Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

Машина перемінила ритм, і Дентонові думки ввірвалися.

Він налагодив свій гніт і почав знову думати. Дивна річ, як швидко все сталося! На тих людей, що побили його, він не дуже злостився. Хоч увесь він був у синцях, проте це не заважало йому бачити з абсолютною ясністю причину своєї непопулярности. Він поводився, як дурень. Зневага, ізольованість, – усе це привілеї дужого. Занепалий аристократ, що все ще чіпляється за свою підтоптану гідність, – то, безперечно, найжалюгідніша з усіх претензійних істот в цьому претензійному світі. Боже мій! Які мав він підстави зневажати цих людей?

Яка шкода, що він не зважив цього краще годин з п’ять тому!

Що буде, коли кінчиться друга зміна. Він не міг сказати – що, не міг навіть здумати, не міг уявити собі, що замишляють ці люди. Він тільки почував їх ворожість і цілковитий брак симпатії до нього. В його уяві промайнули картини ганьби й насильства. Невже не можна роздобутись на будь-яку зброю? Він пригадав собі, як накинувся був колись на гіпнотизера. Та тут не було спасенної лампи. Він не бачив нічого, чим зміг би відборонятися.

Якийсь час він думав, що найкраще буде, тільки скінчиться зміна, прожогом кинутися на вулицю. Там, звичайно, йому не загрожуватиме небезпека. Але, не кажучи про почуття самоповаги, його стримувала думка, що так він тільки відтяг би на далі кінець цієї справи і тим ще збільшив би свій клопіт. Він постеріг, що гостролиций змовлявся про щось із білобровим, позираючи на нього, а потім вони звернулися до смаглявого робітника, що вперто повертався до Дентона своїми широкими плечима.

Нарешті друга зміна скінчилася. Робітник, що пропонував був Дентонові бляшанку з олією, нагло спинив гніта і обернувся, витираючи рота рукою. В очах йому був спокійний вираз людини, що сидить у театрі і чекає вистави.

Криза наближалася. Дентонові напружились усі нерви. Він поклав собі битися після першої ж спроби образити його. Спинивши преса, він з удавано-спокійним виглядом вийшов з робітні у коридор, де були рундуки з попелом. Тут він несподівано помітив, що забув коло преса свою куртку, – у приміщенні було дуже гаряче, і він за роботою скинув її. Вернувшись назад, він мало не наскочив на білобрового і почув, як подібний до тхора чоловік говорив з докором:

– Він мусить з’їсти хліб!.. Конче мусить!

– Не треба, дай йому спокій, – заперечував смаглявий.

Дентон зрозумів, що сьогодні з ним більше нічого не трапиться. Він пройшов коридором і знявся сходами на рухомі міські платформи.

Виринувши серед синьо-багрового світла і бурхливого потоку людей, він гостро відчув, що йому спотворено обличчя, і почав обмацувати тремтячою рукою свої ґулі. Потім попростував до найшвидшої платформи і сів на ослоні Робітничого Товариства.

Він увесь заціпенів, і думки його снувались мляво. З незмінною ясністю бачив він безпосередню небезпечність і безпорадність свого становища. Що вони зроблять з ним завтра? Що подумає Елізабета, побачивши, до якого озвірення він дійшов? Нічого, нічого цього він не знав. Він почував себе до краю знесиленим, коли це хтось доторкнувся до нього рукою. Він підвів голову і побачив поруч себе на ослоні смаглявого робітника. Дентон здригнувся. Ні, тут, серед людей на вулиці, йому нема чого боятися насильства!

На обличчі в смаглявого не лишилося жодного сліду нещодавньої бійки. Він дивився на Дентона аж ніяк не вороже, навіть мало не з пошаною.

– Вибачте мені, – заговорив він без найменшої злости, і Дентон переконався, що нового нападу не буде. Він мовчки дивився і чекав, що той скаже далі.

Смаглявий, видимо, наперед обміркував свої перші слова.

– Я вам... хочу сказати... ось що, – почав він, підшукуючи під час павз дальших слів. – Ось що... я хочу... сказати вам, – вимовив він те саме вдруге, і нарешті зрікся цієї важкої передмови. – Ваша правда! – викрикнув він і поклав свою брудну руку на брудний Дентонів рукав. – Ваша правда! Ви – шляхетна людина. Мені дуже... дуже шкода! Оце я й хотів сказати вам.

