Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)

ГЕРБЕРТ ВЕЛЗ

Велзові часто закидають мінливість його поглядів і позицій. Дивно було б сподіватися, щоб письменник, чиїм ім’ям надписано понад сімдесят томів різноманітних творів, спромігся всі тридцять п’ять років своєї літературної праці додержуватися якоїсь ідеальної простолінійности замолоду обраного шляху. І справді, Велз не уник нашої спільної долі заходити з бігом часу в суперечність із своїм минулим. Проте в цілому його творчість якраз дуже одностайна. Одностайности надають їй немов заздалегідь накреслений для неї єдиний план, виняткова скерованість її в майбутнє і одна улюблена Велзова ідея, що просвічує, наче опівденне сонце, густе парощення його книжок.

Герберт Джордж Велз (Н. G. Wells) народився 21 вересня 1866 року в Кентському передмісті Лондону, в родині дрібного крамаря, а заразом професіонала-крикетиста, і колишньої покоївки. Чемпіонові крикету з крамарюванням не повелося, – він збанкрутував, і його дружина мусила знову піти в найми. Вона стала за покоївку в багатій аристократичній господі, за кільканадцять кілометрів на південний захід від Лондону. При матері жив якийсь час і маленький Велз, набираючись тут, у лакейській, перших вражень підневільного існування. Джозеф Велз, письменників батько, готував сина до того фаху, на якому сам ошукався, і тринадцятилітній хлопчик незабаром опинився за прилавком. Але, очевидно, йому, як і його батькові, не хист був купувати-продавати. На останньому перегоні своєї торговельної кар’єри – прикажчиком у мануфактурній крамниці – він поповняв безсонними ночами ті знання, що виніс із початкової школи, і завзятість та стипендії допровадили його до вищої освіти. Вчився він у Нормальній Школі Наук, педагогічній академії при лондонському університеті. В його житті це були роки змагання зі злиднями, напруженої праці над самим собою, захоплення природознавством, особливо зоологією, яку він студіював у лабораторії славетного Гекслі, бігання по політичних мітингах, де можна було почути тоді між іншим соціаліста-естета Вільяма Морріса. Роки студентські заступила доба учителювання. Лиха пригода під час одної з тих спортивних ігор, у яких кохаються англійці, і внаслідок її – затяжна хворість, що примусила його взятися задля заробітку до журнальної праці, – на цьому, власне, і кінчиться зовнішня біографія Велзова. Далі починається історія його книжок, його світогляду, образів, фабул.

Виступив Велз на літературному полі в середині дев’яностих років. То був кінець «великої вікторіанської ери», смуга впевненого в собі імперіалізму і політичної тиші. Грошова та кредитова система функціонувала без перебоїв, торгівля приносила добрі відсотки, земля кілька літ щедро родила. Поміркований англієць був задоволений зі своїх законів, зі своїх громадських установ, з ідей, що панували в суспільстві. Ідилічний соціалізм фабіанців не лякав, не загрожував, а члени «Соціал-демократичної Федерації» ще тільки крадькома просмикувалися в ради графств і парламент. Запаморочливо зростала промисловість, збільшувався народній добробут. Лондон гарячково перебудовувався. Руйновано десятки старих кварталів, околиці втягувались у столичну зону. В закурене небо здіймалися нові і нові димарі, кидаючи вечорами похмурі відблиски на безлюддя суворих цегляних будівель. На ділових і аристократичних вулицях густішав натовп. Полохали коней перші незграбні конкуренти класичних кебів – автомобілі, залишаючи позад себе серпанок блакитно-сивого чаду. Місто не таїло свого замаху на провінцію. Його чіпкі пальці тяглися до чепурних випасів і пещених нив, обсаджених шипшиною, до романтичних придорожніх заїздів і затишних котеджів у нетрях парків. Вілли нового панства впліталися в стародавнє мереживо ферм, майоратів, маєтків. Крикуча реклама плямила крейдяні і гранітні надмор’я. В цілому королівство й імперія розкошували в благоденстві, у вірі, що державний механізм працює так само незрадно, як годинник на високій Вестмінстерській вежі.

