Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

ЦВІТІННЯ ДИВНОЇ ОРХІДЕЇ.

Купівля орхідей завжди має в собі легенький присмак спекуляції, що приємно збурює кров. Ви бачите перед собою темну поморщену грудочку переплутаного коріння, а далі вам доводиться здатись або на свою досвідченість, або на продавцеву пораду, або просто на свій талан, – то вже до чого ви більший маєте нахил. Може виявиться, що рослина напівнежива, або й зовсім мертва; але буває і навпаки, що дуже пощастить із купівлею, і витрачені гроші повернуться вам з лишком. Часом трапляється й так, що перед захопленими очима щасливого покупця поволі, день по дневі, починає розгортатись якась зовсім нова відміна, нова краса, дивна лінія горішньої губи, ніжніше забарвлення, чи то несподівана мімікрія. На тендітній зеленій стеблині розцвітає краса, а з нею разом і гордість, прибуток, ба навіть безсмертя. Для всякого чуда природи потрібна назва, а яка ж може бути краща назва, як не ім’я того, хто відкрив те чудо? «Johnsmithia»{39}39
  Johnsmithia – назва рослини, утворена від англійських імені і прізвища John Smith, таких же банальних для англійця, як для росіянина «Іван Іванович Іванов».


[Закрыть]! А втім бувають ще й гірші назви.

Можливо, що саме надія натрапити на таку щасливу знахідку підгонила містера Вінтер-Веддерберна відвідувати всі аукціони, де продавалися рідкісні рослини, а може, також і те, що більше нічого в світі не цікавило його. Він був самотній, сором’язливий, досить таки нікчемний чолов’яга і мав доволі грошенят, щоб врятуватись від злиднів, та не доволі нервової енергії, щоб підшукати собі справжню роботу. З неменшим успіхом міг би він збирати марки або монети, перекладати Горація, заводити в палітурки книжки, чи то відкривати нові відміни діатомій. Але якось воно вийшло так, що він захопився орхідеями і посідав маленьку теплицю, якою найбільше пишався.

– Мені чомусь здається, – сказав він якось за кавою, – що сьогодні зі мною конче щось трапиться, – він говорив повагом, так само як і рухався, як думав.

– О, не кажіть такого! – заперечила його економка, що заразом доводилася йому далекою кузиною. Бо ж, як на неї, «щось трапиться» було евфемізмом, що міг мати лише одне значення.

– Ви мене не зрозуміли. Я зовсім не мав на увазі чогось неприємного, хоч я й сам добре не знаю, що, власне, мав я на оці. Сьогодні, – провадив він далі після невеличкої паузи, – у Петерза розпродуватимуть цілу купу рослин з Андаманських островів та з Індії. Піду подивлюся, що там вони мають. Може, часом натраплю на щось цікаве. Буває.

Він подав свою чашку, щоб йому налили кави.

– Чи не та це колекція, що ви мені казали цими днями, – того бідного молодого чоловіка? – спитала кузина, наливаючи йому кави.

– Авжеж, це його колекція, – відповів він і замислився над своєю грінкою.

– Зо мною ніколи нічого не трапляється, – заговорив він знову, думаючи вголос. – Не розумію чому? Іншим завжди щось трапляється. От хоч би Гарвей. Не далі як на тому тижні в понеділок він знайшов шість пенсів, у середу на всіх його курчат напала пошесть, у п’ятницю приїхав з Австралії його брат у перших, а в суботу він зламав собі ногу. Яка сила пригод, не те що в мене!

– А як на мене, то я залюбки відмовилась би від таких пригод, – зауважила кузина, – та й вам з них не велика була б користь.

– Мабуть, що й так, – це трохи неспокійно. Та бачите... зо мною зроду нічого не траплялось. І коли був маленьким, не зазнав жодної приключки, а як виріс, то навіть не закохався й разу. Ні разу не був одружений... Я часто собі думаю, як то почуває себе людина, коли з нею щось трапляється, щось справді надзвичайне. Власник тієї колекції мав усього тридцять шість років, коли помер, виходить, був молодший за мене на цілих двадцять років. А він двічі був жонатий, один раз брав шлюбну розлуку, чотири рази хворів на малярію, раз зламав собі ногу, забив одного малайця, сам був поранений отруйною стрілою. Кінець-кінцем він загинув від п’явок у джунґлях. Безперечно, турбот і хвилювань випало йому чимало, але ж, розумієте, все те, мабуть, було дуже цікаво, за винятком, може, п’явок.

