Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

Коли ми в сутінках спускалися до нашого готелю крученою стежкою, я все яскраво побачив: я бачив, що в невмілих руках шаленого Івішема світ простує до неминучої війни, і приблизно уявляв собі, якою буде війна за даних обставин. Але ж і тепер, хоч я й розумів, що не пізно мені повернутись, я не міг присилувати себе до цього.

Він зітхнув.

– То була для мене остання можливість. Ми не пішли до міста, аж поки не небі не з’явилися зорі. Ми походжали по високій терасі, і моя подруга радила мені вернутися.

– Любий мій, – говорила вона, підвівши до мене миле своє лице, – це смерть. Життя, що ти провадиш, – смерть. Вернися до них, вернися до своїх обов’язків.

Вона заплакала і, міцно пригортаючись до мене, приказувала крізь сльози: «Вернися, вернися!»

Далі вона раптом примовкла; глянувши на неї, я відразу зрозумів, що вона надумала зробити. Це була та мить, коли стаєш прозорливим.

– Ніколи! – сказав я.

– Ні? – спитала вона здивовано і, здається, трохи злякалась того, що я відповів на її думки.

– Ніщо в світі, – сказав я, – не присилує мене повернутись. Ніщо! Я зважився. Я вибрав кохання, і світ повинен поступитися. Нехай буде, що має бути, я хочу тільки так жити – хочу жити для тебе! Ніщо не зіб’є мене з моєї путі, ніщо, моя люба. Навіть, коли б ти вмерла... Навіть, коли б ти вмерла...

– То що тоді? – ніжно промовила вона.

– Тоді і я вмру!

Не встигла вона і слова сказати, як я почав говорити з усім красномовством, на яке був здатний у тому житті. Я вихваляв кохання, я доводив, що наше з нею життя героїчне і пишне, а той жорстокий, безчесний світ, від якого я відрікаюсь, цілком заслуговує, щоб його відкинути. Я докладав усіх зусиль, щоб змалювати все якнайяскравіше, бо хотів переконати не тільки її, а й себе самого. Ми розмовляли, вона пригорталась до мене, змучена хитанням між тим, що їй видавалось шляхетним, і тим, у чому, вона знала, було щастя.

Нарешті я надав усьому героїчного вигляду, все лихоліття землі змалював, як розкішну оправу до нашого незрівнянного кохання, і наші бідні, нерозумні душі кінець-кінцем повірили в цю велич, зачаровані цією пишною ілюзією або, певніше, сп’янілі з неї під тихими зорями.

Отак я пропустив момент.

То була остання можливість. Саме в той час, коли ми походжали по терасі, вожді на півдні і на сході обмінювалися думками, ухвалювали постанови, і гаряча відповідь, що мала покласти кінець Івішемовій сваволі, вже виформовувалася, щоб незабаром пролунати. По всій Азії, по всьому океану, скрізь на півдні і повітря, і дроти тремтіли від одного заклику: готуйся!

Бачите, жодна людина не знала, що то є війна, ніхто не міг собі уявити, які страхіття принесе вона з собою за всіх тих винаходів. Мені здається, більшість людей гадала, що вся війна полягатиме в блискучих мундирах, войовничих кличах, урочистих процесіях, прапорах та бойовій музиці, – і це в той час, коли половина світу одержувала продукти споживання з країн за тисячі верстов!

Чоловік з блідим обличчям спинився. Я глянув на нього; він втопив погляд в підлогу вагона. Маленька залізнична станція, низка навантажених вагонів, будка вартового, затилля якогось будиночка промайнули повз вікно, простугонів міст, відбиваючи луною гуркіт потягу.

– Після того, – знову почав мій супутник, – мені часто снилися сни. Три тижні я жив тільки своїми снами. Найгірше було те, що траплялися ночі, коли мені нічого не снилося, коли я перекидався з боку на бік на ліжку в справжньому, ненависному житті, а там... у тій країні, що я втратив... відбувалися події – знаменні, жахливі події... Я жив лише вночі; мої дні, той час, коли я не спав, те життя, що я тепер проваджу, видавалося неясним, далеким сном, темною оправою, палітурками книжки.

Він замислився.