У письменстві йшла повільна зміна генерацій. Імпортоване з Франції «мистецтво для мистецтва» не прищеплювалося. Правда, Оскар Вайлд не зник із пам’яті і в своїй неславі, а піднесений естетизм прерафаелітського братства, Рескіна, Морріса і Волтера Патера поступався місцем символістичній ідеології, проте ні Yellow Book ні Savoy – «Весы» і «Золотое Руно» Англії fin de siècle’я – не утворили такого широкого і тривалого руху, який вигартували Франції в шалених баталіях ефемерні revues нової Плеяди. Залишився без талановитих послідовників і перейнятливий Джордж Мур у своїх спробах акліматизувати в Англії натуралістичний роман; згодом він і сам зрадив Золя, учителя. Мередіс і Томас Гарді, два великі вікторіанці, ще були живі і ніхто не сперечався з ними за верховенство, та перший завжди писав для небагатьох, а останній майже зовсім замовк, як белетрист, у сяйві й славі на своєму сільському Олімпі. Естетизм і реалізм відходили в глиб літературної сцени. На передньому коні була романтика.

Піонер відродженого романтизму, Стівенсон, менш ніж за п’ятнадцять років відсвіжив реквізит авантюрного й історичного роману. Знову зашептались по небезпечних харчівнях непевні матроси, знову блудні сини занудилися з супокою батьківської хати; на вересових стежках залунав уночі в шотландських горах тривожний тупіт таємничих вершників, і в гордих серцях горянок відкрився притулок бунтарям і вигнанцям. Які мізерні цифри – дати і кілометри – розлучали мрійника з його раєм! Забувши один тільки вік, уже можна було плисти на архаїчній шхуні за пригодами і скарбами на загублений острів; дванадцять тисяч миль на південь і схід – і Тихий океан, вичерпавши всю приязнь своїх пасатів, випліскував хире тіло і стомлену душу на відрадний безлюдний берег... Стівенсон дожив до неподільних тріумфів того прямування, в якому блискуче вів перед. Він помер наприкінці 1894 року, саме того року, коли середній смак, вихований на псевдоісторичній фантастиці Райдера Гаґґарда і поліційних пригодах Конан-Дойлевого Шерлока Голмза, вінчав лаврами молодого Ентоні Гопа за його другосортні писання. Однак і справжній національний письменник, романтичний співець британської великодержавности, Редьярд Кіплінґ, уже доходив на ту пору зеніту своєї слави, а перша багатобарвна проза «Стівенсонового спадкоємця», Джозефа Конрада, обіцяла романтику глибшу, трагічну і пристрасну.

Герберт Велз був самотній у цьому оточенні. Тенденції літературної доби відбилися лише на формі його белетристичного первістка і частини дальших його виступів у письменстві. Ні уподобання, ні поривання, ні захвати проводирів неоромантизму йому не передалися. Реаліст із буйною фантазією, з інстинктом ученого-експериментатора і соціолога, він переробив по-своєму схему авантюрного роману і виповнив її свіжим змістом. Його надихала наука, невпинний поступ переможної техніки, несамовитий вихор людських потоків у найбільшому місті, в світовій столиці, де він зріс, де жив.

Дебютуючи року 1895 в красному письменстві «Машиною часу», Велз показав недвозначно, куди скерована його уява. На своїй машині він винісся з дев’ятнадцятого віку на тридцять мільйонів літ вперед у майбутнє земної кулі, щоб, продовживши мало не в вічність перекори сьогочасного суспільства, побачити їх довершеними, доведеними до свого нібито логічного краю, споглянути на атрофію м’язів і розуму, на цілковитий занепад людства. І хоч на такі безмірно далекі мандрівки він більше ніколи не зважувався, проте принада невідомого, сподіваного і можливого зосталась і надалі найгострішим стимулом його творчости.

