Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

– Павуки! – пролунав голос сухорлявого. – В цих клубках повно величезних павуків. Гляньте сюди, господарю!

Але чоловік зі срібною уздечкою, мов зачарований, стежив за тим, як летіла сіра маса.

– Погляньте ж, мій пане!

Господар отямивсь і подивився на червоного, роздушеного гада, що лежав на землі, конаючи, безсило ворушив ногами.

Потім сухорлявий показав рукою, що на них спускається новий клубок, і господар похапцем вихопив свою шаблю. Там попереду, в долині, тепер немов клубочилась подерта на клапті завіса туману. Ватажок силкувався зрозуміти становище.

– Геть звідси, мерщій! – крикнув маленький. – Скачіть униз долиною!

Те, що сталося потім, нагадувало зам’ятню під час бою. Вершник зі срібною уздечкою бачив, як маленький проскакав повз нього, скажено рубаючи гадане павутиння; бачив, як він з розгону наскочив на коня сухорлявого, і як той перекинувся разом з вершником. Його власний кінь метнувся вбік і промчав кроків з десять вперед, перш ніж він спромігся приборкати його. Тоді він озирнувся назад, спочатку глянувши, чи нема небезпеки, і побачив коня, що качався по землі, а коло нього стояв сухорлявий і рубав шаблею пошматовану сіру тріпотливу масу, від якої тяглися довгі пасма, обволікаючи і коня, і вершника. А щільні клубки павутиння насувались суцільною лавою, мов клубки чортополохового пуху на пустці вітряної липневої днини.

Маленький вершник зліз із коня, але не наважився пустити його. Одною рукою він силкувався стримувати тварину, що рвалась і пручалась, а другою весь час без пуття рубав шаблею. Помацки другого клубка заплутались, потяглися вниз, і ця друга сіра маса теж поволі осіла.

Вершник зціпив зуби, напнув поводи, нахилив голову і стиснув свого коня острогами. Кінь сухорлявого все ще качався по землі. На клубах у нього була кров і якісь ворухливі тіні. Сухорлявий раптом покинув його і побіг до свого господаря, та зміг зробити не більш як десять кроків. Ноги йому були обплутані сірим, що заважало бігти. Дарма розмахував він своєю шаблею – сірі пасма маяли навколо нього, а лице вкривав тонкий сірий серпанок. Лівою рукою він бив по чомусь, що сиділо на його тілі, потім враз спіткнувся і впав. Спробував був встати, але впав ізнов і раптом несамовито заголосив: «Ой-ой-оой!»

Господар побачив, що по ньому і поруч нього, по землі, бігали велетенські павуки.

Тим часом як господар силкувався примусити свого коня підійти ближче до цієї сірої постаті, що репетувала і борсалася в марних зусиллях підвестися, залунав тупіт копит, і маленький вершник, без шаблі, лежачи животом поперек сідла на білому коні і вхопившись йому в гриву, як вихор промчав повз свого хазяїна. І знов липуче пасмо сірого павутиння мазнуло ватажка по лиці. Скрізь і навколо нього, і над його головою безгучно кружляли клубки павутини і насувалися ближче і ближче.

Згодом, аж до дня своєї смерти, не міг він пояснити собі, як усе те трапилось. Чи він повернув свого коня, чи той сам поскакав слідом за білим конем? Досить сказати, що в наступну мить він уже нісся вчвал униз долиною, шалено вимахуючи шаблею над головою. Вітер дедалі дужчав, і повітряні судна павуків, їхні повітряні вузли і простирала немов свідомо мчали за ним навздогін.

Туп-туп-туп, цок-цок-цок – скакав вершник зі срібною уздечкою, не думаючи про те, куди скаче, з переляканим лицем, позираючи то праворуч, то ліворуч і з шаблею напоготові. А попереду, за яких кілька сотярдів, їхав маленький чоловік, усе ще не сівши як слід на сідло. Розірване павутиння довгим хвостом волочилось за ним. Очерет згинався перед ними, вітер щораз міцнішав; озираючись, господар бачив за плечима в себе клубки павутиння, що здоганяли його чимдуж...

У голові в нього була одна лише думка – втекти від цього павутиння, і тому тільки в останню мить, коли його кінь уже напружився, щоб стрибнути, помітив він, що перед ним – урвище. Весь час він їхав, припавши коневі до шиї, а тепер раптом вирівнявсь і відхилився назад, але було пізно.

