Текст книги "Твори. Том 1"

Автор книги: Герберт Джордж Веллс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)

Хмарка мала якусь чудну форму: внизу – начебто з чотирма виступами, вгорі ж вона кінчилася простою лінією. Що то була за примара? Я був певний, що вже бачив її колись, але не міг пригадати де, за яких обставин. І враз я зрозумів. То була стиснута рука. Я був сам-самісінький у світовому просторі, на самоті з тією велетенською, схожою на тінь рукою, на якій мізерною порошинкою лежала вся світобудова. Мені здавалося, що я стежу за рукою безліч віків. На вказівному її пальці лелів перстень; той Всесвіт, звідки я прийшов, був лише виблиском світла на кривині цього персня. Предмет, який стискала рука, скидався на чорне жезло. Цілу вічність споглядав я ту руку з жезлом і перснем, пойнятий захопленням і жахом, безпорадно чекаючи, що може трапитися далі. Здавалося, вже більше нічого не може статися: отак я дивитимуся віки вічні і бачитиму лише цю руку та те, що вона тримає, і не розумітиму її справжнього значення. Чи не був увесь Всесвіт тільки переломленим відблиском якогось потужнішого буття? Чи не були наші світи лише атомами іншого Всесвіту, а той – ще іншого, і так далі без кінця-краю? А чим був я? Чи справді був безплотний? Серед цього вагання в мене з’явилося неясне почуття, що я набираюся тіла. Незглибну темряву навколо руки виповнили невідчутні образи, невиразні хиткі форми.

Раптом розлігся звук, немов дзвін задзвонив, – звук ледве чутний, неначе долітав він з безмірної далечі, і приглушений, так ніби він пробивався крізь грубі завої темряви. Дзвін глухо вібрував, і після кожного його удару залягала нескінченно довгим переміжком глибока тиша. Рука, здавалося, міцніше стисла жезло. Ген-ген над нею, там, де темрява була найгустіша, побачив я туманне фосфоричне блимання, примарне коло, звідки вихоплювались ті уривані звуки. З останнім ударом рука зникла, бо настав сподіваний час, і я почув кипучий гомін великих вод. Та чорне жезло залишилося, широкою смугою перетинаючи небо. Потім з безмежних далекостей, з найглибших глибин простору пролунав голос. Я почув слова: «Більше не буде боліти».

Тоді наринула на мене хвиля майже нестерпного щастя і світла, і я побачив ясне біле кружало, чорне блискуче жезло і багато інших речей, що чітко вимальовувалися просто мене. Кружало було циферблатом дзиґарів, а жезло – поперечкою на спинці мого ліжка. Геддон стояв у ногах, біля ліжка, з маленькими ножицями, настромленими на пальці. Стрілки моїх дзиґарів на каміні над його плечима зійшлися на цифрі дванадцять. Мовбрей щось мив у мисці на восьмикутному столику. Бік мені тупо нив, але те відчуття навряд чи можна було назвати болем.

Операція не вбила мене. І я раптом помітив, що меланхолія, яка півроку мучила мене, зникла з моєї свідомости.

ЯБЛУКО.

– Я доконче мушу позбутись його, – несподівано промовив чоловік, що сидів у кутку купе.

Містер Гінчкліф не дочув і підвів голову. Він захоплений був радісним спогляданням прив’язаної до його портпледа корпораційної шапочки, цього зовнішнього і наочного доказу того, що він дістав науковий ступінь, – захоплений був радісним цінуванням її краси і мріями про втішне майбутнє, які збуджувала в ньому нова шапочка. Бо ж містер Гінчкліф оце саме склав іспити при Лондонському університеті і їхав на посаду молодшого викладача в середній школі у Голмвуді – місце вельми завидне. Він здивовано втупив очі в свого попутника, що сидів у дальшому кутку.

– А чом би й не віддати його кому? – спитався той. – Віддати геть! Справді, чом би не віддати?

То був високий, чорнявий чоловік, з засмаглим і все ж блідим обличчям. Він сидів, склавши навхрест руки і міцно притисши їх до грудей, а ноги простягши на протилежне місце для сидіння. Він посмикував себе за кінчик чорного обвислого вуса, не відводячи очей від носаків своїх черевиків.

– А чом би й не віддати? – сказав він іще раз.

Містер Гінчкліф кашлянув.

Незнайомець підвів очі – чудні, темно-сірі очі – і мало не хвилину неуважно дивився на містера Гінчкліфа. Потім обличчя йому пожвавіло.