Бажання вийти поза межі повсякденного досвіду взагалі не завжди свідчить про втому, надсаду, незадоволення дійсністю та інші занепадницькі почуття. У Велза ж воно позбулося навіть найлегшої поволоки того романтичного мрійництва, що, як правило з небагатьма винятками, властиве кожному шукачеві нових можливостей. З усіх відмін фантастики він вибрав собі дві найреалістичніші – фантастику наукову і соціальну, і якщо й відривався ради них від спостереження та відображення живого життя, то не для зітхань за втраченими ідеалами чи недосяжними химерами і не для абстрактної гри уяви, а для виснуваних з сьогочасної науки прогнозів і дедукованих з попередньої історії людства передбачень і пророцтв.

Обминаючи деякі дрібніші, епізодичні теми, у Велзовій науковій фантастиці можна вирізнити три основні тематичні цикли: біологічний, астрономічний і технічний. Щоправда, розмежуванню з цілковитою точністю вони не піддаються. Їх межі раз-у-раз перехрещуються, і кожний Велзів науково-фантастичний твір, маючи в собі, крім основного, і тематичні елементи інших циклів, обох чи одного, звичайно лише найвиразніше репрезентує ту чи ту тему одного якогось типу – біологічного, астрономічного або технічного.

Біологічний цикл найчисленніший. До нього належать два романи – «Острів доктора Моро» (1896) та «Їжа богів» (1904) і з десять оповідань: «Держава мурашок», «Острів Епіорніса», «Обсерваторія в Абу», «Украдена бацила», «Цвітіння дивної орхідеї» (1896), «У безодні», «Морські розбійники» (1897), «Долина павуків» (1899), «Країна Сліпих» (1911) і деякі інші. В усіх цих творах Велз використав свої університетські природничо-історичні студії. Анатомія і фізіологія людини, етнологія, зоологія і ботаніка – науки статичні. Їх метода – спостереження, завдання їхнє – класифікація органів, функцій, рас, порядків, родин, родів, відмін. У незліченних томах, присвячених описам людського роду, тварин і рослин, здається, знайшла собі місце кожна віднога органічної природи. А втім, чи все, що є живого на Землі, помітили спостережливі очі антрополога, орнітолога, іхтіолога, ентомолога? Чи не можливі найнесподіваніші відкриття незнаних досі відмін тваринного і рослинного світу? І чи справді кожний м’яз, кожний нерв, кожна жилка живого організму має завжди тільки так функціонувати, як їй звеліла сліпа сила еволюції? Велз-письменник, піддавши сумнівові впевнені констатування солідних наукових фоліантів, порушує спокійний лад загальновизнаних класифікацій і на мотиві сенсаційного відкриття нової органічної відміни або чудесного способу змінити звичні функції певного організму будує свої захватні біологічні казки.

На теми він невичерпно багатий. Агент продавця зоологічних і ботанічних раритетів натрапляє на відлюдному острові на яйця кілька віків тому вимерлого епіорніса. Може з триста років пролежали вони в болоті, та час не знищив життьової сили їх заплоду, і з одного яйця вилуплюється чудний анахронізм, мале епіорнісеня, щоб, перетворившись незабаром на птаха, отак з два сажні заввишки, пожити за П’ятницю коло нового Робінзона, розважаючи його самотність, а згодом завдати йому найбільшого клопоту («Острів Епіорніса»). В лісах Бразилії з’являється нова порода мурашок, розумніших і зорганізованіших за всі до нашого часу знані відміни цього розумного й організованого комашиного роду. Чом би й їй не піти тим самим шляхом еволюції, що підніс людей з варварського стану до вищих ступенів цивілізації і зробив їх владарями Землі? – і от нова біологічна казка («Держава мурашок»). Докторові Моро замало успіхів дресування тварин, замало сміливих спроб сучасної хірургії пересаджувати тканини з одної частини тваринного організму на одну чи то з одної тварини на іншу. Озброєний знанням умов розвитку живих істот, він перетворює майстерними операціями тваринний організм на людський і заселяє свій похмурий острів різноманітними покручами собак, вовків, ведмедів тощо, викраяними в лабораторії на взір людини («Острів доктора Моро»). Та хіба й самий біологічний тип людський є щось довіку незмінне? Вибух вулкана в Еквадорських Андах назавжди відокремлює від іншого світу гірську долину, на її ізольовану людність спадає дивна хвороба. Вони поволі сліпнуть, ці мимовільні анахорети, і так по кількох століттях витворюється в тій долині рід сліпих людей, що по-своєму, по-сліпецькому, мусить наново розв’язати всі життьові, соціальні й економічні проблеми людства («Країна Сліпих»). Але ж і свідома творчість, винахідливий розум і вправні руки вмілого експериментатора можуть спричинитися сьогодні чи завтра до найразючіших змін у млявому органічному світі. Хіба здасться комусь неймовірним, що вперті шукання хемічного харчу нарешті вивершить цілковитий успіх? Кому безсумнівна ця можливість, той повірить і Велзовій казці про винайдення «гераклеофобії», хемічного препарату, споживання якого робить з оси чи щура страшного звіра, обертає буденне бур’янище в непрохідні джунглі і до сорока футів збільшує людський зріст («Їжа богів»).

