Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

Справді, надзвичайно правдоподібним здається висновок, що, дивлячись у кришталь, містер Кейв дійсно бачив планету Марс та її мешканців. А коли так, то та вечірня зоря, що так блискучо сяяла на небі того далекого видива, була не що інше, як наша давно нам знайома Земля.

Деякий час марсіянці – якщо то були марсіянці – начебто нічого не знали про спостереження містера Кейва. Кілька разів той чи той з них підходив подивитись і майже зараз переходив до іншої щогли, немов незадоволений з того, що бачив. Тим часом містер Кейв міг спостерігати все поводження крилатого народу так, що йому не перешкоджала їх увага, і хоч його перекази мимоволі були невиразні і уривчасті, а проте тут було над чим помізкувати. Уявіть собі, яке б враження справило людство на спостережника-марсіянця, коли б він після довгої, нелегкої процедури готування вже з дуже втомленими очима дістав змогу глянути на Лондон з дзвіниці церкви Святого Мартина, до того ж маючи на спостереження не більше як чотири хвилини. Містер Кейв не міг з певністю сказати, чи були крилаті марсіянці такі самі, як і ті, що стрибали по дорозі та терасах, і чи могли ці останні чіпляти собі крила, коли їм хотілось того. Не раз він бачив якихсь незграбних, трохи схожих на мавп двоногих істот, білих і почасти прозорих; вони паслися поміж подібними до обрісників деревами і одного разу кілька їх утікало від круглоголового марсіянця, що стрибав за ними наздогін. Переслідувач ухопив одного з утікачів своїми помацками, але малюнок раптом погас, залишивши містера Кейва в найприкрішій невідомості. Другого разу з’явивсь якийсь великий предмет, що надзвичайно швидко посувався вперед шляхом уздовж каналу. Спочатку він видався містері Кейву велетенською комашкою. Коли предмет наблизився, містер Кейв помітив, що то був дуже складний апарат з блискучого металу. Потім, коли містер Кейв глянув ще раз, апарат уже зник з очей.

Згодом містер Кейв надумав привернути увагу марсіянців, і коли наступного разу дивні очі одного з них щільно наблизилися до кришталю, містер Кейв, скрикнувши, відскочив, і вони обидва, Кейв і Вейс, негайно засвітили світло і почали подавати знаки різними жестами. Та коли, нарешті, містер Кейв знов подивився в кришталь, марсіянець уже зник.

Отак дедалі вдосконалюючись, їх спостереження тривали до початку листопада, а тоді містер Кейв, відчуваючи, що підозри його родини щодо кришталю вже вщухли, почав носити його з собою, щоб мати змогу, якщо вдень чи вночі трапиться нагода, тішитися тим, що скоро зробилося найважливішою подією в його існуванні.

У грудні в зв’язку з близькими іспитами містер Вейс мав більше роботи, ніж звичайно; сеанси доводилося відкладати на тиждень, і десять чи одинадцять день, – він не певний, скільки саме, – містер Вейс зовсім не бачив Кейва. Потім йому знов захотілося взятися до дослідів і, закінчивши свою напружену тимчасову працю, містер Вейс попрямував до «Сімох Циферблатів». На розі вулиці він побачив, як зачинялись віконниці на вітринах у крамницях аматора птахів та шевця. Крамниця містера Кейва була вже зачинена.

Містер Вейс постукав, і двері відчинив пасинок у жалобі. Він негайно покликав місіс Кейв, що була – містер Вейс не міг не помітити цього – хоч і в дешевому, та пишному, за останньою модою пошитому, вдовичому вбранні. Не дуже з того здивувавшись, містер Вейс довідався, що Кейв помер і його вже поховали. Місіс Кейв вмивалася слізьми, і голос в неї був трохи захриплий. Вона саме повернулася з Гайґейта. Голова в неї, здавалось, була заморочена думками про майбутнє та подробицями пристойного похорону, але містерові Вейсу все ж кінець-кінцем пощастило дізнатися про обставини Кейвової смерти. Його знайшли мертвого в крамниці якось ранком, на другий день після останнього візиту його до містера Вейса; закляклі руки небіжчика стискували кришталь. Лице його, казала місіс Кейв, посміхалось, а оксамит з-під мінералів лежав на підлозі біля ніг. Він, мабуть, помер п’ять чи шість годин перед тим, як його знайдено.

