Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

ПЛЯТНЕРОВА ПРИГОДА.

У питанні про те, чи можна йняти віри пригоді Ґотфріда Плятнера, чи ні, багато важить правдива оцінка тих даних, що є в нашому розпорядженні. З одного боку ми маємо сім свідків, чи то, щоб бути зовсім точними, скажімо – шість з половиною пар очей і один незаперечний факт; з другого ж боку ми маємо... що саме маємо ми з другого боку? – забобони, добрий розум, інерцію громадської думки. Важко уявити собі чесніших свідків і незаперечніший факт, ніж відхилення від нормального в анатомічній будові Ґотфріда Плятнера, але ж... не можна уявити собі і пригоди, химернішої за ту, що про неї розповідають ці свідки! Найхимернішою частиною їх оповідання завдячуємо ми самому шановному Плятнерові (бо я і його залічую до згаданих сімох свідків). Борони боже, щоб часом, прагнучи виявити безсторонність, не піддавсь я бажанню сприяти марновірству! Щиро кажучи, я певен, що не все гаразд у цій справі з Ґотфрідом Плятнером; та що саме в ній негаразд, – мушу відверто признатись, – цього я не знаю. Я був дуже здивований, що Плятнеровій пригоді ймуть віри в найнесподіваніших і найавторитетніших колах. А втім, для читача буде найкраще, коли я розповім про неї без дальших коментарів.

Не зважаючи на своє німецьке ім’я, Ґотфрід Плятнер – щирий англієць. Його батько, ельзасець, приїхав до Англії за шістдесятих років, одружився з чесною англійською панною, нічим невидатною в своєму минулому, і помер року 1887, проживши в доброму здоров’ї одноманітне життя (присвячене, скільки мені відомо, переважно настиланню тафльованих підлог). Ґотфрідові двадцять сім років. Діставши в спадщину знання трьох мов, він викладає нові мови в одній маленькій приватній школі на півдні Англії. Випадковому спостережникові він видасться цілком подібним до першого-ліпшого викладача нових мов у першій-ліпшій маленькій приватній школі. Одягається він ні надто дорого, ні надто модно, проте не можна сказати й того, щоб одежа в нього була дуже дешева або пошарпана; колір його обличчя і зріст, так само як і все поводження, не привертають до себе уваги. Можливо, ви б помітили, що, як і в більшої частини людей, його лице не має цілковитої симетричности, – праве око в нього трохи більше за ліве і права половина щелепи дещо важча за ліву. Коли б ви чи якийсь інший неуважний спостережник розкрили йому груди і послухали, як б’ється його серце, то, мабуть, знайшли б, що воно в нього нічим не відрізняється від серця кожної нормальної людини. Але в цьому ви розійшлися б думками з фахівцем. Досвідчений спостережник не пристане на вашу думку, ніби в Плятнера серце звичайне. І нехай лише натякнуть вам на деяку особливість в будові Ґотфрідового організму, то ви й самі досить легко помітите цю особливість. Вона полягає в тому, що в Ґотфріда серце б’ється не з лівого, а з правого боку.

А втім, це не єдина особливість будови Ґотфріда, дарма що тільки одна вона звертає на себе увагу навіть не дуже досвідченої людини. Вправний хірург, старанно дослідивши всі його внутрішні органи, виявить, що й інші несиметричні органи його тіла теж займають не свої місця: права частина печінки міститься в нього з лівого боку, а ліва – з правого, і так само переміщені в Плятнера і легені. Ще дивніше те, що нам доводиться пойняти віри і тому, – певна річ, коли ми не вважаємо Ґотфріда за дуже вмілого актора, – що знедавна права його рука обернулась на ліву. Відколи це трапилося (ми намагаємось навести цей факт з найбільшою безсторонністю), йому стало надзвичайно важко писати інакше, як з правого боку в лівий, лівою рукою. Він не може нічого кинути правою рукою, за столом він вагається, як йому орудувати ножем та виделкою, що ж до уявлень його про правила вуличного руху, – він велосипедист, – то вони переплутались вкрай, аж загрожують небезпекою. І нема ніяких даних, які б стверджували, що Ґотфрід був шульгою ще перед тим, як трапилася з ним його пригода.