У науково-фантастичних творах з астрономічного циклу Велз знаходить джерело чудесного поза сферою земної кулі. Цей цикл репрезентують роман «Війна світів» (1898) і оповідання «Під ножем», «Платнерова пригода» (1897), «Кришталеве яйце», «Зоря» (1899). Сюди ж треба прирахувати і галюцинаційну пригоду, переказану в оповіданні «Двері в стіні» (у збірці Country of Blind, 1911). Найпростіший спосіб вийти за межі земного притягання – побачити в хвилину самозабуття «астрономічний» сон. Вдавшись до цього способу в оповіданні «Під ножем», Велз змалював феєричне видовище безкраїх зоряних просторів з такою переконливою силою, що читач його оповідання ладен повірити в реальність навіть найоблуднішої з Велзових вигадок – велетенської руки, на якій нібито лежить мізерною порошинкою ввесь всесвіт. У «Кришталевому яйці» і «Війні світів» джерелом чудесного є планета Марс. Звідти, за давніх давен, послали на Землю його осельники кілька хитромудрих приладів – обточених на зразок яйця уламків кришталю, щоб за їх допомогою обізнатися з земними справами. Одно таке яйце потрапляє до рук старому антикварові, і той випадково довідується про дивний зв’язок кришталевого яйця з Марсом. Наче в об’єктиві надрекордного телескопа, відбивається в таємничому яйці марсіянський краєвид, уривки життя на далекій планеті проносяться перед зачарованими очима земного спостережника. Споконвіку людство вважало її за зорю війни, отож у «Війні світів» Велз прозирає в майбутньому сумне ствердження цієї лихої репутації. Багато вищі за людей розумовим розвитком, зате ближчі до неминучої загибелі на своїй захолодій планеті, марсіяни виряджають на Землю передові загони химерних завойовників. То не Марсові загрожує небезпека перетворитися на колонію «землян», як мріє дехто з нас, захоплений небувалим розцвітом новітньої техніки, а, навпаки, самій Землі випадає стати за арену нещадної боротьби з жахливим іншопланетним ворогом. «Зоря» – другий Велзів твір на тему про ті катастрофи, що їх може зазнати Земля від втручання в спокійний літ Сонячної системи розумних мешканців інших світів. Звідкись, з безвісти міжзоряних просторищ, кинуто на наше Сонце величезне ядро. Розпечене ядро-зоря пролітає на своєму шляху до Сонця повз Землю, завдаючи їй найбільшої шкоди. Від нестерпного жару тануть відвічні сніги на земних верхогір’ях, височенні припливи затоплюють земні суходоли, коли ж скінчився переліт штучної зорі, решта людей, що врятувалися від катастрофи, побачили на небі нове, відмолоджене і збільшене Сонце, зменшений на дві третини Місяць, а крижані пустелі навколо бігунів – укриті тропічною рослинністю. В «Платнеровій пригоді» і «Дверях в стіні» Велз не задовольняється мотивом тимчасової, скороминущої зустрічі Землі чи окремих людей з далекими світами та їх мешканцями. В цих двох оповіданнях саму Землю показано як невичерпне джерело вічної астрономічної казки. Не тільки десь там, за незбагненні трильйони миль у порожній безмежності простору, а на тій же Землі, притулку людських змагань і праці, тече і вирує, за Велзом, не стикаючись з нами нічим і ні в чому, не відчуваючи нас і нам невідчутне, мов у цілковитій порожняві серед наших гірських кряжів і хвиль океанських, наших тіл і жител, життя чотиривимірового світу. І двом примрійним «землянам» палка Велзова уява дала змогу туди добутися.