Усе це дуже вразило містера Вейса, і він почав гірко докоряти самому собі, що не звертав уваги на явні симптоми хвороби старого. Та найбільше турбувала його думка про кришталь. Він дуже делікатно торкнувся цієї теми, добре обізнаний з особливостями вдачі місіс Кейв, і аж сторопів, почувши, що кришталь уже продано.

Першою думкою місіс Кейв, тільки тіло Кейва перенесли нагору, було написати тому навіженому пасторові, що пропонував п’ять фунтів за кришталь, і сповістити про знайдення кришталю; але після старанних розшуків, у яких узяла участь і дочка, обидва переконалися, що адресу загублено. Вони не мали коштів, щоб справити собі жалібні вбрання, а Кейвові – вишуканий похорон, як того вимагала гідність давнього мешканця «Сімох Циферблатів», отже вони звернулися до давнього приятеля – крамаря на Ґрейт-Портленд-Стріт. Він дуже люб’язно забрав частину краму згідно з оцінкою. Визначав ціну він сам, і кришталеве яйце теж припало йому. Висловивши, може, надто нашвидку, свій жаль з приводу сумної події, містер Вейс негайно побіг на Ґрейт-Портленд-Стріт. Та тут він довідався, що кришталеве яйце вже встигли продати якомусь високому смуглявому чоловікові в сірому. На цьому й вривається раптом фактичний матеріал цієї цікавої і, як на мене, знаменної історії. Крамар з Ґрейт-Портленд-Стріт не знав, хто був високий смуглявий чоловік у сірому, і не придивився до нього так, щоб тепер точно його змалювати. Не знав він теж, якою вулицею пішов невідомий, покинувши його крамницю. Містер Вейс зостався ще якийсь час у крамниці, вриваючи крамареві терпець своїми безнадійними запитаннями і даючи волю власному обуренню. Нарешті, переконавшись, що вся справа випала з його рук, зникла, як нічна примара, він повернувся додому і був трохи здивований, коли знайшов свої нотатки, здивований з того, що й вони не зникли, а лежали на неприбраному столі, і їх можна було бачити і взяти в руки.

Звичайно, досада його і розчарування були дуже великі. Він ще раз (так само даремно) завітав до крамаря на Ґрейт-Портленд-Стріт і вдався з оголошеннями до таких періодичних видань, що могли потрапити в руки збирачеві bric-a-brac’y{29}29
  Вrіc-à-brac (французьке слово) – різні старі речі, переважно дрібнички, що продаються в антикварних крамницях.


[Закрыть]. Він написав теж листи до «The Daily Chronicle» і «Nature», але ці часописи, підозрюючи містифікацію, просили його ще раз подумати, перш ніж друкувати листи; крім того, його попередили, що ця дивна історія, на жаль, позбавлена найменшої правдоподібности, може пошкодити його репутації як дослідника. До того ж, на нього чекала невідкладна власна праця. Отже за місяць чи близько того, якщо не рахувати випадкових відвідин деяких крамарів, мусив він, на превеликий свій жаль, покинути шукати кришталеве яйце, і його досі не знайдено. Проте іноді, каже він мені, і я не маю підстав не йняти йому віри, нападає його раптовий запал, коли він кидає найневідкладніші свої справи і знов починає шукати.

Чи зостанеться кришталь загубленим назавжди, чи ні, важко тепер сказати. Так само сумнівне й питання про єство його та походження. Якщо покупець – колекціонер, можна було б сподіватися, що розпити містера Вейса дійшли б до нього через крамарів. Містер Вейс спромігся ж знайти пастора і «східного чоловіка», що приходили до містера Кейва, – то були не хто інші, як превелебний Джеймс Паркер і молодий принц Боссо-Куні з Яви. Їм я завдячую деякими подробицями. Принцом керували попросту цікавість і марнотратство. Він тому так жадав купити, що Кейв виказував таку чудну неохоту продати. Дуже можливо, що купив кришталь випадковий покупець, а зовсім не колекціонер, і, може, тепер кришталеве яйце за одну милю від мене прикрашає якусь вітальню або править десь за прес-пап’є, і його чудові властивості нікому не відомі. Почасти саме думка про можливість такого випадку і підказала мені скласти це оповідання в такій формі, щоб його зміг прочитати звичайний аматор «легкої лектури».