– Я певна, що з того всього не було йому найменшої користи, – переконано заперечила економка.

– Може й так, – згодився Веддерберн і глянув на годинника. – Двадцять три на дев’яту. Я поїду потягом, о дванадцятій без чверти, отже часу задосить. Мабуть, одягну свою альпакову куртку, – сьогодні доволі тепло, – сивого капелюха і руді черевики.

Він глянув у вікно на ясне небо і на осяяний сонцем сад, потім нервово закинув погляд на кузину.

– А я гадаю, що коли ви їдете до Лондона, то найкраще взяти з собою паросолю на дощ, – сказала вона рішучим тоном. – Поки ви повернетеся додому, погода може змінитись.

Містер Веддерберн повернувся додому приємно зворушений. Він купив дещо. Рідко коли траплялося, щоб він не розмірковував довго, купуючи щось, а цього разу з першого погляду зважився.

– Тут є кілька екземплярів Vanda, один Dendrobium, Pa laeonophis, – говорив він за обідом, сьорбаючи суп і милуючися на покупку, що лежала перед ним на бездоганно чистій скатерці. Він поволі доїдав свій обід і переказував кузині все, що стосувалося до його нового придбанку. Він мав такий звичай – ще раз увечері переживати знову кожну свою подорож до Лондона, щоб розважити кузину і для власної своєї втіхи.

– Я почував, що сьогодні зі мною щось трапиться. І я взяв і купив все це. Знаєте, деякі з них, я певен, будуть знамениті. Не знаю вже чому, але цього я певен так, наче хтось сказав мені, що деякі будуть напрочуд гарні. Про оце, – сказав він, показуючи на поморщене коренище, – ніхто не міг сказати, що воно таке. Можливо, що це Раlаеonophis, а може й ні. Може, якийсь новий вид, а то й новий рід. Це останнє, що бідний Беттен додав до своєї колекції.

– Яке бридке на вигляд! І форма така огидна, – зауважила економка.

– А як на мене, воно й форми ніякої не має.

– Терпіти не можу безформних речей, – промовила економка. – Стирчить в усі боки.

– Завтра я заберу його і посаджу у вазон.

– Немов павук, що вдає неживого, – правила своє кузина.

Веддерберн усміхнувсь і, нахиливши голову набік, придивився до кореня.

– Звичайно, на взір грудочка не дуже принадна, але ніколи не можна передбачити, на що перетвориться отакий сухий корінчик. Справді, може статися, що з нього розцвіте чудова орхідея... Скільки в мене праці на завтра! Сьогодні вночі я ще поміркую, що з ним робити, а завтра зрання візьмуся до роботи.

– Бідолаху Беттена знайдено мертвого, чи напівмертвого на зарослому мангровіями болоті, я забув, де саме, – заговорив він, помовчавши. – Тіло його лежало, придушивши одну з оцих орхідей. Кілька день перед тим він нездужав, – у нього було щось подібне до тамтешньої пропасниці, – і, я гадаю, він зомлів. Ті болота з мангровіями дуже шкідливі для здоров’я. Кажуть, що коли він упав, п’явки висмоктали з нього геть усю кров до останньої краплі. Хто знає, чи не та це рослина, через яку він наклав життям?

– Від цього вона не здається мені краща.

– Чоловіки мусять працювати, не зважаючи на жіночі сльози, – глибокодумно сказав Веддерберн.

– Тільки уявити собі – смерть без ніяких вигод, на брудному болоті! Страшно й здумати, – пропасниця, а напохваті нема нічого, крім хлородину й хініну, – коли чоловіків лишити самих, вони тільки й живуть, що хлородином та хініном. Захворій – і нікогісінько навколо, крім жахливих тубільців! Кажуть, що Андаманські острів’яни наймізерніші люди. Принаймні навряд чи вони вміють доглядати хворого, бо не здобули належної науки. І все це для того, щоб кілька чоловіка в Англії мали орхідеї!