– Так, – мовив він спроквола. – Чом би й ні? Віддати, та й по всьому.

– Боюся, що не зовсім розумію вас, – обізвався містер Гінчкліф і знову кашлянув.

– Не зовсім розумієте мене? – машинально перепитав незнайомець, переводячи свій чудний погляд від містера Гінчкліфа на портплед з нарочито виставленою шапочкою і назад – на зніяковіле обличчя містера Гінчкліфа.

– Бачите, ви так несподівано заговорили, – виправдувався містер Гінчкліф.

– А чом би й ні? – спитав незнайомець, думаючи про щось своє. – Ви студент? – звернувся він до містера Гінчкліфа.

– Так, я екстерном учуся в Лондонському університеті, – з нестримною пихою відповів містер Гінчкліф і нервово поправив собі краватку.

– Отже, шукаєте знання, – сказав незнайомець і, несподівано спустивши ноги на підлогу, сперся руками на коліна і затопив погляд у містера Гінчкліфа, наче зроду не бачив студента.

– Так, – промовив він і підніс догори вказівного пальця. Потім підвівся, зняв із сітки валізу і відчинив її. Мовчки добувши звідти щось кругле, загорнуте кілька раз у срібний папір, він розгорнув і подав містерові Гінчкліфу... невеличке, з гладенькою шкуркою, золотисто-жовте яблуко.

Містер Гінчкліф здивовано витріщив очі, аж рота розкрив. Він і не зрушився, щоб узяти подавану річ, – якщо тільки справді вона призначалась йому.

– Це, – почав чудний незнайомець, дуже поволі вимовляючи слова, – це яблуко з Древа Пізнання. Погляньте – воно маленьке, блискуче і дивне – Пізнання!.. І я віддаю його вам.

Містер Гінчкліф якийсь час напружено думав, і враз в голові йому сяйнула думка, що все з’ясовувала: «божевільний!» Божевільним не можна перечити. Він трохи нахилив голову набік.

– Яблуко з Древа Пізнання, он воно що! – промовив містер Гінчкліф, дивлячись зі влучно вданим зацікавленням на яблуко, а потім перевів очі на свого супутника. – А хіба вам самому не хочеться з’їсти його? Крім того, як це ви його роздобули?

– Воно не псується. Вже третій місяць воно в мене – завжди таке ж гарне, гладеньке і спіле, таке ж спокусливе, як оце ви його бачите, – він спустив руку на коліно і замислено подивився на яблуко. Потім знову почав загортати його в папір, так наче передумав віддавати його.

– Та як ви роздобули його? – вдруге запитав містер Гінчкліф. – І звідки ви знаєте, що воно справді з того Древа?

– Я купив його, – почав незнайомець, – три місяці тому – за ковток води і шматочок хліба. Мені дав його, – за те, що я врятував його від смерти, – один вірменин. Вірменія! Що за чарівна країна! Найкраща країна в світі! Країна, де ще й досі цілий стоїть Ноїв ковчег, похований в льодовцях Арарата. Той чоловік, кажу я, втікаючи разом з іншими від нападу курдів у гори, опинився в пустельній місцевості, – в таких місцях, куди рідко коли заходить людина. Курди не кидали погоні, і втікачі забились на схил серед верхогір’я, порослий зеленою, гострою, як лезо ножа, травою, що безжально різала і дряпала їх. Та курди гнались за ними слідом, і вони примушені були йти серед тієї трави. Найгірше було те, що стежки, які вони протоптували ціною своєї крови, полегшували путь погоні. Втікачів усіх перебили, живий зостався лише той вірменин та ще один. Вони чули голосіння й крики своїх друзів і шелест трави під ногами в курдів, – трава була висока, вища від чоловіка. Потім розлігся ще крик, на нього відповіли інші, і коли вірменин нарешті зупинився, навколо панувала тиша. Він знову кинувся тікати, поранений і закривавлений, не розуміючи, що сталося, і біг, доки не добився до скелястої кручі над безоднею; тоді, озирнувшись, побачив він, що трава вся горіла, і дим від пожежі, мов серпанок, здіймався між ним і його ворогами.

Незнайомець спинивсь.

– Ну, і що ж? – спитав Гінчкліф. – Що ж по тому?

