати жодного пояснення. Його мовчання, здавалось, дратувало містера Вінча.

– Цього разу ви вчинили напад на поліцію, хлопче. Ось що ви зробили!

– Слухайте, містере Вінче, – сказав містер Фосерінґей, роздратований і збентежений. – Мені дуже шкода. Справа в тому...

– Ну, в чому?

Нічого крім правди містер Фосерінґей не міг вигадати.

– Я творив чудо, – він силкувався говорити байдужим тоном, але це йому не вдавалося.

– Творили чу… Слухайте, буде теревенити. Творив чудо, – от так маєш! Чудо! Сміх та й годі! Та ж ви той самий парубчина, що не вірить у чуда... Виходить, це ще один з ваших поганих жартів, ось воно що, кажу вам...

Та містер Фосерінґей так ніколи й не почув, що хотів сказати йому містер Вінч. Він зрозумів, що сам виказав себе, звірився з своїм неоціненним секретом усьому світові. Вибух шаленого гніву підштовхнув його до активних учинків. Він люто напавсь на констебля.

– Годі, – сказав він, – це вже мені остогидло! Я вам покажу погані жарти, побачите. Згиньте в пеклі! Геть!

Він був на самоті.

Тієї ночі містер Фосерінґей більше не творив чуд, навіть не подивився, що сталося з його розквітлою палицею. Переляканий, принишклий, він попростував до міста і, повернувшись додому, пройшов до опочивальні.

– Господи! – сказав він. – Який потужний талант, яка надзвичайна сила! Я аж ніяк не гадав цього. Справді, ні... А цікаво було б знати, яке воно, те пекло!

Він сів на ліжку і почав скидати чоботи. В нього з’явилась щаслива думка, і він переселив констебля з пекла до Сан-Франциско. Не порушуючи більше нормального причинного зв’язку явищ, він розсудливо ліг спати. Вночі йому приснилось, як сердився Вінч.

Другого дня містер Фосерінґей почув дві цікаві новини. Хтось посадив розкішну витку троянду проти будинку містера Ґомшота–старшого на Леллабороському шосе, а в річці аж до Равлінґового млина шукатимуть неводом тіло констебля Вінча.

Увесь той день містер Фосерінґей був неуважний і задуманий, він не творив більше чуд, тільки подбав про харчі для Вінча та справно скінчив свою працю в конторі, хоч в голові йому бринів цілий рій думок. На його незвичайну неуважність та лагідність звернули увагу і жартували з того. Майже ввесь час він думав про Вінча.

У неділю ввечері він пішов до церкви і – дивна річ! – містер Мейдіґ, що трохи цікавився окультизмом, у своєму казанні говорив про «надприродні сили». Містер Фосерінґей рідко ходив до церкви, але його система категоричного скептицизму, що про неї ми вже згадували, тепер похитнулася. Казання по-новому освітлювало його дивний хист, і він раптом поклав піти порадитись з містером Мейдіґом, лише скінчиться відправа. Надумавши це, він сам здивувався, чом не зробив цього передніше.

Містера Мейдіґа, худорляву, нервову людину з надто довгими руками і такою ж шиєю, дуже потішило бажання містера Фосерінґея приватно з ним поговорити, – адже байдужість цього юнака до релігії звертала на себе увагу всього міста. Скінчивши всі справи, він вийшов з церкви і провів гостя до свого кабінету в плебанії, що була поблизу, вигідно посадовив його, став перед весело розжеврілим каміном – величезна, немов Родоський колос, тінь від його ніг лягла на протилежній стіні – і попросив містера Фосерінґея розповісти, в чому справа.

Спочатку містер Фосерінґей трохи бентежився і не знав, як його почати розмову.

– Боюся, вам важко буде пойняти мені віри, містере Мейдіґу, – не міг він якийсь час вимовити нічого путнішого. Нарешті зважився і спитав містера Мейдіґа, що він думає про чуда.

Не встиг містер Мейдіґ дуже розсудливим тоном вимовити: «Бачте», як містер Фосерінґей перебив його:

– Ви, напевно, не повірите, що якась звичайна людина, – я, наприклад, – сидячи отак проти вас, зненацька зможе відчути в собі таку силу, що з одної лише волі спроможеться робити, що захоче.