Та хоч йому й не пощастило перескочити яр, проте він не забув, як треба падати, і відразу опанував себе, коли його кінь стрибнув уперед. Вершник тільки ушкодив собі плече, а кінь його покотився вниз, забив у корчах ногами і незабаром затих. Ватажкова шабля з розгону ввіткнулась вістрям у твердий ґрунт і переломилася надвоє, так наче доля не захотіла більше мати його за свого лицаря, а зламаний кінець, відскочивши, пролетів може на який цаль від його лиця.

Він умент зірвався на ноги і, затаївши дух, втупив погляд у клубки павутиння, що летіли за ним. Одну мить він хотів був кинутися навтіки, та згадав про яр і спинився. Метнувшись убік, щоб ухилитися від одного жахливого клубка, що летів близько нього, він почав похапцем спускатися стрімкими схилами, шукаючи такого місця, де не було вітру.

Опинившись унизу під захистом крутих берегів висхлої річечки, він зможе припасти до землі і безпечно стежити за цими химерними масами, що пролітали вгорі, аж поки не стихне вітер, а тоді можна буде тікати. І він довго лежав там, скоцюрбившись, і дививсь, як пливли вузенькою смугою неба в нього над головою сірі розкошлані маси, тягнучи за собою свої довгі пасма.

Раз один павук, відбившись від інших, впав на дно яру недалечко від нього. Від кінця одної ноги до кінця другої був він із фут завдовжки, а тулуб мав завбільшки як половина долоні в людини. Постеживши якийсь час, з якою дивовижною швидкістю павук шукав здобичі і відскакував, чоловік підставив йому вкусити свою зламану шаблю, а потім підняв ногу в чоботі з залізною підковою і, лаючись, розчавив його на гамуз. Після того він довго дивився вгору і собі під ноги, чи не побачить де ще павука.

Переконавшись нарешті, що весь рій павуків не зможе впасти в яругу, він знайшов собі вигіднішу місцину, сів, поринув у думки і почав гризти своїм звичаєм суглоби пальців і кусати нігті. З цього стану вивело його несподіване прибуття вершника на білому коні.

Ще задовго до того, як він побачив свого служника, знав він, що той наближається, бо почув цокання копит, нетверду кінську бігу і заспокійливе нукання. Потім вигулькнула й жалюгідна постать маленького чоловіка, а за ним усе ще волочились сірі клапті павутиння. Хазяїн і наймит зустрілися мовчки, не привітались. Маленький чоловік був зморений, до краю пригнічений соромом; він зупинився перед господарем, що сидів на землі. Той злегка тріпнувся під поглядом свого підлеглого.

– Ну? – сказав він нарешті без найменшого натяку на свій колишній владний тон. – Ти покинув його?

– Кінь мій зовсім сказився.

– Знаю. Мій так само.

Наймит похмуро всміхнувся в лице своєму господареві.

– Я ж кажу: мій кінь поніс, – промовив чоловік, що мав колись срібну уздечку.

– Обоє ми боягузи, – відповів на це маленький.

Деякий час господар мовчав, в задумі кусаючи собі пальці і не відводячи очей від свого підлеглого.

– Не називай мене боягузом, – сказав він нарешті.

– Ви такий самий боягуз, як і я.

– Може, й боягуз. Є межа, за якою кожній людині випадає зазнати страху. І я зазнав його нарешті, та не в такій мірі, як ти. Отут-то й починається між ними різниця.

– Мені таке і не приснилось би ніколи, щоб ви могли покинути його. За дві хвилини перед тим він урятував вам життя... Та чому, власне, пануєте ви над нами?

Господар знову взявся до своїх пальців, і обличчя йому було похмуре.

– Ще ніхто не називав мене боягузом, – мовив він, – ніхто в світі... Краще зламана шабля, ніж ніякої... Не можна сподіватись, щоб слаба на ноги коняка витримала вагу двох людей протягом чотирьох днів. Я не терплю білих коней, та цього разу нічого не вдієш. Ти починаєш розуміти мене?.. Я помічаю, що на підставі того, що ти бачив і що вигадав собі, ти намислив закаляти мою добру славу. Такі, як ти, скидають королів з тронів... До того ж... ти ніколи не подобався мені...