– Так він стояв змордований, спливаючи кров’ю, що бігла з порізів від гострої трави; скелі навколо сліпучо поломеніли проти надвечірнього сонця, все небо було як розтоплена мідь, і дим від пожежі несло прямо на нього. Зоставатися тут він не міг. Не смерти, а муки страшився він! Віддалік, по той бік димової завіси, чув він крики і зойки. Кричали жінки. І от він почав здиратися стромовиною на скелі, серед кущів із сухим віттям, що кололи його мов терня, і нарешті перехопивсь через гірський кряж і сховався за ним. Там він зустрів свого товариша, пастуха, що так само врятувався. Холод, і голод, і спрага були їм ніщо проти курдів, тому вони подалися ще вище, до самих верховин, серед снігів і льодів. Цілих три дні блукали вони.

На третій день примрілось їм видиво. На мою думку, з голодними це часто трапляється, – якби ж тільки не цей плід, – він підніс догори загорнуте яблуко. – До того ж, я чув щось подібне і від інших верховинців, що знали уривками ту саму легенду. Було це надвечір, коли на небі займалися зорі; мандрівники спустились гладенькою узбіччю скелі у велику темну долину, порослу дивними, карякуватими деревами, а на тих деревах висіли маленькі кульки, наче опуклі світлячки, – дивні, круглі, жовті огники.

Враз, за багато миль, внизу, в долині, засвітилося золоте полум’я і почало поволі посуватися вперед через долину. На тлі його виразно вирізьбились чорні силуети дерев, а всі узгір’я і постаті двох людей облило розтопленим золотом. Чувши про гірську легенду, вони відразу зрозуміли, що побачили Едем чи то його ворота, і мов підтяті попадали долілиць на землю.

Коли вони зважились підвести очі, в долині якийсь час було темно, та незабаром ізнов засвітилося те саме світло, – мов огненний бурштин.

Побачивши те, пастух скочив на рівні ноги і з криком кинувся бігти вниз, назустріч огневі, а його супутника напав такий страх, що він залишився на тому ж місці.

Він стояв, дивом вражений, приголомшений і переляканий, і дививсь, як віддалялася постать його товариша. Той мчав устріч мандрівному полум’ю, та ще не відбіг він далеко, як почувся гуркіт, наче гримнув грім, зашуміли незримі крила, швидко пролітаючи над долиною, і все навколо пойняв найбільший жах. Тоді чоловік, що потім дав мені яблуко, завернув назад, сподіваючись врятуватися.

І тут, коли він стрімголов дряпався нагору, тікаючи від страшного гомону в нього за плечима, наскочив він на одно з тих карякуватих дерев, і з його вітей спав йому просто в жменю спілий плід. Оцей-о плід. Зараз же після того над ним прошуміли незримі крила і розітнувся гуркіт грому. Він упав і зомлів, а коли очутився, то побачив, що лежить серед обгорілих руїн рідного села, де я разом з іншими ходив коло поранених. Галюцинація? Та ж він усе ще стискав у руці золотий плід з того дерева. Були там і інші люди, що чули про легенду, і знали, що то міг бути за плід, – він помовчав. – І ось він тут, – закінчив незнайомець.

Чудно було почути таке незвичайне оповідання у вагоні третього класу на Сессекській залізниці. Здавалось, що реальне – то лише запона, за якою таїться фантастичне, і що фантастичне визирає з-за неї на світ.

– Це він? – тільки й спромігся вимовити містер Гінчкліф.

– Згідно з легендою, – вів далі незнайомець, – ті низенькі дерева, що густо розрослися в долині, походять від яблука, яке Адам тримав у руці, коли його та Єву вигнано з раю. Він відчув щось у своїй руці, побачив напівз’їдене яблуко і сердито шпурнув ним. І ось тепер ростуть дерева ті там, у тій пустельній долині, оточеній вічними снігами, і огненні мечі вартують їх і вартуватимуть аж до дня останнього.

– А я гадав, що все воно... – містер Гінчкліф затнувся, – вигадка... Чи то, певніше, приповідь. Невже ви хочете сказати, що там, у Вірменії?..

На це недокінчене запитання незнайомець відповів тим, що розтулив руку, в якій тримав яблуко.

– Та ви ж не знаєте, – заперечував містер Гінчкліф, – чи справді воно з Древа Пізнання. В того вірменина могла бути, скажімо, галюцинація. Припустіть...

– Погляньте на нього, – перебив незнайомець.

Безперечно, це була чудна на вигляд кулька, не звичайне собі, як побачив містер Гінчкліф, яблуко; воно було якогось блискучо-золотого кольору, неначе зроблене з самого світла.