– Я так само не думаю, щоб це було дуже вигідно, але, очевидно, є люди, яким до смаку такі речі, – заперечив Веддерберн. – В усякому разі тубільці з його загону були досить цивілізовані, щоб зберігати його колекції, аж доки не повернувся його супутник, орнітолог, що блукав на той час у глибині острова. На жаль, вони не могли пояснити, що це за орхідея, і не догляділи її, так що вона засохла. Та через те справа стає ще цікавіша.

– Ще огидніша. Я боюся, чи не пристала до них малярія. А ще як подумаю, що мертве тіло лежало на цій паскудній грудці! Досі це не спадало мені на думку, а тепер... тепер я навіть обідати не можу! Кавалок поперек горла стає.

– Коли хочете, я заберу їх зі столу і покладу отуди, на ослін під вікно. Звідси мені їх буде видно незгірш як тут.

Кілька днів після того містер Веддерберн справді мав силу праці у своїй маленькій вогкій тепличці. Він запопадливо порався з вугіллям, з оцупками тикового дерева, з мохом та всякими іншими таємничими причандалами викохувача орхідей. Йому здавалось, що тепер в його житті напрочуд багато подій. Вечорами він тільки й розмовляв із приятелями, що про орхідеї, і раз-у-раз говорив, що чекає чогось незвичайного.

Декілька екземплярів Vanda і Dendrobium загинули, незважаючи на всі його турботи, а невідома орхідея почала виявляти ознаки життя. Пойнятий захватом, він відірвав свою економку від роботи, – вона варила повидло, – і привів її, щоб вона помилувалась, у теплицю.

– Дивіться, ось брунька, – казав він, – з неї розів’ється листя, а отут випинаються повітряні корінчики.

– Зовсім неначе якісь маленькі білі пальці тягнуться з бурої маси. Не подобаються вони мені.

– Чому не подобаються?

– Не знаю. Вони ніби силкуються дотягтися до вас, до мене. Я не можу перемогти своєї відрази. Завжди так буває, що одне подобається, а інше викликає огиду.

– Не скажу цього напевно, але мені здається, що жодна з відомих мені орхідей не має таких самих повітряних коренів, як оці. Звичайно, це, може, тільки моя уява. Ви бачите, вони на кінчиках неначе трошечки приплескані?

– Не подобаються вони мені, – сказала економка і, раптом здригнувшись, відвернулася. – Добре знаю, що поводжуся по-дурному, і мені дуже прикро це, особливо тому, що ви в такому захваті. Але перед очима в мене весь час стоїть те мертве тіло.

– Та, може, там була зовсім не ця рослина. Я тоді висловив лише свій власний здогад.

Кузина знизила плечима.

– Усе одно, не подобається мені ця рослина, та й годі, – правила вона своє.

Веддерберна навіть трохи образила така огида до рослини, проте це не перешкоджало йому розмовляти з економкою про орхідеї взагалі і про цю зокрема, скільки він хотів і коли хотів.

– Орхідеї мають дуже чудні властивості, – казав він їй одного разу. – Від них можна чекати всяких несподіванок. Ви знаєте, Дарвін вивчав їх обпилковування і довів, що квітка звичайної орхідеї так збудована, щоб метелики могли переносити заплідний пилок з одної рослини на одну. Гаразд. Але, здається, є багато порід таких орхідей, що їхня квітка зовсім непристосована запліднюватись таким способом. Наприклад, деякі з циприпедій. Досі ще не встановлено, яка саме комаха обпилковує їх. У декотрих навіть і насіння ніколи не знаходили.

– Тоді як же вони множаться?

– Пагінцями, памолодками, тощо. Це легко пояснити. Та от що важко зрозуміти, – навіщо їм тоді квіти? Скидається на те, – додав він помовчавши, – що моя орхідея з цього погляду буде щось виняткове, і коли так, то я робитиму спостереження. Я не раз думав узятися до таких спостережень, які робив Дарвін. Та досі завжди якось так виходило, що мені або було ніколи, або щось заважало. Вже починають розвиватись листочки. Дуже хочу, щоб ви прийшли глянути на них.

