Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

Робочий день обчислявся за певними нормами, і належне виконання роботи забезпечував примусовий закон. На практиці Робітниче Товариство визнало за доцільне додавати до обов’язкової за його статутом платні натурою ще по кілька пенсів, щоб заохотити робітників до праці. Поволі це підприємство не тільки до кореня винищило цілковиті злидні, а й почало постачати дешеві робочі руки на всі ґатунки праці, крім найделікатнішої і найвідповідальнішої, в усьому світі. Мало не третина людности земної кулі належала від колиски до домовини до винуватців і закріпачених рабів Товариства.

Таким практичним, аж ніяк не сентиментальним шляхом розв’язано було питання про безробітних. Ніхто тепер не гинув з голоду на вулицях, ніде лахміття, мізерніше за гігієнічний, дарма що неелегантний синьо-полотняний одяг робітників Товариства, не муляло очей. Найулюбленішу повсякчасну тему фонографічних газет становив поступ двадцять другого віку проти дев’ятнадцятого, коли трупи роздушених екіпажами або померлих з голоду нібито були, як запевняли ці газети, звичайним видовищем на всіх людних вулицях.

Дентон і Елізабета сиділи в чекальні осторонь інших відвідувачів, дожидаючись своєї черги. Більша частина присутніх похмуро мовчали, але троє чи четверо вичепурених молодих людей гомоніли за всіх. То були досмертні клієнти Робітничого Товариства, що народилися в його яслах і мали вмерти в його шпиталях. Вони вертались додому після гулянки, влаштованої на заощаджені шилінги з додаткової платні. Пишаючись з самих себе, вони голосно розмовляли новітньою відміною лондонського простолюдного жаргону.

Елізабета перевела очі на інші, не такі самовдоволені постаті. Одна з них видалася їй особливо жалюгідною. То була жінка років під сорок п’ять із золотавим фарбованим волоссям і розмальованим обличчям, по якому котилися рясні сльози. Загострений ніс, голодні очі, худі руки та плечі і запорошене, потерте, колись пишне вбрання красномовно розповідали історію її життя. Далі Елізабета побачила сивобородого старого чоловіка в костюмі єпископа одної з англіканських сект{18}18
  Англіканська церква – одна з відмін протестантської, виникла в 16-му віці і панує донині в Англії.


[Закрыть], – адже релігія була тепер комерційною справою, отже мала свої хвилини піднесення і занепаду. Поруч єпископа сидів юнак років двадцяти двох, хоробливий і виснажений на погляд, і з задирливим виразом чекав присуду долі.

Нарешті черга дійшла і до нашого подружжя. Завідувачка, – особа з енергійним лицем, презирливим виглядом і дуже неприємним голосом, – спочатку записала Елізабету, а тоді Дентона, бо Товариство воліло мати на запропонованих їм місцях жінок, а не чоловіків. Дентон і Елізабета одержали по кілька квитків, поміж ними і посвідку на право не стригти коротко волосся. Давши відбитки своїх великих пальців і довідавшись, за яким номером ці відбитки заведено до списків, вони перемінили свою обшарпану одежу міського типу на занумеровані сині полотняні костюми робітників і пішли до великої їдальні дістати свій перший обід у новій обставі. По обіді вони мали знову повернутися до контори, щоб одержати вказівки щодо роботи.

Коли вони переодяглися, Елізабеті, здавалось, спочатку несила була підвести очі на Дентона. Але він глянув на неї і з подивом побачив, що навіть у цьому грубому вбранні вона зосталася красунею. Потім вузенькими рейками, прокладеними вздовж стола, під’їхав і раптом спинився проти них їхній обід – юшка з хлібом, – і Дентон забув про все. Вже три дні жили вони обголодь.

По обіді деякий час посиділи за столом. Ні він, ні вона нічого не говорили, – не було про що. Так само мовчки потім підвелися і пішли до завідувачки по інструкції.

Завідувачка подивилася на розпис.