– Мій пане! – почав благати маленький чоловік.

– Ні! – мовив хазяїн. – Ні!

Тільки наймит ворухнувся, він скочив на рівні ноги. З хвилину вони мовчки дивилися в вічі один одному. Над головами в них летіли клубки павуків. У наступну мить зашорошіло ріння під швидкими кроками, розлігся тупіт ніг, пролунав розпачливий зойк, потім – важке зітхання, удар...

Надвечір вітер ущух. Сонце заходило серед осяйного спокою, і чоловік, що мав колись срібну уздечку, нарешті обережно видерся з яру положистим схилом, та тепер він вів за собою білу коняку, що колись належала маленькому наймитові. Він був не від того, щоб повернутись до свого коня і зняти з нього срібну уздечку, але насувалася ніч, і він потерпав, щоб часом не знявся вітер і не застав його в долині; до того ж йому була огидна думка, що кінь його, мабуть, увесь обплутаний павутинням, а то й об’їдений доволі негоже.

І коли він подумав про те павутиння та про всі небезпеки, що перетерпів тієї днини, і про те, як він урятувався від них, руки його мимоволі намацали маленький амулет, що висів у нього на шиї. Серце йому переповнило почуття вдячности, і він міцно стис свою святиню. В ту саму мить глянув він вниз, у долину.

– Я занадто піддався пристрасті, – сказав він. – Дівчина прийняла заслужену кару. Її супутники теж, безперечно...

Та що це? Ген-ген у другому кінці долини, подаль порослих лісом схилів, він виразно побачив у світлі заходу легенький димок, що здіймався вгору.

Вираз спокійної покори на його обличчі раптом заступили гнів і подив. Дим? Він повернув білого коня і спинився, вагаючись. Трава тихенько зашелестіла під подихом вітерця. Віддалік на очереті заколивалось пошматоване сіре простирало. Він поглянув на павутиння, глянув на дим.

– Кінець-кінцем, може, це й не вони, – промовив він нарешті.

Але він знав, що помилки не могло бути.

Подивившись ще якийсь час на дим, він сів на білого коня.

Йому довелося прокладати собі дорогу між осілими масами павутиння. Чомусь на землі валялось багато мертвих павуків, а ті, що зостались живі, злочинно бенкетували, поїдаючи трупи своїх товаришів. На цокіт кінських копит вони розбігалися врозтіч.

Пора їх минулася. Без вітру, що міг би підняти їх з землі, без простирадел їм до послуг, вони не могли заподіяти йому ніякої шкоди, незважаючи на всю свою отруту.

Від тих, що, на його думку, надто близько підходили до нього, він відмахувався своїм поясом. А одного разу, коли кілька їх перебігало незахищеним місцем, у нього з’явилось бажання злізти з коня і потоптати їх ногами, але він переміг те бажання. Раз-у-раз повертався він на сідлі і позирав на дим.

– Павуки, – мурмотів він щохвилини. – Павуки!.. Добре, добре!.. Другого разу треба буде й собі виткати павутину.

НЕТЛЯ.

Ви, мабуть, чули про Геплея, – не про В. Т. Геплея-сина, а про славетного Геплея, того Геплея, що відкрив Periplaneta Hapliia, Геплея-ентомолога.

Якщо так, ви, напевно, знаєте і про велику ворожнечу між Геплеєм і професором Повкінзом, а все ж деякі з наслідків їх ворогування, можливо, будуть вам нові. Для тих, хто нічого не знає про цю ворожнечу, треба сказати на пояснення кілька попередніх слів, та коли лінивому читачеві неохота читати їх, він може лише перебігти їх очима.

Дивна річ, до якої міри поширена необізнаність з такою по правді важливою справою, як оце ворогування між Геплеєм та Повкінзом. Знов же і та полеміка, що збурила Геологічне Товариство і стала за цілу добу в науці, залишилась, я в цьому твердо переконаний, невідомою поза межами цієї корпорації. Мені навіть доводилося чувати, як люди з найкращою загальною освітою переказували про знаменні сцени, що відбувалися на зборах Товариства, немов про якісь суперечки парафіяльної громади. Але ж велика ненависть поміж англійськими й шотландськими геологами триває вже півстоліття; вона «залишила безліч глибоких слідів у науці». А інцидент з Геплеєм та Повкінзом, хоч, може, в ньому й більше особистого, розпалив такі ж глибокі, якщо не глибші пристрасті. Пересічна людина і тями не має про той запал, що додає дух науковому дослідникові, не уявляє собі, яке шаленство можуть збудити в ньому чиїсь заперечення. Це odium theologicum{40}40
  Odium theologicum (по-латинському) – «богословська ненависть», взаємна ненависть між богословами різних християнських визнань.