Дентон зрозумів, що, мабуть, якісь інші причини, а не сама запальність підштовхнули цього чоловіка на його огидний вчинок. Він трохи подумав і проковтнув свою гордість як щось зовсім негідне.

– Я не хотів образити вас, – сказав він, – відмовляючись від хліба.

– Я теж не мав злости, – відказав робітник, пригадуючи, як усе сталося. – Тільки ж трапилося те перед очима в отого Вітея та його скализубів, – ото я й поперся з кулаками.

– Авжеж, – з несподіваною палкістю вимовив Дентон, – я був дурень.

– Так? – з помітним задоволенням сказав смаглявий. – Оце правда. Руку!

Дентон не відмовив, і вони стисли один одному руку. Платформа мчала повз лікарню, де виправляли негарні обличчя. Чоло її долішнього поверху було дзеркальне, щоб збуджувати в людей бажання мати правильні риси. Дентон побачив мигцем у дзеркалі два відбитки – свій і свого сусіди, обидва жахливо перекривлені і приплескані. Його власне лице було опухле, криве на один бік, замащене кров’ю. Безглузда, нещиро-приязна посмішка робила його ще ширшим. Пасмо волосся закривало одне око. Обличчя смаглявого робітника неначе складали самі тільки неймовірно роздуті губи та ніздрі. Обох з’єднували потискувані руки. Видиво майнуло і раптом зникло, щоб колись на світанку навернутись на пам’ять у півсні.

Стискаючи Дентонові руку, смаглявий плутано зауважив, що він завжди був певний, що вмітиме поводитися як слід, якщо йому доведеться мати справу з шляхетною людиною. Він не випускав Дентонової руки, доки той під впливом видива в дзеркалі не відібрав її. Смаглявий замислився, сплюнув на платформу і вернувся до того, з чого почав розмову.

– Ось що я хочу сказати вам, – вдався він ще раз з тими самими словами до Дентона, але зніяковів і, похитавши головою, мовчки втупив очі в свої черевики.

Дентон зацікавився.

– Кажіть далі, – мовив він з уважним виглядом.

Смаглявий, нарешті, набрався духу, схопив Дентона за руку і заговорив зовсім по-приятельському.

– Ви мені вибачте, – сказав він. – Правду кажучи, ви зовсім не вмієте битися. Зовсім не вмієте. Авжеж... Не знаєте навіть, як треба починати. Вас заб’ють на смерть, коли не навчитеся. Тримаєте руки казна-як.

Він підсилював свої слова лайкою і стежив крадькома, яке враження справляла вона на Дентона.

– Скажімо, приміром, – на зріст ви, нівроку, немалі. Руки маєте довгі. Замахнетеся, то дістанете далі, ніж будь-хто інший у цьому триклятому льохові. Бий мене лихо, я був думав, що завдасте мені чосу. А вийшло таке... Ви вже вибачте мені. Якби знання, нізащо не почав би. Все одно, як з мішком битися. Так не годиться. Руки у вас наче на вішалці висять. Стеменно... як на вішалці. От!

Дентон здивовано пас його очима і враз зареготав, аж розбиті щелепи заболіли йому і на очі виступили гіркі сльози.

– Далі, – сказав він.

Смаглявий повернувся до своєї теми. Нема що казати, йому подобається Дентонів вигляд, занадто тільки вже Дентон гонористий. Та з самим гонором багато не вдієш, коли не вмієш руки як слід тримати.

– Я ось що збирався порадити вам, – вів він далі. – Давайте я покажу вам, як треба битися. Справді, давайте. Тепер ви ні бе, ні ме не тямите. Ще не бували в бувальцях. Та з вас може вийти пристойний боєць... зовсім пристойний. Оце я хотів сказати вам.

Дентон не знав, що робити.

– Але ж я не маю чим подякувати вам, – мовив він.

– Таки пан завжди паном лишиться, – пробурчав робітник. – Хіба я казав про подяку?

– Ви ж згаєте час.

– Коли не навчитеся битись, вам не минути смерти. Облиште ці балачки про подяку.

Дентон задумався.

– Не знаю, – вимовив він нерішуче.

Він подивився на свого сусіду і аж жахнувся, скільки дикої брутальности було в його обличчі. Дентона раптом посіло обурення проти несподіваного приятельства з цією людиною. Йому зробилася огидна сама думка бути чимсь зобов’язаним такому створінню.

– Наші хлопці завжди б’ються, – сказав смаглявий. – Повсякчас. І як котрий розпалиться та й смальне вас у підребер’я...