– Я міг би розповісти вам про все, змалювати найменші подробиці сну, а що я робив удень, – того я не пам’ятаю, про те я нічого не зміг би сказати. Пам’ять зраджує мене. Життєві справи зникають від мене...

Він нахилився наперед і закрив руками очі. Довгий час мовчав.

– Що ж по тому? – спитав я.

– Війна загриміла, як громовиця.

Він дивився просто себе непорушним поглядом, так наче бачив щось неописанне.

– Що ж було потім? – допитувався я.

– Коли б надати цьому хоч найменший відтінок нереальности, – сказав він стиха, немов сам до себе, – все здалося б лише кошмаром. Та не був то кошмар. Ні! Все справді сталося.

Він дуже довго мовчав, аж я почав турбуватися, що не почую кінця його історії. Але нарешті він ізнов заговорив тим самим тоном сповіді.

– Хіба нам лишалося щось інше, крім одного – тікати? Я не сподівався, що війна зачепить Капрі. Чомусь я вірив, що Капрі стоятиме осторонь усіх подій, зовсім до них непричетний. Та минуло дві ночі, – і вже на острові скрізь кричали, галасували, майже всі жінки і чоловіки носили значки – Івішемові емблеми; замість музики всюди чулися безладні військові пісні, чоловіки записувались у добровольці, а в танцювальних залах відбувалися військові вправи. Весь острів сповнився безугавним гамором; пішли чутки, що бої розпочалися. Я не сподівався цього. Я ще так мало зазнав утіх життя в Місті Насолоди, що не розумів цього піднесення аматорів. Сам я не втручався в справи, нагадуючи людину, що могла б, якби схотіла, запобігти вибухові порохівні. Я пропустив нагоду. Тепер я був – ніщо; найпослідущий хлопчина з Івішемовим значком важив більше. Натовп штовхав нас і кричав нам у вуха; проклята військова пісня оглушала нас; якась жінка напалася з вереском на мою подругу за те, що в неї не було значка. Ми пішли додому під лайку та крики – моя подруга бліда й мовчазна, а я – вкрай роздратований. Я так розлютувався, що посварився б з нею, коли б запримітив хоч натяк докору в її очах.

Вся моя пиха спала з мене. Я ходив туди й сюди по нашій гірській кімнаті, а за вікном темніло море і з півдня спалахувало якесь світло, то зникаючи, то знов з’являючись.

– Нам треба виїхати звідси, – знов і знов говорив я те саме. – Я вибрав інше і не хочу брати участи в цьому заколоті. Я не хочу мати нічого спільного з цією війною. Нас ніщо з цього не обходить. Тут нам не місце. Поїдемо!

І вже другого дня почалося наше втікання від війни, що охопила ввесь світ.

Усе, що трапилося з нами потім, – було втікання, саме лише втікання.

Він хмуро замислився.

– Скільки часу це тривало?

Він не відповів.

– Скільки днів?

Обличчя його було бліде і скривлене, руки стиснуті. Він не звертав уваги на моє зацікавлення.

Я намагався запитаннями навернути його знову до оповідання.

– Куди ви поїхали? – спитав я.

– Коли?

– Та коли покинули Капрі.

– На південний захід, – відповів він і скинув на мене очима. – Ми поїхали човном.

– А я гадав, аеропланом.

– Їх усі захопив ворог.

Більше я не розпитував його. Трохи перегодя він знов почав з якоюсь переконливою одноманітністю.

– До чого тоді все воно? Коли справді ця війна, ця різанина й насильство – життя, нащо тоді ми прагнемо насолоди, краси? Коли нема пристановища, нема ні одного мирного місця, коли всі наші мрії про спокій, про затишок – тільки облуда і пастка, – навіщо нам тоді сняться такі сни? Не безчесна пристрасть, не ганебні наміри довели нас до цього, – то кохання примусило нас шукати самотини.

Кохання прийшло до мене з її очима, в її красі, найкраще на світі, в образі і в світлі справжнього життя, і поманило мене за собою. Я приглушив усі голоси, дістав відповідь на всі запитання – я прийшов до неї. І враз знайшов тут лише війну та смерть.

Мені спало на думку спитати його:

– А може, це тільки приснилося?

– Приснилося! – несамовито скрикнув він. – Приснилося!.. Коли ще й тепер...