– Це можливо, – мовив містер Мейдіґ. – Мабуть щось подібне можливе.

– Якщо ви дозволите мені трохи тут поорудувати, я покажу вам дещо на ділі, – сказав містер Фосерінґей. – Гляньте ось на цю тавлинку, що стоїть на столі. Я хотів би знати, чи буде чудом те, що я зараз зроблю з нею. Почекайте, будь ласка, пів хвилинки, містере Мейдіґу.

Він нахмурив брови, простяг руку до тавлинки і сказав:

– Зробись вазою з фіалками!

Тавлинка виконала наказа.

Містер Мейдіґ аж здригнувся. Він не зрушився з місця і стояв, переводячи очі з чудотворця на вазу з квітками, але й пари з уст не пустив. Потім наважився нахилитися над столом і понюхати фіалки; то були чудові, тільки-но зірвані фіалки. Тоді він знову пильно глянув на містера Фосерінґея.

– Як ви зробили це? – спитав він.

Містер Фосерінґей покрутив вуса.

– Я сказав, і воно сталося. Що воно таке – чудо, чи чорна магія, чи ще щось інше? Як на вашу думку, що це таке зо мною? Саме про це я й хотів спитати вас.

– Це зовсім незвичайне явище.

– Рівно тиждень тому, минулої неділі, я не більше від вас знав, що вмію робити такі речі. Це сталося раптом. Я бачу, що з моєю волею скоїлося щось дивне, а більше я нічого не знаю.

– Ви могли б ще зробити щось, чи тільки це?

– Господи боже мій, авжеж! – скрикнув містер Фосерінґей. – Усе, що хочете, – він подумав і враз згадав одного фокуса, що бачив колись. – Дивіться! – він простяг руку. – Обернись на вазу з рибами – ні, не так! – обернись на скляну вазу, повну води, з золотими рибками. Отак краще. Бачите, містере Мейдіґу?

– Дивовижно! Неймовірно! Або ви найнезвичайніша... Але...

– Я можу перетворити її на що хочете, – сказав містер Фосерінґей. – На що завгодно. Ей! Зробись голубом, чуєш?

Ту ж мить по кімнаті почав кружляти сизий голуб, примушуючи містера Мейдіґа нагинати голову щоразу, як пролітав біля нього.

– Зупинись, чуєш ти? – звелів містер Фосерінґей, і голуб завис непорушно в повітрі. – Я можу знов обернути його у вазу з квітками, – сказав містер Фосерінґей, і перемістивши голуба на стіл, зробив це чудо. Потім зауважив: – Мабуть, ви хочете запалити вашу люльку? – і на столі знову з’явилася тавлинка.

Містер Мейдіґ стежив за всіма цими змінами якось побожно, не мовлячи й слова. Він зиркнув спідлоба на містера Фосерінґея, взяв обережно тавлинку, оглянув її і поставив знов на стіл.

– Так! – промовив він і більше нічим не виявив своїх почуттів.

– Тепер мені легше буде пояснити, чого я прийшов, – сказав містер Фосерінґей; і він почав довго і плутано розповідати про всі свої дивні експерименти, починаючи з лампи в «Довгому Драконі»; своє оповідання він пересипав натяками на містера Вінча. Поки він говорив, викликане здивуванням містера Мейдіґа почуття гордости, що раптом охопило було його, поволі зникло; він знов зробився звичайним містером Фосерінґеєм з його повсякденними манерами. Містер Мейдіґ уважно слухав, тримаючи в руці тавлинку, і вираз на його обличчі раз-у-раз мінявся під час оповідання. Коли містер Фосерінґей заговорив про чудо з третім яйцем, панотець перебив оповідача, замахавши простягнутою рукою.

– Можливо, – сказав він, – цілком можливо! Звичайно, це річ дивовижна, але вона розв’язує безліч заплутаних питань. Сила творити чудеса – це хист, особлива властивість, така сама, як і геній або ясновидіння; досі зустрічали її дуже рідко і лише у виняткових людей. Та в цьому випадку... Мене завжди дивували чудеса Мохаммеда, і йогів{46}46
  Йог – послідовник індійської релігійно-філософської системи йоги, що ставить своїм адептам завдання досягти злиття душі з божеством за допомогою певних благочестивих вправ і приборкування плотських бажань.