– Ваші кімнати не тут: квартал Гайбері, Дев’яносто сьома вулиця, число дві тисячі сімнадцять. Краще запишіть собі на квитку. Ви – жінка – нуль, нуль, нуль, сім, шістдесят чотири, b. с. d. gamma сорок один – ідіть на металоплющильну фабрику і спробуєте там. Чотири пенси на день за задовільну роботу. А ви чоловік – нуль, сім, один, чотири, сімсот дев’ять, g. f. b, pi дев’яносто п’ять, – підете до Фотографічного Товариства на Вісімдесят першій вулиці. Там вам покажуть, що робити, – я не знаю що. Три пенси. Ось ваші картки. Все. Дальший! Що? Не затямили? О, господи! Доводиться казати все вдруге. Чом же ви не слухали? Безтурботний, ні до чого не придатний народ. Уявляють собі, що це нічого не коштує.

Дентон і Елізабета вийшли. Частину дороги вони йшли разом. Тепер їм повернулася мова. Цікаво, що відколи вони переодяглися в синє робітниче вбрання, їм ніби полегшало, неначе все найважче вже минуло. Дентон навіть з інтересом думав про майбутню роботу.

– Хоч би яка вона була, – сказав він, – проте гірше не може бути, ніж у капелюшній крамниці. І коли заплатимо за Дінґс, нам ще лишиться цілий пенні на день. Згодом, як звикнемо, зароблятимемо ще більше.

Елізабеті менш хотілося розмовляти.

– Я все собі думаю, чого це праця здається такою ненависною? – зауважила вона.

– Так, це справді дивно, – відказав Дентон. – Тому, гадаю, що вона примусова... Будемо сподіватися, що нам завідувачі не трапляться лихі.

Елізабета не відповідала. Вона думала про щось своє.

– Звичайно, – заговорила вона, по павзі, – все наше життя ми користалися з чужої праці. Тепер справедливо, щоб і ми...

Вона спинилася. Питання було надто складне на її розум.

– Але ж ми платили за неї, – заперечив Дентон; на той час його не бентежили такі складні питання.

– Ми нічого не робили – і все ж платили. Оцього я ніяк і не можу зрозуміти... Можливо, ми тепер і розплачуємося за це, – сказала Елізабета, – вона ще додержувалась старовинної примітивної філософії.

Після того вони розлучилися і кожне пішло до призначеного йому місця. Дентоновим обов’язком було пильнувати складного гідравлічного гніта, що працював так, наче був обдарований розумом. Гніт робив силою морської води. Давно вже минув той час, коли безглуздо збавляли питну воду, спускаючи її у водозливні труби. До східного краю міста проведено було величезним каналом морську воду. Звідти величезні помпи підіймали її в резервуари на чотириста футів над рівнем моря. З тих резервуарів вода розходилась по всьому місті більйонами труб, наче артеріями, чистила, вимивала, давала рух усяким машинам, потім незчисленними тонкими рурами виливалася в головну магістраль, у «cloaca maxima»{19}19
  Cloaca maxima (по-латинському) – головна підземна труба для відвертання міського бруду.


[Закрыть], і, нарешті, несла ввесь міський бруд на засівну площу навколо Лондона.

Гніт працював в одному з відділів фотографічного виробництва, але в чому саме полягала його праця, – це не стосувалося до Дентона. Найбільше враження справило на Дентона те, що треба було працювати в рубіновому освітленні, і тому кімната мала тільки один круглий кольоровий ліхтар, звідки лилось навкруги багряно-синє, неприємне світло. В найтемнішому кутку приміщення стояв прес, чиїм слугою зробився тепер Дентон. То була величезна тьмяно-блискуча машина з випнутим наперед ковпаком, що трохи скидався на нахилену голову, а вся машина в цьому зловісному світлі, потрібному для її роботи, нагадувала сидячого металевого Будду з підібганими ногами, і Дентонові вона часто видавалася загадковим ідолом, що йому людство з якоїсь химерної помилки принесло в жертву його, Дентонове, життя. Обов’язки в самого Дентона були нескладні і дуже одноманітні. Коли все йшло як слід, машина працювала рівно, діловито вистукуючи. Якщо ж якість м’якої маси, безнастанно згнічуваної в тонкі платівки, що її подавав живильник із другої кімнати, будь-як мінялася, то відразу ж змінявся і ритм вистукування, і Дентонові треба було негайно дещо полагодити. Найменша затримка призводила до того, що маса витікала і разом з нею витікав один пенс, а то й більше, з денного Дентонового заробітку. Якщо подавання маси зменшувалось або припинялося, – щоб її виробляти потрібна була і ручна праця, а робітникам часом корчило руки, – тоді Дентон повинен був раптом спинити роботу гніта. Було багато й дрібниць усяких, що всі потребували уваги, напруженої і нудної, бо жодна з них не цікавила Дентона. В цьому важкому напруженні спливали тепер усі його робочі години, забираючи в нього третю частину доби. До того ще всі ті години він зоставався сам-один, бо в приміщенні, де стояв гніт, інших робітників не було і тільки зрідка заходив туди завідувач – добряча людина, проте з винятковою здатністю до добірної лайки.