Він вперше пожвавів. Обличчя йому злегка зашарілось. Він звів руку догори, зціпив її в кулак і важко опустив собі на коліна. Він почав говорити, не дивлячись на мене, і вже до самого кінця говорив відвернувшись убік.

– Ми тільки привиди, – говорив він, – навіть привиди привидів, бажання наші – як тіні від хмари, воля наша – мов солома, завихрена вітром; дні минають – неминучість і звичка тягнуті нас за собою, як от поїзд тягне за собою тіні своїх огнів, – так же? Але одна річ – реальна й достотна, одна лише річ не є виплід уяви, а щось вічне і непереможне. Вона сенс мого життя, а все інше – другорядне, навіть марне. Я кохав її, ту жінку мого сну. І ми з нею вмерли разом.

Приснилося! Як це могло приснитись, коли воно пройняло живе життя нерозважним горем, коли воно перетворило все те, чим я жив, за що клопотався, на непотрібне й нікчемне?

Аж до тієї хвилини, як її вбили, я сподівався, що нам пощастить утекти, – сказав він. – Усю ніч і весь ранок, поки ми пливли морем від Капрі до Салерно, ми розмовляли про втечу. Ми сповнені були надії – надії, що будемо жити вкупі, далеко від усього, далеко від війни й боротьби, від шалених і марних пристрастей та свавільних законів світу: «ти мусиш», або «ти не повинен». Ми не губили цієї надії до останньої хвилини. Ми стояли над усім цим, немов наше взаємне прагнення було святиня, наше кохання – священна місія...

Навіть тоді, як ми побачили зі свого човна, що чарівний обрис величної скелі на Капрі вже порито й покалічено сховищами зброї й валами, що перетворили її на фортецю, – навіть тоді не зрозуміли ми, що різанини не минути, хоч від спішних приготувань над островом у багатьох місцях зависли на сірому тлі хмари диму і пороху. Справді, я дивився на цей краєвид і балакав, наче й не було нічого. Розумієте, скеля височіла все ще чарівна, незважаючи на свої рани, з безліччю вікон, арок і стежок, підносячись терасами на яку тисячу футів, – немов величезна горорізьба з сірої маси, перехрещена майданчиками з виноградниками, цитриновими та помаранчевими гаями, групами агав, фіг і заквітлих мигдалевих дерев. Віддалік, з-під арки, збудованої над Маріна-Піккола, випливали інші човни, а коли ми обійшли ріг, то побачили недалеко суходолу ще цілу низку маленьких човнів, що пливли за вітром на південний захід. Незабаром їх вироїлось сила силенна, і найдальші з них видавалися крапками ультрамарину на тіні від західної скелі.

– Це кохання і здоровий розум, – сказав я, – тікають від безумства війни.

Невдовзі ми побачили ескадру аеропланів, що насувалися з південного небосхилу, та не надали і цьому великої уваги. То тут, то там з’являлися цілі разки маленьких цяток на небі, закриваючи всю південно-західну частину обрію, а там ще та й ще, доки нарешті вся та частина неба не вкрилася темно-синіми плямами. Часом вони були як тоненькі сині смужки, часом одна з них, а то й кілька відразу, нахилялись і закривали собою сонце і сліпучо спалахували, мов блискавка. Вони наближались, то злітаючи вгору, то спускаючись вниз, і збільшувались у нас перед очима, мов величезна зграя чайок, чи гайвороння, чи то якихсь інших птахів. Летіли вони з дивовижною рівномірністю, і що ближче були до нас, то більший захоплювали обшир неба. Південне крило ескадри летіло проти сонця, наче хмара, загострена мов стріла. І враз вони круто повернули на схід і полетіли туди, дедалі зменшуючись, розпливаючись у сонячному сяйві, аж поки не зникли з небосхилу. І тоді помітили ми на півночі, ген-ген угорі, Івішемові бойові машини, що мріли над Неаполем, наче рій комарів літнім вечором.

Нас це непокоїло не більше, ніж коли б то була зграя пташок.

Навіть далекий гуркіт набоїв, на південний схід від нас, анітрохи нас не турбував...