Мої власні думки в цій справі збігаються з думками містера Вейса. Я гадаю, що між кришталем на щоглі на Марсі і кришталевим яйцем містера Кейва існував якийсь фізичний, тепер абсолютно нез’ясовний зв’язок; крім того, ми обидва вважаємо, що земний кришталь послали – може, за давніх давен – з планети на Землю, щоб дати спроможність марсіянцям ближче ознайомитися з нашими справами. Можливо, що десь на нашій земній кулі існують допарки і до кришталів з інших щогл. Жодна теорія галюцинацій не спроможна з’ясувати цих фактів.

ЗОРЯ.

Першого дня нового року три обсерваторії майже одночасно сповістили, що хід планети Нептуна, найдальшої з усіх планет, що обертаються круг Сонця, зробився дуже неправильним. Оджілві ще передніше звернув увагу на загадкове зменшення її швидкости в грудні. Такі новини навряд чи розраховані на те, щоб зацікавити світ, бо ж більшість його мешканців ніколи й не чули про існування планети Нептуна. Так само, коли потім відкрито було бліду далеку крапку світла близько збунтованої планети, то й це не справило поза колами фахівців-астрономів великого враження. Проте люди науки поставилися до цих звісток дуже уважно ще навіть перед тим, як виявилося, що нове небесне тіло швидко зростає і яснішає, що його хід цілком відрізняється від нормального ходу планет і що збочення Нептуна та його супутника зі своєї орбіти набирає тепер небувалої форми.

Мало хто з-поміж тих людей, що не перейшли наукової муштри, можуть уявити собі безмірну відокремленість Сонячної системи. Сонце з плямами його планет, порошинами планетоїдів та найлегшими його кометами плаває в порожній безмежності, яка перевищує всяку уяву. За орбітою Нептуна простягається простір, так само порожній, скільки може пройняти людське спостереження, холодний, німотний і темний, на протязі двадцятьох мільйонів раз по мільйонові миль. Це наймінімальніший підрахунок віддалення, яке треба перетяти, щоб досягти найближчої зорі. І наука людська свідчить, що ніщо, крім небагатьох комет, менш матеріальних, ніж найтонше полум’я, ніколи не перетинало тієї безодні простору, доки не з’явився там оцей мандрівник. То була величезна маса матерії, простора важка, що злинула несподівано з чорної таємности неба на сонячне сяйво. Другого дня її було ясно видно в добрий телескоп як пляму з ледве примітним діаметром в сузір’ї Лева, близько Регула, а незабаром її вже можна було побачити і крізь театральний бінокль.

На третій день нового року газети вперше з’ясували читачам обох півкуль справжнє значення цього незвичайного небесного явища. «Зіткнення Планет» – такий заголовок новині дала одна з лондонських газет і навела Дюшенову думку, що ця дивна планета, мабуть, зіткнеться з Нептуном. Автори передових статей розвелися на цю тему, так що третього січня майже в кожній зі світових столиць очікувано, щоправда, не зовсім свідомо, якихось неминучих подій на небі. І коли ніч обійшла слідом за сонцем Землю, тисячі людей звели очі до неба і побачили... старі, знайомі зорі, такі самі, як завжди.

Так тривало до того часу, коли над Лондоном зайнялася зоря, закотився Поллукс і зірки вгорі зблідли. То була зимова зоря, кволе набігання, крапля за краплею, денного світла, й газові огні та свічки світилися жовтим світлом у вікнах, показуючи місця, де люди не спали. І от полісмен, позіхаючи, побачив її; заклопотані юрби зупинилися на базарах, пороззявлявши роти; робітники, що завчасно повиходили на роботу, молочарі, фурмани газетних фургонів, виснажені й бліді гульвіси, розходячись по хатах, безпритульні волоцюги, вартові на своїй варті, і – по селах – хлібороби, йдучи важкою ходою на поле, браконьєри, добуваючись крадькома додому, вся країна, що ворушилась у досвітніх сутінках, і далеко на морі моряки, дожидаючи дня на вахті, – всі побачили велику білу зорю, що виринула враз на сході.