Дивлячись на яблуко, містер Гінчкліф почав ясніше уявляти собі пустельну гірську долину, огненні мечі, що охороняли її, казкову давнину допіру почутої легенди. Він протер собі очі.

– Але ж... – почав він.

– Плід цей увесь час свіжий ось уже три місяці і кілька днів. Не висихає, не зморщується, не загниває.

– А ви самі, – спитав містер Гінчкліф, – ви справді вірите, що це?..

– Так. Це заборонений плід.

Не було сумніву, що ця людина говорить зовсім серйозно, і що вона цілком нормальна.

– Плід пізнання, – додав незнайомець...

– Нехай і так, – помовчавши, вів далі містер Гінчкліф, не відводячи очей від яблука. – Та все ж це не те знання, якого я шукаю, – знання іншого ґатунку. Тобто, я хочу сказати, що Адам і Єва вже скуштували його.

– Нам дісталися в спадщину їхні гріхи, а не знання їхнє, – відповів незнайомець. – А це яблуко повернуло б нам його в усій його первісній ясності й свіжості. Ми змогли б заглянути в суть усього, прозирнули б наскрізь найпотаємніше значення речей.

– То чому ж ви самі не з’їсте його? – здогадався спитати містер Гінчкліф.

– Я на те і взяв його, щоб з’їсти, – відповів незнайомець. – Людство занепало. Просто ізнов з’їсти яблуко, – це навряд чи....

– Знання – сила, – перебив містер Гінчкліф.

– Та чи щастя ж? Я старший за вас, чи не вдвоє старший. Не один раз брав я це яблуко в руки, і серце мені стискалось на саму згадку про те, скільки можна було б знати в цьому страшному просвітленні... Припустіть, що враз все на світі стане вам немилосердно ясним.

– Гадаю, що в цілому це було б чималою перевагою, – обізвався містер Гінчкліф.

– Уявіть собі, що ви змогли б заглянути в серця і думки всіх, хто оточує вас, в найзахованіші таємниці тих людей, що ви любите, що їх любов до вас дорога вам. Що тоді?

– Можна було б незабаром викрити всяке ошуканство, – сказав містер Гінчкліф, вражений цією думкою.

– А ще гірше, – ви спізнали б самого себе, без ніяких прикрас, позбавленого найдорожчих вам ілюзій. Побачили б себе на належному вам місці і все те, чому ваша недолугість, ваші пристрасті не дали здійснитись. Жорстока перспектива!

– Це так само було б чудово. «Спізнай самого себе», – як сказано.

– Ви молоді, – промовив незнайомець.

– Якщо ви не хочете з’їсти цей плід, і він заважає вам, то чом просто не викинете його?

– Боюсь, що і в цьому ви не зрозумієте мене. Як же можна викинути таку чарівну, таку блискучу річ? Кому вона припала, той уже невільний. Віддати яблуко, – це щось інше! Віддати комусь такому, хто прагне знання, хто не жахається думки прозирнути....

– Та може бути й так, – роздумливо сказав містер Гінчкліф, – що це якийсь отруйний овоч.

У цей момент погляд його спинився на якійсь непорушній речі, на кінчику білої з чорними літерами таблиці за вікном вагона: «...мвуд», – прочитав він і похапцем схопився.

– Падку мій! – скрикнув він. – Голмвуд! – і реальна дійсність витіснила з його свідомости той містичний настрій, що почав був охоплювати його.

У наступну мить він відчиняв дверцята вагона, тримаючи в руці портплед. Кондуктор уже вимахував зеленим прапорцем. Містер Гінчкліф сплигнув. «Нате!» – почув він голос позад себе і, обернувшись, побачив темні блискучі очі незнайомця, що простягав йому з розчинених дверей вагона нічим не загорнутий ясно-золотий плід. Містер Гінчкліф інстинктивно взяв його. Поїзд уже рушив.

– Ні! – вигукнув враз незнайомець і вихилився з дверей, так наче хотів відібрати яблуко.

– Обережно! – крикнув кондуктор, кинувшись вперед, щоб зачинити дверцята вагона.

Незнайомець висунувся з вікна і щось кричав, схвильовано розмахуючи рукою, чого містер Гінчкліф не міг розібрати, а незабаром тінь від мосту впала на незнайомця, і він щез з очей.