Є ще один незвичайний факт у цій химерній історії. Ґотфрід показує зацікавленим три свої фотографії. На одній ви бачите його п’яти– або шестилітнім у картатому вбраннячку, з товстими ніжками і насупленим личком. На цій фотографії ліве око в його дещо більше за праве, а щелепа трохи відвисає з лівого боку. Тепер його обличчя має якраз протилежний вигляд. Та фотографія, де Ґотфрідові чотирнадцять років, ніби суперечить цим фактам, але пояснюється це тим, що то одна з тих зроблених безпосередньо на металі, дешевих фотографій, на які тоді була мода, і на ній все відбилося навпаки, як у люстрі. На третій фотографії Ґотфрідові двадцять один рік; вона стверджує свідчення перших двох і цілком переконує, що на той час Ґотфрід уже перемінив свій лівий бік на правий. Проте надзвичайно важко уявити собі, що з людиною могла статися така переміна, коли не дивитись на неї, як на химерне і незбагненне чудо.

Звісно, ці факти можна було б до певної міри пояснити, припустивши, що Плятнер завзявся містифікувати всіх, використовуючи переміщення свого серця. З фотографіями легко зшахрувати, а шульгою можна прикинутись. Та хто знає вдачу цієї людини, той відкине всі подібні пояснення. Плятнер – чоловік спокійний, практичний, скромний і, з погляду Нордав{32}32
  Макс Нордав – німецький письменник, автор кількох дуже популярних у кінці 19-го віку філософсько-психологічних творів.


[Закрыть], цілком здоровий. Він любить пиво, помірно курить, щодня гуляє для моціону і сам досить високої думки про свій фах. Він має непоганий, щоправда, невироблений тенор, і залюбки співає популярних веселих пісень. Він кохається, але не надмірно, в читанні, – здебільшого читає романи, просякнуті побожним оптимізмом, – він добре спить і рідко бачить сни. Взагалі важко припустити, щоб ця людина могла вигадати фантастичну байку. І справді, він не тільки не розповсюджує цієї історії, а, навпаки, на диво стримано ставиться до неї. Цікавих він вітає з увічливою соромливістю, – це слово найбільше тут пасує, – яка обеззброює найпідозріливіших. Видимо, він щиро соромиться, що з ним трапилась така незвичайна пригода.

На жаль, Плятнерова огида до розтинання тіла після смерти, мабуть, назавжди перешкодить безсумнівно довести, що в усіх його органах правий і лівий боки обопільно перемістилися. А вірогідність його пригоди найбільше й залежить саме від цього факту. Нема такого способу, щоб можна було, пересуваючи людину в просторіні, як розуміють це слово звичайні люди, викликати цим переміщення його боків. Хоч би там що ви робили, а все ж її правий бік залишиться правим, а лівий лівим. Щоправда, ви можете зробити це з ідеально тонким і пласким предметом. Вирізавши з паперу якусь фігуру, фігуру, що мала б правий і лівий бік, і просто її перевернувши, ви перемістите її боки. Інакше стоїть справа з кубічними тілами. Теоретики математики кажуть нам, що єдиний спосіб перемінити в кубічного тіла правий бік на лівий і навпаки полягає в тім, щоб витягти тіло з відомого нам простору, із звичайних обставин, і помістити кудись поза просторінню. Безперечно, це трохи незрозуміло й неясно, але кожна обізнана з математикою людина переконає читача в справедливості цього твердження. Вживши технічного терміну, ми можемо сказати, що цікаве переміщення правого й лівого боків у Плятнера є доказ того, що він з нашої просторіні потрапив до так званого четвертого виміру, а потім знов повернувся в наш світ. Якщо ми не хочемо вважати себе за жертв старанно обміркованої, безцільної містифікації, то мусимо повірити, що Плятнерова пригода – суща правда, а не вигадка.