Вона була ясніша за всі зорі на нашому небосхилі, ясніша навіть за вечірню зорю, коли та доходить найбільшого блиску. Вже збігла година, відколи розвидніло, а вона все ще палала білим розложистим сяйвом, перетворившись з мерехтливої крапки на маленьке променисте кружало.

І там, куди не сягає наука, люди дивились і лякалися, нашіптуючи один одному про війни та моровиці, що їх провіщало це огняне знамено на небі. Сміливі бури, темні готтентоти, негри з Золотого Берега, французи, еспанці, португальці стояли в гарячім промінні світання, стежачи за тим, як заходила дивна нова зоря.

І в сотнях обсерваторій панувало стримане зворушення, що дійшло своєї вершини, за малим не розлігшись здивованим скриком, коли два далекі тіла метнулись одне до одного. Скрізь знялася метушня з фотографічними апаратами і спектроскопами, з усяким приладдям, щоб звіковічити невидане разюче явище, загибель цілого світу. Бо ж справді цілий світ, планета-сестра нашої Землі, багато більша за нашу Землю, так раптово спалахнула поломінною смертю. Нептун дістав відвертого і чесного удару від дивного вихідця із зовнішнього світу, – і тепло, наслідок зіткнення, вмить перетворило обидві тверді кулі у величезну розпечену масу. Того дня ввесь світ побачив за дві години до сходу сонця велику білу бліду зорю. Вона поблякла тільки тоді, коли подалася на захід і сонце знялося над нею. По всіх усюдах дивувались на неї люди, але ніхто не був такий здивований, як моряки, що звикли спостерігати зоряне небо: вони були далеко на морі і нічого не чули про неї, аж от тепер побачили, як вона зійшла, немов маленький місяць, підбилась до зеніту, зависла над головою і поринула на заході, як скінчилася ніч.

І коли незабаром сходила вона над Европою, скрізь збиралися юрби спостережників – на схилах пагорків, на покрівлях будинків, на видних місцях, не відриваючи очей від сходу, де мала зійти велика нова зоря. Її упереджало біле сяйво, біла сліпуча заграва, і ті, що дивились минулої ночі на її народження, скрикнули, побачивши її тепер:

– Вона більша! Вона ясніша!

І справді, щербатий Місяць, одна чвертина повного, що саме сідав на заході, був багато блідіший за неї, та навіть на всю, на повну свою величінь, навряд чи міг він тепер рівнятися блиском до маленького кола дивовижної нової зорі.

– Вона ясніша! – кричала юрба на вулицях. Але по темних обсерваторіях спостережники переглядались один з одним, затаївши дух.

– Вона ближче! – казали вони. – Ближче!

І один голос вторував другому: «Вона ближче!» Телеграф підхопив, вистукуючи, ці слова, вони забриніли по телефонних дротах, їх у тисячах міст набрали заяложені складачі. «Вона ближче!» Люди, що писали в конторах, покидали свої пера, вражені чудною подією. Люди, що балакали в тисячах місць, натрапили враз на химерну можливість, що крилась у цих словах: «Вона ближче!» Вістка мчала збудженими вулицями; її вигукували на скутих морозом дорогах тихих сіл; люди, що вичитали її з тремтячих шпальт, зупинялися в осяяних жовтим світлом дверях і викрикували її подорожнім. «Вона ближче!» Розчервонілі й блискучі красуні, почувши новину, переказану в жартівливому тоні між двома танцями, вдавали, ніби це їх надзвичайно зацікавило.

– Ближче! Невже? Як це цікаво. Які розумні-розумні мають бути ті люди, що викривають такі речі!

Самотні мандрівці, чвалаючи зимової ночі, мурмотіли, щоб підбадьорити себе, підводячи очі до неба:

– Треба, щоб вона ще більше наблизилась, бо ніч така ж холодна, як людське милосердя. Щось не стало тепліше від того, що вона ближче. Все те саме.

– Що мені до цієї нової зірки! – лементувала жінка, стоячи навколішках коло свого небіжчика.

Школяр, уставши раненько, щоб підучитись до іспиту, заплутався вкрай, помітивши велику білу зорю, що ясно і повно світила крізь морозяні квіти на його вікні.