– Нехай! – крикнув Дентон. – Один кінець!

– Звісно, коли ви так думаєте...

– Ви не розумієте!

– Може бути, що й не розумію, – сердито буркнув смаглявий і замовк.

Коли він заговорив знову, в голосі його було далеко менше прихильности, і, щоб не назвати Дентона на ймення, він тільки штовхнув його.

– Слухайте, – сказав він, – то хочете ви, щоб я вас навчив битися, чи ні?

– Ви дуже ласкаві, – відповів Дентон, – але...

Вони замовкли. Смаглявий, звівшись на ноги, нахилився до Дентона.

– Гонор не дозволяє, га? – сказав він. – Так мені й треба... Хай йому хрін, який же з вас дурень несовітенний!

Він повернувсь і пішов, і Дентон раптом погодився, що його зауваження цілком справедливе.

Смаглявий поважно переходив вулицю, спускаючись з одної платформи на одну. Дентон хотів був кинутися йому навздогін, та передумав і лишився на своєму ослоні. Все, що трапилося, на якийсь час до решти опанувало його думки. За один день його витончену систему покори безнадійно потрощено вщент. Брутальна сила, доконечна основа буття, визирнула крізь плетиво всіх його благодушних пояснень та самопотішань і загадково посміхалася. Він був голодний і зморений, проте не поїхав відразу до Робітничого Готелю, де на нього чекала Елізабета. Йому треба було багато чого обміркувати, подумати; отже, повитий химерною хмарою своїх напружених роздумів, він два рази об’їхав кругом міста на рухомій платформі. Ви уявляєте собі сами, як зі швидкістю п’ятдесят миль на годину мчить він навколо затопленого світлом, гримотливого міста, а воно разом з усією планетою лине в той самий час у просторі вільним шляхом-дорогою, роблячи по кілька тисяч миль на годину. Отак він мчить кругом міста і здригається з муки; і ніяк не може збагнути, чому його воля і серце страждають і навіщо він живе.

Коли він, нарешті, прийшов до Елізабети, вона була бліда і занепокоєна. Він, може б, і помітив її неспокій, якби його самого не захопила до краю власна тривога. А так він тільки боявся, що дружина захоче знати всі подробиці, як його ображено, і заходиться співчувати або обурюватися. Побачивши його, вона здивовано підвела брови.

– То я вскочив у таке діло, – сказав він і перевів дух. – Тільки не розпитуйся. Все ще надто свіже. Мені боляче розказувати.

Він сів з похмурим виглядом.

Вона мовчки дивилась на нього, здивована, а коли вичитала дещо з багатозначних ієрогліфів, що ними було розмальоване Дентонове обличчя, їй побіліли губи, а рука, – вона стала тонша, ніж перше була, і великий палець від роботи трохи змінив свою форму, – стиснулась у кулак.

– Жахливий світ! – тільки й вимовила Елізабета.

Останнім часом вони мало розмовляли одне з одним, а тієї ночі ледве словом перекинулись. Кожне поринуло в свої думки. До самого світанку Елізабета не могла заснути. Нараз Дентон, що лежав поряд неї, як мертвий, підвівся на ліжку і крикнув:

– Я не можу терпіти цього! Не буду терпіти!

Вона бачила в сутінках, як він люто розмахував рукою, сидячи на ліжку, ніби побивав навкружню пітьму. Потім на якийсь час він знову затих.

– Це вже занадто! Такого ніхто не стерпить!

Вона нічого не могла сказати йому. Їй самій здавалося, що далі нема куди йти. Обоє довгий час мовчали. У вранішніх сутінках їй було видно, що Дентон сидів, обхопивши руками коліна і мало не торкаючись їх підборіддям.

Раптом він засміявся.

– Ні, – заговорив він знову, – таки я стерплю. Дивна річ! У нас не лишилось ні крихти зважливости позбавити себе життя. Мабуть, люди, здатні на це, зовсім перевелися. Ми все терпимо до самого краю.

Елізабета мовчала, поринувши в похмурі думки, але була згодна з Дентоновими словами.

– Ми все перетерпимо, – вів він далі. – Лише уявити собі всіх тих, що терпіли покоління по поколінню – без кінця-краю! Незчисленні генерації дрібних тварин, що тільки й уміли, тільки й уміють хапати та відгризатися.