Але кузина відповіла, що в теплиці надто душно, і їй завжди починає боліти голова. Вона вже бачила раз рослину і повітряні корінці. Деякі з них були тепер з фут завтовшки і, на жаль, нагадували їй помацки; їй навіть якось снилося, що вони неймовірно швидко виросли і тяглися до неї. Вона заспокоїлася на тому, що поклала собі не ходити більше дивитися на рослину. Отже Веддербернові довелося самому втішатися листям. Воно було широке, звичайної форми, лискучо-зелене, побризкане й поцятковане темно-червоним аж до самої ніжки. Нічого подібного йому ще зроду не траплялося бачити. Рослина стояла на низенькому ослоні недалеко від термометра, а поруч містився простий прилад для того, щоб вода капала з невеличкої трубочки на труби з гарячою водою і так, випаровуючись, підтримувала в повітрі вогкість. Тепер містер Веддерберн гаяв увесь свій вільний час по опівдні в думках і мріях про те, що незабаром орхідея зацвіте.

Велика подія, нарешті, сталася. Ввійшовши до теплиці, він ту ж мить зрозумів, що квітка розцвіла, хоч ще не бачив її, бо велика Palaeonophis Lowia заслоняла той куток, де містилася нова Веддербернова улюблениця. Повітря виповняв густий, надто солодкий аромат, побиваючи дух усіх інших квіток, що цвіли в цій маленькій теплиці.

Містер Веддерберн кинувся до орхідеї. Нарешті! На довгих, простелених зелених стеблинах здіймалися три великі кетяги квітів, і то від них розходився в повітрі солодкий запаморочливий пах. Містер Веддерберн спинився перед ними в екстазі.

Квітки були білі з золотистими жовтогарячими смужками на пелюстках. Важка горішня губа загорталась і творила чудної форми виступ. Дивний блакитнявий пурпур мішався на ній із золотом. Містер Веддерберн відразу побачив, що перед ним зовсім нова, незнана досі порода орхідей. Але які задушливі пахощі! Та ще й так гаряче тут! Квіти попливли йому перед очима.

Зараз він перевірить, чи температура саме така, як треба. Він ступив один крок до термометра, і враз усе навколо видалося йому хистким, непевним. Цегляна підлога неначе затанцювала, підіймаючись і спускаючись під ногами. Білі квітки, зелене листя, стіни теплиці хитнулися вбік, потім кривою лінією злетіли вгору...

Було пів на п’яту. Завжди в цю пору вони пили чай. У кузини все було готове, але містер Веддерберн не йшов.

«Молиться на свою жахливу орхідею, – подумала вона і почекала ще хвилин із десять. Він не приходив. – Мабуть його годинник спинився».

Вона попростувала до теплиці і, відчинивши двері, озвала містера Веддерберна. Він не відповідав. Спочатку вона звернула увагу тільки на те, що повітря було дуже задушливе, напахане квітами, а потім побачила, що на цегляній підлозі між трубами з гарячою водою щось лежить.

Може, з хвилину постояла вона, не рухаючись з місця.

Він лежав горілиць на підлозі біля ослона з дивовижною орхідеєю. Подібні до помацків повітряні корінці тепер не гойдалися вільно в повітрі, а, сплівшись докупи, напнулись, наче сірі мотузки, і своїми приплесканими кінчиками щільно прилипли йому до підборіддя, до шиї і рук.

Вона нічого не розуміла. Раптом вона побачила, як з-під одного помацка бризнула і потекла по щоці містера Веддерберна тоненька цівка крови.

Несамовито скрикнувши, економка підбігла до хазяїна і спробувала відтягти його від паростків, що присмоктались до нього, мов п’явки. Вона відірвала два помацки, і з них приснув червоний сік.

Задушливі пахощі почали впливати і на неї. Їй запаморочилось у голові. Як вони прилипли до нього! Вона не перестаючи відривала від його тіла тугі мотузки, але і він і білі квіти чимраз більше коливалися перед нею. Вона почувала, що мліє, знала, що з цим треба боротися. Покинувши містера Веддерберна, вона метнулась до найближчих дверей і, відчинивши їх, з хвилину дихала свіжим повітрям. Нараз їй сяйнула блискуча думка. Економка схопила якогось вазона і, жбурнувши ним у вікно в кінці теплиці, розбила його. Потім повернулась до хазяїна і з подвоєною силою знову почала тягти його нерухоме тіло. Химерна орхідея гримнулась на підлогу, проте все ще із злісною впертістю чіплялася за свою жертву. Знавісніла з переляку жінка виволокла її разом із тілом на свіже повітря.