Елізабетина праця мала більше компанійський характер. У тодішніх багатіїв повелося покривати стіни в кімнатах металевими панелями з викарбуваними на них гарними однаковими, як на шпалерах, малюнками. Але смак тієї доби вимагав, щоб ці малюнки не повторювалися з механічною точністю, а робили враження чогось «натурального». Практика показала, що з цією роботою найкраще вправлялись жінки з вишуканим природженим смаком, вибиваючи малюнок маленькими молоточками. Елізабета повинна була вибивати щодня, як мінімум, певну кількість квадратових футів панелі, а за всю надобов’язкову роботу вона одержувала невеличку додаткову платню. Приміщення, як здебільшого всі жіночі майстерні, доглядала завідувачка: Робітниче Товариство вважало, що чоловіки поблажливіші і мають нахил потурати вподібним їм жінкам. Завідувачка була незла, мовчазна особа зі слідами колишньої вроди на загрубілому смуглявому обличчі. Всі підвладні їй робітниці, як водиться, ненавиділи її і зв’язували її ім’я з ім’ям одного з директорів Металевого Виробництва, що нібито через цю людину здобула вона свою посаду.

З усіх Елізабетиних товаришок тільки дві чи три народились у кріпацькому рабстві в Робітничого Товариства; то були плосколиці, похмурі дівчата. Здебільшого ж робітниці майстерні належали до тих жінок, що їх у дев’ятнадцятому віці звали благородними, але збіднілими дамами. А втім, ідеал благородної дами відтоді дуже змінився. Томна, безбарвна, пасивна чеснота, мелодійний голос, стримані манери старосвітської дами до решти перевелися. Дочасно зблідлі обличчя Елізабетиних товаришок, їх знебарвлене від фарби волосся, геть пересипані спогадами їх розмови недвозначно свідчили про зниклий блиск бурхливо прожитої молодости. Всі вони були багато старші за Елізабету і одверто висловлювали своє здивування, що вона, така молода і вродлива, прийшла сюди поділити їхню сумну долю. Але Елізабета не бентежила їх своїми відсталими поглядами на такі речі.

Розмови за роботою не тільки дозволялись, а ще й заохочувано до них, бо директори були тієї думки, що всяка переміна настрою в робітниць відбивалась на їх малюнках, надаючи їм тонкої різноманітности відтінків. Отже Елізабеті мало не проти волі доводилося вислухувати оповідання з життя цих жінок, з яким тепер тісно переплелося її життя, – безладні, повні чванливих прибільшень оповідання, проте цілком їй зрозумілі. Незабаром вона почала навіть цікавитися дрібними сварками й інтригами, маленькими непорозуміннями і приятелюванням окремих робітниць, – усім тим, що творилося навколо неї серед жінок. Одна з них робилася дуже балакуча, коли починала розказувати про свого надзвичайного сина. Друга взяла собі за звичай уживати безглуздих брутальних висловів, видимо, вважаючи це за найкращу ознаку оригінальности. Третя тільки й марила що про вбрання і пошепки розповідала Елізабеті, скільки пенсів вона вже заощадила, і ото незабаром, одного чудового вільного дня, вона вбереться в... І цілі години тяглися якнайдокладніші описи. Було ще двоє, що сиділи завжди поруч і звали одна одну здрібнілими йменнями, та досить було якоїсь дрібниці, щоб вони посварились і сідали окремо, вдаючи, що не звертають уваги одна на одну. І безнастанно кожна рука вистукувала молоточком: тук, тук, тук... Завідувачка стежила за ритмом і, коли хто відставав, робила зауваження. Тук, тук, тук, – так минали їх дні, так і все їх життя мало минути. Елізабета сиділа серед них спокійна, привітна і з важким серцем думала про свою долю, вистукуючи і своїм молоточком: тук, тук, тук; тук, тук, тук; тук, тук, тук.