Чистий технічний тип Велзової наукової фантастики репрезентують всього два-три твори: роман «Невидимий» (1897), оповідання «Новітній пришвидшувач» (1905). Їх казковий елемент сприймається найлегше, здається найімовірнішим, базуючись на мотиві науково-технічного винаходу, що до решти відміняє існування кількох людей, проте не порушує ні світового ладу, ні досі знаних законів еволюції. В «Невидимому» – винайдення способу робити абсолютно прозорим, непомітним для ока, людське тіло, в «Новітньому пришвидшувачі» – щасливе натраплення на спосіб у багато тисяч разів прискорювати темп людського життя, – отакі технічні вдосконалення правлять Велзові в науково-фантастичних творах цього третього циклу за вихідний момент до незагрозливих загальному добробутові пертурбацій у житті кількох його героїв. Незважаючи на відносно невелику кількість Велзових творів з технічного циклу, мотив винаходу в царині точних чи то технічних наук займає у фантастичній тематиці Велзовій якнайпоказніше місце. Раз-у-раз він ускладнює або впорядковує біологічні теми (приміром, «гераклеофобія» в «Їжі богів») або астрономічні (наприклад, шедевр марсіянської оптики – кришталеве яйце), а надто теми соціально-фантастичні.

Доба розцвіту Велзової наукової фантастики обіймає перші десять літ його літературної творчости, від 1895 року, коли з’явилася збірка оповідань «Украдена бацила», до 1904 року, дати роману «Їжа богів». З 1911 року, після «Країни Сліпих», збірки з кількома оповіданнями в науково-фантастичному жанрі, Велз ні разу не повертався до нього. Проте створений жанр, – а Велз був справжнім його творцем, дарма що мав таких попередників, як Стівенсон («Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», 1886), Фламмаріон («Уранія», 1889) і Жуль Верн, – пустив міцне коріння в письменстві всього світу. Досить переглянути перше-ліпше число будь-якого сучасного журналу для юнацтва, щоб переконатися в живучості науково-фантастичної тематики.

Навпаки, темам соціально-фантастичним Велз донині додержує вірности. Початий у 1895 році «Машиною часу», цей напрямок його літературної праці перейшов відтоді чимало етапів, відбитих у таких творах: «Повість про дні майбутні» (1899), «Сплячий прокидається» (1899-1911), «Перші люди на Місяці» (1901), «Армагеддон» (1905), «В дні Комети» (1906), «Війна в повітрі» (1908), «Визволений світ» (1914), «Люди-боги» (1923). Та й останніми роками Велз уже двічі вдавався до соціально-фантастичного обрамування в реалістичних романах «Сон» І «Містер Блетсворсі на острові Ремпол».