[Закрыть] у новій формі. Є, наприклад, люди, що радо спалили б сера Рея Ланкастера із Смісфілду за його статтю про молюсків в Енциклопедії. Це фантастичне заведення крилоніжців до відділу Головоногих... Та я відбіг від своєї теми – від справи Геплея – Повкінза.

Усе почалося багато років тому, коли Повкінз переглянув питання про Microlepidoptera (байдуже, що то за штука) і заперечив існування того нового виду, що його відкрив Геплей. Геплей, людина із сварливою вдачею, відповів ущипливою критикою на всю Повкінзову класифікацію{41}41
  «Декілька зауважень з приводу новітнього перегляду питання про Microlepidoptera». Журн. Ентомол. Тов., 1863.


[Закрыть]. Повкінз у своїй «Відповіді на декілька зауважень»{42}42
  «Відповідь на Декілька зауважень», etc., ibid, 1864.


[Закрыть] натякав на те, що Геплеїв мікроскоп так само має хиби, як і Геплеєва здатність спостерігати, і назвав свого критика «безвідповідальним дурноляпом». (На той час Геплей ще не був професором). Геплей відповів Повкінзові{43}43
  «Ще кілька зауважень», etc., ibid.


[Закрыть] і в своїй статті згадував про «заплутаних компіляторів», і мовби побіжно назвав Повкінзову працю «чудом нездарности». Почалася смертельна боротьба. А втім, читача навряд чи зможуть зацікавити подробиці того, як сварились один з одним ці два великі чоловіки та як незгода поміж ними дедалі ширилась, поки від Microlepidoptera не перейшли вони до суперечок з приводу першої-ліпшої ентомологічної проблеми. Траплялися пам’ятні події. Засідання королівського Ентомологічного Товариства іноді нагадували засідання палати депутатів. Загалом, як на мене, Повкінз більше наближався до істини, ніж Геплей. Але Геплей майстерно вмів вдаватися до риторики, посідав нечасте в людей науки почуття гумору і був обдарований надзвичайною енергією; до того ж він дуже гостро відчув образу, коли піддали сумніву його відкриття. А тим часом з Повкінза була людина мнихувата; він висловлювався прозаїчно, постаттю скидався на бочку і надто сумлінно ставився до видачі посвідок, у зв’язку з чим на нього мали підозру, що він торгує посадами при музеї. Тому молодь групувалася навколо Геплея і плескала йому. Боротьба точилась довго. Зловісна з самого початку, вона обернулася кінець-кінцем на нещадну ворожнечу. Чергування успіхів і невдач в кожного з обох суперників, – то Геплеєвих мук з приводу будь-якого Повкінзового тріумфу, то перемог першого над останнім, – усе це більше стосується до історії ентомології, ніж до теми нашого оповідання.

Але року 1891 Повкінз, останнім часом підупалий на силах, опублікував свою працю про «мезобласт» нетлі «Адамова голова». Що таке мезобласт нетлі «Адамова голова» – це не має значення для нашого оповідання. Та Повкінзова розвідка була набагато гірша за попередні його твори, і це розгорнуло перед Геплеєм перспективи, яких він палко очікував протягом багатьох років. Він працював, мабуть, і вдень і вночі, щоб якнайкраще використати свою перевагу.

У старанно розробленій доповіді він розбив Повкінза до ноги, – можна собі уявити чорне скуйовджене волосся і химерний блиск у темних очах цього чоловіка, коли він нищив свого супротивника. Повкінз заперечував нерішучо, невдало, з болісними павзами, а все ж злісно. Всі розуміли, що він хоче вразити Геплея, та ніяк не спроможеться. Але майже ніхто з його слухачів – сам я не був на тому засіданні – не побачив, який він хворий.