Кожного дня – кожного разу, коли мені снилося далі – ми все ще не тямилися з захвату, все ще шукали собі притулку, де могли б жити й кохатися. Втома, тривога і злигодні перемагали нас. Ми припали пилом і брудом, подорожуючи пішки, ми блукали напівголодні, пойняті жахом, бачачи трупи і втікачів-селян, – незабаром войовничий дух посів увесь півострів. Усе те мучило нас, та від того ще більше міцніло наше прагнення врятуватися за всяку ціну. О, яка вона була відважна і терпляча! Вона, що ніколи доти не знала злиднів і страждань, не тільки не втрачала мужности, а ще й мене підбадьорювала. Ми блукали по країні, спустошеній і пограбованій юрбами перехожих мародерів, шукаючи виходу з неї. Ми весь час ішли пішки. Спочатку здибали ми дорогою інших біженців, проте не приєднувались до них. Дехто втікав на північ, декотрі змішувалися з натовпом селян, ще загатили всі шляхи; чимало людей записувалися в добровольці, і їх посилали на північ. Багато хто захоплювався усім цим. Ми трималися осторонь. Ми не взяли стільки грошей, щоб підкупом дістати дозвіл на переїзд на північ, і я боявся за свою подругу, щоб вона не попалася в руки юрбам цих новобранців. Ми ви́сіли в Салерно, завернули від Кави на південь, пробували пробитись до Таранто проходом через Монте Альбурно, та мусили повернутися через брак харчів. Так ми спустились аж до Пестумських боліт, де стоять оті величезні самотні храми. Я сподівався, хоч і не дуже цьому вірив, що в Пестумі нам пощастить знайти човна і знову виплисти в море. І отут-то й наздогнала нас війна.

Душу мені окрила якась сліпота. Я бачив, що нас оточили, що ми піймались у велетенські тенета війни. Багато разів бачили ми здалеку загони, що сунули з півночі різними напрямками; ми наражалися на них у горах, де вони прокладали шляхи відвозити амуніцію і ставили гармати. Одного разу нам здалося, що вони стріляли в нас, гадаючи, що ми шпигуни; так чи не так, але в нас стріляли. Не раз ховалися ми в лісах від аеропланів, що кружляли над нами.

Та все це тепер не має ваги – всі ті ночі втікання і муки... Нарешті ми опинилися серед відкритої місцевости, поблизу величезних храмів Пестуму, на білій кам’янистій рівнині, вкритій колючим чагарником, порожній, пустельній і такій пласкій, що евкаліптовий гай в далині видно було аж до коріння. Все це так і стоїть перед моїми очима. Подруга моя сиділа під кущем і відпочивала, бо була дуже стомлена і виснажена, а я стояв і силкувався відгадати, як далеко одні від одних містились гармати ворожих армій, що перестрілювалися. Бачите, супротивники стріляли ще з великої відстані, – з отих страшних нововинайдених гармат, до того часу не пробуваних у роботі, що їх набої влучали на великому віддаленні, крім того стріляли з аеропланів... А якого лиха можуть накоїти аероплани, – цього ще ніхто й не уявляв собі.

Я знав, що ми опинились між двома арміями, і що вони зближалися. Я знав, що нам загрожує небезпека, що нам не можна зупинятися тут, не можна тут спочивати.

Усе це я розумів, та тільки якось підсвідомо, так наче до нас воно не стосувалось. Найбільше я думав про свою подругу. Нестерпний біль краяв мені серце. Вперше вона зневірилась і, впавши на землю, зайшлася слізьми. Я чув, як вона схлипувала в мене за плечима, проте не обертався, знаючи, що їй треба виплакатись, надто бо довго стримувалася вона заради мене. Це добре, розважав я, що вона поплаче і відпочине, а тоді ми знову вирушимо в тяжку нашу дорогу. Я й гадки не мав, яке зависло над нами лихо. Ясно бачу, як сиділа вона тоді – і оці її милі коси, що розпустились по плечах, можу хоч зараз змалювати запалі її щоки.

– О, коли б ми були розлучилися! – сказала вона. – Коли б я була відпустила тебе!

– Ні, – відповів я. – Навіть тепер я не каюсь. Не хочу каятися; я вибрав і хочу витримати до кінця.

І тоді...

Угорі, на небі, щось блиснуло і вибухло, і я почув, як навкруг нас задзижчали кулі, мов раптом кинута жменя гороху. Навколо посипалися відбиті скалки, закрутилися шматки цегли, потім усе стихло...