[Закрыть], і пані Блаватської{47}47
  Є. П. Блаватська (1831-91) – російська письменниця, засновниця інтернаціонального теософічного товариства, що мало на меті об’єднати все людство в одній релігії, досліджувати нез’ясовне в природі і розвивати надпочуттєві сили людини. Чуда, які творила Блаватська для пропаганди своїх ідей, користуючись цілковитою довірою теософів, були звичайнісіньким шахрайством.


[Закрыть]. Але, звичайно... Так, це просто хист. І це чудово стверджує міркування великого мислителя, – містер Мейдіґ знизив голос, – його ясновельможности герцога Арґайльського{48}48
  Герцог Арґайльський (Argyll, 1823-1900) – англійський політичний діяч, письменник і учений; намагався в своїх творах поєднати релігію з наукою.


[Закрыть]. Тут ми стоїмо перед глибоким законом, глибшим, ніж звичайні закони природи. Так, так. Прошу далі, далі!

Містер Фосерінґей почав розповідати про свою пригоду з Вінчем, а містер Мейдіґ, отямившись від свого переляку, знову дістав здібність рухати руками й ногами і час від часу перебивав оповідача здивованими вигуками.

– Оце мене найбільше бентежить, – вів далі містер Фосерінґей. – Тому я й прийшов до вас порадитися; правда, він у Сан-Франциско – де вже там воно є, те Сан-Франциско, – та, бачте, все це дуже прикро нам обом, містере Мейдіґу! Звісно, він не може збагнути, що з ним трапилось, і я певний того, що він перелякався і жахливо сердиться на мене, може, гадає добратись до мене. Напевно, він пробує повернутися сюди. Раз-у-раз, кожні кілька годин, я згадую про це і за допомогою чуда відсилаю його назад. Цього він, звичайно, не може зрозуміти, і, мабуть, уже вкрай роздратований; а якщо він бере щоразу квитка, це ж коштує йому шмат грошей. Я роблю все, що можу для нього, та, дійсно, йому важко зрозуміти моє становище. Мені спало на думку, що його одяг десь, певно, обсмалився, перш ніж я встиг переселити його звідти, якщо пекло справді таке, як гадають. Отак він міг і до в’язниці потрапити в Сан-Франциско. Тільки подумав я про те, то негайно наказав, щоб у нього був новий одяг. Тепер ви самі бачите, в яку чортову плутанину я вже вскочив...

Містер Мейдіґ набрав серйозного вигляду.

– Справді, плутанина. Так, дуже скрутне становище. Як ви з цього виплутаєтесь?.. – він зробився велемовним, але його слова мало переконували. – Проте, облишмо поки що Вінча і обміркуймо важливіші речі. Я не думаю, щоб це була чорна магія або щось подібне. Злочину в цьому теж немає, містере Фосерінґею, анітрошки, якщо ви не затаїли істотних фактів. Ні, це чуда, чистісінькі, чуда, – сказати б, чудеса найвищого ґатунку.

Він ходив туди сюди по килиму перед каміном і махав руками, а тим часом містер Фосерінґей сидів, поклавши руки на стіл і спустивши на них голову, і мав змучений вигляд.

– Я не уявляю собі, що мені робити з Вінчем, – сказав він.

– З вашим хистом творити чуда, – як видно, з потужним хистом, – зауважив містер Мейдіґ, – ви знайдете спосіб полагодити справу з Вінчем, не турбуйтесь про це. Любий пане, ви знаменита людина, – людина з подиву гідними можливостями. Наприклад, ви можете бути за доказ нечуваних речей. З другого боку, те, що ви можете зробити...

– Так, я вже надумав дещо, – сказав містер Фосерінґей. – Та деякі речі виходять якось навпаки. Ви бачили, як було з рибками спочатку? І ваза не така, і риби не зовсім такі. З приводу цього я й хотів порадитись.