Він різко урвав і після довгої павзи провадив далі свій монолог:

– Кам’яна доба тривала дев’ятсот тисяч років, і завжди, кожного з цих років, жив якийсь Дентон, і, як апостоли, передавав дістану благодать наступному Дентонові. Хай-но я порахую! Дев’яносто... дев’ятсот... три по дев’ять – двадцять сім, – три тисячі поколінь людей! Більш-менш людей! І кожний бився, кожного бито, ганьблено, проте кожен якось умудрявся не відставати, терпів і йшов далі... І, може, прийдуть нові покоління, тисячі поколінь прийдуть! Прийдуть і перейдуть. Тільки навряд чи подякують нам.

Його голос дедалі набирав доводливого тону.

– І коли б знайти хоч дещо певне, коли б можна було самому собі сказати: «Ось чому... ось через що саме все воно так виходить...»

Дентон замовк. Елізабета поволі розгледіла в темряві його неясну постать, – він, як перше, сидів, схиливши голову на руки. Нараз Елізабету посіло почуття їх цілковитого духовного віддалення. Дві темні постаті, ледве видні в пітьмі, – отаке невиразне й обопільне їхнє розуміння. Про що він думає тепер? Що він зараз скаже? Здавалось, пройшла ціла вічність перед тим, як він зітхнув і прошепотів:

– Ні, я не розумію цього. Не розумію!

Минуло багато часу, і він ще раз сказав те саме: «Ні, не розумію», – але таким тоном, ніби знайшов, нарешті, як розв’язати важке питання.

Елізабета побачила, що він збирається лягати. Стежачи за його рухами, вона здивовано помітила, як він поправляв свою подушку, щоб було вигідніше. Він ліг і зітхнув майже з полегкістю. Його зворушення минуло. Він затих, і незабаром вона почула його спокійне рівне дихання.

Але Елізабета лежала з широко розплющеними в темряві очима, аж доки дзвінок і різке електричне світло не сповістили, що Робітниче Товариство вимагає ще одної днини їх життя.

Удень Дентон бився з білобровим і маленьким чоловічком, подібним до тхора. Смаглявий Блент, митець битися навкулачки, спочатку дав йому покуштувати гіркої науки, а тоді втрутився і сказав авторитетним тоном:

– Годі скубти його! Дай йому спокій, чуєш, Білявий? – пролунав його грубий голос, викликаючи загальне обурення. – Хіба ти не бачиш, що він зовсім не вміє битися?

І тоді, лежачи ганебно на брудній підлозі, зрозумів Дентон, що йому справді ніяк не обійтися без курсу навчання.

Він тут же й покаявся в своїй необачності і, ледве звівшись на ноги, підійшов до Блента.

– Я був дурень, ваша правда, – сказав він. – Якщо не пізно...

Увечері, коли скінчилася друга зміна, вони пішли в занехаяні, насичені вогкістю склепи під лондонським портом, і там Дентон дістав першу лекцію високого мистецтва перебою, що дуже розвилось і поширилося серед населення міських сутеренів. Він учився, як треба цілити і влучати, щоб гірше боліло, як калічити і бити на смерть, як трощити й кривавити за допомогою різного хатнього начиння, як угадувати наміри супротивника і завчасно відбивати їх. Одне слово, талановитий лектор відкрив йому всі хитромудрі способи бійки, що виробились серед покривджених долею людей по великих містах двадцятого і двадцять першого століть. Блентова вовкуватість помалу зникла, він тримався з гідністю фахівця і проявляв зовсім батьківську поблажливість. З Дентоном він поводився дуже делікатно, і коли від часу до часу давав йому стусана, то тільки на те, щоб підтримати в ньому інтерес. А коли Дентон зробив удалий удар і заюшив йому рота кров’ю, то Блент тільки голосно зареготав.

– Я ніколи не звертаю уваги на рота, – відкрив він своє вразливе місце. – Та моя така думка, що то невелика біда, коли тобі дадуть в зуби, аби тільки підборіддя було ціле. Покуштувати крови мені навіть до вподоби. Але на сьогодні досить і цього.