Він притулив руку до губів і провів по них язиком.

– Коли блиснув огонь, я обернувся... Знаєте, – вона підвелася... Вона підвелася і ступила крок до мене. Куля влучила їй у серце.

Він замовк і дивився на мене. Я відчував ту ніяковість, що її завжди відчуваєш у таких випадках. На яку хвилину погляди наші зустрілись, потім він відвернувся до вікна. Ми довго мовчали. Коли я нарешті глянув на його, він сидів, відкинувшись у свій куток, склавши на грудях руки, і гриз свої зігнуті пальці.

Нараз він укусив себе за ніготь і подивився на нього.

– Я поніс її, – сказав він, – до храмів на руках, – неначе це треба було зробити. Бачите, вони чомусь здавалися мені священними; вони такі прадавні, – думав я...

Мабуть вона померла відразу. Але я... розмовляв з нею... увесь час, поки ніс.

Знову павза.

– Я бачив ті храми, – сказав я уривисто; і справді, його оповідання збудило в моїй уяві яскравий спогад про ті самотні, осяяні сонцем колонади з поточеного віками пісковику.

– То був рудуватий, великий храм. Я сів на звалену колону і тримав тіло коханої на руках. Після першого переляку настала тиша. Через якийсь час ящірки повиповзали зі своїх нір і почали бігати, наче нічого не трапилося, нічого не змінилося... Панувала моторошна тиша, сонце зависло вгорі і тіні не рухалися; навіть тіні від трав на карнизах колон були нерухомі, незважаючи на стугін і тріскотіння, що розлягались на небі.

Скільки пригадую, аероплани наближалися з півночі, а бій відходив на захід. Одного аероплана було підбито, він перевернувся і впав. Я пам’ятаю це, хоч воно мене нітрохи не цікавило. Все мені тепер було байдуже. Аероплан нагадував поранену чайку, – знаєте, як вони тріпаються ще деякий час над водою. Мені було видно його крізь просвіти поміж колонами храму – чорну пляму на ясній блакитній воді.

– Тричі чи більше набої вибухали вздовж берега, потім усе вщухло. Кожного разу всі ящірки швидко розбігались і ховалися на якийсь час. Ото тільки й було шкоди від аеропланів, хіба що один раз випадкова куля черкнула камінь, де я сидів, і провела свіжу й виразну смугу на його поверхні.

Що довші робилися тіні, то глибшою здавалася тиша.

Дивна річ, – зауважив він тоном людини, що провадить звичайну розмову, – я ні про що не думав, зовсім нічого не думав. Я сидів серед каміння, тримаючи її на руках – наче в летаргічному сні... наче скам’янілий.

Я не пам’ятаю, як прокинувся. Не пам’ятаю, як одягавсь того дня. Знаю лише, що побачив себе в своїй конторі, переді мною лежали розпечатані листи, і такою нісенітницею видавалось мені те, що я сиджу тут, тим часом як направду я сидів скам’янілий у Пестумському храмі з мертвою жінкою на руках. Машинально прочитав я листи і відразу забув, про що в них було писано.

Він замовк, настала довга павза.

Нараз я помітив, що ми вже їдемо схилом від Чок-Фарм до Юстона.

Я здивувався, що час так швидко збіг. Повернувся до оповідача і спитав тим рішучим тоном, яким кажуть: «Тепер, або ніколи!»

– А вам і потім снилися сни?

– Так.

Здавалося, йому коштувало великого напруження скінчити своє оповідання. Голос його звучав тихо.

– Лише один раз, та й то кілька хвилин, не більше. В мене було таке почуття, що я очутився від безмірної апатії, підвівся й сів, а труп лежав коло мене на камінні. Худий, висохлий труп. Не вона, знаєте. Так скоро – і це вже була не вона...

Я, мабуть, почув голоси. Не пам’ятаю. Одне було мені ясно, що сюди, в наш самотній куточок, ідуть люди і що це остання образа.

Я встав і пішов через храм, і тоді побачив спершу одного солдата, з жовтим обличчям, у забрудненому білому мундирі з синьою облямівкою, а потім углядів кількох інших, що дряпалися на старовинний мур загиблого міста або сиділи там навпочіпки. Їх маленькі постаті ясніли проти сонця; вони сторожко озиралися, тримаючи в руках зброю.