Формально коріння Велзової соціальної фантастики доводиться шукати в давньому минулому філософської республіки Платона, піонера утопічного жанру, що виформувався через два тисячоліття в «Утопії» Томаса Мора і міцно прищепився з того часу в світовому письменстві. Певна річ, як і його попередники від Мора до Беллами та Морріса, Велз малює в своїх соціально-фантастичних творах майбутнє суспільство. Але ж механічне, беззастережне зарахування всієї Велзової соціальної фантастики до утопійного жанру було б прикрою помилкою. «Є дві родові і незмінні ознаки утопії. Одна – щодо змісту; автори утопій дають у них здавану їм ідеальну структуру суспільства, або, коли перекласти це на мову математичну, – утопія має знак +. Друга ознака, що органічно випливає із змісту, торкається форми: утопія – завжди статична, утопія – завжди опис, і вона не має або сливе не має в собі сюжетної динаміки. В соціально-фантастичних романах Велза цих ознак ми майже ніде не знайдемо. Передусім, у переважній більшості випадків його соціальна фантастика виразно позначена знаком –, а не +.·Своїми соціально-фантастичними романами він користується чи не виключно для того, щоб викрити хиби сучасного соціального устрою, а не для того, щоб створити картину якогось майбутнього раю» (Е. Замятин. «Герберт Уэллс», 1922, стор. 43). Ба й більше, «музика майбутнього, яким воно ввижається Велзові, – то похмура і тяжко-гнітюча симфонія жаху» (С. Динамов. Передмова до рос. перекладу роману «Мир Вильяма Клиссольда», 1928, стор. XIX-XX). «Взагалі ж соціально-фантастичні романи Велза від утопій різняться в такій самій мірі, в якій +А відрізняється від –А: це не утопії, – це здебільшого – соціальні памфлети в художній формі фантастичного роману» (Замятин, там же).

Особливо моторошне передбачення майбутнього суспільства в першому Велзовому соціально-фантастичному творі – «Машині часу». Герой цієї повісти, спинивши свій надприродний пристрій у 802 701 році без найменшого сумніву, що втішатиметься там нарешті встановленою на Землі непорушною гармонією, направду побачив і в тих без краю далеких віках той самий споконвічний розбрат, що затаврував усю праісторію і донині таврує історію людства. Прадавній антагонізм гнобительства і пригноблення, викристалізований за нашого часу у формі боротьби між капіталістами і робітниками, не тільки не стерся за тисячі збіглих століть, а навпаки, ще набагато збільшився. До колишньої соціальної нерівности обох класів нібито долучалася з віку в вік органічна відмінність, і порізненість соціальна кінець-кінцем спричинилася до розгалуження людства на два тваринні види. Нащадки пролетарів, загнані під землю працювати на підземних фабриках, перетворились в огидний рід «морлоків», світлобоязних істот, що животіють у своїх печерах, не проминаючи нагоди поласуватися м’ясом здегенерованих, зніжених аристократів-«ілоїв», а втім не перестаючи і працювати на них, обслуговувати їхні потреби, як служили їхнім предкам сотні тисяч попередніх поколінь пригнобленого пролетаріату. Непереборна органічність класових суперечностей видавалася молодому Велзові такою безсумнівною, що він і на Місяць («Перші люди на Місяці») поширив гадану довічну чинність класової структури земного суспільства. На Місяці, виходить, теж існують класи панівний і підлеглий, і робітники там уже віддавна перетворилися на інертні безвільні додатки до машин. Сумна перспектива для «землян», якби тільки ті аргументи, що на них спирався Велз у своїх ранніх історичних прогнозах, могли когось переконати!