Так потяглася для Дентона і Елізабети безкрая смуга робочих днів, і від цієї роботи їм зашкарубли руки; в ніжну основу їх душ вплелися нові грубі нитки, а на обличчях лягли суворі лінії й тіні. Осяйні, вигідні шляхи колишнього життя лишились позаду, без краю далеко. Поволі Дентон і Елізабета вивчали науку низів – темних, трудящих, великих і цікавих. Траплялося там багато всяких дрібних подій, що про них нудно розповідати, але гірко й болісно переживати, – образ, тиранії, всього того, що становить вічну приправу до хліба міської бідноти. Була поміж тими подіями й одна не дрібненька, що зовсім затьмарила їх життя: дитина, якій вони дали життя, заслабла й померла. Звичайна, стільки разів повторювана історія, стільки разів оповідана, і так красномовно оповідана, що нема потреби довго на ній спинятись. Як завжди, спочатку переляк, період туги й надії, удар, відрочений, та невідхильний, і нарешті – чорне мовчання. Так було завжди, так буде завжди. То – частина неминучого.

Після довгих важких днів болісного отупіння Елізабета заговорила перша. Ні, не пестливе дитяче ім’я, що вже перестало бути ім’ям, вихопилося їй з уст, – вона говорила тільки про морок, що обгорнув їй душу. Вони удвох прийшли гомінкими вулицями обідати, глухі до гамору торгівлі, до вереску конкуруючих між собою релігій, до політичних закликів, не помічаючи снопів яскравого світла, ні літер, що танцювали навколо, ні огняних оголошень, що падали на їх застиглі скорбні обличчя. В їдальні за обідом вони сиділи осторонь інших.

– Мені хочеться, – вимовила Елізабета непевним тоном, – піти на літальну станцію, на наше місце. Тут ні про що не можна поговорити...

– Незабаром стемніє, – сказав Дентон, з подивом глянувши на неї.

– Я питала – ніч буде ясна, – вона не договорила.

Він бачив, що їй бракує слів, і зрозумів, що їй хотілося ще раз поглянути на зорі, на ті зорі, якими вони милувалися в своєму селі, за перших божевільних днів свого медового місяця, п’ять років тому. Щось перехопило йому дух, і він відвернувся.

– Ходім, – сказав він. – Часу ще доволі.

Прийшовши на своє містечко, на літальній станції, вони довго просиділи мовчки, не перекинувшись і словом, їх затишок укривала тінь, але небо в зеніті було блакитне від відблиску ясно освітленої платформи в них над головою. Під ними простяглося місто. Незчисленні квадрати, кружала і плями його огнів сплітались унизу в полум’яне мереживо. Зорі видавалися дуже маленькими і блідими. За давніх давен вони були близькі до тих, хто дивився на них, а тепер – без міри далекі. А все ж їх можна було бачити на темніших місцях, у переміжках між штучним сяйвом, а надто в північній частині неба. Старі сузір’я неухильно й терпляче пересувались навколо бігуна.

Після довгої мовчанки Елізабета зітхнула.

– Якби я зрозуміла, – промовила вона, – якби я тільки могла зрозуміти. Поки сидиш там, унизу, здається, що місто – то все: гамір, метушня, крик – і почуваєш, що треба жити, треба видряпуватись. А тут воно – ніщо, минуща річ, і про нього можна спокійно думати.

– Так, – згодився Дентон. – Тут можна спокійно думати. Яке воно нетривале! Ось зараз – звідси видно – більшу його частину поглинула ніч... Воно минеться.

– Ми перше зникнемо, – зауважила Елізабета.

– Знаю, – відказав Дентон. – Коли б життя не було одною миттю, вся історія здавалась би подією одного дня... Так, ми зникнемо, і місто зникне, і все, що буде після нього. Людина і надлюдина, і невимовні майбутні дива. А все ж....

Він замовк, але зараз же заговорив знову.