Віддираючи один по одному присмоктані корені, вона за хвилину визволила містера Веддерберна і відтягла його від цього нелюдського жаху.

Він був увесь білий. Може в дванадцятьох місцях на його тілі видно було маленькі круглі плямочки, і з них точилася кров.

Саме на той час через сад ішов чоловік, якого наймали коли-не-коли на поденне. Він бачив, як розбилось вікно, і здивувався, помітив потім, як економка закривавленими руками витягла з теплиці нерухоме тіло. На хвилину в голові йому завихрилися неймовірні гадки.

– Біжіть принесіть води! – крикнула вона, і голос її відразу розвіяв його підозру.

Робітник удух повернувся з водою і побачив, що економка плакала зі зворушення й, поклавши Веддербернову голову собі на коліна, обтирала йому кров з лиця.

– Що таке? – спитав Веддерберн, злегка розтуливши очі, але зараз же заплющив їх знову.

– Ідіть і негайно покличте сюди Анні, а самі миттю катайте до лікаря Геддона, – сказала вона поденному, беручи в нього воду. Побачивши, що він вагається, додала: – Я все розкажу, коли ви повернетесь.

Веддерберн незабаром знову розплющив очі. Помітивши, що він занепокоївся, бачачи себе в такому незвичайному стані, вона пояснила йому:

– Ви зомліли в теплиці.

– А орхідея?

– Я пригляну за нею, – коротко відповіла кузина.

Веддерберн загубив багато крови, але ніяких небезпечних ушкоджень не зазнав. Йому дали горілки з м’ясним екстрактом, перенесли в будинок, на другий поверх, і поклали в ліжко. Економка уривками розповіла лікареві чудну і мало подібну до правди історію.

– Підіть самі в теплицю і подивіться, – порадила вона.

Крізь відчинені двері тягне знадвору холодним повітрям, і нездорові солодкі пахощі майже зовсім розвіялись. На цегляній підлозі серед темних кров’яних плям лежало поламане повітряне коріння, здебільшого уже пов’яле. Саме стебло зламалось, коли рослина падала на підлогу, і пелюстки квітів поблякли і потемніли з країв. Лікар нагнувсь був, щоб краще розглянути квітку, та помітив, що один з повітряних коренів ще ворушиться, і спинився.

Другого ранку дивовижна орхідея ще була в теплиці, але вся почорніла й загнила. Холодний вранішній вітер грюкав незамкненими дверима. Орхідеї містера Веддерберна позморщувались і посхиляли свої голівки, а сам він лежав у себе нагорі. Він увесь аж сяяв і без кінця балакав, у надмірному захваті з своєї дивної пригоди.

ДОЛИНА ПАВУКІВ.

Над південь троє переслідників круто об’їхали коліно потоку, і перед ними враз розгорнулась простора долина. Майже непроїзний заломистий яр, укритий рінню, що ним вони так довго гнались за втікачами, перейшов на широке похиле узгір’я, і всі троє, наче з одної спільної волі, з’їхали зі стежки і попростували до невеличкого пагорка, порослого оливними деревами. На пагорку вони спинились: двоє, як їм годилося, трохи ззаду, а третій вершник, з вицяцькованою сріблом уздечкою, – попереду.

Деякий час усі троє пильно вдивлялись у широкий простір, що стелився перед ними внизу і зникав у далечині. Похмуру безрадість укритої жовтою травою долини розбивали лише розкидані де-не-де кущі висохлого терника та неясні обриси іншої, видимо, безводної яруги. Пурпурові далекості ген-ген зливалися з блакитними схилами подальших горбів, – горбів, що, може, були зелені, – а понад горбами, неначе висячи в блакиті, височіло снігове верхогір’я, розростаючись дедалі ширше і вільніше на північному заході, в міру того, як береги долини зближалися. На захід долина тяглася вгору аж до обрію і кінчалася десь під самим небом темною плямою, – там починались ліси. Та не на захід і не на схід дивились, не відвертаючи очей, троє вершників, а тільки вниз, у долину.

Сухорлявий чоловік зі шрамом на губі заговорив перший.

– Ніде не видно, – промовив він, розчаровано зітхнувши. – Що ж, – вони на цілий день випередили нас.

– Але вони не знають, що ми женемося за ними, – зауважив маленький чоловік на білому коні.