Містер Гінчкліф стояв здивований, тримаючи в руці дивний плід, і дивився, як останній вагон зникав за заворотом залізниці. Кілька хвилин він був зовсім розгублений, та потім помітив, що двоє чи троє людей на платформі зацікавлено придивляються до нього. Та ж він новопризначений викладач у тутешній середній школі! Здалеку їм могло видатися, що то він збирається підживитися помаранчею. На думку про таке наївне пояснення містер Гінчкліф почервонів і засунув яблуко в бокову кишеню, і кишеня якнайнезграбніше випнулась. Проте нічим не можна було зарадити, і він підійшов до тих людей і, невдало силкуючись приховати своє почуття зніяковілости, спитав, як йому дістатися до школи і перевезти туди свій портплед та дві валізи, що стояли на платформі. І треба ж було слухати такі небилиці!

Він довідався, що багаж йому можуть приставити візком за шість пенсів, а сам він може йти попереду пішки. Йому видалося, що відповідь звучить трохи іронічно. Він болісно відчув віддутість своєї кишені.

Дивна поважність тієї людини в вагоні і захватна сила її оповідання на якийсь час перебили містерові Гінчкліфу звичайний біг його думок. Рухливе полум’я! Огненні мечі! Тепер усе це зникало, мов туман, перед турботами живої дійсности. Ще не встиг він перейти вокзалу, як тривожні думки про нове становище, про те враження, що він справить у Голмвуді взагалі і серед шкільного товариства зокрема, з новою силою охопили його і прояснили його розумовий обрій. Дивна річ, до якої міри може бути незручний вразливому юнакові, що хоче справити якнайкраще враження, такий маленький додаток, як оте м’яке і трохи блискотливо-золоте яблуко, лише на яких три цалі в діаметрі. Воно жахливо віддимало йому кишеню чорного піджака, псувало всі лінії його постаті. Дорогою він зустрів якусь літню пані в чорному вбранні і відчув, що вона відразу спинилася поглядом на цьому його нарості. Одну рукавичку він надяг, а другу тримав у руці разом з палицею, отже ніяк не міг нести відверто ще і яблуко. В одному місці, де дорога до міста здалася йому досить безлюдною, він добув завадливий предмет з кишені і спробував, сховати його в капелюх. Та яблуко було завелике, капелюх смішно хитався, і саме тоді, як містер Гінчкліф знову виймав яблуко з капелюха, з-за рогу несподівано виїхав різників хлопчина.

– Хай йому чорт! – буркнув містер Гінчкліф.

Він, може, й з’їв би яблуко і тоді відразу здобув би всезнання, але йому видавалося надто кумедним входити в місто, жуючи соковитий плід, а плід був, безперечно, соковитий. Коли б він зустрів когось із учнів і той побачив таке, – це, напевне, серйозно порушило б його вчительський авторитет. До того ж, від соку могло зробитись липким його обличчя або забруднились би манжети, а коли сік їдкий, приміром, як цитриновий, – хто знає, чи не взявся б ясними плямами його костюм.

І враз за поворотом на дорозі показались попереду дві гарненькі, освітлені сонцем, дівчини. Вони йшли повільно, щебечучи, в напрямку до міста. Кожну хвилину могли вони оглянутись і побачити позад себе молодика з якимсь лискучим жовтим баклажаном у руці. Напевно, поглузували б з нього.

– А до біса! – промурмотів містер Гінчкліф і швидким рухом кинув осоружне яблуко за кам’яну стіну фруктового саду край дороги. Коли воно зникло, він якийсь час пожалкував був за ним, та недовго. Він міцніше затиснув у руці палицю й рукавичку і, вирівнявшись, із почуттям власної гідности прискорив кроки, щоб обігнати дівчат.

Але серед нічної темряви містерові Гінчкліфові приснився сон: бачив він долину і палахкотючі мечі, і карякуваті дерева, і знав, що яблуко, яке він так легковажно закинув, було справді яблуком з Древа Пізнання. І він прокинувся, почуваючи себе дуже нещасним.

Ранком жаль розвіявся, а згодом знов вернувся і повертався не раз та гнітив його, – щоправда не в ті часи, коли він був щасливий чи мав багато роботи. Нарешті, одної місячної ночі, годині об одинадцятій, коли ввесь Голмвуд мирно спав, жаль той охопив містера Гінчкліфа з подвоєною силою, а заразом прокинувся в ньому і потяг до пригод.