– Центровідбіжна, центротяжна, – бубонів він, спершись підборіддям на свій кулак. – Спинити планету серед її ходу, позбавити її відбіжної сили, що тоді? Центротяжна переможе і планета впаде на Сонце. І це... Чи не перетинається часом її путь з нашою? Хотів би я знати...

День той згас, як усі його брати, і дивовижна зоря зійшла знову на останній сторожі морозяної темряви. І була вона тепер така промениста, що прибутний Місяць здававсь лиш блідою жовтою примарою, власним своїм велетенським привидом, що навис над заходом. В одному місті у південній Африці справляв весілля великий чоловік, і вулиці було пишно розцвічено огнями, щоб вітати його поворот з молодою.

– Навіть самі небеса зілюміновано сьогодні», – казали облесні прибічники.

Під сузір’ям Козерога двоє коханців-негрів, відкинувши страх перед диким звіром і нечистою силою палкого кохання ради, затаїлися в очеретяній гущавині, де блищаки літали в повітрі.

– Це наша зоря, – шептали закохані, почуваючи себе втішно під її м’яким світлом.

Професор математики сидів у своєму кабінеті, відсунувши від себе папери. Його вирахування були вже скінчені. В білій пляшечці ще залишалося трохи зілля, що дало йому змогу не спати і працювати чотири довгі ночі. Щодня викладав він лекції своїм студентам, спокійний, точний, терплячий, як завжди, і потім негайно повертався до цих важливих вирахувань.·Лице в нього було трохи схудле і виснажене зі штучно підтримуваної бадьорости. На якийсь час він, здавалося, поринув у задуму. Потім підійшов, до вікна, і фіранка клацнула і піднялась догори. На півдорозі до зеніту, над скупченням дахів, над димарями й шпилями міськими зависла зоря.

Він подивився на неї, як дивляться в очі хороброму ворогові.

– Ти можеш убити мене, – сказав він згодом, – але я вміщаю тебе, так само як увесь всесвіт, у цьому маленькому мозкові. Я не помінявся б. Навіть тепер.

Він глянув на пляшечку з зіллям.

– Більше не буде потреби спати.

Другого дня опівдні, хвилина в хвилину, він увійшов до своєї авдиторії, поклав капелюха на край стола за давнім своїм звичаєм і уважно вибрав великий шматок крейди. Студенти посміювалися з того, що він не міг, викладаючи, не крутити в пальцях шматка крейди, і одного разу призвели його до цілковитої безпорадности, сховавши цей доконче йому потрібний додаток. Він увійшов, обвів очима з-під сивих брів амфітеатр молодих, свіжих облич і звернувся до них з промовою, як завжди, свідомо-простою.

– Постали обставини, – сказав він і спинився, – обставини незалежні від мене, які не дадуть мені довести до кінця курс, що я намітив. Може виявитися, панове, дозволю собі сказати коротко й просто, що Людина існувала марно.

Студенти ззирнулися між собою. Чи так вони почули? «Збожеволів чи що?» І вже брови піднеслися, вискалилися зуби, та одне чи два лиця не втратили уважливого виразу перед спокійним, облямованим сивизною професоровим обличчям.

– Буде цікаво, – казав він далі, – присвятити цей ранок викладові тих вирахувань, що привели мене до цього висновку, скільки я зможу з’ясувати це вам. Припустімо...

Він обернувся до таблиці, обмірковуючи діаграму, як робив те звичайно.

– До чого це стосувалось: «Існувала марно?» – спитався пошепки один студент у другого.

– Слухай, – відповів той, кивнувши головою на професора.

І незабаром вони почали розуміти.

Тієї ночі зоря зійшла пізніше, бо її власне простування в східному напрямку трохи відхилило її путь крізь сузір’я Лева до Діви, і вона була така блискуча, що небо перетворилося на осяйну синяву, коли вона зійшла, і всі зорі, крім Юпітера, що стояв близько зеніту, Капелли, Альдебарана, Сіріуса та голоблі Воза загасли одна по одній. Була вона біла й прекрасна. В багатьох місцях світу оточало її тієї ночі бліде коло. Вона помітно збільшилася. На чистому тропічному небі, що переломлює світло, вона видавалася рівною трохи не чверті Місяця. В Англії землю ще сковував мороз, але було так видно, наче тривала місячна ніч в середині літа. При цьому холодному ясному сяйві можна було вільно читати звичайний друк, і міські огні світилися жовто і тьмяно.