Усе це стосується до реальних фактів. Перейдімо тепер до того незвичайного явища, що супроводило тимчасове зникнення Плятнера з нашого світу. Виявляється, що в Сессексвілській приватній школі Плятнер був не тільки за вчителя нових мов, а викладав також хімію, комерційну географію, бухгалтерію, стенографію, малювання та інші додаткові предмети, що на них звертала увагу вигадлива фантазія батьків його учнів. Він мало, або й зовсім не був обізнаний з цими різноманітними дисциплінами, та школа другого ступеня тим і відрізняється від урядових і початкових шкіл, що в ній для вчителя вважають за найголовніше, власне кажучи, не так знання, як високу моральність і джентльменство. В хімії він був особливо недосвідчений, не знаючи, за його словом, нічого крім теорії Трьох Газів (невідомо яких саме). А як учні, почавши з цілковитого незнання, всі свої знання діставали тільки від нього, то це його неуцтво не заважало деякий час ні йому, ні будь-кому іншому. Згодом до школи вступив маленький хлопчик, на ім’я Вібл. Видимо, котрийсь з його родичів був такий зловмисний, що розвинув у ньому надзвичайну допитливість. Хлопчик стежив за Плятнеровими лекціями з пильною цікавістю і, щоб показати вчителеві свою ретельність, час від часу приносив йому різні речовини для аналізу. Підлещений цим доказом своєї здібности збуджувати цікавість і певний цілковитого неуцтва хлопчини, Плятнер робив аналізи і навіть давав загальні пояснення щодо складу тих речовин. Кінець кінцем учень так підохотив його, що він дістав собі книжку з аналітичної хімії і почав студіювати її, чергуючи в класі вечорами. Він дуже здивувався, знайшовши, що хімія – цікавий предмет.

До цього часу в Плятнеровій історії нема нічого незвичайного, коли це на сцені з’являється зеленкуватий порошок. На жаль, походження його, здається, лишилося невідомим. Вібл плутано розповідає, ніби він знайшов його в якомусь пакунку в покинутій вапнярці близько Давнзу. Для Плятнера, а може, й для родини самого Вібла, було б зовсім не погано, коли б до цього порошку відразу, там-таки, де його знайдено, піднесли сірника. Молодий джентльмен, мабуть, приніс порошок до школи не в пакунку, а в звичайній восьмиунційовій мензурці, заткнутій газетним папером. Він віддав її Плятнерові, коли скінчилися лекції. Того дня чотирьох хлопчиків було залишено в школі після молитви, щоб вони надолужили деякі прогалини в своїх знаннях, і Плятнер доглядав їх у маленькому класі, де звичайно відбувалися лекції з хімії. Все приладдя до практичних вправ у хімії в Сессексвілській школі, як здебільшого по всіх приватних школах округи, визначалося суворою простістю. Воно переховувалось у невеликій шафовці, що стояла в ніші і була не місткіша за дорожню скриню. Плятнерові, напевно, обридло сидіти без діла, доглядаючи учнів, і він радо вітав Вібла з його зеленим порошком, як приємну розвагу. Він відчинив шафовку і негайно взявся до експериментів з аналізом принесеної речовини. Вібл, на своє щастя, сидів далеченько від Плятнера і дивився на нього. Чотири шалапути, вдаючи, ніби цілком поринули в свою працю, з цікавістю стежили нишком за вчителем. Навіть у межах Трьох Газів Плятнерові практичні вправи з хімії, гадаю я, були дуже сміливим заміром.

Усі хлопчики розповідають однаково про те, що робив Плятнер. Він відсипав трошки зеленого порошку в пробірку і почав по черзі діяти на нього водою, соляною кислотою, азотною та сірчаною. Не здобувши наслідків, він з половину всього порошку висипав з мензурки на грифельну дошку і підніс до цієї купки сірника. Мензурку він тримав у лівій руці. Речовина почала куритися, топитись і раптом оглушливо вибухла, сліпучо спалахнувши.

Усі п’ять хлопців, побачивши виблиск, наготовились до катастрофи і поховалися під парти, – тому жодний з них не був серйозно ушкоджений. Вікно з грюкотом вилетіло на рекреаційний двір, а класна таблиця перекинулася разом зі своєю підставкою. Грифельну дошку розтрощило на порох. Зі стелі попадав тиньк. Ніякої іншої шкоди не зазнали ні будинок, ні шкільне встаткування, і хлопчики, не бачачи Плятнера, спочатку були подумали, що він упав непритомний і лежить схований від їх очей партами. Вони посхоплювались зі своїх місць, щоб допомогти йому, і дивом вразились, нікого не знайшовши. Ще приголомшені несподіваним вибухом, вони кинулися до відчинених дверей, уявивши собі, що Плятнера десь, певно, поранено, і він утік з кімнати. Але Керзон, що біг попереду, ледве не наскочив в дверях на директора, містера Ліджета.