– Справедливе бажання, – відказав містер Мейдіґ, – слушна думка, – він зупинивсь і подивився на містера Фосерінґея. – Дар творити чуда – по суті необмежений. Давайте спробуємо ваші сили. Чи вони справді... чи вони справді такі, якими здаються.

І от, хоч як це неймовірно, в кабінеті маленького будинку біля церкви конгрегаціоністів, увечері в неділю 10 листопада 1896 року містер Фосерінґей, під’юджений словами містера Мейдіґа, почав творити чуда. Прошу читача звернути особливу увагу на цю дату. Може, він скаже, а може, навіть уже й сказав, що в цій історії дещо зовсім неправдоподібне, бо якби щось таке справді сталося, то про це тоді ж таки написали б в усіх часописах. Тим подробицям, про які зараз буде мова, найважче пойняти віри, і саме тому, що природним наслідком переказаної тут події між іншим було б те, що читач або читачка вже багато років тому загинули б жахливою, нечуваною смертю. Але ж усяке чудо неймовірне, – на те воно й чудо, – і читач направду був убитий жахливим, нечуваним способом ще 1896 року. В дальшій частині нашого оповідання це стане цілком ясним, цілком переконливим для кожного розсудливого і розумного читача. Та тут не місце кінчати оповідання, що ледве перейшло за першу половину.

Спочатку чуда, що їх робив містер Фосерінґей, були маленькі, несміливі чуда – незначні штучки з чашками та всякими дрібними речами, такі самі мізерні, як і чуда теософів; але, не зважаючи на їх нікчемність, його колега дивився на них з побожним страхом. Містерові Форесінґею дуже кортіло якнайшвидше розв’язати справу з Вінчем, та містер Мейдіґ усе заважав йому. Але ж коли вони зробили з тузінь таких дрібних хатніх чуд, їхня свідомість власної сили зросла, уява їхня піднеслася і честолюбство збільшилось.

Першу спробу ширшого масштабу підказали голод та недбальство місіс Мінчін, економки містера Мейдіґа. Вечеря, до якої запросив панотець свого гостя, була погана і видалася несмачною обом чудотворцям, що добре попрацювали. Проте вони все ж сіли до столу, і містер Мейдіґ, не так сердито, як журливо, почав говорити про несправність своєї економки. Він просторікав, доки містерові Фосерінґею не спало на думку використати цю нагоду.

– Як ви гадаєте, містере Мейдіґу, – спитав він, – чи не буде це надто сміливо, якщо я...

– Любий мій містере Фосерінґею! Звичайно, ні! Я зовсім цього не думаю.

Містер Фосерінґей повів рукою.

– Що ми замовимо? – спитав він тоном щедрого хазяїна, і на замовлення містера Мейдіґа старанно перелічив усі страви, що мали з’явитись.

– Щодо мене, – сказав він, оглянувши страви, які вибрав собі містер Мейдіґ, – то мені завжди до смаку кухоль портеру та добрі грінки з сиром, – оце я й замовлю собі. До бургундського я не дуже охочий, – і перед ним у ту ж мить з’явилися портер і грінка з сиром.

Хазяїн і гість довго сиділи за вечерею, розмовляючи, немов рівні, як це здивовано, з захопленням постеріг містер Фосерінґей, про всі ті чуда, що вони оце творитимуть.

– До речі, містере Мейдіґу, – сказав містер Фосерінґей, – чи не можу я допомогти вам у ваших хатніх справах?,

– Я щось не розумію, – відповів містер Мейдіґ, наливаючи собі склянку чудового старого бургундського.

Містер Фосерінґей здобув собі з просторіні другу грінку і відкусив шматок.

– Гадаю, – вимовив він, – що я можу (цям, цям) зробити (цям, цям) чудо з місіс Мінчін (цям, цям), зробити її справнішою.

Містер Мейдіґ поставив склянку і недовірливо глянув на нього.

– Вона... Вона, треба вам знати, дуже не любить, як хто втручається в її справи, містере Фосерінґею. Та крім того тепер, понад одинадцяту, вона, мабуть, уже лягла й спить. Чи не думаєте ви взагалі...

Містер Фосерінґей обміркував це заперечення і промовив:

– А чом би не зробити цього, коли вона спить?