– Вона, напевно, знає, – гірко сказав ватажок, більше сам до себе, ніж до інших.

– Хоч би й так, проте вони не можуть швидко посуватись, – на них на всіх усього один мул, а дівчині до того весь сьогоднішній день ще й кров ішла з ноги.

Вершник зі срібною уздечкою люто блимнув на нього очима.

– Ви гадаєте, що я цього не помітив? – гримнув він.

– А все ж не завадить нагадати про це, – прошепотів сам до себе маленький чоловік.

Сухорлявий вершник зі шрамом на губі спокійно дивився просто себе.

– Навряд чи вони встигли переїхати долину, – сказав він. – Якщо ми додамо ходу...

Він поглянув на білого коня і замовк.

– Будь вони прокляті, ті білі коні, – пробурчав вершник зі срібною уздечкою і, обернувшись, скинув погляд на тварину, до якої стосувалася його лайка.

Маленький чоловік спустив очі і, дивлячись кудись униз поміж вухами свого понурого коня, промовив:

– Я зробив усе, що міг.

Двоє інших ізнов якийсь час не відводили очей від долини. Сухорлявий провів поверхнею руки по своїй покаліченій губі.

– Уперед! – раптом скомандував власник срібної уздечки.

Маленький чоловік здригнувся і напнув поводи, за ним і решта двоє, і кінські копита м’яко й дрібно зацокали по сухій траві, – вершники ізнов рушили здоганяти втікачів.

Вони обережно спустилися довгим узгір’ям, продерлись крізь гущавину покручених колючих чагарів, минули рогувате, чудної форми, гілля рослин, що стирчало поміж скелями, і опинились на рівному місці в долині. Сліди тут робилися дедалі непомітніші, бо ґрунт був сухий, неродючий, – тільки й була там припала до землі вигоріла, мертва трава. І все ж, низько понагинавшись над кінськими шиями, раз-у-раз зупиняючись і пильно приглядаючись, ці білі люди якось умудрялися не губити слідів своєї здобичі.

Часом їм траплялись витолочені місця, погнуті й поламані стебла цупкої трави, а інколи навіть доволі помітні сліди ніг. В одному місці, де, мабуть, ступила дівчина, ватажок побачив темну криваву пляму, і крізь зуби вилаяв її за дурний розум.

Сухорлявий не відставав від ватажка, а маленький, поринувши в·думки, скакав на своєму білому коні позаду. Так вони їхали один за одним. Вершник зі срібною уздечкою показував дорогу. Ніхто не промовив і слова. Минув деякий час, і маленькому чоловікові на білому коні почало здаватися, що навколо панує надто велика тиша. Він очутився від своїх мрій. Справді тільки легкий кінський тупіт та брязкіт збруї порушували замислений спокій цієї німотної, наче намальованої долини.

Попереду їхали його господар і товариш, уважно нахиляючись ліворуч уперед і безстрасно погойдуючись у такт із ходою коней. Перед ними бігли загострені тіні, тихі, безгучні їхні супутники, а ближче до нього повз по землі його власний скорчений контур. Вершник озирнувся навколо. Що змінилося? Чому така тиша? І він згадав, що коли вони їхали яром, то від його стінок відбивався луною кінський тупіт, і крім того лунав безнастанний акомпанемент камінців, що обсипались і котилися вниз. А що ж іще?.. Ага, нема найменшого вітру. От воно що! Який пустельний, мовчазний край! Яка одноманітна полуднева дрімота! Небо чисте, порожнє, тільки в горішній долині завис темний серпанок туману.

Він випростався, поторкав поводи, склав губи, щоб свиснути, але тільки зітхнув і, повернувшись на сідлі, глянув на розтвір гірської яруги, звідки вони виїхали. Голо! На узбіччях обабіч така ж пустка, жодного дерева, жодної ознаки якого порядного звіра, а що вже казати про людину! Ну й країна! Яка пустиня! І він знову прибрав свою попередню позу.