Містер Ліджет – огрядна, запальна людина з одним оком. Хлопчики розповідають, що він, спіткнувшись, вбіг до кімнати і напався на них з одним із тих помірних висловів, що їх звикли вживати нервові шкільні вчителі, щоб уникнути гірших. «Нещасний роззява! – крикнув він. – Де містер Плятнер?» Хлопчики запевняють, що він саме так сказав. («Ледар», «шмаркатий жовтодзюб» і «роззява» – то, здається, були улюблені вислови містера Ліджета в його розмовах з учнями).

Де містер Плятнер? Це питання частенько доводилось чути протягом найближчих днів. Немов справді враз здійснилась несосвітенна гіпербола: «розпався на порох». І найменшої часточки Плятнера не було видно; не знайшли навіть краплини крови, навіть ниточки з його одягу. Він, очевидно, весь до решти зник, не лишивши і сліду після себе, немов лунь його вхопив, кажучи словами приказки. Факту його абсолютного зникнення внаслідок вибуху ніяк не можна заперечувати.

Нема чого розводитися про переполох, викликаний цією подією в Сессексвілській школі, в самому Сессексвілі та по всій окрузі. Адже не один з читачів цих сторінок, мабуть, ще пам’ятає, що чув під час торішніх літніх вакацій ту чи ту версію цієї події, тепер уже призабутої. Ліджет зробив усе, що міг, щоб зменшити до мінімуму значення цієї історії. Він запровадив кару для учнів, яка полягала в тому, що провинний мусив написати двадцять п’ять рядків за кожну згадку Плятнерового імені, і заявив хлопчикам у класі, що він добре знає, де його помічник. Він боявсь, як пояснював сам, щоб цей вибух, що трапився, не зважаючи на всі вжиті заходи до скорочення небезпечних практичних вправ із хімії, не порушив репутації школи; так само могла пошкодити і всяка таємничість у справі з Плятнеровим зникненням. І справді, директор зробив усе, що від нього залежало, щоб висвітлити цю подію якнайзвичайнішим способом. Зокрема, він так заморочив голови перехресним допитом п’ятьом самовидцям, що їх опав сумнів щодо своїх власних почуттів. Проте, незважаючи на всі Ліджетові зусилля, прибільшене і перекручене оповідання про Плятнерове зникнення цілий тиждень тішило всю округу, і декотрі батьки з того чи того більш-менш пристойно придуманого приводу позабирали своїх дітей із школи. Не останнє місце в цій історії належить тому фактові, що багатьом з мешканців округи дуже виразно снився Плятнер увесь час, поки тривало загальне збентеження перед тим, як він повернувся, і що всі ті сни були напрочуд подібні один до одного. Майже всім марилося вві сні, як Плятнер кудись іде, іноді сам, іноді в якомусь товаристві, оточений блискучим веселковим сяйвом. Його лице в тих снах завжди було бліде і сумне, часом він на мигах звертався до сновидця. Декому з хлопчиків, очевидно, під впливом нічних кошмарів, увижалося, ніби Плятнер надзвичайно швидко наближається до них і зазирає їм у вічі. Інші втікали разом з Плятнером від якихсь невиразних, химерних істот кулястої форми, що гнались за ними. Та незабаром усі ці теревені поступилися місцем розпитам і пересудам, коли в середу, за тиждень після того понеділка, як стався вибух, Плятнер повернувся назад.