Геплей звалив з ніг свого опонента і мав намір доконати його. Незабаром він почав брутальну атаку на Повкінза, видрукувавши дослід про розвиток нетлі взагалі, – дослід, що свідчив про силу зажитої праці, але був написаний у гостро полемічному тоні. Як видно з редакторської примітки, різкість цього тону, друкуючи розвідку, ще трохи пом’якшили. Розвідка мала примусити Повкінза згоріти з сорому. Йому не лишалося жодного порятунку; критикові аргументи були убивчі, і весь тон до неможливости зневажливий, – страшна річ зазнати такого людині на старості літ.

Увесь ентомологічний світ чекав, затаївши дух, на Повкінзову відповідь. Він, безперечно, спробує відповісти, бо завжди був бойовитий... Та коли вона з’явилась, ота відповідь, то всіх приголомшила. Бо заперечення Повкінзове полягало в тому, що він дістав інфлюенцу, яка перейшла в запалення легенів, і вмер.

За даних обставин то, може, була найкраща відповідь, і громадська думка повернулася проти Геплея. Те саме товариство, що недавно радісно плескало обом гладіаторам, замислилося над таким наслідком. І справді, не могло бути жодного сумніву, що хвилювання, викликане поразкою, прискорило Повкінзову смерть. Для наукової полеміки теж є межі, казали поважні люди. Ще один руїнницький напад було здано до друку, і він з’явився напередодні похорону. На мою думку, Геплей не дуже старався затримати цю другу свою статтю. Всі пригадали собі, як Геплей цькував свого супротивника, але забули про вади цього самого супротивника. Злопідступна сатира погано звучить над свіжою могилою. Стаття викликала коментарі в газетах. Саме це й примушує мене думати, що ви, напевно, чули про Геплея і цю полеміку. Та, як я згадував, наукові робітники живуть у своєму власному маленькому світі; я певен, що половина тих людей, які рік-у-рік проходять щодня по Піккаділлі повз Академію, не змогли б сказати вам, де містяться наукові товариства. Багато котрі навіть уявляють собі науковий світ, як щось подібне до клітки з муштрованими звірами, де люди всіляких порід мирно лежать укупі.

На самоті з собою Геплей не міг простити Повкінзові його смерти. По-перше, то був з боку померлого ворога ганебний викрут, щоб перешкодити Геплеєві розтерти його на порох; а по-друге, Повкінзова смерть залишила в Геплеєвих думках якусь дивну прогалину. Двадцять років він уперто працював, іноді до пізньої ночі, безупинно всі сім днів на тиждень порався він з мікроскопом, скальпелем, сіткою, щоб ловити комахи, та пером, і майже вся ця праця так чи так стосувалася до його боротьби з Повкінзом. Европейська слава, що її набув Геплей, була наче якимсь випадковим додатком до тієї великої його ненависти. Він крок за кроком дійшов найвищого щабля в цій останній полеміці. Вона вбила Повкінза, але й самого Геплея, так би мовити, збила з пантелику, і лікар радив йому покинути на деякий час свою працю і відпочити. Отже Геплей поїхав на село, в один затишний куточок у Кенті, і там удень і вночі тільки й думав, що про Повкінза та про ті гарні речі, яких уже не можна було сказати про нього.·

Геплей почав розуміти, куди тягне його ця настирлива думка. Він вирішив боротися з нею і спробував читати побутові романи. Та йому не пощастило відвернути своїх думок від Повкінза: він бачив перед собою бліде обличчя небіжчика під час останньої його промови, що кожне її твердження давало Геплеєві блискучий привід до критичних зауважень. Геплей перейшов до фантастичної літератури, але ж і вона не захопила його. Він читав Стівенсонові «Розмови вночі на Острові», доки не дійшов до оповідання «Чортеня в пляшці», яке вкрай обурило його «почуття ймовірности». Тоді Геплей узявся за Кіплінґа, але виявилося, що Кіплінґ «нічого не доводить», до того ж він непочтивий і надто вульгарний, – оті учені де в чому мають дуже обмежені поняття. Нарешті Геплеєві, на його нещастя, потрапила до рук «Внутрішня Домівка» Анні Безант, і перший же розділ цієї книжки знову навів його думки на наукові товариства та Повкінза.