Ніде ніхто не спав тієї ночі. Над усім християнським світом завис похмурий стугін: по селах – тихий, мов бджоли бриніли у вересі, гучний і пронизливий – над містами. То дзвони гули на мільйонах пожежних башт і дзвіниць, закликаючи людей не спати і не грішити, а забиратися до своїх церков та молитися. А вгорі, зростаючи і розжеврюючись в міру того, як Земля котилася своїм шляхом і минала ніч, здіймалась сліпуча зоря.

По всіх містах світились усю ніч огні, сяяли корабельні пристані і всі дороги, що вели на високості, були освітлені і повні людей. І на всіх морях, що обмивають береги цивілізованих країн, пароплави з тремтячими машинами і кораблі з напнутими вітрилами, вщерть повні людей і живої тварі, пливли в океан і на північ. Бо вже телеграф переказав застереження ученого математика всьому світові, і їх перекладено на сотні мов. Нова планета і Нептун, злучившись у полум’яних обіймах, летіли шаленим летом, наближаючись щораз більше до Сонця. Щохвилини ця огняна маса пролітала сотні миль, і щохвилини збільшувалась її жахлива швидкість. Зберігаючи свій теперішній напрямок, вона повинна була б пролетіти на сто мільйонів миль від Землі, і навряд чи їй пошкодила б чимсь. Але ж недалеко призначеної їй путі, заким що тільки злегка зачеплена, оберталась могутня планета Юпітер зі своїми місяцями, плаваючи в своїй пишноті навколо Сонця. Притягання поміж огнистою зорею і найбільшою з планет тепер щохвилини зростало. А наслідок цього взаємного тяжіння? Юпітер неминуче збочить зі своєї орбіти на еліптичну путь, і споломеніла зоря, відхилившись через його притягання далеко вбік від своєї дороги до Сонця, «зробить криву» і, хоч, може, й не зіткнеться з нашою Землею, та, напевно, пролетить дуже близько від неї.

– Землетруси, вибухи вулканів, циклони, височенні буруни на океанах, поводі і безупинне підвищування температури, що його меж я не можу визначити, – так пророкував професор математики.

І вгорі, немов потверджуючи його слова, самотня, холодна й бліда, блискотіла зоря близької загибелі.

Багатьом з тих, що вдивлялись у неї тієї ночі, аж їм очі боліли, видавалося, що вона помітно наближається. В ту ніч змінилася теж і погода, і мороз, що сковував усю центральну Европу, Францію й Англію, заступила відлига.

Але ж що я вам казав про людей, які молилися цілісіньку ніч, відпливали на суднах, тікали в гори, то ви ні в якому разі не повинні собі уявляти, нібито всю земну кулю пойняв уже жах перед зорею. Направду, звичка і звичай усе ще панували над світом, і за винятком балачок на дозвіллі та милування розкішною ніччю дев’ять людей з десятьох усе ще клопоталися своїми щоденними справами. По всіх містах, за малими винятками, крамниці відчинялись і зачинялися певного часу, лікар і трунар справляли своє діло, робітники збиралися на фабриках, солдати муштрувались, школярі вчилися, коханці прагли один одного, злодії засідали й тікали, політики складали свої проекти. Друкарські газетні верстати грюкотіли вночі, і чимало священиків різних визнань відмовлялись відчиняти свої святі будинки, щоб не сприяти тому, що вони вважали за безглузду паніку. Газети нагадували приклад 1000-го року, бо й тоді люди чекали кінця світу. Ця зоря зовсім не була зорею, а просто газом, кометою, а хоч би й була вона зорею, то все одно не могла б зачепити Землю. Таке явище не мало собі прецедентів. Здоровий розум геть усюди змагався проти сліпого жаху, презирливий, глумливий, ворожий до впертих боягузів. Тієї ночі о п’ятнадцять на восьму за Грінвічським часом зоря підійде найближче до Юпітера. Отоді й побачить світ, як повернеться справа. Грізні застереження ученого математика багатьом видавалися тільки хитромудрим способом самого себе зрекламувати. Нарешті, здоровий розум, трохи зігрівшись зі змагання, доводив непохитність своїх переконань тим, що лягав спати. Отже дикунство та неуцтво, вже потомлені новиною, бралися до нічних своїх справу, і тваринний світ, крім собаки, що заводив де-не-де, не звертав на зорю найменшої уваги.