Повернувсь він за таких же дивних обставин, як і зник. Доповнивши трохи жовчний нарис містера Ліджета не зовсім упевненим оповіданням самого Плятнера, матимемо таку картину: в середу ввечері, навзаході сонця, перший з вищезгаданих джентльменів, упоравшись з усіма своїми денними справами, гуляв у садку, зриваючи полуниці, до яких він був дуже ласий, і частуючись ними. То – великий старосвітський сад, на щастя, захищений від цікавих очей високим муром з червоної цегли, увесь повитий плющем. Саме тоді, як містер Ліджет нахилився над одним особливо рясним кущиком полуниць, у повітрі щось блиснуло й загуло, і, перш ніж він встиг озирнутись, якесь важке тіло тарахнуло його ззаду. Він гепнувсь додолу, роздушивши полуниці, що тримав у руці, і впав так невдало, що циліндр – містер Ліджет додержується стародавніх поглядів щодо вчительського вбрання – низько насунувся йому на чоло, майже закривши одне око. Виявилося, що важкий набій, який черкнувсь об його плече і, гримнувшись збоку на землю, засів серед кущиків полуниць, є не хто інший, як давно зниклий містер Ґотфрід Плятнер, у неймовірно пошарпаному вигляді. Він був без комірчика і без капелюха, в брудній білизні, із закривавленими руками. Містер Ліджет так обуривсь і так здивувався, що залишився стояти рачки з насунутим на око циліндром. Він зразу ж напався на Плятнера, гостро дорікаючи йому за його неповажливу і чудну поведінку.

Ця навряд чи ідилічна сцена доповнює те, що я назвав би зовнішньою частиною Плятнерової пригоди, її екзотеричним боком. Я не вважаю за потрібне вдаватися тут у подробиці того, як містер Ліджет звільнив Плятнера. Всі ці деталі з переліком імен і дат та іншими відомостями можна знайти в докладному звіті про згадані події, поданому до Товариства Дослідження Анормальних Явищ. Першими днями майже нікому не впало в очі дивне переміщення правого й лівого боків у Плятнера; на це звернули увагу лише в зв’язку з його новою манерою писати з правого боку вліворуч. Сам він не тільки не похвалявся цими стверджувальними доказами, а навіть таївся з ними, побоюючись, щоб вони не відбилися несприятливо на його новому становищі. Пересув його серця помітили через кілька місяців, коли йому рвали зуба під наркозом. Плятнер дуже неохоче дозволив тоді лікареві побіжно оглянути себе, – лікар хотів ознайомитися з його будовою, щоб написати з цього приводу коротеньку замітку для «Анатомічного Вісника». Оцим вичерпуються всі матеріальні факти, і ми можемо тепер перейти до того, що розповів сам Плятнер про свою пригоду.

Але спочатку виразно відмежуймо попередню частину цієї історії від дальшої. Все, що я досі розповідав, встановлено на підставі таких точних свідчень, які ухвалив би кожний юрист, фахівець у карних справах. Усі свідки ще живі, якщо читач має час, він може хоч завтра розшукати тих п’ятьох хлопців, або навіть, перемігши страх до грізного Ліджета, вчинити всім перехресний допит, підсідати їх та перевіряти, скільки читачеві заманеться. Не важко побачити і самого Ґотфріда Плятнера з його перекрученим серцем та трьома фотографіями. Можна вважати за доведене, що внаслідок вибуху він зник на цілих дев’ять днів, що повернувся він досить екстравагантним способом, за таких обставин, які самі собою могли роздратувати містера Ліджета, вже не кажучи про їх подробиці. Нарешті, легко впевнитися, що Плятнер повернувся перекрученим на взір відбитку в люстрі. З цього останнього факту, як я вже казав, майже неминуче випливає висновок, що протягом дев’ятьох днів Плятнер перебував у якомусь стані існування поза просторінню. Свідчення, що стверджують наведені факти, далеко істотніші за ті докази, на підставі яких повішено не одного вбивцю.

А от щодо того, де саме був Ґотфрід Плятнер, то тут ми не маємо інших відомостей, крім його власного оповідання, повного плутаних пояснень та мало не суперечних подробиць. Я зовсім не хочу підривати довіри до його слів, але мушу підкреслити, – а це якраз забувають зробити багато з тих авторів, які пишуть про нез’ясовні фізичні явища, – що тепер ми переходимо від реальних, незаперечних фактів до такої галузі, де кожна розсудлива людина має право вірити або не вірити, як їй до вподоби. Попередні факти роблять цю історію правдоподібною; через своє розходження з повсякденним досвідом вона видається неймовірною. Я особисто волію і трохи не впливати на читачеву думку, а просто переказати пригоду так, як мені розповів про неї Плятнер.