Трохи далі постеріг я ще кількох, нарешті ще більше – в іншому місті на мурі. То була лава солдатів, – довга, негуста шерега.

Незабаром той з них, що перший навернувся мені на очі, підвівсь і щось скомандував; солдати позіскакували зі стіни в чагарник і пішли до храму. Командир ізліз разом з ними і повів їх. Він ішов просто на мене і, помітивши мене, спинився.

Спершу я з цікавістю дивився на цих людей, та коли побачив, що вони простують до храму, щось мене порвало заборонити їм це. Я загукав на офіцера:

– Не смійте заходити сюди, – тут я! Тут я – зі своєю мертвою.

Він пильно поглянув на мене, потім викрикнув якесь запитання незрозумілою мені мовою.

Я вдруге переказав свої слова.

Він крикнув знов, а я склав руки на грудях і став нерухомо. Тоді він щось проджерґотів до своїх людей і попростував до мене, тримаючи шаблю наголо.

Я показував йому рухами, щоб вони йшли звідси, але він підходив усе ближче. Тоді я ще раз сказав йому спокійно й виразно:

– Ви не повинні заходити сюди. Це стародавні храми, і я тут зі своєю покійницею.

Він був уже так близько, що я міг розглядіти його обличчя – вузьке обличчя з тупими сірими очима і чорними вусами. Верхню губу перетинав йому шрам, він був брудний і неголений. Він не переставав вигукувати щось незрозуміле – мабуть, про щось питав мене.

Тепер я знаю, що він мене боявся, але тоді це не спало мені на думку. Поки я пробував пояснити йому, він гостро перебив мене, десь, певно, наказуючи відійти вбік.

Він хотів обминути мене, та я схопив його за руку.

Я бачив, як він змінився на обличчі.

– Дурню! – крикнув я. – Хіба ти не бачиш? Вона вмерла!

Він поточився назад і люто скинув на мене очима. Я бачив, як спалахнула в них палка рішучість, насолода. Потім враз, суворо нахмурившись, він замахнувся шаблею... отак, назад... і проштрикнув мене.

Він урвав.

Я відчув, що потяг змінив свій ритм. Рипнули гальма, вагони здригнулись і вдарились буферами. Жива дійсність нагадувала про своє існування, озивалася гамором. Я побачив крізь спітніле вікно вагона велетенські електричні ліхтарі, що точили з високих щогл сліпуче світло в сірий туман; на запасних коліях промайнули низки порожніх вагонів; потім пропливло сузір’я зелених і червоних огнів семафора, піднесене в похмурі сутінки Лондона. Я знову глянув на змарніле обличчя супутника.

– Він застромив мені шаблю просто в серце.

З якимсь подивом, – не зі страхом, не з болем, а саме з подивом, – відчув я, як шабля пройшла крізь моє тіло. Мені не було боляче, знаєте, зовсім не було боляче.

Замиготіли жовті огні платформи, спершу швидко, далі повільніше і нарешті спинились після сильного струсу. За вікном рухалися туди й сюди невиразні постаті людей.

– Юстон! – вигукнув чийсь голос.

– Як ви сказали?

– Я не відчув ні болю, ні гострого пекучого уколу. Лише здивовання, а потім все поглинула тьма. Розпалене, брутальне обличчя переді мною, обличчя того, хто мене убив, неначе віддалялось. Потім воно зовсім зникло.

– Юстон! – гукали голоси з платформи. – Юстон!

Двері у вагон відчинилися, впускаючи цілу повідь звуків, носильник стояв перед нами і чекав. Мене оглушило грюкання дверима, стукотіння кінських підків, і крізь усе це – невиразний, далекий гуркіт лондонського бруку. Засвіченими ліхтарями промерехтів уздовж платформи багажний візок.

Тьма, справжня злива тьми наринула і затопила, стерла все.

– Ваш багаж, добродію? – промовив носильник.

– І це був кінець? – запитав я.

Він, здавалось, вагався. Потім ледве чутно відповів:

– Ні.

– А що ж іще?

– Я не міг дотягтися до неї. Вона була по той бік храму... І тоді...

– Ну, і що ж? – наполягав я.

– Кошмар, – крикнув він, – справжній кошмар! Боже мій! Велетенські птахи шматували її тіло і билися за неї.