– Я знаю, що ти хотіла сказати. Принаймні мені здається, що знаю. Там, долі, думаєш про свою працю, про свої дрібні неприємності і втіхи, про їжу, про питво, про спокій, про страждання. Живеш так день по дневі і потім вмираєш. Там, унизу, наше горе видавалася нам кінцем життя... Тут, нагорі, все не так. У місті, наприклад, здається, що майже не можна було б жити, коли б ти раптом став калікою, спотвореним, зганьбленим... Тут, під цими зорями, все це не має ваги. Нічого не важать ці дрібниці... Вони тільки частина якогось цілого. І, здається, ти близько торкаєшся його, – коли сидиш отут, під зорями...

Він спинився. Невиразні його думки, невпійманні почуття, що породили їх, не вкладалися в обволоку слів.

– Мені важко пояснити, – сказав він збентежений.

Вони ізнов надовго замовкли.

– Добре приходити сюди, – заговорив він по павзі. – Ми спиняємось перед незрозумілим – наш розум такий обмежений! Кінець-кінцем ми лише жалюгідні створіння, що недалеко відійшли від тварин. Наш розум – то тільки вбогий зародок розуму. Ми такі дурні, стільки ще є такого, що завдає нам болю.... І проте...

– Я знаю, знаю – прийде день, коли нам відкриються очі. Все це страшне напруження, ввесь цей розбрат розчиняться в гармонії, і ми зрозуміємо. Нема нічого в світі, що не вело б до цієї мети. Нічого! Наші невдачі, найдрібніші дрібниці наближають нас до гармонії. Все, що робиться, потрібне, щоб вона настала, і вона настане. Ми знайдемо її. Найстрашніші речі – і ті ведуть до неї. І найбуденніші теж. Кожний удар твого молотка по мосяжу, кожна хвилина праці, навіть мої лінощі... Люба моя! Кожний порух нашої бідної дівчинки... Все це потрібне для майбутньої гармонії. Найневідчутніші речі, і те, що ми отут сидимо. Все! Пристрасть, що з’єднала нас, і що потім трапилося з нами. Тепер це вже не пристрасть, найбільше – скорбота. Моя люба...

Він не міг говорити, де міг наздогнати словами своїх думок.

Елізабета не відповіла. Вона сиділа мовчки, але рука її шукала чоловікову руку – і знайшла.

IV. Унизу.

Дивлячись на зірки, можна тягтися вгору і впокорюватися перед лихом, хоч би яке було воно велике, але серед гарячої й напруженої денної праці ми знову падаємо долі, знову почуваємо огиду, гнів і нестерпну тугу. Наш піднесений настрій – то тільки випадок! Фаза! Святі за стародавніх часів першим ділом тікали від світу. Дентон і Елізабета не могли цього зробити, бо тепер не було шляхів у пустиню, де люди могли жити вільним, хоч і нелегким життям, і зберігати свій душевний спокій. Місто поглинуло людський рід.

Дентон і Елізабета, ці нові раби праці, деякий час робили ту роботу, до якої їх приставлено з самого початку: вона вибивала малюнки на мосяжевих панелях, він пильнував свого гніта. Але згодом прийшла для Дентона зміна і дала йому зазнати нових, ще прикріших злигоднів життя серед низів величезного міста. Дентона переведено було доглядати складнішого гніта на центральному заводі лондонського Черепичного Тресту.

На новому місці йому випало працювати в довгій кімнаті із склепінням, разом з іншими робітниками, здебільшого рабами праці зроду. Дентон неволею зайшов з ними в стосунки. Він дістав надто витончене виховання і, поки недоля не примусила його вбратися в робітничу одежу, ні разу не розмовляв з цими блідими синьоблюзниками, хіба тільки тоді, коли доводилось давати їм якого наказа, чи що. Тепер він став близько до них, мусив працювати попліч них, брати їх інструменти, їсти разом з ними. І йому і Елізабеті здавалося, що більшого приниження вже не може бути.

Людині дев’ятнадцятого століття Дентонова відраза, напевно, видалася б надмірною, та за два наступні віки між людьми в синьополотняному вбранні і вищими класами поволі зросла неперехідна безодня. Різнились вони не тільки умовинами життя і звичаями, а й способом думати, ба навіть мовою. Низи витворили собі власний діалект, верхи мали свій – язик думки, «культури», що вперто шукав нових визначень, щоб якомога далі відбігти від народної мови. Спільної релігії, що об’єднувала б усю націю, так само не існувало. Останні роки дев’ятнадцятого віку позначилися швидким зростанням серед забезпечених класів езотеричного{20}20
  Езотеричний – призначений для небагатьох вибраних, а не для широких кіл; таємний.