Можу додати, що він розказав мені її в моїй квартирі у Чізлгерсті, і тільки він покинув мене того вечора, я пішов до свого кабінету і записав усе, що лишилося в мене в пам’яті. Він був такий ласкавий, що згодом перечитав надрукований на машинці рукопис, а тому щодо точности викладу ні в кого не може бути найменшого сумніву.

Отже, Плятнер розповідає, що в момент вибуху в нього майнула виразна думка, ніби його вбито. Він відчув, як його піднесло вгору, а потім якась сила потягла його назад. Дуже цікавий для психологів той факт, що під час падіння думки його були виразні, і він міркував про те, чи гримнеться він на шафу з хімічним приладдям, а чи на підставку класної таблиці. Нарешті його ноги торкнулись землі, він похитнувсь і так і сів з розгону на щось м’яке і міцне. З хвилину він сидів приголомшений, потім зразу почув гострий пах смаленого волосся, і йому здалося, ніби Ліджетів голос питає про нього. Звичайно, ви розумієте, що на той час голова йому ішла обертом.

Спочатку в нього було таке враження, ніби він усе ще в класі. Він ясно й виразно бачив здивованих учнів і містера Ліджета, що ввіходив до класу. Цього він цілком певний, їх слів він не чув, але пояснив те оглушливим впливом вибуху. Все навкруги видавалося йому дивно темним і розпливчастим, та і цьому знайшов він відповідне, проте помилкове пояснення, подумавши, що то після вибуху кімнату повила хмара чорного диму. Крізь тьмяне марево постаті Ліджета й хлопчиків рухались невиразні і мовчазні, мов привиди. Лице Плятнерові все ще пашіло, обпалене полум’ям спалаху. А в голові йому, каже він, «усе макітрилось». Першою виразною його думкою було бажання знати, що він собі увередив. Він подумав, що, мабуть, осліп і оглух, і обережно обмацав обличчя і всі члени свого тіла. Далі його відчування трохи прояснились, і він з подивом побачив, що навкруги нема таких добре йому знайомих парт, ні іншої шкільної обстави. Натомість бовваніли якісь тьмяні, невиразні, сірі форми. А потім трапилося дещо таке, від чого він нестямно звереснув, а його приголомшені почуття відразу прокинулись до дії. Двоє хлопчиків, розмахуючи руками, один за одним пройшли крізь нього! Жодний з них анітрохи не почув, що тут був Плятнер. Важко уявити собі, що він відчув тієї хвилини. Вони пройшли крізь нього, розповідає Плятнер, лише злегка торкнувшись його, мов хмарка туману.

Після цього Плятнер спершу був подумав, що він умер. Але ж, маючи ще з дитинства дуже тверезі уявлення про смерть, він чи трохи здивувався, що його тіло не перестало існувати. Тоді йому спало на думку, що то не він умер, а всі інші: очевидно, вибух зруйнував Сессексвілську школу і знищив усіх, крім нього. Та й таке пояснення не могло задовольнити його, і йому довелося знов повернутися до своїх дивних спостережень.

Усе навкруги було надзвичайно темне, чорне, немов з ебену. Над головою розкинувся чорний небосхил. Єдиною плямою світла було бліде зеленкувате блимання з одного краю обрію, що освітлювало хвилясту лінію чорних пагорків. Це, кажу я, було його першим враженням. Поволі, в міру того, як Плятнерові очі звикали до темряви, він почав розрізняти серед навколишньої ночі ледве помітні переливи зеленкуватого сяйва. На цьому тлі меблі і присутні в класній кімнаті люди фосфоресціювали, справляючи враження невиразних, невідчутних на дотик привидів. Він простяг руку і без найменшого зусилля просунув її крізь стіну кімнати, недалеко каміна.