Після того Геплей вдався до шахів і знайшов, що вони трохи краще заспокоюють. Незабаром він опанував науку пересування фігур, головних гамбітів і фінальних позицій, і його партнерові, вікарієві, раз-у-раз випадало зазнавати поразок. Але потім циліндрична постать ворожого короля почала нагадувати Геплеєві Повкінза, – це він, Повкінз, стояв перед ним і, задихаючись, марно боронився від мату. Геплей поклав покинути шахи.

Може, студіювання якоїсь нової наукової галузі кінець-кінцем краще розважило б. Перемінити свою звичайну працю – от найліпший відпочинок. Геплей надумав поринути у вивчення діатомій і виписав з Лондона один із своїх маленьких мікроскопів разом з Гейлібетовою монографією про діатомії. Він гадав, що коли б йому пощастило завести добру суперечку з Гейлібетом, то, може б, він спромігся тоді почати нове життя і забути Повкінза. Невдовзі, з властивою йому завзятістю, він заходився працювати, ретельно вивчаючи мікроскопічних мешканців придорожнього ставка.

На третій день своєї праці над діатоміями Геплей відкрив новий вид у місцевій фауні. Він працював пізно ввечері з мікроскопом, і єдиним джерелом світла в кімнаті була сліпучо-ясна невеличка лампа з зеленим абажуром спеціальної форми. Як в усіх досвідчених мікроскопістів, його обидва ока були розплющені. Це єдиний засіб уникнути надмірної втоми. Одним оком він дивився в пристрій і бачив перед собою виразне й чітке округле поле, по якому поволі посувалася бура діатомія. Друге розплющене Геплеєве око ні до чого не додивлялося. В Геплея була лише неясна свідомість, що внизу перед ним – мідна поверхня мікроскопа, освітлена частина скатерки, аркуш паперу для нотаток і ніжка лампи, а навколо – темна кімната.

Раптом його увага зосередилася на тому, що бачило саме це друге око. Скатерка була з тієї матерії, що її крамарі звуть килимовою, доволі ясного·кольору. Вона була заткана золотом з невеликою домішкою кармазину та блідої блакиті на сіруватому тлі. В одному місці узір, здавалося, трохи перемістився, і там начебто тремтіли і пересувались фарби.

Геплей враз підвів голову і подивився обома очима. З подиву він аж рота роззявив.

На скатерці сиділа велика нетля, чи ні, – метелик, крила в неї були розгорнуті, як у метелика!

Дивна річ, як це могла вона опинитись у кімнаті – адже вікна були зачинені. Дивно було й те, що вона не привернула його уваги, коли летіла туди, де тепер сидить. Дивно, що вона своїми фарбами гармоніювала зі скатеркою. Але ще більше вражало те, що йому, Геплеєві, славетному ентомологові, ця нетля була абсолютно невідома. Ні, не була вона маною. Отепер вона поволі повзла до ніжки лампи.

– Далебі, новий рід! І в Англії! – скрикнув Геплей, втупивши в нетлю очі.

І раптом він згадав Повкінза. Ніщо не могло б більше розлютувати Повкінза... А Повкінз помер!

Щось у голові і тулубі нетлі почало нагадувати йому Повкінза саме так, як воно було з шаховим королем.

– Проклятий Повкінз! – сказав Геплей. – Але я мушу піймати її.

І роздивляючись навкруги, чи не знайде чого напохваті, щоб накрити нетлю, він поволі підвівся. Раптом нетля пурхнула, вдарилась об край абажура – Геплей почув цей звук – і щезла в тіні.

Ту ж мить Геплей скинув абажура, так що вся кімната освітилася. Нетля десь зникла, але незабаром Геплеєве досвідчене око помітило її на шпалерах біля дверей. Він попрямував до неї з абажуром в руках, щоб накрити її. Та перш ніж він наблизився, нетля знялась угору і почала літати по кімнаті. Як і всі подібні до неї істоти, вона літала, поривчасто зупинялась і міняла напрямок, немов зникаючи в одному місці і знов з’являючись в іншому. Одного разу Геплей був націлився на неї абажуром, та схибив; не влучив він і вдруге.

Третього разу він ударив абажуром по мікроскопі. Прилад похитнувсь, зачепив лампу, перекинув її і гучно гримнувся на підлогу. Лампа покотилася по столі і, на щастя, погасла. Геплей залишився в темряві. Здригнувшись, він відчув, що дивна нетля черкнулась об його обличчя.