На мить відчув він утіху: крива, багряно-чорна гілка враз звинулась гадюкою і зникла в рудій траві. Все ж у цій пекельній долині було життя! І ніби, щоб протягти його радість, легкий подих торкнувся його лиця, пролинув якийсь шепіт, цупкий чорнорогий кущ, що стримів на шпилі пагорка, ледве-ледве нахилився, – то була перша призвістка вітерця. Ліниво помочивши слиною пальця, вершник підніс його догори, – і ледве встиг подати назад коня, щоб не наскочити на сухорлявого, що якраз спинився, збившися зі сліду. Застуканий на гарячому, він піймав погляд ватажка, направлений на нього.

Тоді він примусив себе виявити цікавість до гонитви, а потім, коли вони знову поїхали в колосок, один за одним, почав стежити за тінню свого господаря; вона то з’являлась, то зникала за ближчими контурами сухорлявого. Вже чотири дні, як вони покинули позаду границю світу і їдуть оцим безлюдним, сливе безводним краєм, не маючи нічого, крім шматка сушеного м’яса під сідлом, – їдуть через гори, через кручі, де, напевно, крім тих утікачів досі ще ніхто не бував, і все – задля цього!

Усе це робили вони заради дівчини, простої, норовистої дитини. А тим часом у місті повно людей – дівчат, жінок, ладних виконувати найпідліші бажання цієї людини! «Чому ж з примхи пристрасти хоче він саме тієї одної?» – питав сам себе маленький чоловік і хмуривсь, обурюючися проти всього світу, і облизував губи почорнілим язиком. Такий звичай у його господаря, – більше він, слуга, нічого не знав. Виходить, усе через те, що вона насмілилася втекти від нього...

Він випадково спинився поглядом на довгій смузі високого бадилля з пір’ястими верхами, що разом нахилилося до землі. Кінці шовкової хустки на шиї в нього так само затріпотіли і потім ізнов обвисли. Вітер дужчав. Принаймні він зірвав з усього навкруги машкару мертвого заціпеніння. Це вже було добре.

– Галло! – крикнув сухорлявий.

Усі троє враз спинились.

– Що таке? – спитав господар. – У чому справа?

– Он там, – почав сухорлявий, показуючи вперед на долину.

– Що там?

– Там щось рухається – посувається сюди, до нас.

Ще він не договорив, як на хребті горба з’явивсь якийсь жовтий звір і почав швидко спускатися до них. То був здоровенний дикий собака. Він мчав за вітром, висолопивши язика, і на хвилину не міняючи своєї біги, з такою напруженою рішучістю, що, здавалося, навіть не помічав вершників, до яких наближався. Він біг, підвівши догори морду, і було ясно, що він не гнався за якоюсь здобиччю. Коли собака наблизився, маленький вершник намацав свою шаблю.

– Скажений, – промовив сухорлявий.

– Гукнімо, – запропонував маленький і закричав.

Собака вже порівнявся з ними. В повітрі блиснуло лезо шаблі, але собака раптом метнувся вбік і, важко дихаючи, промчав далі, повз вершників. Маленький подивився йому вслід.

– А піни нема, – зауважив він.

Чоловік з вицяцькованою сріблом уздечкою якийсь час вдивлявся в далечінь, а потім гукнув:

– Уперед! Що нам до того? – і він стиснув острогами свого коня.

Маленький не хотів сушити собі голови загадкою, чому втікав той собака, коли за ним ніхто не гнався, крім вітру, і поринув у думки про людську долю. «Вперед!» сказав він пошепки сам собі. «Чому це одній людині дано говорити: «Вперед!» і з такою силою примушувати інших виконувати її бажання? Чоловік зі срібною уздечкою все своє життя говорить це слово. А що, коли б я сказав його?» – розважав маленький вершник. Та люди дивувались, навіть коли хтось насмілювався не послухатись найбезглуздішого наказу свого господаря. Оцю дівчину-метиску всі вважали, та й він сам уважав за божевільну, мало не за блюзнірку.

Думки його перекинулись на сухорлявого вершника зі шрамом на губі. Він такий самий дужий, як його господар, такий же відважний, якщо не відважніший за нього, – і що ж? Йому судилось тільки коритися, безсуперечно коритись в усьому...

Якесь неприємне відчуття в руках і в колінах вернуло його до дійсности. Він почував, що щось воно не так, і догнав сухорлявого.

– Ви звернули увагу на коней? – спитав він півголосом.

Сухорлявий запитливо зиркнув на нього.