Він і сам дедалі більше відходив від цього безнадійного песимізму, обмежуючи добу панування на Землі взаємної ненависти найближчими століттями і поволі прозираючи в далині, за бурхливою смугою ліквідації класових конфліктів, світанок назавжди спокійної і щасливої ери. Ті кілька переходових віків жорстокої класової і національної боротьби – звичайне тло решти його соціально-фантастичних творів. Прогнози Велзові і тут похмурі і трагічні. Ген-ген над обрієм безхмарного дев’ятсот восьмого року йому ввижалися зграї дирижаблів – вісниці всеруїнних війн у повітрі («Війна в повітрі»). Він бачив, як атомна енергія, розкута в хемічних лабораторіях, зривала, мов велетенський кріт, національні держави недалекого прийдешнього («Визволений світ»). Очима Сплячого, що заснув за королеви Вікторії, а прокинувся через два віки, дивився він на загибель давніх мрій про людину вільну й щасливу («Сплячий прокидається»). Але раз-у-раз міцніло в йому переконання, що темні часи лютої економічної боротьби заступить ясна доба всесвітнього єднання і згоди. В «Повісті про дні майбутні», першому з Велзових творів про життя на Землі за часів переможного стрестизованого капіталізму, що мов помацками охопив і придушив усі континенти, ми прочитаємо на закінчення жалюгідних митарств у капіталістичному Лондоні 22-го віку двох Велзових героїв лише про невиразні сподіванки, що «час спливатиме, і люди, може, стануть розумніші, мудріші». Згодом, у романі «В дні Комети» Велз розкаже, як астрономічне чудо прискорило цей занадто повільний процес зростання поміж людьми соціальної свідомости. Повз Землю пролетіла комета, і її зелені тумани просвітили расу злочинців і марнотратників. Людство знає з того часу, чого йому треба: спалити все, все зруйнувати, щоб на заваллі минулого, на попелі спалених помилок зійшло зерно справедливого і мудрого віку. Ще кілька років – і у «Визволеному світі» Велз викладе багато реальнішу історію причин і обставин наступного перебудування Землі. То атомічні бомби світової війни, небувалої бійки капіталістичних держав висадять у повітря стару цивілізацію. Лежатимуть мертві, повалені в порох монархії, конституційні царства, широкомовні буржуазні республіки. На пустці цього розгрому життя відродиться знов. Всесвітній конгрес викує єдину світову державу, встановить єдиний уряд, заведе одну для всієї Землі грошову одиницю, виробить єдину світову мову. Войовники і грабіжники, гнобителі і патріоти, – ввесь фус короткозорої людської жорстокости осяде на дно. І тоді почнеться вільна, плодовита доба життя без влади, доба буяння з усіх розколин, з усіх щілин – на світло й простір всього всесвіту. Нарешті, повернувшись нещодавно після десятилітньої перерви до соціально-фантастичного жанру, Велз вводить читача в «Людях-богах» і почасти у фантастичному обрамленні роману «Сон» в ідеальне безкласове суспільство майбутнього, в повний спокою, краси і гармонії світ класичної утопії.

З високостей їх Золотого Віку людям-велетням, «людям подібним до богів» яким убогим здасться наше пігмейство! І, зійшовши на ці вершини Утопії, твердо знаючи, що привиддя його – прозріння, і вони колись здійсняться, Велз знаходить у цьому знанні мірило для міркувань про справи нашого віку. Як суворий суддя – історик прийдешнього часу, він судить «наш світ дріб’язкової заздрости і чванливого гонору, інтриг і лицемірства», «світ грачів, крутіїв і спекулянтів, – той світ, де нема ні творчости, ні фантазії, ні віри, ні надії, ні любови, ні мужности, нічого крім підлоти, тупости, рутини та злоби проти кожного, хто побажав би цю рутину порушити» («Їжа богів»). Сім’ї, вихованню, освіті, розвагам, забобонам, державному устроєві, – всьому є місце у вирокові потойбічного судді, в книзі історика, що знявся на тисячі літ у височінь над нашим віком («Люди-боги», «Сон»).

А хто ж він сам, цей хмурий провидець, не підманений рожевими мріями про швидке настання на Землі золотого віку? В ім’я якої вищої правди трощить він підвалини і надбудови сучасної цивілізації? Звичайно, Велз – соціаліст. Спускаючись з утопічних високостей у низини теперішнього суспільства, він несе з собою скрижаль соціалізму. Але цим ще не «все сказано».

До соціалізму Велз підійшов на самому початку своєї письменницької кар’єри, і підійшов як публіцист, як учений, як політик, – не як художник. Довга серія його соціологічних начерків і трактатів, де він виклав своє розуміння завдань і шляхів соціалізму, починається з надрукованої за кілька місяців до «Машини часу» збірки журнальних статей «Вибрані розмови з дядьком». Правовірним прихильником будь-якого напрямку соціалістичної науки він не був ніколи. Щоправда, якийсь час його ім’я стояло в списку членів фабіанського товариства, та, мабуть, саме це співробітництво з фабіанцями найбільше й відвернуло Велза від їх благодійницьких намірів соціалізувати бідніші суспільні верстви і віддати їх під провід новій, «освіченій і гуманній» плутократії. Чужим зостався Велзові і соціал-демократичний рух: марксизм, з приводу якого Велз висловлювався останнім часом двічі, – побіжно – в книжці вражень від подорожі в революційну Росію («Росія в імлі», 1921) і докладніше – в романі «Світ Вільяма Кліссолда», – має в ньому ідейного супротивника. Отже серед соціалістичних теорій Велзова концепція соціалізму може претендувати на самостійне місце. Особливою новизною чи своєрідністю вона не визначається. Є в ній багато спільного з утопічним передмарксівським соціалізмом. Ще тісніше пов’язана вона з тим же фабіанством.