Від цього можна було з глузду зсунутись. У нього не було світла. Якщо він відчинить двері, нетля зникне. Майже виразно бачив він у темряві Повкінза, що глузував з його. Повкінз завжди огидно сміявся. Геплей шалено вилаявсь і тупнув ногою.

Незабаром хтось боязко постукав у двері. Потім двері дуже поволі відхилились, – на один фут, не більше. Поза рожевим полум’ям свічки показалося перелякане обличчя його господині; на сивому її волоссі був нічний чепець, а плечі прикривало якесь пурпурове вбрання.

– Що це за жахливий гуркіт? – спитала вона. – Може, що...

Дивна нетля з’явилася знов, пурхаючи біля прочинених дверей.

– Зачиніть двері! – гукнув Геплей і прожогом кинувся до жінки.

Вона похопилася грюкнути дверима. Геплей залишився сам у темряві. Незабаром він почув серед тиші, як його господиня щодуху бігла сходами нагору, зачиняла двері і тягла по підлозі щось важке, щоб заставити двері.

Геплей зрозумів, що його поведінка і весь вигляд десь, певно, видалися їй дивними і жахливими. А будь вона проклята, та нетля! Та й Повкінз удвох із нею! Проте йому шкода було загубити нетлю. Він навпомацки пройшов до передпокою і знайшов сірники, причому, не помітивши свого циліндра, скинув його на землю, і той впав з таким гуркотом, немов хто забарабанив. Запаливши свічку, Геплей повернувся до вітальні. Нетлі й сліду не було. Проте якусь мить йому здавалось, ніби вона літає навколо його голови. Раптом він надумався облишили нетлю і лягти спати. Але він надто розхвилювався. Всю ніч не давали йому спати сни про нетлю, Повкінза та господиню. Двічі він уставав і встромляв голову у холодну воду.

Одна річ була йому цілком ясна: його господиня, мабуть, нічого не зрозуміє в цій історії з дивною нетлею, особливо тому, що він її не піймав. Ніхто, крім ентомолога, не зміг би зрозуміти його самопочуття. Її, напевно, налякала його поведінка, проте він і тями не мав, як би його пояснити їй, що сталося. Він вирішив зовсім не згадувати про нічну пригоду. Після сніданку він побачив господиню в садку і зважився піти до неї побалакати, щоб заспокоїти її. Він розмовляв з нею про боби і картоплю, про бджоли, гусінь та ціни на садовину. Вона відповідала йому своїм звичайним тоном, але дивилась на нього трохи підозріливо і, походжаючи з ним по садку, старалася, щоб поміж ними була або грядка з квітками, або рядок бобів, чи щось подібне, Незабаром це почало його якось дивно дратувати, і, щоб не виказати своєї досади, він повернувся до хати, а потім пішов пройтися.

Під час тієї прогулянки нетля (чи певніше, метелик), що чимсь нагадувала йому Повкінза, не сходила Геплеєві з думки, незважаючи на всі його зусилля не думати про неї. Одного разу він зовсім виразно побачив її: вона сиділа, розправивши крила, на старому мурі вздовж західного краю парку, але, наблизившись, Геплей побачив, що то були лише два шматочки сірого та жовтого обріснику. «От випадок зворотної мімікрії, – сказав собі Геплей. – Не метелик скидається на камінь, а камінь на метелика». Другого разу щось пролетіло і запурхало навколо його голови, але зусиллям волі він відігнав від себе цю ману.

Удень Геплей завітав до вікарія і почав з ним дискусію на богословські теми. Вони сиділи в маленькій альтанці, вкритій терником, курили і сперечались.

– Гляньте на цю нетлю! – раптом сказав Геплей, показуючи на край дерев’яного стола.

– Де? – спитав вікарій.

– Хіба ви не бачите нетлі на тому кінці стола? – відповів запитанням Геплей.

– Авжеж не бачу, – відказав вікарій.

Геплей сидів, наче громом ударений. Він ледве зводив дух. Вікарій визирився на нього. Ясно, що він нічого не бачив.

– Очевидно, віра бачить не краще за науку, – нескладно зауважив Геплей,

– Я не розумію вашої думки, – відповів вікарій, уважаючи Геплеєві слова за якийсь новий аргумент, що стосувався до їх розмови.