Містер Мейдіґ спочатку запротестував проти такої ідеї, але нарешті погодився. Містер Фосерінґей вимовив наказа, і обидва вечеряли далі, хоч трошки й були занепокоєні. Містер Мейдіґ розводився на тему про зміни в поводженні економки, яких можна було сподіватись назавтра, з таким оптимізмом, що навіть містерові Фосерінґею, уже трохи підпилому, той оптимізм видався дещо прибільшеним. Саме в цю хвилину згори донісся якийсь гуркіт. Вони запитливо подивились один на одного, і містер Мейдіґ швидко вийшов з кімнати. Містер Фосерінґей чув, як він кликав свою економку, а потім майже нечутними кроками знявся до неї нагору.

Незабаром панотець повернувся; він ішов легкою ходою, а лице його сяяло.

– Дивна річ! – вигукнув він. – І як зворушливо! Надзвичайно зворушливо!

Він почав ходити по килиму перед каміном.

– Каяття, найзворушливіше каяття, висловлене крізь щілину в дверях. Бідна жінка! Яка дивна зміна! Вона встала. Мабуть, зразу встала. Прокинулась і підвелася з ліжка, щоб розбити пляшку горілки, заховану в неї в скриньці. І призналася в цьому!.. Та ж це дає нам... це розгортає перед нами безмежні перспективи. Якщо ми змогли викликати в ній таку чудову зміну...

– Здається, і справді тут необмежені можливості, – сказав містер Фосерінґей. – А щодо містера Вінча...

– Абсолютно необмежені, – потвердив містер Мейдіґ. І, одним змахом руки ухилившись від труднощів питання про містера Вінча, він висунув цілу низку диву гідних пропозицій, що спадали йому на думку в міру того, як він ходив туди й сюди по килиму.

Які то були пропозиції, – це не має значення для нашої історії. Досить згадати, що вони визначались безмірною доброзичливістю, тією доброзичливістю, що з’являється, як відомо, після доброї страви. Проте питання про Вінча залишилося нерозв’язаним. Так само нема рації спинятись і на тому, які саме з містера Мейдіґа пропозицій було виконано. Скажемо лише, що сталися предивні зміни. Пізньої ночі містер Мейдіґ і містер Фосерінґей блукали базарною площею в спокійному місячному сяйві, не помічаючи холоду, в якомусь екстазі чародійства; містер Мейдіґ був увесь – порив і рух, поруч ішов містер Фосерінґей, низенький, кошлатий, уже більше не бентежачись з своєї величі. Вони виправили всіх п’яниць своєї виборчої округи, перетворили все пиво й спирт на воду (в цьому пункті містер Мейдіґ переважив містера Фосерінґея); потім значно поліпшили місцеве залізничне сполучення, висушили Фліндерське болото, поліпшили ґрунт на «Горбі з Деревом» і витравили бородавку у вікарія. І тепер вони йшли подивитися, що можна було б зробити з підгнилим биком Південного Мосту.

– Нашого міста, – задихався з захвату містер Мейдіґ, – завтра не можна буде пізнати. Як усі дивуватимуться, як дякуватимуть нам!

Саме в цю хвилину дзиґарі на дзвіниці вибили третю годину.

– Що це? – скрикнув містер Фосерінґей. – Вже третя година! Я мушу додому. О восьмій мені треба бути на службі. Крім того, місіс Вімз...

– Ми тільки-но починаємо, – відказав містер Мейдіґ, повний солодкого почуття безмежної могутности. – Ми тільки починаємо. Подумайте про все добро, що ми можемо зробити. Коли люди попрокидаються...

– Але... – почав був містер Фосерінґей.

Містер Мейдіґ раптом схопив його за руку. Очі йому нестямно блищали.

– Любий друже, – сказав він, – нема чого квапитись. Гляньте! – показав він на Місяць у зеніті. – Ісус Навин.

– Ісус Навин? – спитав містер Фосерінґей.

– Авжеж, – відповів містер Мейдіґ. – Чом ні? Зупиніть!

Містер Фосерінґей подивився на Місяць.

– Це трохи зависоко, – сказав він, помовчавши.