Дентон вернувся додому зовсім знесилений і відразу заснув, проте перед світанком прокинувся, відчуваючи біль в усьому тілі, в усіх рубцях своїх та ґулях. «Чи ж варто жити далі?» – думав він, дослухаючись, як дихає вві сні Елізабета; він згадав, що минулої ночі не дав їй спати, і силкувався лежати тихо. Його посіло почуття безмірної огиди до нових обставин його життя. Він ненавидів усе і всіх, навіть добродушного дикуна, що так шляхетно взяв його під свою опіку. Потворна брехня цивілізації розгорнулася перед його очима в усій своїй повноті. Вона ввижалась йому якимсь шаленим незмірним розвитком, що виплоджував дедалі глибший потік дикости внизу, а вгорі – нетривкий шар витончености і безглуздого марнотратства. Не бачив він найменшого прослідку розуму, ані чести ні в колишньому, ні в теперішньому своєму житті. Цивілізація явилась перед ним як стихійна катастрофа, як щось подібне до циклону або до зіткнення планет. Люди мали до чинення з нею тільки як жертви. Він сам, отже й увесь рід людський, жив зовсім марно. Він сушив собі голову, шукаючи виходу з того становища, в якому вони опинились, коли не для себе, то принаймні для Елізабети. Та думав він про себе, а не про Елізабету. А що, як він розшукає Меріса та розповість йому про їх нещастя? Побіжно він подивувався, що Меріс і Біндон так безслідно зникли з їхнього життя. Де вони тепер? Що з ним сталося? Потім він знов повернувся до думок про своє безчестя. І нарешті, не те щоб поставши з цієї душевної тривоги, а, певніше, розгонячи її, як світанок розгонить нічну пітьму, сяйнув йому наочний і ясний висновок із роздумів збіглої ночі – переконання, що він мусить перейти всі тяжкі спроби, що, кинувши зазирати в далеке майбутнє, мусить він зосередити всі свої думки і сили на тому, щоб стати до бою зі своїми товаришами і поквитуватись за все, як личить мужчині.

Другого вечора навчання вже не видалося йому таким жахливим, як вперше, а третього – то й зовсім було легко, і Блент навіть похвалив свого учня. Четвертого дня Дентон почав уважати, що тхоролиций робітник, власне, мабуть, добрий боягуз. Минуло два тижні надсадної праці вдень і гарячкового навчання вечорами. Блент присягався, що зроду не мав такого здібного учня, і цілу ніч після того Дентонові снились удари, запотиличники, повибивані очі і всякі бойові хитрощі. Ввесь той час його ніхто не займав, боячись Блента. Потім несподівано стався другий вибух. Одного дня Блент не прийшов на роботу, – він потім признався, що зробив те навмисне. Цілий нудний ранок Білявий, похваляючись, нетерпляче чекав перерви між двома змінами. Він нічого не знав про вечірнє навчання і задирливо натякав Дентонові та іншим, що збирається дещо вчинити, не зовсім приємне декому.

Білявого товариші не дуже полюбляли; після перерви вони без особливої цікавости висипали з робітні подивитись, як він завдасть новакові прочухана. Проте їх настрій відразу змінився, коли Білявий, починаючи бійку, спробував був ударити Дентона в лице, а той надзвичайно спритно ухилився, схопив його сам і кинув з такою силою, що ноги Білявого майнули в повітрі, і в наступну мить голова його опинилася на тій самій купі попелу, де колись спочивала Дентонова голова. Білявий зірвався на ноги, ще блідіший, ніж звичайно, і з лайкою кинувся на Дентона, щоб навіки скалічити його. Кілька разів вони невдало стинались, кілька разів Білявий без наслідку нападав, і це помітно збільшувало його тривогу. Все скінчилося на тому, що він ще раз опинився на землі, а Дентон душив йому коліном груди, вп’явшись руками в його горло. Білявому виступили на очі сльози, почорніло лице. Він пробував пояснити непорозуміння, показуючи зламаний палець, і хрипко щось белькотів висолопленим язиком. З того, як сприйняли цю подію глядачі, було ясно, що Дентон зробився найпопулярнішою людиною в робітні.

Він з належною обережністю пустив свого супротивника і звівся на ноги. Його кров неначе обернулась у рідкий огонь, в усьому тілі почувалась надприродна легкість і сила. Думка, що він мученик цивілізації і раб машини, вивітрилася з його свідомости. Він був мужчина і спромігся завоювати собі місце серед інших мужчин.

Тхоролиций чолов’яга перший підійшов до нього і поплескав його по плечах. Той робітник, що колись пропонував був йому бляшанку з олією, сяяв, як сонце, щиро вітаючи його... Дентон не йняв собі віри, що недавно вдававсь у відчай.