Уночі Геплей побачив, що нетля повзе по його ліжкові. Він сів в одній сорочці з краю ліжка і почав міркувати сам із собою. Невже це тільки галюцинація? Він розумів, що котиться з гори, і боровся за свій добрий розум з такою самою мовчазною енергією, яку перше виявляв, змагаючись проти Повкінза. Психічні навички такі сталі, що йому видавалось, ніби все ще триває його боротьба з Повкінзом. Він добре розумівся на психології. Він знав, що такі зорові ілюзії бувають наслідком розумового напруження. Та в тім-то й полягала справа, що він не тільки бачив нетлю, а й чув, як вона стукнулась об край абажура, а потім об стінку, і відчував, як в темряві вона торкнулася його обличчя.

Геплей подивився на нетлю. Вона зовсім не скидалась на примару: в світлі свічки він цілком виразно бачив її тіло. Він бачив її волохатий тулуб і коротенькі пір’ясті вусики, членуваті лапки, навіть те місце на крилі, де стерся пилок. Раптом він сам на себе розсердився за те, що боїться маленької комашини.

Тієї ночі його господиня попросила служницю лягти спати разом з нею в її спальні, бо їй було моторошно залишитися на самоті. Крім того, вона зачинила двері на ключ та ще приставила до них комод. Полягавши, жінки якийсь час прислухались і розмовляли пошепки, але не чути було нічого такого, що могло б стурбувати їх. Близько одинадцятої години вони наважились погасити свічку і обидві задрімали.

Раптом вони попрокидались, попідводилися на своїх ліжках і почали прислухатися в темряві.

Вони почули, що хтось ходить у капцях туди й сюди по Геплеєвій кімнаті. Перекинувся стілець, і хтось шалено стукнув чимсь м’яким у стінку. Потім упала одна з порцелянових забавок, що стояла на каміні, і розбилась об камінові ґрати. Нараз відчинилися двері, і обидві жінки почули, що Геплей вийшов з кімнати на майданчик сходів. Міцно притулившись одна до одної, жінки прислухались. Він неначе танцював на сходах. То швидко збігав на три-чотири сходинки вниз, то знов здіймався вгору, а потім метнувся вниз, до передпокою. Вони почули, як перекинулась підставка для парасолів і розбилася шибка в дверях. Потім стукнув засув і забряжчав ланцюжок. Пожилець відчиняв двері.

Господиня і служниця підбігли мерщій до вікна. Ніч була похмурна, сіра; майже суцільний завій дощових хмар мчав по небу, затьмарюючи місяць; чорні силуети огорожі й дерев перед будинком вимальовувались на блідому тлі шляху. Жінки побачили Геплея, схожого в своїй сорочці і білих підштанках на привид; він гасав по шляху, хапаючи щось руками в повітрі. Він то зупинявся, то прожогом кидався до чогось невидного або тихенько підкрадався до нього. Нарешті він зник з очей, пропростувавши до горба. Поки обидві жінки сперечались, хто з них спуститься вниз зачинити двері, він повернувся. Йшов він дуже швидко, ввійшов навпрямець у будинок, старанно зачинив двері і тихенько пройшов до своєї спальні.

– Місіс Колвіл! – озвав Геплей вранці свою господиню, стоячи вгорі на сходах. – Сподіваюсь, я не налякав вас цієї ночі?

– Ви ще й питаєте! – відповіла місіс Колвіл.

– Річ у тому, що я сновида, і останні дві ночі в мене не було моєї снодійної мікстури. Вам нема чого турбуватися, запевняю вас. Я дуже шкодую, що так безглуздо поводився. Оце я йду до Шоргему і дістану якого зілля, щоб добре спати. Треба було зробити це ще вчора.

Але на півдорозі, коли він спускався з горбка, біля крейдяних ям, нетля знову з’явилась. Геплей ішов далі, силкуючись зосередити свої думки на шахових завданнях, та нічого з того не виходило. Нетля тріпотіла коло самого його лиця, і він, обороняючись, ударив по ній капелюхом, і лютість, колишня лютість – та лютість, що він часто відчував до Повкінза, – знов охопила його. Він ішов уперед, підскакуючи і замахуючись на в’юнке створіння. Раптом він ступив ногою в якусь порожняву і впав сторч головою.