І навіть спостережники в європейських державах, побачивши нарешті зорю, що, правда, зійшла на годину пізніше, але не збільшилася проти минулої ночи, ладні вже були взяти на глум ученого математика і вважати, що небезпека минула.

Та незабаром глузування вщухло. Зоря почала зростати, вона зростала з жахливою впертістю з години на годину, щогодини трохи більша, трохи ближча до опівнічного зеніту, розпаляючись ясніше і ясніше, доки не перетворила ніч на другий день. Коли б вона прямувала просто до Землі, замість робити криву, якби не витрачала своєї швидкости на Юпітера, вона перестрибнула б проміжну безодню за один день, а так їй треба було п’ять цілих днів, щоб пролетіти повз нашу планету. Другої ночі вона дійшла розміру третини Місяця, перш ніж далася на очі англійцям, – і от звільжило. Над Америкою знялась вона як повний Місяць завбільшки, але сліпуче біла й жарка. Зірвався гарячий вітер, зміцнюючись дедалі, зоря підбивалася вгору, і у Віргінії, в Бразилії і в долині ріки Св. Лаврентія світилась вона перемінним сяйвом, то виринаючи, то знов ховаючись у буревії кошлатих грозових хмар, серед фіалкових сполохів блискавки і небувалого граду. В Манітобі була відлига і спустошлива повідь. І на всіх горах земної кулі почали танути тієї ночі сніги і лід, усі ріки, що течуть з високостей, понеслись повноводі, каламутні, і незабаром – на їх верхів’ях – закрутились на хвилях дерева і тіла людей та тварин. Вода прибувала невпинно, і, виступивши нарешті з берегів, ринула слідом за втікачами-долинянами.

Уздовж берегів Аргентини і в південній частині Атлантійського океану припливи були вищі, ніж будь-коли за людської пам’яті, і бурі в багатьох місцевостях заганяли на кільканадцять миль воду в глиб країни, заливаючи цілі міста. І спека так збільшилася тієї ночі, що коли зійшло сонце, то всім здалося, начебто тінь упала на Землю. Почалися землетруси, безнастанно зростаючи, аж от здовж усієї Америки від Полярного Кола до Рогу Горна стали зсовуватися згірки, став колотися ґрунт, а мури та будинки розсідалися і валились. Зсунувся цілий схил Котопаксі, і лава вибухла таким височенним стовпом, потекла таким рідким, широким і бистрим потоком, що за один день досягла моря.

Так зоря, з блідим Місяцем позаду в своєму вирі, перейшла над Тихим океаном, волочачи за собою, мов розкішний шлейф, громові хуртовини та щораз вищу хвилю припливу, що здіймалась слідом за нею, пінява й жаденна, затоплюючи один по одному острови, змиваючи геть чисто людей, доки не докотилась, нарешті, в сліпучому блискові, подихаючи огнем і жаром і ревучи несито, – навальна, жахлива стіна води п’ятсот футів заввишки, – до берегів Азії і не ринула на рівнини Китаю. Якийсь час зоря, жаркіша тепер і більша й ясніша за сонце в зеніті, засипала нещадним блиском багатолюдну простору країну: міста і села з їх пагодами і деревами, розлогі лани і ниви, мільйони безсонного люду, що дивилися з безпорадним жахом на розпалене небо, – коли враз розлігся в повітрі приглушений рев припливу, раз-по-раз гучнішаючи. І так було з мільйонами людей тієї ночі – втікання наосліп, важке від спеки тіло, гаряче й коротке дихання, і приплив, наче біла валкá стіна за плечима. І потім смерть.