Плятнер розповідає, що він увесь час намагався привернути до себе увагу. Він кричав до Ліджета, пробував піймати котрогось із хлопчиків, що ходили туди й сюди, і тоді лише покинув ці спроби, коли до кімнати ввійшла місіс Ліджет, якої він, як молодший учитель, цілком природно не любив. Свідомість, що ти на цьому світі, але не належиш до нього, за Плятнеровим словом, була надзвичайно неприємна. Це відчування він досить дотепно порівнював до почувань кота, який стежить за мишею крізь зачинене вікно. Щоразу, як він силкувався зайти в стосунки з тим тьмяним, відомим йому світом, що оточував його, він завжди наражавсь на якусь невидиму, незрозумілу перепону.

Тоді він звернув увагу на найближчі предмети. Нерозбита мензурка з рештками зеленого порошку все ще була в його руці. Він сунув її в кишеню і почав обмацувати поблизьку місцевість. Виявилося, що він сидить на скелі, вкритій оксамитуватим мохом. Невиразна й туманна класна кімната заважала йому бачити ввесь темний краєвид, але в нього було таке почуття (мабуть, тому, що дув холодний вітер), ніби він сидить недалеко вершини стрімкої гори, а під ногами в нього простягається глибока долина. Зелене блимання на обрії, здавалось, яскравішало, захоплюючи дедалі більший простір. Плятнер підвівсь і протер очі.

Він начебто пройшов кілька кроків, спускаючись униз стромовиною, та спіткнувся, ледве не впав і сів на вищерблений уламок скелі, щоб почекати, коли розвидниться. Навколо панувала німотна тиша. Було так само тихо, як і темно, і хоч з гори і дув холодний вітер, не чути було ні шелесту трави, ні шуму галуззя. Плятнер почував, хоч і не міг бачити, що узгір’я, де він опинився, було скелясте й пустельне. Зелене світло раз-у-раз яснішало, до нього поволі домішувався криваво-червоний, неясний і прозорий відблиск, але це не пом’якшувало ні темряви над головою, ні сумовитости навкружних скель. Зважаючи на те, що трапилося далі, я ладен думати, що той червонуватий відблиск був лише оптичною маною. Щось чорне тремтіло весь час на блідому жовтувато-зеленому тлі обрію; нарешті з чорної безодні під Плятнеровими ногами донеслося тонке і пронизливе бамкання дзвона. В міру того, як яснішало світло, зростало в Плятнера почуття гнітючого чекання.

Можливо, що збігла година, або й більше, поки він сидів на своєму місці і стежив за тим, як розгорялося дивне зелене сяйво, поволі підбиваючись полум’янистим промінням до зеніту. Що більше яснішало сяйво, то невиразніші відносно, а може, й абсолютно, робилися примарні образи нашого світу. Десь, певно, справедливі обидва припущення, бо, мабуть, саме тоді, скільки йшлося про Землю, ті декілька кроків, що Плятнер пройшов, спускаючись з гори в той час, як затьмарювалось видиво нашого світу, перенесли його на долішній поверх школи: він пройшов крізь підлогу і опинився внизу, в більшій класній кімнаті, начебто сидячи в повітрі, між стелею та підлогою. Доволі виразно, але не так ясно, як містера Ліджета, бачив він пансіонерів. Вони готувалися до завтрашніх лекцій, і він з цікавістю зауважив, що багато з них, розв’язуючи завдання з Евклідової геометрії, шахрували за допомогою шпаргалок – творів, про існування яких він доти й гадки не мав. Але зелене світло світанку невпинно збільшувалось, і учні незабаром почали зникати.

Глянувши в долину, Плятнер побачив, що світло вже встигло далеко спуститися вниз скелястими згірками і що непроглядну пітьму безодні тепер розтинає бліде зелене сяйво, подібне до блимання світляка. Майже відразу після цього над базальтовими хвилями далеких пагорків піднеслося якесь величезне небесне тіло сліпучо-зеленого кольору, і навколо Плятнера вирізьбились у зеленому сяйві і глибоких багрово-чорних тінях дивовижні пустельні гірські масиви. Він побачив безліч кулястих предметів, що вкривали верхогір’я, немов пух з чортополоху. Всі вони були не ближче від нього, ніж протилежний бік межигір’я. Дзвін унизу бамкав дедалі швидше, з якимсь настирливим нетерпінням, кілька огників рухалися туди й сюди. Хлопчиків, що сиділи за своїми партами і готувалися до лекцій, тепер майже зовсім не було видно.