Містер Гінчкліф викрався з дому, переліз через стіну коло спортивного майданчика, перейшов мовчазним містом, вийшов на дорогу до залізниці і забравсь у той фруктовий сад, куди закинув своє яблуко. Але в росяній траві, серед легких, ледве відчутних на дотик пухових голівок кульбаби не знайшов він нічого.

ЛЮДИНА, ЩО ВМІЛА ТВОРИТИ ЧУДА.

Поема в прозі.

Не можна напевно сказати, що то була питома властивість. На мою думку, вона з’явилась у нього раптово. І справді, до тридцяти років він був скептиком і не визнавав чудодійних сил. Тут мені найзручніше згадати, що то був невисокий на зріст чоловічок з огнистими карими очима, рудим волоссям насторч, з підкрученими догори вусами і з обличчям у ластовинні. Звався він Джордж Мак-Вертер Фосерінґей – аж ніяк не таке ім’я, щоб від його власника можна було сподіватися чуда – і служив за клерка в Ґомшота. Відмінною його рисою було те, що думки свої він любив висловлювати в безапеляційній формі. Одного разу, саме тоді, коли він категорично запевняв, що чуд не буває, відчув він уперше в собі надприродну силу. Розмова провадилась у шинку «Довгий Дракон», і за супротивника мав він Тодді Біміша, що на всі докази вперто відповідав лише одно: «Це ви так кажете», через що містерові Фосерінґею мало не вривався терпець.

Крім їх обох, були там ще такі особи: дуже запорошений велосипедист, шинкар Кокс і міс Мейбрідж, надзвичайно поважна і трохи дебела служниця «Дракона». Міс Мейбрідж стояла плечима до містера Фосерінґея і мила склянки; інші присутні дивились на нього, більше чи менше глузуючи з недолужности його аргументів. Нарешті, розпалений поводженням містера Біміша, що нагадувало тактику Веллінґтона за оборони Торрес-Ведрас{45}45
  Герцог Артур Веллінґтон (1769-1852) – славетний англійський полководець, переміг Наполеона під Ватерлоо. Торрес Ведрас – місто в Португалії, кілометрів за п’ятдесят на північний захід від Лісабону. Року 1810, командуючи англо-португальським військом під час війни з Наполеоном, Веллінґтон оборонив обережною, хитрою тактикою Торрес-Ведраську укріплену позицію і примусив французького маршала Массену відступити.


[Закрыть], містер Фосерінґей надумав ужити незвичайного риторичного засобу.

– Слухайте, містере Бімішу, – мовив він. – Давайте з’ясуємо, що таке чудо. Це щось супротивне природі, викликане силою волі, дещо таке, що не може трапитися без втручання хотіння.

– Це ви так кажете, – заперечив Біміш.

Містер Фосерінґей звернувся до велосипедиста, що досі лише мовчки слухав, і той погодився з ним, нерішуче кахикнувши та скинувши оком на містера Біміша. Шинкар відмовився висловити свої думки, і містер Фосерінґей знов повернувся до містера Біміша, який несподівано погодився з його визначенням чуда.

– Наприклад, – провадив далі підбадьорений містер Фосерінґей, – ось що було б чудом. За законами природи ця лампа не може горіти, якщо її перевернуто, адже так, Бімішу?

– Ви кажете, що не може, – відповів Біміш.

– А ви? – спитав Фосерінґей. – Ви гадаєте, що вона може горіти, га?

– Ні, – неохоче відказав Біміш. – Ні, не може.

– Чудово, – підхопив містер Фосерінґей. – Припустімо тепер, що приходить хтось, – я, наприклад, – стає на цьому місці і каже лампі отак, як я можу сказати, напруживши всю силу волі: «Перевернись, не розбившись, і гори далі», і... Агов!

Тут кожен скрикнув би: «Агов!» Неможливе, неймовірне сталося перед очима в усіх. Лампа висіла в повітрі догори низом і спокійно горіла собі далі з перевернутим донизу гострим омахом. Безперечно, це була та сама міцна, як завжди, лампа, звичайна прозаїчна лампа харчівні «Довгий Дракон».

Містер Фосерінґей стояв, витягши вказівного пальця і насупивши брови, немов чекав катастрофічного вибуху. Велосипедист, що сидів близько лампи, втягнув голову в плечі і перескочив шинквас. Усі посхоплювались із своїх місць. Міс Мейбрідж обернулась і скрикнула. Секунд зо три лампа спокійно горіла донизу полум’ям, потім з уст містера Фосерінґея вихопився тихий розпачливий викрик:

– Я не можу більше тримати її!