Китай осявало біле полум’я, але над Японією, над Явою і всіма островами східної Азії велетенська зоря світилася немов тьмяна червоно-огниста куля крізь пару, дим і попіл, що ними вітали вулкани її пришестя. Вгорі була лава, гарячі гази і попіл, а долі клекотіли буруни, і вся земля стрясалась і глухо гримотала від підземних ударів. Скоро споконвічні сніги Тибету й Гімалаїв почали танути і стікати на низ мільйонами струмків, що дедалі глибшали і зливалися один з одним, на рівнини Бірми та Індостану. Буйне верховіття індійських джунглів горіло в тисячах місць і внизу, у прибутній воді кругом стовбурів ворушилися темні істоти, все ще безсило змагаючись і відбиваючи своїми тілами криваво-червоні язики полум’я. Безліч чоловіків і жінок тікали без пам’яті широкими річними шляхами до цієї єдиної, до останньої надії людства – чистого моря.

Зоря зростала, з жахливою швидкістю робилася більша, жаркіша, ясніша. Тропічний океан позбувся своєї фосфоресценції, і пара клуботалась химерним плетивом над бурхотінням чорних хвиль, де темніли тут і там кораблі, здобич хуртовини.

І тоді сталося чудо. Тим, що дожидалися в Европі сходу зорі, видалося, що Земля перестала обертатися навколо своєї осі. В тисячах відкритих місцевостей, на низині і на горах, люди, втікши туди від поводі, від падіння будівель, від зсовування сугорбків, марно чекали цього сходу. Збігали години в страшній невідомості, а зоря не сходила. Знову побачили люди перед собою старі сузір’я, що їх уже вважали за навіки загиблі. В Англії над головою було чисте розпалене небо, хоч земля ввесь час двигтіла, але над тропіками визирнули крізь серпанок пари Сіріус, Капелла й Альдебаран. І коли нарешті велика зоря зійшла мало не десятьма годинами пізніше, посередині її білого серця виднілося чорне кружало, і зараз же близько неї знялося сонце.

І коли зоря почала спускатися над Азією і висіла над Індією, затяглося туманом її сяйво. Вся індійська рівнина від гирла Інду до Гангових гирел була в ту ніч пустинею мілкої лискучої води, звідки виставали храми і палаци, насипи і пагорки, чорні від люду. Кожний мінарет був гроном людей, що падали один по одному в каламутну воду, коли спека чи острах їх перемагали. Вся країна від кінця до краю здавалася єдиним зойком, коли враз над цим горном відчаю пролинула тінь, дихнув холодний вітер і в схолоднілому повітрі почали купчитися хмари. Люди, що дивилися вгору, аж їм очі посліпли, побачили, що на її блискуче сяйво напливає чорне кружало. То Місяць став між зорею і Землею. І тільки людям блиснула надія, як зі сходу з химерною, незбагненною швидкістю виплигнуло сонце. І тоді зоря, сонце і Місяць рушили разом небесами.

На око європейського спостережника, зоря і сонце зійшли разом, одне біля одного, мчали якусь годину шалено, потім тихше, і, нарешті, зупинилися: зоря і сонце поринули в одне єдине сліпуче полум’я в зеніті неба. Місяць не затемнював більше зорі і зник з очей у небесному сяйві. І хоч ті, що зостались живі, здебільшого спостерігали все це з тією тупою байдужістю, що до неї призводять голод, утома, спека та розпач, а все ж іще знайшлися люди, здібні зрозуміти значення цього явища. Зоря і Земля підійшли якнайближче одна до одної, обійшли одна кругом одної, і зоря проминула Землю. Вже вона віддалялася швидше і швидше на останньому перегоні запаморочливого свого лету до Сонця.

І тоді, заступаючи небо, почали набігати хмари, грім і блискавиця оповили світ пишними шатами, над усією Землею перейшла така злива, якої ніколи не бачило людство, і там, де недавно палали навпроти хмарового намету червоним огнем вулкани, потекли струмки болота. Скрізь збігали з суходолу води, залишаючи після себе замулені руїни, і Земля з її безладдям, з усім, що спливало на її водах, з мертвими тілами людей і тварин – її дітей – нагадувала розмитий бурею берег. Багато днів стікала вода з суходолу, забираючи з собою ґрунт, дерева і будівлі, накопичуючи велетенські загати, викручуючи глибокі яруги. Дні блиску і спеки поступилися місцем дням темряви. І ввесь той час, довгі тижні і місяці, двигтіла і стрясалась земля.