– Чому? – спитав містер Мейдіґ. – Звичайно, не Місяць повинен зупинитися. Ви спините повертання Землі, ось що. Тоді спиниться час. Нікому від цього не буде лиха.

– Гм! – промимрив містер Фосерінґей. – Добре, – зітхнув він, – я спробую. Ну!..

Він застебнув пальто і звернувся до нашої залюдненої земної кулі з усією вірою в свою силу, на яку був здатний.

– Ану, годі кружляти, чуєш? – сказав містер Фосерінґей.

Ту ж мить він полетів перевертом у повітрі зі швидкістю не одного десятка миль на хвилину. Не зважаючи на безліч кругів, що він пролітав кожної хвилі, він міг міркувати; бо думки – річ химерна: іноді вони течуть повільно, мов смола, а часом линуть швидше за світло. Фосерінґей думав з секунду, потім побажав:

– Нехай я спущуся на землю цілий і здоровий. Хоч би що там ще трапилося, хай я цілий і здоровий опинюсь на землі.

Висловив він це побажання саме вчасно, бо одежа на ньому, нагрівшись з шаленого лету в повітрі, вже почала тліти. Він добре таки бебехнувся, але не забився, бо потрапив наче б то на купу недавно скопаної землі. Якась велика маса металу і каменю, дуже схожа на дзвіницю з дзиґарями, що стояла серед базарної площі, гримнулася додолу біля містера Фосерінґея, відскочила від землі й розпалася, мов вибухла бомба, на каміння, цеглу та цемент. На один з найбільших уламків нанесло корову, і вона розбилась об нього, як яйце. Розлігся такий гуркіт, що проти нього найоглушливіший грім, який містерові Фосерінґею доводилося чути на землі, видававсь не гучнішим за шелест пороху; після того почулося ще кілька тихших відлунків. Над землею бушував борвій, містер Фосерінґей ледве зміг підвести голову, щоб подивитися навкруги. Він був такий задиханий і очманілий, що не міг відразу второпати, де він і що сталося. Першим ділом він помацав собі голову і впевнився, що розмаяне вітром волосся – то справді його власне волосся.

– Господи боже мій! – прохрипів містер Фосерінґей, через вітер насилу розтуливши рота. – Ото ж ускочив! Що це зіпсувалось? Буря і грім! А всього хвилину тому була чудова погода. То Мейдіґ призвів мене на це. Який вітер! Якщо я й далі робитиму такі нісенітниці, зі мною, напевно, трапиться найгірше лихо... Де ж той Мейдіґ? Що за чортів гармидер!

Він розглянувся навколо, скільки це дозволяло його пальто, що загорнулось йому на голову. Світ справді мав напрочуд химерний вигляд.

– А втім, небо лишилося на своєму місці, – зауважив містер Фосерінґей. – Тільки саме небо не зрушилося зі свого місця. Проте навіть воно має такий вигляд, немов от-от налетить страшна хуртовина. А над головою сяє Місяць. Зовсім так, як було колись. Видно, неначе опівдні. А щодо решти... Де місто? Де... де все? І звідки взявся цей шалений вітер? Я не замовляв вітру.

Містер Фосерінґей спробував був стати на ноги, але йому не пощастило підвестися. Він упав і силкувався хоч рачки триматися землі. Повернувшись плечима до вітру, він дивився на світ, заллятий місячним сяйвом, а поли його пальта тріпались у нього над головою.

– Таки щось добре попсувалося, – сказав містер Фосерінґей, – а що саме, – один бог знає. ,

Навкруги, в блідому місячному сяйві, крізь хмари пороху, які гнала, завиваючи, буря, не видно було нічого, крім брил землі, що розсипалися, та куп безформних уламків; не було ні дерев, ні будинків, ні звичних предметів – нічого, крім безмежного хаосу, що поволі губився в темряві серед смерчів і вихорів, у блискавках і гуркотнечі дедалі потужнішої хуртовини. Близько містера Фосерінґея мертво-бліде сяйво освітлювало якийсь предмет. Колись то, може, був берест, а тепер від нього лишилася тільки купа трісок, що здвигалась від верху до низу; подаль з іншої купи уламків стирчали покручені залізні бантини – видимо, рештки зруйнованого віадука.