– Їм не подобається цей вітер, – сказав маленький. Чоловік зі срібною уздечкою озирнувся на нього, і він від’їхав назад.

– Усе гаразд, – відповів сухорлявий. Знову якийсь час вони їхали мовчки. Передні двоє, нахилившись, пильно придивлялись до слідів, а останній стежив за туманом, що стелився пустельною долиною і насувався щораз ближче, тим часом як вітер дедалі дужчав. Здалеку, ліворуч, помітив він лінію якихось темних постатей, – може, то дикі свині мчали долиною. Але він не сказав про це і слова, і так само не згадував більше, що коні зробилися неспокійні.

І враз він побачив спочатку одну, а потім дві великі білі блискучі кулі, схожі на велетенські клубки чортополохового пуху. Вони летіли за вітром впоперек їхньої дороги, кружляли високо в повітрі, здіймалися вгору і спускались униз, зупинялись на мить у повітрі і знов неслися вперед. Углядівши їх, коні ще більш занепокоїлися.

Незабаром він помітив, що багато, – дедалі більше, – цих летючих клубків швидко несеться через долину просто на нього.

Раптом вершники почули якийсь вереск. Їм навперейми промчав здоровенний дикий кабан; на мить він повернув голову, глянув на них і погнався далі долиною. Вершники спинились і, попідводившись на сідлах, вдивлялись у чимраз густіший туман, що насувався на них.

– Коли б не цей пух... – заговорив ватажок.

Ярдів за двадцять летів великий клубок. Тепер можна було розглядіти, що то зовсім не гладенька куля, а щось величезне, м’яке, волокнисте, розтріпане, – неначе зв’язане за ріжки простирало. Воно летіло, перекидалось, мов якась повітряна медуза, тягнучи за собою павутинисті нитки і волокна, що коливались у повітрі.

– Це не пух, – сказав маленький вершник.

– Не подобається мені ця штука, – відказав на те сухорлявий.

Вони ззирнулися між собою.

– Будь вони прокляті! – крикнув ватажок. – Їх повно в повітрі. Як так і далі буде, ми не зможемо зрушитись з місця.

Під впливом того інстинкту, що примушує табун оленів вишиковуватися низкою, натрапивши на щось непевне, вони повернули коней проти вітру і проїхали кілька кроків, вдивляючись у білі маси клубків, що пливли в повітрі і насувались на них. Клубки ті неслися за вітром з якоюсь плавною швидкістю, безгучно підносячись і спускаючись, припадаючи до землі, відскакуючи і знову високо злітаючи, – усі враз, із спокійною, начебто свідомою певністю.

Передові загони цієї чудної армії посувалися праворуч і ліворуч від вершників. Побачивши один з клубків, який котивсь по землі, міняючи свою форму і ліниво розгортаючись у довгі бинди та пасма, що чіплялися за все дорогою, всі троє коней сполохались і затупцювали на місці. Ватажка раптом пойняла нерозважлива нетерплячка. Він почав обкладати ці рухливі клубки прокльонами.

– Рушаймо! – гукав він. – Вперед! Що нам до цього всього? Як вони можуть стати нам на перешкоді? Назад, за слідами!

Лаючись, він пригнувсь до коня і натягнув поводи.

– Я поїду за слідами, кажу вам! – кричав він оскаженіло. – Де ж вони, де ті сліди?

Він напнув повіддя, – а кінь усе танцював на місці, – і почав шукати їх у траві. Довга, липуча нитка пристала йому до лиця, сиве пасмо обвилося навколо руки, якою він тримав повода, щось велике, багатоноге прудко пробігло йому по потилиці. Він глянув угору і побачив, що один із сірих клубків завис над ним, тримаючись на цьому павутинні, мов на кітві, і лопотів своїми краями, як лопотить вітрило, коли човен повертає, – тільки зовсім безгучно.

Йому видалося, ніби він бачить у цій масі безліч очей, скорчені тулуби, довгі багатосуглобові ноги, що чіплялися за свої кітви-нитки, щоб спустити на нього сіру масу. Якийсь час він пильно дивився вгору, стримуючи сполоханого коня інстинктовим рухом вправного їздця. Потім чиясь шабля плазом торкнулася його спини, над головою в нього блиснуло лезо; воно перетяло павутиння рухливого клубка, і визволена сіра маса знялася вгору і полетіла геть.