[Закрыть] перекручування народної релігії. Пояснення та тлумачення пристосували широке вчення столяра з Назарета до вузьких рамок витонченого життя. А Дентон і Елізабета, не зважаючи на свій потяг до старовинного побуту, не були такі оригінальні, щоб уникнути впливу оточення. В повсякденному житті вони поділяли погляди свого класу, отже, коли доля зробила їх рабами праці, то їм видалося, ніби вони раптом опинились у ганебному товаристві з нижчими істотами. Так почували б себе в дев’ятнадцятому столітті герцог і герцогиня, примушені оселитися в Яґо{21}21
  Яґо – нічліжний дім у Лондоні.


[Закрыть].

Природний імпульс спонукав молодих людей триматися осторонь. Але перший Дентонів намір гідно ізолювати себе від нового оточення незабаром брутально розвіяно. Опинившись у становищі раба праці, Дентон гадав, що дійшов краю можливих злигоднів, а відколи померла дитина, вважав, що поринув у найглибший вир життя, а тимчасом усе те було тільки початком. Життя вимагає чогось більшого, ніж сама покора. Тепер, у робітні, захряслій служниками машин, йому випало покуштувати нової науки, поважнішої за попередню, обізнатися з іншим чинником життя, таким же невблаганним, як утрата близьких людей, і стихійнішим навіть за саму працю.

Він уперто уникав усяких розмов, і в цьому його товариші відчули образу, боюсь, що досить справедливо витлумачивши Дентонову мовчанку, як бажання виявити свою зневагу. Народного діалекту він не знав і досі пишався тим, – та тут йому відразу довелося змінити свій погляд на цю справу. Спочатку Дентон не помітив, що його стримана відповідь на перші простацькі й безглузді, але добродушні жарти, якими зустріли його робітники, була їм неначе справжній ляпас.

– Не розумію, – холодно відказав він і майже навмання додав: – Ні, дякую.

Той, що звернувся до нього, робітник, скинув очима, нахмуривсь і відвернувся.

Заговорив другий робітник, а коли Дентон не зрозумів і його, він помалу, виразно переказав свої слова. Дентон нарешті розібрав, що йому пропонують бляшанку з олією, і ввічливо подякував. Тоді робітник розпочав довгу розмову. Звісно, він бачить, що Дентон неабияка персона, отож цікаво було б послухати, як він дійшов до синього вбрання. Робітник явно сподівався захватного оповідання про розкоші й розпусту. Чи траплялося Дентонові бувати в Місті Насолоди? Дентон незабаром побачив, що думки про дивовижні місця розваги пройняли всю уяву поневолених, збезнадієних робітників, мешканців міських підвалів.

Його аристократичну вдачу обурили ці запитання, і він коротко відповів: «Ні». Робітник не вгавав і звернувся до нього з запитанням ще інтимнішого характеру, і цього разу відвернувся вже Дентон замість відповісти.

– Ну й пиндючливий! – промурмотів здивований робітник.

Невдовзі Дентон помітив, що цю цікаву розмову переказують обуреним тоном співчутливішим слухачам, викликаючи подив і іронічний сміх. Робітники поглядали на нього з неприхованою цікавістю. Дивне почуття ізольованости охопило Дентона. Щоб позбутися його, він почав думати про свій гніт і незнайомі його деталі.

Першу зміну всі працювали не відриваючись коло машин, потім почалася перерва на сніданок. Вона була надто коротка, щоб іти до їдальні робітничого Товариства. Слідом за іншими Дентон вийшов у коротку галерею, заставлену рундуками і машинними покидьками.

Робітники повиймали пакунки з їжею. В Дентона не було нічого. Завідувач, недбалий молодий чоловік, що дістав цю посаду через протекцію, забув попередити його, що треба приносити з собою харчів. Дентон стояв осторонь і почував голод. Решта робітників, скупчившись, розмовляли півголосом, раз-у-раз позираючи на нього. Дентонові зробилося ніяково. Вдавати байдужого коштувало йому дедалі більше зусиль. Він силкувався зосередитися думками на підоймах свого нового гніта.