Похитнувшись, він подався назад, а перевернута лампа раптом спалахнула, впала на край шинквасу, зслизнула, гримнулась на підлогу і погасла.

На щастя, резервуар був металевий, а то ввесь будинок зайнявся б. Містерові Коксу першому повернувся дар розмови і, не прикрашаючи зайвими словами своєї думки, він зауважив, що Фосерінґей дурень. Фосерінґей не мав сили відказати навіть на таке ґрунтовне твердження. Він був надмірно здивований з того, що трапилось. Дальша розмова і трохи світла не навела на всю подію, скільки вона стосувалась до Фосерінґея; всі не тільки приєднались до містера Кокса, а й палко підтримували його. Кожен нападав на Фосерінґея за його безглузду витівку і доводив, що він своєю дурістю може порушити загальний спокій та небезпеку. Самому Фосерінґеєві запаморочилася голова, і він ладен був погодитись з усіма і дуже мляво заперечував, коли йому запропонували забратися геть.

Він ішов додому із спаленілим, червоним обличчям, його комірчик зім’явся, в очах йому пекло, вуха пашіли. Проходячи повз вуличні ліхтарі, він нервово позирав на них. Лише опинившись на самоті в своїй маленькій спочивальні на Черч-Ров, спромігся він серйозно зробити лад своїм спогадам за подію і спитати себе: «Що, власне, сталося?»

Він скинув сюртука і чоботи й, сидячи на ліжку з засунутими в кишені штанів руками, принаймні вдвадцяте переказував те, що говорив у шинку собі на оборону: «Я зовсім не хотів, щоб ця триклята штука перекинулась», – коли це йому спало на думку, що саме тієї миті, як він вимовив свого наказа лампі, він несвідомо пожадав, щоб його слова здійснились, а потім, побачивши лампу в повітрі, відчув, що від нього залежить затримати її в такому стані, хоч і не тямив, як це може статися. Розум у нього не визначався дуже складним мисленням, а то він спинився б думками на цьому «несвідомо пожадав», що стосувалось до одної з найтемніших проблем питання про незалежну волю. Отже ця ідея лише невиразно майнула в його голові, і тому, мабуть, не зробивши з неї жодного логічного висновку, поклав він перевірити її на досліді.

Він рішучо простяг руку до свічки і зосередив думки, хоч і відчував, що робить дурницю.

– Піднесись угору, – сказав він.

Але наступної хвилі сумнів його розвіявся. Свічка піднеслася, повисіла одну мить у повітрі, а коли містер Фосерінґей звів дух, упала з грюкотом на туалетний столик, залишивши містера Фосерінґея в майже цілковитій темряві перед ґнотиком, що блимнув і погас.

Якийсь час містер Фосерінґей сидів у темряві непорушно.

– Таки воно сталося, – сказав він. – Але як його пояснити, – цього я не знаю.

Він важко зітхнув і почав шукати в кишенях сірника. Не знайшовши, він підвівсь і полапав по туалетному столику.

– Де б його взяти сірника? – мовив він.

Він подивився в сюртуку, але й там не було; тоді спало йому на думку, чи не може і з сірниками трапитися чудо: Він простяг руку і похмуро глянув на неї в темряві.

– Нехай у цій руці буде сірник, – сказав він.

Він відчув, як якийсь легкий предмет упав йому на долоню, і його пальці стиснули сірника.

По кількох марних спробах запалити сірник Фосерінґей догадався, що це був безпечний шведський сірник. Він кинув його і тоді згадав, що міг би побажати, щоб сірник запалився сам. Він побажав цього і побачив, що сірник горить на килимі перед туалетним столиком. Фосерінґей швидко схопив сірник, але він погас. Віра Фосерінґеєва в свою силу збільшилася, він намацав свічку і встромив її в свічник.

– Ану, засвітись! – сказав він; свічка негайно спалахнула, і Фосерінґей побачив на килимі чорну дірочку і димок, що виходив з неї. Якийсь час він дивився то на цю дірочку, то на маленький огник, потім підвів очі і натрапив на власний відбиток у люстрі. Кілька хвилин він мовчки дивився на себе в дзеркалі, і думав.

– А що ти тепер скажеш про чуда? – звернувся він нарешті до свого відбитка.