Як у кожного віщувальника неминучости докорінних соціальних реформ, так і в початкуючого Велза-соціолога стимулом до палких міркувань про гадані й бажані форми нового суспільства було незадоволення тією політичною і господарчою структурою, за якої йому випало жити. Дух мальовничого імперіалізму, що крутив голови поколінню Р. Кіплінґа, встиг на початку 20-го віку вивітритись до решти. Несподівана, катастрофічна для благоденної вікторіанської Англії війна з бурами розхитала скріпи могутньої імперії, посіяла сумнів, сколихнула опозиційні сили. Соціал-демократична пропаганда від року до року міцнішала, і робітничий клас, її осередок і огнище, швидко вибиваючись із своєї нещодавньої політичної німотности, робився помітним чинником у державному житті. Відповідно до загального зрушення, і в письменстві, серед молодшої генерації на чолі з Бернардом Шов, Беннетом і Ґелсворсі, прокинулась на тлі відцвілої імперіалістичної романтики гостра, часом недовірлива, часом саркастична цікавість до соціальних і духовних підвалин тієї Англії, що вважала себе за обрану країну апостолів справедливости і культури – керівників світу в соціальній організації, в науці, в економічних методах. Відвертіше і запальніше за всіх своїх сучасників Велз піддав жорстокій критиці ці месіанські претензії. Державний «лад», а заразом усе життя своєї батьківщини, так само як і всього світу, він визнав за плутанину, за безпорадний хаос. З винятковим хистом він напав на хвалену політичну демократію з її парламентами і псевдонародним заступництвом, що панувала за 19-го віку в «цивілізованих» країнах, тішачись славою найгуманнішої і найраціональнішої системи організації суспільства, а проте тільки отакий безлад і спромоглася витворити.

До бою з хаотичністю по всіх ділянках життя і має стати, за Велзом, соціалізм. То він переможе людську обмеженість, то він до кореня винищить «хащі і джунглі людської душі», відзволить людство від млявої інерції, від стадної моралі і завислого над ним права дужчого, запровадить у суспільстві плановість і підпорядкує дальший його розвиток розумному контролеві. Так от, замість примхливого плавання на хвилях часу без визначеної наперед мети – всеосяжний план, замість пасивної покори перед силою інерції – діяльна свідомість, що майбутнє – то «наше володарство, об’єкт наших домагань і наша повинність». Який же це план, хто має укласти його і здійснити, коли та за яких обставин можна сподіватися перебудування за ним світу на розумних основах?

У деталі з таким завзяттям проповідуваного плану Велз ніколи не заглиблювався, очевидно, покладаючи цю справу на прийдешніх будівників краще зорганізованого суспільства. Але загальні риси жаданого плану він окреслив виразно. Його ідеал плановости – то вже згадуване злиття національних держав в одну республіку, вільну від марнотратної конкуренції, від зайвого, безсистемного виробництва та інших фатальних наслідків розпорошености людства між кількома супротивними одна одній політичними й економічними системами. Висловлена побіжно ще в «Передбаченнях» (1901), другому його соціологічному трактаті, ця Велзова ідея універсальної держави чітко виобразилася напередодні війни у «Визволеному світі» і після того зробилась улюбленою темою як публіцистичних, так і художніх його творів. Йому навіть вистачило зваги протиставити останній варіант своєї світової держави («Рятування цивілізації», 1921) – єдиний, на його думку, шлях до запобіження таким трагічним подіям, яких зазнали люди в 1914-18 pp., – женевській Лізі Націй, і не забракло наївности сподіватися, що беззбройних закликів хоч би й дуже впливового письменника послухають широкі кола.