Незабаром до Дентона знову підійшов робітник, нижчий за його на зріст, але ширший у плечах і кремезніший. Дентон обернувся з байдужим, як тільки міг удати, виглядом.

– Ось, – сказав делегат (Дентонові спало на думку, що то делегат) і простяг йому шматок хліба не на дуже то чистій долоні. В нього було засмагле лице, широкий ніс, і один куток губів трохи відвислий.

Дентон з хвилину вагався, не знаючи, чи то ласка така, чи бажання образити. Брати хліб йому не хотілося.

– Не треба, дякую вам, – сказав він і, побачивши, як змінився вираз на обличчі в чоловіка, додав: – Я не голодний.

Позаду в гуртку почувся сміх.

– А що, не казав я вам? – промовив той робітник, що пропонував був Дентонові бляшанку з олією. – Бач яка велика маця! Ми йому не кумпанія.

Лице смаглявому чоловікові потемнішало.

– Бери! – сказав він, усе ще простягаючи хліб. – З’їж цей хліб. Чуєш?

Дентон глянув на загрозливе обличчя розмовника і відчув несподіваний приплив енергії. Вона гарячою хвилею розлилася по всьому його тілі.

– Я не хочу хліба, – відповів він, силкуючись чемно усміхнутись, але спроба не вдалася.

Кремезний чоловік нахилився вперед і замахнувся хлібом. Уся Дентонова увага скупчилась на супротивникових очах.

– Їж! – сказав смаглявий чоловік.

Настала павза, а тоді обидва порвалися один до одного. Шматок хліба викреслив у повітрі складну криву лінію, націлений Дентонові в обличчя, але той ударив по руці, що стискала хліб, і він полетів угору і впав на землю, відігравши свою роль.

Дентон стиснув кулаки і швидко подавсь назад. Темне, розпалене лице теж відступило, ворожі очі стежили за кожним Дентоновим рухом, вичікуючи нагоди. На мить Дентон відчув цілковиту певність у собі і якусь дивну легкість. Серце йому кидалося в грудях, тіло напружилось і запалилося з ніг до голови.

– Ану, хлопці! – гукнув котрийсь із глядачів.

Ту ж мить смаглявий стрибнув наперед, нагнувся, вломив убік і знов напав. Дентон ударив і його вдарено. Йому здалося, що одно око йому вибито, потім його кулак натрапив на м’яку губу. Тут він дістав удруге, цей раз уже під підборіддя.

Перед очима в нього немов розгорнулося велетенське віяло з огняних голок, і голова неначе розскочилася на шматки. Щось ударило його ззаду в потилицю і спину, і бійка враз стала йому нецікава, байдужа.

Минуло кілька секунд, а може й хвилин, поки він опам’ятався. Він лежав на землі, відхиливши голову на купу попелу, і щось гаряче текло йому по шиї. Перше збурення трохи вгамувалось. У голові стукотіло, око й підборіддя сіпалися, в роті був смак крови.

– Усе гаразд, – промовив чийсь голос. – Він уже розплющує очі.

– Так йому й треба. Дістав те, чого заслужив! – зауважив другий.

Робітники стояли навколо Дентона. Він зробив зусилля і сів, обмацуючи собі голову. Вся потилиця була в попелі, що поприставав до мокрого волосся. Пролунав чийсь сміх. Одне око було напівзакрите. Дентон зрозумів, що трапилось, і від колишньої хвилевої певности в своїй перемозі не лишилося й сліду.

– Ще й дивується! – обізвався якийсь.

– Може, ще хочеш? – поглузував інший і, перекривляючи панську вимову Дентонову, додав: – Ні, дякую.

Дентон побачив, що смаглявий чоловік стоїть віддалік, притискаючи до лиця закривавлену хустку.

– А де ж той хліб, що він мусів був із’їсти? – сказав маленький робітник з гострим, як у тхора, лицем, і почав розгрібати попіл у найближчому рундуку.

Дентон вагався. Він пам’ятав, що честь вимагала від нього провадити далі почату бійку і довести її до краю, але то вперше за його життя довелося йому зазнати такої гіркоти. Він збирався підвестись на ноги, проте не почував великої охоти зробити це. Мимоволі спало йому на думку, що, мабуть, він просто боягуз, та й це не підохотило його. Воля його ослабла, і ввесь він був наче налитий оливом.