Наступні міркування містера Фосерінґея, хоч і дуже напружені, були, проте, зовсім плутані. Він бачив, що все залежить від його волі. Перша спроба відохотила його від дальших експериментів, за винятком якнайобережніших. А все ж він примусив аркуш паперу злетіти вгору, воду в склянці зробив спочатку рожевою, потім зеленою, утворив слимака і чудесним способом знищив його, нарешті так же чудесно зробив собі нову зубну щіточку. Вже пізньої ночі зрозумів він, що має незвичайну, разючу силу волі – факт, який він і перше помічав, лише не був певний цього. До первісного страху і збентеження перед цим винаходом долучились тепер гордовита свідомість своєї винятковости і невиразне почуття можливої через те користи. Тут він почув, що дзиґарі на дзвіниці вибили першу, а як містерові Фосіренґею не спала на думку спроможність позбутись чудесним способом своїх щоденних обов’язків у Ґомшота, то він почав роздягатися, щоб негайно лягти в ліжко. Він заходився стягати сорочку через голову, коли це йому сяйнула блискуча думка.

– Нехай я буду в ліжку, – сказав він, і це сталося. – Роздягнений, – скомандував він далі і, знайшовши простирала холодними, швидко додав: – І в моїй нічній сорочці, – ні, в гарній, м’якій, вовняній сорочці. Ах! – зітхнув він з безмірною насолодою. – А тепер нехай я спокійно засну...

Він прокинувся звичайного часу; снідав замислений, питаючи сам себе, чи не були його вчорашні експерименти лише на диво живим сном. Нарешті зважився зробити декілька обачливих спроб. Наприклад, він мав три яйця на сніданок; два принесла йому хазяйка, – то були добрі, але куповані яйця, – а третє – чудове, свіже, гусяче яйце Фосерінґей дістав, зварив і подав собі за допомогою своєї незвичайної волі. Він поспішився до Ґомшотової контори глибоко схвильований, ховаючи свої почуття, і згадав за шкаралупу третього яйця лише ввечері, коли про неї заговорила хазяйка. Ввесь день не міг він працювати; йому заважали думки про його нове, незвичайне «я», та це не пошкодило йому, бо він зробив усю працю чудесним способом в останні десять хвилин.

Минали години, і його подив поволі заступила пиха, хоч і не дуже приємно було йому згадувати про те, як його попросили вийти з «Довгого Дракона»; крім того, про всю історію в перекрученому вигляді дізналися його товариші і жартували з нього. Очевидно, він повинен обережніше поводитися з крихкими речами; але з другого боку, що більше він обмірковував усе, то більше користи бачив у своєму таланті. Між іншим він вирішив збільшити своє особисте майно, непомітно творячи всяку всячину. Отак він зробив собі пару прегарних діамантовим шпоньок, але похопився знищити їх, коли молодий Ґомшот проходив конторою до свого бюрка. Він боявся, щоб молодий Ґомшот не зацікавився, звідки він їх узяв. Взагалі Фосерінґей виразно бачив, що використовувати свій чудодійний хист треба дуже обережно, та, на його думку, то було не важче, ніж навчитися їздити велосипедом, а з цією наукою йому вже траплялося мати справу. Мабуть, згадка про це, а може, й передчуття того, що він не буде бажаним гостем у «Довгому Драконі», примусили його піти по вечері на прохідку на вуличку позад газового заводу, щоб зробити на самоті ще кілька своїх чуд.

Можливо, що його експериментам бракувало своєрідности, бо, крім сили волі, містер Фосерінґей нічим не визначався. Він пригадав собі чудо з Мойсеєвим жезлом, але ніч була темна, і через те він навряд чи зміг би легко справитись з великими чудесними зміями. Тоді він пригадав собі чудо з «Тангойзера», про яке прочитав колись на звороті програми Філармонічного концерту. Таке чудо видалося йому дуже привадним і безпечним. Він устромив палицю з гарного пуна-пенанґового дерева в дерник, що облямовував стежку, і наказав сухому дереву зацвісти. Повітря відразу сповнилося пахом троянд, і, запаливши сірника, Фосерінґей побачив, що це прекрасне чудо справді здійснилось. Його вдоволення порушили чиїсь кроки. Злякавшись, щоб передчасно не дізналися про його силу, він швидко сказав розквітлій палиці: «Назад!» Власне, хотів він сказати: «Зробись яка була», та переплутав, бо був збентежений. З великою швидкістю палиця рушила назад, і одночасно залунали сердитий крик і лайка чоловіка, що наближався.