Справа в тому, що коли містер Фосерінґей спинив обертання Землі, він забув звеліти, щоб зупинилися і різні дрібні речі, що містяться на її поверхні. А Земля крутилася так швидко, що її поверхня на екваторі пролітає понад тисячі миль на годину, а в наших широтах близько половини цього.

Тому і місто, і містер Мейдіґ, і містер Фосерінґей, все і всі миттю полетіли вперед зі швидкістю майже дев’ять миль на секунду, тобто значно швидше, ніж коли б ними стрельнули з гармати. Отже, всі люди, всі живі істоти, всі будинки, всі дерева, весь видимий світ, – усе неслося вперед, трощилось і руйнувалося дощенту. Отак стояла справа.

Звісно, містер Фосерінґей був нездатний зрозуміти все це як слід. Але він бачив, що з його чудом трапилась якась помилка, і його охопила незмірна огида до будь-яких чуд. Тепер навколо нього стало темно, бо хмари скупчились і зовсім затулили місячне сяйво; в повітрі пролітали буйні хвилі граду; жахливий рев вітру й води виповняв небо і землю. Прикривши очі рукою, крізь пил і сніг з дощем містер Фосерінґей побачив у блискавичному світлі велетенський бурун, що насувався просто на нього.

– Мейдіґу! – пролунав здушений голос містера Фосерінґея серед розбурханих стихій. – Сюди! Мейдіґу! Стій! – крикнув містер Фосерінґей воді, що наближалась. – Богом тебе заклинаю, стій! Одну хвилину! – звернувся він до грому і блискавки. – Зупиніться на одну хвилину, поки я зберу думки... Що ж його робити тепер? – питав він. – Що мені робити? Господи! Хоч би Мейдіґ був тут! Знаю, – промовив містер Фосерінґей. – Господи, дай, щоб цього разу вийшло добре!

Він і тепер стояв рачки плечима до вітру, зосереджений на одній думці, щоб усе полагодити.

– Ах! – сказав він. – Нехай жоден з моїх наказів не здійснюється, поки я не скажу: «Гайда»!.. Боже світе! І чому з самого початку це не спало мені на думку!

Він підвів свій здушений голос і кричав дедалі голосніше, марно бажаючи почути самого себе серед шаленої хуртовини.

– Отже, я починаю! Пам’ятайте добре, що я допіру сказав. По-перше, коли все, що я звелю, здійсниться, нехай зникне моя чудодійна сила, нехай моя воля стане така, як в усіх людей, а всім небезпечним чудам буде край. Вони мені не до вподоби. Краще б я їх і не творив. Буде з мене! Це по-перше. А по-друге – нехай я опинюся знову там, де я був перед тим, як почалися чуда; нехай усе зостанеться так, як було, перш ніж перекинулася та проклята лампа. Це справа серйозна, але остання. Зрозуміло? Жодних чуд, усе по-старому, я знов у «Довгому Драконі» перед своєю пів пінтою пива. Це все! Так.

Він уп’явся пальцями в землю, заплющив очі і вимовив:

– Гайда!

Усе вщухло. Він помітив, що стоїть на ногах.

– Це ви так кажете, – промовив чийсь голос.

Фосерінґей розплющив очі. Він був у шинку «Довгий Дракон» і сперечався з Тодді Бімішем про чуда. Невиразна думка про щось важливе, але забуте, майнула була в його і зразу зникла. Ви розумієте, за винятком того, що він утратив свою чудодійну силу, все лишилося по-старому, отже розум і пам’ять у містера Фосерінґея були такі самі, як на початку цієї історії. А тому він абсолютно нічого не знав з того, про що ми тут розповідали, не знає й досі. І між іншим, певна річ, він і досі, не вірить у чуда.

– Кажу вам, що справжніх чуд не буває, – сказав він, – хоч би що там ви говорили. Я ладен навести вам безперечні докази.

– Це ви так думаєте, – сказав Тодді Біміш. – Доведіть, якщо можете.

– Слухайте, містере Бімішу, – сказав містер Фосерінґей. – Давайте з’ясуємо, що таке чудо. Це щось супротивне природі, викликане силою волі...