– Ось він, – сказав гостролиций чоловік і нахилився підняти замащений у попіл хліб, поглянувши на Дентона, а тоді на товаришів.

Дентон поволі і неохоче звівся на ноги. Другий робітник, білобровий, з брудним обличчям, простяг руку по хліб.

– Дай-но сюди, – мовив він і загрозливо рушив до Дентона зі шматком хліба в руці. – Ще не набив собі черева? – сказав він. – Ні?

Знов починалося.

– Ні, не набив, – відповів Дентон, зводячи дух. Він вирішив ударити нахабу в вухо перше, ніж той устигне приголомшити його. Що його знов приголомшать, він не вагався й хвилину. Йому самому було дивно, як він погано знає, на що спроможний. Не встигне смішно, по-дурному розмахнутися кулаком, і вже лежатиме на землі. Він не спускав очей з білобрового. А той самовдоволено щирив зуби, так наче збирався утнути якусь кумедну штуку. Дентона болісно пройняло передчуття завислих над ним образ.

– Кинь, Джиме! – несподівано озвався смаглявий крізь замащену кров’ю хустку. – Тобі він нічого не зробив.

Білобровий перестав вищирятися. Він спинивсь і переводив очі з одного на одного. Дентонові майнула думка, що смаглявий, мабуть, сам хоче впоратися з ним. З білобровим було б легше мати справу.

– Покинь його, – наполягав смаглявий. – Чуєш? Буде з нього.

Задзвонив дзвінок, скликаючи на роботу, і розплутав важке становище. Білобровий вагався.

– Маєш щастя! – сказав він і, вилаявшись, пішов разом з товаришами до робітні. – Постривай лишень, голубе, – най-но скінчиться зміна, – кинув він через плече, щось надумавши. Смаглявий пропустив його вперед і пішов за ним. Дентон зрозумів, що дістав на якийсь час відрочення.

Усі попростували до відчинених дверей. Дентон згадав про свої обов’язки і похопився наздогнати інших. У дверях склепистої галереї табельник у форменій жовтій одежі відзначав усіх на картці. Він не звернув уваги на закривавлене обличчя смаглявого чоловіка.

– Мерщій-бо! – гукнув він на Дентона. – Ого! – скрикнув, побачивши Дентонові синці. – Хто це вас так почастував?

– Це моя справа, – відповів Дентон.

– Доки не заважає працювати, – заперечив чоловік у жовтому. – Закарбуйте це собі.

Дентон не відказав нічого. Він був чорнороб. На ньому синя одіж. Закони про бійки та знівечення не для таких, як він, писані. Він це знав і, не промовивши й слова, пішов до свого гніта.

Він почував, як на лобі, на підборідді, на потилиці йому набігають ґулі і всі побиті місця дуже болять і набрякають від припливу крови. Нерви його були пригнічені, він працював наче в якомусь летаргічному сні, і кожний порух рукою, щоб керувати гнітом, здавався йому таким важким, немов він підіймав важкі тягарі. А честь – вона теж боліла і надималася. Як міг він витримати? Що, власне, трапилось за останні десять хвилин? Що буде далі? Стільки всього треба було розміркувати, а в голові снувалися лише безладні уривки думок.

Він ніяк не міг отямитися зі здивування. Всі звичні його уявлення пішли шкереберть. Він завжди вважав свою фізичну недоторканість за щось природжене, за одну з невід’ємних умовин існування. Так воно й було, доки він носив своє колишнє вбрання і користався з привілеїв середнього класу, що забезпечували недоторканість його особи. Та хто за його часу схоче втручатись у бійку чорноробів між собою? Звичайно, ніхто. В підвальному світі не було законів, що боронили б людину від людини. І закон, і ввесь державний механізм зробилися для цих людей тільки засобом до того, щоб тримати їх унизу і загородити їм шлях до так палко бажаної їм власности і насолоди, – більше нічим. Насильство, ця стихія, в якій споконвіку живуть дикі звірі і від якої ми захистили тисячами всяких загат та приладь своє нетривке культурне життя, ринула сюди, в міські підвали, і затопила їх. Унизу панував кулак. Дентон наразився на ті самі основні елементи – фізичну силу, хитрість, непохитну впертість, сувору приязнь, – що існували на початку всіх початків.