Тепер його посідала певність, що він не тільки повинен усе витерпіти, а й може зробити це. Ввечері, сидячи на своєму вбогому ліжку, він викладав Елізабеті свої нові погляди. Одну половину його обличчя вкривали синці і шрами. Елізабета ні з ким не билася, ніхто не плескав її по плечах, на лиці в неї не горіли свіжі синці, – лише блідість заливала його та кілька нових ліній залягло в куточках губів. Елізабета була жінка і мала свій жіночий талан. Вона мовчки слухала Дентона, пильно дивлячись йому в лице.

– Я почуваю, що є щось, – говорив він, пойнятий новим пророчим настроєм, – якийсь безнастанний розвиток – суть буття, в якому ми існуємо, рухаємося, провадимо наше власне життя. Воно почалося п’ятдесят чи сто мільйонів років тому, воно росте, шириться і неухильно посувається вперед, – уперед, до неприступного нам світу, туди, де знайдеться виправдання всьому сучасному – і моїй бійці, і цим синцям, і всім нашим стражданням. Воно – різець, – так, різець в руках у творця! Коли б тільки міг я віддати тобі своє почуття! Але ти сама відчуєш, я знаю, люба моя, ти відчуєш!

– Ні, – вимовила вона тихо, – я не відчую.

– Може, і я так думав би...

Вона похитала головою.

– Ні, – сказала вона вдруге. – Я теж багато думала. Твої слова не переконують мене.

Вона сміливо і рішучо глянула йому в лице.

– Я ненавиджу це! – сказала вона, задихаючись. – Ти не розумієш, не думаєш! Був час, коли я вірила всьому, що ти казав. Але тепер я порозумнішала. Ти чоловік, ти можеш битися, прокладати собі дорогу. Тобі не страшні синці. Ти можеш бути брутальним, потворним, і все ж зостаєшся чоловіком. Так, це додає тобі сили, робить з тебе справжнього чоловіка. Зі свого погляду ти маєш рацію. Та ми, жінки, неподібні до вас. Ми зовсім інші. Ми надто рано цивілізувались. Цей підземний світ не для нас.

Вона помовчала, а тоді почала знову.

– Я ненавиджу це! Ненавиджу це жахливе полотно, ненавиджу його понад усе, більше за найгірше лихо, що може трапитися з нами! Вся шкура горить від нього! Мені пальці болять з самого дотику до його! А ті жінки, з якими я день-у-день працюю! Я часом цілісінькі ночі не сплю і думаю, що, мабуть, сама роблюся така, як вони...

Вона урвала.

– Я стаю подібна до них! – скрикнула вона палко.

– Але... – заговорив був вражений Дентон і затнувся.

– Ти не розумієш. Що в мене є? Чим можу я врятувати себе? Ти вмієш битися. Бійка – то чоловіча справа. Але... жінки зовсім інші... Я все це передумала. Останній час я тільки те й роблю, що думаю, думаючі вдень і вночі. Глянь на моє лице! Бачиш його колір? Я більше не можу терпіти цього життя. Не можу!... Не можу!..

Вона спинилася, вагаючись.

– Ти не все знаєш, – раптом промовила вона, і на її губах майнула гірка посмішка. – Мене вмовляють покинути тебе.

– Покинути мене!

На відповідь вона тільки кивнула головою.

Дентон зірвався з місця. Вони довго мовчки дивились одно на одного.

Потім Елізабета відвернулась і впала долілиць на вбоге ліжко. Вона ридала, з її уст не вихопилось жодного звука. Тільки тихо лежала, уткнувшись лицем у подушку. Збігла довга хвилина розпачливого мовчання, її плечі почали здригатися. Вона мовчки плакала.

– Елізабето! – прошепотів Дентон. – Елізабето!

Він тихенько сів коло неї, нахилився і нерішуче обняв її, марно шукаючи виходу з цього нестерпного становища.

– Елізабето! – шепнув він їй на вухо.

Вона різко відштовхнула його рукою.

– Я не хочу мати дитини, що буде колись рабом, – сказала вона і, гірко схлипуючи, заридала.

Дентон злякався, аж зблід на обличчі. Він поволі підвівся з ліжка. Внутрішнє задоволення збігло йому з лиця, поступившись місцем безсилій люті. Скаженіючи, він почав клясти ті непереможні сили, що гнітили його, проклинати всю випадковість, усі палкі бажання, всю оману людського життя. Його нужденний голос лунав у цій нужденній кімнаті. Нікчемне, мікроскопічне створіння, він стискував кулаки і погрожував усьому, що його оточало, мільйонам людей навколо нього, своєму минулому і майбутньому і всьому бездушному безмірові неосяжного міста.