Це погасання нашої Землі в той час, як у другому всесвіті сходить зелене сонце, – цікавий факт, і Плятнер обстоює його. Поки в тому Іншому Світі триває ніч, там важко рухатись і пересуватися через яскравість предметів у нашому світі. Якщо це так, то чим тоді пояснюється те, що ми не можемо впіймати жодного проблиску Іншого Світу? Чи не залежить це від порівняно великої яскравости освітлення в нашому світі? Плятнер говорить, що опівдні в Іншому Світі, тобто за найяснішої пори, не буває навіть так ясно, як у нас у повні місяця; що ж до тамтешньої ночі, то вона кромішньо темна. Отже, досить найменшого світла, навіть стільки, скільки його є в звичайній темній кімнаті, щоб зробити предмети Іншого Світу невидимими, згідно з тим принципом, що легке фосфоресціювання можна побачити лише в абсолютній темряві. Після того, як я почув Плятнерове оповідання, я не раз пробував побачити той Інший Світ, сидячи вночі в темній фотографічній лабораторії. Я справді помічав невиразні форми зеленкуватих узбіч і скель, але, мушу визнати, дуже невиразно. Може, читач матиме більше успіху. Плятнер каже, ніби з того часу, як він повернувся, він бачив уві сні і впізнавав окремі місця, де йому доводилося бувати в Іншому Світі, та, гадаю, то, мабуть, були тільки відбиті в пам’яті колишні картини. Здається цілком імовірним, що люди з винятково гострим зором можуть іноді впіймати якийсь відблиск того дивного Іншого Світу, що оточує нас.

А втім, ми віддалились від теми. Коли зелене сонце зійшло, в межигір’ї вималювалась, ще темна й неясна, вулиця з чорними будинками, і Плятнер, після деякого вагання, почав спускатися туди стрімким узбіччям. Дряпатися по скелях було марудно і втомно не тільки через велику крутість урвища, а й через каміння, що вкривало всю поверхню гори і зривалося під його ногами. Шум кроків – іноді Плятнерові закаблуки викрешували іскри зі скель – видававсь єдиним звуком у всьому всесвіті, бо дзвін уже стих. Наблизившись, Плятнер помітив, що будинки дивно нагадують могили, мавзолеї і надгробки, з тією лише різницею, що всі вони були одноманітно чорні, а не білі, як здебільшого бувають надгробки. Потім він побачив, як з найбільшого будинку, немов юрба з церкви, вироїлася безліч якихсь блідих, кулястих, блідо-зелених істот. Вони розійшлися різними напрямками по широкій вулиці, деякі завернули в бокові заулки і з’явились ізнов на узбіччі гори; інші зникали в маленьких будинках уздовж гори.

Побачивши, що ці істоти наближаються до нього, Плятнер зупинився сторопілий. Вони не йшли, бо не мали ніг, і скидались на людські голови, під якими теліпалися, схожі на пуголовчачі, тулуби. Їхній химерний вигляд так вразив Плятнера, сповнив його таким подивом, що він навіть не злякався. Вони насувались на нього, гнані холодним вітром, що дув у напрямку до гори, наче мильні бульбашки в струмені протягу. Плятнер глянув на найближчу істоту і побачив справжню людську голову, тільки з надзвичайно великими очима, повними такого відчаю і болю, якого йому ніколи не доводилося бачити на обличчі в людини. Особливо вразило його те, що та істота навіть не скинула оком на нього, а, здавалось, стежила за рухом якогось невидимого предмету. Спочатку це збило Плятнера з пантелику, та незабаром йому спало на думку, що величезні очі істоти вдивлялись у щось таке, що трапилось у тому світі, який він оце покинув. Істота насувалась чимраз ближче, але Плятнерові з превеликого подиву не стало сили навіть скрикнути. Зрівнявшись з Плятнером, істота ледве чутно сумно зойкнула, потім злегка доторкнулась до його обличчя – її дотик був дуже холодний – і посунула далі, здіймаючись на вершину гори.